Розділ шостий

ПТАХ ПЕРЕЛIТНИЙ

Хлопець побачив той краєвид, як тільки зійшов на Чуднівську. Лягли перед ним золотоволосі покаті лоби, оточені кучерявими заростями ліщини й грабчаків; з правої руки витиналися скелі, трохи збоку, між низьких хат Павлюківки, вивишався білий дах школи. Не міг іти, бо схопило його зама за горло: саме цей краєвид примарювався йому, коли міряв він голу сопку в Заполяр'ї, зрештою й ускрізь, де кидала його доля. Часом промальовувалися вони в уяві, і тиха туга починала звільна колисати його. Останнім часом це стало як наслання, отож покинув усе й подався сюди. Все було відчужено знайоме, притихле й несміливе, чи, може, став він такий перед лицем оцього рідного й таки забутого світу. Сама Чуднівська змінилася невпізнанне: було висипано по ній насип і прокладено через Кам'янку новий, удвічі виший від попереднього міст. Стара дорога спускалася з лівого боку, лишився відтак лівий бік, а хати з садами з правої руки, так само й гайок на місці колишньої яйцебази, зникли без сліду.

Назустріч Хлопцю підіймалася по старій дорозі жінка із напрочуд знайомим обличчям, він миттю впізнав її — жила неподалік колишньої 12-ї школи. На Хлопця вона уваги не звернула, але це перше знайоме обличчя в рідному місті схвилювало його.

Пішов униз, широко вимахуючи майже порожнім чемоданом, вуста його мимохіть склались у дудочку, і засвистів він, як любив у дитинстві. З розчиненого вікна на свист визирнула кругла, як колесо, фізіономія, волосся її було позатягувано в бігуді — антена невідомого ще зразка. Очі її стали так само геометричне круглі, як і лице, а коли Хлопець підморгнув тій голові-антені, ліва її брова стала схожа на перекинуту галочку, що її люблять ставити у своїх звітах бюрократи.

Дощі вже встигли порозмивати бруківку, і Хлопець ступав по хиткому камінні, як колись по річкових греблях; внизу, біля зарослого травою насипу, стояв дід, у правиці якого була звернена набік паличка, а за кілька кроків скубало травинки, складаючи в пучок, пузате й замацьорене дитя.

Хлопець пішов по колишній Чуднівській, що стала тепер завулком, і по дорозі траплялося йому все більше знайомих облич. Хати тут були ті ж таки, зате Просиновська гора зовсім розмилася водою. Сиділа на своєму камені ряба Катька, тільки була вона невимірне старша й грубша. Подивилася на Хлопця примруженими очима, і йому здалося, що ті очі клацнули, як фотоапарат, навіки запам'ятавши його обличчя. Та жінка, подумалося Хлопцеві, справжній фотоархів цієї вулиці, — зберігалися там негативи всіх облич, що тут проходили.

Його погляд, однак, потягся далі, в кінець вулиці. Перебігала дорогу кішка, ген віддаля, біля Дядюків, лежав у пилюці чорний пес, ішла з порожніми відрами одноока Василенчиха. Серце Хлопцеві забилося прискорено — втягало його в той отвір вулиці, наче могутнім насосом. Захотілося побігти в цю бліду порожнечу; ні, ні, подумав він, не варто так перейматися! Здавалося, невідома сила піднімає його над землею, на око вибилася непрохана сльоза — пішов він швидко-швидко, навіки здивувавши рябу Катьку, яка розкаже сьогодні кумасям про дивака, який не йшов по їхній вулиці, а летів, а може, й плив.

Але в цей момент Хлопцеві було байдуже до рябої Катьки, він і справді летів! Навколо незвично посріблилося повітря, з'явився над головою чорногуз: били, плескали його крила — летів і не міг перелетіти простору вулиці: блиснули гостро шибки колишньої школи; на одну із лавочок біля хвіртки сіла сива, як молоко, стара; ні, йому нема чого аж надто поспішати!

Біля Олександри Панасівни притишив ходу і крадькома зирнув через паркан. У дворі було охайно підметено, аж знати було на землі віника, літню піч уже розібрали, а на столі біля стіни світліла велика миска з падалицями. Яблуні, які колись допомагав садити й він, були великі й розложисті, віття їхнє гнулося від щедрого плоду.

