Місто уповільненої дії

Стежу за пригніченою Ромою… її сумний погляд блукає по випадкових людях, голова крутиться вправо, вліво, але мене уникає… хочеться вити, чорна печаль здавлює серце, важко говорити. Вона схожа на мумію, якій трохи надали людського вигляду, підвели тушшю оченята, підфарбували губи, нанесли рум'яни на щічки. Важко повірити, що перед тобою жвава енергійна людина, яка рада своїй молодості.

— Рома, виходь за мене, — каже веселий Бідон.

У мене тремтять руки.

Ще хвилина — і я не знаю, що буде. Я не знаю, що буде. Якого милого вони не йдуть? Ідіоти!

Господи, швидше б все це закінчилося.

Її обличчя здригається, очі метушаться, від подиву розширюються і знову гаснуть у смутку.

Значить все далеко зайшло? — хочу сказати їй своїми очима, але вона на мене не дивиться, наче боїться зустрітися поглядами.

Може, я нічого не знаю?

Бідон регоче, обіймає Рому, але вона легко від нього відсторонюється і густо червоніє.

Все ясно, моя дорога. Все ясно. Тепер мої недолугі страждання й почуття за останній місяць не мають ніякого значення, це просто втрата кількох близьких людей…

Все ясно.

Мені щойно ампутували щось важливе й дороге.

Я завмираю: спадає на думку, що це невідомий фатум звільняє мене від минулого, від тих людей, з якими доводилося гудіти. Приголомшений, уважніше придивляюся до Роми й Бідона і вони видаються нудними й чужими. Силкуюся слухати Бідона, але ніяк не можу второпати, до чого все це..

Від шампанського не хмелію.

— Ти головне, пиши, — плескає мене по плечу Бідон.

Тупо дивлюся на його відгодовану, засмаглу мордяку і не можу второпати, про що ж писати.

Оголошують прибуття мого потягу.

На обличчі в Роми сльози. Хвилина-друга і вона розридається. Непомітно для Бідона беру її за руку й шепочу, що все буде гаразд, обов'язково напишу. Рома тремтить і виглядає блідою. Кажу, щоб негайно їхала додому й лягала в ліжко.

— Ти вся гориш.

— Припини… — шепочуть тремтливі губи. Бідона окликає знайомий сержант вокзальної міліції.

— Я зараз, — відходить на десять метрів від нас. Ми мовчки спостерігаємо, як він розмахує руками, сміється, плескає співрозмовника по плечу.

— Здається, все.

— Чому? — плаче вона.

Пауза.

Бідон повертається, допомагає мені нести велику важку торбу. Заходжу у вагон, кладу в купе речі. Ще є десять хвилин. Спостерігаю за ними з вікна: кумедні, задерли голови, губи їхні рухаються, але я нічого не чую. Веселий Бідон манить рукою, аби я вийшов. Його радісне обличчя як ніколи тупе.

Стоїмо на пероні мовчки, він раптом також сумує і зізнається, що нас поменшало.

Мені хочеться бути самому.

Бідон жартує, що приїде при нагоді з Ромою до мене на чужину, наберем, старенький, водки, всьо буде нормально.

Який же він придурок!

Беру їхні руки і складаю разом.

— Ідіть.

Ромою, здається, трусить, але роблю вигляд, наче не бачу.

Забігаю у вагон. Вони все ще стоять, узявшись за руки. Молодій жінці допомагаю закинути важку валізу на верхню полицю, моє серце так збуджено калатає, що, здається, зараз вискочить. Сідаю, намагаюся повністю заспокоїтися.

Шєт! Вони все ще стоять.

На обличчі Бідона та сама дурнувата посмішка. Лише тепер помічаю, наскільки жалюгідна краса Роми.

Господи, коли цей клятий потяг рушить!

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

НАВЧАННЯ, ОЛЯ ТА ВУЗЬКОЛОБІ

1

Приїхавши у чуже місто, знову поселяюся у готелі — поки на одну добу, аби в перспективі знайти помешкання. Залишаю в номері речі, одразу біжу в університет: біля нього, як підказала незнайома старша жінка (ще коли приїздив на вступні іспити), можна зустріти людей, які пропонують кімнати й квартири. Мене непокоїть моє майбутнє самостійне життя, не уявляю, як даватиму собі раду.

