Дiм на горi

15

Був то буденний шлях для Хлопця: з гори, далі стежкою навпереріз повз скелю, що складалась із потрісканих, безладно нагромаджених одна на одну брил. Збоку від скелі лягала прямовисна кам'яна стіна, по якій любив Хлопець лазити, — вся вона була помережана сотнею тільки Хлопцеві відомих стежок. Зараз у його руці подзенькував порожній бідончик, і простував він, як завше, до Марії Яківни за молоком. Козине молоко любили всі пожильці дому на горі, тож прогулянки до Марії Яківни були йому пожадані. Вабило його й інше: часом він заставав прадіда в перших, був той настільки величний і таємничий, що Хлопцеві складало особливу приємність навіть розглядати його. Здавалося завжди, що замкнуті вуста старого ховають не одну сокровенність, а таємниці вабили Хлопця над усе.

Вряди— годи Марія Яківна запрошувала хлопця до господи, тут теж було все не так, як у них: одна кімната щедро прикрашена саморобними фіранками й завісами, потемнілими від часу, а друга, в якій найбільше любив перебувати прадід, була майже гола: вузька залізна койка, не покритий ні цератою, ні скатеркою дубовий стіл і велика темна різьблена скриня. Трохи збоку стояла етажерка з прикрасами, схожими на великі шахові пішаки, стояло там з півсотні книжок, здебільшого із шкіряними корінцями, але напрочуд добре збережених. Завше мав спокусу погортати ті книжки, як робив це не раз удома, але досі Хлопцеві такої нагоди не траплялося. Лежало ще там кілька грубих, оправлених у шкіру зошитів, -ці зошити теж були спокусою для Хлопця, тільки один йому вдалося погортати — той, що постійно лежав на веранді…

Заходив на те обійстя, наче виконував урочистий, давно завчений обряд, і це теж йому подобалося. Спинявся біля воріт, брався за калатало — теж немала дивина — і стукав у темні, потріскані дошки. Слухав, як співали в глибині двору двері, тоді чув тихе чалапання капців Марії Яківни. Визирала вона за ворота, а побачивши Хлопця і його бідончик, привітно розквітала. Він заходив через хвіртку, тримаючи на обличчі урочисту міну, а Марія Яківна незмінне нахилялась і цілувала його в лоба.

— Як там мама з бабусею? — незмінно запитувала вона, і він відповідав, що добре. Коли ж хтось із них нездужав, оповідав про те повільно й спокійно. Марія Яківна притакувала і скаржилася, що Хлопцева мама давно до неї не приходила, а вона, тобто Марія Яківна, правду кажучи, за нею скучає.

— Вже скоро й літо мине, — казала Марія Яківна.

— У неї вічно бракує часу, — відповідав Хлопець.

— Всім нам бракує часу, — по-філософському відказувала Марія Яківна і вела його на веранду. На столі, правда, не на тому, де завжди лежав зошит, стояла чудова ваза старої роботи, у ній доверху було накладено яблук, груш, слив та морелі.

— Сідай поласуй! — казала Марія Яківна, забираючи в нього бідончика. Він залюбки надкушував грушу, яблуко чи сливу і думав, що ніде немає таких фруктів, як у цьому домі. Стара тим часом сходила зі східців і простувала до надвірного льоху. Розчиняла низькі двері й пірнала туди — Хлопець знав, що хвилин на п'ятнадцять він залишається сам. Притьма підскакував до зошита на сусідньому столі і задивлявся на великі, кострубаті й величаві літери, даремно намагаючись збагнути хитру плетеницю слів. I хоч нічого не тямив у тому, що читав, з жадобою та нетерплячкою вдивлявсь і вдивлявсь у той почерк — глибоким спокоєм та чаром віяло від тих сторінок.

Загортав зошита, як тільки чув вовтузіння в льоху, миттю прискакував до стола із фруктами і починав прихватцем їх їсти.

Марія Яківна підіймалася до нього з бідончиком, повним лискучого молока, за цей час він устигав накидати довкола вази не один недогризок і не одну сливову кісточку.

— О, ти тут не дармував, — задоволене казала Марія Яківна і патлала йому відросле за літо волосся.

