Дiм на горi

— Я не знайду, — хрипко пробурмотів він, — а коли ти не перестанеш плакати, то не зможеш мене провести.

— Мені страшно, — сказало хлопченя.

Він знову відчув біль там, де були колись у нього очі.

— Зав'яжи мені, — попросив і вирвав шматок сорочки. Руки в нього тремтіли, і від зусилля, з яким рвав сорочку, на лобі виросився піт.

Хлопченя в'язало йому очі, і він відчував малі й тріпотливі пальці на потилиці. Об тім'я йому вдарилося кілька сльозин і опекло.

— Тепер треба встати, — сказав він. — Чи нема близько палиці?

— Нема, — відповіло хлопченя, — але я можу збігати. Йому стало раптом страшно, що опиниться тут сам.

— Не треба, — хрипко сказав. — Допоможеш дістатися домівки.

Захотів устати, відчув, як його вхопили за поперек малі рученята, як натужно допомагали йому, й глибока сіра печаль пойняла його душу. Став навкарачки і спробував вклякнути. Це йому вдалося, і він відчув на обличчі тепло. Сонце стояло якраз перед ним і лило на нього тепле ранішнє проміння. I він завмер, вслухаючись у це тепло.

Його душа схвилювалася, а печаль уже виростала в біле кудлате дерево. I він пізнав нову силу, що з'явилась у глибині його єства, в глибині цього ранку й сонця.

Натужно звівся, а потім важко дихав, хитаючись на всі боки. Хлопченя підпирало його, і він зрозумів, що це йому допомагає. Що тепер він зможе навіть піти.

Але навколо стояла глупа тьма, і він не знав, куди ступити. Немов висів у повітрі і боявся втратити рівновагу. Бо коли втратить рівновагу, може ніколи не звестися.

— Ти таки побіжиш за палицею, — сказав він. — Бо так я не дійду.

Почув, як відірвалось од нього хлопченя і як швидко полопотіли по дорозі босі ноги.

— Що це за шлях? — спитав він, але згадати не міг. Та й не було сили. Сидів і слухав, як дзвонять у вишині жайворони. Це був теплий мелодійний дзвін, так само милий, як ранішнє сонячне тепло. Вітерець війнув на нього й приніс запахів зела. Навіть розрізняв, що як пахне, і це дало йому сяку-таку розраду. Намагався згадати вчорашній день і те, що з ним сталося. Але від таких думок боліло, і він знову слухав жайворонків. Сидів так довго, заціпенів і наче перетворювавсь у камінь. Важкий, хворий камінь, який живе тільки цим дзвоном і ранішнім теплом. А ще запахами зела.

— Я вже приніс! — почув він над собою голосок. Йому всовувалася в руки палиця, і він, спираючись на неї, звівся.

— То куди ж іти? — несміливо й наче ніяково спитав.

— А просто! — хлопченя важко дихало від бігу. Він перекинув палицю в праву руку і ступив перший крок. Його замлоїло, і закрутилася під ним земля. Але стиснув губу й пішов. Сонце гріло на них ззаду — йшло дві чудернацькі постаті: одна величезна, розкарячена й важка, що налягала на палицю й ледве волочила ноги, а друга мала, що стрибала біля великої, як пташеня. Вони похитувалися в теплому жовтому світлі, наче гойдав їх ранок і наче пливли вони по зеленому неозорому морю…

Відтоді почали ходити по Орільщині нові жебраки. Мале метке хлопченя водило величезного сліпця з пошрамленим обличчям — він був такий великий, а хлопченя таке мале, що хто бачив їх, не міг стримати жалю. Бо від здорованя віяло дивною силою, що примушувало забувати про його каліцтво, а від хлопченяти — самою печаллю. Кволе й тендітне, мов дівчинка, з худим, виснаженим личком, воно підскакувало до якогось двору, залишивши свого велетня на вулиці, й починало виспівувати, танцювати а чи жалібно співати. I люди виходили з дому, щоб послухати малого й подивитися на чудного сліпця, що немічно стояв серед вулиці й покірно чекав, доки зробить хлопченя своє діло. А воно заливалося, і люди, слухаючи чудовий голосок, витирали сльози, що самі напливали на очі.

