Флорентійські хроніки. Державець (збірник)

Нікколо Мак'явеллі

Флорентійські хроніки. Державець (збірник)

Я не прикрашав своєї праці

і не сповнював її

ні розлогими міркуваннями,

ні крикливими й пишними словесами,

ні іншими принадами та оздобами,

якими багато хто звичайно

чепурить і присмачує свої твори,

бо хотів, щоб уся робота

або залишилася непоміченою,

або привернула увагу

єдине розмаїтістю змісту

і важливістю предмета.

Нікколо Мак’явеллі. «Державець»

Нікколо Мак'явеллі та його епоха

Італійський політик, філософ, історик, письменник, поет та комедіограф Нікколо Мак'явеллі особливої слави зажив своїм знаменитим твором «Державець». Починаючи з 1532 р. цю працю перекладали й видавали багато разів різними мовами – німецькою, французькою, англійською, шведською, голландською, датською, іспанською, польською, чеською, болгарською, угорською, російською. Тепер читачі мають можливість познайомитися з блискучим перекладом славнозвісного твору Мак'явеллі українською мовою.

Важко перелічити всіх мислителів та державних діячів, які зачитувалися «Державцем», – від одного з перших теоретиків ранньобуржуазного вчення про державу та право Юста Ліпсія в XVI ст., ідеї якого знайшли відбиття в курсах, що їх читали спудеям Києво-Могилянської академії, аж до мислителів та державних діячів сьогодення. У 1960 р. в Бостоні вийшла друком хрестоматія під назвою «Мак'явеллі – цинік, патріот чи політолог?», в якій було зібрано всі висловлювання цього державного діяча. Назва повною мірою відтворює всю суперечливість розуміння ідей мислителя. І все ж таки одне незаперечне – він геній, який зміг вперше сформулювати ідею національної державності та показати механізм управління нею.

У наші дні ці питання набули надзвичайної гостроти та актуальності. Особливо це стосується нашого державного буття. Щоб краще збагнути його, українці звертаються як до досвіду політичного життя різних країн, так і до вивчення теоретичних засад сучасної політики.

Варто при цьому врахувати те, що всі ці засади спираються на концепції, свого часу висловлені Мак'явеллі, без знання яких неможливе розуміння сутності сучасного світового політичного процесу. Тому необхідно звернутися до автентичного тексту праць Мак'явеллі й спробувати осягнути його з позицій сьогодення.

Однак це неможливо зробити, не застосувавши методології «ментального» підходу, коли будь-яке суспільне явище розглядається в контексті всієї специфіки конкретної історичної епохи.

В історії людства ніколи не було легких часів. І все ж таки є в ній особливо трагічні та суперечливі періоди. Саме в таку епоху й жив Мак'явеллі. І саме ця епоха відбилася в тій складності й певній суперечливості положень, що були висловлені в його працях.

Так, передусім слід відзначити політичну нестабільність, що характеризувала державне життя Флорентійської республіки, громадянином якої був Мак'явеллі. Як відомо, на відміну від Англії, Франції та Німеччини, Італія, що опинилася між двома постійно ворогуючими могутніми силами – імперією та папством, не створила політичної єдності. Виникає таке собі строкате поєднання держав – від незалежних економічно Флоренції та Венеції й до напівфеодального Неаполя. Всі вони були значно тісніше пов'язані зі своїми сировинними базами та ринками збуту за межами Італії, ніж одна з одною. Усе це породжувало нескінченні збройні сутички між Флоренцією, однією з типових торгово-промислових республік Італії, та близькими й далекими сусідами – зокрема Римом, Романьєю, Венецією, Ломбардією, Сицилією.

Невелике місто охоплене активним політичним життям. «У Флоренції політиками були всі… Не завжди у Флоренції політичний досвід набувався в спокійних умовах, іноді його доводилося засвоювати під дзвін мечів, під гуркіт будинків, що завалювалися, під жахливе калатання дзвонів у диму пожеж, серед змов і революцій, – свідчить відомий дослідник творчості Мак'явеллі А. Дживилегов. – А в мирні часи політика зливалася з веселощами, з карнавальними піснями й наспівами танцюристів. Політика пронизувала все. Мак'явеллі нею упивався».[1]

У такому бурхливому світі й минало життя Мак'явеллі. Він народився 3 травня 1469 р. в невеличкому маєтку Монтеспертолі в аристократичній родині з середніми статками. Про аристократичне походження свідчить герб із зображенням блакитного хреста, в кожен з кінців якого забито срібний цвях. Саме цвях і був символом родини, адже цвях італійською мовою – chiavello, звідси – machiavello – «дошкульний цвях». Це мало підкреслити силу роду, який уміє постояти за себе.

По якомусь часі родина Мак'явеллі переїжджає до Флоренції, де батько працював законодавцем. Широка освіченість Нікколо, постійне читання творів класиків античності – римських в оригіналі та грецьких у перекладі, ознайомлення за допомогою батька з основами юридичної науки та практики – все це сприяло тому, що він замолоду проявив себе як досвідчений політик і здобув авторитет серед громадян Флоренції. У віці двадцяти дев'яти років його обирають на засіданні Великої ради (уряду республіки Флоренція) на посаду другого канцлера.

Це була дуже висока урядова посада. Починаючи з XI—XIII ст. у Франції, Німецьких землях та в Італії формується інститут канцлерів, які зобов'язані були забезпечувати всю внутрішню та зовнішню діяльність держави.

З огляду на свій фах, канцлери мали володіти великим обсягом спеціальних знань – досконало знати мови, закони, архівну справу, іноземні звичаї, дипломатію. А це, в свою чергу, сприяло їхній власній творчій діяльності – нерідко вони ставали авторами політичних та історичних праць, хронографів тощо.

У Флорентійській республіці, на чолі якої стояв виборний керівник (звичайно це був учений-гуманітарій, широко відомий своїми науковими працями), було дві канцелярії. Канцелярію Синьйорії очолював перший канцлер – канцлер республіки, який займався в основному зовнішньополітичними справами. Друга ж канцелярія керувала внутрішніми справами республіки, на чолі її стояв найголовніший канцлер – другий канцлер. З 18 червня 1498 р. саме цю посаду зайняв Мак'явеллі й протягом чотирнадцяти років самовіддано працював для блага республіки. Упродовж цих років Мак'явеллі написав безліч листів (так, у Флорентійському державному архіві їх налічується понад чотири тисячі), урядових розпоряджень, військових наказів, державних проектів. Він здійснив тринадцять військово-дипломатичних поїздок до різних держав, був організатором та учасником кількох військових кампаній, ініціатором народного ополчення. Коли Мак'явеллі виповнилося тридцять три роки, він одружився з Марієттою Корсіні й потім усе життя піклувався про свою родину (він мав п'ятеро дітей – чотирьох синів та одну доньку).

До нас дійшла характеристика Мак'явеллі тих років, дана його сучасником. Оскільки після смерті Мак'явеллі за наказом Ватикану були спалені не тільки його твори, але й усі його портрети, то це свідчення надзвичайно цінне: «Мак'явеллі був середнього зросту, худий, з надзвичайно жвавими очима, темним волоссям, маленьким носом, невеликою головою, широким чолом, з майже завжди стиснутими вустами. Весь його зовнішній вигляд свідчив про те, що це тонкий спостерігач і мислитель. На його вустах завжди грала саркастична усмішка, надаючи йому вигляду неупередженого, розважливого, дошкульного чоловіка. Мак'явеллі мав дуже розвинуту уяву, яка часто захоплювала його й заносила так далеко, що він іноді здавався абсолютним мрійником. Відразу після обрання він узявся вірно служити батьківщині з усією пристрастю давнього флорентійця, натхненного поганством та республіканським Римом. Якщо він і не був цілковито задоволений тодішньою формою правління, то все ж мав неабияке задоволення від того, що скінчилася тиранія Медічі та владарювання ченця (мова йде про Джіроламо Савонаролу – релігійного, політичного реформатора, після страти якого на місце другого канцлера Великою радою Флоренції було обрано Мак'явеллі. – А. Б.). Безперечно, спілкування з Марчелло Вірджіліо (першим канцлером Синьйорії, професором Флорентійського університету. – А. Б.) було надзвичайно корисним для його занять; цілком можливо, що він, крім того, відвідував і деякі лекції свого старшого колеги».[2]

Саме в ці часи сформувалися основні засади наукової творчості Мак'явеллі. Вони зводилися до намагання оцінювати конкретні події крізь досвід інших народів та держав.

Крім зовнішніх конфліктів, Італія часів Мак'явеллі переживала внутрішні труднощі, пов'язані з тим, що зміцніли національні держави – Іспанія, Португалія, Франція, Англія, де королівська влада, спираючись на підтримку міського населення, створила всі умови для розвитку торгового, фінансового та промислового капіталу, й цим самим сприяла витісненню італійських купців із земель, де вони віками панували. Ослабленню італійських земель сприяла також і політика Ватикану, який не був зацікавлений у їхній єдності, намагаючись створити умови для подальшого маневрування перед загрозою гуманістично-ренесансних явищ.

Даремно Мак'явеллі закликав до єднання всіх італійських земель перед небезпекою іноземного загарбання. Засліплені власною гординею, породженою переконанням у своїй культурній вищості, та ідеєю прямої спадкоємності щодо Риму та Греції, італійські держави й далі ворогували між собою, чим сприяли розгрому Італії, в тому числі й падінню Флорентійської республіки. Після розгрому іспанськими військами французів при Равенні в квітні 1512 р. й жахливої різанини, яку вони вчинили, гонфалоньєр (голова Флорентійської республіки) тікає з Флоренції. Відновлюється Синьйорія Медічі. Мак'явеллі спочатку висилають з міста, а 1513 р. арештовують, кидають до в'язниці й піддають тортурам (його підтягували на дибі й завдали шість ударів батогом). Із в'язниці він вийшов завдяки амністії, у зв'язку з обранням на папський престол Джованні Медічі, який прийняв ім'я папи Льва X.

Ці переслідування були пов'язані з тим, що Мак'явеллі мав дружні стосунки з групою змовників проти тиранії Медічі. Змова була невдалою. Це була змова таких собі «книжників», далеких від уміння здійснювати конкретну політику. Так, один із змовників примудрився навіть загубити аркуш з іменами вісімнадцяти учасників, яких невдовзі й схопили. Організаторів змови – Паоло Босколі та Агостіно Каппоні – було страчено.

