ДЖУМА

Мандрівний цирульник відчув утому. Він зійшов з дороги і приліг у холодку біля самотнього куща глоду. Простерлося над ним високе небо, дзвеніли жайворонки, кущ уже був обплутаний вересневою павутиною, сюрчали коники, швидко пролетіла зграя горобців, великий лелека проплив над головою, виставивши довгого дзьоба. Цирульник заплющився: в очах замиготіли червоні смуги й плями. Він подумав, що цього разу шлях од села до села виявився надто довгий, — був уже голодний, але не хотілося рухатися й турбувати цю тишу й спокій. Не зле було б і напитися, думав він, та криниці поблизу все одно нема; пливли перед ним червоні смуги й плями, розжарюючи темряву, в яку поринув. Врешті, темрява теж була червонувата, і він розгледів у ній обрис — чи машкара, чи колода. Далі побачив незнайомі обличчя: одне, друге, третє, — були спокійні й холодні, тільки в кожного надмір розширені очі…

Цирульник розплющився й сів. Різонуло в очах від яскравого світла — з-за хмари визирнуло сонце. Хотів звестися, але незримий тягар зігнув його.

— От тобі й на! — пробурмотів він, упираючись обома руками в землю і знову намагаючись підвестись. Але тягар так само гнув його до землі.

Цирульник обмацав собі плечі, латану сорочку на спині, роздивився навкруги — на глодовому кущі червоно палали ягоди, і йому аж очі заболіли від цих вогників. Одначе треба було встати, і він, спершись на руки, напружився, скільки міг. Ледве-ледве розігнувсь, од напруги зросився лоб, тремтіли руки, віддих став важкий і нерівний. Перехрестився, зирнувши на небо, і йому наче полегшало. Підняв із землі торбу зі струментом і здивувався, яка вона легка.

Тягар зі спини, проте, не спав, гнітив його так само, але він вирішив іти — до того ж віддалік виднілись уже перші хати села. Вийшов на дорогу і спробував закинути торбу на плечі. Але вона ніби вдарилась об щось тверде і знову злетіла йому до рук. Повернув голову, зазираючи за спину, проте не побачив нічого, хіба що туман простелявся за ним, не дуже густий, однак непроглядний. Цирульник накрутив на руку шворку від торби й наліг на ціпок. Тягар зі спини не спадав, він крекнув, підкинув його, мов лантух, і ступив крок.

Iшов важко й повільно. Навколо блимотіли квіти. Розросталися, більшали на очах і ставали волохаті; ромашки гойдалися десь над головою, гули великі, як лелеки, бджоли — цирульник бачив їхні вирячені очі, — трава здіймалася, ніби дерева, шумів вітер, і ці дивні дерева гули. Виліз здоровенний, як теля, цвіркун і подивився на нього з тупою байдужістю. Позіхнув, розтуляючи сірого беззубого рота, й почухмарився. Цирульник витер з чола піт і зненацька відчув, як щось лоскоче йому шию. Змахнув рукою, тоді наблизилося до вуха щось жорстке, наче губи.

— Зараз тобі полегшає, — сказав чи то він сам, чи то інший голос. Знову озирнувся — туман ніби порідшав, квіти швидко меншали, дрібнішали цвіркуни та бджоли, пташки з шурхотом зірвались у повітря, і він відчув з полегшею, що тягар йому трохи спав.

Сів на узбіччі й передихнув. "Такого мені ще не траплялося", — подумав, поступово доходячи тями.

Село вже було недалеко, і він знову взявся за ціпок. Ззаду на нього кинулося довге вечірнє проміння — тінь його видовжилася й лягла на дорогу. Цирульник здивовано вдививсь у ту тінь — бігла перед ним, наче стежка. Ступав на неї, а вона рвалася з-під ніг, ваблячи й принаджуючи. Мала дивну голову — машкара чи колода, а на ній стримів великий, мов лантух, горбисько.

Вранці цирульник вийшов на сільський майдан. Iшов порожньою вулицею й дивився, як сходить сонце. Було веселе й умите, блищала трава, довкола стояла тиша — село іще спало. Він не гаяв часу, навіть не зайшов до хазяїв, у яких ночував, а відразу ж поспішив на майдан. Сів під крислатою липою й розклав свій струмент. Але люди до нього не сходилися — майдан був порожній, порожні були й вулиці.

Вчора прийшов сюди й був гостинно стрінутий. Переспав, прокинувся просвітлілий, здавалося, полегшало й спині. Однак навколо дивно порожньо. Сидів біля свого струменту, і до нього ніхто не приходив. Він навіть гукнув:

— Гей, хто хоче причепуритися! — Але вітер погасив його голос.