Кілька годин, як останній бовдур, стовбичу біля головного входу до історичного факультету, але так нікого й не помічаю. Проте в обід мою увагу привертають жінки, які заходять до приміщення з папірцями в руках і невдовзі виходять без них. Здогадуюся, що це, мабуть, і є ті, хто пропонують квартири.

Заходжу до прохолодного, темнуватого вестибюлю і помічаю, як одна з тих жінок, які щойно зайшли, на дошці оголошень чіпляє папірця. З-за її спини читаю «Недорого здам квартіру. Дєвочькє».

— А чому не хлопчику? — одразу жартую до жінки.

— Вони шумні, — неквапно обертається до мене й уважно міряє мене поглядом з ніг до голови.

— А якби я не шумів?

— Якби не шумів? — перепитує і дивиться на мене з-під окулярів, мені здається, що я їй сподобався.

Одразу погоджуюся подивитися на помешкання. Ми звертаємо у першу вуличку приватного сектора, що поруч з університетом. Жінка жартує, що між цими будинками колись вештався Гоголь, залицяючись до місцевих дівчат. Споруди, правду кажучи, стоять ще, мабуть, із XIX століття, вбиті, перекосо-бочені, але я не нарікаю. Зрештою, ці старовинні квартали видаються мені екзотичними і значно симпатичнішими, ніж радянські будинки спальних районів неподалік від центру міста. Тут мало вештається людей, майже не видно автомобілів, нема ніякого шуму й криків. Єдине, що погано, каже господиня, трішки далеченько до магазинів, хоча продовольчий — поруч із університетом.

За п'ятнадцять-двадцять хвилин, оглянувши її хатинку з невеликим городом та дерев'яним туалетом у дворі, узгодивши ціну, вирішую поселитися. Через те, що не проведена вода і нема телефону, за житло платитиму мало. Господиня виявилася привітною жінка, яка живе у центрі у трьохкім-натній квартирі, а з цією берлогою не має часу марудитися, тому й здає ЇЇ студентам майже за копійки. Єдине, що трафляє, це вода, яку треба буде викручувати з криниці і носити відрами.

Після обіду, насилу перетягши з готелю свої речі — довелося біля двох кілометрів ішачити, поволі призвичаююся до помешкання. Відчиняю вікна, аби вивітрився запах затхлості старої хати. Старенький облуплений письмовий стіл, за яким, мабуть, сиділо вже кілька поколінь студентів, пересуваю до вікна, аби падало денне світло. У невеликих сінях знаходжу велике відро, з криниці викручую воду й наливаю у здоровенний бак над ручною мийкою.

Шєт! І все це треба буде робити щодня!

Найбільше клопотів, підозрюю, забере невеличка грубка, яку треба щодня розпалювати, аби готувати собі хавчик. За хатою знаходжу розсипаний сарай, вірніше те, що від нього залишилося. Господиня дозволила «пустити його на дрова». Від одного вигляду великої незграбної сокири, з якою доведеться мудохатися над дошками зі старого сараю, на мене находить сум і я не знаю, як з усім цим упораюсь.

Жах від незвичної обстановки невдовзі проходить. За роботою мало зациклюєшся на своїх думках чи поганому настрої. Ставлю варитися макарони, чищу цибулину, нарізаю й висипаю на сковорідку — все, як казала Маман. Мию кілька свіжих огірків і помідор, нарізаю — все йде нормально. Щоправда, немає нічого м'ясного, але можна обійтися без цього.

Приготувавши собі їсти і повечерявши, задоволено падаю на ліжко.

Лежу й думаю — до всього можна звикнути, навіть до тих умов, про які ніколи не підозрював. Стоячи на ґанку й потягуючи цигарку, раптом сахаюся від таємничого доторку до моєї ноги. Бачу велику чорнющу кішку. Вона миролюбно дивиться на мене своїми зеленющими очима й лагідно треться.

(Господиня попереджала: «Може з'явитися Мафія, тому будь готовий, вона любить ластитися».)

— Привіт, Мафія, — гладжу її. Кішка поводиться мирно і по-домашньому. Мабуть студенти, які тут проживати, її підгодовували і дозволяли на ніч залишатися в хаті.

