Флорентійські хроніки. Державець (збірник)

З цього приводу флорентійці, відкинувши на кілька років свої громадянські чвари, спершу задумалися, як же стримати висунення Каструччо, а коли всупереч їхній волі міць того зросла, – як їм від нього відбиватися. А щоб Синьйорія могла ухвалювати зваженіші постанови й діяти розумніше, обрано дванадцять громадян, поіменованих Добрими мужами, без поради й згоди яких синьйори не могли вирішити щось важливе. Під той час добіг кінця термін Синьйорії короля Роберта, і місто, яке стало державцем саме по собі, повернулося до свого заведеного ладу зі знайомими ректорами і магістратами, а єдність його забезпечував неабиякий страх перед Каструччо. Цей синьйор після численних військових походів на державців Луніджани узяв в облогу Прато (1323). Флорентійці поклали допомогти відстояти це місто, позакривали свої крамнички і пішли до нього посполитим рушенням, зібравши двадцять тисяч піхоти і тисячу п'ятсот кінноти. Щоб підірвати міць Каструччо й підсилити своє військо, синьйори ухвалили, що кожен бунтівничий гвельф, який допоможе боронити Прато, дістане по завершенні кампанії право повернутися на батьківщину. Численність цього війська і навальність, з якою воно просувалося вперед, так спантеличили Каструччо, що він, аби не спокушати долю в бою, відступив до Лукки. Аж тут у флорентійському таборі між нобілями і посполитим людом знову пішла звада. Посполиті хотіли гнатися за Каструччо й остаточно розгромити його. А нобілі ратували за повернення назад, бо, мовляв, досить уже того, що Флоренція наражала себе на небезпеку задля оборони Прато. Звичайно, чинити так, казали вони, було необхідно, але нині, коли діло зроблено, нема чого ризикувати і ставити на карту багато чого ради не такого вже великого виграшу. А що домовитися було годі, розв'язати справу передано до Синьйорії, але там виникла та сама суперека. Коли про це стало відомо в місті, людність повалила на площі, почавши відверто лаяти грандів, через що налякані нобілі відступилися. Однак постанова довести війну до перемоги запізнилася і не зібрала одностайних голосів, бо ворог уже відкотився без перепон до Лукки.

Посполитий люд був так обурений грандами, що Синьйорія надумала для підтримання заведеного ладу і для свого святого спокою зламати дану вигнанцям обіцянку. Ті, передбачаючи відступництво, вирішили випередити події і ще до повернення війська прийшли до міських рогаток, щоб увійти першими. Проте флорентійці пильнували, задум вигнанців не вдався, і їх відкинули назад ті, хто зоставався в місті. Тоді вони поклали собі дістати добром те, чого їм не вдалося силою, і послали до Синьйорії своїх восьмеро делегатів, аби ті нагадали синьйорам про дану обіцянку, про небезпеку, на яку вони допіру наражалися, розраховуючи на обіцяну їм віддяку. Обіцянку Синьйорії нобілі вважали обов'язковою, бо вони й собі підтвердили її банітам, тим-то вони будь-що домагалися сповнення даного слова, одначе їхня поведінка, через що не було покінчено з Каструччо, так обурила цілу Флоренцію, що їхнє заступництво за банітів провалилося на велику шкоду і ганьбу місту. Багато хто з нобілів, повстаючи проти відмови Синьйорії, поклали собі силою добитися того, чого їм не пощастило домогтися умовляннями та просьбами: вони змовилися з вигнанцями, що ті зі зброєю в руках підійдуть під міські мури, а вони зі свого боку озброяться, аби допомогти їм у місті. Але цю змову викрито ще до того, як настав умовлений день, отож вигнанці побачили все місто озброєним і готовим дати відсіч прибульцям, і так залякали змовників усередині міста, що ті не зважилися взятися до зброї. Мусили і ті, й ті зректися свого наміру, піймавши облизня. Після відступу вигнанців постало питання про покару тих, хто змовився з ними; але, хоча на винуватців могли вказати всі, жодна душа не зважилася не те що оскаржити їх, а навіть назвати по імені. Тим-то ухвалено дійти до істини без жодних побоювань, і з цією метою вирішили, що на засіданні ради кожен напише імена злочинців і секретно передасть свою цидулку капітанові. Отож оскаржено месера Амеріго Донаті, месера Тег'яйо Фрескобальді і месера Лотерінго Герардіні, але суддя у них знайшовся милосердніший, ніж, може, заслуговував їхній злочин, і вони відбулися лише сплатою пені.

