Современная электронная библиотека ModernLib.Net

Дiм на горi

ModernLib.Net / Современная проза / Шевчук Валерiй Олександрович / Дiм на горi - Чтение (стр. 11)
Автор: Шевчук Валерiй Олександрович
Жанр: Современная проза

 

 


Рушив по вогкій від ранкової роси стежці і біг, аж доки зупинився захекано на скелі. Глибока й далека долина розстелилася перед ним, і він спрагло й тужно вдивлявсь у неї. На її краю синів гребінь лісу — спала над ним спокійна біла хмарка. Вулиця, яка добігала до школи, була залита сріблистим серпанком — стояли там білі й рівні стовпи диму. Найближчий стовп виростав біля школи, від нього віддалялася з мискою, поставленою на бік, тоненька постать. Він миттю її упізнав і відчув, що на серці йому потепліло. Дорога перед його очима захиталася, поступово розчиняючись і розріджуючись. Відчув жаль, що так нагло вона пропадає, але то був легкий жаль. Там, у долині, полоскало білі, аж світилися, полотниська юне, ясне дівча. Хлопець зітхнув і рушив по стежці вниз. Каміння осипалося з-під ніг і котилося додолу. Він ішов, і тепло в серці розширялось у ньому й розросталось. Було кудлате й лагідне, і, поки дійшов він до тої надмір тонкої полоскальниці, стало воно як та біла хмарка над синім гребенем лісу.

— Доброго ранку! — сказав Хлопець, стаючи коліньми в пісок.

— Доброго ранку! — тоненько відгукнулася Неоніла й освітила його привітною всмішкою.

Хлопець занурив у пісок обидві долоні, сильна їх стис і, поставивши перед собою кулаки, почав повільно випускати з них прозорий пил.


5

Iван розгорнув зошита, але писати не став. Дивився вниз, де розстелялися обійстя і лежала спокійна долоня вулиці, по якій сновигали жінки й діти. Чоловіків було зовсім небагато, та й то самі діди. Не біля кожної хати стояла й жінка, — їх випило на цілий день місто зі своїми заводами та фабриками. Порожні хати побачив старий і незапалені літні печі. Ввечері вони задимлять, як димлять і вранці, — вдень на багатьох обійстях тільки кури гребуться і ліниво погавкують собаки.

На галявині біля греблі хлопчаки ганяли у футбол, трохи віддалік зібралися зграйкою дівчатка, понатягали на колінця платтячка і вели свою дівчачу бесіду.

Старий вдивлявсь у цей світ чіпко й пильно, напружувався, аж починала боліти йому голова. Однак дививсь і дививсь — вулиця, за якою стежить він ось уже п'ятдесят років, лежала перед ним так само жива й заклопотана. Ті жінки, що залишалися вдома, неквапно прятали хатню роботу, побачив він і юну матір, що загойкувала дитину й тихо співала їй колискової. Цей образ наближався до нього ближче й ближче, і він зміг роздивитися її ретельніше: юна мати з дитям біля грудей таємниче всміхалася до свого первістка.

Перевів погляд і побачив двох дідів: бондаря Власюка і Козодоя. Бондар стругав клепки для діжки, коло нього завмер, засунувши пальця до рота, його шмаркатий онук. Iнколи бондар зупинявся і втирав із лоба піт — було йому вже важко ходити біля свого давнього ремесла. Iван вдивлявся в очі старого Власюка, які наблизив силою уяви, — були вони сиві й пригаслі. "Ось вони, мої ровесники", — подумав він, і на вуста йому найшла сумна всмішка. Перевів погляд трохи далі: сидів, подрімуючи біля хлівчика з цапом, Козодой. Очі його були приплющені, а сорочка на грудях здіймалася й опускалася. Козодой спав, спираючись об стіну хлівчика, а звідти визирав, тоскно дивлячись на світ, старий, аж посірілий цап. Поширював од себе важкий дух, тож хто проходив тою вулицею, затикав носа, а вразливіші на запахи обходили Козодоєвий дім стороною. Хлівчик зачинявся розхитаними дверцятами, в яких було вирізано отвір у формі серця, — в той отвір і висувалася жахка брудна цапина морда.