— Чудові груші! — незмінно казав Хлопець, і за цю похвалу одержував їх на дорогу стільки, скільки міг покласти в пазуху.

16

Один із хлопців Олександри Панасівни пішов по гас, він вистоїть біля гасової будки добрих п'ять годин, доки дістанеться зі своїми бляшанками до дверей, за якими просяклий наскрізь гасом чоловік відміряє йому палющої рідини. Другий хлопець пішов до магазину, щоб повернутися на обід, несучи під пахвою кілька хлібин із паперовою смужкою. За ним ітимуть ще й дві дівчинки, які наспіють до магазину, коли доходитиме черга, — перед тим вони обійдуть із відрами цілий берег, збираючи цурпалля й напівспалене кам'яне вугілля. Найменша дівчинка вихоплюватиме з-під материної лопати картоплю, бо сьогодні Олександра Панасівна вирішила викопати рештки картоплі з городу. Сама Олександра Панасівна багато діла не зробить: збігає на базар, зварить їсти, викопає картоплю, випере гору дитячих сорочок, штанів та платтячок, підмаже хату там, де обвалилася глина, сходить з малою до Марії Яківни по молоко, полізе на горище, щоб закласти дірку на дахові, — минулого дощу текло в хату, витріпає й вивітрить дитячі постелі і побіжить до сторожа Степана купити яєць — сьогодні іменини в її найменшенької.

Увечері вони зберуться разом, розкриють одну із банок, що подарував їм Володимир, сядуть до столу і одержать по скибці хліба, намазаній тушкованою свининою, і по шматку солодкого пирога з маком. У дітей світитимуться очі, і вони їстимуть ті скибки й пиріг помаленьку, щоб надовше розтягти задоволення; після того Олександра Панасівна наставить старий як світ патефон, і голка почне вишкрябувати з платівки звуки зі своєрідним прихрипуванням — діти почнуть танцювати під ту музику. Танцюватиме з ними й вона, доки виступить їй на оці блискучий кришталик сльози, — згадає вона тоді невисокого, широкоплечого чоловіка, тиха туга обвіє її. Очі із тим кришталиком обведуть всі п'ятеро личок, які захоплено вистрибуватимуть у хаті; тоді витягне Олександра Панасівна з кутка самовар, обітре його й промиє. Накидає вугілля й принесе від літньої печі жару. Діти притягнуть тоді батькового чобота, натягне вона його на трубу й почне натискати на нього, як на міх. Чекатимуть, щоб засопів, запарував той самовар і скип'ятив для них воду. Після того Олександра Панасівна добуде фруктовий чай, розімне його і віджене дітей, які захочуть з'їсти той чай і так. Поставить на самовар порцеляновий чайник, тріснутий з одного боку, а чайник накриє полотнянкою. Відтак сидітимуть вони, всі шестеро, захоплено поблискуючи очима, адже на кожного чекатиме по грудочці цукру: дехто спершу з'їсть той цукор, а тоді вип'є чай, а дехто той цукор сховає до кишені. Питиме солодкий чай тільки іменинниця, бо заколотить його їй мати, докинувши й свою грудочку, від того два рожеві рум'янці зацвітуть на її щоках — буде та іменинниця сьогодні щаслива.

I відчуються щасливими вони всі, пізнають-бо свою єдність, адже колись були вони злиті тільки в два начала, і те, що розділилися вони отак, тільки химерна випадковість. В хаті буде затишно, всі стануть ситі, а іменинниця розглядатиме дарунки: нову маєчку від матері, малюнок від старшого брата, три голубині яєчка від брата підстаршого, що їх він видер ще на початку літа, бант від старшої сестри і малу скляну кульку від сестри підстаршої.