Розгардіяш, виниклий у Флоренції, коли ворохобники підійшли до рогаток, засвідчив, що народним компаніям одного командира було недостатньо. Тим-то ухвалено, що надалі кожен загін вестимуть три-чотири ватажки, що кожен хорунжий матиме двоє-троє підлеглих, так званих пенноньєрів, і все для того, щоб у тому разі, коли вистачатиме не цілої компанії, а тільки частини її, ця частина могла виступити під орудою свого начальника. Далі сталося те, що звичайно буває в усіх республіках, коли нові обставини касують давні настанови і натомість запроваджують інші. Перше Синьйорія оновлювалася вряди-годи, нині ж синьйори та їхні колеги, свідомі своєї міці, поламали цей лад, узявши на себе право визначати, хто в ній засідатиме в наступні сорок місяців. Імена цих нових засідателів кидалися в торбу і кожних два місяці витягалися звідти. Але ще до того, як минали сорок місяців, оскільки багато хто з громадян боявся, що їхні імена до торби не потрапили, доводилося додавати нові імена. Звідси пішов звичай загодя опускати в урну всіх магістратів як у самому місті, так і поза ним задовго до того, як завершаться повноваження давніх, і таким робом імена нових магістратів були вже відомі тоді, коли справували врядування їхні попередники. Така виборча процедура потім дістала назву виборів за жеребкуванням. Оскільки вдавалися до такого жеребкування кожних три роки, а то й через п'ять, здавалося, що в такий спосіб місто позбавляється зайвих хвилювань і усувається всякий привід для колотнечі, неминучої з виборами кожного магістрата через велику кількість претендентів. Не знайшовши нічого ліпшого, зупинилися саме на такому порядку обрання, але при цьому якось проочили ті істотні хиби, які крилися в цій не дуже великій перевазі.

Був рік 1325, коли Каструччо, взявши Пістойю, вбився в таку силу, що флорентійці, побоюючись його піднесення, вирішили напасти на нього і вирвати це місто з-під його рук, поки він ще міцно не всівся. Вони навербували з числа флорентійців і з числа їхніх спільників двадцять тисяч піхоти і три тисячі кінноти, отаборилися цим військом біля Альпашо, аби захопити його і перешкодити ворогові підсобити Пістойї. Флорентійці зуміли захопити це місто, а потім рушили на Лукку, розорюючи довкілля. Проте нерішучість, а головне двоєдушність капітана не дали змоги закріпити здобутки. За капітана у них був месер Раймондо ді Кардона. Він укмітив, як легковажать флорентійці своєю свободою, як вони вручають її то королю, то легатам, то зовсім незначним людям, і надумав, що як його поставлять на чолі війська, то він зможе завиграшки стати і їхнім володарем. Він не раз нагадував їм про це, кажучи, що коли в самому місті він не дістане тієї влади, яку вже має над загонами, то йому не домогтися послуху, конче потрібного капітанові. А що флорентійці на це не пристали, він байдикував, марнуючи час, який зате використовував Каструччо, бо до нього поспішала підмога, обіцяна Вісконті та іншими ломбардськими тиранами. Коли ж він осильнів, месер Раймондо, який через свою двоєдушність не пробував його розбити, нині з нерішучості своєї не зумів навіть урятуватися. Поки він поволі пробирався зі своїм військом уперед, Каструччо напав на нього неподалік від Альпашо (1325) і розгромив у запеклій битві, в якій полягло або потрапило в полон чимало флорентійців і, між іншим, і сам месер Раймондо. Так за його двоєдушність і нерішучість доля наслала на нього кару, якої він заслужив від флорентійців. Усіх тих напастей, які Флоренція зазнала від Каструччо після його перемоги, не перелічити. Каструччо знай лише грабував, громив, підпалював, захоплював людей, бо кілька місяців, не зустрічаючи опору, безчинствував зі своїми загонами в домівках флорентійців, які втішалися бодай тим, що врятували саме місто.