Вечір. Слухаю тишу, чую невиразний шум птахів, комах і далекої вантажівки, що проїжджає, мабуть, за кілька кварталів від мене. Поволі приступає темрява, мої сусіди вмикають у кімнатах світло, ще більше почуваюся самотньо й тривожно. Поруч, у сусідніх будинках зараз, мабуть, розмовляють чи вечеряють, дивляться телевізор, лише тепер я розумію, наскільки такі звичайні речі мають важливе значення.

Мені ще ніколи не було так прикро.

Прикро через самотність.

Вирішую завтра зателефонувати Олі. Навіть не знаю чому. Не стільки тому, що вона потрібна і без неї не можу жити, скільки від нудьги й самотності. Адже ні з ким не спілкуватися — це для мене трохи незвично.

Може ще не забула?

Зранку встаю бадьорий. На ґанку помічаю дві мертвих миші — ніяк не можу второпати звідки вони взялися, адже ж не могли вони померти разом, одна біля одної. Об мої ноги треться Мафія, вона підходить до мертвих гризунів, обнюхує їх, потім знову йде до мене. Мабуть, підлабузнюється. Може, їй купити молока?

Мишей, узявши за хвости, жбурляю через огорожу на сусідський город, стежу, як летять їхні трупики і падають між рядками сухих кущиків картоплі.

Сьогодні останній день шари, завтра починається навчання. Навіть не уявляю, яке життя мене чекає із завтрашнього дня.

На пошті, яку ледве знаходжу, перед тим хвилин десять розпитуючи у випадкових перехожих дорогу до неї, купую телефонну картку. Вештаючись містом, придивляюся до людей, і вони видаються мені симпатичними. На центральній площі з автомату телефоную Олі і жіночий голос відповідає, що її нема. Мабуть матір. Вона просить назватися, але я не наважуюся. Так і тримаю мовчки слухавку, ніби бовдур, слухаючи її постійне «алло».

Не треба поспішати. Бо ще, не дай Боже, видамся нетерплячим, а мантелеп це тільки відлякує, особливо маминих дочок, які бояться без дозволу зробити зайвий крок. Просто не хочеться, щоб моя увага до цієї дівчини була подібною на нетерплячку з мого боку чи як звичку завжди добиватися свого.

Навколо вештаються незнайомі нахабні типоші, але я на них не зважаю, наче вони прозорі, як повітря. Дехто кидає на мене зневажливі погляди. Вузьколобих цьому місту не бракує. Все як усюди. Пройшовся по місцевих книгарнях, гастрономах, навіть заходив у ювелірний та промислові магазини. Треба все знати. Трохи відстале містечко, вривається по багатьох параметрах від мого. Але хіба це має значення?

Мене потроху починає довбати ностальгія. Блукаючи невідомими вуличками, зустрічаючись очима з іншими людьми, раптом розумію просту істину: я тут один, цілком один, навіть нема з ким поговорити. Є, щоправда, Оля, але це такий туман, за яким невідомо що на мене чекає. Хоча вона дуже симпатична й кумедна. Згадую кілька днів, проведених із нею під час вступних іспитів: найбільша інтимність, яку вона і я собі тоді дозволили — це тримання за руки. Ха! — як першокласники.

Увечері через галіму ностальгію купую пляшку білого портвейну «Масандра». Хочеться розслабитися, але нема з ким. Сиджу на ґанку й самотньо душу вино з горла. Тільки Мафія мене розуміє, ніжно ластиться й уважно дивиться мені в очі своїм розумним, неземним котячим поглядом. Мені швидко вставляє по шарабану і я, погойдуючись, заходжу до хати, незграбно зачіпаючи стільці, хитаючись, прямую до кімнати, вдаряюся ліктем об кут столу і скривлююся від болю.

Дивлюся на розкидані речі й одяг.

Шєт! Треба прати шкарпетки! Маман казала, щоб ніколи про це не забував, бо дівчата (от Маман!) люблять охайних і чистих хлопчиків. Ох ці дівчата… охайних і чистих… хм… хлопчиків… Я також хлопчик… Зараз стану охайний… чистий.

