Тоді для іграшки впиравсь у дерево. Над ним хиталася корона, і він любив це почуття: шелестить корона, а він сам -: дерево. Тиснув сильніше, й дерево починало гнутися. I перед ним лягала весела латка неба. Відпускав дерево, корона з шумом застеляла ту латку, а він усміхався. Бо його з головою заливало сонце — завше дивувався йому: ставало в його очах велике, розмлоєне, немов хвилювалося. Було то обличчя жінки, він навіть знав його: Мотря. А може, був то яскраво-золотий кінь, що біжить через жовту галявину, щоб зустріти його. Але він знав, що то Мотря, дівчина з сусіднього села, до якої топче стежку ось уже кілька місяців. Дивилася на нього вогкими очима, і він розумів: це дуже гарна дівчина, хай і дано їй сонячне тіло. В ньому розмерзалася крижинка, і він усміхався вже Мотрі. Вона відповідала таким же усміхом — чи зі страху, чи хотіла того: від нього віяло такою силою, що зіщулювалася і ставала щасливо-мала. Коли ж ішов назад і вона бачила, як віється за ним волосся, їй хотілося плакати з розпачу і сміятися з гордощів…

А він дихав просторим полем, через яке йшов, і в глибині єства його визрівало болющо-добре почуття. Весь світ бачив у жовтому світлі, у тій болющій доброті. Ящірки шурхотіли в канавах, виростали у великих і дивних, йому важко було розрізнити: лисиці чи ящірки? Бо й люди, яких зустрічав, теж ставали дивні, і їх теж годі було впізнати. Тоді відчував смуток. Тонкий, як павутина, — бринів і бринів, засновував душу; душа його ставала як дупло: шелестить корона високого дерева, золотий стовбур облито теплом, крапає золота смола; день стає, мов роздута вітром сорочка, білий і чистий, дзвонять жайворони, наче мають собі біля дзьобів сині дзвінки, і тихо пахне трава.

Він бачив воза: коня й людину — і не розрізняв, де кінь, а де людина; бачив собаку — і на нього дивилося людське обличчя. Бачив пташку — в неї дівоче тіло, а дівоче тіло — вуж чи витке зілля. Бринів смуток, і він намагався думати про свою ниву. Але важко думати про роботу: за ним біг золотий кінь і дивилися з неба великі вологі очі. Через той смуток знову йшов до Мотрі. Назустріч йому біг золотий кінь, назустріч бігла галява в лісі, і виступали, мов легені, золоті соснові стовбури.

Пана сотника прислали в Новий Оріль недавно. Відразу ж узявся порядкувати на свій лад, і коли виходив на ганок канцелярії, завше мав вигляд ситого чоловіка. Сідав на стільці й годинами дивився крізь приплющені очі на майдан. Люди, проходячи повз нього, гречно віталися, і він відповідав їм помахом голови. В такі хвилі пан сотник чувся сильним і всевладним. Його душу сповнювало легке презирство до всіх, хто так чемно вітався, але того ніхто недобачав.

Iнколи виходив писар, і вони вели ліниву розмову. Коли траплявся погожий день, пан сотник ставав зовсім задоволений, бо тоді можна було посидіти на ганку півдня а чи й більше, часом і подрімати, спустивши долішню губу.

В один із таких днів він і побачив Iвана. Спершу злякався — на майдані з'явився велетень. Iшов стрімко й упевнено, довжелезне волосся віялося за ним, наче кінська грива, обличчя виставлено вперед, а очі й не дивляться. Він пройшов повз канцелярію й пана сотника, ніби ніколи їх не існувало, й швидкий озлоб струснув пана сотника: відчув, що став у ту мить, коли проходив той чоловік, зовсім мізерний.

Пан сотник довго сидів після того й жував ріденького вуса. Писар, якому він сповістив про тільки-но бачене, гмикнув, а коли сотник спитав настійливіше, неохоче відповів:

— То наш дивак, ваша милосте! Він майже ні з ним не балакає й не вітається.

— Як так? — аж підскочив пан сотник. — Кожна людина має і вітатися, і з кимось балакати. Коли він божевільний, його треба здати до монастиря, а коли нормальний?… Чи виконує він належні приписи?