А проте духом вони знизилися не настільки, щоб не шкодувати грошей, готуючи укріплення, не вербувати нові збройні загони, не посилати до друзів по запомогу. Одначе всього цього було недостатньо для достойного опору такому супостату. Зрештою їм довелося обрати своїм синьйором Карла, дука Калабрійського і сина короля Роберта, аби він виявив ласку їх оборонити, бо ці володарі, призвичаєні царювати у Флоренції неподільно, прагнули не дружби її, а послуху. Проте Карл воював тоді в Сицилії і не міг сам прибути до Флоренції і взяти провід, а тому послав туди Готьє, родом француза і дука Афінського, який як намісник синьйора узяв у посідання місто і почав ставити магістратів на свій розсуд. А проте поводився він цілком гідно, що не вельми в'язалося з його вдачею, і завоював народну симпатію. Відвоювавшись у Сицилії, Карл на чолі тисячі верхівців прибув до Флоренції і вступив у неї в липні року 1326, а це привело до того, що Каструччо уже не міг вільно плюндрувати флорентійський край. І все ж добру славу, якої зажив Карл діями поза містом, він скоро утратив у самому місті, якому союзники заподіяли таких утрат, яких воно не зазнало від супостата, бо Синьйорія нічого не могла розв’язати без погодження з дуком, і він протягом року вигріб з міста чотириста тисяч дукатів, хоча за угодою мав право не більше ніж на двісті тисяч; цим здирством він або його батько займалися мало не що дня. До цієї халепи доточилися ще нові прикрощі й нові вороги. Гібелліни Ломбардії настільки стурбувалися появою Карла в Тоскані, що Галеаццо Вісконті та інші ломбардські тирани золотом і обіцянками залучили до Італії Людовіка Баварського, обраного всупереч волі папи цісарем. Він вдерся в Ломбардію, звідти рушив на Тоскану, де з підмогою Каструччо захопив Пізу (1327), а звідти, награбувавши золота, пішов на Рим. З цього приводу Карл, бою чись за свої володіння, покинув Флоренцію, залишивши там свого намісника месера Філіппо да Саджінето. Каст руччо після відступу цісаря захопив Пізу, але втратив Пістойю, яку в нього відбили флорентійці, змовившись з пістойцями. Каструччо отаборився під цим містом і облягав його з такою звагою і завзяттям, що флорентійці, хоч як старалися допомогти Пістойї, нападаючи то на обложників, то на володіння Каструччо, не здолали ні силою, ні хитрощами змусити його зректися задуманого, так люто поривався він покарати пістойців і взяти гору над флорентійцями. Пістойя мусила визнати його зверхність, але ця звитяга стала для нього такою ж славетною, як і пла чевною, бо, повернувшись до Лукки, він невдовзі помер (1328). А що фортуна рідко вщедряє благом чи вражає безголов’ям, не доточивши і нового блага, і нового безголов’я, то так і сталося, що в Неаполі тоді ж таки сконав Карл, дук Калабрії і синьйор Флоренції. Отож флорентійці неждано-негадано майже водночас спекалися і зверхності одного, і остраху перед другим. Визволившись, вони взялися реформувати місто: скасували всю систему колишніх рад, а натомість запровадили дві нові ради, першу в складі трьохсот самих пополанів і другу в складі двохсот п’ятдесяти і грандів, і пополанів. Перша дістала назву Ради народу, друга – Ради комуни.