Прання шкарпеток, чого я ніколи в житті не робив, — це повний… фініш. Холоднюча кринична вода (розігрівати — западло, треба розкочегарювати грубку і таскати дошки з-під сараю) виламує руки. Нарешті, скинувши з себе цю жахливу ношу, повертаюся на ґанок до Мафії. Завтра, знову, сучка, притаскає впольованих мишей — дурепа, не розуміє, що я цього не їм. Треба буде їй купити молока, щоб не загнила на мене. Хоча, якщо признатися, присутність кішки мені до вподоби, бо не так самотньо, коли думаєш про себе в цьому містечку. Я навіть підозрюю, що кішка зі мною говорить, щоправда, я не розумію її. Що би до неї не сказав, вони на це одразу нявчить чи муркоче, або підходить і треться об ногу. Мабуть, дуже розумна. Шкодую, що ніколи раніше не тримав котячих, у них такі хитрі і водночас добрі очиська, що себе запитую: невже вони про мене також щось думають?

Близько одинадцятої лягаю, але не можу стулити очей. Дивлюся в стелю й думаю про своїх друзів і про те, як усе швидко й кошмарно закінчилося. При згадці про Рому відчуваю наплив почуття образи — Бідона, свинячу тушу, хочеться задушити. Раптом чую, як у двері стукають і в мене з'являється страх. Кому я потрібний у цьому місті, де мене ніхто не знає? Вирішую не відкривати, напружено чекаю, що буде далі. Тиша. Може в мене галюни?

Зранку з великими труднощами прасую білу сорочку на короткий рукав — як-не-як, перше вересня, і треба виглядати пристойно, як круглий відмінник, як будь-який золотий медаліст, які, підозрюю, по-злазяться до університету, як дощові хробаки після грози. Маман, все ж таки, далекоглядніша від мене — запхала невелику праску в торбу, без якої мені тут довелось би туго. Безлад, що панує в кімнаті від розкиданих штанів, шкарпеток, сорочок, футболок, капців, книжок, письмового паперу, зошитів, навіює втому, і я лише тепер усвідомлюю, наскільки важко підтримувати завжди порядок та чистоту. Раніше на це ніколи не звертав увагу.

Біля університету зависає чималий народішко: всі по-святковому вбрані, з квітами, мантелепи й грінго з новенькими портфелями, папками, словом, упаковані, готові до навчання. Куди не кинь оком — навколо великі букети квітів: тюльпани, гладіолуси, троянди, гвоздики, айстри. Від їхнього запаху чухається ніс, я кілька разів пчихаю. Блідий високий чоловік у світлому костюмі натхненно говорить у мікрофон, який трохи потріскує і викривлює голос; серед натовпу прокочується шепіт, що це ректор. Навколо нього завмерши стоять викладачі, професори, купа літніх жіночок, всі вони дивляться зі сходів униз — на першокурсників. Шукаю очима Олю, але її ніде нема, натомість зустрічаюся поглядом з іншими діва-хами, деякі з них справжні кішки — зеленющі очиська, пронизливі погляди, ледь помітні таємничі посмішки. Мене необережно штовхають ліктем у спину, і я вже хочу вправити мозги тій вівці, що це зробила, як бачу двох симпатичних мантелеп і мимоволі посміхаюся на їхні вибачення за незручності.

Господи, тут роботи непочатий край!

Після урочистої церемонії заходимо у прохолодне приміщення факультету. Викладачі й студенти збиваються у величезну купу коло вхідних дверей і поволі просочуються досередини. Мене підхоплює цей потік і несе разом з іншими першокурсниками. Дійшовши до сходів, проштовхуюся на другий поверх. Поруч мене кілька сцикух із букетами, відчуваю їхні парфуми і навіть запах помади, злегка торкаюся до однієї і вона на мене зацікавлено дивиться. Знову згадую Олю, кортить із нею побачитися, але в цій м'ясорубці її віднайти не можу. Одна з моїх сусідок підвертає ногу й скрикує. Допомагаю підвестися, але потік позаду брутально напирає і я змушений накричати на кількох даунів, вони лякаються і задкують. Подолавши, нарешті, сходи, виходимо у просторий коридор, в якому почуваємося вільніше. Сідаємо на невеликій лаві під портретами професорів, які викладали в університеті з дня його заснування. Діваха дякує за допомогу, я оглядаю її красиву ніжку, вона злегка соромиться. В одному з кабінетів прошу у присутніх кількох дамочок викликати швидку до студентки.

