Дiм на горi

Поступово спадало збудження — стерня бачилася мов стерня, а небо як небо, набрякле й сіре. Він довго стояв у тому полі серед почорнілого пагіння; над головою крикнула сорока — вітер схопив її і жбурнув убік.

Стояв серед великого порожнього поля, вітер гнув на межі вибілену траву — вижухлу й суху. Він згадав, яке село лежало перед ним, і тихо прошепотів його назву.

Вже надходив вечір. "У селі вечеряють", — подумав він. Спадає сутінок, м'який, голубий, затихає вітер — чоловіки виходять із хат, сідають на призьбах, жінки стелють у садках обруси на столи. Він бачить обвітрені обличчя, зарослі щетиною, чуби, яких давно не торкалася рука цирульника, чує неквапні розмови про білий світ. А це вже він оповідає казки дітворі, що аж вуха порозвішувала; ось потай прибігла до нього по жіноче зілля молодичка, зазирнули дівка чи парубок, які захотіли любасного зілля…

Він стояв серед голого поля, малий, зігнутий, у простій полотняній одежі, його босі ноги були темні, неголене обличчя обросло густіше, під кущастими бровами світилися насторожені очі. Вже не міг нести на плечах той горб — знав, що не вступить із ним у жодне село. Згадував знайомі обличчя, і дивна лютість поймала його.

— То оце б я мав піддатися! — гукнув він, намагаючись обхопити себе руками за спину.

Ляпав по спині долонями, тоді упав на стерню й почав качатися: бився горбом об землю, дряпався об колючки, аж сорочка подерлася, ковзав спиною, намагаючись зчесати той проклятущий горб, але тільки-но зводився, тягар знову клався йому на спину.

Лютість торсала його дрібне тіло, вовняні клубені забивали мозок, він біг і падав, знову качався по стерні, а тоді знову біг, кричав, аж кривавилися йому вуста, очі палали болем та жахом, сорочка вже висіла на ньому клаптями. Але тягар не спадав: відчував його усім своїм збуреним єством, хоч не знав: була то жива істота чи мара? Часом йому здавалося, що зшуровує з себе ту бридоту, але це була омана.

Тоді він побачив палицю. Лежала на стерні, жовта й довга. Схопив її і люто вдарив себе по спині. Бив і гатив себе, — палиця вже горіла червоним вогнем, — аж доки стратив усю силу і впав обличчям на сиру прохолодну землю.

Лежав долілиць, розкинувши руки й ноги, поклав підборіддя на траву й дивився. Вже перейшов поле й був біля верболозу. Шуміло листя, він побачив між гілля синю смужку води — торкнулася її швидка синя пташка.

Він подумав: "Воно перемогло!" Вже не мав сили боротися, а важкий горб, як раніше, давив його. Обливався холодним потом і намагався не згадувати про нову дорогу й про нове село. Бачив знову людей, з якими прожив усе життя, яких чепурив та лікував. "Ці люди приймуть мене, — подумав він. — Воно знає, що ці люди приймуть мене!"

Дивився на верболози, на смужку води, і в ньому знову закипала лютість. "То оце б я мав піддатися?" — подумав він.

Тоді нова сила влилась у його змучене тіло, молода й мужня. Він аж скрикнув, як звір, що викликає ворога на герць.

— I ти, і я! — проказав крізь стиснуті зуби й, напружившись, поповз по траві, тягнучи своє тіло й тягар, що сидів на ньому.

— I ти, і я! — бурмотів він, помалу вповзаючи у воду. Повз по дну річки, відчуваючи, як тіло його заливає водою, і знаючи, що разом з ним порине й воно. Вхопився руками за водорості й ковтнув води. Пив з дивною насолодою й пожадністю, аж доки розчинилося перед ним каламутне марево. Тоді відчув, як вода перетворилася на вогонь, що обхопив його голову й тіло. Вогонь спалював і зілля, за яке цупко тримався руками. Підхопила його хвиля й понесла. Він побачив, як розкришився пекучий біль і заблищало голубе, червоне й жовте скло — в цю мить над ним оглушливо вибухнула глупа темрява, і він покотився в її неозорість.