Iвановий погляд блукав далі по вулиці Він спинився на дівчині, яка чесала волосся й поспівувала. Волосся текло на плечі густою каштановою хвилею, червоні вуста стулялися й розтулялися, а погідне обличчя було залите серпневим сонцем. На те обличчя задивився якийсь юнак-перехожий, і дівчина раптом зашарілася й закліпала очима: обоє відчули, що доля звела їх у цьому моменті, може, й недаремно.

Велика хвиля підкочувалася Iванові під ноги. Вона на мить заплеснула оту вулицю, яку так пильно розглядав: яскраве світло запалало навколо. Відчув його відразу й обережно потягся за олівцем. Затис цупко й почав виводити в зошиті літеру за літерою, слово за словом. Знову здалося йому, що почув шелест крил — ціле небо стало покрите тими білими крильми. Дописував сторінку, вже поспішаючи, олівець його біг по папері, лишаючи після себе майже незрозумілі знаки. Пізніше доля примусить розшифрувати ті знаки Iванового правнука в перших; зараз же він тільки чув шелест крил і бачив небо, засипане птицями. Серце його облилося червоною патокою, вуста стали вузькі й затиснуті: великий степ він побачив і забуту світом фортецю між нього. Вуста його почали шепотіти слова, які виривалися йому з-під руки: світло навколо хиталося, наче розвішені простирадла, і він поступово сам ставав птахом, який готувався злетіти в небо, щоб звідти зирнути на цей світ. Сльози вибивалися йому на очі, і вже не бачив через них і того, що мережила його рука, а коли вона зовсім омліла й олівець викотився безсило з пальців, ще довго сидів блідий, як полотно, і довго слухав, як шалено калатає в грудях серце.

Отямившись, побачив він шкільне подвір'я. На ньому брунатно блищали свіжопофарбовані парти, стояв біля них високий чоловік із густо-чорним волоссям. Неподалік завмерло з пензлями в руках двоє хлопчаків і одна дівчинка; почув він од школи повільний та погідний спів — спрозоріли стіни, і побачив він четверо жінок, що натхненно вимахували квачами. Мелодія улягалася із плавкими рухами їхніх тіл, вуста були розтулені, лиця заляпані глиною — чистий і свіжий дух побілки відчув старий. Він знав тих жінок та дітей, не знав тільки того чорноволосого серед двору. Побачив раптом, як визирнула до нього його онука в перших і щось весело сказала. Чорноволосий повернувся до неї — срібну нитку відчув старий, що раптово пов'язала цих двох. Завмерли вони на мить, сполучені ясним променем, і не змогли розвести поглядів. Першою отямилася Галя. Струснула волоссям і повернулася до жінок, що все ще співали. Підхопила мелодію й собі і включилась отак у ритм, що панував у цій заляпаній глиною кімнаті. Старий там, на веранді, всміхнувся. Перестала тремтіти втомлена від писання його рука, — на душу опускався мир, ім'я якому втома. Марія відчула цей його настрій, побачила загорнений зошит і відкинутий набік олівець.

— Обідати будеш? — спитала вона.

— А чи не треба тобі бути у школі? — запитав він, і вона побачила його сині й надзвичайно погідні очі.


6

Дивно змінилася Галя відтоді, коли вийшов на їхню гору отой кривий директор, коли захапав він безпомічно руками, а вона змушена була кинутися до нього, підтримала й бережно всадовила на лавку. Черпнула тоді похапцем води і всунула пришельцеві в руки, він пожадно відпив. Тоді ж бо вона й збагнула: ось воно те, про що так довго й безнастанно торочила бабця, — цей чоловік піднявся до них ізнизу й напився з її рук. Він, правда, не просив тої води, але обряд відбувся, як відбувався він в не одної дівчини з цього дому. Стара, там, на ганку, пильно стежила за всім тим дійством, очі її при тому стали круглі й гарячі, може, саме це повернуло їй силу, і вона, хоч і не ходила сама, встала тоді й, хапаючись за стіни, побрела в глибину дому. Галя так заклопоталася коло пришельця, що не зразу те помітила, а коли помітила, кинулася притьма до бабчиної кімнати. Вона хотіла заспокоїти стару, що це тільки новий директор прийшов до них. "До мене свого часу теж приходив такий директор", — сказала тоді по-філософському стара і не зовсім тактовно розсміялася. Кров одлила Галі від обличчя, серце її билося шалено, а може, це тільки був короткочасний одур, наслідок слухання тих не зовсім правдоподібних історій, що їх так часто оповідала бабця. Галя покинула її там, у фотелі, з її недоречним сміхом, а сама заскочила до своєї кімнати, де на неї зирнули із дзеркала її ж таки величезні й перелякані очі. Здалося їй під ту хвилю, що вона неймовірно бридка. З тим-таки острахом вибралася вона на нараду і потім іще раз, коли вони мали зійтися й прибрати в школі. Тоді вона відшукала найсіріше плаття, старе й обвисле, в якому сховалося б її чудове тіло, на голову нав'язала вона, низько насунувши на лоба, просту білу хустинку, а на ноги взула сірі шкарбани. Було трохи боляче йти вниз у такому уборі, але щось штовхнуло її зробити саме так. Носик її від цього піддерся, а Хлопець, побачивши її такою, сплеснув руками й засміявся.