Тут, біля цього обійстя, він став раптом обережний. Щось густе й світле сколихнулось у його душі, щось підзабуте, але сокровенне. Відступив од паркану і вже звідси побачив гору і рідний на ній дім. Серце майже зупинилось у нього в грудях, стояв закам'янілий, наче постало перед його очима чудовне марево. Сонце падало навкісно і застеляло гору синюватим серпанком; здалося, мигнула біля дому ясно-синя постать, — він мимоволі забув за ті десять років, що тут не був. Здалося йому, що повертається зі своїх хлопчачих цілоденних мандрівок і його очікує, як завше, ота ясно-синя материна постать. Зморений і заболочений, бреде він під гору, і йому солодко й любо стає бачити матір, яка приклала дашком долоню до лоба і дивиться-виглядає його зі світу широкого.

Зараз він і справді повертавсь із того широкого світу, в руках у нього — майже порожній чемодан, а в грудях пустеля та суша, гуляють там безмежні вітри, що назбирав він їх під час своєї багаторічної блуканини. Вже не золототілий юнак брестиме зараз під гору, а втомлений, трохи огрядний чоловік, який зрозумів раптом неперехідну істину: тільки тоді по-справжньому відчувається втома, коли ось-ось маєш переступити поріг рідного обійстя. "Я син марно-травний, — думалося спроквола йому, — але я все-таки повернувся!"

Він ішов поволі під гору, жорства вилітала з-під підошов і котилася долі, можливо, він надмір поспішає і в нього надто калатає серце — важко йому йти і задуха чавить горло. Спрага висушила йому рота, сухий язик ледь-ледь провертається, сухі його очі течуть угору — майорить там і майорить ясно-синя постать. Щось не схожа вона на матір, думає він, вдивляючись; іде, однак, і йде, світ хитається перед очима: скільки ще потрібно часу, щоб дістатися нарешті на ту гору і щоб промовити тим своїм шарудявим язиком: "Доброго ранку тобі, мамо!" Небо над головою чисте й прозоре, тремтить у ньому яскраво-біле кружало єдиної хмари; стежку, що тече під гору, ледве втоптано; росте довкруг і пахтіє полин, перелітають з куща на кущ коники; десятки дзвінких голосів дзвонять у нього над головою; він озирається здивовано — кілька жайворонків зависло в синьому небі.

Спиняється, щоб перевести подих, хоч ніколи раніше не зупинявся, виходячи під цю гору, — вимахував під неї за раз; сьогодні він і справді втомлений та спустошений, тому відвертається від дому й дивиться на краєвид. Греблю біля електростанції збудували й підняли воду ще до його виїзду, але все одно: чужа йому ця збільшена штучно вода. Піску є тільки трохи біля острова, і там так густо насипано людських тіл, що здається йому звідси — пісок рухається й коливається. Очі йому болять дивитися на все це, він повертається, але вже не бачить ясно-синьої постаті біля будинку. Стоїть той безлюдний та байдужний, поблимуючи холодними шибами. Хлопець мимоволі стишує крок: трохи ніяково йому, а трохи боязко тудизаходити.

Біля скелі сів, витягнув люльку й закурив, щоб погасити цей зрадливий трем рук, зуби його мимоволі вицокують на мундштуку. Дивиться на горби з того боку річки, по краю одного з них бреде чоловік із собакою — постаті ці здаються звідси силуетами. Десь далеко вуркотить трактор; дим із люльки наповнює Хлопця і помалу заспокоює його; очі мружаться і стають вузькі, а на вуста вибивається всміш-ка — кладеться йому перед очі широка синя дорога. Тихо заспівав поруч цвіркунець, наче голос випробовував; жайворонки над головою замовкли, лягла на горби сріблиста тиша, аж чути стало від далекого пляжу тонкі погуки. Вийшла на подвір'я Олександра Панасівна, так само висока й худа, як і колись, в руці в неї було порожнє відро. Серце застукало Хлопцеві в грудях, і він втомлено звівся.

Назустріч йому йшла легка юна дівчина в ясно-синьому платті. Обличчя її було трохи сонне, а очі голубі.

— Добрий день! — сказав він дівчинці. — Ти часом не з цього будинку?

— З цього, — відповіла трохи здивовано дівчина. — А вам кого?

— Галину Iванівну, — відказав Хлопець, кусаючи губу, щоб не розсміятися.

Сестра подивилася на нього холодно, в глибині її очей мигнула темна іскра, але відразу ж згасла.

— Вона вдома, — сказала і повернулася, щоб іти. Йому не захотілося її затримувати: сестра його не впізнала. Легкий посвист вирвався йому з вуст, і він пішов під той супровід до знайомої віддавен хвіртки. Каштан серед двору стояв незмінний, незмінний був і малинник. В густому шпориші, що ним обріс двір, стояв столик, а біля нього два старі стільці. На столику, як і в Олександри Панасівни, жовтіла миска з падалицями.

