— Вінконосче премудрий, Миколаю, — забурмотів попик, потуплюючись. — Подай моїй душі просвіту, що освітить темряву її, щоб я з радістю прославив пам'ять твою!…

Ще здаля побачив заставлену людськими спинами пройму вулиці, їхав на ті спини вслід за трьома метеликами-проводирями, і його далекозорі очі чітко бачили напружені шиї тих людей: ставали вони навшпиньки, щоб прозирнути вперед. Бачив напнуту на спинах одежу й лискучі, щедро надьогчені чоботи біля землі.

Майдан був круглий, як п'ятак. Забитий ущерть людом, аж яблуку ніде впасти. Всі стояли в потилицю один одному, розсіваючися по майдану віялом. Були тут самі чоловіки: на ганку стояли музики й грали жалобної. Кілька хлопчаків у білих сорочках натхненно співали жалісного канта — текли їм од власного співу на очі сльози.

Попик стояв на возі, одне око засльозилось і в нього, і він утер його закіптюженим рукавом. Незмигно дивився на те стовписько, і його рука мимоволі поповзла до лоба, накладаючи чесного хреста. Сотні облич обернулись у його бік і завмерли: стояв сивий наморений коник, невеличкий віз, а на тому возі крихітний дідок у білій полотняній рясі, в солом'яному брилику, на якому сиділо два сині метелики.

Люди заворушилися й почали стискатися, роблячи проїзд для воза, і коли попик торкнув свого коня, через майдан було прокладено залиту сонцем дорогу. Уздовж того проїзду вилаштувалися дві шереги, чітко розкладені на кольори: чорний біля самої землі, вище — зелені штани, а ще вище — сині каптани. В одного з десяти голомозих темніла чуприна, і ці чуприни були як віхи в рожевому морі голених голів.

Коник спокійно трюхикав між тих шерег, похитував головою й монотонне переставляв утомлені ноги. Попик надивився вдосталь на ці напрочуд однакові обличчя й барви і впустив голову. I тільки коли переїхали вони майдан, зиркнув уперед і побачив широко розчинені ворота, в які вже в'їжджали його супровідники і куди спрямувався і його коник. Там, у дворі, стояло кілька огрядних чоловіків, а коли віз в'їхав до двору, вийшов з того гурту здоровенний дід з поруділими вусами і з банькатими очима — з-за спини того діда визирнуло темне, поморщене жіноче лице.

Підходили по черзі за благословенням, спершу дід, за ним — жінка, потім — усі решта, що стояли в цьому дворі. Попик простягав кожному руку й махав пучкою над червоними шиями, вуста його при цьому ворушилися, але з них не виходили слова — шелест якийсь невиразний, наче листя шамотіло.

— Просимо ласкаво в господу, панотче, — схилився чемно в поклоні дід. — Ми на вас давно сподіваємося…

Кімната — півтемна, бо в ній не було вікна, тільки світився зі стелі крайчик світла. Стяга падала на підлогу, розширяючись донизу, і в тій стязі сидів на ослінчику білий, як сметана, дідок. Дивився, не мигаючи, очі його світилися ласкою, і в тому хиткому пливучому промінні він аж палахкотів. Борода срібно облягла зморщене обличчя, а лоб горою стояв під осяйною кучугурою білого волосся. Бриль старого був покладений на коліно, і на ньому спали, склавши сині крильцята, двоє метеликів.

Навпроти сидів на ослоні господар, приплющив очі, і обличчя од того стало втомлене й сонне. Жінка подалася тулубом уперед, поклавши одну руку на коліно, а другу посилаючи до того сивого дідка, що так незвично світився серед помешкання.

— Стривай, стара, — озвався густим басом господар. — Я розповім про те сам…

I побачив попик перед собою гарну хату й наймита, що молотить хліб, і дівчину, котра принесла наймиту молока: тук-тук-тук, — вистукує ціп, і розприскується навсібіч зерно; тук-тук-тук, — стукотить дівоче серце, і з обличчя її розприскується сміх; тукотить серце і в наймита, він повертає веселе, пітне й закурене обличчя, а ціп у його руках ходить і ходить, і лупить той ціп по землі; б'ються серця їхні у такт тому стукоту, а очі дивляться — розвестися не можуть.