ВIДЬМА

Князь Долинський часом мав дивні забаганки. Коли йшлося про надзвичайних людей або й узагалі про страшне й таємниче, завжди відчував хвилювання. Без цього його заїдала нудьга — намагався покинути в таку хвилю товариство й відійти до себе, щоб віддатися химерним та рожевим маренням. Врешті, жив самотньо: жінка вмерла, дітей не було, тож дозволяв собі й химери. Маєтків у нього також не густо, що не зовсім пасувало до його високого титулу князя, але він знав князів ще убогіших. У глибині душі мав сподіванку на майбутнє вивищення, але на те в пана Долинського не було ні сили, ні хисту. Проте яка то втіха сісти біля вогню й помріяти! Щоб відступився від тебе будень з його незмінними клопотами (гей, як не любив отих клопотів!) і почалося щось таке дивне й цікаве, від чого аж голова крутиться. Під таку хвилю закликав до себе старенького, давно зубожілого пана Твардовського, що вмів чудово оповідати небилиці, й садовив проти себе.

— От ви, — казав глибокодумно, посмоктуючи цибушок, — усе розказуєте про упирів, відьом та чортів. А теє-то, — пан Долинський хихикнув, — чи бачили насправді хоч одного?

Пан Твардовський, звісно, бачив їх не одного, він із ними всіма запанібрата, але князь не слухав того патякання. Дивився просто себе невеличкими чіпкими очима й бачив, що над головою в пана Твардовського виростає якесь чудне обличчя. У ньому все навиворіт: очі — де рот, а рот — де очі, і воно сміється навзаводи й підморгує. Звісно, пан Волинський вигадував те обличчя, йому самому ставало смішно на простуваті брехні Твардовського, але що, коли любив і брехні, й тихий розважливий голос того-таки Твардовського.

— Такий ви всесильний, пане Твардовський, — сказав якось, — то привели б мені до маєтку хоч яку відьму!

Сказав це і зомлів, настільки сподобалася йому власна думка.

Твардовський примовк. Подивився на князя темним, мудрим поглядом і мовчав.

— То я питаю, — сказав Долинський, — чи не змогли б ви привести якоїсь відьми до мого двору?

В очах Твардовського мигнули лукаві іскри.

— Я міг би, — мовив він обережно, — але…

— Ну що "але", пане Твардовський. Коли можете, то приведіть.

Твардовський мовчав ще довше, він дивився під ноги, наче набивав собі ціну, а коли звів погляд, очі його палали.

— Я б зміг, — сказав він, — але чи, пане, не боїтеся того?

Князь зареготав. Так весело, що Твардовський в догоду за ласку, виказану князем, підхихикнув.

— Але це коштуватиме немало труда, — поважно сказав Твардовський, і, як завжди, коли ходило про гроші, Долинський скривився.

— Я обіцяю вам свою ласку, — сказав він бундючно й позіхнув: не було про що говорити більше.

Але виспатися йому сьогодні не пощастило. Власне, завжди, коли находила на нього нудьга, його починали зморювати снища. В цю ніч борсався серед пісків, над ним горіло спечне сонце, а в небі кричали великі чорні птахи. Довкола палали багаття, і князь побачив проти себе те саме обличчя, що з'явилося було над головою Твардовського. Те обличчя покривалося язиками полум'я й начебто втіху від того відчувало. "Дивіться, дивіться, — шепотіло воно, — ви бачите, я горю. Це так чудово — горіти!" Вогонь уже підповзав до князя, і він з жахом побачив, як починає тліти одежа. "Згинь! — закричав він. — Згинь, пропади, нечиста сило!" Тоді він уздрів, як тікає од нього, лукаво озираючись, пан Твардовський. Вишкірився до нього й показав здоровенні, наче в кабана, ікла.