Обірвав свист і озирнувся. Сестрина ясно-синя постать була майже внизу, і він раптом пошкодував, що не признався до неї. Покинув серед двору чемодан і перейшов по стежці до саду. Ті ж таки кілька фруктових дерев, той-таки міцний паркан від лікарень. З одного боку побачив він у паркані хвіртку — легкий посвист знову вирвався йому з вуст. Повернувся назад до двору; біля каштана, як завжди, висів умивальник та рушник. Хлопець умився, а коли витирався, почув, як заспівали сінешні двері.

На порозі стояла повна жінка. Вони дивилися одне на одного, і в обох раптом затремтіли вуста.

— Добрий день, мамо! — сказав Хлопець. Галя згукнула легенько: стояв перед нею майже незнайомий чоловік. Якась далека подоба її сина вгадувалась у ньому, але це була радше тінь давнього Хлопця. Водночас вона непомильно його впізнала, щось стислось у грудях, а рука спазматичне схопилася за перило ганку.

— Бачу, не впізнала мене, мамо, — сказав, неприродно розсміявшись. Хлопець. — Це я — птах перелітний!

Цей майже незнайомий чоловік, в якому лишилися тільки залишки колишнього її Хлопця, хвилював і дивно страшив Галю. Від нього грубо пахло потом, руки в нього були величезні, важкі й мозолясті, очі глибоко вганялись у череп — витримати його погляд треба було немалої сили; він ходив по домі залізними кроками, аж гула від того підлога. Здавалося, в їхню тиху забіч ввірвалася незнайома сила, що має розкидати й зруйнувати весь спокій їхнього існування, а з другого боку, це був таки він, її первісток, за яким вона вже й очі проплакала, бо подумки й поховала. Дивлячись на нього, Галя й дратувалася, жаліла й любила його. Здобув він безцеремонну манеру висловлюватися і майже не випускав із рота люльки. Весь дім відразу заповнився тютюновим димом, який немилосердно дер Галі в горлі, але вона не мала сили щось йому зауважити — було так і тоді, коли вони сиділи на кухні: вона смажила млинці, а він скупо оповідав, кушпелячи люльку, про своє життя. Від диму тютюнового й диму від сковороди повітря навколо них зовсім посиніло, хоч Галя й відчинила вікно. Зрештою, оповіла йому про своє життя і вона. Перш за все про те, як померла баба, а померла вона відразу по тому, як подався він у світ.

— Стара виявилася поганою пророкинею, — сказала Галя. — Все торочила, що не побачу я тебе ніколи.

— Мала рацію, — сказав він, напускаючи на обличчя хмару диму. — їдучи звідси, я таки не думав повертатися.

— Хлопче! — вигукнула вражено Галя. — А про мене ти коли думав?

— Ти мала ким жити, — безцеремонне зауважив він. — Чоловік і донька…

— Не міг вибачити мені того шлюбу?

— Та ні! — Він почав цокотіти пальцями по столі, імітуючи стук поїзда — розважався так, коли днями вилежував на плацкартній полиці. — Я ніколи тебе не осуджував. Просто я вірю, як би тобі це сказати… В кожного, очевидно, є своє призначення. Мабуть, мені потрібно було облітати півсвіту, щоб повернутися сюди.

— А як же з наміром не повертатися?

— Коли в нас у сідниці шило, ми не завжди здатні до розважку. Ми тоді найменше думаємо про інших. Але про тебе я думав. Тоді, коли мені хотілося пуститись у дорогу, а в силу обставин я мав ще сидіти на місці, я думав найбільше про тебе, мамо.

— Дуже втішно, — сказала не без іронії Галя, викладаючи на тарілку готові млинці. — Втішніше мені було б, коли б ти прислав хоч одного листа.

Вона вилила на сковорідку тісто, і воно зашипіло.

— Я писав тобі листи, мамо, — сказав він несподівано ніжно і аж очі опустив від зворушення. — Написав тобі тисячу листів…

— Овва! — засміялася Галя. — Хотіла б я одержати з тої тисячі хоч би десять.

— Вони були б нудні й неприємні, — відмовив він. — На тих листах я вчився володіти пером.

— Володіти пером? — Галя була щиро здивована.

— Так, — сказав він, натоптуючи люльку. — Бо я не забував у тих мандрівках про ще одного чоловіка. Про діда Iвана. Добре затямив, що той лишив п'ять списаних зшитків. Ти нічого про них не знаєш?

— Зшитки? — задумалася Галя, і в неї ледве не згорів млинець. — Які це зшитки? Старий і справді мав якісь дивацтва. Марія Яківна…

— Я хочу прочитати ці зошити, — сказав Хлопець, припалюючи люльку й випускаючи з рота сиву хмарку. — Не знаю чому, в тих мандрівках я часто думав про діда й про ті його зшитки. Але перш ніж за них сісти, я мусив навчитися науки красного письменства.