Жінка втерла сльози і захитала сумовито головою.

— Еге-ге! Так воно було, так!…

Побачив попик, як вискочила та розпашіла дівчина з кухні, як схопила притьма відра з коромислом і пішла якось боком-боком, схвильована така і розчервоніла. Тоді перестрів її по дорозі Iван Доломан…

Червона опанча звисала йому з плеча, підбита хутром, а очі з-під дорогої шапки дивились, як у сокола. Стерялася раптом дівчина, бо парубок стояв, розставивши ноги, і мав зведене вгору підборіддя. I цвів у нього на грудях вишневий каптан, а сині штани натікали на чоботи. Простяг руку до дівчини, був-бо певний, що це до нього зацвіла вона такими рум'янцями, але ті рум'янці погасли раптом на щоках. Зирнула вона на Iвана Доломана широкими й чорними очима, й погасли ті її очі. Iван Доломан зробив крок їй назустріч, і зуби його перлисто блиснули, а очі засвітилися невимовною ласкою…

— Ох Iване, Iване, — захиталася на стільці почорніла від років жінка. — Ой, дурна я була, дурна!

На неї дивилися важкі, банькуваті очі господаря, і вона знову втерла сльози. Випросталася й сіла рівно, а її темне обличчя просвітліло раптом, і засвітили з нього чорні очі — на коротесеньку мить повернулася її давня краса. Маленькі попикові очиці пили ту красу й напитися не могли, і виповзла з краєчку його ока сльоза, засвітилася й зацвіла на ви блідому обличчі: вже через неї дивився попик на жінку…

Оминула вона Iвана Доломана, і, коли набирала воду, рум'янці повернулися на її обличчя й заквітли, як маки, бо зазирнула дівчина в криницю й побачила там обличчя молотника-наймита, що невтомно цокотів ціпом. Знову її серце закалатало в такт із ударами того ціпа, і, коли проходила вона з повними відрами повз Iвана Доломана, то й не помітила його — став він, мов вода, прозірчастий і, мов вода, пролився і стік з тої дороги, адже кликав і кликав її постук серця найдорожчого, адже саме для того другого розцвітила на щоках отакі великі й червоні маки…

Господар похитував головою, як робила це нещодавно його жінка, було його обличчя смутне, хоч про такі чудові речі розповіли оті темні й зів'ялі жіночі вуста. Знову простягла руку до попика і затремтіла, зависла, безсила втримати те короткочасне й неймовірне видиво, що засвітила вона його своїми словами.

— Гей-гей! — хитала головою…

Сиділа тоді в такому-от кутку, як сидить зараз, і так само густа темрява обливала її, бо думки, які думала, були чорні і рум'янці на її щоках з'їла темрява; світив місяць, але не проникав до неї під повітку. Вона чекала на нього й боялася, і тахкотіло в її грудях серце, хоч там, у клуні, давно затих ціп і навколо тільки й чути було, що сухий шелест зілля. Лопотіла шажками-листям грушня, і падали вряди-годи грушки, шелестячи в прижухлу зелень городу.

Він став у прочілі повітки, загородивши його весь, просвічувалося тільки біля голови, а вона, хоч і чекала на нього, відчула, що збивається в грудку, що холонуть у неї коліна і язик. I стала вона там, у кутку, шпакуватим їжаком, бо від чорних своїх думок так дивно змаліла супроти того великого й волохатого, що заступив увесь прочіл.

— Надіє! — сказав він так ніжно, що серце її почало розтавати.

Виклюнулася з нього стеблинка мала, затремтіла й завмерла.

— Надіє! — повторив він тим-таки голосом. — Чи ж станеш моєю жінкою?

Її серце знову скрижаніло, і той паросток, що так тонко бринів на вершечку його, зів'яв і скинув напіврозпущені листки. Сухий холодний вітер провіявся по повітці.

— Я знаю, про що ти думаєш, — печально й ніжно говорив парубок. — Ти багата, а я бідний, ти хазяйська дочка, а я наймит.

— Я про це думаю, — прошелестіла вона самими вустами. — Не віддадуть мене за тебе.