— Біда ж мені на чужині, — співало мале, — не так же тій сиротині, як бідній головоньці, що не маю я з ким приязні, туги розлучити, тільки звик я безпрестанку на чужині жити. Ходжу, блуджу по юлоньці, тяженько зітхаю, що на чужині я, бідний, родини не маю…

Він співав таким високим та ясним голоском, так чисто й гарно світилося його личко, що люди не жаліли милостині.

Вони звертали від села в поле, а тоді йшли, доки зморювалося хлопченя. Тоді Iван брав малого на руки, і вони знову йшли — малий підказував, де баюрина, а де яма, куди повертати і де йти обережно, — в тому їхньому ході було щось таке, що забували про своє жебрацтво.

Вибирали затишне місце й сідали розкласти вогонь. Їли, що бог послав, а тоді знову йшли. На ніч спинялися на якомусь хуторі чи просто в полі; тоді Iван розповідав малому казки, і той, скулившись під рукою у свого велетня, слухав з такою цікавістю, що велика, кострубата рука сліпця клалася йому на голову й починала тихенько гладити.

Так він і засинав. Тоді відчував Iван, що йому стає затишно на душі. Бо решту часу він жив самою напругою. Бачив звірів, що наступали на нього й хапали розчепіреними лапами, — думав про це так багато, що почав забувати справжні обличчя, які колись знав, — ставав лихий. Гризла його ураза, спалахував біль — в такі хвилі розмотував голову й обмацував: заростала повільно, але все ж заростала. В Новий Оріль вони відтоді не заходили, і він намагався не думати про те. Так само, як не думав про свою хату й про Мотрю. Хіба інколи запалювався смуток, приходили до нього веселі, залиті сонцем поля і золотий лев, з яким змагався. Тоді клалася йому на вуста усмішка, обличчя губило замкненість, і хлопченя, бачачи це, раділо. Воно співало в такі дні веселіших пісень, веселіше пританцьовувало й удавалося до довших віршів, які залюбки слухав й Iван, та й люди сміялися, аж за боки бралися. Потім вони знову йшли, і знову брав Iван на руки свого проводиря, а той, обхопивши його за шию тоненькою рукою, мудро показував шлях.

Але прийшла ця осінь, коли Iван прокинувся одного ранку й довго слухав щімкий біль, що раптом озвавсь у ньому.

— Це ж яка пора? — спитав він, і хлопченя, яке вилізло з копиці сіна, де ночували, сказало, що вже ранок.

— Я не про те, — Iван сів на сіні й пошукав обличчям сонця в небі. Але сонця не було, і він зрозумів, що має піти дощ. Ще настороженіше витяг до неба обличчя:

— Я питаю, чи вже осінь, чи ще літо?

— Вересень, — сказало хлопченя.

Тоді він зрозумів, що його тривожило. На нього повіяло тліном леглого листя, холодним продувом і мертвим духом порожнього поля.

— Тобі не холодно? — спитав він, але хлопченя не відповіло йому. — Так, тобі холодно! — сказав він. — Може, повернешся в школу?

— Не проганяйте мене, — жалібно сказало хлопченя. — Я не хочу повертатись у школу.

— Та от бачиш! — понуро сказав Iван. — Не можу я бути жебраком.

— Це я проситиму, — так само жалібно сказало хлопченя. — Ви стоятимете на вулиці, а я проситиму.

— Чи є тут близько ліс? — спитав він.

— Близько, — дихнуло на нього хлопченя.

— Ми підемо в ліс.

Він звівся, струснув одежу, і хлопченя раптом злякалося його. Бо від нього заструмувало такою силою, якої він не знав.

— Що ви хочете зробити? — спитав він, але Iван уже рушив. — Ви не туди ідете, — крикнуло хлопченя, все ще сидячи на сіні, — треба праворуч!

Він повернув праворуч, а хлопченя побігло слідом. Взялося за шворку, прив'язану до Iванового очкура, й повело його.

На них дихнув сумний ліс, легле листя, холодок осіннього ранку, прив'яле де-не-де зілля. Зашумів вітер, і хлопченя почало стрибати, щоб зігрітися.

Iван ішов швидко й упевнено. Його тягло до себе накописько дерев, ліс кликав його дивним голосом, і він зрозумів, що то знову виходить на дорогу лев. Вже міг його побачити, почув його дихання й тепло його шкіри. Лев ішов разом із ним, вони мали увійти між жовті соснові стовбури, і велетень почав пригадувати, який то жовтий колір. "Колір тепла", — подумалося йому, і він усміхнувся своєму левові.