Писар не відповів. Але пан сотник вимагав відповіді. Тоді писар сплюнув, вийнявши з рота череп'яну люлечку, і, дивлячись у землю, буркнув:

— Краще його не займати. В нього сила, як у вола…

— Віл сильніший за людину, — розважно сказав пан сотник. — Сильніший за людину й кінь. Але людина кермує й волом, і конем…

— Але він не віл і не кінь, — буркнув писар, — та й до нього всі звикли, і ніхто не зважа. Він не чинить шкоди…

— Коли людина живе поміж інших, — жорстко сказав пан сотник, — вона має числитися з тим…

Коли бувало йому печально, кидав хату й виходив на дорогу, що вела до Мотриної оселі. Треба було пройти кілька миль, але його це не лякало. Врешті, його не лякало нічого, а коли виходив на дорогу й опинявся на ній сам, відчував піднесення. Душу його осявало ясне світло, небо дивилося, наче й справді таїло в собі безлік очей. Хмари були живі, паслися й пили бліду воду неба, оживали трава і хліба, а він серед того всього чув заспокійливий шепіт. До нього тяглося все, немов оживало: оживали навіть камінці, які траплялися по дорозі. Бачив, як простукують у їхніх темних тілах ледве видні серця і як п'ють вони дорожню куряву. Коли ж смуток зовсім обволікав його душу, роззирався, ніби гналися за ним безтілесні звірі. Набрякали на руках м'язи, і коли хто бачив його під таку хвилю, вражався — від нього віяло такою потугою, так розмаювалося волосся, що перехожий несвідомо ховався в канаві чи хлібі. А він ішов, ставлячи на дорогу важкі, мов стовпи, ноги, ніздрі його роздималися, очі палали пломенем, а за ним плівся повівець. Iшов так, доки доходив мети, та й мета в нього була одна — знайти хату тієї, що колись прихильно на нього глянула.

Як приходив до неї, все переверталося. Вона наче п'яніла, боялася його й нестримно тяглася до нього. Тріпотіла в його руках, немов пташка, і, як тій пташці, було їй морочно. Але в тому лякові ховалося й задоволення — хотіла болю й сили: від нього ж текли такі струми, що ставала радісно безпорадна. Очі плакали, вона просилася, але йшла до нього сама. Крім того, заздрили їй дівчата, хай і осуджували — він, цей дивний силань, приходив таки до неї, і це вона приворожила його…

Iшов польовою дорогою, геть запилюжений, йому вже пахло Мотрине тіло, бо дівчата мають щось і від цієї трави, і від звірів, і від сонця. Це все сповнює глеки їхніх душ, там важко щось збагнути, бо намішується туди й казна-що; бачив — вовки залізають грітися в ті глеки. Приходять туди кури й лисиці, ящірки й вужі, риба і раки, видри й корови. Адже там — полин, чорнобривець і деревій. Лепеха, водяний подорожник і собача рожа. Ще там — дерева: верба й калина, осика й грабчак. У Мотрі ж — кінь, адже косить до нього недовірливим оком. Живе там і сонце, а може, йому тільки бачиться сонце? Iшов, бо не міг не йти: і рідна хата стала незатишна й чужа, а в душі виростав сум, котрий нівечить усе.

Пан сотник знову побачив того дивака. Як і першого разу, пройшов повз нього, й оком не повівши. Сотник сидів на стільці, мов громом битий, а коли цей кметь сховався з очей, ще довго кипів обуренням. Чим далі, тим більше дратував сотника цей чоловічина — несила вже було дивитися на нього спокійно. Оця незбагненна зарозумілість, оцей повний величі хід — від нього віяло чимось таким, що в пана сотника зводило корчем горло, а по спині пробігали мурашки. Але він був теж з біса затятий, і поступово в його голові почала висновуватися тоненька ниточка. Спершу це було марення на ганку після доброго обіду, коли можна приплющитися й погойдатись у солодких хвилях; потім — ояснення, а вже тепер — настирлива думка.

Тож тільки пройшов той кметь дорогою, віючи широкими патлами, сотник уже тихенько зісковзнув із ганку й потягся через вуличку туди, де стояла оселя велетня. Минув крайні хати містечка й рушив зарослою стежкою. Озирнувся — навколо було порожньо. Ледве відхилив здоровенну хвіртку, хоч була незамкнена, і вліз у Йванів двір. Тут було чисто й охайно, двір підметений, у кутку — віз із шлеєю для пліч, у повітці — плуг і борони. Але не ходили ні курка, ні кіт, не було й собаки.