Можливо, шумітиме тоді за вікном дощ, плескотітиме він і хлюпотітиме; можливо, обливатиме щедро шибки, і, може, притулиться до однієї з тих шибок прозоре обличчя — тінь якась стане за вікном у хлюпоті й хлепкоті; низька, окоренкувата, майже чотирикутна якась тінь плакатиме разом із дощем, бо приблукала вона сюди, пройшовши тисячу кілометрів. I обернеться на хвилю до того вікна стривожена мати цих дітей, тоді зустрінуться вони очима й пізнають одне одного: де б то їм не пізнати, коли так довго були одним тілом, та й діти ці — плід їхньої з'єднаності. Він помалу відступатиме й відступатиме в глибину зеленого сутінку, дощ шумітиме й плескотітиме, а він дивитиметься сумно, і зелений сутінок навколо несподівано оясниться, — це помітить тільки один чоловік з цієї околиці — старий, сивий козопас. Він бачитиме, стоячи на горі, і ту тінь-чоловіка, що відступає од вікон, щоб знову пройти тисячу кілометрів і знову впокоїтися, він бачитиме й п'ятеро дітей, що зібралися довкола самовара біля високої й худої своєї матері; він пізнає дивне світло в материних очах і знайде назву для нього. "Любов", — подумає він, і усмішку, яка розквітне на його вустах, коли сидітиме він на веранді, не побачить у цьому зеленому сутінку ніхто.

17

Сидів на розкладному стільці-палиці і був такий непорушний, що з сусіднього куща спустився безбоязно на невидимий, бозна-коли протягнутий павутинку-місток, невеликий срібний павук. Пішов, перебираючи ногами, а що павутини не було видно, здавалося, йде він по повітрі. Iван звів голову: на тому кущі, звідки йшов павук, вже зажовтіло декілька листків. Павук помандрував уже до іншого куща, і тільки ступив він на першого листка, відразу пожовтів і той. Павук скотивсь із жовтого листка і завис у повітрі між другим кущем і третім. Так він і мандрував сьогодні цілий день, і позасвічував на кущах перше жовте листя. I хоч стояли ще гарячі дні, хоч цвіркуни ще кричали-заливалися, хоч дзвонив, розсипаючи срібло, жайворонок, Iван відчув, що той павучок проклав дорогу і до його серця. Забриніла десь поруч тонка павутина, старий озирнувся навдокіл — кози його розбрелися навсібіч. Він встав і слухав тонкий біль, який спалахнув йому в грудях. Дивився на жовтяки на кущах, павучок висів у повітрі й ворушив лапками; дивився на косо зрізану кудласту хмару над горбами, бачив під ногами траву, що все ще пила з землі сік, — там, нижче, його око уздріло сірі і світло-жовті брили глини.

Він покинув палицю-стілець і раптом пішов по схилу вгору. Iшов і важко дихав, спинився, щоб перевести подих, але знову йшов.

В полі на нього повіяло густим настоєм трав і серпневим сонцем, Iван побачив, що саме поле вкрите стернею, голе вже й порожнє. Побачив він і чорногуза, що самотньо простував через те поле і насвистував пісеньку. Впізнав ту мелодію: тільки-но слухав її біля свого серця. Віддаля темніла Псищанська церква, оточена гаєм, в гаї тому густо було натикано хрестів. Чорногуз зупинився серед поля, змахнув крильми і застиг у льоті, начебто хтось його заморозив. Хтось заморозив на стежці між стерні чоловіка на велосипеді і бабу з коробкою за плечима. Хтось заморозив вітер і дерева, які похилилися на один бік, але не рухалися. Iван підійшов до вже зарослого окопу: прилетів раптом до того окопу і впав на одну з квіток лахматий джміль. Iван прислухався до мелодії, що видавав той джміль, — була то та сама пісня, що співав її чорногуз.

Кози не побачили свого попасича, хоч його палиця-стілець і стояла на місці, замекали вони й зібралися докупи. Кілька павуків почіпляло павутиння до козиних рогів, і коли Iван подивився на них згори, побачив, що позамерзали й кози. Руки в нього затремтіли, бо уздрів він і павуків, що снували навколо його кіз срібну мережу. Iван засунув руку під сорочку і стис те місце, де мало бути серце.

Грала на тонкій павутині повільну й прегарну пісню осінь. Була вже не за горами, ішла вже на землю й посилала перед собою провісників. Тоді вперше за життя стало страшно Iванові. Стояв він серед поля, а бачив завиту кучерявими крученими паничами веранду і грубий зошит у шкіряній оправі, в якому були списані ще не всі сторінки.