Лев був смутний. Добре бачив, що той був смутний і невеселий, що йому гірко так само, що гірко на душі й хлопченяті, бо тягло за шворку, наче вола. Але він знав, що не може зупинити цього ходу і не зможе позбавити хлопченя його гіркоти. Там, де почнуться дерева, він знову візьметься з левом уручки.

— Бачиш того лева? — спитав він, і хлопченя заплакало.

— Я не бачу ніякого лева, — сказало воно.

— Ліс далеко? — запитав він.

— Вже поруч.

Врешті, знав це й сам, бо полем уже не пахло. Тільки жовтими стовбурами й жовтою шкірою лева. Він згадав раптом про мед, що його їв із лев'ячої голови, й подумав, що йому вже не їсти такого меду — восени може бути тільки гіркий мед. Гіркий запах, гіркі стовбури і гіркий лев.

Той ішов попереду, вихляв тілом і начебто тікав. Iван пришвидшив ходу — не хотів, щоб той утік.

Над ним уже зашуміли дерева. Тоді він зупинився.

— Листя вже впало? — запитав, і хлопченя вже зовсім розревілося.

— Тут немає листя, — сказало воно. — Тут сосна. Але він не відчував сосни, а тільки запах леглого листя. Врешті, він згадав той жовтий колір — запах листя, цих дерев і лева.

Лев повернув до нього голову. Його морда була все ще сумна. Сумна й добра, бо він сам був сумний і добрий. Але не міг бути добрий зараз, бо навколо затанцювали звірині морди. Всі вони занявчали, загарчали й загалакали. Всі вони наче показилися, і він відчув добрячого стусана.

— Обережно, — сказало хлопченя. — Тут скрізь дерева. Він побачив, що навколо нього починає танцювати зілля. До нього поповзли хміль і березка, пішов, вигнувши груди, звіробій, а за ним стіною стала глуха кропива. Там, за нею, — оман і стародуб, а ще далі притулилося вонюче зіллячко. Він упізнав відразу те вонюче зіллячко — повіяло на нього трутизною й цвіллю. Кисло запахла шандра, і він здригнувся — зілля почало заплітати йому ноги.

На облитій сонцем галявині все ще стояв лев, біля нього лежала левиця й гралося кілька левенят. I він зрозумів, що йому вже не добратися до тієї галявини, адже тут стільки цього зілля й так пахне трутизною!

Тоді він розмотав свою голову, й волосся сипнуло йому на плечі — воно виросло! Вже зовсім виросло, хоч недавно були ще самі кущаки.

— Дивись, — сказав він, — волосся моє вже виросло. Хлопченя плакало.

— Ну, чого ти плачеш, дурне?

— Я не хочу цього, я хочу ходити з вами по дорогах і так здобувати хліб.

Він подивився на лева там, на галявині, й сумно всміхнувся.

— Тобі доведеться повернутися до школи, — сказав він. — Ти дуже славне хлопченя, але я не можу жебракувати. Хлопченя плакало, а він почав мацати довкола себе.

— Де тут дерево? — спитав він. Хлопченя взяло його за руку й підвело до молодої сосни. Він обмацав руками сосну й відштовхнувся.

— А більше дерево тут є? — спитав він, а коли хлопченя підвело його до більшого, сторожко обмацав його долонями.

— Стань за мною! — наказав він і раптом уперся об дерево. Над ними захиталася корона, і велетень упізнав це почуття: шелестить корона, врешті, він сам — дерево; зирнув на галявину, де все ще стояв лев.

Лев дивився на нього незмигно й сумно, а Йван повернувся до нього спиною.

— Тепер ми підемо туди, — сказав він. — Чи є зараз якісь свята?

— Здвиження, — пошепки сказало хлопченя.

— От і добре, — мовив Iван. — Я вже давно чекаю цього здвиження.

Iшли довго, хлопченя притомилося, і він узяв його на руки. Мале кволе тіло тулилося до нього, і він хвилювався, чуючи це тепло. Але над ним шуміли корони дерев, хай давно вони вийшли з лісу, і йшов за ними той-таки лев. Пізнавав його сторожку ходу, але не обертався. Кликала його дорога, і він поспішав. Кликав незнайомий голос, і вій піддався йому безоглядно — йшов усе швидше й швидше. Хлопченя втомилося плакати, вказувало втомленим голосом дорогу, і він м'яко пригортав його до себе.