— Давай утечемо, — прошепотів він. — Я тебе, голубко, на руках носитиму, пестуватиму незгірш, як мама…

Тоді вона простягла до нього руки. Місяць став якраз за спиною наймита, облив його голову і впав на ті простягнені руки. I дивно запалали ті білі руки, тонкі й випещені, які не знали важкої роботи, та й не хотіли її знати. I дивилися вони обоє на ті руки: вона із жалем, а він із любов'ю.

I підігнулись у нього коліна, укляк він перед тими руками, а звільнене світло притьма линуло у повітку й обілляло закоханих густим зеленим світлом. Зойкнув він тихесенько — такою несусвітною красою запалало дівоче обличчя і так яскраво блиснули напіввідслонені її зуби.

— Надіє-зозулько, — пролебенів він. — Не бери того до серця. Я багатий!… Я, золотце моє, куди багатший за твого вітця, я, пташечко, все тобі віддам, я дуже багатий, серденько!…

— Ти бага-тий? — протягла здивовано і трохи розчаровано дівчина. — А це ж бо звідки?

Тоді він погас перед нею, як гасне свічка. Став уже сам непроникне чорний і непроникне замкнутий. Не дивився на неї, а що обличчя його було в тіні, вона не змогла побачити, яка зажура запечатала йому очі й вуста.

— Чого ж мовчиш? — тихенько спитала вона.

— Бо важко про це говорити, душе моя! — сказав він зимно. — Я розбійник страшний. I гроші мої, й багатство з того-таки розбою зібрані.

Та жінка в кутку ридала не стримуючись. Її темне обличчя було мокре, губи зведені спазмою, хиталася вона з боку на бік, зчіплювала пальці рук, розпачливо змахувала руками і стискала ними коліна. Господар обережно взяв її опідруч, і вона покірно встала. Голова її трусилася, з-під очіпка вибилося сиве волосся, і стала вона, як баба столітня, — ветха й тремка. Господар примовляв лагідно, вряди-годи гладив її по голові, і стара вже тільки схлипувала, давлячись плачем.

Попик так само сидів серед кімнати, так само був облитий яскравим світлом; йому, певне, запекло в голову, бо надів раптом бриля. Сині метелики звилися над ним, не вилітаючи, однак, з-поза стяги, потріпотіли крильцями й плавко сіли на своє місце. Тінь од бриля сховала попикове лице, і тільки очі його покірливо синіли з того затінку, як два чисті, незамутнені джерельця.

Господар провів жінку, а за порогом її взяли опідруч два тілисті дядьки. Вона провисла між них, наче вже й плоті не мала — тільки одежа з тремкою головою. Прочіл був також освітлений сонцем, вели дядьки стару по кам'яному мощеному подвір'ю, їхні голі маківки рожево блищали, а коли позирали один на одного, то профілі їхні були цілком однакові.

Цю групу заступила господарева постать, іржаво зарипіли двері, і знову запала в мешканні півсутінь — світився тільки посередині білий, густо залитий сонцем дідок.

Господар важко опустився на ослін, захрумтіли йому кістки, а його смутне обличчя на мить закам'яніло.

Тоді прийшла до них тиша. Сиділи отак нерушно, наче на щось очікували, в сонячній стязі крутилася, срібно спалахуючи, курява, крізь просвіт проглядало напрочуд синє небо, а навколо німо стояли порожні ослони, стіл та ліжко. Стіни були завішані килимами, і в сутіні ті килими здавалися чорними. На них було зображено важкі кабанячі голови, і голови ті дивилися зі стін, наче живі…

— Вона, панотче, зараз сильно переживає, — сказав понуро господар. — Але тоді, коли ми зважилися побратися, саме вона зневолила мене згадати про забуті скарби і згублених мною людей. Видить бог, на той час я відійшов од страшного свого рукомесла…

З— під бриля дивилися на господаря ясно-сині, як у хлопчика, очі. Дивилися трохи здивовано й покірливо: не було в них ні осуду, ні схваленння. Жила хіба що оця тиша, яка висла навколо, і оце сонце зі срібними порошинками в ньому.