Пан сотник зчудувався. Навколо стояла тиша, від якої аж ніяково ставало, і в душу заповзав незрозумілий ляк, хоч сотник був не з боязких. Тож зводив визирнути з хвіртки, чи не повертається той кметь, а коли впевнився, що все спокійно, обережно переступив поріг. У хаті було ще охайніше: ретельно підмазана долівка, піч помальована чудними квітами й тваринами, застелений обрусом стіл, а на ньому — хлібина й грудка солі. Але не було образів, і пан сотник одзначив це. Підійшов до високої мальованої скрині й хотів підняти віко: було примкнуте. Зайшов до комори, припасів знайшов небагато — хата була бідна. I він, посвистуючи, побрів надвір, а коли причинив за собою хвіртку і, вже на стежці, оглянувся, на обличчя його лягла зневага. Він сплюнув і подибав до свого ганку.

Iван ішов шляхом, і йому було дивно відчувати тугу. Зараз, коли навколо пахло травою, коли тяглися до нього від узбіч дикі грушні, коли вмирала за ним перейдена дорога, торкало його легке хвилювання. Тож майже зрадів, коли з високої трави ступив йому назустріч лев. Лев був великий і жовтий. По ньому бігли золоті лагідні смуги, і він видавався зовсім не страшний, хай і гарчав. Iванові ж стало зовсім гірко, і він узявся з левом уручки. Чув його надсадне дихання, сам важко дихав, вони тисли один одного в обіймах, а тоді покотилися по траві. Лев був молодий і дужий, Iван відчув, що з ним нелегко впоратися. Що треба буде зібрати всю силу — лев уже його долав. Дихав гаряче. морда його поступово тратила лагідність, вже гарчав несамовито, вже дивилися на нього страшні його ікла. Тоді сколихнулась у Йвановій душі важка хвиля, він напружився щосили і скинув звіра із себе. По тому наліг. В душі накопичувалася й накопичувалася гіркота. Нудьга вже зовсім затопила його: лев рвонувся з-під нього й відскочив. Тоді вони зійшлися знову і знову взялися уручки. Довго тягалися, довго сопіли й тужилися. Над ними горіло спокійне й гойне сонце, вітер колихав траву, над головою дзвонили жайворони — було тепло й погідно. Левова шкіра пахла сонцем, так само пах сонцем і він. А ще травою, що зелено коливалася в них перед очима, коли отак возилися вони, борючись. Навкруги ріс полин, — велетень і лев були загорнені в той полин і просякли ним наскрізь. Тож водилися й водилися, доки здолала Йвана гіркота і доки задавив він лева. Той одразу зм'як, упав на дорогу, наче золотий лантух, і відкинув золоту голову. I велетневі здалося, що над ними задзижчали золоті бджоли. Але не дивився на лева. Пішов не озираючись, покинув на дорозі лева й свою порожнечу, а велика кострубата тінь його підстрибом бігла й бігла, наче не могла його наздогнати.

Рипнули двері в канцелярії, і пан сотник упізнав, що то писар. Кресануло кресало, пан писар закурював свою череп'яну люлечку. Хвиля диму попливла над головою в пана сотника, і він, не любивши того зілля, скривився. Вони почали щоденну свою розмову, ліниво перекидуючись словами й вітаючись на уклони перехожих. Було тихо й затишно, десь кликала господиня курей, десь туркотіла горлиця, вистукував об дерево дятел, і вони дуже швидко згодилися піти посидіти в шинку. Зійшли з ганку й подибали через майдан — попереду сотник, а за ним, наче здоровенний лантушисько, писар. Люди чемно кланялися, і вони поважно відповідали, а коли зайшли до шинку, так само поважно привітали мир, що там засідав.

— Мені не йде з голови той кметь, — сказав пан сотник, і писар, наливаючи свою маленьку чарочку, гмикнув.

— Дався він вам, — байдуже промимрив він. — Залиште його в спокої!…

— Його милість пан гетьман, — фальцетом вигукнув пан сотник, — прислав мене не для того, щоб я дозволяв непотребства, які чиняться у вашому краї! Пан гетьман давно невдоволений орільськими сотнями, і я в себе не терпітиму непотребства!