18

Володимир покинув те дворисько на горі, покинув ясно-синю жінку, але забрав із собою немало її синяви та й краси, що так щиро світилася до нього. Iшов не озираючись, був-бо виповнений по вінця і начебто захмелілий.

Галя також не дивилася йому вслід, хай іде собі цей незнайомець. Він схвилював її, але вони тільки мимовільні колеги по роботі. Хтозна-чому схотіла раптом забути його, бо це, що напливло на неї нагально, все-таки руйнувало її спокій. Прагла бути холодною й непроникною, хоч вся була просякнута веселою й чудовою музикою.

Ні, він таки озирнувся до неї, вона навіщось усміхнулася, і хоч була між ними чимала відстань, Володимир розцвів до неї таким же усміхом.

Тримались якусь мить, забувши про цілий світ. Вона злякалася своєї сміливості, а водночас і втішилася — стояв перед нею чоловік, котрий не застережується перед її красою. Дві рожеві підківки з'явилися на її щоках, а очі побільшали. Вуста розтулилися, і Володимирові здалося, що він легко міг би загубити на цій горі голову. Отак би й пішов звідси — вершник без голови і без коня, степом для нього був би цей зарослий полином горб.

Галя вже трохи й сердилася на себе, все-таки перед нею офіційна особа. Що б сказали про неї Марія Яківна і Олександра Панасівна? Що б сказала ота вулиця, що тече сюди до горбів від міста, і та поки що порожня школа? Що скаже про неї й бабуся, яка й досі сидить там, на ганку?

Відвернулася од Володимира і несамохіть зирнула й на ганок. Але старої там не було. Сидів тільки на приступці великий чорний метелик, який легко помахував, тремтячи на вітрі, крильми. Галя зовсім сполошилася, адже стара без її допомоги не ходила. Занепокоєння й розкаяння плеснуло в Галину душу, і вона вже остаточно забула про Володимира і ті нитки, які так несподівано почали поміж ними плестися. Скочила на ганок, зігнавши метелика, вдарила долонями двері і розпалено влетіла в кімнату. Від вікон полилися на неї дві іскристі сонячні стяги, і вона на мент осліпла.

— Ти тут, бабцю? — тихенько гукнула вона. Стара була тут. Сиділа в кріслі з виточеними на спинці людськими голівками, і це була вже зовсім інша жінка. Тепла й сива, м'яка й задумана. Звела на онуку очі, і та вразилася, які гарні вони були.

— Бабцю! — вигукнула Галя знову. — Ти встала і пішла сама?

Стара дивилася на неї з легким прижмурцем.

— Це до мене прийшов новий наш директор, — несміло виправдалася Галя.

— До мене свого часу теж приходив такий директор, — мовила стара і раптом захлюпала безпричинним сміхом, впираючись підборіддям у темне мереживо кофтини.

19

Володимир тим часом ішов через горб. Звернув на стежку, що бігла навскоси, так легше було для ноги. Цією стежкою підіймався йому назустріч Хлопець. Тягнув бідончик з молоком і посвистував, склавши губи дудочкою.

Володимирові було так легко на серці, що захотілося підхопити цей посвист.

— Застали маму? — спитав Хлопець, обриваючи свист. — А я від Марії Яківни.

— Мені теж треба до Марії Яківни, — сказав Володимир.

— То ходіть цією стежкою. А що це у вас з ногою, з війни?

— З війни, — всміхнувся Володимир.

— Ви часом не танкіст? — спитав Хлопець і подивився в долину, де стояв підбитий танк.

— Ні, я з піхоти, — відповів Володимир.

— Піхота — це не так цікаво, — сказав Хлопець. — Я б пішов у льотчики чи танкісти.

— Всі хлопці хочуть у льотчики чи танкісти.

— Ну, то я теж, як усі! — озвався Хлопець і, склавши дудочкою губи, засвистів.

— Де це ти навчився такої пісні? — спитав Володимир, підхоплюючи посвист.

— Це не пісня, а мелодія, — сказав Хлопець. — I вигадав я її сам…

Поніс свій посвист туди, угору, де стояв той загадковий дім, і Володимирові нічого не лишалося, як засвистіти й собі й рушити у бік зворотний. Гріло йому серце новонабуте тепло, а на вустах лежала та усмішка, яку він перейняв від нагірної принцеси. "Я виставився там не молодцем, — весело подумав він, — але, здається, це не мало значення!"