— Там мене знову битимуть, — несподівано сказало хлопченя, і він щеніжніше пригорнув його до себе.

Навколо пахло травами й зіллям; коли вони переходили порожні поля, пахтіло стернею й волошками. Він відчував: стерня — темна, а волошки — блідо-сині. Над ними таке ж небо: хмари, мов стерня, а небо волошкове. Він подумав, що блідо-синє — це відчуття цієї осені, її вогкий та привільний дух. Її тепло й павутиння, яке летить і летить. I обвиває волосся, як дороге прядиво. Волосся знову віється за ним, як хоругва, бо йде він швидко. I сила в нього знову така, як колись.

— Глянь-но, — сказав він. — За нами ніхто не йде?

За ними ніхто не йшов, але він вибачив хлопченяті його сліпоту. Бо виразно чув сквапні кроки, чув солодко-гіркий смак та запах: в душу йому все більше наливалося суму й нудьги. Був то майже той-таки сум, який відчував, коли ходив до Мотрі. I він уперше за довгий час подумав про Мотрю. Запахло йому конем-дівчиною, запахло теплим молоком, явилася боязка всмішка.

Але це був тільки спалах, зовсім кволий серед цієї гіркоти й смутку. Він повернув голову, хоч хлопченя обхопило йоголіию руками, і спробував зирнути назад. Позаду була чорна пустеля, по якій украдливо ступав золоторунний лев. Лев дивився на нього так само незмигно, і його добродушна морда ще більше нагадала йому про сонячну дорогу до Мотрі.

Йому раптом захотілося прогнати лева, хай би йшов до своєї левиці й левенят, але не мав сили, бо хлопченя обвило його руками й засинало. Воно щось бурмотіло, і він прислухався.

— Мене там битимуть, — сказало воно.

— Маєш потерпіти! — прошепотів він, намагаючись не збудити хлопченяти.

Але коли воно зовсім заснуло, він зупинився. Бо раптово зрозумів, що не знає, куди йти. Кілька разів спіткнувся й ледве не впав. Тоді він поклав долоню на обличчя хлопченяті. Воно прокинулось і засміялося.

— Ми звернули з дороги, — сказало воно, — й ідемо полем.

Він і справді відчув стерню, що колола ноги. За ними спинився лев, ліг на стерню і спочивав.

— Чи далеко ще до Нового Оріля? — спитав він, сторожко виставляючи обличчя.

До нього приплив дух житла. Запах диму й горілих бур'янів.

— А ми вже майже прийшли, — сказало хлопченя. — Ось міські паркани.

Iван почув, як ударив церковний дзвін. Круглий, соковитий звук повис, наче куля, між небом та землею і довго не хотів розпадатися. Але розпався на безліч відголосків і вмер. Тоді з'явився другий звук.

— Ти проведеш мене до церкви, — сказав Iван. — До тої, найбільшої!

Хлопченя подивилося на нього, обличчя Йванове було залите смутком.

— А що моя хата, — запитав він, — видно її?

— Видно, — пошепки відказало хлопченя. — Але звідти виходять якісь люди.

— Які в них обличчя? — схвильовано спитав Iван. — Подивився, які в них обличчя?

— Мені не видно їхніх облич, — сказало хлопченя. — Це далеко.

— Гаразд, — видихнув він і прислухався, чи йде за ним лев. Лев ішов. Iван знову дихнув запаху людських осель і диму від горілих бур'янів.

— Веди мене до тієї церкви! — наказав він. Вони підійшли до паркану, і велетень відчув, що дорожній порох холодний.

— Люди вже йдуть до церкви? — спитав він.

— Iдуть!

— Давай спочинемо.

Вони сіли на узбіччя, і він вловив запах деревію. Сиділи біля дороги покірні й похнюплені, і повз них проходили люди. Виразно відчував їхню ходу, дехто спинявся й кидав їм дрібний гріш. Хлопченя брало гроші, а Йван вдихав у себе знайомий запах деревію. Був солодкий і рідний — все тут жило й дихало, мов удома, все ніби сонцем налилося. I він зрозумів, що сонце таки гріє. Ненадійним гірким теплом.