Писар подивився на сотника крізь важкі мішки, в яких ховалися його очі, і не відповів. Пана сотника це, однак, розсердило. Бо він уже мав відразу й до писаря. "Треба вигнати його к бісовій матері!" — подумав роздратовано і смикнув такий ковтень пива, що аж закашлявся.

— Чи буває той чоловік у церкві? — спитав украдливо. — Чи ходить колись у підводи, чи несе козачу службу, коли він козак? А коли він, пане писарю, не козак, то кому несе підданство?

— Е-е, ви знову своєї, — буркнув пан писар. — Чи не бачите, що він не при розумі?

— Не бачу! — прошепотів сотник зловісно. — Бо я побував у його господі. Хай то й не личило при моєму уряді, але мене прислав його ясновельможність наводити тут лад. Чи бував пан писар у його господі?

Писар, здавалося, зацікавився. Його очі спалахнули, і він присунувся ближче до сотника.

— Та в нього начебто ніхто не бував, — сказав. — I що ваша милість там побачив?

— Лад! — коротко відказав сотник. — У дурника не буде так вимито й прибрано. В дурника не буде так упорядковано реманент, ваша милосте!

— Ха-ха-ха! — зареготав пан писар, і його черево заходило, аж захитався стіл. — А може, то його любаска там порядкує, ха-ха!

— Любаска? — здивувався пан сотник. — У нього хіба може бути любаска?

— Атож! — сміявся пан писар. — У сусідньому селі. I нема тут чого дивуватися, ваша милосте!

Сотник уже не хотів розмовляти. Він пив пиво, а в його голові знову зароїлося й замигтіло. Думка за думкою, одна проганяла іншу, друга находила натомість, ще інша зміщала ту; пан сотник відчував озлість, яка давно не знаходила виходу. "Суд, — подумав він. — Застати його й обвинуватити в перелюбстві".

Але чи має та любаска чоловіка?

— Дівка, — позіхнув пан писар, наливаючи собі другу маленьку чарочку. — Тут ви, пане сотнику, не вгризете нічого!

— А я й не гризу! — обурено визвірився пан сотник. — Я питаю вас, і ви повинні з шанобою мені відповідати.

— Я й відповідаю, — байдуже сказав пан писар і перехилив чарочку…

Цей кметь, крутилося в голові пана сотника, й справді наче заховавсь у шкалупину. Але його треба звідти вибити. Конче треба, бо пана сотника вже смокче черв'ячок. Шкода, що справа віри не в його владі. Адже піп тут також добра псявіра. З ним у пана сотника не повелося відразу.

— I невже він не п'є горілки? — знову спитав з надією в голосі сотник.

— То нечувана річ, щоб хтось не пив горілки!

— А не п'є, — байдуже відказав пан писар. — Хіба що вгостили б ви, ваша милосте…

То був глум, але сотник не завважив. Його раптом просвітлило. Це ще не була до решти зрозуміла думка, власне, й рішення ще не було, але пана сотника просвітлило. Відчував усією душею — у тих писаревих словах був глибший зміст. Але не поспішав, хотів обдумати це ретельніше. Щоб усі ниточки пов'язалися і не було ніде прорви. Поки що можна спокійно посмакувати пиво, а там видно буде.

I він перестав розпитувати писаря, начебто довідався про все. Ковтнув пива й потримав його в роті. Перекотив між зубами й задоволене ковтнув. Пиво й справді було добре, а вже цього досить, щоб усмак ним насолодитися.

Iван повертався од Мотрі заспокоєний. Дівчина зустріла його, як завше, і він відчув той її непорівнянний запах, що так вабив його. Бо коло нього був добрий кінь, який корився його волі, було й сонце, яке відчував, мов жінку, і жінка, яку відчував, як траву. Зовсім забув про свою тугу й гіркоту. Забув навіть про лева, з яким так довго водився на дорозі, і про зарості полину, що там росли. Iшов, патли розвіювалися за ним, як кінська грива, і він радий був з того — відчував, наче кінь іде поруч.