Долинський прокинувся. Ще миготіли в очах вогні, ще дивилося на нього страшне обличчя, а він, мокрий і переляканий, лежав на своєму ложі й бубонів задублими губами молитву. Потім важко встав і підійшов до вікна, за яким холодно палав місяць. Круглий і легкий, він тремтів, розсипаючи довкола холодне срібло. Князеві захотілося ковтнути свіжого повітря, і він потьопав у сіни. Поруччя ганку були мокрі від роси, і пан Волинський солодко позіхнув. Сів на лавицю й кресонув вогню. Сидів на ганку, смалячи люлечку, і нудьга покривала його душу. Попри все, його думки крутилися навколо вчорашньої розмови з Твардовським, і він поволі почав віддаватися солодкому мрінню. Сидів, огорнений прохолодою, наповнений, як глек, місячним промінням, і уявляв, як переступає поріг справжня відьма і як починається в нього казкове й незрозуміле життя…

Князь вибив попіл зі своєї люлечки. Йому стало ще сумніше, бо місяць сьогодні царював. Дерева тяглися до нього з безнадійною тугою, витягували гілля й листки, немов хотіли відірватися від землі й полинути вгору, де вільно гуляє той чарівник. Князь навіть уявив собі, як з тріском рветься їхнє коріння і як починають підійматися вони, немов бульбахи, зі своїм витягнутим догори гіллям та листям, з розчепіреним корінням, з якого осипається земля, і повільно пливуть у небо, меншаючи й меншаючи, доки не згинуть зовсім.

Вранці він довго лежав, доки дійшов сяк-так тями. Встав і, важко позіхаючи, поплентав зі спальні. Йому назустріч уже біг слуга з мисою та втиральниками, але він відсторонив його.

— Пане Твардовський! — загукав він. — Пане Твардовський!

Йому ніхто не відповів, і Долинський невдоволено почухмарився. Тоді до нього підскочив покоєвий і, вклонившись, почав щось швидко торохкотіти. Але Долинському зі сну позакладало вуха, тож він покрутив головою:

— Га?

— Просив передати… Встав рано й поїхав, як велів ваша милість…

— Хто поїхав? Куди?

— Прошу ласкаво, як велів ваша милість. Поїхав пан Твардовський разом зі слугою…

— Так скоро? — буркнув князь і сів на услона.

— Зволив сповістити вашій милості, що так велів ваша милість!

— Гаразд! — буркнув князь, і йому раптом все зрожевіло навкруги. Здивовано й зачудовано звів брови, розтулив рота, тоді замотав головою і задоволене, щасливо прорік:

— А хай йому чорт!

Князь, здається, довго пам'ятатиме той момент, коли пан Твардовський привіз йому Меланку. Бо коли вона ступила до нього у двір, він аж закляк на ганку — на нього зоріли темні, морочні очі й біля них зарубеніли чудові вуста. Волосся розсипалося по плечах, хоч за мить побачив, що воно заплетене; вся її постать наче виринула з-під землі. Меланка всміхнулася, і князь раптом відчув, що всі його роки змиваються з нього, як пісок, що він і досі молодий та моторний, а над його головою — дивне небо, чудове сонце й палахкотющі срібні хмари. Його обплутувало недовідомим чаром, а може, це від того, що дівчина невідривне на нього дивилася. У неї було добре намисто на грудях, а з голови спускалося на спину кілька стрічок. За Меланкою стовбичив задоволений пан Твардовський — враження, яке справила Меланка на князя, його тішило.

— Вона справдешня відьма, — сказав він. — Ми напитали її аж у Барському старостві.

— Ти справді відьма? — спитав суворо Долинський. Вона хвацько мотнула головою, і він помилувався відчайдушними вогниками, що спалахнули в її зорі.

— А що вмієш робити?

— Все, ваша милосте, — сміливо відказала дівчина, і пан Твардовський задоволене засміявся. — Можу напустити мор, позбавити ваших корів молока, я вчена й можу бути від корів, гусей, кіз, риби, гаддя, бджіл та грибів. Можу наслати град, що виб'є панові посіви, й наслати на пана жаб. А ще можу попортити ваші коні, корови, кури й пси, — вона раптом усміхнулася до князя радісно й просто. Він не витримав тої всмішки й відповів їй такою ж.

— Ти відважна дівка! — сказав лагідно. — А чому тебе досі не спалили? Вона струснула волоссям (панові Долинському здалося, що воно знову розсипалося по плечах) і засміялася:

— Бо не вчинила нікому зла!

— Відьма повинна чинити зло, — знову посуворішав князь, — бо з чого тоді виказується відьмацтво?