Стало тихо. Зовсім тихо. Хіба десь сокотав півень чи погавкували собаки.

— Люди вже пішли? — спитав, мов пробудився, Iван.

— Пішли, — відповіло хлопченя.

— Заведеш мене до тієї церкви, — сказав Iван.

Вони встали й повільно, зморено пішли. Лев теж підвівся й тихо поволікся слідом.

Зайшли до церкви. Відразу відчув це: запах горілих свічок, дихання людей, бурмотіння попа і спів, що раптово злинув згори й покрив усе м'якою печаллю. Iван немовби пив той спів, глибокий і спокійний, сумний і чистий. Запахло димком од ладану, пахло навіть малювання зі стін — церкву, певне, недавно обновляли.

Він стояв позаду людей, але його помітили. Немов пройшовся вітер, ні, то шуміли корони дерев. Дерев, що здіймаються вгору й губляться десь там, у небі. Можливо, було там і листя.

Він схилився до хлопчати:

— Підведи мене до стовпа!

Хлопченя взяло його за руку, і він обмацав долонями шкарубкий стовбур. Тільки зараз упізнав, що це й справді була сосна. Ззаду стояв лев, звів голову і сторожко прислухався. I він зрозумів, що гіркота зовсім пойняла йому душу. Спів і голоси людей, шепіт і шелест, дихання й запах ладану — все ніби знялося вгору й розтало там, біля бань. Біля хмар, як стерня, і волошкового неба. На нього дихала осінь і дивився лев. I він знову здригнувся, його струснула раптом хвиля реготу. До нього поповз хміль і березка. Пішов, випнувши груди, деревій і темно зашуміла глуха кропива. Там далі витинався оман і стародуб, а за ними притулилося вонюче зіллячко. Зіллячко розлило свою трутизну і цвіль. Кисло запахла шандра, і він відчув, як зілля заплітає йому ноги. Тоді пригладив волосся, що буйною гривою спадало на плечі. I пригадав смак меду, якого довелося йому покуштувати ще там, на дорозі. Той смак був далекий, як запах тлінного листу, — з'явилося тепле видиво дівчини-коня і її солодкий дух. Але знову плюснуло хвилею реготу. До нього наближалися якісь обличчя. Були дивні, бо корчили гримаси, показували роздутими, як колоди, пальцями, плювалися й вискотіли. В голові в нього закрутилися обручі. Один, другий, третій — поспліталися між собою й крутилися, наче спіралі. Дивні звірі обходили його звідусіль. У них були людські тіла і звірячі голови. Всі вони нявчали, кричали й галакали, неначе показалися, і він відчув, що ось-ось почнеться розправа. Схилився до хлопченяти й поцілував його.

— Тепер біжи! — прошепотів він.

Хлопченя плакало, але він став раптом такий лютий, що закричав щосили:

— Біжи, я тобі сказав!

Хлопченя й справді перелякалося, дивилося на нього повними жаху очима й поволі задкувало.

Люди обернулися до них, пройшов шепіт, корони дерев там, біля неба, захиталися й почали губити листя. I велетень глибоко вдихнув повітря. Натис спиною на стовбур, і все раптом закрутилося. Почувся тріск, закричали люди, закричали звірі, звідкілясь із темряви виринув перестрашений тхір. Теж щось закричав — все пішло колесом, все перетворювалось у кисіль, та й крик цей застиг — церква захиталася. Він відчув гіркоту, цілі хвилі полинового духу ринули на нього згори й обкутали його.

Знову напружився, аж прилила йому до обличчя кров, аж задерев'яніли м'язи й заціпеніло тіло. Хвилі полину покотилися ще густіше — вже не було нічого, крім полину та відчаю, крім гіркоти і лева, що швидко пішов йому назустріч.

"Ну от, — встигла мигнути йому думка, — ми знову візьмемося з ним уручки".

Лев стрибнув на нього, й вони покотилися по тому полину, яким заросла церква, а на них із гуркотом звалилася темна лавина чи хмар, чи поламаних дерев.

