ПЕРЕВІЗНИК

Перевізник прокинувся — хтось його гукав. У хаті було сутінно й прохолодно, крізь вікно лилося жовтаве місячне світло, і перевізник не міг розчовпати, чи той погук правдешній, а чи йому наснилося. Озирнув каламутним поглядом стіну з мисником і врізаним у нього коником та потягся п'ятірнею, щоб почухмаритися, коли почув, що його таки гукають.

Устав, ледве розгинаючи заклякле в лежанні тіло: хотілося вилаятися на це невчасне гукання, і він забурмотів щось собі під ніс, але почовгав до сіней.

Надворі його облило холодним сріблом — ніч була широка й простора, як може бути на початку осені; довкола стояла така тиша, що все здавалося зумисне принишкле. Незвично 'ступалося під таку тишу; перевізникові зовсім не хотілося сідати в човен та їхати на перевіз, і він до болю в очах вдививсь у потуманений простір.

Річка куріла, хвости пари стояли над водою і неначе оживали в місячному сяйві. Здавалося, горить мертвим німим вогнем вода, ламалися на течії місячні зблиски — хтось неначе засипав річку золотими й срібними монетами.

Погукали втретє, і він посунув, ледве переставляючи ноги, з горба до річки. Осипалася під ногами жорства, з шурхотом зсувалася з кручі і, як дріб, дзвінко сипалась у воду. Перевізник розв'язав закляклими пальцями шнурчану прив'язь, а коли випростався, зелені з червоним вогники застрибали йому перед віч. Постояв хвильку, щоб відкотилася йому від голови кров, а тоді вліз у човна і відштовхнувся од берега веслом.

Плив через водяну куряву — туман і дим; плив по золотих і срібних монетах, і йому зі сну ще крутилася голова. «Кого б то носило поночі? — думав він, удивляючись на той бік, де невиразно бовваніла чужа постать. — Чи в село, чи заблукав хтось?»

Вода забурунила під веслом, і він натис на нього сильніше — переїжджав швид. А коли впорався і човен знову винесло на тихе, почув дзвіночки. Буцім хтось повісив їх над головою, і вони, ніжні й дзюркотливі, як та ж таки течія, забили йому голову солодким похлюпуванням. Змахнув іще кілька разів веслом і пристав до піщаної коси, по якій тут і там виднілися вичавлені сліди його човна.

Чоловік на березі здивував його. Був це розкішно вбраний пан в одежі тонкого сукна, в жупанці, підбитім дорогим хутром, і в новеньких лискучих чоботях. Сидів, обпершись на кийок руками й виставивши вперед ноги в тих чоботях. В роті у нього стримів цибушок, тютюн був духмяний, і перевізник пожадно ковтнув м'яку хвилю диму. Закортіло запалити й собі, але зважив відкласти це на потім — нині треба везти цього чепуруна.

Перевізника й досі не покинув сон, в голові ще гули джмелі; він був, однак, трохи змерз, і зараз його також пробирало від нічної вільги. Тим часом пан умостився на лаві, і перевізник відштовхнувся од берега. Човен розвернуло, і за кілька махів об борт уже забилися слизькі хвильки. Йому знову задзвонило над головою, аж зиркнув туди — вгорі розширювався темно-синій блават, проколений безліччю зірок. Місяць панував у ньому, повний, аж тремкий. Світло виливалося з княженка хвилями, здавалося, він купався в розтопленій міді, замішаній на молочних вершках. Пан сидів перед ним непорушне, і перевізник ковтав раз від разу чудові хвилі диму, що вивіювалися йому з-над плеча.

Човен черкнув об жорству — пан поволеньки встав. Вони вийшли на траву, на якій ще лежали великі перевізникові сліди, бо вся трава в тому сивому світлі поблимувала дрібними скалками. Пан вийшов на горб, перевізник ледве встигав за ним, а коли дійшли хати, повернувся.