В аудиторію, яку знаходжу з великими труднощами, бо не орієнтуюся поки в номерації та розміщенні кабінетів на поверхах, забігаю після дзвоника, літній викладач непривітно на мене дивиться й показує очима, аби зайняв місце серед інших студентів, додаючи, що на перший раз таку халатність з мого боку пробачає.

Може, серед цієї сотні моїх ровесників вдасться побачити Олю…

Знаходжу вільне місце аж на останній лаві біля вікна, мені тут одразу подобається, бо мало хто звертатиме увагу.

2

Кілька днів як я студент. Поволі звикаю. Здається, все йде добре.

Знайомлюся зі студентами, серед них багато даунів, але є також не вузьколобі — переважно відмінники та мамині синки, які все дитинство провели з книжками і майже не потикали свого носа на вулицю, де на них чекали кулаки нехороших хлопців. Коли бачу їхні заклопотані, зосереджені обличчя, коли дивлюся, як вони збираються в купи й розмовляють, мені стає настільки смішно, що мало не регочу, бо я уявляю, якими беззахисними, нещасними, переляканами можуть бути ці пухкенькі, відгодовані мордочки, коли їх ненароком зустріти пізно ввечері у темному парку, або на погано освітленій вуличці.

Втім поки не відчуваю радості від нової обстановки. Ходжу коридорами, ніби мішком прибитий, не знаю, як поводитись, таке враження, що навіть руки тримаю не так, як слід, ніби незграбно.

Олю не бачу, хоча у філологів, як видно з розкладу, — у цьому корпусі пари.

Не можу звільнитися від неприємного враження, яке виникло, коли на вокзалі прощався з Бідоном і Ромою.

Рома. Важко її забуваю.

Не можу зрозуміти, але відчуваю напевно, що її присутність у моєму житті була надзвичайно важливою. Через Рому я став ніби трохи іншим.

Сцикуха, яка першого вересня підвернула ногу, виявляється — у моїй групі. Звати її Таня і вона сьогодні вперше прийшла після того прикрого випадку. Це мила й симпатична істота, поводиться природно, без понтів, на лекціях сидимо разом і непогано сплавляємо навчальний день. Таня приїхала сюди з Чернігова, зізналася, що також хотіла звалити з дому, бо все набридло: «хочу будувати своє життя», «подалі від батьків», «хочу всього досягнути сама». В неї є багато приємних рис, але… (ця думка прийшла випадково) я не зміг би бути з нею, як із жінкою. Вона не є мутантом, в жодному разі! Просто її краса — а Таня по-своєму гарна — не зовсім те, що мені треба. Така враження, ніби вона трішки недороблена, обличчя, здається й симпатичне, але в окремих його деталях то недотягнутість природою, то навпаки — певний надмір.

— Як нога? — запитую на перерві.

— Нормально, — сміється вона. — Якби не ти, мене б на тих сходах просто затоптали. Ну і ну, такого ще не бачила!

— Нічого не зробиш — народішко валив на навчання.

— Да!

Виходимо з приміщення на повітря. Таня розповідає про всілякі хохми зі свого достудентського життя, я згадую про своє. Мені неохота так швидко вертатися додому, тому вирішую провести її в бік центральної площі, неподалік якої Таня живе у рідної тітки. Вона все ж таки вродлива, має непогані груди, тонку талію, котра плавно розширюється у симпатичну попку, але… я розумію, що з нею поводжу себе не так, як з іншими дівахами, стаю ніби вихованішим, скутим. Таке враження, що як тільки між нами починає зароджуватися бодай найменший натяк на певне зближення, то одразу, ніби автоматично, виростає непомітна, але непробивна, броньована стіна, що одразу нагадує про необхідність тримати дистанцію і викинути будь-які зайві думки з голови.

— Куриш? — простягаю їй цигарку.

— Ні.

— Дуже добре. Таких дівчат зараз мало.