Сонце стало палке й гріло гарячіше, він повертався додому, щоб знову заходитися біля роботи. Вже вабила його, і хотів оддатися їй, як умів, — усім єством. Надходили жнива — мав намір вижати свою нивку за день і ніч. Тоді вимолотити й возити дрова на зиму. Потім він знайде вохри й причепурить хату, а тоді роздобуде зілля, щоб у хаті добре пахло і щоб не дорікав йому домовик. Бо той не любив, коли в хаті був нелад, запускав йому в душу пазурі — мусив тужити.

Він ішов та йшов все швидше і швидше, а коли дістався туди, де боровся з левом, зупинився. Лев лежав на дорозі, розкинувши жовтогаряче тіло, і від його шкури струмувало світло. Iван зачудувався й підійшов до лева зовсім близько. З левової голови вилітали бджоли, а коли Iван нагнувся, запахло йому медом. Бджоли задзвеніли над ним, і він вийняв з левової голови пахучий стільник, їв мед, і йому ставало зовсім солодко. Мед пахнув усіма тими травами, що росли навдокіл, відчувалось у ньому й сонце, що росло в небі. Дзвеніли бджоли й не займали його, а він їв та їв запахущий мед, чудний і солодкий сік землі — йому радісно калатало серце. Узяв ще один стільник і знову відчув траву й сонце. А коли пішов, на душі з'явилися ясна погожість, умиротворення й рівновага. I він відчув усю красу світу.

Степ навколо заріс чебрецем, який лив чудодійні запахи, сонце теж заслалося чебрецем, а на небі не було ні хмаринки. Відчув широкий і неозорий світ і яскравий день, що лився в нього, йому добре дихалося, широка й привільна дорога стелилася перед ним; чисто бриніли бджоли — вони вже знову почали носити мед до левової голови. А навколо все дихало розкішним спокоєм, теплом та роздоллям. Йому стало легко. Жив цією хвилею і був добрий, мов дитина. Руки йому вже свербіли до роботи, і він думав про неї, як про чудотворення.

Але біля обійстя він побачив сотника. Той стояв, заклавши руки за спину, й постукував по землі носком чобота. Подивився на нього, і хмарка заслала душу — дивився на велетня тхір. Але надто погожий був Іван сьогодні, тож став і чекав, що повість йому цей непроханець. Сотник люб'язно всміхнувся і простяг руку. Це було несподівано для Iвана, і він завагався, все ще пильно вдивляючись у це з'єднання — людини і тхора.

— Ну то що? — спитав лагідно сотник. — Здоров був!

Iван був надто спокійний сьогодні, щоб не зважити на цю усмішку й цей привітний голос. Тому простяг руку, і сотник раптом відчув, що його долоня ось-ось розчавиться. Але стримався і так само спокійно й лагідно промовив:

— То, може, запросиш у господу?

Iванові знову найшла на душу хмарка, і він подивився на пришельця вже не так прихильно.

— Чого панові треба? — розтис він вуста, але сотник усміхався до нього так само доброзичливо й лагідно.

— Прийшов до тебе на розмову, — сказав він. — Бо я новий сотник в Орілі й хотів би перекинутися з тобою словом…

Iван мовчав, тільки підозріло блимнув. Такого йому ще не траплялося. Не звик, щоб до нього говорили так люб'язно і так люб'язно закликали на розмову. Але сьогодні, певне, такий уже день, і він ледь-ледь усміхнувся, розсуваючи великі вуста.

— Кажіть, що маєте, тут, — буркнув він.

— Е-е, то не годиться! — швидко й лагідно затараторив сотник. — Так гостей не приймають! Гостей треба гостити, на те вони й гості. Але коли не хочеш, хе-хе, твоя справа! Я прийшов до вас сотником і хочу тримати з усіма добрий лад. Коли не хочеш, хе-хе, запросити мене, то запрошую тебе я. Підемо у шинок, хе-хе, посидимо, побалакаємо, перехилимо чарку-другу, як ведеться в добрих людей…

Подивився на Iвана очікувально, а той знову побачив тхора. Але згадалася його дорога сюди й мед, який дав йому стільки солодкої радості!