Звідси, з гори, видно було вулицю. Володимир побачив, як повертаються нею додому діти Олександри Панасівни. Спереду йшов підстарший син, засунувши під пахви по хлібині з паперовою смужкою, ззаду супроводжувало його двоє дівчаток, кожна тримала по буханцю. Підстарший відламував від хлібини маленькі шматочки і кидав їх до рота, а дівчата йшли за ним і, певне, поспівували — Похитувалися в ході. I хоч були вони далеко, Володимир пізнав мелодію, що її плели там на вулиці два тоненькі голоси: була то та ж таки пісня, що її висвистував Хлопець. Можливо, розніс ту пісню по околиці вітер, заранжував її в хмарах, спустив додолу і вклав до вуха старшій дочці Олександри Панасівни. Старша навчила сестру меншу, а їх підслухало ще кілька дівчаток з вулиці. Володимир знав, що відсьогодні пісня ця почала свою мандрівку по землі — диво буде тільки в тому, що завтра Хлопець спуститься з гори і почує свою пісню в чужих устах. Можливо, він почує її вперше із вуст старшої дочки Олександри Панасівни, і, хто зна, може, він уперше подивиться на ту дочку химерним хлоп'ячим поглядом, ясно здивувавшись із неї…

Володимир підійшов до міцних дубових воріт і побачив там незвичної форми калатало. Весело постукав у дошки й почув, як заспівали в глибині двері. Повна сива жінка, вже майже бабуся, вийшла на ганок і подивилася в його бік, приклавши до лоба долоню дашком.

— Вам кого? — спитала вона голосно.

— Я до вас, Маріє Яківно! — так само голосно відповів, не перестаючи подумки наспівувати Хлопцеву мелодію, Володимир. — Будь ласка, Маріє Яківно, відчиніть!

20

Вони сиділи в садку, і над ними тихо лопотіло листя. Літали метелики, обпадаючи квіти, як бджоли, і пили з них солодкий нектар. Тріпотіли крильцями, і чи через ті метелики, а чи від тихого лепету листя, здалося Володимирові, що повітря навкруги перламутрове.

Перед ним сиділа сива жінка і розповідала йому про школу, він попивав із великої білої філіжанки козине молоко й думав, що за ці два дні, які прожив на околиці, зовсім оновився. Думав, що все пережите схоже на сон, зараз уростав у інше життя і набирався спокою, яким дише на цій околиці кожна бадилина. Думав і про своє сходження на гору, і про ту неймовірну зустріч: в цьому садку так солодко про те згадувалося! Дивився на дерева і стежив, як спалахують та гаснуть (хмари пливли по небі, затуляючи часом сонце) світлотіні під ногами. Жінка, яка розповідала всілякі історії зі шкільного життя, нагадувала йому першу його вчительку, і він подумав, що стає підлеглим ще й цієї жінки. Стало зовсім добре від таких думок, тож дозволив собі ще раз згадати про диво, що сталося з ним на горі. Було б йому неймовірно боляче прокинутися зараз й усвідомити, що все те йому наснилося, — він ще й досі серед сосон у польовому шпиталі і волає від болю, який шматує тіло. Бачить засипане зорями небо, і пливе звідти голубе трепетне сяйво. Ота й ота зоря, думає він, і є очі красуні з будинку на горі. Йде вона з невидимого в сутінку горба, спускається, як місяць, коли йому досить висіти в небі; Володимир раптом подумав, що той сивоволосий козопас із шляхетним обличчям мусить бути зв'язаний з цим обійстям, де зараз сидить, як і з домом на горі. Адже недаремно, подумалося йому, двір Марії Яківни має ворота, які можуть існувати тільки в казках, і недаремно тут той спокій, що відчувається й на горі.

— Це в мене буде до вас єдине прохання, — сказала стара, — бо я тільки тоді по-справжньому живу, коли вчу першачків. Старші діти для мене не такі зрозумілі.

— То візьмете собі перший клас, — усміхнувся Володимир.

— Я хотіла б просити першачків і на той рік, — трохи зніяковіло проказала Марія Яківна.