Його обличчя здалося перевізникові трохи засиненим, врешті, засинений тепер був цілий світ; пан вийняв цибушка й сумно всміхнувся, блиснувши двома рядами викоханих зубів. Від тої усмішки трем пройшов по перевізниковому тілі, він, однак, розсердився на ті смішки. «Скалить тут зуби», — недоброзичливо подумав, а коли вони дійшли до обійстя, сказав, відверто вколовши пришельця гострим поглядом:

— То оце я, пане, вдома. Платіть, бо вже йду.

— Заплачу в хаті, — коротко відказав пан, і перевізник пішов у хвіртку.

Він не обертався. Чув, як хрипко плеснуло за паном, чув за собою його кроки. Йому заватіла голова, а коли ступив на ганок, то й крутнулася. Відчинив двері, вже не слухаючи ланових кроків, — увійшов у темні сіни. Йому вдарив у вічі кислий запах кожуха, замішаний на сіні, — перевізник налапав клямку, а коли розчинив двері, раптом спинився.

Кроків за собою не чув. Прислухався, аж закололо йому в вухах, — було тихо. Він повернувся й вийшов надвір, Навколо ані душі! Тоді заплющився — голова ще й досі була закутана сном. Стояла нерушна тиша, і він, розплющившись, побачив спокійне, закурене річкове плесо, втоплений у місячному тумані протилежний берег і зарошену траву; покритий сивим попелом ночі тин, хлів, у якому вже не було худоби, й собачу буду, в якій давно не було собаки. Дивився на все це спокійно й трохи змучено. Але тиша стояла надто широка, щоб уражатися чи лютувати; він знову відчув, що його тягне до сну й пішов у хату, потягнувши з сіней і кожуха.

Прокинувся знову від погуку, який відразу ж відігнав од нього сон. Сів на полу, в хаті було темно, хоч в око стрель, йому навіть здалося, що осліп, — чорна вовна, морочна хвиля, задуха, запах кожуха, несвіжої постелі, неприбраного мешкання, відваленої від стін глини, горщиків, попелу від печі, трухлявого дерева, трав, розтиканих попід стелею, запах сіна з розчинених у сіни дверей. Він сидів, бо сон, хоч відступив, ще не покинув його; якісь уривки, кольори, обличчя з ікон, шматки облич, наче побито їх на черепки. Пошукав очима вікно — ледве мріло перед ним, мале, наполовину затулене рядниною од місяця.

Перевізник заплющився: заграло місячне проміння, роса, сліди в росі, побачив хвилі туману над річкою, хату, що врізувалась у порожній краєвид, коли дивився на неї од води.

Погукали вдруге, він почув це так чітко, ніби покликали його з протилежного кутка хати. Устав, хоч ноги боліли йому ще тяжче, хруснули суглоби, і він заточився, так незручно ступив.

Лапав у темряві клямку — двері в сіни й справді не були причинені. Тут уже прочувалася нічна прохолода, і він мерзлякувато пощулився.

Сінешні двері наче вивалилися на подвір'я, тут теж було темно, хоч і вільніше дихалося. Він не побачив неба, очевидно, захмарило — там, угорі, висіла чорна прірва, багатозначна й глибока. І перевізник не зміг дивитися туди, в ту прірву, де нещодавно так вільно царювали місяць і зорі, тим більше — його знову погукали. Крик ударивсь у прибережний горб і дзвінко впав на річкове плесо, ніби птах, що хоче вхопити рибу.

Йому здалося, що це вже було: птах і ця риба. Побачив — великий чорний птах, що заслонив небо, крила його — ніч, а тіло його — небо. Побачив — велика срібна риба, що недавно була місяцем, але необережно впала в річку і втопилася…

Перевізникові й цього разу не хотілося їхати на перевіз, але чоловік уже, певне, застоявся, — а хто його перевезе, коли він єдиний тут перевізник. Пішов із горба донизу, ступаючи, мов на ходулях, і намагаючись хоч трохи зігрітися.