— З того, що я можу все, — сказала Меланка. — От захочу й перелякаю пана.

— Ха-ха-ха! — зареготав пан Долинський. — Ану, перелякай!

— Ні! — Меланка зморщила носика. — Я перелякаю вас іншим разом — цього не повинні бачити сторонні очі.

Твардовський задоволене закивав головою. Він хихотів, і його очі були наче шкварки в салі; панові Долинському він уже заважав: князь був надто зачарований з'явою цієї дівчини.

— То ти приїхала насилати на мої ниви град і вбивати мої корови? — спитав весело він.

— Отакої! — відказала Меланка. — Я не хотіла нікуди їхати. Це вони притягли мене сюди, — вона хитнула на задоволеного пана Твардовського. — Але, коли хочете, пане, я вам це зроблю…

— Ну-ну! — спохмурнів Долинський. — Iди, хай тебе нагодують. Ми поговоримо про це опісля…

Пішов з ганку, а коли озирнувся, щоб ще раз зирнути на відьму, обпікся її гарячим поглядом і її надзвичайною, справді чарівницькою вродою.

Відтоді в маєтку пана Долинського все перевернулося. Він сам ходив, наче очманілий, бо скрізь бачив перед собою гарячі, лискучі Меланчині очі. Коли ж справді вони здибувалися, пан Долинський не міг витримати чарівливого струму, що плив од дівчини, й тікав. А Меланка миттю заволоділа домом пана Долинського. Пересовувала речі, поганяла слугами, понаносила квітів та зілля — від статурного спокою й ладу в домі Долинського не лишилося й сліду, і він, який не дозволяв і услонові зсунутися з місця, мовчав, лише сопів і ховався. Не міг навіть розмовляти з нею, бо усмішка сама налітала йому на вуста, і князеві, вже немолодому чоловікові, хотілося жартувати, як парубкові, й говорити дурниці. Твардовський подався зі своїм слугою в свої подальші мандри, і Волинський був йому вдячний, що не мозолив очей — чим далі, тим менше терпів сторонні очі.

Ще особливіше життя у них починалося, коли вечоріло. Вночі Волинський зовсім тратив тямку, бо, як тільки запалювався місяць, Меланка з'являлася серед двору зовсім гола. Розпускала на спину волосся і, вклякаючи, шепотіла якісь заклинання. По тому скрадалася до хліва, де стояли спокійні й сонні корови, вибирала найкращу, і пан Долинський, сховавшись поблизу, чув, як лагідно вона з твариною розмовляє. Пестила її й цілувала морду, а тоді тулилася до неї, і Долинському здавалося, що під ним розверзається земля, що йому хочеться схопити ручницю й убити відьму разом з її коровою. Меланка ж сміялася й плакала, корова покірно приймала ласки, а потім виходили вони у двір. Iшли через подвір'я — гола відьма й мовчазна, тиха корова. Ступали, наче сонні, немов сковував їх місяць; Меланка погладжувала корові спину, — пан Долинський дивився на все це широко розплющеними очима, а коли обряд кінчався й Меланка ховалась у домі, він крався, наче злодій, до себе в покоєць і цілу ніч не міг склепити очей, відчуваючи, що весь тремтить, що збудження забиває йому до горлянки язика, що в роті в нього сухо й палко і що він ось-ось збожеволіє.

Він повідпускав слуг — це сталося після того, як помітив, що й вони стежать за нічними Меланчиними походеньками, — і несподівано лишився сам на сам з чарівницею. В той вечір, коли вони опинилися сам нам сам, вона повелася, як завжди. Вивела корову, за нею потягся зачумлений і очманілий Долинський, і вони проблукали так доти, доки зник з неба місяць. Тоді Меланка впустилась у траву й почала плакати. Корова покірно стояла біля неї, віддалік ховався пан Долинський, і серед цього плачу, серед ночі він раптом зрозумів, що його опановує непевність. Він раптом повернувся й пішов додому, а вона сиділа в траві, заломивши руки, й безмовно дивилася.