Iшли дорогою, і на них звідусіль ззиралися, бо видовище й справді було кумедне: попереду ступав дрібненький сотник, а позаду, мов прив'язаний на мотуз, повільний і добродушний Iван. I від того, що йшов він так незвично, волосся його не розвіювалося, і він не був такий нездоланно-неприступний. Просто йшов здоровенний дядько й дурнувато всміхався. I люди зовсім чудувалися, а дехто пристав до того ходу.

Iван тільки роззирався: всі всміхалися начебто доброзичливо, всі були начебто добрі, хоч хто зна, чи всміхаються вони, чи кплять? Йому проколов душу холодок, і звична настороженість запалала у погляді, але мед, який з'їв сьогодні, жив у ньому й досі, і він покірно, як віл, плентався за сотником. Людей це зацікавлювало, то й у шинок їх набилося, що й яблуку не впасти.

Сотник уже порядкував. Повиштовхував зайвих, погукав шинкарку — молода і в'юнка, вона нагадала Йванові Мотрю. Від того він подобрішав ще більше, а коли сотник сунув йому в руку величезного келиха, знову дурнувато всміхнувся.

— Пий! — закричав сотник з радісним упоєнням.

— Пий! — закричали від столів люди, їм стало так само радісно — тут уже вгадувався бешкет.

Iван подивився на келих, йому вдарив у ніс солодкий дух меду, знову згадався лев, жовтий і осяйний, і бджолиний дзвін, і голосний спів жайворонків. Він подумав, що боротьба з левом так і скінчилася: взяв з його голови мед. А може, прийде він туди ще раз і ще раз вийде той лев?

Од того розправилися Iванові плечі, він став дужий і молодий, аж усі в шинку на хвилю примовкли й насторожилися. Сотник підхопився з місця, скочив до Iвана й стукнув келихом:

— Пий!

Всі заворушилися, загомоніли, почали цокатися й пити; Iван слухав той веселий гам з покірною добротою, а тоді обережно підніс до губ келиха й уперше в житті ковтнув гарячого вогнистого струменя. Йому здалося, що поруч спалахнуло вогнище, бо голові й тілу стало тепло й гарно. Подивився навколо, й товариство гукнуло: "Згода!" Він сам ревнув оте "Згода!" й побачив, що в його руці знову повний келих. Випив уже не роздумуючи й уздрів зелені змійки, що поповзли до нього з усіх кутків. Потім він зрозумів, що то не змійки, а повзе до нього трава й зілля. I почав угадувати, яка це трава й зілля.

На нього повзли хміль і березки, пішов, випнувши груди, звіробій, а за ним, як ніч, — глуха кропива. Там далі витиналися оман і стародуб, ще далі притулилося вонюче зіллячко, і він позирнув на нього з підозрою. Але заусміхалися калачики, захитали голівками ромашки; він уже хотів встати й піти, коли помітив буркун і вдихнув його солодощі. Тоді в руці знову опинився налитий келих, хтось зареготав, хтось закричав, а він узяв і випив. До нього посунули якісь обличчя, дивні й незнайомі, бо корчили гримаси, тицяли роздутими, як колоди, пальцями, плювались і роздимали ніздрі. Але йому пахло м'ятою, і він вибачив ці крики й плювання — в голові повільно почали крутитися обручі. Один, другий, третій, вони спліталися поміж себе й крутилися, наче кола, яким ніколи не розімкнутися.

Він подумав: "Треба йти додому!" Але йому здалося, що чує сотників регіт, крім того, його стусонули; навколо дивні звірі, дуже багато звірів: людські тіла і звірячі голови. Всі вони нявчали, кричали й галакали, всі вони немов показилися — Iвана вже добряче стусонули під ребра. Впало ще кілька ударів, і він раптом розлютився. Скочив на рівні й урізав комусь так, що перед ним засвітилося червоне марево.

— Облиште, — почув він владний сотниковий голос. — Хай вип'є ще!

Йому тицьнули до рук ще кухля — випив його з жадобою. А тоді на мозок поклалося кілька каменюк, і він уже зовсім перестав розрізняти, де він і що з ним коїться.