Було важко розв'язувати змоклу шворку, перевізник раптом помітив, що його босі ноги мокрі також; човен блиснув мокрим боком, вода сталево прогнулася, наче показала хребет. Стрибнув у човен, і той захитався, ледве не черпнувши води. Зажуркотіла, забурмотіла вода, його повернуло кілька разів, ніби втрапив у вир, хоч виру, він знав те достеменне, тут не було.

Весло на дотик — мокре й слизьке, як живе холодне тіло, і він стис його, щоб поставити човна супроти течії. Кількома дужими ударами перескочив течію і виплив на тихе. Тоді витер полою сорочки чоло.

Повіяло легким, трохи колючим вітром, він віддихався, а човен зручно врізався в косу, на якій так само, як і того разу, сидів розкішно вбраний пан в одежі тонкого сукна, в жупанці, підбитім дорогим хутром, і нових лискучих чоботах. У тому місці, де сидів, впираючись руками на кийок, розливалося бліде мертве світло, і те світло грало на лискучих панових передках. З люльки висипалися іскри, й куріло так само запашним тютюном. Перевізник подумав, що він забув закурити, а зараз цей духмяний пах солодко забив йому горлянку.

Пан вмостивсь у човні, й перевізник відпихнувся веслом.

Він плив по чудній чорній річці. Вгорі все ще не було неба, темна пуща, густі зарості, бездоріжжя, вертепи з диким звіром, з дикими птахами і з таємничим життям. Небо було й тут, унизу, під днищем, його човен плив по тій неозорій пущі, перелітав через столітні дерева, дупласті, напіввисохлі, які простягали до нього корячкуваті руки. Знав: небо завжди відбивається у воді, а вода — в небі. Вони переливаються одне в одне завжди, і завжди хапала його човен течія, йому треба було налягати на весло, щоб перерізати її днищем, залишивши голубу мерехтливу рану, яку небо прагло присипати уламками покаліченого місяця й зір. Але сьогодні не було й цього світла, темрява заступила небо й воду, між ними проклалася сіра смуга, по якій плив човен. І він поспішив переїхати швид, поспішив вислизнути з-під важкої, чорної брили, що лягала йому на голову й плечі, і таки перевезти цього пана.

Пан сидів до нього спиною, спокійно кушпелив люльку, спокійно пускав дим, а коли вони приїхали, неквапно виліз із човна. Вони рушили під горб, а за хвилю перевізник спинився перед хвірткою.

— То оце вже, пане, я вдома, — сказав він. — Платіть гроші, бо вже йду!

— Заплачу в хаті! — коротко сказав пан, і перевізник знову міг роздивитися його обличчя. Невисокий лоб під оббитою хутром дорогою шапкою, завеликий, розплесканий унизу ніс, два пишні вуса, що чорніли над губою, в роті — люлька, а очі дивляться просто, навіть лагідно.

— Мені б оте… — несміливо почав перевізник. — Я бідний чоловік…

— Заплачу в хаті! — сказав пан і трохи різко додав: — І за обидва рази!

Перевізник послухався. Пішов у хвіртку й почув, як та хрипко зачинилася за паном. Чув за собою його кроки, ступнув на ганок і відчинив двері. З сіней на нього війнуло духом сіна, він перейшов їх і раптом спинився. Кроків за собою не чув, тож повернувся і, як тоді, вийшов на ганок.

Сів на приступці й оперся об стовпець. Стояла тиша. Стигло безгоміння, ніч темна й непрозора, навкруги ані шереху, дихнуло на нього запахом річки й риби, якихось незнайомих йому квітів, кінського поту, сухого зілля. Дививсь у глибінь, немов задумався; крапнуло кількома гострими краплями, але навіть не звів голови. Йому почулося, як із кручі в річку сиплеться пісок, однотонне й шарудливо, — пісок сипався навпереміж із дощем; хвиля за хвилею налітали на хату, ніби хотіли поховати її в собі, а він сидів заціпенілий і очманілий; війнув вітер, і його знову обсипало піском, пісок замітався з ганку в розхилені двері хати, а він тримав руки на колінах і дивився.