Висла густа тиша, сонце вже підбилося високо, вітер схитнув липу й затанцював на листі. Цирульник скинув брилика, вітер скуйовдив йому чуба. Хати стояли принишкло й насторожено, а над ними не курилося димком.

Обличчя в цирульника видовжилося. Ще посидів якийсь час, приглядаючись чи принюхуючись, а по тому звівся. Був здивований і посмутнілий, і це здивування повело його до першої хати.

Обережно зайшов на обійстя, наперед відчуваючи щось лихе. Ще більший подив охопив його — серед двору лежав, виваливши язика, мертвий собака. Цирульник відчув, що й хата дихнула на нього пусткою. Торкнув двері — все в ньому напружилося, — але довкруг було тихо. Двері відхилилися з рипом, і він здригнувся. Переступив поріг, тремтячи, — в ніздрі вдарив дух мертвого тіла й пустині. На столі лежала хлібина, грудка солі й стояв штофик горілки.

— Чи вдома пани господарі? — спитав тонким голосом. Його починало трусити. Було тихо, так тихо, що чув власне дихання.

— Гей! — гукнув тим-таки тонким голосом. — Чи вдома пани господарі?

Боявся ступити до світлиці — лише наблизився до дверей, безсилий спинити трем у колінах. Зазирнув досередини й заплющився, бо хвиля нудоти прокотилася по тілу.

— Ну, звісно! — пробурмотів, уже повертаючись до виходу. Йому бракувало повітря.

Цирульник вийшов надвір. Чудне заціпеніння охопило його. Сів на ганкові й утопив обличчя в долонях. Пальці йому все ще тремтіли, а перед очима пропливали якісь незнайомі обличчя.

I він відчув жах. Хлюпнуло межи очі чорним димом, чорною водою, слизькі вужі поповзли йому в душу, і він зрозумів, що не витримає всього цього. Скочив на рівні й кинувся на вулицю.

Тут було так само порожньо. Знову не міг отямитися: вчора він прийшов сюди — село було спокійне й мирне.

— Гей! — загукав раптом цирульник на все горло. — Чи є тут хто живий?

Прокричав це ще раз і ще. Але відповіддю було безгоміння, і він став задкувати, відчуваючи, як хльоскає його, мов батогом, той-таки жах.

Стояв серед порожньої вулиці у полотняних штанях та сорочці, і йому здавалося, що він ще й досі спить, що це тільки страшний сон, який зникне, варто тільки прокинутися.

Цирульник сів біля якогось тину й заплющився. "Треба заснути, — подумав він, — перебити цей сон іншим". Однак навколо стигла та ж таки моторошна тиша, а цирульник був людина твереза. Він бачив, що тин, на який спирався, був справді тин, покритий дорожньою курявою, — з потрісканого паліччя лущилася кора. Перед ним стояла хата, і він уздрів її посинене вікно й шибку, складену з двох шматків скла; білу стіну, обляпану брудними цятками від дощу; солому, що вкрилася зеленим мохом, а з неї вибилася бліда й хирлява травинка. Це все було надто зриме, як і його закіптюжені босі ноги, як слід од воза, вчавлений у сірій землі. Побачив ще свіжі кінські кізяки й застромлену кимось у тин жовту квітку. "Треба тікати, — стукотіло йому в скроні, — а то ще не вийду звідси".

Згадав про струмент, розкладений на майдані, — могли б украсти, доки він ходить. "I то було б добре", — пробурмотів, з острахом позираючи на хату з обляпаною стіною.

Звівся й обтрусив порох зі штанів. Хотілося, щоб ця тиша хоч якось сколихнулася, хай би й напали на нього собаки. Але йшов порожньою вулицею, і навколо не чути було ані звуку. "От би зустрітися з кимось, — уже з відчаєм подумав він, — і попросити хоч би тютюнцю до люльки".

Цирульник знову вийшов на порожній майдан — тут і досі гуляв вітер, звіюючи куряву. Під липою лежав струмент, якого ніхто не зачепив, — вітер устиг завіяти його сірим попелом. Він згорнув шматину, струсив куряву і вклав струмент у торбу. Тоді ще раз обдивився довгим поглядом хати, порожній майдан, вулицю, що тяглася вглибину, — здалося, йому зовсім небагато треба, щоб почутися щасливим: хай би загавкали собаки чи заревіла худоба. Але навколо було пустельне, аж холодно, і він розбито й утомлено рушив із села, відчуваючи на плечах осоружний тягар, а на душі скімливий жаль.