Сотник відчував піднесення. Довго жив передчуттям цієї хвилини, і ось вона прийшла. Малий хробачок уже не давав спокою, аж доки не спала йому до голови оця думка. I він привів цього кметя сюди, викликавши тим немалий інтерес. Але хай усе зроблять вони, думав він, головне напоїти й натроїти. Пан сотник навіть вирішив труснути калиткою — людям це подобається, кому не хочеться випити дармового? Він пив і сам, а тоді почав горлати якісь дурниці, що мали б розпалити гультяїв. I гультяї піддавалися його покликам, ставали веселі й розгнуздані. Iван пив покірно й охоче, пан сотник задоволене стежив, як соловіють його очі, як сивіють і несамовитіють. Він підливав ще і ще, шинкарка моталася, немов учаділа, а люди вже червоніли на виду, вже починалися п'яні розмови, сварки й крики. Цього моменту не можна було пропустити, і він з кухликом у руці обходив усіх. Моргав, шепотів, кивав на Iвана, піджукував. Всі вже дивилися на велетня налитими кров'ю очима; хай іще не час, але вони вже починали звіріти. Вже підлазили до нього і навіть стусали, але так, щоб той не помітив. Це викликало хвилю добрячого реготу.

Сотник знову всунув Iванові келиха, а коли той випив, всі затюкали й зареготали. Підходили до нього, кривилися й плювали. Смикали за одежу, а один відчайдух налив йому за комір пива. Повітря схитнулося од реготу, а сотник, ставши в кутку, задоволене похихикував.

Iван сидів за столом і немов не бачив того всього. Його очі посивіли, волосся спадало на плечі брудним віялом, — дурнувато всміхався.

I сотникові ще більше сколошматилось у грудях, особливо через те волосся.

— Гей, ти! — гукнув він якомусь парубчакові. — Ану-но бацни його!

Парубчак підійшов до Iвана і вдарив. На те велетень звівся і став такий страшний, що на мить у шинку стих галас. Його обличчя запалало, і парубчак полетів сторчака. В нього зацебеніла з носа кров, обіллявши рот і сорочку.

— Ага, ти так! — загорлали звідусіль. — Бийте його!

— Облиште! — закричав сотник. — Облиште його! Хай вип'є ще!

Скочив до Iвана і тицьнув йому до рук келиха. Той одразу ж заспокоївся і одним ковтком випив трунок до дна. А тоді сів і замотав головою.

Потім звівся й захитався. Хотів іти, але його похилило до стіни.

— Га-га-га! — зареготали зусібіч. — Бийте його!

— Хай вийде надвір! — закричав сотник. — Надворі способніше!

Iван і справді прямкував надвір. Всі з'юрмилися за його спиною, і сотник побачив, як яро поблискують у всіх очі. Парубчак обтер уже кров, кинувся вперед і, коли Iван став на ганку, вдарив його ногою.

Велетень захитався і гримнув з ганку. На нього кинулися, як на звіра, й затусали руками й ногами. Кілька чоловік тягло палиці й ломаки, і на розпластане тіло посипалася хмара ударів.

Тоді сотник сказився. Він закричав, аж звівся навшпиньки:

— Патли! Ріжте йому патли!

Його підмивала ярість, весь він був немов згусток виплеснутої люті, метушився, кричав, але сам не бив.

Люди вже озвіріли й без того. Різали ножами патли й виривали із голови разом зі шкірою.

Iван важко застогнав і заворушився. Люди посипалися з нього, як мурашва, а він із закривавленим побитим лицем лише поводив страшно очима. Тоді вдарено його ззаду ломакою, і він знову звалився долі.

— Очі! — закричав сотник. — Виколіть йому очі!

Чоловік з ножем метнувся до Iвана, і над містечком пронісся рев. Іван знову звівся, хоч поприлипали до нього, як гончаки до ведмедя, гультіпаки, і став на повен зріст. По обличчю від очей юшила йому кров, і він ревів. Ревів, мов зранений звір, і безсило махав руками.

Люди вже почали розтікатися по майдану. Тікали, хто куди, тікав і сотник, аж доки на майдані не залишилося ні душі, хіба що писар, який сидів на ганку канцелярії і спокійнісінько кушпелив свою череп'яну люлечку.