Мак'явеллі разом із сім'єю переселяється до свого невеличкого маєтку в сільській місцевості – Сант-Андреа в Перкуссіна. Розташований біля придорожнього готелю на шляху до Рима, цей маєток дістав назву «Готельчик» («Альбергаччо»),

Позбавлений у віці сорока чотирьох років прибутків та всіх посад, Мак'явеллі тяжко переживає це. Він живе життям, ритм якого описує в листі від 10 грудня 1514 р. до свого друга Віталі: «Я встаю зі сходом сонця і йду до гаю подивитися на роботу лісорубів, які вирубують мій ліс, звідти прямую до струмка, а потім до птахоловного току. Я йду з книжкою в кишені – або з Данте чи Петраркою, або з Тібулом чи Овідієм. Я читаю про їхні любовні інтриги та пригоди, згадую те, що сам пережив, і деякий час насолоджуюсь цими згадками. Потім заходжу до корчми, що при великій дорозі, розмовляю з подорожанами, розпитую про новини з батьківщини, прислухаюся до їхніх розмов та приглядаюся до різних уподобань і фантазій людей. Тим часом настає обідня пора, і я сідаю зі своєю сім'єю за скромну трапезу… Після обіду знову повертаюся до корчми, де звичайно вже сидять корчмар, м'ясник, мельник та цегельник. З ними я проводжу решту дня, граючи в карти… Коли настає вечір, повертаюся додому і йду до своєї робочої кімнати. На порозі скидаю селянський одяг, геть забруднений. Вбираюся в розкішне світське вбрання й вирушаю до великих людей давнини. Привітно ними зустрінутий, я споживаю те, до чого придатний і для чого народжений. (Йдеться про спілкування з книжками античних філософів, поетів, мислителів. – А. Б.). І мені не соромно розмовляти з ними, питати про причини їхніх вчинків, а вони охоче мені відповідають. Через чотири години я не відчуваю втоми, забуваю всі страждання, не помічаю злиднів, мене не лякає смерть, і я весь поринаю в цей забутий світ».[3]

Саме в цей період відбувається формування Мак'явеллі як мислителя. Цьому сприяв той трагічний факт, що Флоренція втратила геніального практика в політиці, штовхнувши його на шлях теоретичної діяльності.

Відомо, що сучасники давали високу оцінку Мак'явеллі як політику. В ці роки він отримує ряд пропозицій – зайняти місце секретаря кардинала Просперо Колонна в Римі, стати на службу до французького монарха. Але Мак'явеллі, патріот Флоренції, не може прийняти ці пропозиції від її ворогів.

Важко виділити певні етапи творчості Мак'явеллі, бо він водночас займався всім, що й створило таке широке розмаїття його праць, – про це свідчать самі назви творів: «Державець» (1513), «Роздуми про першу декаду Тіта Лівія» (1513—1516), «Діалоги, або Роздуми про нашу мову» (1514—1516), «Золотий осел» (1516—1517), «Бельфагор», «Мандрагора» (1518), трактат «Про військове мистецтво» (1519—1520), «Роздуми про засоби упорядкування справ у Флоренції після смерті герцога Лоренцо» (1520), «Опис подій у місті Луцці» (1520—1525), комедія «Кліція», «Флорентійські хроніки» (1520—1525), переклад байок Плавта та інші.

Кожен з творів Мак'явеллі має свою неповторну цінність. Так, у комедії «Мандрагора» автор довів до завершення стильові особливості, характерні для «Комедії про скриню» (1508 р.) Лодовіко Аріосто та комедії «Каландро» (1513 р.) кардинала Бабієні. Саме тому Мак'явеллі вважається засновником сучасної комедіографії.

Маловідомими, але, на наш погляд, важливими з позицій аналізу становлення мислителя й теоретика, є літературні твори Мак'явеллі. Крім «Мандрагори», комедія «Кліція» відкриває нам ще один бік його творчості – глибокий зв'язок з римською драматургією. Разом з тим у сюжеті «Кліції» відтворено одну з сторінок життя Мак'явеллі – його «любовний шал» до співачки та актриси Раффакані Салютаті. Комедійність невесела – змальовуючи себе в образі старого залицяльника Нікомаха (в імені якого простежується абревіатура імені Нікколо Мак'явеллі), висміюючи його (а фактично самого себе), автор змальовує суперечливість «потоку життя».

В єдиному своєму новелістичному творі «Бельфагор» Мак'явеллі підкреслює зло реального життя – чорт, познайомившись із земними конфліктами й трагедіями, проситься назад у пекло. Там спокійніше, ніж на землі.

У поетичних творах, чотирьох капітоло (невеличких поемах, які характеризуються сатирично-бурлескними мотивами) – «Про невдячність», «Про долю», «Про пиху», «Про випадок», – можна простежити становлення основних ідей тих творів, які прославили його ім'я, – «Державець» та «Флорентійські хроніки».

І все ж уся літературна творчість Мак'явеллі нерозривно пов'язана і певною мірою підпорядкована Мак'явеллі-політику: практику та теоретику.

Початки його теоретичних пошуків припадають на 1513 p., коли він розпочав «Роздуми про десять книжок Тіта Лівія». Мак'явеллі поставив перед собою завдання: в діалозі з мудрими співбесідниками, починаючи від Платона й Арістотеля, сформувати для себе свої власні максими. Але коли з'являється надія повернутися до практичної політичної діяльності, він перериває роботу над «Роздумами» (було написано вісімнадцять розділів, останні завершено лише в 1522 p.).

Саме надія на повернення до «живої» політики змусила Мак'явеллі написати славнозвісного «Державця», який мав прислужитися новим володарям Флоренції, давши їм своєрідну програму управління державою.

І хоч за часів Мак'явеллі ця тема була досить модна, однак саме в нього вона набула такого звучання, що стала, можна сказати, вічною. Тому до «Державця» в XVI—XVII ст. зверталися по допомогу в дипломатичному та політичному мистецтві; у XVIII ст. – в історіографічному плані, а в XX ст. – як до класичної праці з політології.

Це стає зрозумілим, коли розглянути основні ідеї праці Мак'явеллі. Центральною серед них є проголошення могутності та сили людини, її розуму, знань та волі, що й робить її творцем-Деміургом, здатним змінювати світ відповідно до власних потреб та планів.

Адже саме це розуміння людського буття проголосила епоха Мак'явеллі, епоха титанів Відродження. Відбувається різкий перехід від статичного середньовічного світобачення до визнання вічної рухливості й навіть внутрішньої невпорядкованості, конфліктності світу. Принцип авторитаризму зберігається, але він втрачає, так би мовити, монархічний («монологічний») характер. На зміну йому приходить республіканський принцип, коли авторитетними стають не тільки біблійні істини, але й античні авторитети та східна мудрість (певний поліфонізм). І єдине, що абсолютне в цьому вічно рухливому світі, – це універсальна людина, наділена безмежними пристрастями, що й становить її найбільшу цінність.

Саме сила пристрастей, ламаючи будь-яку мораль, стає мірилом людського буття, його найвищого змісту. І це зрозуміло. Людина-творець, орієнтована на земні, можна сказати, «тілесні» цінності, відкидала усталені норми моралі, в епоху Відродження нерозривно пов'язані ще й з мораллю клерикально-християнською, бо нові моральні засади ще тільки формувалися.

І можна сміливо зазначити, що біля джерел цієї нової моралі одним із перших стояв Нікколо Мак'явеллі. Адже до «Державця» існувало поняття вірності Богу, князю, королю, синьйорові, а Мак'явеллі перший проголосив ідею stato – ідею Батьківщини.

Власне, звідси його зацікавлення політичною проблематикою. Мак'явеллі проголосив ідею єдності Італії значно раніше від того часу, коли окремі народи Європи, усвідомивши свою національну ідентичність, стали на шлях національно-визвольної боротьби, відомої як «Весна народів» (1848 p.). Оцінюючи значення заклику Мак'явеллі до національної єдності, видатний італійський поет кінця XIX ст. Джозуе Кардуччі зазначає: «Я – Італія велика і єдина. І виховав мене Нікколо Мак'явеллі!»

Як же з цим узгодити високу оцінку єдинодержавної монархічної влади, якої сповнені сторінки «Державця»? Це стає зрозумілим, коли згадати, що монархічна влада протиставлялася сваволі нобілітету, земельній аристократії та папству і була, фактично, шляхом до республіканського ладу. За часів Мак'явеллі питання політичного ладу опинилися в центрі уваги відомих мислителів та діячів Флоренції, які пропонували різні політичні системи. Так, Гвіччардіні обстоював ідею олігархічної республіки, О. Джанотті та Паруто – конфедерацію республік. Мак'явеллі ж проголосив ідею регіональної абсолютистської держави, створеної на основі Флорентійської республіки.

Це та основна мета, яку обґрунтовує Мак'явеллі. Але він не обмежується її формулюванням. У «Державці» він детально розробляє методи досягнення поставленої мети. Тут уперше виділено суто політичну діяльність в окрему сферу і розглянуто її особливості.

Ця діяльність, як вважає Мак'явеллі, спрямована на завоювання та утримання влади будь-якою ціною. А це можна здійснити, розмежувавши сфери політики та моралі.

Якщо згадати, що державу протягом сторіч розглядали як втілення волі Божої та божественної мудрості так само, як і моралі, то визнання людської природи державності цілком закономірно має певною мірою протиставляти політику та мораль. Мораль залишається виразником волі Божої, політика ж – проявом людської волі. Це й стало тим змістовним внеском, який був продиктований ренесансним світобаченням: «Фортуна розпоряджається однією половиною наших дій, але дозволяє нам управляти другою половиною». Ця свобода «управління» проявляється, за Мак'явеллі, в умінні узгодити свої вчинки з фортуною. Оскільки ж фортуна мінлива, то мудрість державця полягає в тому, що він має повсякчас шукати такого способу дії, який би відповідав часу та обставинам або ж порядку речей. Це й визначає успіхи чи неуспіхи державця. Моральним стає все те, що дає можливість досягнути успіхів будь-якою ціною.

Це, певною мірою, пояснює ту суперечливість моральних оцінок, які наводить Мак'явеллі у своїй праці і які покликані відіграти роль «прикладів» для показу тих шляхів, що їх повинен обирати державець залежно від ситуації.

Обгрунтування республіканських ідей Мак'явеллі завершує на сторінках «Флорентійських хронік». Ця праця, замовлена йому флорентійським університетом, який тоді очолював Джуліо Медічі, писалася протягом 1520—1525 років, за умови виплати авторові 100 флоринів щорічно, а відтак була вручена папі Климентові VII. У ті часи міста-держави замовляли вченим написання своїх історій. Відомі хроніки Віллані, Стефані, Каппоні, «Декади» Бйондо, «Історія Флоренції» Кавальканті, «Флорентійська історія» Поджо Браччоліні та інші праці.

Мак'явеллі викладає історичні факти не завжди послідовно, у нього є велика кількість помилкових оцінок. Але відомий дослідник західноєвропейської середньовічної історіографії О. Л. Ванштейн сказав так: «Місце, яке займає Мак'явеллі в історіографії, визначається не фактичним змістом його праць, а оцінками окремих явищ та загальною історичною концепцією, сприйняттям минулого та засобами, за допомогою яких минуле стає на службу інтересам сьогодення».[4]

Зрозуміло, що історіографічні принципи Мак'явеллі аж ніяк не вписувалися в ті історіософські концепції, які були провідними в творчості письменників та мислителів Середньовіччя і присвячувалися питанням про співвідношення світської та духовної влади, влади папи, імператора тощо. У всіх подібних дослідженнях ставилося завдання – накреслити шлях до вічності, отож земні проблеми були підпорядковані цій концепції.