— Ой, яка ж ти, мамо, смішна!

— А що, — відповіла вона так само задирливо, — до глини мені парад потрібен?

Стара подивилася при цьому на неї мудро й вибачливо, — все те, що відбувалося з її онукою, вона знала, адже зовсім так само намагалася спершу втекти від свого пришельця й вона. "Така наша доля;подумала стара, залишившись сама в домі, — ми тікаємо, щоб бути зловленими!" Їй стало зовсім погідно на серці, і, може, через такий добродушний наплив вона вперше спокійно подумала про смерть.

— Ще я дочекаюся дівчинки, — голосно промовила, і її голос глухо розлунився по порожньому домі.

Вона була задоволена, ця стара. Часом їй здавалося, що ту хитромудру історію про пришельців вона таки придумала — надто ефемерно сиділо те в її голові. Відтак ставало й зовсім весело, адже так втішно буває бачити втіленим те, що мріється. Повтори тішать нас ще й тому, думала вона, що це дає нам силу забути про тлінну дочасність існування.

— Я завжди надто боялася смерті, — сказала голосно стара, і її голос крячно розлунивсь у порожнечі.

Вона приплющилася, відкинувшись на спинку фотеля, і її захитали теплі, утішні хвилі. Синю дорогу побачила вона і високого, чорноволосого, вусатого чоловіка на ній. Чоловік той озирався до неї, немов зважувався: пізнавав її чи ні.

— Ми там, у вічності, чи впізнаємо одне одного? — засміялася раптом. — Ти там, у вічності, молодий, а я така стара!

Побачила на тій дорозі ще двох: дочку свою і її чоловіка. Дочка була в такому віці, як тепер Галя, і майже нагадувала Галю. Чоловік її теж був високий і темноволосий, але за дружину свою старший. Простягли там, на синій дорозі, руки одне до одного і з'єдналися.

Стара подрімувала. Голова її лягла підборіддям на груди, а з вуст виривалося нерівне дихання. Повіки вряди-годи здригалися, і дивилася вона, наче й справді той світ бачила.

— Ти вже мені вибач, але я таки дочекаюся дівчинки, — сказала вона своєму чоловікові на тій синій дорозі, і він, розуміючи, ствердно їй кивнув.


7

Галя й сама не тямила, навіщо їй це потрібно: з'явитися йому на очі отакою сірою й замаскованою. Слухалася безвідмовно того невідомого, що ожило в ній і зануртувало. Ледве-ледве ступала, так було їй лячно спускатись у ту долину, аж звернув на те увагу й Хлопець, подивився на неї широко розплющеними очима, і вона мимохіть засоромилася. Додала ходи, і коли Хлопець засвистів їй під ногу, їй стало приємно, що ладнає свій хід до тої мелодії, легкої, протяжної й трохи сумовитої. Це'поступово заспокоїло її, і внизу вона стала вже зовсім спокійна, — майже не вражаючись, подивилася в очі, в яких стільки було ніжності й жури, що можна було б і не такій, як вона, розтанути. Негадано додало це їй ще більше впевненості, ба навіть носика вона піддерла, а що не була в тому платті й хустці така відстрашуючи гарна, мимоволі ще більше вразила Володимира.