Вранці й увесь день вона порала голодне князеве господарство й приносила панові їсти. Він мовчки приймав її послуги, але в розмови не входив. Так тривало цілий тиждень, врешті, не витримала й вона і, коли він порпався в їстві, що ніяк не лізло йому в горло, запитала, чого він тримає її біля себе.

— Хочу побачити справжню відьму, — сказав він, ледь-ледь усміхаючись.

Вона не відповіла, а вночі, коди вийшла гола до своєї корови, він також ступив на ганок. Стояли під місячним світлом, облиті неземним його трепетом, пан Долинський уперше не ховався, а Меланка вперше не вдавала, що не знає про його підглядини. Вони дивилися одне на одного з глибоким, аж болючим сумом, він оглядав, не соромлячись, її тіло, її тугі й великі перса й густу темноту в паху -волосся її струмувало в ніч, чорне, як почуття, що давно тримало в лабетах пана Долинського. Очі її дивилися темно й морочно, і він підійшов до неї впритул.

— Не треба! — сказала вона пошепки, і він звалив її на траву. Рвав із себе одежу, а коли впустився в її розжарену темноту, відчув, що земля закрутилася щосили, що вона стала глибока-глибока, що груди її печуть, як жар, а волосся сплуталося з травою. Меланка застогнала, застогнав і він, і вони покотилися разом із землею й місяцем у неозору безвість, якій немає ні кінця ні краю і в якій горить чорний вогонь, що спалює і ніч, і його обійстя, і небо, і все живе та неживе.

— Ти не відьма! — сказав він після всього. Вона втупилась у землю й ридала. Тоді він схопив її за плечі й повернув до себе.

— Чуєш ти! — закричав він. — Ти не відьма, не відьма!

— Я відьма, — прошепотіла вона крізь сльози. — I ваша милість у тому ще переконається…

Щоразу, тільки починало сутеніти, вона відчувала неспокій. Потай вибиралася з дому (вже поповерталися слуги, і вона покинула водити корову) і, вилізши крізь дірку в паркані, повільно йшла геть. Простувала вузькою стежкою в просі аж до просторої левади, за якою темнів, як гребінь для неба, гай. Пан Долинський ішов слідом, а коли вона помічала переслідника, прибавляла ходи. Нарешті кидалася бігти, але він був немов прив'язаний до неї. Відчувала жах, що немилосердно стьобав її, до того долучалося хвилювання й солодка тривога, і вона бігла, наче засліплена. Але за нею, мов тінь, плелася кощава князева постать, і вона вже бігла понад силу. Колола ноги в будяки й траву, навколо сюрчали, мов божевільні, коники; з-за гаю випливав місяць, великий і червоний, як розпечений кавун, — вона відчувала трепет перед цим чудним світилом і впала б ниць помолитися його холодній порожнечі, коли б за нею не тупотіли чоботи князя Долинського. I вона знову бігла, цього разу через зарості кущів. Ховалася за ті кущі, але чорна князева постать знаходила її скрізь, і вона бігла далі, задихана й перестрашена, волосся її чіплялося за гілки й боляче смикалося, одежа розтріпувалася, босі ноги збивались у кров; чула на карку гаряче дихання. I знову бігла, рвала сплутане гілля, часом падала, але миттю зводилася, бо над нею нависала чорна постать і вже тягла руки, щоб схопити її. I вона бігла, а за нею ступали важкі чоботи, і важке дихання обпікало їй спину. Тоді Меланка відчувала, що вже не в силі бігти, й повертала до темного переслідника перекошене з жаху обличчя. А він ішов до неї, швидко й упевнено, вона ще бігла між дерев, в гіллі плутався місяць, гукав пугач, шелестіли крилами кажани, — сильні руки жбурляли її раптом у траву. Ридала, коли з неї зривано одежу, й боронилася, дряпаючись і випручуючись, доки не втиснено її в землю й доки рештки сили не витікали з неї. I вона відчувала, як пахне земля, як чавить її страшенна вага, як проходить крізь неї пекучий струмінь і захоплює її тіло важкий ритм. Вгорі гойдалися місяць і дерева, сльози мочили їй лице, і вона просила, молила не займати її, хоч уже давно була займана і хоч нікуди уже їй утекти. Потім лежала, розтерзана й переможена, а він сміявся. — Ти не відьма! — чула вона твердий і, їй здавалося, радісний голос і не могла стриматися, щоб не ридати ридма.