Місячне сяйво ворушилося на дорогах, спліталось у коронах дерев, ковзалось по солом'яних стріхах; розквітали нічні квіти й запаморочливо пахли. Дихала втомлена земля, сухий вітер ходив, наче парубок, порожніми вулицями й обтрушував стиглі сади. Глухо падали яблука та груші, й заливалися, аж навшпиньки ставали, цвіркуни; текла волога від рік, і плескав там весельцем рибалка. Чорний пес (ніч стояла чорна навколо) біг і біг, висолопивши язика (місяць червоний висів серед неба), й поблискував очима (зорі кришились і осипалися донизу); пахли бур'яни, готуючись розкрити коробочки з насінням і розсіяти їх по землі; чорний пес похитував хвостом — вітер-парубок зіскочив раптом з гілляки прирічкового дерева, вдарив навприсяди і до смерті зачарував великооку й геть-но недосвідчену русалку. Білі квіти приходили на розмову до квітів червоних, бралися тендітними рученятами й починали легесенький танок, ледь-ледь вихитуючи тонкими станами. Очі їхні розширялися, й круглі їхні личка пашіли, а розкришені зорі засівали їх і запліднювали. Звідти, звідкіля почав свій біг чорний лахман, позіхнула вже холоднорота Зневажниця квітів, і це осіннє дихання відчув на собі перш за все наймит, якого не брав сьогодні сон і який сидів просто неба, схиливши на руки голову.

Зашелестіло зовсім поруч, і то були найлегші з легких кроки. Стала перед парубком, запнута в темну хустку, дівчина. Не могла наблизитися, а похитувалася й чекала, поки зведе він обличчя й помітить її. Дівочі вуста були напіввідслонені — біла квітка прийшла до червоної, — очі її були повні нестійного зоряного трепету, що ним така багата була тодішня ніч.

Він справді був червонуватий у цьому сяйві, чи, мо', червонила його одежа, звів голову й дивився на дівчину, легенько закусивши вуста, а в грудях гуляв йому й гуляв холоднуватий продув — Зневажниця квітів поселилася там.

— Гей, Степа! — озвалася легенько дівчина. — Чи хочеш мене вислухати?

— Чого б то я не хотів? — так само обізвався він, і осінь почала вимиватися з його грудей.

— Була я у ворожки, Степа! — сказала вона тільки вустами. — То чи знаєш, що вона порадила?

Він похитав головою, а сам утопився в блискотливих очах, що так тепло світилися супроти нього.

— Піду я за тебе, Степа! — так само тихо сказала вона. — Але сходи у четвер до того лісу, де розбивав, і ночуй на гробах, що їх наробив. Слухай відтак, що учуєш…

Подивився на неї пильно. Не відвела погляду, і він зрозумів: буде їй покірний. Схилить голову, бо несила витримати йому того чару й отого світла чарівного — струмить він на нього й неволить. Схилив отож голову, і вуста його ще слабше, ніж у неї, рухнулися:

— А сьогодні, Надіє, часом не четвер?…

Попику заклякло тіло сидіти на ослінці, він знову скинув бриля, мимовільно зігнавши метеликів, — закружляли вони й затанцювали в сонячній стязі. Попик ходив довкола тої стяги, розминаючи ноги, а його співбесідник мовчки втупився в передки своїх чобіт. I наче читав він із тих чобіт історію про те, як ішли вони, ці чоботи його, по дорозі й поспішали, щоб не запізнитися, як горів над головою червоний місяць і як жінка химерна Осінь, ота квітів Зневажниця, церемонно ступала обіч нього, тримаючись із ним опідруч. I він через те розділився на двох чоловіків: той, біля якого ступала Зневажниця, був сумний і добрий, і плакав він чистими покайними сльозами, а той, з другого боку, був байдужий та спокійний і насвистував розбійницької пісні. Тож в одній халяві чобота хлюпало од щедро пролитих сліз, а в другій холодив ногу гостренний колій. I йшов він так під місяцем по дорозі аж до ранку, після того спав цілий день у канаві, а тоді знову так само ішов. Коли ж він спав, то спала коло нього ота чудова Зневажниця квітів, і спала коло нього його перша дитина — Розбійницька пісня: породили вони її у тій мандрівці. Iшов він другу ніч і третю, і народилася в них за ці дві ночі друга дитина — Печаль синьоока; отож ішли вони вже вчотирьох. Він тримав за руку дитину старшу, а Зневажниця квітів — молодшу. I йшов він отак ще й п'яту, й шосту ніч, і від цих ночей народилась у нього третя дитина — Розсудливість сіроока.