Володимир засміявся. Було йому навдивовижу затишно.

— А колеги не заперечуватимуть?

— Ні, ні, вони не заперечуватимуть!

— Олександра Панасівна просить другий клас.

— Галина Iванівна може взяти третій чи четвертий.

— Школа наша — що ставок серед гаю, — незвідь-чому сказав Володимир…

Вони замовкли, а він допив молоко. Збагнув раптом, що все це йому не сниться, але той напій, що його випив, по-своєму хмільний. Весь світ став для нього теплий та золотистий, весь світ для нього заголубів.

Устав, щоб попрощатися, і раптом відчув у цьому обійсті якийсь незвичайний дух, а може, особливу якусь присутність. Озирнувся навдокіл, але не побачив нікого, хіба що лагідне обличчя Марії Яківни.

— А то не ваш чоловік, Маріє Яківно, кіз пасе? — спитав несподівано для себе.

— Мій, мій! — захитала радісно вчителька. — А знаєте, що мені здалось у першій хвилі? Думала, ви якийсь його родич!

Розділ другий

СИНЯ ДОРОГА

Одним дані сльози, що ллються при світлі струмками,

другим дані сльози, сховані в пітьму.

Р. Тагор

1

Помалу відступав він у глибину зеленого сутінку, дощ шумів і плескотів, і дивився він сумно, а зелений сутінок розцвів несподіваним світлом — попереду лежала прозора куля, і він уже мав увійти до неї. Саме туди вела синя, мерехтлива дорога, по якій ішов, а позаду лишалася хата із печальною жінкою і з веселими дітьми; він весь час озирався — стояли вони за скляними стінами й були живі та рухливі. Котилися тіні, речі розмивались і ставали хитливо-драглисті, лишалася тільки ця синя дорога, якою ішов, і його незмінна туга, що йшла обіч, наче співподорожанин. Дивився на незбагненний світ кольорових смуг, що сплітались і розпліталися довкола, складалися мережі, розводнювалися дерева й гілки, виростали фіолетові й рожеві кущі і хиталися, неначе в воді. Густий синій мох обріс напівпрозорі кручі, і тільки синя дорога була гладка, наче з льоду. Він ледве йшов і бачив у тій гладіні відбиті тіні, обличчя, простягнуті руки і знесені чи скорчені ноги. Бачив замерзлі очі, розтулені вуста й блискучі зуби. Впізнавав знехотя всі ті обличчя, його вуста ледь-ледь ворушилися, проказуючи ймення за йменням. Часом вони повторювалися, ті ймення, так само, як обличчя й очі. Найчастіше бачив обличчя Шурине — відчував у тому тлумі перш за все її. Загуслі шматки часу лежали обіч його синьої дороги — все минуле, повз яке він має зараз пройти, перш ніж дістанеться до прозорої, густо залитої перламутровим світлом кулі. Вона вабила його, як вабить залізо магніт, — невагомо плив по своїй дорозі, вже наперед відчуваючи щастя з'єднання із тим перламутром. Світло його душі, подумав він, вже прагне туди, але він ще повинен перейти цю дорогу і має ще не раз озирнутися. Тож ступав приповільнено, й озирався, й бачив дім із прозорими стінами, за якими святкують сімейне свято істоти, в яких залишив своє тіло. Вони майже відчужилися від нього, але не може дивитися на них байдужно. Iшов він і йшов. Озирався й тамував біль. Поруч ступала пишноволоса жінка — Туга його, а з другого боку — Сум, ще один його син. Того сина послала до нього із землі ота висока й не-помірно худа жінка, на оці якої замерз ясний кришталик сльози, і, може, саме через те так часто й безнадійно він озирався.

2

Олександра озирнулася до темного вікна і зустрілася очима із тим, котрий став прозорий, наче дим; задивилися вони, як дивилися, коли зустрілись уперше. Тоді прийшла вона до подруги, де зібралися на вечірку хлопці й дівчата; всі тримали картки з надрукованими питаннями до флірту; один загадував, а другий відгукувався; саме в той момент і побачила вона його очі. Широкоплечий хлопець із зачесаним набік чубом і з плямкою вусиків під носом, широкогубий і широколиций, дивився на неї й дивився, і їй стало дивно, що очі в нього темно-сині, — мали б бути чорні чи зелені. Але були вони таки сині, цвіли, як дві волошки, і їй незвідь від чого запаморочливо стислося серце.