Цісар, прибувши до Рима, поставив там антипапу і вжив чимало заходів, спрямованих проти Церкви; багато з них він здійснив, але багато було й безуспішних. Зрештою він поїхав з Вічного міста, як непишний, і повернувся до Пізи (1329), де вісімсот німецьких верхівців, чи то чимось невдоволені, чи то позбавлені заслуженини, обурилися проти нього й укріпилися на Монтек'яро над Черульйо. Останні, як тільки цісар подався з Пізи в Ломбардію, захопили Лукку і вигнали звідти Франческо Кастракані, залишеного там імператором. Розраховуючи нажитися на цій здобичі, вони запропонували флорентійцям купити це місто за вісімдесят тисяч флоринів, у чому вони за порадою месера Сімоне делла Този дістали відмову. Така постанова була б для нашого міста дуже корисна, якби флорентійці її дотримувалися, та незабаром їхній настрій змінився, що й спричинило чимало лиха. Бо коли це місто можна було дістати мирним робом і за вельми вигідну ціну, вони від цього відмовилися, а коли їм його захотілося і вони ладні були брязнути капшуком, було вже пізно. Це й стало підставою того, що Флоренція ще раз змінила свій устрій на величезну шкоду собі. Коли флорентійці відмовилися купити Лукку, її придбав за тридцять тисяч дукатів генуезець Герардіно Спінолі. Як правило, люди не дуже беруть те, що їм дається легко, зате спалахують хтивістю до того, чого їм зась. Тільки-но стало відомо про оборудку, зроблену месером Герардіно, і про виплачену малу ціну, як посполитий люд флорентійський запалився жагою дістати Лукку, лютуючи і на самого себе, і на тих, хто нараяв утриматися від покупки. Поклавши забрати силоміць те, що відмовився купити, він послав свої загони шарпати і плюндрувати луккезькі володіння. Тим часом цісар покинув Італію, а антипапу за ухвалою пізанців відправлено бранцем до Франції. Зі смертю Каструччо 1328 року і до 1340 флорентійці між собою жили тихо-мирно, ведучи тільки зовнішні справи та ще воюючи в локальних війнах у Ломбардії через прихід туди Іоанна, короля Богемського, і в Тоскані за приєднання Лукки. Місто прикрасилося новими спорудами, і за порадою Джотто, найславетнішого тоді маляра, зведено вежу Санта Репарата. Року 1333 в деяких куточках Флоренції через те, що води Арно піднялися на дванадцять ліктів вище, ніж щороку, сталася повінь. Було поруйновано чимало мостів і будинків, проте ціною великих зусиль і коштів усе було відновлено.

Але настав 1340 рік і приніс нові підстави для колотнечі. Зміцнювати й підтримувати свою владу найвпливовіші громадяни уміли двома способами. Перший полягав у тім, щоб усіляко скорочувати при жеребкуванні кількість нових магістратів з тим, щоб жереб випадав завше їм або їхнім друзям. Другий полягав у тім, щоб заправляти обранням ректорів і, отже, мати в їхній особі прихильних засідателів. Цим, другим способом вони так дорожили, що їм уже не вистачало двох ректорів, і вони іноді протягували ще й третього. І ось цього року їм пощастило додати ще одну людину – месера Якопо Габріеллі да Губбіо під титулом капітана варти і дати йому всі повноваження над іншими громадянами. Останній з метою догодити всім зверхникам чинив усілякі кривди. Серед скривджених були месер П’єтро Барді і месер Барді Фрескобальді, нобілі, а тому, природно, люди гонористі, тож вони не схотіли допустити, щоб чужинець з доброго дива, вислужуючись перед кількома можновладцями, чинив їм кривду. Щоб помститися, вони змовилися проти нього і проти зверхників, і в змові взяло участь багато нобільських домів і дехто з посполитих, котрим тиранство начальства було не до шмиги. Задум їхній зводився до того, щоб зібрати у своїх домівках велику силу озброєного люду і спозаранку другого дня після врочистих поминок Усіх святих, коли кожен молитиметься у храмі за упокій душі своїх близьких, розправитися з капітаном і першими особами в державі, а потім, обравши нову Синьйорію, реформувати устрій. Та коли йдеться про заміри вельми небезпечні, їх звичайно дуже докладно обговорюють і сповняти не квапляться, а тому ці змови, які вимагають час для здійснення, здебільшого розкриваються. Один