I коли він сів на тій могилі, що її насипав сам, знову був четвер, і цілий день просидів він там, не думаючи нічого й нічого не відчуваючи. Його діти розбрелися навдокіл, старша дочка збирала хмиз на вогнище, менша підпалила той хмиз, а найменша зав'язала йому очі білим поясом. I сидів він отак закоцюблий, із зав'язаними очима, а вітер видував із нього все тепло — не міг нагрітися від вогню, що палили діти його; біля нього в ногах сіла покірна й так само задумана Зневажниця квітів, і квіти, що росли довкола, раптом погасли в околі аж на десять верстов. Тоді він здригнувся і здер з очей білого пояса: десь далеко з-під землі почувся важкий стогін, схожий на зітхання. I з того зітхання проросли раптом травою слова.

— Боже, — почув він, — боже! Пометися за мою й мою кривду!

Пішло воно луною, оте "мою", і повторилося якраз стільки разів, скільки душ він загубив, гуляючи в цьому лісі.

Кружляли в сонячній стязі сині метелики. Попик пересунув ослінчика з сонця у затінок, але разом пересунув і ту сонячну стягу. Знову сів у сяйві срібних порошинок, і його сива голова засвітилася. Тоді він удруге наклав, не соромлячись, на голову бриля, і обидва метелики мирно спустилися долі. Дивився із мерехкої сутіні на господаря, і той тільки тепер звів голову.

— Прийшов я додому й повідаю їй, — сказав господар. — Чув-їм голос із гробу: "Боже, пометися моїй кривді!" — казало. I повторилося це багато разів…

Вони були вдвох, коли їй це сказав: батьки поїхали на ярмарок і мали повернутися аж завтра.

— Я сказала, же ти покинув нашу службу! — засміялася вона раптом і засвітила з-під хустки величезними своїми очима.

Він стояв перед нею сутінний і похмурий. Дивився спідлоба, і йому в ногу палив червоний, як вогонь, ніж.

— Прогнати мене хочеш?

Тоді вона скочила на ноги. Майнула спідницею, аж чобітки її червоні засвітилися, очі її заблищали гнівно і стали ще чудовіші. Вуста відслонилися, важко задихала вона, не зводячи з нього погляду.

Він м'якшав од того погляду, бо серце його засівалося теплим смутком. Серце його розширювалось у грудях, вже заповнило їх усі, і не міг він пальцем кивнути, такий слабкий став знову й безвольний.

— Коли б могла, — швидко заговорила дівчина, і слова з пишних її вуст падали, наче хто в золотий дзвіночок бив, — коли б могла, то й прогнала б… Важко мені переймати твій гріх на себе, але не можу я й без тебе…

Застогнала раптом і вдарилася коліньми об ганок, обхопилась руками й захиталась у розпачі.

— Степа! — зойкнула вона тоненько. — Все це на голову нашу, Степа!…

Він стояв серед двору, як бовван дерев'яний, дерев'яне було його лице, і спустилися йому дерев'яні руки.

— Iди, Степане! Знову йди! Iди так, щоб не бачили тебе люде… Iди, Степане, туди само. Послухай ще раз, коханий, мо', почуєш так щось іще!…

Не мовив ні слова. Повернувся й пішов не озираючись. Він знав, що там, за спиною, стоїть вона навколішках і горнеться в темну хустку. Очі її — величезні, і це від них такий кволий він став та безпорадний. Знав: плачуть ті очі чорно, бо й самому хотілося плакати. Iшов, прислухаючись до тих гострих схлипів за спиною, і не міг на них не відгукнутися. Отож черпав чобітьми куряву, а очі його при тому були сліпі.