Це знову ж таки не збігалося з політичними роздумами Мак'явеллі. Тим більше що він з самого початку відокремлює політику від релігії, надаючи останній певного «інструментального» змісту – так, поняття «Бог», «пекло», «рай», за Мак'явеллі, мають викликати страх.

Разом з релігією він відокремлює від політики право, яке в Середньовіччі спиралося на принципи християнської догматики.

Зрештою, Мак'явеллі був носієм релігійного індиферентизму, характерного для мислителів його часу. Дух вільних досліджень, негативне ставлення до середньовічних ідеалів, у тому числі й до моральних норм, було характерною рисою інтелектуального життя тогочасної Італії.

Однак не можна погодитися з тим, що Мак'явеллі стояв на позиціях прийняття аморалізму. Він, скоріше, зайняв позицію стороннього спостерігача, що виявилася у факті «описового» ставлення до вчинків політичних діячів, про які він розповідав на сторінках своїх праць.

Особлива цінність «Флорентійських хронік» у тому, що автор започатковує нове історіографічне світобачення. Певна річ, ми звикли до розуміння нерозривного зв'язку зовнішніх та внутрішніх політичних факторів, але слід пам'ятати, що Мак'явеллі перший сказав про це. Стоячи біля витоків буржуазної науки, Мак'явеллі розробив програму величезної історичної ваги, органічно пов'язав свою теорію з практичними вимогами дійсності, з ідеями прогресу.

Загалом «Флорентійські хроніки» не лише охоплюють історичні події Італії, але й висвітлюють політичну історію міжнародних відносин у Західній Європі. Це чітко виражено в самій структурі праці.

Так, перша книга присвячена політичній історії Давнього Риму, хоч і охоплює період до XV ст. У трьох наступних розглядається історія Флоренції аж до встановлення Синьйорії Медічі в 1434 р. У другій частині, яка складається з 4-х книг, досліджується історія правління Медічі в XV ст.

Таким чином, можна відзначити, що «Флорентійські хроніки» – це блискучий пам'ятник політичної думки пізнього Відродження, історико-філософське дослідження розвитку національного республіканського ладу.

Це була остання праця Мак'явеллі.

Усунення Медічі від влади та запровадження у Флоренції республіканського режиму зродили в Мак'явеллі надію на повернення до практичної політичної діяльності. 1526 р. він організував у Флоренції Магістрат оборони, головним адміністратором та канцлером якого його й призначили, а син Бенедетто став його помічником.

Але в 1527 p. Рим було взято й розгромлено іспанськими військами, а у Флоренції відбулися вибори до Великої ради.

Роки страждань та зневіри виснажили Мак'явеллі. Важко було впізнати того веселого молодого чоловіка, портрет якого ми наводили вище, у цьому мужчині, що передчасно зістарівся: «Груди кістляві, постать трохи згорблена. Обличчя худе. Погано голені, запалі щоки. Очі сидять глибоко, дивляться неуважно й неспокійно, але в них багато затаєної думи, і вони здатні спалахувати поривами рішучості та завзяття. Багато дум і під високим зморщеним чолом із залисинами. Рот великий, облямований численними зморшками, в яких ховаються великі та малі душевні болі, туга, розчарування. Вуста хтиві; якщо на них заграє усмішка, вона буде насмішкувата, недовірлива, зла, цинічна і навряд чи добродушна. Ніс – довгий, гачкуватий, з тонким вислим кінцем. Голова мислителя, людини справи, невеселого епікурійця, Мефістофеля в мінорі. На гравюрі немає фарб, і так стає шкода, що обличчя одного з найвидатніших людей Італії та Європи не увічнене пензлем великого майстра…».[5]

Таким був Мак'явеллі, коли балотувався на посаду канцлера Флорентійської республіки в 1527 р.

На жаль, за якихось п'ятнадцять років у настроях та політичних уподобаннях флорентійців відбулися разючі зміни; від того, коли вони високо оцінили діяльність, патріотизм Мак'явеллі та його відданість Флоренції, і до того, коли, переживши тиранію Медічі й повернувшись до ідеї республіки, вони почали цінувати не стільки її велич як центру культури, мистецтва та освіти, скільки стабільність ситого життя. До нас дійшли окремі висловлювання членів Великої ради на адресу Мак'явеллі. «Мак'явеллі провадить життя, невідповідне звичаям і нерелігійне, він їсть скоромне в день святої п'ятниці, чи хтось його бачив на проповідях?» – запитував один із «батьків міста». Другий: «Він сидів у шинку, гірше того – в бібліотеці, читав старі книжки. Не хочемо філософів! Геть філософів!» – «Геть вчених! Батьківщина потребує людей благонадійних, а не вчених, – заявив представник одного із знатних родів Флоренції Леона Альбіцці. – Мак'явеллі історик… він насмішник і ставить себе понад усіма»[6]. За Мак'явеллі проголосувало 12 чоловік, проти – 555. Геніального політичного теоретика, талановитого практика і полум'яного патріота не сприйняли сучасники, як це часто буває з тими, хто значно випереджає свій час.

Невдовзі по тому Мак'явеллі помер – чи то від пневмонії, чи то від апендициту.

Те, до чого він марно прагнув за життя, – визнання теоретичної та практичної цінності його політичних програм, – приходить до нього після смерті й протягом століть викликає до себе постійний інтерес. Наслідком цього є навіть поява поняття «мак'явеллізм», у яке вкладають зміст, далекий від того, що насправді обстоював мислитель.

Протягом 450 років цей термін набував різного змістового навантаження. Єдине, що не змінювалося, – негативне сприйняття самого поняття, яке в основному асоціювалося з виразом «мета виправдовує засоби».

Фактично ж творцями мак'явеллізму від самого початку були клерикальні кола – в матеріалах Тридентського собору в спеціальному меморіалі було сказано, що «Державець» написаний «рукою сатани» (1546), а 1559 р. всі твори Мак'явеллі було внесено до «Списку заборонених книжок». У 1592 р. папський дипломат у Східній Європі єзуїт Антоніо Поссевіно, що працював над довершенням релігійної унії спочатку в Москві, а пізніше в Україні (1581—1582), не заглиблюючись у самий твір Мак'явеллі, написав супроти нього трактат; через п'ять років після цього іспанський чернець П'єтро Рибаданейра в книзі «Про релігію й доброчинства християнських державців, проти Мак'явеллі» заперечує несумісність релігії з політикою. Протягом усього XVII ст. клерикальні кола вели активну боротьбу з політичними ідеями Мак'явеллі.

Саме цей наступ клерикалів і породив поняття «мак'явеллізм», а сам автор книг «Державець» та «Флорентійські хроніки» здобув репутацію людини жорстокої, аморальної, без честі й совісті. Наступ прихильників папства на ідеї, висловлені Мак'явеллі, зрозумілий, якщо згадати, що політика Ватикану на той час була спрямована на боротьбу проти становлення єдиної італійської національної держави. Це лише один бік питання, а другий – протидія появі світських знань та їх відокремленню від «теологічної науки», як називалося богослов'я в ті часи.

Перше місце серед світських знань Мак'явеллі відводить моралі, що її він розглядав як певну сукупність інтересів, виховуваних у співжитті громадян у державі. Саме мораль покликана навчити останніх вважати загальнодержавне благо за вище мірило своїх вчинків.

Звідси – детальна розробка питань управління державою, показ сутності «ремесла» політика.

Мак'явеллі поставив нерозв'язну за його часів проблему – поєднання норм високої особистої моралі й успіху в політиці. Пізніше це добре визначив Гегель: «…не може бути й мови про вибір засобів, гангренозні члени не можна лікувати лавандовою водою. Стан, при якому отрута, вбивство з-за рогу стали звичайною зброєю, неможливо усунути м'якими заходами протидії. Життя, що ледь жевріє, відродиться завдяки насильницьким діям».[7]

І хоч методика управління державою, запропонована Мак'явеллі, неприйнятна, сама проблема – міра співвідношення раціонального та ціннісного: політики, права й моралі – вічна, вона й тепер є надзвичайно актуальною, набувши характеру загальнолюдського, глобального й разом з тим зорієнтованого на неповторну цінність кожної людської особистості.

В XIX—XX ст. спостерігається новий злет зацікавленості політичними ідеями Мак'явеллі. Так, починаючи з Ф. Ніцше й завершуючи сучасними соціологічними концепціями М. Вебера й Ж. Сореля, знову постала «проблема Мак'явеллі» – різниця між «уявленням про політичну діяльність» і практикою цієї діяльності та її результативністю.

А ось ідея про роль активної, діяльної особистості лягла в основу «теорії еліт», яка виникла на межі XIX—XX ст. серед італійських соціальних філософів (Г. Моска, В. Парето, Р. Міхельс).

Після Другої світової війни знаменитий соціолог Дж. Бйорнхем очолив у США «мак'явеллістський напрямок», підтриманий Р. Міхельсом, Г. Ласауелом та іншими. Прибічники цього напрямку поставили перед собою завдання розглянути еліту як сукупність певних «ремісників»; механізми, якими вона користується в управлінні; методи та засоби, які вона застосовує для досягнення своїх цілей.

Представники «неолітичної школи» (П. Бакрак, Т. Дай, X. Зейглер, Г. Домхоф та ін.), що сформувалася наприкінці 60-х – на початку 70-х pp. XX ст., послуговуються ідеями Мак'явеллі, ставлячи та розглядаючи питання, пов'язані з виявленням особливостей боротьби між тією елітою, яка вже стоїть при владі, та тією, яка прагне до неї.

Ідеї лідерства особистості, здатної виробити в собі якості, потрібні для виконання відповідних соціальних ролей, розробляють, орієнтуючись на ідеї, свого часу висловлені Мак'явеллі, соціальні філософи, що тяжіють до психології, – Ж. Піаже, Д. Рісмен, Е. Фром.

Постійно звертаються до творчості Мак'явеллі й сучасні соціологи та політологи, ставлячи та розглядаючи проблеми корупції, бюрократії, політичного прогнозування.

Для нас, певна річ, особливий інтерес становить резонанс ідей Мак'явеллі в Україні. Та оскільки майже всі проблеми української історії й культури тільки тепер починають грунтовно досліджуватися, питання про поширення ідей Мак'явеллі в Україні можна розглядати лише опосередковано. Так, відомо, що в першій половині XVII ст. Петро Могила привіз в Україну твори Мак'явеллі. Неодноразово цитував Мак'явеллі Іоаникій Галятовський.