із змовників, месер Андреа де Барді, зважуючи цю справу, більше потерпав карою за неї, ніж упивався надією на помсту. Він відкрився своєму своякові Якопо Альберті, Якопо доніс про все пріорам, а ті попередили увесь уряд. Загроза насувалась, бо день Усіх святих був не за горами, і ось багато громадян, зійшовшись у палаці і бачачи, що длятися небезпечно, зажадали, щоб Синьйорія розпорядилася бити на сполох, закликаючи народ стати до зброї. За гонфалоньєра був Тальдо Балоні, а одним з синьйорів Франческо Сальвіаті. Барді їм доводився родичем, і бити на ґвалт їм зовсім не хотілося, тому вони заявили, що озброювати народ через кожну дрібницю необачно, бо коли влада в руках юрми, стримати її годі, і ніколи з цього нічого путнього не виходило, що розпалити пристрасті легко, а погасити їх важко, і що ліпше, мабуть, спершу розібратися, чи це справді змова, і покарати заводіяк, притягнувши їх до відповідальності, ніж ставити на карту благо Флоренції, уживши за звичайнісінькою кляузою такі круті заходи. Але цих речей ніхто не слухав, синьйорів погрозами і образами змушено дзвонити на ґвалт, і на звуки дзвона позбігалися на площу озброєні громадяни. Зі свого боку, Барді і Фрескобальді, побачивши, що їхню змову викрито, надумали або перемогти зі славою, або з честю полягти і теж стали до зброї, розраховуючи на успішну оборону в тому куточку міста за річкою, де стояли їхні оселі. Вони укріпилися на мостах, бо сподівалися на підмогу нобілів, що мешкали в контадо, та інших своїх друзів. Одначе тут вони схибили, оскільки пополани, з того самого куточка міста, що й вони, виступили на захист Синьйорії. Обскочені звідусіль змовники покинули мости і відступили на вулицю, де проживали Барді, найкращу для оборони, і там відбивалися завзято. Месер Якопо да Губбіо, знаючи, що вся ця змова проти нього, і потерпаючи за свою шкуру, розгубився і стояв ні в сих ні в тих неподалік від Палацу синьйорії в кільці своєї варти. Проте інші ректори, чия вина була менша, виявляли більшу звагу, а надто подеста, який звався месер Маффео деї Марраді. Він подався на бойовище, перехопився безстрашно через міст Рубаконте назустріч мечам Барді і показав знаками, що хоче з ними говорити. Цей муж викликав своїми високими прикметами та іншими цнотами в усіх таку пошану, що бій як стій урвався і його почали уважно слухати. Словами розважливими, але стурбованими він засудив змову, показав, на яку небезпеку вони наражаються, якщо не поступляться такому народному пориву, обнадіяв їх на те, що їх уважно вислухають і виявлять до них поблажливість, пообіцяв, що сам наполягатиме на тому, щоб з огляду на їхнє обурення на них зглянулися. Відтак, повернувшись до синьйорів, він заходився переконувати їх, щоб вони не домагалися перемоги, проливаючи кров своїх громадян, і нікого не засуджували, не вислухавши. І діяв він так успішно, що Барді і Фрескобальді зі своїми покинули місто і поїхали без перешкод до своїх замків. Після їхнього відходу посполитий люд роззброївся, і Синьйорія обмежилася тим, що притягла до суду лише тих родичів Барді і Фрескобальді, які взялися до зброї. Щоб підірвати їхню воєнну міць, у Барді викуплено замки Мангона і Верніа, оприлюднено закон, за яким громадянам заборонялося мати укріплені замки ближче ніж за двадцять миль від Флоренції. Через кілька місяців упали голови Стьятти Фрескобальді та ще багатьох його родаків, оголошених ворохобниками. Проте зневаги і погрому домів Барді та Фрескобальді можним здалося не досить. Як часто буває з людьми, які тим дужче надуживають своєю владою і тим зухвалішають, що більше ця влада, вони, вже не вдовольняючись одним капітаном варти, який дошкуляв усього місту, поставили ще одного для контадо з величезними повноваженнями, так щоб люди у них на підозрі не могли жити не лише у Флоренції, а й на інших її землях. Тим самим вони так під’юдили проти себе всіх нобілів, що ті ладні були задля помсти і самі запродатися, і місто продати кому завгодно. Вони чекали тільки нагоди, і вона скоро трапилася, а вони скористалися нею якнайкраще.