— Слухайте, слухайте! — заплескала в долоні Соня, хазяйка квартири. — Починаймо з садівника. "Я садівником родився, не на жарт я розізлився, усі квіти надоїли, окрім маку…"

— Ти мак, мак! — закричали дівчата до Олександри, і вона стала й справді червона наче мак. Потрібно було їй вигукнути оте завчене: "Ой!", і вона згукнула, ледь-ледь розтуляючи вуста. На ці вуста й замилувався Микола, який так само сидів у кутку й дивився.

— Що з тобою? — спитала Соня.

— Влюбилася! — шепнула Олександра, і їй стало так млосно, що захотілося покинути цю веселу компанію й повернутися додому, де так приємно й тепло пахне свіжою сосною, де стоїть у своїй майстерні батько й теше, теше й теше рубанком, а з-під його рук вилітають яскраві, жовті, запашні стружки.

— У кого? — вигукнула Соня, і Олександра злякано кинула поглядом у куток. Той, у кутку, не мав назвиська, а може, вона забула його; той, у кутку, не міг бути квіткою, бо пахнув він шкірою, і це було чути навіть сюди. З червоної Олександра стала зовсім бліда, бо не хотіла зараз грати в цю гру, хіба можна в таке грати, коли на тебе так пильно зорять чиїсь очі?

— Я не хочу грати в цю гру, — сказала Олександра. — Голова в мене болить…

— Ой! — вигукнула Соня, схопившись рукою за вуста. До чогось вона додумалася чи здогадалася, обвела поглядом хлопців та дівчат і вразилася: з кутка світилися такі сині й палкі очі, що тут годі було помилитися.

— Ну, ясно! — протягла вона багатозначно й усміхнулася. — А знаєте що, — вона таємниче роззирнулася й розбишакувато струснула стриженим волоссям.

— Я тут щось придумала-Кинулась до етажерки, де стояли альбоми з фотокартками, кухарська книга польською мовою і порцелянові цяцьки, витягла складений надвоє листок, на якому було намальоване широке усміхнене сонячне обличчя. Вусібіч від нього тяглися промені, і по тих променях було розсипано ряди цифр.

— Оце оракул, — сказала вона. — Гадатимемо!

Вони скупчилися довкруг стола, восьмеро чи й десятеро голів, Олександра стала так, щоб не бути близько до того чудного хлопця, котрий дивився на неї, вийшло ще гірше, бо опинилися вони лице в лице — Олександра знову відчула, як обпікає її той волошковий погляд.

Соня кинула на ніс оракулові зернину, зернина підстрибнула й упала на одну із цифр. Соня прочитала гадання, і регіт струснув кімнату, найголосніше сміялася сама Соня. Тоді по черзі кидали всі вони, і всі так само сміялися, остерігалися кидати тільки Олександра й Микола, були вони зайняті чимось іншим. Химерні нитки простягалися від нього до неї, і Олександра відчувала, що її обплутує тими нитками, що стає вона зовсім безвільна і мимовільно шле до нього нитки свої і що вони незвичайно між собою сплітаються. Не мала сили опертися тим чарам, так само й він; хоч розділяв їх стіл, відчував він тихе тепло від цієї дівчини, щось душне й гаряче вливалося йому в серце, хвилювало й пекло; вона ж не могла не відповідати на його погук. Таки пахло від нього шкірою, та й весь він був жорсткий та сильний, і нитки його були наче дратва. Олександра вже зовсім тратила від того голову, непокоїлася й турбувалася, вже хотіла, щоб кінчалася ця вечірка і щоб, нарешті, випала їй змога побігти додому й охолодити по дорозі надміру розпашілі щоки.

— Шуро, Шуро! — гукнула Соня. — Ти що, Шуро, оглухла? — Вона скинула очима на подругу, стало їй зовсім прикро: Соня лукаво, по-змовницькому, до неї всміхалася. — Твоя черга, — сказала категорично й тицьнула в руки зернину.