Мандрівний цирульник був немолодий. Хтозна-скільки блукав він дорогами, обличчя його обвітрилося й покрилося густим закальцем, лоб був помережаний зморшками, очі — наче зашнуровані в мішечки, великі губи потріскані й сухі, а над ними — сірі кущики вусів. Одежа завжди абияка — полотняні штани й сорочка, на голові — брилик. У торбі — пара чобіт та струмент, зілля та ліки. Він ходив дорогами, зігнутий і замислений, — його вже знали по селах давно. Коли з'являвся, до нього валом ішли люди, — на сільському майдані ставало весело, бо він, працюючи, завше пританцьовував і наспівував. Заможніші хазяї кликали його до хати, частували обідом і чаркою, а тоді вже — всілякі замовлення, ради й чепуріння. "Хто хоче чепуритися, — гукав він веселим голосом. — Дідів роблю хлопцями, а бабів дівками!"

День був сухий, з різким теплим вітром. Цирульник ішов дорогою, важко переставляючи ноги. Довкола німіли лани, ощетинившись високими стернями, бовваніли самотні дерева й кущі, розтикані тут і там, — він плентався від одного дерева до другого; вітер кидав в обличчя курявою, хрумтіло на зубах, а йому нестерпно боліли плечі — тягар зі спини не спадав. З кожним кроком начебто наростав і притискав дужче: горб був високий та гострий — він це бачив на власній тіні. Але треба було йти, — не мав у роті сьогодні ні крихти. Село, яке так тяжко вразило його, вже сховалося з очей, і він плентався полем, вислаблий і знічений.

"Чи не смерть то моя?" — подумав, зупиняючись біля невеликої обскубаної грушні. Під нею було густо грушок, і він став їх жадібно їсти, не помічаючи ні терпкоти, ні смаку.

Ліг на траву, вітер обвіяв обличчя, і він подумав: отак би лягти й заснути навіки або ж заснути і, прокинувшись, переконатися, що все це тільки запаморока. Він лежав, і йому важко нила спина, боліли плечі й віддавало в шию. Голова каламутніла, він дивився щілинками напіврозплющених очей туди, де громадилися хмари й подекуди зблискували сині латки неба. В цій хвилі не було в нього ні болю, ні урази — тільки глухе здивування, з яким дививсь у небо, і глуха туга, що гойдала його й пригашувала мозок, який заволікався м'якою вовною. Здавалося, що нею заросло все небо й земля, млоїлося в очах, судома стискала горло, і він тільки тепер відчув, які терпкі були грушки, що їх наївся.

Але не міг лежати — до вечора хотів утрапити в село, де сподівався на вечерю й звільнення від цього наслання. Звівся, спираючись на руки, й розбито почвалав дорогою. Як і того разу, побачив на узбіччях велетенські, більші за людину, ромашки, бджіл, як лелек, що гули над тими квітами, врешті, й самого лелеку, котрий стояв, як журавель, біля криниці. Цирульник згадав, що його давно палить спрага, схопив лелечий дзьоб і спустив його в темну прірву криниці. Лелека пив воду, а він зазирав до того джерела, безсило черкаючи долонями прохолодну вільгість.

— Ну, годі! — пробурмотів він, втираючи сухі вуста.

Десь близько уже мало бути село, воно й справді з'явилося попереду — мерехке, як марево, з липами, в'язами й білими, наче мальованими, хатами. Путівцем гнали худобу — знялася сива курява, пастухи й череда пливли в ній, наче по воді йшли. Цирульник повеселів, відчув на губах смак свіжого молока, аж слина потекла, побачив його теплу густину й бульбашки поверх на краях кухля. Наддав ходи, височезна трава зашелестіла услід, наче очерет, і він пішов між того очерету, змагаючись із вітром, який дув в обличчя, і відчуваючи, що геть вислаб і йому стає все важче долати цю дорогу.

Цирульник любив входити в село, коли спускається блакитний сутінок, затихає вітер, змовкає худоба, чоловіки виходять із хат і сідають на призьбах, жінки стелють у садках обруси на столи — пахне вечерею, теплим молоком, спілими яблуками. Чується рип журавля біля криниці, неголосна жіноча розмова, покашлювання дядьків, які смалять на призьбах люльки з вишневого кореня, погуки матерів, дитячий гамір, поквоктування курей, що всідаються на сідалі. Хати відпочивають, розхиливши двері, — всередині гуляє темна сутінь. Люди в цю пору м'якшають і добрішають, завертають подорожнього й запрошують на вечерю, особливо коли йде цирульник. Він постриже й виголить, причепурить вуса й бороду, дасть жінці трави на неміч. Питиме молоко й оповідатиме дітям казки. А молоко, яке він вип'є, буде свіже й тепле, за це молоко він ладен вивернути всю свою торбу, він щедрий, як щедрі до нього й господарі.