У розпал цієї великої колотнечі, яка шарпала Тоскану і Ломбардію, місто Лукка перейшло під руку Мастіно делла Скали, синьйора Верони (1341), який хоч і мав за угодою передати Лукку флорентійцям, не зробив цього; він гадав, що, пануючи в Пармі, він може утримати також і Лукку, і тому знехтував даним словом. Флорентійці, бажаючи помститися, у спілці з Венецією повели проти нього таку нещадну війну, що він був мало не втратив усі свої статки. Одначе єдиною перевагою, яку вони здобули, була втіха від того, що вони погромили Мастіно, бо венеційці, пактуючи, як усі, зі слабкішими за себе самих, захопивши Тревізо і Віченцу, замирилися окремо з ворогом, а Флоренція вхопила шилом патоки. І все ж за якийсь час Вісконті, володарі Мілана, забрали у Мастіно Парму, і він, гадаючи, що Лукку йому нині не утримати, надумав продати її. Покупцями виступили флорентійці і пізанці, і в ході торгу пізанці побачили, що флорентійці, як багатші, заломлять їх. Тоді вони надумали взяти Лукку силоміць і з допомогою Вісконті отаборилися під нею. Але флорентійці не здалися, провели з Мастіно оборудку, виклавши частину грошей готівкою, а на решту видавши зобов'язання, і послали трьох представників – Наддо Ручеллаї, Джованні ді Бернардіно Медічі та Россо ді Річчардо Річчі, щоб вступити в посідання майном. Вони зуміли пробитися в Лукку силою, і осілі в цьому місті люди Мастіно передали його їм. Проте облоги пізанці не припинили і чого тільки не робили, щоб захопити Лукку; флорентійці ж силкувалися змусити їх облогу зняти. Після тривалої війни, в якій флорентійці втратили свої гроші і дістали ганьби, бо їх було вигнано, Лукку прибрали до рук пізанці. Утрата цього міста, як завжди в таких випадках буває, нацькувала флорентійський посполитий люд проти можновладців, і він лаяв їх на всіх площах, закидаючи їм скупість і нездарність. Попервах війну доручено вести двадцяти громадянам, які поставили месера Малатесту да Ріміні капітаном. Командував він операціями і невміло, і нерішуче, а тому королю Робертові Неаполітанському послано прохання про допомогу. Король послав до Флоренції Готьє, дука Афінського, який з призводу небес, уже грізних від передчуття лиха, приїхав саме тоді, коли луккське передузяття зазнало краху (1342). Зібрання Двадцяти, бачачи народне обурення, подумало, що обрання нового капітана сповнить людей новими надіями і це призначення або стримає зовсім, або пригасить їхній гнів проти нього. А щоб тримати їх у страхові і дати дуку Афінському таку владу, щоб він зумів боронити його успішніше, воно поставило його спершу охоронцем, а потім капітаном озброєних загонів. Гранди через викладене вже вище тримали камінь за пазухою, а проте багато хто з них зблизився з Готьє тоді, як він від імені Карла, дука Калабрійського, правив Флоренцією. Тут вони й ухвалили, що пора, жертвуючи державою, згасити полум'я їхньої зненавиди і що народ, їхній вічний кривдник, можна здолати лише одним: віддати його під зверхність державця з тим, щоб той, добре обізнаний з доблестю однієї партії і свавіллям другої, першу нагородив, а другу вбрав у шори. До цього слід доточити й сподівання на ті блага, яких вони заслужать за їхнє сприяння, коли дук вийде на володаря. Тим-то вони не раз вступали з ним у таємні стосунки й радили йому взяти на себе всю владу, обіцяючи підсобити йому всім, що від них залежить. У цьому до них підпряглися деякі пополанські доми, як, наприклад, Перуцці, Аччаюолі, Антеллезі та Буонаккорсі; заборгувавши кругом і позбавлені чим розплатитися, вони зазіхали нині на чуже, сподіваючись, що, допомігши поневолити батьківщину, вони скинуть ту неволю, якою загрожували їм позичкодавці. Честолюбне дукове серце загорілося від цих умовлянь жагою влади і могуті. Бажаючи зажити слави суворого правдолюбця і завоювати народну любов, він позвав до суду тих, хто вів луккійську війну, стратив месера Джованні Медічі, Наддо Ручеллаї та Гульєльмо Альтовіті, а інших, багато кого, засудив до вигнання чи грошової пені.