— Да? — зацікавлено дивиться мені в очі, наче хоче сказати інше — звідки я про це знаю; хоча — може це мені й здалося.

— Да, дуже мало, — клацаю запальничкою й затягуюсь. Примружую вії, бо вересневе сонце припікає, наче влітку.

Повз нас пропливає купа незнайомих сцикух і типош із агресивними мордами, вони уважно оглядають присутніх. Деякі пасуть нас очима надто довго. Це непристойно, шановні. За таке мій вузьколобий друг Вася Булавка міг би дати по рогах. Але я не виявляю жодних емоцій, адже треба починати нове життя.

Таня каже, що в дитинстві приїздила до нас, на захід, і була в моєму місті, гарне у вас озеро, мабуть, є де відпочивати.

— Да, — ліниво погоджуюся з нею, глибоко затягуючись, — тільки якби ще кудись бандерлогів подіти.

— А хто такі бандерлоги? — здивовано запитує, дивлячись на мене своїми розширеними оченятами, і я бачу, що вона мало не регоче.

— Бандерлоги — це мешканці Бандерштату.

— Ясно, — сміється вона. — У вас всіх називають «бандерлогами»?

— Ні. Тільки окремі види.

— Які?

— Ну, такі кумедні, незграбні, з лохматими головами, золотими зубами… які ще? — із засмаглими мордами, в дешевому турецькому чи китайському шматті…

Не поспішаючи, виходимо на невелику алею, що веде до мосту через річку. Раптом я зупиняюся — мою увагу привертає пара, яку бачу ще здалеку.

Сумніву нема — Оля!

Біля неї невідомий типоша. Наближаємося. Оля в коротенькій спідниці з червоними й білими квадратиками та легкій рожевій блузці, що облягає її тіло, підкреслюючи всі форми. Вона також звертає на мене увагу. На її обличчі помічаю зміни, воно суворішає й помітно здригається. На моє привітання тільки непривітно зиркає й скупо киває, від цього мало не отримую інфаркт, що за гнила тема? — запитую в себе — що за штемп маріупольський біля неї? звідки цей грінго взявся? що за вівця його народила?

Гукаю Олі, що увечері зателефоную.

Мене жаба давить дивитися, як вона демонстративно і неспішно скипає в невідомому напрямку з цим підаром вошивим, чужаком, підкреслено холодно перед цим розмовляючи зі мною.

О, шєт!

Таня зацікавлено дивиться мені в очі, ніби хоче сказати, я все розумію, і нічого не розпитує. Настільки прикро, що не знаю, де себе подіти, відчуваю, як тремтить від образи моє обличчя і, що найгірше, я не можу цього приховати від Тані. Витягую цигарку, бо тільки курінням більш-менш заспокоююся. Краєчком ока помічаю: вона зосереджено стежить за моїми пальцями, за тим, як підношу до цигарки запальничку і повільно затягуюся, потім так само не поспішаючи випускаю дим.

— Що сталося?

— А? — здригаюся від її слів і тільки через кілька секунд розумію, що це було запитання. — Нічого.

— Нічого?

— Да, — говорю, мабуть, трохи роздратовано, Таня одразу замовкає і ніби почувається винною, бо наше мовчання стає не просто мовчанням. Я навіть не знаю, як це пояснити. Хоча й знаю, що вона думає про те ж саме.

Шєт! Дурнувата ситуація, нічого не скажеш. Ще не вистачало, щоб вона зараз мене тут жаліла.

— Морозиво будеш? — пожвавлюється вона.

— Я на нулі, — посміхаюся і відчуваю, як мої вуха горять від сорому. От, зараза, ситуація!

Коли нема грошей і про це дізнається ближній — від цього завжди стає не по собі.

— Я пригощаю.

Купує два пломбіри і ми сідаємо на лавці у невеликому сквері. Несподівано Таня переводить розмову на особисте життя, розмірковуючи про «близьку людину», якою та повинна бути.

— Ти знаєш, мені здається, що він має вгадувати мої бажання і відчувати мене, бо якщо цього нема, тоді все не те. — Вона говорить, а я стежу за тим, як її руки плавно підносять морозиво до ротика, він легко розтулюється, губки розширюються і звідти виповзає, наче голівка маленького звіра, язичок, швидко лиже вершечок морозива й одразу ховається, через кілька секунд знову з'являється, облизує губи і в нору.