Цілий день їх лучили поміж себе якісь нитки, наче працював тут невсипуще амур-павук, цілий день плів він поміж них і натягував золоту павутину, яку й побачив старий Iван, сидячи на веранді. До вечора вони аж утомилися поборювати ту притягальну силу, що, наче гума, стягувала їх докупи. Галя вряди-годи визирала у вікно, а він заходив до школи, голоси, які гучали в порожніх класах, невимовне його хвилювали. За толочним столом вони сиділи навпроти, він дивився на неї, а вона червоніла й світилася, бо й не могла не відповідати йому.

Після того він і засумував, бо так і не зміг переступити рубежу, до якого його притягло, вона ж відчула втому й розчарування і покірно чекала на його "рішучі кроки". Були як корки, що безвільно хитаються на воді й пливуть, куди несуть їх хвилі, — гойдав їх немалий смуток. Наступного дня вони зустрілися відчужіло, він схуд за цю ніч, і очі в нього заблищали, як у сухотника; вона теж посіріла й уникала дивитись йому в вічі, дві сомнамбули снували подвір'ям: один фарбував, ледве рухаючи пензлем, а вона, миючи підлоги, весь час отирала піт. Помітили цих сомнамбул і Марія Яківна, й Олександра Панасівна, але обоє вдавали з себе заклопотаних; зрештою, він не витримав перший, кинув пензля у фарбу й послався на справи. Пішов, власне, похилитався через вулицю, але не звернув угору, як це було б потрібно, а подався через греблю до водокачки. Відтак побрався через завулок до Завалу, де й був отой горб, до якого потім приходив щодня, — літали там, танцюючи й підстрибуючи, білани капустяні. Знайшов раптом на тому горбі спокій, це був ефемерний спокій, що йому й назви не добереш, мав у собі запах полину і серпневого сонця, це в його честь так химерно витанцьовували над бадиллям білі метелики. Була в тому спокої тиха відреченість та враза, тисячолітній біль, що випливав із щілин прискалків і наповнював Володимира срібним димом.

Сидів нерушно на камені, невідривне дивлячись на той бік річки, де жовтіло перше осіннє листя, і йому здавалося, що, коли сидітиме так ще з кілька годин, перетвориться в ящірку. Хотів розчинитись у цьому бринячому спокої, в голубому повітрі, в якому гуляє, розвіюючи одежею й наганяючи прохолоду, сумовитий легіт. Цвіркунець безстрашно сів йому на коліно і заспівав. Тоді озвалася ціла гора, метеликів на ній стало ще більше, і втопився він у білій заметілі з їхніх крил — такий був тоді його сум і отак він одухотворювався!

В другому кінці цього світу сиділа так само здивована, вражена й посмутніла Галя й тихо плакала, клянучи свою дурну одежу, в якій незвідь-чому хотіла сховатися. Отаку змалілу, зарюмсану і знищену й застала її Марія Яківна. Вона обняла Галю за плечі й ніжно отерла їй сльози.

— Чоловіки, — сказала тихо й розсудливо, — наче малі діти бувають. Нам же, любонько, бути дітьми не випада…


8

Хоч не була заздрісна, відчула Олександра Панасівна, дивлячись на Володимира й Галю, що їй шкребе під серцем. Часом це приходило до неї, як приходить на землю негода, і тоді вона починала майже фізично пізнавати: покидає її сила — вирлоока самотність зазирала їй під той час у вічі. Тоді найбільше й згадувала Миколу, їй навіть снилося, що обіймають її сильні й шарудяві руки, чула навіть той струм, яким був він виповнений, здавалося, залишив у хаті якісь первні, від яких колись засвічувалися спрагло жінки, їй випало зажити його справжньої любові, тож була просякнута тим струмом ідосі.