Цирульник бачить все це, приплющивши очі, — до села вже зовсім близько, він хоче насправді до нього дістатися. Не любить турбувати господарів, коли ті облягаються. Запах сіна, на якому він спатиме в повітці, вже й зараз лоскоче ніздрі, як і запах молока. Сонце б'є йому в спину, він бачить перед собою довгу горбату тінь й напружує силу, бо попереду село, його вечірній молочний дух, його теплі сутінки, що пахнуть сіном та яблуками. В таку хвилю цирульник і сам добрішає, дивиться лагідним зором, хоча тягар так само чавить на спину. Пригадує знайомі обличчя: він знає це село так само давно, як знає його воно. Дерева ближчають, біжить біла дорога, стелються смужки від коліс, вони теж біжать, начебто їде він возом. Цирульник зустрічає першого чоловіка й вітається. Той вітається також, і цирульник задоволений — за кілька хвиль увійде в село, де його зустріне добрий дух сіна й молока, добрий дух людської праці й гостинності.

Але вранці цирульник знову відчув страх, що вповз йому в груди слизьким вужем. Навіть здалося: тут, серед майдану, осілося безліч гаддя, яке обплутало його тіло, сичить ув очі, а він, мов кам'яний, сидить серед нього, даремне розклавши струмент. Гаддя холодне й гидке, а він виповнений здивуванням та болем. Й досі наче спить, бо де це бачено, щоб було стільки гаддя і щоб воно обплутало так людину, хай навіть вона й кам'яна.

— Був один хлопець, — шепотів його сухий язик, начебто оповідав дітям, — який скликав гаддя…

"Повелитель гаддя!" — подумав він.

Танцювало листя на липі, струмент укривався курявою, він сам покривався тією курявою, і там, де пролазили вужі, курява злизувалася — залишалися смуги, а може, це так темніє йому в очах? Були ті смуги наче дороги в степу, і по них повзли великі, мов ягнята, мурахи, дивилися на нього й на світ, і він раптом злякався: а що, коли все повторилося?

Відчув, як закололо йому під серцем. "Вже добралися й туди", — подумав він про мурах. Сидів на порожньому майдані й думав, що таке не може повторитися двічі, голова в нього надто втомлена, щоб удруге витримати той жах.

— Вже час би й худобу виганяти, — сказав собі.

З двору, де він ночував, теж не вигонили корів, і він пожалкував, що таки не зайшов до хати, як прокинувся, — не хотів набридати.

Звівся на ноги й рушив порожньою вулицею. Дивна тиша огортала його — ні гавкоту, ні запаху диму, ні квоктання курей, ні півнячого співу, ні іржання коней, ні мукання корів.

Голова його була втомлена.

— Двічі нічого не повторюється, — сказав він. Німі вулиці, німі городи й двори, німий майдан, лише дерева говорять — лопотять і лопотять, начебто не можуть нагомонітися. Німували журавлі біля криниць, опустивши дзьоби в студениці й безперестанку п'ючи воду.

— Гей, скільки можна пити тої води! — пробурмотів він, все ще намагаючись утримати свій чудний настрій сну. Бо то не може не бути сон. Він раптом озирнувся: за ним повзло, аж дорога стала чорна, гаддя. Всі разом підняли голови й сичали. Він майже побіг, щоб позбутися цього видива, — боявся вірити й не вірити, боявся розуміти те, що накладалося одне на одне з такою нещадністю.

Ускочив у двір, де ночував, його гнав біль, гострий та холодний, мов шабля. Побачив садок біля хати і стіл, за яким учора вечеряв; собаки не було — лежав, певне, в буді; побачив зачинений хлів, а звідти — ні звуку; побачив зачинені двері й завішані вікна, а на стрісі — порожнє лелече гніздо: ні лелеки, ні лелеченят.

Він позадкував з двору, бо душа його вже осягла те, чого не розумів мозок; врешті він давно це знав — ще коли побачив порожній майдан; відчув, як лопнула тихо, без звуку, наче хто дихнув, ота павутинка, єдина квола сподіванка, що двічі нічого не повторюється.

Цирульник згубив брилика, волосся було геть сиве, розтріпане вітром і склеєне потом; йому здалося, що на спині в нього кривава рана, і він став скрадатися попід парканом, щоб тихцем вискочити із села.

— Це я, я! — казав він. — Все це треба було зрозуміти раніше — той горб не просто горб! — Він повторював однотонно, наче крапала вода: — Це я, я! Недаремно все довкруж розросталося й ставало таким чудним. "Все це, один вузол, — подумав він. — Це я, я погубив обидва села!"

"Ну от, — подумав він зморено, коли відбіг так далеко, що не бачив поселення, — знову те саме!"

Перед ним здіймалася стерня ледь не людського зросту, він ішов між цього дивного лісу рурок, у які свистів вітер, на плечі боляче тиснув тягар. Він раптом спинився: сірі хмари повили небо, сірі гуси летіли по ньому — все це сповнювало світ сірими драглями. Він обдивився поле — навколо ні душі, а збоку — зарості верболозу. "Річка!" — подумав він.