Слухаю Таню і думаю: вони всі однакові, у власних мріях про кохання і про своє бабське щастя, вони завжди нікого не бачать крім себе. Колись, мабуть, жінки по-іншому любили чоловіків, сохли за ними, адже ж писали мантелепи ще кілька тисяч років тому — «я за милим піду у неволю єгипетську», «хай за милого б'ють мене батогами». А тепер — факен шєт! — сцикуха шифрується, кривить мордочку, перебирає типошами, наче костюмами, набирається нахабства кричати на протилежну стать, вказувати, як кому слід жити…

Повбивав би!

Язичок знову виповзає зі своєї печери, злизує вершечок морозива й ховається, наче злодій. Таня задумано тримає голівку пломбіру перед губами й натхненно говорить, дивлячись перед собою.

— Така людина повинна мені довіряти, навіть тоді, коли обставини вказують на протилежне.

Спершу я не чую, що ця мантелепа каже, бо настирливо чекаю, коли зі своєї схованки визирне її неслухняний язичок. Але невдовзі усвідомлюю, що вона мала на увазі й одразу відчуваю до неї неприязнь.

Шєт! Це вже ні в які ворота не вписується!

От комусь щастя підвалить… не доведи Господи…

Таня, мабуть, думає, що в мені знайшла чемного, доброзичливого слухача, а тому її несе ще більше:

— У мене минулого року був один зайчик, знаєш, він був такий мілашка, такий симпатюлька, але говорити з ним на якісь теми — це були повні дрова, розумієш… він… як би це сказати… словом, йому ще машинками й солдатиками гратися, а не зустрічатися з дівчиною. Розумієш, да?

— Да, — мало не позіхаю, бо після обіду маю звичку на годинку-другу відрубатися. Мене справді так пробиває на сон, що насилу себе стримую, аби не розкрити рота й солодко не потягнутися.

Ще через півгодини, мовчки слухаючи мрії Тані, я розумію, наскільки помилковими були мої перші враження від неї. Все ж таки, балачки з людьми мають дуже важливе значення для кращого розуміння справжнього нутра співрозмовника. Поступово мене починає підкорювати нудьга і я не знаю, де себе подіти; найганебніше те, що це серйозно парить моз-ги і що це важко терпіти.

Ця коза — справжній, як би сказали москалі, тіхій ужас. Раптом підриваюся й кажу, що маю негайні справи, мені треба поспішати, чекають, розумієш, зовсім вилетіло з голови, треба бігти.

— Коли ми зустрінемося?

— А?

— Ти що, мене не чуєш? Коли ми зустрінемося? Якщо в тебе буде вільний час, могли б кудись піти. Ти не проти?

— Да-да. Обов'язково… зустрінемося, часу є багато…

— Може зайдеш, подивишся як живу?

— А? Ні, ні. Дякую, не сьогодні…

— Я візьму ще по морозиву…

— Не треба! Танічка, дякую… Справді, не хочу, бо можу ще горло застудити. Воно в мене трохи дурнувате, постійно хворіє…

Поспіхом прощаюся й прямую додому. Мабуть, це некрасиво з мого боку. Нічого не вдієш.

3

Насилу спекавшись цього монстра, стрімголов шурую додому, бо добряче бурчить у шлунку, наче викручує, пора щось на кишку кинути і кілька годин перекимарити, щоб допізна засісти за книжки.

Мене бентежить Оля, не знаю, як правильно поступити: телефонувати їй сьогодні чи ні. Ця ідіотська дистанція, яка несподівано виникла між нами, з одного боку, — тішить, бо заставляє діваху страждати (можливо!), а з іншого, — трафляє, бо я такої лажі не чекав і рідко коли бував у такій неприємній ситуації. Це мені нагадує дешеві фокуси ображених, закоханих, хворих на голову школярок, із надуттям губок та іншою мурою.