Проте це питання цілком закономірне, зважаючи на те, що зв'язки України з Італією були започатковані з давніх часів, а в XIV—XV ст. вони починають значно зростати, коли в Україні активно поширюються гуманістичні та реформаційні ідеї. Це було пов'язане з тим, що багато молодих людей з України навчалися в італійських університетах Падуї, Флоренції, Рима, Болоньї, Феррари. Деякі з них залишилися в інших країнах і стали вченими зі світовим ім'ям (Юрій Котермак з Дрогобича, Павло Русин з Кросна, Станіслав Оріховський, який працював поза межами України близько 20 років, та ін.). «З кафедр Кракова й Болоньї, Падуї й Відня, – відзначає російський вчений І. Є. Голеніщев-Кутузов, – вихідці з українських степів коментували античних авторів»[8]. Але більшість поверталася в Україну, несучи знання світової культури.

Це підготувало той розвій духовної культури в Україні, який ми спостерігаємо в XVI—XVII ст. Це був період становлення національної самосвідомості. Відбувався він завдяки формуванню світської й гуманістичної культури, нерозривно пов'язаної з тими процесами, які відбувалися в передових європейських державах.

Поширенню ідей гуманістичної культури сприяло й те, що, починаючи з XV ст., у відповідь на посилення національного та релігійного тиску з боку Польщі, на території України створюється активний соціальний рух, який сприяє формуванню національної самосвідомості. А вона з давніх часів спиралася на певні ментальні особливості, в основі яких лежить культурний поліфонізм – толерантність і терпимість щодо інших культур та народів. Саме це відзначав М. Костомаров: «Південноруси споконвіку звикли чути у себе чужу мову й не сахатися людей з іншими обличчями та іншими уподобаннями… Південноруси, які отримали свою віру від греків, не засвоїли тої неприязні до західної церкви, що виникла в Греції. В південноруських містах греки, вірмени, жиди, німці, поляки, угри знаходили вільний притулок… Цей дух терпимості, відсутність національної зарозумілості, перейшов згодом у характер козацтва й залишився в народі досі».[9]

За цих умов поширювалися ідеї ренесансних гуманістів насамперед через навчальні заклади – спочатку це була Острозька академія, що її викладачі удосконалювали свої знання в університетах Європи, передусім в Італії – Кирило Лукаріс отримав освіту в Падуї та Венеції, Діонісій Палеолог – у Римі. Пізніше до навчальних закладів долучилася Києво-Могилянська академія. Її засновник Петро Могила з самого початку взяв орієнтацію на тогочасну гуманітарну освіту. Тому професори академії знайомили спудеїв не лише з теологією та античністю, але й глибоко висвітлювали писання італійських гуманістів епохи Відродження, зокрема Марсіліо Падуанського, Франческо Петрарки, Джованні Боккаччо, Галілео Галілея, Тассо.

Серед цих авторів ми знаходимо й ім'я Нікколо Мак'явеллі. Ідея сильної особистості була близька й зрозуміла Петрові Могилі, який своєю діяльністю реалізував її. Проте він не приймає ідеї Мак'явеллі про необхідність сильної світської влади державця – адже тоді треба було б визнати зверхність польського короля, проти влади якого Петро Могила повсякчас виступав.

У системі поглядів Теофана Прокоповича – «голови вченої дружини» Петра І – ідея спільної влади державця стає основною.

Якщо врахувати те, що інтелігенція України, до якої належало й духовенство, загалом «розчинилася» в чужих політично-державних програмах, то відшукати ідеї «національної єдності», проголошені Мак'явеллі, ми можемо лише в тих документах, які стосувалися козацького руху – це козацькі літописи Самовидця, Григорія Граб'янки, Самійла Величка.

І все ж те, що виокремлює проблему розуміння «Державця» в Україні, – це поєднання політичних і моральних критеріїв. Адже для українців, завдяки їхньому менталітету, було неприйнятним проголошення аморалізму державця. Це добре усвідомлювали видатні діячі на ниві політичної національної боротьби – Б. Хмельницький, І. Мазепа та ін. Вони широко сприяли розвитку освіти й національної церкви. І кожен з них спирався не тільки на високий рівень знань світової культури та політики, але й на вічні моральні цінності народу, про що маємо чимало свідчень.

Повертаючись до Мак'явеллі, треба зазначити, що його творчість потребує постійної уваги – слід прислухатися до рекомендацій, які він пропонує, викладаючи суть «ремесла політика» в своєму «Державці». Чого варта лише думка про необхідність державця бути завжди здатним до нескінченних змін і політики, і ситуацій, і дій, бути, якщо потрібно, і «левом», і «лисицею». А хіба можна відкинути таку думку Мак'явеллі: «Про розум державця передусім судять з того, яких людей він до себе наближає; якщо ці люди віддані та здібні, то можна завжди бути впевненим у його мудрості».

І найголовніше, що робить Мак'явеллі близьким для багатьох народів, які в наші дні стали на шлях розбудови власної державності, – це той палкий заклик, з яким звернувся він свого часу до співвітчизників: «Італія ж, втрачаючи останні сили, чекає на того, хто вилікує її рани… Як сповнена вона прагнення та готовності стати під спільне знамено, коли б тільки знайшлося, кому його пронести!»

Ада Бичко

Флорентійські хроніки

Найсвятішому і найблаженнішому отцю, панові нашому Климентові Сьомому його покірник Нікколо Мак'явеллі

Оскільки Ваша Святість, найблаженніший і найсвятіший отче, ще до свого обрання доручили мені описати життя-буття та справи народу флорентійського, то я з усією ретельністю і вмінням, що їх мені дали природа і житейський досвід, спробував уволити Вашу волю. У своєму викладенні дійшов до тих часів, коли по смерті Лоренцо Медічі Пишного змінилося саме лице Італії, а що подальші події грандіозністю й величчю своєю вимагають і писань у дусі високому, зміркував, що слушно було б звести все досі мною викладене в одній книзі й піднести її Вашій найсвятішій щасливості, аби Ви змогли зажити плоди моєї праці, вирощені з посіяного Вами зерна. Читаючи ці сторінки, Ви, Ваша найсвятіша блаженність, насамперед узрите, від яких тільки напастей і від яких можновладців залежала доля італійських держав після занепаду Римської імперії на заході, побачите, як верховні понтифіки, венеційці, королівство Неаполітанське і герцогство Міланське перші зажили честі й потуги в нашому краю, добачите, як Ваша батьківщина, скинувши завдяки своєму поділу імператорську кормигу, залишалася поділеною, поки нарешті здобула урядування в затінку Вашого дому. І оскільки Ваша найсвятіша блаженність найпаче наказали мені описувати подвиги Ваших предків так, щоб було видно, який я далекий від будь-яких лестощів (бо якщо чути від людей щиру хвалу Вам приємно, то удаване й запобігливе величання Вам завжди буде не до вподоби), я побоююся, коли б часом, розводячись про доброту Джованні, мудрість Козімо, людяність П'єро, пишноту й обачність Лоренцо, не накликав від Вашої святості докору в недотриманні Ваших указівок. А втім, я тут можу виправдатися як перед Вами, так і перед тими, кому писання мої припали б не до смаку, як недостовірні. Бо, виявивши, що спогади тих, хто колись оповідав про Ваших предків, надто хвалебні, я мусив або показати їх такими, якими побачив, або нічого не сказати про них, як роблять заздрісники. Якщо ж за їхніми славетними діяннями крилося честолюбство, супротивне, як дехто вважає, загальному добру, то я, не узрівши його, не повинен на ньому спинятись. Бо я в усьому своєму викладенні ніде не пробував ні заличкувати негідний вчинок машкарою доброчинності, ні очорнити достохвальну справу, зроблену буцімто з протилежною метою. Те, наскільки я далекий від лестощів, показують усі розділи мого літопису, і найпаче привселюдні виступи або особисті міркування, як прямі, так і непрямі, де вдача того, хто говорив, виявлялася цілком одверто в його висловах і в усій його поведінці. Чого я цураюся, то це лайки, бо вона нічого не додає до статечності й достовірності хроніки. Кожен, хто читатиме мою повість неупереджено, може переконатися в моїй безсторонності хоча б з того, як небагато я говорю про батька Вашої святості. Причина тут – його недовгий вік, через що слави він не зажив, а я не міг піднести його. А проте великі й славетні діяння започаткував саме він, бо породив Вашу святість. Якраз ця заслуга перевищує подвиги його предків і примножить йому більше віків слави, ніж років життя, що їх відібрала йому лиха недоля. Принаймні я, найсвятіший і найблаженніший отче, намагався в цих моїх писаннях, не приоздоблюючи істини, догодити всім, та, певне, не догодив нікому.

Якщо це так, то я не дивуюся, бо гадаю, що, ведучи хроніку своєї доби, не дошкулити багатьом просто годі.

Одначе в похід я вирушаю з веселим серцем, сподіваючися, що, піднесений і виплеканий щедротами Вашої блаженності, знайду також підмогу й оборону в потужній раті Вашої найсвятішої кмітливості. Тим-то з усією моєю звитягою і вірою, які не покидали мене ніколи в моїй праці, вестиму далі мої писання, якщо тільки не позбудуся життя або заступництва Вашої святості.