СВIЧЕННЯ

Маленький попик, білий наче лунь, трюхикав на малому возі. I він, і його так само білий коник посхиляли голови, а дорога, якою вони їхали, блідо сяяла від перетертої на ній куряви. Пообабіч тяглися хліба, і бриніли вони важким золотом — ось-ось мала надійти пора жнив.

Попик звів сині, окреслені сивими бровами, очі — дивився на той щедрий, колосистий розлив. Побачив навіть ряди женців і почув пісню, що злетіла над полем, уздрів також полукіпки й боцюна, котрий спустився на один із таких полукіпків. "Веселі могили, — подумав він, — веселі могили ці полукіпки!"

Помахував перед його очима кінський хвіст, ступали чотири сиві ноги — на задній лівій копито було збито, і коник ледь-ледь накульгував. Старий озирнувся несамохіть — висіла за возом хмара куряви й затуляла весь шлях: попик на мент забув, звідкіля він їде й куди.

Потім хліба закінчилися, і трюхикав він по дорозі, зарослій по обабіч тирсою. З одного й другого боку витиналися дві стіни трави, і він майже ховався зі своїм конем у тому морі. Вигиналися сіро-зелені хвилі, котилися аж ген далеко попереду, клалися плавко й погідно — гуляв по тому трав'яному полі вітер.

Віз стояв на горбі, що трохи вивищувався над степом: кінь і попик пильно вдивлялися перед себе. Боки Сивка втомлено ходили, а попик намагався пригадати, куди вони вибралися. Глухла навколо тиша, тільки жайворонки невтомно били в свої дзвінки — була ця тиша, як тканина, блаватна. Білі вії попика покліпували, вицвілі очі його дивилися на світ спокійно, позаду за ним повільно осідала курява, знята возом, — там, у тумані від куряви, стелився той-таки краєвид — вигинливі й зелені хвилі.

Попик зіскочив на землю і став ще менший, наче хлопчик сивоголовий. Відпустив коневі вудило, і той почав хапати траву. Попик дістав із воза торбу з харчем, сів тут-таки, на узбіччі, й почав з натугою розминати подуплавілими зубами засохлий хліб.

Синій метелик прилетів і сів на покладену біля коліна руку старого, — тихо дивився на непроханого гостя. М'яв хліб, смоктав його неквапно, кінь скубав траву і вряди-годи форкав. Метелик сидів на руці й тремтів од власного зухвальства.

Над головою незрушно стояв коршак, і тінь од нього лежала зовсім поруч на дорозі. Метелик перелетів із попикової руки на його бриль і сів там, наче квітка. Тоді зворухнувся старий, устав і стягнув шворку на торбі. Ковтнув востаннє й кинув торбу на воза. Пішов опорядити коня, а метелик не злітав йому з бриля. Махав тремтливими крильцями, немов до льоту поривався, але й гадки не мав злітати.

Десь далеко в степу заіржав чи заплакав дикий степовий кінь, і це іржання розлупилося, розплескалося в безмірному просторі.

Почув тупіт копит за спиною, але не обернувся. Так само трюхикав його коник, і так само, понурившись, їхав і він. Вже пара синіх метеликів сиділа на його брилі й наче балакала поміж себе, — миготів крильцями спершу один, а тоді другий.

Наздоганяв воза тільки один вершник, і копита чітко дзвонили в степовій тиші. Літнє закіптюжене обличчя, чорні палкі очі, вуса, закладені за вуха, а на маківці, піднятий вітром, наче півнячий гребінь, чуб — вершник нічим не різнився од посельців цих країв.

Кінь його заіржав, далеко попереду зойкнула луна, тонко охнула і пропала в просторі; попиковий кінь наче щось пригадав, звів голову й прислухався, хоч уже з десять років він глухий. Однак ніздрі його заворушилися: той погук, що несподівано пролунав за спиною, мав свій запах.

Попик, однак, лишився непорушний. Дивився перед себе й не бачив ні дороги, ні степу навколо. Бачив тільки тінь коршака, яка пливла перед возом, наче дороговказ. Тінь мала голову й крила — пташка хитлива й темна. Здавалося, раз і другий, — кінь наздожене її, але завше виривалася з-під копит і відскакувала на косовий сажень.

Вершник уже наздогнав воза: метелики з попового брилика зірвалися й полетіли між тирсу. Войовничий вершниковий чуб ліг на підбриту голову, і від того обличчя його змінилося, стало втомлене і прихильне.