Цього разу не йшла за ним дочка — Свист розбійницький, але так самотрималася з ним опідруч Зневажниця квітів і так само вів він за руку Печаль синьооку; найменша ж дочка — Розсудливість — плелася позаду, ледве ногами переступаючи. Печаль приклала до рота золоту дудочку й пригравала їм до ноги, а вони ступали й ступали, і обличчя їхні були мов зі старого дуба тесані. Не видно в них ні радості, ні смутку: отакі собі дерев'яні істоти, — тільки на третій день їхньої мандрівки народився хлопчик дрібнесенький — Жаль. Був він легкий, як пір'їна, і Зневажниця квітів несла його на лівій долоні, а він сидів на тій долоні, наче дідок якийсь дуже поважний. Світило на нього сонце чи й місяць, а волоссячко було біле-біле, і біла була в нього сорочина, підперезана жовтою волосиною. Співав їм отой хлопчик під золоту трель сестриної дудочки, але обличчя в усіх лишалися так само дерев'яні. Так ішли вони знову дві ночі, а вранці народилась у них остання дочка, сонна й неповоротка, ноги в неї — як колоди, а очі — шматки сірого каменю. I не хотів він давати їй імення, аж розсердилася на нього Зневажниця квітів, — тоді-от опало все листя на деревах.

Рівно горіло довкруги жовте листя, ясно висвічуючи золотою барвою. Ходили по тому листі діти його тимчасові: Печаль вінка собі приладнала. Розсудливість рахувала листки, Жаль спав, лігши на один листок, а вкрившись другим, а та Безіменниця, незграбна й дерев'яна, вилізла наймиту на плечі й байдужісінько дивилася на світ.

Тоді відчув він уперше, що стомився, бо так тяжко було сидіти йому на могилі і так чавила плечі ота Безіменниця! Він ліг і довго чекав — погляд його пішов повз голі вершини дерев, дійшов до хмар і гуляв собі там.

Глуха тиша стояла навколо. Печаль припасувала до ясної голівки листяного вінка й почала викручуватися, притопуючи ніжкою по сирій землі. Розсудливість сіла на пеньок, підперла долонею підборіддя й замислилася. Жаль звівся раптом з ложа, виліз на батькову ногу й пішов по ній, постукуючи маленькою патеричкою. Він ішов так довго, може, годин зо дві, доки зупинився біля наймитового серця. Тоді розмахнувся патеричкою і вгородив її нещадно в серце.

У цей момент і почувся голос, глибокий і тихий, пригнічений і болющий:

— Боже, пометися за мої кривди!

I пішло луною те "мої", повторившись стільки разів, скільки він знав. Тоді ще більша тиша впала на землю. I в тій тиші попробувала раптом голос дудочка Печалі. Загучав, провис тонкий і глибокий звук і обірвався раптом, наче хто його ножем обрізав.

Потім зашуміли порожні корони дерев, і глухий шепіт пронісся над розпростертим колишнім розбійником:

— Пімщуся аж у пра-пра-пра-пращатах!

I скочив раптом розбійник, покинув і дітей своїх, і Зневажницю квітів та й побіг щодуху туди, де сиділа на ганку й чекала на нього напрочуд гарна, великоока дівчина.

Вона рвучко скочила на ноги, як тільки побачила його. Був він спершу як мачинка, тоді мов крихітний чоловічок, більшав і більшав і нарешті спинився перед нею, глибоко дихаючи. На ганок вийшла мати дівчини, і вони, облиті мерехтливим сутінком, стояли нерушно й чекали на його слова.

— Сказало: помщуся в пра-пра-пра-пращатах! — видихнув він.

Засвітилися весело зуби молодої, і зійшла з її обличчя тінь, що лежала на ньому весь той час. Махнула вона рукою, й голубий дзвінок затремтів у густому сутінку.

— Ага-га! — мовила. — Хто того дочекає?!

— Що він сказав? — схилилася до неї мати.

— В пра-пра-пра-пращатах, мамо!

— Ага-га! — похитала головою мати. — Де там того хтось може дочекатися.

По тому вони побачили батька, що повертався з вулиці. Неначе тяг за собою весь той сутінок, зігнувся й налягав на ціпок. Вони змовкли всі троє, наче води в рот понабирали, і стояли так, надчікуючи суддю свого і громовержця.