Тоді зависла над столом дивовижна тиша. Така тиша, що стало чути, як затаєно дише десяток людей. Олександра не дивилася ні на кого, висока й чорнява, струнка й розпашіла, вона раптом набралася сміливості. Очі навколо неї, за винятком Миколиних, чекали нового жарту, нового приводу для сміху. Олександра зажмурилася й прикусила губу. Тоді виступив з гурту, рятуючи її, Микола:

— Давайте я!

Але Олександра вже кинула. Зернина підстрибнула й накрила цифру.

— Двадцять два! — видихнули хлопці й дівчата. Соня перевернула листка й пирснула.

— Ні! — сказала вона. — Цього я вам не прочитаю.

Тоді до неї простяглеся десяток рук, щоб вихопити листок. Але вона була моторніша, сховала листка за спину і сказала безапеляційно:

— Шурка моя подруга, і сміятися з того, що сказав їй оракул, не можна!

3

Сталося так, що найкращий майстер модельного взуття Першої взуттєвої фабрики Микола Ващук утратив спокій: його почало нестримно вабити до осіб жіночої статі. Не міг навіть розважно зняти мірку з елегантних ніжок, що довірливо щодня простягалися до нього. Оперізував ті ніжки вузькою, складеною з газети, стьожкою, звично надриваючи в потрібному місці, і той струм, що мимовільно випромінювали ті ніжки, несамохіть зроджував струм і на відповідь. Елегантні ніжки відходили геть, несучи на собі сліди його пальців, і чим далі вони відходили, тим чіткіше проявлялися гарячі й тремтливі плямки на шкірі. Таке відчуття не згасало в тих ніжок довго, і вони дивом дивувалися: що то за чар такий особливий у тих репаних шевцівських пальцях, адже досі швець для них — все одно що туфлі. Зрештою, й так не порівняти: туфлі — це якість куди вартніша. Ті ніжки сердилися на незбагненну свою надчутливість, відтак ставали поступливіші перед натиском кавалерів справжніх. Але навіть ув обіймах у справжніх кавалерів чули вони легкий і запаморочливий запах шкіри і той вогонь, що передався їм від того незвичайного шевця. Коли ж приходили вони на примірку, їх зустрічав той-таки швець, а коли інший, то потай невдоволилися а чи й просили через знайомих, щоб робив їм роботу таки він. Знову повторювалося те саме, і знову відчували вони чарівний струм, потім горіли тим ніжкам ступні, і йшли вони геть, наче по приску ступали, — похитувався їм перед очима зелений, дивний і широкий світ. Очі їхні каламутніли, а дорога, якою йшли, блакитніла, і перед кожною мимовільно заквітали палкі волошкові очі. Здавалося, наповнювалася тими волошковими очима ціла вулиця, весь світ через те волошковів — ніжки нервово стукотіли закаблуками по кам'яних плитах хідників, мимохідь розсилаючи і від себе струм, що його так несподівано набралися.

В такі дні не одні ніжки згодилися вийти заміж, а кілька легковажніших утратили глузд на превелику втіху своїм не менш легковажним кавалерам. Дівчата плакали потім вночі, і снилося їм щось чудне, їх отвережував тільки ранок, зате не раз потім згадуватимуть вони те запаморочення, яке так негадане зробило їх кволими й немічними.

Сам Микола переймався також цим настроєм. Кожна з тих ніжок випромінювала тепло, яке входило в нього, як молоко. Він думав тоді про всіх фабричних дівчат: тих, щ на процесі, і тих, з індпошиву, сотні очей, усмішок, носів, підборідь та щік пропливало перед його зором, але жодне не діймало так, як умів діймати ті ж таки очі, підборіддя й ніжки він сам. Хмільне молоко переповнювало його, особливо вночі, і не міг він спати — оточували його сотні ніжок у лискучих туфлях його власної роботи: всю силу й неспокій виливав він у роботу. I виходили з його рук зовсім не схожі на інші туфлі, незбагненний чар струмував із них, наче вони фосфоризували. Ті туфлі мандрували на виставки, і коло них незмінне спинялися юрби жінок, які очі видивляли на те диво, а кожна подумки вдягала на ноги.