Він стояв над нею, великий і темний, а тоді повертався й ішов. Вона зводилася з землі, збирала одежу й покірно, як приборканий кінь, плелася за ним слідцем. I все ставало навпаки: він ішов попереду, а тінню його ставала вона. Він навіть не повертався в її бік, і вона вже бігла за ним, дряпаючи й ранячи тіло, доки опинялися перед діркою в паркані. Тоді він наказував їй одягтися, і вона одягалася тремтячими руками, а потім, уже в його ліжку, коли її знову чавив страшний тягар, відчувала ще сильніший трем і віддавалася йому з таким гарячим палом, що він безсило відкидався на подушки й відразу ж засинав.

Дивилася на його одутле, немолоде обличчя, і їй хотілося вбити його під таку хвилю. Тіло її струшувала ненависть, але покора розтоплювала ту зненависть, і вона довго й важко думала, як би їй утекти. Вже відчувалася, мов стеблина на вітрі, ще один подув, ще удар — і вона зламається навіки.

Але прийшов мент, якого вона не сподівалася. Одного вечора, коли покликав її вічний княженко-місяць, вона не почула за собою кроків. Довго йшла, весь час озираючись, але довкола стигла пустка, і все під місяцем поперетворювалось у руїни. Наче потрощені фортеці, витиналися дерева; мов розриті вали, тяглися кущі, і вона опинилася раптом віч-на-віч з місяцем, із сухим шелестом кажанячих крил і з тужливими та розпачливими гуками пугача, їй здалося, що тут, у цій дивній ночі, коли втратила власну тінь, вона руйнується, як і все навколо, розпадається й перестає існувати. Бо й справді, була сама і ще не могла прийти до тями, ще сподівалася важкого хрускоту за спиною, ще сподівалася, що її схоплять сильні, ведмежі руки й розчавлять, мов квітку, але довкола розляглися руїни, місяць також був поруйнований, навколо вмирала трава, і Меланка краєчком мозку зрозуміла, що на неї дихає холодним ротом осінь і що все навколо неї жовте. Дерева теж майже вмерли, так само, як і ціла земля. I їй стало холодно, пропасниця струснула її тіло — вона впустилася на опале листя. Зимно дихав ліс, зимно горлав пугач, — була беззахисна й нікчемна, сльози роз'їдали їй обличчя, і вона перетворювалась у засипану листям землю, по якій течуть крижані струмки. Місяць збуджував і гнітив її, вона вже ледве-ледве дихала і ставала під цим небом і під цим місяцем наче заблукла мураха, що втратила надію розшукати свій мурашник.

I вона почала проказувати в цю ніч і до місяця лихі слова, від яких терпла в неї на спині шкіра і які до решти руйнували її.

— Хай виздихають у тебе корови, — шепотіла вона, — хай найдуть на тебе й на твій дім жаби і зжеруть тебе разом з усім майном твоїм, хай паде тобі на голову страшний мор і хай зрівняється з землею рід твій! Хай оточить тебе гаддя, і ходи в тому кільці, поки не задубнеш, ходи і плач, ходи і хай не ляже тобі на вуста усмішка, хай розпадеться тіло твоє і хай станеш ти живою руїною. Нехай жінкою той буде собача кропива, а товаришем колючий будяк!

Шепотіла все пристрасніше, і їй здавалося, що навколо повзають жаби й гаддя, що пугач б'є її тупим дзьобом у тім'я, що вона вже зовсім не живе у цьому світі, хіба що лишилися цей місяць і зруйнований ліс. Бо вона тремтіла дрібним дрожем, і їй було навіть жаль од тих слів, які вимовила. Але холодна рішучість знову заволоділа нею, і вона повірила в те, у що досі не вірила сама і в що ніяк не хотів вірити князь: ставала серед цієї ночі відьмою, належала цій темені й належатиме їй завжди. Від того дивний жах заколисав і запестив її душу, вона побачила, що її тіло — суха гіллячка, що її руки — хмиз, а ноги — поламані пагони. Очі її — зорі в небі, а волосся її — ніч, у якій спить криниця, вуста її і журавель біля криниці — жах її, вуха її — крик пугача, а шия її — шумкий осінній ліс. Жила в усьому тому дивним життям, поволі збирала в себе місячне сяйво, щоб залишити там, у небі, холодну зиму й крижану вистиглу таріль, яка поки що сипле й сипле неживе срібло, хмільне, немов трунок, і нещадне, як крик…