Прокинувшись пополудні, відчуваючи жахливий мутняк у голові від спання під час заходу сонця, заварюю собі каву, перед тим хвилин п'ятнадцять мудо-хаючись коло грубки. Тіло настільки мляве, що я насилу пересуваюся по хаті. Кава, щоправда, добряче підбадьорює і в голові ніби трішки світлішає, але все одно — кляну себе, що надто довго спав. Шкіра липка від поту. Вмиваюся до пояса холодною криничною водою.

Падаю на ліжко з книжкою Арістотеля. Таке читати, коли болить голова, — повний аут, але більше нічого путнього нема; щоправда, у коридорі на невеликій полиці лежать кілька романів радянських письменників про Другу світову війну (мабуть, господині), але до них особливої тяги не відчуваю. Про що тут думати? — залишається Арістотель. Дужаю кілька сторінок і ловлю себе на тому, що абсолютно не розумію і не пам'ятаю, про що читав кілька хвилин тому. Свідомість зайнята іншим, наче не здатна зосередитися на конкретній справі, натомість скаче, наче блощиця, по різних думках, спогадах, враженнях і ніяк не заспокоїться.

Оля. Мене конкретно муляє фішка, що за грінго терся біля неї. Тягне піти на пошту й зателефонувати. Добре, що в цьому барлозі нема телефону, бо я б не витримав і здався. Несподівано мене підриває тєма неодмінно до неї піти, сьогодні увечері. Дорогу, здається, ще не забув. Але одразу уявляю себе жалюгідним кретином, який у темряві припхався до незнайомих людей: вони, — мабуть, здивовані й заскочені зненацька — запросять мене на вечерю (у кращому випадку), подадуть плов або гречану кашу зі СдМаженою печінкою, салат зі свіжих огірків і помідорів, або просто обійдуться чаєм з печивом чи домашніми тістечками. А що далі? Слухняно сидітиму півгодини в кімнаті Олі, розмовлятимемо про навчання, гортатиму фотоальбоми з її світлинами… дитинство без трусиків, дитячий садок, новорічні свята, школа…

Не знаю чому — одягаюся й прямую на центральну площу. Тупо йду, наче навмання, розглядаю незнайомих людей; вони проходять повз, не звертають на мене увагу, п'ють пляшкове пиво, ходять парами, невеликими групами, спілкуються, сміються, дехто сперечається. Я тиняюся без діла і не знаю, як бути далі.

Заходжу в книгарню, порпаюся у старих книжках, але імена авторів мені нічого не говорять. Купую в букіністичному відділі більш-менш пристойний двотомник Плутарха, про якого казав проф на вступній лекції з історії стародавньої Греції.

Телефонувати Олі?

Все ж — зателефонувати.

Біля автомату невелика черга: довгонога патлата вівця, з пофарбованим під рубін волоссям, за нею два типоші, запаковані в напівпанківський при-кид (одразу видно: струя на ту чи іншу тему в це містечко заповзає надто пізно), які без перестану труть між собою про останній рок-концерт у Києві, а останнім у черзі — схожий на сантехніка, дядько з обшарпаним дипломатом. Мантелепа, мабуть, триндить надто довго, бо напівпанки помітно нервують і час від часу роблять їй зауваження, щоб зав'язувала. Вона ображено фиркає, але за десяток-другий секунд кладе слухавку і йде геть. Два типоші, дорвавшись до телефону, також зависають надовго. Один із них, в якого товста і ніби вивернута на зовні нижня губа (через це його табло нагадує океанську глибоководну рибину), ламає Маріну, аби вона пішла з ними до Паші в гості, там будуть всі наші, я прошу тебе, даже Віталя возлє мєня тоже просіт. Дядько, схожий на сантехніка, нетерпляче дивиться по сторонам, витягує цигарку без фільтра й закурює. Через смердючий дим відступаю від нього на два метра. Напівпанки регочуть, мабуть, ця Маріна мила сучка. Дядько спересердя кидає недопалок і йде геть.

Певний час я вагаюся, чи телефонувати Олі.

Мої вагання невдовзі розвіюються, бо ці два кретина нарешті підривають свої задниці і звалюють. Вкладаю карточку і раптом б'ю себе по голові: я повний крейзі! Я забув її номер. Перебираю в пам'яті комбінації цифр, згадую, але не впевнений в останній: «2» чи «4». Набираю. Знайомий голос, Йосип кобзон! — це вона!