Такі настрої тривали в неї недовго, але то й був її жаль за минулим. Коли ж це траплялося, вона ставала повільна й задумана, і діти, які спостерігали в матері таку зміну, намагалися тоді вестися якнайтихіше. Це саме відчула вона й того сонячного ранку, коли її дочка поставила на бік миску з білизною й пішла на річку полоскати. Тоді прийшов до неї з гори Хлопець, став біля неї на коліна (Олександра Панасівна стежила за тим усім у вікно) і почав пересипати з руки в руку пісок, її старша дочка повернулася тоді до Хлопця, і в Олександри Панасівни тьохнуло серце, таку дорослу й дівочу усмішку побачила вона на доччинім обличчі. Ці дві постаті на піску дивно схвилювали Олександру Панасівну, хоч Хлопцеві до парубкування, а Неонілі до дівування було ще далеко, і, лягаючи спати, вона подумки переговорила про це з Миколою, який, як завше, з'явився перед її погашеним зором, і тихо поскаржилася, що зовсім нелегко старіти на самоті.

Ці хвилі ослабу й вичерпаності минали поки що швидко — клопотів у неї була повна голова, руки не встигали переробити всієї роботи, але тоді, коли на неї находило, мимоволі згадувала, що їй тридцять сім, і бачила увіч той рубіж, ступати за який брали острашки…

У таку хвилину до неї і зайшов літній уже чоловік у білому парусиновому костюмі і в солом'яному капелюсі. Цей чоловік був чисто виголений, мав утомлені очі й тихий, лагідний голос. Самітно сиділи вони в хаті, дітей було спроваджено надвір, чоловік поклав темні спрацьовані руки на коліна, дивився на ті руки й тихим голосом оповідав, як виходили вони разом із Миколою з оточення, як він був тяжко поранений, той чоловік, і німці прийняли його за вбитого. Його виходили селяни, і після того йому довелося випити не один ківш лиха. В нього випадково збереглася адреса, яку дав був Микола, і от тільки зараз довелося прийти до Олександри Панасівни, щоб розповісти про те, що знав. Селяни оповідали йому, що з тої пастки не вийшов ніхто живий; він сам, той чоловік, не бачив на свої очі, як загинув Микола, але коли не подав досі про себе звістки, значить, він уже не живе.

Чоловік подивився на Олександру Панасівну, і вона зчудувалася, які зморені й глибокі в нього очі. Дивився на жінку тепло й проникливе, і в тому погляді було щось більше за співчуття. Олександра Панасівна заплакала, чоловік наклав на її руку свою, і його голос набрав тремких інтонацій:

— Ви не повинні плакати, жіночко, — сказав він. — У мене-от вийшла гірша історія. Була в мене дружина отака гарна, як ви, були в мене отакі гарні, як у вас, дітки. Я-от повернувся, а їх не стало, жіночко. Коли б на те воля моя, — голос у чоловіка погучнішав, а очі блиснули гнівно, — я б хотів би поділити долю вашого Миколи, а вони б хай жили!

Сказавши це, він весь затремтів, запалав і до хрускоту стис кулаки. Олександра Панасівна й справді перестала плакати: горе цього чоловіка було вище за її — мимоволі перейнялася ним і почала співчувати.

Чоловік устав. Тримав капелюха в руці, стиснувши криси, весь виструнчився й витягся, але голос його зазвучав так само тихо й лагідно:

— Може, я зробив вам боляче своєю розповіддю, вибачте, — сказав він. — Мені хотілося віддати шану своєму товаришеві й вам.

Він похилив голову й поривався йти, але вона кинулася до нього, затримуючи, щоб він переїв і випив чарку. Чоловік, однак, тільки всміхнувся печально й подякував.

Він вийшов із хати, а вона припала до вікна, щоб зирнути на цього смутного вісника ще раз. Побачила, що стоїть він у дворі, витягує з кишень цукерки й наділяє ними дітей. її діти обступили чоловіка з гелготом, простягаючи наввипередки руки, навіть та поважна старша дочка, а він, тицькаючи навсібіч цукерки, тихо й без сліз плаче. Вона хотіла вискочити й нагримати на малих, щоб не надокучали, але її ноги прикипіли до підлоги, а руки вклеїлись у підвіконня. Вона плакала й сама разом із тим чоловіком, доки роздав він усі цукерки й рушив з її двору геть. Тоді знайшла силу вийти з хати собі й побачила, як неймовірно швидко він іде, не озираючись і неприродно випроставшись, її наче теплий вітер обвіяв: здивувалася на себе, на свою тимчасову слабкість і на дивні й химерні свої забаганки. Діти стояли перед нею всі з цукеркою за щокою, і вона швидко наділила кожного дорученням: одному по воду, другому по гас, третьому піч розтопити, четвертому взяти за руку найменшу і піти по березі з відром, щоб нашукати трісок та хмизу. Вони миттю розсипалися кожен за своїм ділом, а вона на мить спинилася серед двору й прийняла на обличчя тихий легіт.