Він став у воротях: червоні чоботи, сині штани і червоний жупан. Синя опанча зливалася з його пліч, а за спиною звишувалася неозора стіна сутінку. Грізно висли сиві вуса, а очі іскрилися й палали.

— То це ти, лайдаку, — зарипів він, як мажа, — замість робити десь шаландаєшся?! Чи б я тримав собі такого лихого наймита?! Геть з мого двору, шалапуте окаянний!

Світив перстом і наче вів із двору колишнього наймита. Той ішов, спустивши голову. Iшов і дуже важкі чоботи мав. Дивився в діл, а його вів і проганяв той нещадний перст.

У воротях він спинився. Господар простував уже до ганку, сердито помахуючи кийком. На ганку ж злилося в одно дві постаті: одна юна й прекрасна, а друга стара, але ще так само гарна. Засвітила любою усмішкою та юна, а стара висунула з-за її плеча темну, спрацьовану руку й заспокійливо махнула нею своєму зятю.

Попик звів очі й дивився на господаря. По щоці в того проповзла сльоза, але відразу ж висохла. Заскрипів він зубами, а тоді зустрівся поглядом із тими ясно-синіми очима, що так чудно й пильно зорили на нього. Побачив попик раптом озеро серед степу, стояло воно, підняте над землею, і світилося ясною бірюзою. Купалось у тому озері яскраве сонце, наче хто мив у ньому золоту мису, і літала над водою самотня біла мева. Кричала тужливо, падала грудьми на воду і зривалася догори.

— У нас було, отче, десять синів, — сказав хрипко господар. — Ми жили в цьому степу спершу самі. Потім наші сини привели собі з українських міст невісток. Вони народили ще сто синів, а наших онуків. Цих сто внуків привело з міст сто жінок, і ці жінки народили по п'ятсот синів та п'ятсот дочок. Наші праправнуки вже не шукали чужих жінок, одружувалися вже на кревних. Вони народили нам ще по п'ять тисяч синів і дочок, і стало нас у цьому місті одинадцять тисяч двісті двадцать два. А тепер, коли не втомилися, панотче, прошу вас зі мною…

Він устав важко з ослінця, і попик звівся й собі. Відчинилися приховані килимом двері, і вони побачили довгий, забитий людьми прохід-сутерен. Люди повернули в їхній бік голови й мовчки розступилися. Господар з попиком пішли в цьому синьо-червоному проході — сотні очей пожадливо дивилися на них, а сотні грудей притаєно дихали.

"Ти, що світлом засяяв, — шепотів, ледь чутно попик, — щоб при світлі оспівувати тебе, освіти світлом твоїм шляхи наші…"

Він звів голову, очі його палали ясним, твердим блиском, і він тільки й бачив, що цей сутерен і ці кольори. Господар ступав поруч, спустив голову, — провисла довкола така тиша, що чути стало, як рипить під підошвами пісок.

"Перед лицем твоїм гори вклонилися, — знову прошепотів попик, — бо світ і сонце промінням зійшли до ніг твоїх, коли ти зводив прийняти земний образ…"

В кінці проходу він побачив кількох жінок. Стояли, як гурт барвистих метеликів, і стиха перешіптувалися, схиляючись одна до одної. Посередині цього гурту темніла незвично випростувана постать господині — очі її були великі й тужні.

"Незмінна природа, — шепотів попик, — сполучившись із людською, сяяти починає, виявивши рясноту світла людського…"

Два сині метелики летіли над процесією. Вже доходили вони до гурту жінок, коли наздогнали попика ті метелики й сіли на ліве його рамено.

— Отче! — сказала, виступивши наперед, господиня і аж пальці сплела з розпуки. — Не судіть нас, бога ради, отче!

Сутерен вивів їх у простору темну залу. Посередині стояв катафалк і лежало щось на ньому. Довкола горіло густо натиканих свічок і стояли темні жіночі постаті. Ніжні обличчя світліли з-під чорного розпущеного волосся, наче були різьблені з мармуру. Попик наклав на груди хреста і тихенько зашелестів заупокійною молитвою.

— Дитина у вас померла? — повернувся він до господаря Той стояв, важко впираючись об ковіньку, схилив могутню голову і ледь похитувався.