— Чи не до Степана Носа їдете, панотче? — гукнув. Попик повернув спокійне лице й дивився якийсь час на вершника. Нічого не відповів, тільки відвів очі і знову задивився на стрибливу пташину тінь.

— Мене вислано вас зустріти! — говорив вершник, перебиваючи голосом стукіт копит. — Степан Ніс — мій прапрадід, він мене й послав, але я, певне, розминувся з вами, коли завернув на малий путівець. Це я з могили застеріг ваш повіз. Чи не ви отой піп, що вам сто років? — Вершник заблискотів усмішкою, але старий і пальцем не кивнув. Зігнувся на передку воза й помахував батіжком. Синій метелик повернувся і знову сів на своє місце, і вершник почудувався на цю напрочуд ніжну квітку.

— Ви такий мовчазний, отче, — балакав безперестанку вершник, — а я от люблю потеревенити. Там, у нашому хуторі, я свинар, але не думайте, що темний. Я, отче, знайшов серед прапрадідового майна скриню книг, навчився самотужки читати, хоч всі вони, ті книги, написані незрозумілою мовою…

Старий відірвав погляд од тіні птаха на дорозі. Знову десь далеко заіржав дикий степовий кінь, і відгукнулися до нього Сивко й кінь вершниковий, скинули важко головами — вмирала в глибині цього світу далека луна. Тоді повернувся на бриль і другий метелик, а над головою попика задзвонили, мов прокинулися, жайворони. Попереду перебіг дорогу прудкий сайгак, миттю сховавшись у неозорій траві. Попикове обличчя розтануло, немов прокинувся він, вуста його зарухалися — зашепотіли молитву, а очі стали двома шматками синього неба. Зрештою старий перевів очі на свого провідника:

— То куди це ми їдемо, хлопче, мож, розкажеш?

Місто випірнуло, наче з-під землі. Дерев'яні, обмазані жовтою глиною стіни, рів із стоячою цвілою водою, густо засипаною ряскою, і порослий густим бур'яном вал. По стінах повзли пагони витких рослин із плодами, схожими на шишки дурману, в деяких місцях їх зібралося так густо, що стіна робилася зовсім зелена. Дорога, якою вони їхали, була польовим, мало збитим путівцем: колеса лишали дві зелені колії притоптаного зілля.

— Оце і є наш хутір, — сказав вершник і раптом ударив коня. Обігнав воза й подався з гори в падолину, де й лежало оте незвично зелене місто. Метелики зірвалися з попикового бриля і замахали синіми крильцями; коршакова тінь раптом пропала, і попик мимохіть глянув угору. Не було в небі ні хмарини, ані птаха, не дзвонили й жайворони, тільки лежало, як мідна миса, незвично велике й жовте сонце.

Вершник щось закричав там, біля воріт, з вежі визирнуло вусате обличчя, загримотіли ланцюги, і над ровом повільно опустився звідний міст.

Старий поїхав просто на той міст і на розчинені ворота. Білі брови його ледь звелися — побачив він раптом ущерть забиті людьми вулиці. Люди там, за ворітьми, підстрибували, махали руками, але не це вразило попика. Були одягнені вони в однакову одежу: синій каптан і зелені штани, жінки мали зелені сукні і сині корсетки, а всі чоловіки були однаково стрижені: з чубом, що розпадався від тімені на всі боки, й голомозі.

Попик аж рота розтулив від здивування, показуючи жовті пеньки зубів, але очі його були так само спокійні. За мить стулився йому й рот, і він затрюхав просто на ті ворота, що гостинно розчинилися перед ним, і на тих синьо-зелених людей, котрі жваво вигецували на майдані якийсь надто бадьорий танок.

Грало троє музик, один на лютню, один на скрипку, а третій бив у бубонець, обличчя їхні були урочисті, і звуки весело роздзвонювалися навкруги. Жінки скакали, підіймаючи пучками над землею важку тканину своїх суконь, а чоловіки крутилися навколо них, наче бджоли коло меду. Притупували всі водночас і знову кидались у вихиляси: жінки наче відмахувалися, збиваючись у гурт, від партнерів, а чоловіки прискакували до них з притупцем і розривали густий, збитий докупи жіночий рій. Знову вихилялися парами, крутилися сині корсетки й зелені сукні: всі були поважні й надихнуті, як і музики, а в їхніх рухах прочувалася трохи неприродна завченість.