Тоді зітхнув (одяг на ньому був майже мокрий) і повільно зайшов до хати, так і не зачинивши ні хатніх, ні сінешніх дверей.

Але йому не випало довго спати, бо знову загукали, цього разу голосніше й вимогливіше, і він зірвався з постелі й вибіг із хати. Було так само темно, він спинився біля хвіртки, затамувавши подих і чуючи, як голосно б'ється йому серце. Загукали ще раз, і він пішов на той голос — чулось у ньому владне прохання й затаєний біль. Пішов до річки — скинулася важко риба, гухнула серед плеса, і перевізник згадав, що хоче курити. Все в ньому зсохлось од цього бажання, похапцем витяг люльку й кресанув вогню. Пахнув димом, ковтнувши його пожадно й задоволено, і відчув полегшу. Від тютюну розпогодилося йому в голові, прочистилося, і він збадьорів. Відв'язав човна і, пускаючи хмару диму, подався на той бік.

Уже не здивувався, й утретє побачивши того-таки пана. Той сидів, спершись на кийок і витягши ноги в лискучих чоботах. У роті в нього стримів цибушок, і хвилі запахущого диму огортали його, наче хмаринка. Перевізник палив і собі, вони дивилися один на одного, пихкаючи навпереміж димом, пан — з цікавістю, а перевізник — із незрозумілим йому викликом. Пливла ніч, пливла вода, пливло небо, навколо стояла така тиша, що від неї все покривалося сухим, як цвіркуновий свист, дзенькотом. Дерева підступили до самої води — стояли за пановою спиною, наче він їх привів, та й сам здавався з дерева. Ті дерева кожне мало обличчя, він побачив за пановою спиною багато живих тіл з коронами-шапками, листя опадало з них на землю, як пісок: осінь, подумав він, ще не пора б.

Пан стояв серед того листя весь жовтий, хоч була така темна ніч! Однак перевізник бачив цей жовтий колір — все немов тліло, і той пан, і дерева, — бачив тільки ці дві барви: жовту й чорну, вогонь, який проникає в ніч, з'їсть її а чи вона його. Вони палили люльки, все ще по-безглуздому стовбичачи один супроти одного, врешті перевізник присів на ніс човна. В нього тремтіли руки, він поставив їх перед собою: великі, жилаві, потріскані, він побачив і панові руки: блискучі, синюваті й виплекані.

На річці вдруге скинулася риба, і вони наче струсили з себе заціпеніння. Пан пішов до човна й сів, як перше, спиною до нього. Перевізник відштовхнувся, й вони попливли.

Помітив, що у нього погасла люлька, але не виймав з рота, натомість ковтав дим, що вився з-за панової спини, і слухав, як вогко дихає на нього ріка — ота прірва чорна й бездонна — і як під веслом невдоволено журкоче чорна, мов смола, вода.

— Ну, от я й удома, — сказав перевізник. — Платіть уже, пане, чи що?

Пан стояв супроти нього й сумно всміхався. Здається, виплив місяць, повиднішало, над річкою стояв туман, блакитна габа висіла по той бік її, хата заблищала вікном, солом'яна покрівля була мокра; перевізник ступив до хвіртки, хоч пан йому не відповів. Утомився чи образився, спустив голову і йшов додому. Тим часом знову споночіло, і перевізник почув за спиною сипкий шепіт. Спинився, вже взявшись за клямку. Шелестіло листя, вітер штовхнув його в спину, було достобіса парко, і він подумав про дощ.

«Але я вже не буду такий дурний, — подумав він, — і не дам себе окрутити!»

Знову почув гомін багатьох голосів і вслухався. Уривки слів чи незрозуміла мова, шепіт листя, шепіт незнайомих людей — стояв на ганкові, тримаючись за клямку, і не зважився переступити порога.

— Ну йди! — почув він панів голос. — Думаєш, одурю?