Одавторове слово

Завзявшись описувати життя-буття та справи народу флорентійського, звершені ним у себе і поза собою, я збирався почати хроніку з року 1434 народження Христового, з того відтинку, коли рід Медічі, заходами Козімо та його батька Джованні, перебрав провід у Флоренції більше, ніж хто інший. Бо я гадав, що месер Леонардо Аретіно і месер Поджо, двоє славетних дієписців, розповіли якнайдокладніше про все, що здіялося доти. Проте згодом я пильно вчитався в їхні писання, прагнучи дослідити, як саме і яким робом описуються події, і ступити їм услід, щоб догодити нашим читальникам. І тут побачив, що в описі війн, ведених флорентійцями з чужими державцями і народами, вони справді дуже докладні, а от щодо цивільних чвар і внутрішньої незгоди та наслідків і того, і того вони багато чого замовчали, а дещо тільки коротко згадали, отож у такому викладі читальники не здобудуть ні пожитку, ні втіхи. Як на мене, вони так зробили тому, що ці події видалися їм дрібними і недостойними пам'яті поколінь, або тому, що боялися образити тих, кого під час оповіді їм довелося б гудити. Такі причини (даруйте мені на слові, панове дієписці) здаються мені принизливими для великих людей. Бо коли в історії щось може припасти до вподоби або виявитися повчальним, то це докладний опис подій, і коли якась наука корисна громадянам, які правлять республікою, то це пізнання обставин, які призводять до гризні й міських чвар, аби городяни, навчені гірким досвідом інших, уміли триматися єдності. І коли приклади того, що коїться в будь-якому панстві, можуть нас хвилювати, то приклади нашої республіки зачіпають нас дужче й навчають більше. І коли в якійсь республіці точилися неабиякі чвари, то найбільші були саме флорентійські. Бо в більшості інших панств це обмежувалося звичайно якоюсь незгодою, котра залежно від обставин або збільшувалась, або призводила до загибелі, зате Флоренція, не обмежуючись однією, викликала їх безліч. У Римі, як це всім відомо, після вигнання королів пішли чвари між нобілями й плебсом і не припинилися аж до розпаду імперії. Так було і в Афінах, і в усіх інших республіках, які тоді процвітали. Проте у Флоренції спершу починали гризтися нобілі, потім нобілі і пополани і, нарешті, пополани і плебс. До того ж нерідко траплялося, що серед тих, хто брав гору, виникав розкол. Колотнеча не раз вела до таких смертовбивств, вигнання, загибелі цілих родин, яких не зазнавало жодне відоме в історичних анналах місто. І воістину, на мій погляд, ніщо не показує величі нашого міста так очевидно, як його внутрішній розбрат, адже його цілком вистачило б на те, щоб зруйнувати найбільшу і наймогутнішу республіку. А проте наша республіка від нього знай зростала. Громадяни її були наділені такою звагою, вони підносили себе і свою батьківщину з такою силою духу, що навіть ті, хто переживав такі напасті, своєю звагою більше примножували славу Флоренції, ніж самі чвари і розбрат могли її підірвати. І, безперечно, якби Флоренція, визволена з-під імператорської кормиги, змогла здобути таку форму правління, яка забезпечила б їй єдність, я навіть не знаю, яке панство, сьогочасне і старожитнє, перевищувало б її: стільки б досягла вона в ратному ремеслі і в мирних справах. Адже відомо, що не встигла вона вигнати своїх гібеллінів у такій кількості, аж вони заполонили всю Тоскану й Ломбардію, як під час війни з Ареццо і за рік до Кампальдіно гвельфи разом з тими, хто залишився, могли навербувати в місті тисячу двісті важкоозброєних вояків і дванадцять тисяч піхотинців. А потім у війні проти Філіппо Вісконті, дука Міланського, коли флорентійці мусили витрачати кошти, а не діяти оружно (зброї тоді вони не мали), вони витратили три з половиною мільйони флоринів; по завершенні війни, невдоволені умовами миру і прагнучи показати потугу свого міста, вони облягли Лукку. Ось тому я не можу збагнути, чому цей розбрат у місті не заслуговує на докладну розповідь. Якщо ж вищезгаданих славетних письмаків утримувало побоювання ущербити пам'ять тих, про кого довелося б писати, то вони схибили в цьому і лише показали, як мало знають про людське себелюбство і незмінне прагнення людей увічнити імена власні та своїх предків. Забули вони про те, що багато хто, кому не випала нагода прославити себе якоюсь доброю справою, намагалися стати відомими через речі недостойні. Не здогадалися вони також, що звершення, величні самі по собі, як, наприклад, усі діяння політичні й державні, хоч би як їх вести, хоч би до якої мети вони приводять, завше, мабуть, дають діячам більше шани, ніж хули. Взявши це до уваги, я передумав і вирішив почати свій літопис від виникнення нашого міста. І все ж, не бажаючи збиватися на манівці, я хочу докладно оповідати тільки життя нашого міста аж до MCCCCXXXIV року, а про зовнішні справи говоритиму лише остільки, оскільки це стане доконечним для розуміння справ внутрішніх. У розділах після MCCCCXXXIV року візьмуся дрібно описувати і те, і те. А для того, щоб у цій історії були зрозуміліші всі періоди, які вона зачіпає, я, перш ніж писати про Флоренцію, викладу, яким чином Італія потрапила під руку тих, хто нею тоді правив. Ці події, як усеіталійські, так і флорентійські, і складуть перші чотири книги. В першій оповідатимуться коротко речі, які мали місце в Італії по занепаду Римської імперії і до MCCCCXXXIV року. Друга охопить період від виникнення Флоренції до війни з понтифіком після вигнання дука Афінського. Третя закінчиться MCCCCXIV роком, смертю короля Неаполітанського Владислава. У четвертій ми дістанемося до MCCCCXXXIV року і, починаючи з цього періоду, розлого викладемо все, що діялося у Флоренції й за її межами аж до нинішніх часів.

Книга перша

І. Навала варварів на Римську імперію. – II. Франки і бургунди дають ім'я Франції і Бургундії, гунни – Хунгарії, англи – Англії. – III. Вторгнення гуннів і вандалів в Італію. – IV. Королівство Теодоріха та остготів. – V. Виникнення нових мов: викликані цим великі зміни у світі. – VI. Смерть Теодоріха, через що імператор Юстиніан, запалений надією, посилає Велізарія, щоб він вигнав готів з Італії. Тотіла заволодіває майже всією Італією, але, розбитий Нарсесом, який заступив Велізарія на чолі імператорського війська, вмирає, і з його смертю закінчується панування готів. – VII. Імператор Юстин запроваджує в Італії новий порядок правління і призначає екзарха у Равенні. – VIII. Нарсес підбиває лонгобардів на захоплення Італії, а ті, захопивши країну, поділяють її на тридцять герцогств. Розамунда. – IX. Піднесення влади понтифіків. – X. Папа звертається по допомогу до французького короля Пипіна проти лонгобардів. Передача Пипіном нових земель папі. – XI. Карл Великий розбиває лонгобардів. Відновлення Західної імперії. – XII. Імперія переходить до германських правителів. – XIII. Спосіб правління і поділ італійських держав. – XIV. Миколай II доручає обрання пап кардиналам. – XV. Олександер II відлучає від Церкви Генріха II і змушує на вимогу його підданців благати папу простити його. Гвельфи і гібелліни. – XVI. Нормани засновують королівство Неаполітанське. – XVII. Урбан II вирушає до Франції і закликає там іти у Перший хрестовий похід. Орден єрусалимських рицарів і храмовників. Нещасливий кінець хрестових походів. – XVIII. Графиня Матильда вмирає, залишивши свої володіння Церкві. Фрідріх Барбароса. Його суперечки з Олександером III. Це змушує лонгобардів об'єднатися проти нього. – XIX. Убивство Томи Бекета. Короля Англії визнано винним. Фрідріх мириться з папою. Його смерть. – XX. Королівство Неаполітанське переходить до дому Свевів. Створення ордену домініканів і францисканів. – XXI. Початок піднесення дому д'Есте. Розкол міста і синьйорів на гвельфів і гібеллінів. Фрідріх II. – XXII. Смерть Фрідріха II, який заповідає володіння своєму синові Конрадину. Володіння переходить під опіку незаконного сина Фрідріха Манфреда. Ворожнеча між Манфредом і Церквою, через яку папа Урбан IV закликає до Італії Карла Анжуйського і віддає йому королівство Сицилії і Неаполя. Битви біля Беневента і під Тальякоццо. – XXIII. Підступна політика пап, спрямована на те, щоб тримати в покорі Італію. – XXIV. Сицилійська вечерня. – XXV. Імператор Рудольф продає незалежність багатьом італійським містам. – XXVI. Рішення папи Боніфація VIII про святкування ювілеїв. Климент V переносить Святий престол до Авіньйона. Генріх Люксембурзький прибуває до Італії з наміром об'єднати її й примирити. Він безуспішно облягає Флоренцію і вмирає в Буонконвенто у розпал свого походу. – XXVII. Вісконті приходять до влади в Мілані й виганяють звідти торріанів. Джан Галеаццо – перший дук Міланський. – XXVIII. Людовік Баварський і король Чехії Іоанн прибувають до Італії. Ліга італійських міст проти Іоанна і папи. – XXIX. Виникнення Венеції, її зростання і занепад. – XXX. Чвари між Бенедиктом XII та імператором Людовіком. – XXXI. Кола ді Рієнці, римський трибун, намагається вернутися до колишнього ладу республіки. – XXXII. Відзначення ювілеїв зводиться до 50 років. Королева Джованна дарує Авіньйон Церкві. Кардинал Егідія д'Альборнос відновлює в Італії владу пап. Війна між генуезцями та венеційцями за володіння островом Тенедос. Перше застосування артилерії в Італії. – XXXIII. Розкол у Церкві, в Неаполі та Ломбардії. – XXXIV. Наймані війська. Венеційці забирають Верону. – XXXV. Чвари між папою Інокентієм VII і римським народом через вольності. Церковний собор у Пізі. – XXXVI. Церковний собор у Констанці і кінець тривалої схизми між антипапами Григорієм XII, Бенедиктом XIII і Іоанном XXIII. – XXXVII. Філіппо Вісконті знову заволодіває Міланом. – XXXVIII. Королева Неаполітанська Джованна II і її інтриги. – XXXIX. Політичне становище Італії в середині XV століття.

Людність на північ від рік Рейну і Дунаю, в районах благодатних і родючих, плодиться так швидко, що частина її мусить часто покидати рідні землі й шукати нові місця пробування. Коли якийсь такий край хоче позбутися перенаселення, його мешканці поділяються на три частини так, щоб кожна частина складалася з однакової кількості родовитих і неродовитих, багатих і бідних. Потім частина, якій випадає жереб, вирушає шукати своєї долі у світ, а дві інші, позбувшись третьої, користуються й далі нажитим добром. Саме ця людність і зруйнувала Римську імперію, чому сприяли самі ж імператори, які покинули Рим, свою давню столицю, і перебралися до Константинополя, послабивши тим західну частину імперії, оскільки вони пильнували її нині менше й дозволили її грабувати як своїм підданцям, так і своїм ворогам. І справді, на те, щоб сплюндрувати таку могутню імперію, зведену на крові стількох відважних людей, потрібна була чимала підлота державців, чимала зрадливість підданців, чимала потуга і завзяття загарбників; отже, її занапастило не одне плем'я, а об'єднані сили багатьох племен. Перші з цих північних країв, ті, хто виступив проти імперії після кімврів, погромлених Марієм, римським громадянином, були вестготи, чия назва і їхньою, і нашою мовою означає – західні готи. Після зіткнень на границі імперії вони з дозволу імператорів отаборилися на довший час на річці Дунай і хоча з різних причин і в різний час чинили наскоки на римські провінції, а проте потуга імператорської руки весь час упиняла їх. І останній, хто звитяжно узяв над ними гору, був Теодосій; він настільки підгорнув їх під себе, що вони відмовилися обирати короля, а вдовольнившись його для них щедротами, жили під його зверхністю й билися під його корогвами. Але по кончині Теодосія його сини Аркадій і Гонорій успадкували імперію, проте не успадкувавши ні його зваги, ні фортуни; а зі зміною державця змінилися й часи. Теодосій поставив на чолі трьох частин держави трьох правителів: Руфіна на Заході, Стиліхона на Сході, а Гільдона в Африці. Зі смертю імператора всі троє вирішили не тільки правити в своїх володіннях, а й добитися їхньої незалежності. Гільдон і Руфін наклали головою, не встигши звершити задумане, а Стиліхон зумів приховати свої плани краще: по-перше, він спробував втертися в довіру нових цезарів, а по-друге, так розладнати правління в своєму краю, щоб йому було легше прибрати його до рук. З метою підбити вестготів проти цезарів він порадив перестати виплачувати їм заслуженину. До того ж, щоб викликати в імперії ще більшу колотнечу – бо цих ворогів здалося йому не досить – він заходився підбурювати бургундів, франків, вандалів та аланів, а також північні племена, які вже рушили підбивати нові землі, нападати на римські провінції. Отож-бо вестготи, позбавлені належної їм данини і запалені бажанням помститися за кривду, обрали своїм королем Аларіха, вдерлися в імперію і після низки подій напали на Італію, загарбавши і спустошивши Рим. Здобувши цю перемогу, Аларіх сконав, а спадкоємець його Атаульф узяв собі за жону Плацидію, цезарську сестру, і, поріднившися з цезарями, згодився піти на поміч Галлії та Іспанії, які зазнали нападу, з причини, згаданої вище, вандалів, бургундів, аланів та франків. Зрештою вандали, які захопили цю частину Іспанії, так звану Бетику, не зуміли відбити нападу вестготів, були покликані Боніфацієм, правителем Африки, зайняти цю провінцію і залюбки пішли на це, а Боніфацій був радий цій допомозі, бо боявся, що цезарі помстяться йому за його зраду. Так вандали осіли в Африці під началом свого короля Гензеріха. Тим часом цезарем став син Теодосія Аркадій. Він так занедбав справу Заходу, що всі північні племена вирішили міцно осісти на підбитих землях.