— Нє! — врешті витис із себе. — Це у нас, отче, півень здох. Ми вас на те й запросили…

Здивовано витяглося попикове лице, густі краплі поту зросили високе його чоло. Озирнувся злякано: вся зала була забита мовчущим людом. Світили очима, і було в тих очах більше прохання, ніж погрози. Попик витер з лоба піт, повагався з хвилину, а тоді рішуче ступив наперед. Став перед маленькою труною і скинув покривало. Дивився на нього мертвими очима півень, на білому полі яскраво червоніли його борода і гребінь.

— Навіщо ви це робите? — зашамотів попик, уражено повертаючися до господаря. — Навіщо, я питаю, ви це робите? Це що, у вас встанова така?

— Ніяка це не встанова, отче, — голосно сказав господар і подивився на попика так, що той раптом утратив увесь свій блиск. Змалів і змізернів, його маленьке тіло, таке напружене й наструмлене, раптом обм'якло, очі погасли, і він знову витер брудним рукавом ряси піт. Перебіг дрібненькими крочками залу, спинився й так само швидесенько задріботів назад. Від швидкого руху віялося йому за спиною, як білі крила, волосся і метлялася світла полотняна ряса.

— Я не можу справляти обряд над півнем! — крикнув він, раптом спинившись. Задер угору бороду і засвітив колючими оченятами.

— То незвичайна у нас подія, отче, — сказав покірливо, але й поважно господар. — Така вже велика в нас фамілія, самі бачите, і ні в кого не вмерла ні дитина, ні худоба, не мали-сьмо, отче, жадного у себе змертвіння. Мусимо, отче, справити цей погреб — хай нам здається, що у нас дитина вмерла…

Жінки з розпущеним волоссям заголосили беззвучно. Зводили над головою руки й розкривали роти з жалю, похитувались і зламувалися, припадаючи до самої землі. Трусилися там, біля долівки, а тоді знову зводилися й ламали над головами пальці.

— Ми вам щедро заплатимо, отче, — сказав густим басом господар. — Видить бог — це не вигадка наша, не вигадали-сьмо оцього і не схимерували-сьмо. Видить бог, це велика подія в житті нашому, бо тепера й робота вже нікому до рук не йде…

Попик став біліший, ніж був. Засвітився серед зали, хоч тут і не було сонячної стяги, срібно палав і наче самоспалювався перед цими чорними, настороженими і пригніченими очима. Велика сльозина заблищала в кутку лівого його ока і заграла, мінячись барвами, як дорогий камінець.

— Бог вас привів до нас, — сказав господар уже вибачливо, — щоб відбули-сьте божу службу…

Він сидів біля столу, на якому розгорнуто велетенську книгу, й читав Євангелію. Низько схилявся до сторінок, і його-тонкий, кволий голос був схожий на пташиний писк. Люди довкола розворушилися, збирались у громадки і тихенько перешіптувались. Де-не-де спалахував смішець, тоді попик зводив голову і казав текст по пам'яті. Господиня мела підлогу довгою сукнею, обличчя в неї було смутне так само, як господареве. Сукня її голосно шаруділа: попик зрозумів за тим шелестом, що господиня простує до нього. Відірвався од сторінок і подивився, як наближається вона до столу.

— Отче, — сказала, коли попик дотяг фразу і завмер з напіврозкритим ротом. — Чи не дозволите починати свічення?

Він хитнув на згоду, і знову полетів угору високий пташиний писк. Сині метелики спали, згорнувши крила, на брилі, котрий лежав поруч з книжкою. Господиня обходила повільним кроком громадки, збиті по кутках, проказувала кілька слів і відпливала далі. Дівчата й хлопці весело заблищали зубами, чоловіки й поважніші жінки хитали головами, двоє парубків звели раптом над головою руки й, пересміюючись, вибігли з зали.

— Короля! — сказала висока дівчина з розпущеним волоссям. — Вибираймо короля!

Тихий шелест перебіг через залу, попик звищив голос, але не міг його перебити. Тоді виступив наперед карлик. Широко всміхався, а тоді скинув гордо підборіддям.