9

Стара й справді після тієї події з Володимиром змінювалася на очах. Несподівано помолоділа, вона почала сама пересуватися по хаті, голос її став добродушний — зробилася стара незвично говірка.

— Все це й справді пішло мені на користь, — казала вона, коли Галя застеляла постелі. — Ніколи не гадала, що стану на ноги. Можеш вірити, а можеш і ні, але вони й справді дуже подібні до себе, ці чоловіки, що лишають нам дочок. Подивися в альбом на свого діда й батька — всі вони наче рідня між собою.

Галя в цей ранок набурмосилася, що з нею рідко й бувало. Сонця не було, кімнати видавалися наче павутиною заткані — ходила від ліжка й до ліжка, змахувала простирадлами й ковдрами в наковдрениках, виходила струснути їх на подвір'я. Збивала подушки, і від цього руху починали за нею літати легкі білі пір'їни — спокійно пливали в сірому повітрі, і хвилі, що їх знімала Галя, підкидували їх вряди-годи до стелі. Між цього пір'я, хапаючись за бильце ліжка чи за спинку стільця, важко повзала стара, і її рот невмовкно молов, а очі гарячкове, молодо й радісно світилися.

— Мені зараз так покращало, — вже вкотре повторила вона, — що й начудуватися годі. Уже тиждень я сплю спокійно, і мені не приснився, ласочко, жоден сон. Так, чого доброго, я почну не старіти, а молодшати. Молодій мені ніколи не снилися сни, бо коли людина здорова й спокійна, навіщо їй ті сни? Ми тим, Галочко, й визначались у цьому домі, що жили спокійно й уміли чекати. Чекати, ласочко моя, це така складна й велика наука! Нам, жінкам, не дано вибирати й владарювати, нам дано чекати й підлягати, і то не такий уже лихий жеребок, повір ти мені. Ми майже завжди невдоволені, а це через те, що надто часто залишаємося на самоті. Ми бунтівники, які не повинні перемагати, інакше втратимо ми свою красу й силу.

— Ох, і думки в тебе, бабцю! — сказала Галя, застеляючи ковдру. — Це якісь старомодні думки…

— Я сама старомодна, — казала стара не без пихи, — але це не значить, що думки мої неправильні. Ми хочемо владарювати й підлягати водночас, а коли ми самотні, тужимо й за найгіршим підляганням. Підлягаючи і владарюючи, ласочко, ми не задовольняємо себе, наше справжнє задоволення — любов, тобто задоволення інших. Ми буваємо дурні, егоїстичні, язикаті й опришкуваті, але ми все-таки вміємо любити. Чоловіки не вміють так любити, бо наша любов куди вища їхнього тваринного схотінку…

— Ох, бабцю! — сплеснула руками Галя, і в неї поступово почало змивати з душі отой сірий ранковий накип. — Ніколи не думала, що ти в мене такий філософ!

— Я не філософ, — різко сказала стара, і від обурення в неї аж риси обличчя загострилися. — Я багато років жила самотньо, і в мене був час подумати. Жінки цього дому, ласочко, не прості жінки, і це ти зрозумієш, коли тобі поверне до шістдесяти. Твоя дочка народить тобі хлопця чи дівчину, і ти здивуєшся з тої закономірності: хлопець той звідси піде, а дочка твоя й онука будуть тої ж крові, що й ти. Тоді ти їм товкмачитимеш те, що товкмачу тобі зараз я, і вони з тебе сміятимуться, як із вижилої з розуму баби.

— Я ніколи про тебе погано не думала! — вигукнула вражено Галя.

— Ти не завжди була відкрита до мене душею, — сказала тим-таки тоном стара. — Виконувала щодо мене свій обов'язок, цього я не заперечую, але часом забувала, що я все бачу й чую. I серце твоє бувало до мене глухе. Не дорікаю тобі й не дуже з того вражаюся, — застережливо зносила руку, бо Галя вже й рота розтулила, щоб заперечити, — інакше воно й бути не може. Ті, що вгорі, знають і відчувають тих, котрі внизу, ті ж бо, що внизу, можуть тільки заперечувати тих, котрі на вищій драбині часу, — приходять-бо на їхнє місце. Це закон природи, ласочко, не ми його настановили, не можемо ми його й одмінити. Наша великість може бути тут тільки у тому, що ми відповідаємо й на те любов'ю!