Так, вандали запанували в Африці, алани і вестготи в Іспанії, а франки і бургунди не тільки захопили Галлію, але й дали своє ім'я підбитим краям, тож один край став називатися Францією, а другий – Бургундією. Ці ратні звитяги спонукали й інші племена втрутитися в поділ імперії. Інше плем'я, так звані гунни, загарбало Паннонію, провінцію на протилежному березі Дунаю, яка, прибравши ім'я цих гуннів, почали називатися Хунгарією. На цьому напасті не закінчилися: цезар, гнаний звідусіль, аби зменшити число своїх ворогів, заходився укладати угоди то з вандалами, то з франками, а це лише примножувало владу і вплив варварів і підривало імперію. Таким чином острів Британія, який тепер називається Англією, теж зазнав такої напасті. Ось чому бритти, налякані тими племенами, які загарбали Францію, і не бачачи ніякого захисту з боку цезаря, закликали на допомогу англш, один з германських народів. Англи на чолі зі своїм королем Вортігерном залюбки відгукнулися і спершу боронили бриттів, а потім вигнали їх з острова, осіли там, і він почав називатися за їхнім ім'ям Англією. Проте корінні мешканці, втративши свою батьківщину, мусили злодіячити і хоча не здолали оборонити свого рідного краю, поклали собі загарбати чужий. Вони перевезлися зі своїми родинами через море, захопили приморські землі і дали цій країні назву Бретань.

Гунни, які заволоділи, як ми вже згадували, Паннонією, об'єдналися з іншими племенами, як-от гепідами, герулами, турингами та остготами (так іменуються їхніми мовами східні готи), і рушили на пошуки нових країв. Вдертися у Францію їм не пощастило, бо її захищали інші варвари, тому вони напали на Італію під орудою свого царя Аттіли, який саме убив свого брата Бледу, щоб правити одноосібно. З цієї причини він став усемогутнім, а Андаріх, гепідський цар, і Веламир, остготський цар, поробилися його підданцями. Вступивши до Італії, Аттіла взяв в облогу Аквілею. Облога ця, хоча ніхто інший йому не заважав, тривала два роки, і за цей час він сплюндрував увесь довколишній край і розпорошив усіх його мешканців. Тоді ж, як ми ще писатимем далі, пішов початок Венеції. Після здобуття й руїни Аквілеї та багатьох інших міст він повернув на Рим, проте плюндрувати його не став, зглянувшись на благання верховного понтифіка, до якого пройнявся таким благоговінням, що навіть пішов з Італії й повернувся до Австрії, де й сконав. З його кончиною Веламир, остготський цар, і правителі інших племен зі зброєю повстали проти його синів Генріха та Уріха і одного забили, а другого вигнали з його гуннами за Дунай, на батьківщину. Остготи і гепіди осіли в Паннонії, а герули й туринги на тому боці Дунаю. Коли Аттіла пішов з Італії, західний цезар Валентиніян надумав відновити імперію, і щоб йому було зручніше захищатися від варварів, він покинув Рим і переніс свою столицю до Равенни. Напасті, які випали на долю Західної імперії, спричинилися до того, що цезар, мешкаючи у Константинополі, передавав не раз владу на Заході іншим особам, вважаючи її справою небезпечною і коштовною. Нерідко також без усякого його дозволу римляни, бачачи себе кинутими напризволяще, для захисту від ворогів обирали самі собі цезаря, а то, бувало, й якийсь самозванець захоплював владу в імперії. Так, скажімо, по кончині Валентиніяна на трон сів Максим, цей римлянин змусив Євдокію, вдову по імператорові, одружитися з ним. Євдокія була імператорського коліна і шлюб з простим громадянином вважала для себе образою. Бажаючи помститися за наругу, вона таємно запросила до Італії Гензеріха, царя вандалів і правителя Африки, розтлумачивши йому, як легко й вигідно заволодіти імперією. Той, спокусившись на здобич, прибув, застав Рим кинутим напризволяще, сплюндрував його і пробув там два тижні. Потім він загарбав і спустошив інші краї італійські, і його військо, обтяжене величезними трофеями, подалося разом з ним до Африки. Римляни, повернувшись до свого міста, по смерті Максима проголосили цезарем римського громадянина Авіта. Відтоді в Італії сталося чимало подій, на троні побувало багато цезарів, і нарешті Константинопольська імперія дісталася Зенонові, а Римська – Орестові та його синові Августулові, який посів підступно престол. Поки вони силкувалися утри мати владу силоміць, герули й туринги, що мешкали, як я вже казав, по смерті Аттіли за Дунаєм, об’єдналися під орудою свого полководця Одоакра й напали на Італію. На місця, покинуті ними, одразу ж прийшли лонгобарди – теж північне плем’я, – очолювані їхнім царем Кодогою, які стали, як ми ще розповімо, останньою карою Італії. Отож увійшовши в Італію, Одоакр переміг і вбив Ореста біля Павії, а Августул утік. Після цієї перемоги Одоакр для того, щоб у Римі змінилася не тільки влада, а й сама її назва, прибрав титул не цезаря, а короля Римського. Він став першим з правителів племен, що кочували тоді по Римській імперії, який осів назавжди в Італії. Бо всі інші, чи то побоюючись, що їм не утриматися на престолі, оскільки східний цезар міг легко подати підмогу Одоакрові, чи то з іншої якої прихованої причини, завжди тільки спустошували Рим, а оселялися в якійсь іншій країні.

У той період давня Римська імперія була під зверхністю кількох державців: Зенон правив у Константинополі і панував над усією Східною імперією, остготи царювали в Мезії й Паннонії, вестготи, свеви та алани в Гасконії та Іспанії, вандали в Африці, франки й бургунди у Франції, герули й туринги в Італії. Остготське королівство діста лося тоді Теодоріхові, Веламировому небожеві. Заприязнений близько зі східним цезарем Зеноном, він написав йому, що його остготи, чия звага була вища від інших племен, мають куди менші ставки і вважають це за кривду; що йому вже годі утримувати їх у межах Паннонії, і, отже, бачачи, що їм треба дати дозвіл озброїтися й шукати нових земель, він доводить це до відома цезаря, щоб той запобіг їхньому походу, поступившись їм якимсь краєм, де б їм жилося достойніше й легше, ніж досі. І от Зенон, почасти зі страху перед загарбниками, почасти прагнучи вигнати Одоакра з Італії, надав Теодоріхові право рушити проти останнього і захопити Італію. Той негайно виступив з Паннонії, де залишив дружнє йому плем’я гепідів, удерся в Італію, убив Одоакра та його сина, прибрав за його прикладом титул короля італійського і заснував свою столицю в Равенні, з тих самих мотивів, які спонукали ще Валентиніяна вчинити так само. І в ратних, і в мирних трудах Теодоріх виявився мужем небуденним, у битвах він завжди брав гору, а за мирного часу ущедряв благодією свої міста і народи. На нових землях він порозселяв остготів разом з їхніми ватажками, аби ті очолювали їх при сутичках і панували над ними в мирному житті. Він розбудував Равенну, відновив Рим і повернув римлянам усі їхні привілеї, крім військових. Не вдаючись до зброї, самою міццю свого авторитету, він тримав усіх варварських царів, які поділили між собою імперію, у її межах. Щоб легше було заступати шлях до Італії новим варварським ордам, він понабудовував земляні вали і замки між берегом Адріатичного моря та Альпами. І якби ці численні заслуги не були наприкінці його життя потьмарені його жорстокістю, виявленою до тих, кого він вважав змовниками, як, наприклад, розправою над Сіммахом та Боецієм, цими святими, пам'ять його стала б гідна всякого пошанування. Адже його доблесть і великодушність уберегли не лише Рим та Італію, а й інші краї західної імперії від постійних ударів, яких завдавали своїми наскоками варвари, піднесли їх, відновили добрий лад і майже мирне проживання.

І справді, якщо Італія та інші провінції під ударами варварів зазнали страшної напасті, то це було в часи від Аркадія і Гонорія до Теодоріха. Бо якщо зважити на те, скільки шкоди завдає будь-якій республіці чи монархії зміна державця чи способу правління, навіть коли до цього причетні не зовнішні сили, а тільки горожанські чвари, якщо переконуєшся, що найменші зміни можуть принести загибель навіть наймогутнішій республіці чи монархії, то легко можна уявити, як потерпали Італія та інші римські провінції, де змінювалися не лише уряди чи державці, а й закони, звичаї, сам спосіб життя, віра, мова, вбрання, імена. Адже навіть не всіх цих напастей, а кожної зокрема досить, щоб вжахнути найзагартованіпіу людину. А що ж воно діється, коли випадає бачити їх навіч і терпіти на своїй шкурі! Все це викликало і руїну, і появу та розростання багатьох міст. Стерті були з лиця землі Аквілея, Луні, К'юзі, Пополонія, Ф'єзоле і безліч інших. Заново повстали Венеція, Сієна, Феррара, Аквіла й інші селитьби та замки, яких я задля стислості хроніки не згадуватиму. З дрібних виросли у великі Флоренція, Генуя, Піза, Мілан, Неаполь та Болонья. До цього слід додати руїну й відновлення Рима, а також інших міст, занепалих і відроджених. Унаслідок усіх цих руйнацій та напливу нових племен виникають нові мови, – от якими заговорили у Франції, Іспанії, Італії: злиття рідної мови племен з мовою Давнього Риму створило нову манеру спілкування. До того ж змінилися назви не лише країв, а й озер, річок, морів та імена людей. Бо у Франції, Італії, Іспанії звучала нині сила нових назв, геть-то відмінних від колишніх: так, скажімо, По, Гарда, острови Архіпелагу, не згадуючи вже багато інших, здобули нині інші назви, добряче спотворені проти давніх. Людей стали називати не Цезар чи Помпей, а П'єтро, Джованні й Матео. Але з усіх цих змін найвідчутнішою була зміна віри, бо дивам нової реліїії протистояла звичка до давньої, і від їхнього зіткнення пішли між людьми колотнеча і прикрий розбрат. Якби християнське віровчення було єдине, то менше було б незгоди, але змагання між церквами грецькою, римською, равеннською, ба більше – між єретичними сектами й католиками всіляко колотили миром. Приклад цьому Африка, яка потерпіла куди більше від визнання вандалами аріанської єресі, ніж від їхньої природної хтивості й жорстокості. Биті безперервним лихом люди видавали очима своїми страшенну тугу своїх душ, оскільки, окрім того зла, яке вони мусили терпіти, більшість їх не могла просити Божої помочі, упованням на яку живуть найубогіші, адже багато хто з них не відав до пуття, якого Бога благати, і так і гинули в убозтві, позбавлені всякої оборони й надії.