— Саме тому ти й складав листи до мене? — спитала трохи вражена, але й потішена Галя.

— Хочеш, щоб я освідчився тобі? — засміявся Хлопець. — Те, що син справдовується перед матір'ю, і є його освідчення.

Вона почервоніла. Стало їй невимовне тепло від його слів, тож вона таки спалила млинець, надимівши більше, ніж він люлькою.

— Ти не бачив Оксани? — змінила вона тему.

— Бачив, — криво всміхнувся Хлопець. — Вона мене не впізнала.

— Ну, звідки вона може тебе впізнати? Чи ти прислав нам хоч одну фотокартку? їх лишилося у мене тільки дві, і то з часу, коли ти ще не вмів ставити свого "я".

— Фотографія — це облуда, — різко сказав Хлопець. — Блюзнірське обшахраювання часу!

— Як ти сказав? — здивувалася Галя.

— Обшахраювання часу. Ми легковажно тратимо час і весь час намагаємося обдурити себе. Спогади, листи, фотографії — все це без вартості, хіба що вбирається в одежу мистецьку. Тоді воно витворює хоча б ілюзію.

— Це якісь не зовсім збагненні думки. Які твої плани?

— Віддам тобі ті гроші, що маю. Потім знайду роботу і спробую жити тут.

Галя поставила перед ним тарілку з млинцями.

— Годилося б випити за твоє повернення доброго вина, — сказала вона, — але від нас до магазину неблизько.

— Що це за хвіртка в паркані? — спитав він, посилаючи до рота млинця.

— А, це для Володимира, — відмахнулася ножем Галя. — Знаєш, він помер. Це сталося так несподівано, буде вже тому п'ять років. Химерне, скажу, було в нас життя. Доки не зачинили дванадцятої школи, він змушений був жити внизу, а я на горі — не з його ногою сюди було щодня дертися. Бабця ж зійти вниз рішуче відмовлялася. О, вона була наївно безцеремонна! Коли в тебе є дочка, казала мені раз у раз, навіщо тобі він? Жінки цього дому не мають потреби в чоловіках, вони піддаються тільки пориву, — Галя засміялася і засоромилася раптом, що сказала синові таку сакраментальність. Але очі його світилися так ясно і щиро, що її мимоволі тягло до відвертості. — Я тоді жартувала: треба мені збудувати халабуду посередині гори, притому геометрично точно виміряти відстань, щоб жодна сторона не була уражена.

Вона замовкла й подивилася в вікно, наче й справді побачила оту халабуду серед гори.

— Оксана видалася така крикуха, — всміхнулася вона, — що я змушена була перебратися на гору. Тут більше простору… Але чого я тобі це розказую, ти б повинен це й сам пам'ятати.

— Я й пам'ятаю, — сказав він.

— Легше стало, коли зачинили дванадцяту школу, це вже було, здається, після тебе. Володимир дістав роботу в місті, і ми прорізали в паркані оту хвіртку — Володимир сам ходив до головного лікаря за дозволом. Тепер я її знову забила…

— Позбавляєш себе зручностей?

— Через ту хвіртку почали лазити всілякі суб'єкти, хворі і бозна-хто. А ми тут зовсім самі.

— Я часто про це думав, — сказав Хлопець. — Цей жіночий дім на горі — дивна це штука. Чоловіки й справді ніколи тут довго не затримуються. Зникали, як дим, а ви тут по-своєму розкошували.

— Не таке це вже й розкошування. А чоловіки звідси й справді швидко зникали. Вони залишали тут дітей і книжки.

— Саме про книжки, — сказав Хлопець. — Незвідь-чому мене вабили сюди й вони. Хочу їх перечитати.

— О, то велика робота! Знаєш, звідси не пропало жодної книжки, їх почав збирати ще твій прапрадід, решта чоловіків доповнювали його зібрання. Стара не любила тих книжок, а одного разу хотіла їх і спалити. Я ледве їх відборонила. Ці книжки для чоловіків, а не для жінок, любила казати, а чоловікам тут нічого робити.

— Вона була феміністка?

— Створила культ цього дому. Загалом, виводила його історію за кілька поколінь до себе. Але дуже мало знала про тих наших предків. Була вона часом опришкувата, але більше мудра, була повна любові і зла. Мені раніше здавалося, що легенду нашого дому створила таки вона: мала неабияку фантазію.

— Ну, а тепер? — спитав Хлопець, дивлячись впритул на матір.