Панотець спинив коня: юрба перепиняла йому шлях. Мовчки дивився на ці веселощі, і жоден м'яз не здригнувся на його лиці. Зняв капелюха, наче хотів пересвідчитися, чи й справді покинули його метелики, і вітерець, що повіяв із глибини міських вулиць, лагідно звіяв його біле волосся.

Через юрбу їхав, махаючи пугою, недавній супровідник. Голосні виляси били повітря, і танцівники мимохіть розсувалися, даючи попикові дорогу. В просвіт побачив старий залиті сонцем порожні вулиці, по одній із них біг черво-ношерстий собака, по другій ганялося одне за одним кілька кошенят, а третя зяяла пусткою. Попик торкнув коня й поїхав через юрбу, що продовжувала танцювати. Змигували навколо нього обличчя, спалахували очі й зуби, роздималися ніздрі — ці люди все-таки веселилися. Тупали ногами й крутилися, і, хоч жоден з них не усміхався, були вони задоволені.

Коник трюхикав так само спокійно й монотонне, як і серед степу. Впустив голову й думав свою конячу думу; старий погасив недоречну серед цього серйозного люду всмішку. Треба було скерувати воза в одну із вулиць, і він вибрав ту, яка світилася пусткою.

Здалося йому, що за спиною зачинилася глуха брама, бо звуки музики, важкого дихання й сопіння, шерех підошов і шурхіт тканини — все це раптом зникло, лишилася тільки ця порожня вулиця з двома рядами будинків і самітний віз, що гримотів по кам'яному бруці. Будинки навколо обплелись, як і все в цьому місті, виткими рослинами, й попик поїхав між двох зелених кучерявих стін. Витяг із торби з харчами черству шкуринку, поклав у рота й посмоктав, злегка похитуючись.

Звів очі вгору: так само безхмарно висіло небо і так само цвіло сонце. Над головою в нього задзижчало кілька гедзів, і їхнє гудіння здалося заголосне в цій тиші.

Шкуринка в роті розмокла до решти, і попик задоволене проковтнув Її. Це підкріпило його, і він спинив коня, щоб злізти й розімнути закляклі ноги. Злазив, постогнуючи й крекчучи, тоді взяв у руки віжки, і коник знову рушив. Отак вони й ішли по тій довгій зеленій вулиці: старий кінь і старий, аж пісок з нього сипався, чоловік.

З'явилися попереду на гладких гнідих конях три вершники, і вулиця раптом заповнилася голосним цокотом копит. Старий ішов, дивлячись собі під ноги, метлялася благенька його ряса і стоптані, аж руді чоботи. Біла борода його звіювалася набік, і відслонювався з-під навислого чуба високий і крутий лоб.

Вершники прискочили до воза й одночасно злетіли з коней. Коні заіржали й закрутилися, відгукнувся до них і Сивко, а попик зирнув на пришельців спокійними синіми очима.

Підходили до нього за благословенням: важкі, ситі й здорові чоловіки, нагиналися низько і чоломкали простягнену руку. Попик махнув пучкою над їхніми червоними шиями, і вони покірно один за одним відходила набік.

— Нас послано, — сказав один із них, — провести вашу милість.

Попик хитнув головою, не сказавши, однак, і півслова, і незграбно поліз на підводу. Три пари рук одночасно підхопили старого й шанобливо всадили його на сидінні.

Їхали помалу, троє супровідників на ситих конях з червоними шиями й голомозими головами, їхні сідниці просторо розкладалися на крупах, а ззаду все так само трюхала маленька сива конячка, тягнучи малий віз і в ньому, наче хлопчика, спокійного й незворушного старчика.

Над ними висів розпечений казан сонця, чисте небо розгорнуло синє шатро, і не було там ні тіні. Сипалося на вулицю й будинки синє сяйво, і повітря од того здавалося живе й драглисте. Драглисто-зеленими бачилися будинки пообабіч дороги і навіть оті вершники попереду на зелених конях із синіми спинами. Подумалося старому, що це три метелики впряжено в воза, тріпотять вони крильми і тягнуть його. Юне обличчя Фаетона зирнуло на нього з розширеним зором і розтуленим ротом — був то він сам з часів молодості.