— Ти мене зовсім приголомшила, бабцю! — сказала Галя, заквітаючи своїм чудовим рум'янцем. — Але чому ти говориш мені про це саме зараз?

— Ти була блудна дитина, — гостро сказала стара, і Галя здивувалася, скільки величі було в її немічній поставі, — і я не могла мати до тебе цілком відчиненого серця.

— Вже щось змінилося?

— Звісна річ, змінилося, — мовила стара безапеляційно. — Відтоді, коли переступив наш поріг той "директор"…

— Надаєш цьому стільки значення!

— Як і ти, — швидко проказала стара. — О, та вода, дитино, що він випив, не проста, — вона засміялася хрипко й навіть натхненно, — вона не дасть йому спокійно жити. Він ще поборсається, ласочко, як риба на гачку, але ти не турбуйся, ніде він не дінеться. Я більше ніж переконана — це той, котрий залишить тобі дочку. Знаєш, що мені потрібно, аби вмерти? — проказала стара й по-змовницькому підморгнула Галі.

— Перестань, бабцю! — вже зимно сказала Галя, щоки її однак палали пекучим вогнем. — Ти починаєш говорити такі речі…

Стара дивилася на неї, провисши між бильцем ліжка і стільцем, голова її від того увійшла в плечі, дивилася вона на онуку гарячим і трохи іронічним поглядом, а на вустах її грала всмішка.

— Нічого нерозумного я не кажу, — повільно проказала вона, так само по-таємничому всміхаючись. — Треба, щоб ти народила дочку, інакше я ще довго товктимусь у цьому світі. Моя мати теж спершу народила Iвана, а тоді й мене. I баба моя мене дочекалася, ласочко, хоч була дуже вже ветха деньми…


10

Ці розмови розтривожували Галю, хотілося їй часто і з дому піти. Окрім того, вона вся палала від не зовсім збагненної роздвоєності: з одного боку, їй хотілося вдягнути на себе найкращу сукню, зацвісти красою на повну силу і зійти додолу, щоб пройтися повз школу й вікна, коло яких, вона напевне знала, стоїть зовсім зруйнований від туги Володимир. З другого боку, їй хотілося, щоб його ще більше з'їдала ота нуда, щоб блукав він і далі берегом, наче очманілий, і безнадійно поглядав угору, де вона стояла зачаєно в тіні кущів і з осолодою стежила за тим блуканням. Часом їй хотілося й іншого: сховатися, запечататися в будинку, принаймні доки не викличе він її в школу як директор. Знала: не для його ніг оця гора й круча, і це виповнювало її водночас і радістю й печаллю, співчуттям і недоброю втіхою. Попри все відчувалася в облозі, а відтак і оборонятися мусила — вона єдиний захисник цієї фортеці. Можна було б дотягти так до початку учбового року, там збільшиться клопотів, але щось спиняло Галю — хай буде, як буде!