Ось чому Теодоріх заслужив чимало похвал, перший поклавши край усім цим напастям. За тридцять вісім років свого правління в Італії він так підніс її вгору, що де й поділися колишні війни та розрухи. Проте зі смертю Теодоріха влада перейшла до Аталаріха, сина його дочки Амаласунти, і невдовзі ще не приспана недоля знову накликала на Рим тяжкі випробування. Аталаріх помер невдовзі після свого діда, влада перейшла до його матері, і вона стала жертвою Теодата, якого залучила, щоб той допомагав їй правити. Теодат убив її і проголосив царем себе, проте остготи зненавиділи його за цю зраду. Тоді цезар Юстиніан перейнявся надією вигнати їх з Італії. Він призначив для цього походу воєначальником Велізарія, який недавно вигнав вандалів з Африки і підкорив цю провінцію, прилучивши її до імперії. Отож Велізарій захопив Сицилію і, перевізшись звідти до Італії, підкорив Неаполь і Рим. Готи, звинувативши в цьому краху свого царя Теодата, убили його і на його місце обрали Вітігеса, якого після кількох сутичок узяв в облогу в Равенні Велізарій і полонив. Але не встиг Велізарій докінчити розгром, як Юстиніан відкликав його, а натомість поставив Іоанна і Віталія, яким бракувало як його зваги, так і шляхетності. Таким чином готи піднеслися духом і обрали царем Гільдобальда, веронського державця, але той незабаром загинув, і трон дістався Тотілі, який погромив військо цезаря, відвоював Тоскану і Неаполь, отож у руках цезаревих воєначальників залишалася лише остання держава, відбита Велізарієм. Після чого Юстиніан знову покликав Велізарія до Італії, одначе, прийшовши туди з погано озброєними загонами, Велізарій не тільки не зажив нової слави, але й утратив набуте раніше. Справді, поки Велізарій був зі своїми людьми в Остії, Тотіла перед його очима загарбав Рим і, побачивши, що йому не пощастить ні утриматися там, ні безпечно відступити, зруйнував майже все місто, вигнав мешканців, захопив із собою сенаторів і, нехтуючи Велізарія, повів свої загони в Калабрію назустріч тим військам, які поспішали з Греції на допомогу Велізарієві. Одначе той полководець, побачивши Рим кинутим напризволяще, вдався до заходу, гідного всякої хвали: ввійшов у зруйноване місто, відбудував якнайхутчій його мури і повернув до осель його мешканців. Проте в цьому шляхетному заході йому не повелося. Юстиніана в цей час тіснили парфяни, він знову відкликав Велізарія, і той, виконуючи розпорядження свого державця, кинув Італію на ласку Тотіли, який знову ввійшов у Рим. Проте цього разу Тотіла не лютував так, як раніше, – навпаки, зглянувшись на благання святого Бенедикта, вельми шанованого тоді за свою незмірну святість, він навіть надумав відбудувати Рим. Тим часом Юстиніан замирився з парфянами і вже був зібрався послати нові загони на допомогу Італії, але в цьому йому перешкодили слов’яни, нові народи, які прийшли з півночі, переправилися через Дунай і вдерлися в Іллірію і Тракію, отож Тотіла зумів захопити майже всю Італію. Нарешті Юстиніан переміг слов’ян і послав в Італію армію під началом євнуха Нарсеса, воєначальника дуже здібного, який, увійшовши в Італію, розгромив і вбив Тотілу. Недобитки готів, розпорошені після поразки, зібралися в Павії і проголосили царем Тею. Нарсес же, здобувши перемогу, захопив Рим і нарешті під Ночерою розгромив Тею й убив його. Після цієї звитяги в Італії зникла й згадка про готів, які царювали там сімдесят років від Теодоріха до Теї.

Але перш ніж Італія позбулася готів, помер Юстиніан, а його спадкоємець, син Юстин, за порадою своєї дружини Софії, відкликав Нарсеса з Італії і замість нього послав туди Лонгіна. Той ступив у слід своїх попередників і зупинився в Равенні, а крім того, запровадив в Італії новий спосіб правління; не призначаючи, як це робили готи, про вінційних правителів, він послав в усі міста, в усі поселення окремих начальників, так званих дуків. За такого ладу Рим не дістав жодних привілеїв. Були розпущені консули й сенатори, чиї назви ще залишалися до цього часу, влада зосередилася в дука, який щороку призначався з Равенни, і Рим перетворився на Римське герцогство. Так равеннський намісник цезаря, правлячи цілою Італією, здобув титул екзарха. Такий поділ сприяв занепаду Італії, а також її окупації лонгобардами.

Нарсес був страшенно обурений тим, що цезар позбавив його влади над провінцією, здобутою його звагою і кров’ю. А тут ще й Софія не тільки образила його, відкликавши, а й доточила до цього кпини: мовляв, він у неї попряде, як інші євнухи. І от нарешті розсатанілий Нарсес підмовив лонгобардського царя Альбоїна, який верховодив тоді в Паннонії, напасти на Італію. Лонгобарди, як уже згадувалося, захопили придунайські землі, покинуті герулами й турингами, коли тих повів на Італію їхній цар Одоакр. Там вони й залишалися, поки царем їхнім не став Альбоїн, муж лютий і зухвалий. Вони перейшли на чолі з ним Дунай, ударили на Гунимунда, гепидського царя, який панував у Паннонії, і розбили його. В полон до них потрапила царева донька Розамунда. Альбоїн узяв її за жінку і посів трон у Паннонії. І мав він таку запеклу душу, що звелів зробити з черепа Гунимунда чашу, з якої пив на честь своєї перемоги. Запрошений до Італії Нарсесом, з яким вони заприязнилися у боях проти готів, він полишив Паннонію гуннам, які повернулися, як ми вже казали, зі смертю Аттіли на свою батьківщину. Вступивши до Італії, він побачив, що вона роздроблена, і одним ударом захопив Павію, Мілан, Верону, Віченцу, всю Тоскану, а так само й більшу частину Фламінії, званої нині Романьєю. Такі численні й швидкі успіхи заповідали йому, здавалося, перемогу над усією Італією. На радощах він справив у Вероні учту і під хмелем звелів піднести цариці Розамунді вина, налитого в череп Гунимунда; цариця, сидячи навпроти, теж бенкетувала. При цьому він заявив гучно, аби вона почула, що хай вона на радощах вип’є зі своїм батьком. Заява ця була їй як гострий ніж у серце, і донька завзялася помститися. Знаючи, як Алмахільд, такий собі шляхетний лонгобард, палкий і юний, кохає одну її служницю, вона домовилася зі служницею підлаштувати так, щоб Алмахільд переночував з нею, з царицею, а не з полюбовницею. От цей Алмахільд, домовившись про побачення, прийшов у темний покій і ліг з Розамундою, думаючи, що обіймає її служницю. Потому як діло дійшло до скутку, цариця відкрилася й запропонувала одне з двох: або він уб’є Альбоїна й візьме в обладу назавше і її, і царство, або його скарає на горло той-таки Альбоїн як зневажника царського ложа. Алмахільд погодився умертвити Альбоїна. Але доконавши цього вбивства, вони побачили, що влади їм не захопити, і до того ж почали побоюватись, як би їх не вбили лонгобарди, які Альбоїна любили. Тим-то, прихопивши з собою царську скарбницю, вони втекли в Равенну до Лонгіна, який їх прийняв з честю. На той час помер цезар Юстин, і трон посів Тіберій, який, бувши втягнутий у парфянську війну, не міг чимось допомогти Італії. Тут Лонгін подумав, що це зручна нагода стати з допомогою Розамунди та її скарбу лонгобардським і всеіталійським царем. Він поділився задумом з нею і умовив убити Алмахільда й одружитися з ним, Лонгіном. Вона погодилася, і ось, коли Алмахільд після лазні захотів пити, Розамунда подала йому чару з отруєним вином. Він відпив з чари до половини, зненацька відчув, як йому рве нутрощі, зрозумів, у чому річ, і змусив Розамунду допити рештки. Так незабаром і він, і вона сконали, і Лонгін утратив надію стати царем. Лонгобарди тим часом зібралися в Павії, яка стала столицею їхнього царства, і обрали царем Клефа. Клеф відновив Імолу, сплюндровану Нарсесом, зайняв Ріміні й майже весь край аж до Рима, але в цьому переможному поході умер. Цей Клеф поводився так жорстоко не лише з чужинцями, а й зі своїми лонгобардами, тож вони зненавиділи царську владу і поклали собі більше не обирати царя, а призначити тридцять дуків і передати їм кермо правління. Ця постанова спричинилася до того, що лонгобарди так і не захопили всієї Італії, їхня влада сягала не далі Беневента, а Рим, Равенна, Кремона, Мантуя, Падуя, Монселіче, Парма, Болонья, Фаенца, Форлі, Чезена почасти відбивалися від них тривалий час, а почасти так ніколи й не підпали під їхню зверхність. Бо безцарів’я підривало войовничість лонгобардів, коли вони знову почали обирати царів, то, заживши уже волі, поробилися не такими слухняними та схильнішими до розбрату. Через це спершу стали рідшими їхні перемоги, а потім вони взагалі відступили з Італії. Оскільки лонгобарди попали в скруту, римляни й Лонгін зуміли домовитися з ними: кожна зі сторін склала зброю і вирішила вдовольнятися тим, що мала.