Страти нажахали громадян середнього стану і припали до душі лише грандам і плебсу, оскільки перші побачили в цьому розплату за всі кривди, заподіяні їм від посполитого люду, а другі взагалі любили просто зловтішатися. Коли дук робив обхід міста, його гучно хвалили за великодушність, і кожен привселюдно закликав його виводити злочинців на чисту воду й карати. Зібрання Двадцяти важило з кожним днем усе менше й менше, зате посилювалася влада дука і страх перед ним. Усяк, щоб показати йому свою відданість, малював на причілках своїх осель його герб, отож, щоб вийти в державці, йому бракувало тільки титулу. Думаючи, що віднині для нього вже немає нічого недосяжного, він натякнув Синьйорії, що для державних інтересів уся повнота влади йому просто-таки необхідна, і оскільки з цим згодне все місто, він гадає, що й Синьйорія не проти. Синьйори, уже давно передчуваючи руїну республіки, від цього домагання схвилювалися непомалу і хоча знали, чим це їм загрожує, відповіли, не бажаючи зрадити своєї батьківщини, одностайною рішучою відмовою. Дук, зводячи на очі всім свою релігійність і гуманність, зупинився в монастирі братів-міноритів Санта Кроче. Приступаючи до здійснення свого зловорожого заміру, він розпорядився читати по всіх усюдах заклик до народу зібратися завтра в його присутності на площі Санта Кроче. Цей заклик злякав Синьйорію ще більше, ніж попередні його орації, і вона згуртувала довкола себе тих громадян, які, на її думку, любили батьківщину і свободу беззавітно. Знаючи, яка потуга в дука, вони поклали собі тільки умовляти його і спробувати, бо чинити опір було годі, змусити його передумати або ж якось пом'якшити його владу. І ось деякі синьйори пішли до дука, і один із них повів таку річ: «Ми прийшли до вас, синьйоре, на ваш виклик, а також за вашим розпорядженням зібратися всі народом, бо певні, що ви прагнете дещо незвичайно домогтися того, чого ми не побажали дати вам законним шляхом. Ми аж ніяк не збираємося чинити опір вашим задумам, ми тільки хочемо показати, якою важкою буде для вас та ноша, яку ви вирішили завдати на себе, аби ви завжди згадували про наші поради і про поради, зовсім їм протилежні, від людей, які дбають не про вашу вигоду, а про вгамування своєї злості. Ви намагаєтеся поневолити місто, яке завжди жило вільно, оскільки влада, передана колись від вас королям неаполітанським, була співдружністю, а не поневоленням. Чи ж уявляєте ви собі, як важить для такого міста і як солодко лунає в ньому слово «свобода»? Слово, якого ніякій не здолати силі, не стерти часові, не заступити жодній чесноті. Подумайте, синьйори, якої треба потуги, щоб таке місто уярмити. Прибульців вам буде недостатньо, а покластися на городян ви не зможете, оскільки теперішні ваші люди, які попхнули вас на цей шлях, як тільки розгромлять з вашою підмогою своїх ворогів, одразу ж візьмуться за вас, щоб верховодити самим. Плебс, цей ваш нинішній спільник, дуже зрадливий і хиткий і залежний від обставин, отож будь-якої миті все місто може стати ворожим до вас, потягнувши до ями і себе, і вас. Проти цього безголов'я немає ніякого ліку, бо захистити свої володіння можуть лише державці, в яких небагато недругів і їх можна легко знешкодити, розправившись з ними чи вигнавши. Але коли ненависть повсюдна, убезпечити себе годі, бо не знаєш, звідки ждати лиха, а коли всіх боїшся, довіритися не можна нікому. Рятуючись від біди, накликаєш на свою голову ще більшу загрозу, бо всі, кого скривджено, дихають ще лихішим духом і домагаються розплати ще завзятіше. Убити любов до свободи час безсилий, бо вона так часто поривала за собою тих багатьох городян, які її солодкості самі зроду не заживали, але вона дорога їм з пам'яті, переданої батьками, і якщо вони зуміли знову визволитися, бо боронили свою волю з великим завзяттям, зневажаючи