Так вона думала вдень, а вечорами, коли вже зовсім звільнялась від клопотів, які вигадувала для себе з дивовижною винахідливістю, їй ставало тужно. Окрім того, допікала її своїми невгамованими теревенями стара. Здавалося, бабця збиралась утопити її в повені своїх безконечних розумувань: від тих розмов Галя тихо палала, і краса її знову розквітала; вже не намагалася гасити її нечупарними платтями, хустками та гримом. Коли б Володимир мав силу піднятися тепер на гору, хтозна, чи б так швидко спустився б він назад. Коли ж запалювала вона ввечері лампи, коли цвіркуни починали свій щоденний лемент і коли в шибках зацвітало жовте коло місяця, вона покидала стару і Хлопця у вітальні і, тримаючи лампу в руках, ішла до бібліотеки, знаючи, що там, за спиною, стара починає засипати безконечними потоками розповідей уже Хлопця; ішла назустріч дзвонові цвіркунів, щоб замкнутись у тій найдальній комірчині, де було ліжко, дзеркало й безліч книжок. Тут вона зупинялася, провертала в дверях ключем, ставила лампу на столик, спинялася перед відчиненим вікном і вдивлялась у залитий місячним сяйвом краєвид. Зачиняла вікно, щільно зашторювалася, підходила до дзеркала й так само пильно вдивлялась у пожовтіле зображення — бачила себе значно старшою, ніж була. Сідала на ліжко й раптом заломлювала руки. Плакала, схлипуючи, не можучи до решти збагнути й чого; була в цій довгій та сумирній кімнаті як черниця і виплакувала своє чернецтво так само, як виплакують за вікном закінчення літа цвіркуни. Від тих сліз омивались і очищалися її очі, виливалася тривога, а добре наплакавшись, вона починала раптом розуміти дивний резон слів старої про науку чекання. Заспокоювалася від того, очі її холодно запалювалися, брала лампу й поверталася назад у вітальню, де стара вже докінчувала розповідати Хлопцеві про дивне дерево їхнього роду.

— Чи вже не пора, бабцю, й спати! — обривала її Галя на півслові, і голос її при цьому ставав діловий та сухий.

Стара аж рота розтуляла, дивлячись на цю безнадійно запечатану черницю.

— Така ти бліда, — казала надто турботливо. — Чи тобі, дитино, чогось не одходить?

— Нічого мені не одходить, — казала Галя, розбираючи ліжка й готуючи постелі. — Поглянь онде на годинник!… Від її рухів по кімнаті знову почали пливати сполохані пір'їни, і ці пір'їни кидали тіні на стіни, а напливаючи над лампу, раптом сколихувалися від струменя гарячого повітря й чимдуж мчали по стелі.

Постеливши, вона вела Хлопця до його кімнати. Пропускала наперед, ступаючи слідом із лампою в руках, і їхні дві волохаті тіні було відкинуто в різні боки. Хлопець ішов мовчки, бо те, що оповідала йому сьогодні бабуся, по-справжньому його вразило. Галя відчувала цей його стан, але на її обличчя лягла недоречна погорда й насмішкуватість.

— Ну що? — спитала поблажливо. — Наговорила тобі баба сім мішків вовни?

— Гадаєш, що то сім мішків вовни?

— Ну, може, п'ять, — засміялася Галя. — Хіба ти ще цього не збагнув?

— Мені здається… — спробував заперечити Хлопець, але Галя обірвала його категорично:

— Тобі нічого не повинно здаватися. Ти в такому віці, коли в казки вже перестають вірити…

Хлопець озирнувся на неї. Побачив облите жовтим світлом, замкнуте та холодне обличчя і не впізнав матері.

— Тобі неприємні ці казки? — спитав зовсім по-дорослому.

"Казки — ні, — захотілося відповісти Галі. — Неприємно те, що часом із них щось та й справджується!"

Вона спатлала синові чуба — хотіла все-таки втриматися на своїй дорослій висоті.

— Хіба можуть бути неприємні казки? — сказала засміявшись.

— Я теж так подумав, — серйозно звістив Хлопець. Вона поставила лампу й рушила до виходу.

— Будеш спати чи ще почитаєш? — спитала обертаючись.

— Ще почитаю, мамо.

Вона зайшла до старої. Та лежала вже в ліжку.

— Коли не заперечуєш, — сказала Галя, спиняючись на порозі, — я зачинюся на трохи в бібліотеці.

— Мені зараз легше, — всміхнулася стара. — В крайньому разі я тебе погукаю. Хочеш почитати?

— Хочу почитати, — відгукнулася Галя. — Погасити тобі світло?

— Погаси, ласочко.

Галя пішла дерев'яною ходою через покій, схилилася до лампи й дунула в скло.

— На добраніч, бабцю! — сказала сухо.

— Добраніч дитино, — відгукнулася стара. — Не засиджуйся!

— Так кажеш, наче мені десять років.

— Всім нам по-своєму десять років, — зітхнула в темряві стара.

Галя пробиралася по темному коридору. Відчинила двері й засвітила сірника. Хитливо коливалися довкола ребристі стіни, обтицяні сотнями книжкових корінців.


  • Страницы:
    1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 30, 31, 32