I мор прийшов. Ще зранку в селі забили в дерев'яні калатала. До пана примчав вершник від сільського уряду і сповістив, що з села вже вивозять перших мертвих. Запахло димом, горіли хати уражених, калатала не стихали ні на мить, сонце в небі посіріло — дув важкий вологий вітер. Дерева теж відчули пригнобу, бо все наче попелом покрилось і змертвіло.

Меланка зачинилась у своєму покоїку, і коли князь застукав до неї, не відповіла. Він довго лаявся, грозився висадити двері, але в покої чулися тільки зітхання й плач, і Долинський наказав слугам позачиняти всі хвіртки й ворота. Слуги дивилися спідлоба, жах уже доповзав і сюди, вили собаки, й неспокійно ревла худоба — в цей тривожний ранок її забули погодувати. Конюший пана Долинського підійшов до господаря, коли той виліз на вежу над ворітьми. Видно було дими пожеж, бігали, збираючи пожитки, люди, ладнали вози, щоб утікати.

— Ваша милість, певне, відаєте, звідки це нещастя? — спитав конюший.

— Всі нещастя, — задумано відповів князь, — від руки господньої.

Конюший усміхнувся, його обличчя освітилося твердою затятістю.

— Від руки господньої чи від руки нечистого, — пробурмотів він…

Від села вже їхало до них кілька вершників. Князь побачив той хід одразу, уздрів сиві бороди дідів, що сиділи на конях, юрбу селян, що зібралася серед сільського майдану.

— Їде сюди копний суд, — сказав конюший.

— Не мели дурниць! — обірвав його князь.

— Я тільки сказав, — з притиском повторив конюший, — що їде копний суд.

— Чхати мені на копний суд! — буркнув князь Долинський, проте з вежі не сходив. Бо його пойняло раптом розкаяння. Рідко коли відчував його, але коли відчував, мучився.

Вершники вже були зовсім близько, і він, не повертаючи голови до конюшого, наказав привести Меланку. Конюший мов чекав цього наказу, бо відразу зник, і пан Долинський удруге відчув розкаяння. "Ну й хай!" — подумав він.

Вершники доїхали до рову, і він побачив їхні схвильовані обличчя.

— Що скажете, люди? — голосно запитав він,

— Ти ховаєш відьму, пане, — сказав йому найстарший. — Це вона наслала нещастя…

Долинський озирнувся — від будинку уже вели Меланку. Була розстріпана, а одежа подерта. Але краса її так само паленіла, а може, навіть більше, ніж звичайно. Горло Долинському стисла ядуха, і він хапнув ротом повітря.

— Вона не відьма! — сумирно сказав він.

— Ми позиваємо її на суд, — сказав найстарший з дідів.

— Гаразд! — сказав князь. — Ви її судитимете!…

Суд уже в'їжджав у браму. Долинський спустився донизу й зирнув похмуро на Меланку, Та відповіла йому іскристим поглядом, і він відчув, як кольнуло йому всередині — всі ті ночі, які провели вони разом, прийшли раптом у цю квилю; їхній біль та радість. Але довкола стояла сутінна мла, довкола сутінно плавали обличчя членів копного суду й слуг. Вітер був аж мокрий, і через те важко дихалося, хмари вже заволокли небо й, здавалося, от-от мали брязнути дощем.

— Слухай, дівчино, — сказав князь. — Ці люди з села. У них мор. Це ти накликала нещастя?

Вона подивилася на нього незмигно й майже радісно. Губи її торкнула легка, як тремтіння стебла, всмішка. Пан Долинський опустив очі.

— Тебе питають! — крикнув люто конюший.

— Так! — твердо сказала Меланка. — Це я накликала нещастя! Я, і мені допомагали їхні сільські відьми…

— Це копний суд, — сказав князь, показуючи на селян. — Вони прийшли судити тебе.