Перевізник хотів повернутися. Але незнана сила скувала йому плечі. «Я не дам себе окрутити», — подумав він, а позаду знову зашамотіло.

І вже по— справжньому захотів повернутися. Напружив усю силу, з'явилась у ньому і злість, повертав тіло, як повертають заржавілу корбу.

— Казна-що! — бурмотів він, відчуваючи, як червона барва заливає йому обличчя.

За спиною так само шепотіли — листя, голоси, ніч, попереду виднівся шмат білої, аж синьої, стіни з облупленим рогом — він усе-таки повернеться. Але темрява була густа, йому заклало дух від спекоти, на річці плеснуло — знову риба, яку він уже не побачить. Небо розмовляло з рибою і з деревами — цей сплеск і шамотіння, подумав він, біжать нічниці зі своїми снами. Але йому сьогодні нічого не снилося; то коротка мить, знав він, хвилину тому чув пановий голос, не може він далеко відійти. «Цього разу, — вирішив він, — я не дамся!»

Хотів повернутись і закричати: «Це все чортівня, я знаю, що все це чортівня!» — але відчув нехіть і ослаб, дивне тепло, що поклалося йому в груди. «Треба увійти в хату або обернутися», — стукало йому до голови. Він ловив уривки слів… так, так, все це знайоме й незнайоме… але він розуміє… хто знає цей біль чи сумнів… ніч така широка, чорна чи біла, як молоко і як смола…

Напружував силу, збирав її, наче звір, що готується до стрибка, слова так само миготіли в мозку… розтлумачити все ще чи буде час… не все кладеться так просто… не все, як шальки, і не все, як слова… надходить мент… і нікого не покличеш, тут тільки річка… село, і хати, і люди — це так невимірне далеко… с а м о т о ю ж и т и — ч о р т і в в о д и т и.

«Чортів водити! — закипіла в ньому злість. — Але цього разу я не дамся!»

Відчував, ще хвиля, ще трохи — і дикий спалах освітить його мозок, спалах, од якого розсиплеться вся ця ніч, а чортівня розвіється в дим.

І він щосили рвонувся з місця. Відірвав, лишивши прирослу до клямки шкіру, руку, підірвав підошви чобіт, що вклеїлися були в долівку, і крутнувся на п'ятках. Мав таку силу, таке знесення, таку лють, що все покорилося йому, був уже, як у молодості, — дужий велетень, котрий убивав кулаком бика, дужий красень, який підіймав на шию коня і міг битися з п'ятьма молодцями. У ньому заграли м'язи, недавно так напружені, — тепер жили новим молодим життям. Видихнув перепалене повітря й кинувся з ганку на подвір'я.

Все було сіре, врешті, сіре було повітря, неначе сітка, сплетена зі старої обкіптюженої павутини. Він розірвав цю сітку, змахнув кулаками і раптом спинився: у дворі стояла корова. Дивився на неї здивовано, корова мала гладкі боки, її голова витиналася гострими рогами, і теплі очі світилися до нього, немов запрошуючи увійти в себе.

І перевізник розізлився по-справжньому. Він знав — уже давно живе на обійсті сам, вже давно не має ні корови, ні пса, і він уже старий, а вночі слухає пісок, що сиплеться з крутого берега у річку. Він і зараз чує той сипкіт, сипкіт чи шамотіння, але злість уже захопила його. Він затремтів, мозок заслало сірою вовною, сльози вибилися йому з очей.

— Не такої плати я хотів, а заслуженої! — люто зашипів він і кинувся на корову з дубчаком. Ударив, тварина заревіла й рвонулася на прив'язі, він ударив її ще раз, корова звелася ставма і заревла. І він осатанів. Бив тварину, аж слина сочилася йому з рота, шапка впала долі, і він утоптав її в болото, біле його волосся розкуйовдилося, груди важко ходили під благенькою чорною сорочкою. Бив ту корову з болем і радістю, з плачем та сміхом, плакав і танцював, а корова рвала прив'язь і металася, хапала ротом повітря й махала головою.