Спершу велетень біг. Хміль наче спав з його тіла, він натикався на паркани, бився об дерева, але біг. Над ним погасло сонце, чорна ніч окутала зусібіч, чорні хмари спускалися на землю, чорний біль пронизував йому голову, виростали чорні квіти й пахли кров'ю. Він біг, хоч насправді ледве переступав ногами, а коли впав у порох, здавалося, ніби все ще біжить. Над ним розверзалися неозорими чорними кугавами небеса, а він уповзав у якесь безконечне і безнадійне провалля, де холодно дихало каміння, де гинуло все живе, яскраве й чисте. Плавав у величезній калюжі, в якій теж не було ні барв, ні світла, — обличчя йому засипало попелом, а він у тому попелі чув іржавий біль, що їв обличчя. Все тіло дерев'яніло, а він біг, бо вже не мав сили спинитися. Не було вже й тепла, треба було бігти — єдине, що знав і розумів. Насправді ж повз, наче внурювався в неозначену порожнечу, в незвіданий біль, котрому немає ні початку, ні кінця. Гостро натикався на будячиння, колючки й лопухи, гостро пахла курява дороги, а він повз чи біг, ліз чи мчав, ішов чи купавсь у сірому попелі. В калюжі без дна, початку й країв, бо йому знову боліло, знову скімлило й. нило; душа його теж була немов калюжа, наче в ній не жило більше нічого, крім цього болю. Тіло його гойдалося, його вішано, прив'язувано до хмари, а хмара та зовсім лягла на дорогу й на мозок. Бо й мозок ставав хмарою, весь спопелілий і перетрухлий; з нутра рвалася нудота, і він, закручений зовсім, поламавши всі припони, які ще тримали його біля землі, покотився, ніби чорне перекотиполе, б'ючись об грудки й доганяючи себе самого. Потім його знудило, він виблював прямо на чорну землю, по якій котився перекотиполем, прямо в калюжу, якої так і не зміг подолати; все спалахнуло так яскраво, що він зупинився. Зупинився, вдивився в те палахкотіння, а тоді зваливсь у траву, гублячи рештки свідомості й останні іскри сьогоднішнього дня.

Отямився від холоду. Йому здалося, що хтось змочує йому голову. Це було приємно й неприємно водночас, і він, зворухнувшись, застогнав. Потім захотів розплющитись, але глухий біль нагадав йому все, і він уперше в житті пізнав відчай. Не знав, куди втрапив, не відав, що чинити й куди йти. Голова покрилася глухою темрявою — відчув це по-справжньому тільки зараз; хотів піднести руку до очей, коли ж зустрівся з чиєюсь рукою. Аж здригнувся й глухо запитав, хто то. Йому відповів дитячий голос, він навіть подумав, що десь чув той голос і що він дуже приязно звучить.

— Це ти, Мотре? — запитав він.

Але це був якийсь сирота, котрий утік зі школи. Він бачив усе, що сталося, і хоче йому допомогти. Хлопченя, певне, плакало, бо шмигало носом.

— Чого ти плачеш, малий? — наскількимога лагідніше запитав він.

— На вас страшно дивитися, дядьку, — вже по-справжньому заплакав хлопчик. — Коли була ніч, то ще нічого, а зараз, а зараз…

— То зараз не ніч? — запитав він із нутровою тривогою в голосі.

— Уже ранок, — сказало хлопченя. — А я сиджу тут, біля вас, цілу ніч. Ви все пориваєтеся до очей…

Він запитав, що з його очима. Врешті, про це й питати було годі, але він спитав і напружився, щоб вислухати правду. Але хлопченя мовчало.

— Ну, чого ти мовчиш? — з мукою спитав він, і хлопченя заплакало ридма.

— Гаразд, — пробурмотів він. — Знаєш, де моя домівка? Хлопченя знало, і він спробував сісти. Тіло йому ломило, було важко й пальцем кивнути, але він звівся й сів.

— Ну от, — сказав, — а тепер добиратимемося додому. Його знудило, відчув, як усередині все палиться, і знову ледве не виблював. Лоб у нього був мокрий, певне, хлопченя мочило водою. Лапнув за волосся й натрапив на щось чудне. Волосся в нього майже не було, хіба кущаки, об які він аж руку поколов.

— Не чіпайте, дядьку, — сказало хлопченя. — Там у вас також рани.

Він сидів, важкий і безсилий, криваві більма його світили назустріч ранкові, а побите обличчя було аж сизе.

— Ну не плач, — сказав він лагідно. — Чи далеко ми від моєї домівки?

— Полем навпрошки, — відповіло, плачучи, хлопченя.