всяку небезпеку. А в тому разі, коли батьки не заповіли їм бодай цієї пам'яті, свобода увічнена в громадських будинках, у місцях, де діють магістрати, у вивісках вільних установ, у всьому тому, що покликане розвивати громадську свідомість. Що ж ви збираєтеся зробити, що дорівнювало б свободі вільного життя чи могло б вгасити бажання людей повернути нинішні положення? Ні, нічим ви цьому не зарадите, навіть якби прилучили до цієї імперії всю Тоскану і щодня входили до цього міста тріумфатором після звитяги над нашими ворогами, бо ця слава була б вашою, а не їхньою славою, і флорентійці придбали б не підданців, а побратимів у неволі, що поневолило б їх ще більше. І навіть якби ви були найсвятішою і найдоброзичливішою людиною, найправеднішим судією – для народної любові всього цього замало. А як цього, на вашу думку, достатньо, то ви помиляєтеся, бо для того, хто жив вільно, всякі вериги обтяжливі і будь-які пута сковують його. До того ж насильний устрій доброму державцеві не може товарищити, і вони неминуче або уподібняться, або один знищить другого. Тим-то вам залишається тільки одна рада: або правити цим містом нещадною залізною рукою, для чого часто бракує цитаделі, варти, спільників, або обмежитися тією владою, яку ми вам передали, до чого вас і закликаємо, нагадуючи вам, що міцна тільки та влада, якої слухаються добровільно. Не рвіться ж у полуді своєї дрібної амбіції до місця, де вам не розсістися і звідки вище не піднятися, через це ви приречені рано чи пізно впасти, на ваше і наше страшне безголов'я».

Запеклої дукової душі ця промова аж ніяк не зворушила. Він відповів, що його мета не відбирати міську свободу, а навпаки, повернути її, бо рабські тільки ті міста, де панує розгардіяш, а згуртовані міста вільні. І якщо Флоренція під його рукою здихається сектантського суперництва, особистих амбіцій і ворожнечі, це поверне їй, а не уб'є свободу. І ношу цю він бере на себе не з честолюбства, а зглянувшись на благання вельми багатьох громадян, і тим-то їм, синьйорам, треба примиритися з тим, що влаштовує інших. А щодо погроз, на які він себе наражає, то йому байдуже, бо лише нікчема зрікається благодії, побоюючись зла, і тільки страхополох кидає славетне передузяття, якщо не певний успіху. І він сподівається на ділі незабаром переконати всіх, що йому довіряли замало і побоювалися його забагато. Синьйори, бачачи, що вони навряд чогось доможуться, домовилися назавтра вранці скликати всю людність на площі і від її імені передати дуку владу на один рік на тих самих умовах, на яких її вже передано Карлові, дуку Калабрійському. 8 вересня 1342 року дук у супроводі месера Джованні делла Този, усіх своїх спільників та багатьох інших громадян прийшов на площу і разом з синьйорами піднявся на трибуну, як називають флорентійці сходи, які ідуть до Палацу синьйорії, звідки людності й прочитано умови, встановлені поміж Синьйорією та дуком. Коли дійшли до того пункту, за яким влада передавалася останньому на один рік, народ загукав: «Дожиттєво!» Коли месер Франческо Рустікеллі, один із синьйорів, піднявся, щоб промовою своєю втишити юрму, слова його урвав ще гучніший репет, отож за народною волею дука обрано зверхником не на рік, а дожиттєво. Після чого натовп підхопив його, підняв і поніс по площі, скандуючи його ім'я. За звичаєм начальник палацової варти, коли синьйори виходили, замикався у палаці. Тоді уряд цей справував Ріньєрі ді Джотто. Підплачений дуковими приятелями, він впустив дука в палац без усякого супротиву, а злякані й оганьблені синьйори розійшлися по домівках. Палац зазнав пограбування від дукової челяді, народну корогву подерто, а на причілку палацу вившіено значок дука. Всі ці події викликали безмірну журбу й сум добрих громадян і величезну радість тих, хто на них пішов з темноти чи зловорожості.