— Я стану перед ним, — тихо сказала Меланка. — Я вчинила гріх, і вони можуть судити мене…

Він мовчав, тільки дивився на неї з холодним здивуванням.

— А чи знаєш, що чекає тебе?

— Те, що вони присудять, — сказала Меланка з викликом. — Мені і відьмам їхнього села.

— Хто допомагав тобі? — спитав найстарший з селян.

— Палагна і Ганна, — твердо сказала Меланка.

— Чи вести тут зізнання, чи, пане, накажете забрати її? — спитав найстарший.

Князь промовчав. Подивився на Меланку, в неї було підбите око й роздерта біля шиї сорочка. Руки її стискались у кулаки, а босі ноги міцно стояли на сухій безросій траві. I його гойднула раптом хвиля незрозумілого презирства, незбагненного зла і ярості. Відчув майже на плечах це розтривожене небо, вітер і хмари, відчув тупу нерозважну самотність та порожнечу.

— Забирайте! — коротко сказав і пішов геть.

I йому здалося, що чує за собою гаряче Меланчине дихання, що все це лише мана, а вони повертаються з нічних своїх гульок, що він зайде зараз до свого покою і прийме її в ліжко. А тоді все закрутиться, завертиться, все розтопиться і зникне, лишиться тільки її палючий вогонь і її неймовірно прекрасне обличчя. I він відчув, що йому хочеться тікати з цього двору, від цієї трави, по якій ступають його ноги, і від цього неба, що лежить на плечах: йому конче треба утекти від цього навадження й сну, щоб знову нудьгувати довгі вечори, слухати патякання слуг чи принагідних гостей і кликати до голови найрізноманітніші марення. Тоді не буде ні цього пломеню, ні цієї важкої, як ніч, і незрозумілої, як ніч, порожнечі. Він тікав до своєї затишної оселі і щоступня все більше віддалявся від своєї дивної пристрасті і від свого, може, останнього божевілля.

Але до свого дому він не дійшов. Спинився раптово й відчув, що заповзає йому в душу незбагненний страх.

Здалося йому, що у темних сінях хтось чи щось його чекає. Здалося йому, що то жінка із темним обличчям і дивовижно морочними очима. Чорна жінка простягла до нього руку й поманила до себе пальцем.

СИВI ХМАРИ

Свояк пана Ходачківського Никифор Твардовський приїхав до нього надвечір. Кинув повіддя слугам і ледве не вбіг у покій, де пан Ходачківський догризав ногу дикого вепра. Густо заливав м'ясиво міцною наливкою, і від того обличчя в пана Ходачківського було набрякле й червоне. За столом сиділо ще з шестеро, тож Никифор Твардовський підсів до самого господаря і шепнув йому, що привіз важливі вісті.

— Зачекайте, пане Твардовський, — задоволене й сито відповів йому Ходачківський, — я дослухаю, що мені розказує цей кабанець! Позавчора, пане, у кас були чудові лови!

Всі шестеро, що сиділи за столом, зареготали на той жарт, але пан Твардовський сидів, міцно стуливши вуста.

— У пана такий таємничий вигляд, — сказала гарненька донька Ходачківського. — Може, розкажете про новини й нам?

Пан Твардовський не відповів.

— Хіба то щось невеселе? — перепитала донька Ходачківського.

Всі знову засміялися, а Твардовський сидів — ані пари з вуст. Ходачківський позирнув на нього червоними бичачими очима й шумливо звівся з-за столу.

— Ходімо, пане Твардовський, — він гикнув і втерся рукавом. — А то панство помре з цікавості…

Застільники ввічливо ошкірилися, а Твардовський застрибав, як ворон, за тілистим Ходачківським.

— Ах, цей пан Твардовський! — манірно сказала донька Ходачківського. — Завше він зі своїми таємницями.

У світлиці, де вони опинилися, Твардовський обнюхав усі кутки, навіть за двері визирнув.

— Все боїтеся підслухів, пане Твардовський, — пробурмотів Ходачківський. — У моєму домі нема підслухачів.

— Я дбаю про вас, пане! — спалахнув Твардовський.