У цей період верховні понтифіки вбилися в силу більшу, ніж будь-коли. Перші спадкоємці святого Петра за святість свого життя і творені ними чудеса були такі шановані люди і своїм прикладом так поширили віру Христову, що державці наверталися до неї, аби припинити ко лотнечу, яка панувала у світі. Оскільки цезар, охрестившись, переїхав з Рима до Константинополя, Римська імперія, як ми вже казали, ще дужче занепала, але зате Рим ська церква набагато зміцніла. А проте до наскоку лонгобардів уся Італія була під зверхністю цезарів, або царів, і понтифіки не мали тоді іншої влади, ніж та, яку давала їм вселюдська пошана до їхнього життя і вчення. В усьому іншому вони самі слухалися цезарів і царів, які іноді карали їх на горло, а іноді передавали їм кермо правління. Але найбільше зміцнив їхній вплив у італійських справах готський цар Теодоріх, коли переніс свою столицю до Равенни. Ось чому Рим залишився без державця, і римляни задля своєї безпеки дедалі частіше віддавалися під зверхність пап. А проте влада ця тоді ще зросла не вельми, Римська церква прагнула лише, щоб вона, а не Равенна відігравала першу роль. Але нашестя лонгобардів і розкол Італії додали духу папі, бо папа став нібито римським головою, константинопольський цезар і лонгобарди шанували його, а отже, римляни за посередництвом папи могли не як підданці, а як партнери домовитися і з лонгобардами, і з Лонгіном. Так папи залишалися приятелями то лонгобардів, то греків, і їхня вага від цього лише зростала. А далі почався занепад східної імперії, який мав місце за імператора Іраклія. Слов'янські народи, про які ми вже писали, знову вдерлися в Італію і, підкоривши її, дали їй нову назву – Словенія. Інші частини цієї імперії зазнали нашестя спершу персів, потім сарацинів, які прийшли з Аравії під орудою Мухаммеда, і, нарешті, – турків. Рим утратив Сирію, Африку, Єгипет, і папа, бачачи безсилля імперії, вже не міг удатися до неї по допомогу. З другого боку, потуга лонгобардів усе зростала, понтифікові треба було шукати нових спільників, і він звернувся за підтримкою до Франції та її королів. Отож усі війни, які на той час провадили в Італії варвари, були переважно спричинені римськими першосвящениками, і всі варвари, які її дерли на шматки, були не раз ними ж таки й закликані. Так само вони поводяться й досі, і саме через це Італія залишається подрібненою і безсилою. Ось чому, викладаючи події, які відбувалися з тих часів і до наших днів, ми вже писатимемо не про загибель імперії, уже геть розчавленої, а про вбивання в колодочки верховних понтифіків та інших державців, які панували в Італії до приходу Карла VIII. Ми побачимо, як папи, спершу вдаючись до церковного відлучення у поєднанні з індульгенціями, а потім, крім відлучення, ще й до зброї, стали грізними і побожно шанованими, а потім через лихе використання і тієї, і тієї зброї, міць першої звели внівець, а через другу стали залежними від ласки тих, хто їм допомагав.

Одначе вернімося до нашої хроніки. Коли папський трон посів Григорій III, лонгобардський цар Айстульф, сам лонгобард, усупереч усім укладеним угодам захопив Равенну і пішов війною на папу. З уже згаданої причини Григорій, не покладаючись на константинопольського цезаря через його слабкість і не вірячи слову лонгобардів, яке вони не раз ламали, звернувся по допомогу до Франції до Пипіна II, який з дука австразького і брабантського виріс до франкського короля завдяки не стільки власним високим прикметам, скільки доблестям свого батька Карла Мартелла і свого діда Пипіна. Це саме Карл Мартелл, як був правителем королівства, розбив сарацинів у пам'ятному бою під Туром на березі річки Луари, поклавши там не менше двохсот тисяч ворогів. Так син Пипін і зробився батьковими заслугами королем цього панства. Папа Григорій, як ми вже згадували, послав до нього по допомогу проти лонгобардів. Пипін обіцяв цю допомогу, але переказав папі, що спершу хотів би з ним побачитися і виявити належну йому пошану. Отже, Григорій вирушив до Франції, проїхав землі своїх ворогів лонгобардів, і при цьому ніхто йому не перепиняв шлях з пошани до віри. У Франції король віддав Григорію честь-хвалу і послав до Італії свої загони, які облягли лонгобардів у Павії. Айстульф мусив просити миру, і франки пішли на перемови з ним на прохання папи, який не вимагав голови свого ворога, він хотів, щоб той тільки охрестився і жив собі далі. За цим пактом Айстульф зобов'язувався вернути Церкві усі захоплені в неї землі, але як тільки Пипінові підданці вернулися до Франції, Айстульф укладене замир'я порушив. Папа знову звернувся по допомогу до Пипіна, який удруге послав армію в Італію, погромив лонгобардів, захопив Равенну і всупереч волі грецького цезаря віддав її папі вкупі з іншими землями, що були у віданні його екзархату, додавши до цих володінь ще й Урбіно та Марку. Але Айстульф при передачі цих земель сконав, і лонгобард Дезидерій, який був дуком тосканським, узявся до зброї, щоб захопити владу, і попросив допомоги в папи, обіцяючи йому свою дружбу. Той підтримав його, змусивши інших правителів поступитися. На перших порах Дезидерій залишався вірний своєму слову і передавав верховному понтифіку землі, як про це було домовлено з Пипіном. Константинопольські екзархи більше не потикалися до Равенни, нею правили за волею римського першосвященика.

Незабаром Пипін помер, і на троні його заступив син Карл, той самий, який величчю своїх звершень заслужив наймення Великого. Папувати на той час став Теодор І, який розсварився з Дезидерієм і був обложений ним у Римі. Тоді папа попросив допомоги у Карла, який перейшов через Альпи, обложив Дезидерія в Павії, полонив його разом з синами й відіслав бранцями у Францію. Потім він вирушив до Рима провідати папу і там заявив, що папа яко намісник Божий на землі не може ставитися на суд людський; римський же першосвященик і народ римський проголосили Карла цезарем. Таким чином Рим знову дістав цезаря на Заході, але нині уже не папа потребував, як раніше, підтримки цезаря, а цезар потребував підтримки папи при обранні. В міру того як цезар утрачав свої привілеї, вони переходили до Церкви, і завдяки цьому її влада над правителями світськими щодень міцніла. В Італії лонгобарди перебували вже двісті тридцять два роки і від італійців різнилися тільки назвою. Карл надумав – це було за папства Льва III – запровадити в Італії лад і погодився на те, щоб вони осіли в краю, де з'явилися спочатку, і щоб цей край називався Ломбардією. А щоб змусити їх шанувати римське наймення, він звелів, аби суміжна з ними частина равеннського екзархату відтоді називалася Романьєю. До того ж сина свого Пипіна він проголосив італійським королем з тим, щоб його юрисдикція сягала аж до Беневента; інші землі належали грецькому цезареві, з яким Карл уклав угоду. Тим часом понтифікат обійняв Пасхалій І, і ось парохи римських церков, щоб наблизитися до папи і мати змогу обирати його, надумали піднести свою владу пишним титулом і почали називатися кардиналами. Вони присвоїли собі великі привілеї, і то такі великі, що римський народ перестав брати участь у виборі понтифіків й що нині лише зрідка папа обирався не з їхнього числа. Коли помер Пасхалій, проголосили вони папою Євгенія II з парафії Санта Сабіна. Тому в Італії, оскільки вона опинилася в руках франків, змінилися почасти спосіб і лад правління. А все тому, що папська влада взяла гору над світською і що франки ввели в ній титули графів і маркграфів, як ото перед тим Лонгін, екзарх равеннський, запровадив звання дука. Коли потім папою став римлянин Оспорко, він побажав перемінити таке простацьке ім'я і назвався Сергієм, відтоді повівся звичай, за яким римські першосвященики по своєму обранні почали змінювати ім'я.

Тим часом помер цезар Карл, передавши трон своєму синові Людовікові. По кончині ж останнього між синами його пішли такі чвари, що на час онуків франкський рід утратив імперію, яка перейшла до германських зверхників: першим германським цезарем став Арнольф. Через колотнечу дім Каролінгів утратив не лише імперію, а й королівство Італійське. Оскільки в силу знову вбилися лонгобарди, вони заходилися гнітити папу і римлян. Більше не бачачи, до якого державця звертатися по допомогу, першосвященик мусив проголосити італійським королем Беренгарія, дука Фріульського. Ці події підохотили гуннів, замешканих у Паннонії, вдертися до Італії, але, погромлені Беренгарієм, вони повернулися до Паннонії, тобто до Угорщини, як нині вони іменували цю провінцію. У Греції в цей час цезарем став Роман, який забрав престол у Константина, котрий поставив його на чолі армії. Дізнавшись про це, Апулія і Калабрія, які були, як ми вже говорили, під зверхністю цієї імперії, вчинили заколот, і Роман, обурений їхнім виступом, дозволив сарацинам вдертися в ці землі, які ті й захопили, після чого сарацини спробували напасти на Рим. Проте римляни, оскільки Беренгарій у цей час відбивався від гуннів, обрали своїм полководцем Альберіха, дука Тосканського, і завдяки звазі його врятували Рим від бусурманів. Останні, знявши облогу, звели на горі Гаргано фортецю, звідки панували над Апулією й Калабрією і шарпали інші італійські землі.

Отже, для Італії настали найсмутніші часи: з боку Альп їй загрожували гунни, з боку Неаполя сарацини, і це лихоліття тривало за панування трьох Беренгаріїв, які сідали на трон поспіль. Хиталися основи Церкви й папської влади; папа не знав, до кого звернутися по допомогу, оскільки західні правителі гризлися між собою, а східні були зовсім безсилі. Араби сплюндрували місто Геную і все узмор'я, але ці самі знегоди піднесли Пізу, куди втікали племена, вигнані з рідних місць. Події ці відбувалися близько дев'ятсот тридцять першого року християнського літочислення. Але коли імператором став Отон, син Генріха і Матильди, дук Саксонський, муж обачний і тямовитий, папа Агапій закликав його прийти в Італію і визволити її від ярма Беренгаріїв.

На той час Італія була розколота так: Ломбардія належала Беренгарію III і його синові Альбертові, Тосканою й Романьєю правив намісник західного цезаря, Апулія і Калабрія підгорталися почасти грецькому цезареві, а почасти сарацинам. У Римі щороку вельможне панство обирало двох консулів, які й орудували там за давнім звичаєм, і при них був префект за мирового суддю, до того ж рада з дванадцяти радників, які щороку призначали правителів у кожне володіння і їхні міста. Папа і в Римі, і в усій Італії мав більший чи менший вплив, залежно від того, наскільки він підходив під ласку цезарів чи тих, хто був у цьому панстві найдужчий. Цезар Отон прийшов в Італію, забрав королівство у Беренгаріїв, які царювали тут п'ятдесят п'ять років, і повернув верховному понтифіку його колишню гідність. Цезар мав сина й онука, які теж, як і він, звалися Отонами і які змінялися потім на троні один по одному. За Отона III римляни прогнали з міста папу Григорія V, Отон одразу ж допоміг йому і знову вернув до Рима, а папа, щоб покарати римлян, позбавив їх права обирати цезаря і доручив обрання його шести германським правителям: трьом духівникам, єпископам Майнцському, Трірському і Кельнському, і трьом світським – державцям Бранденбурзькому, Пфальцському і Саксонському. Сталося теє року тисяча другого. Зі смертю Отона III германські властителі обрали цезарем Генріха II, дука Баварського, який після дванадцяти років панування зрештою коронувався на папу під ім'ям Стефана VIII. Генріх та його дружина Симеонда вели найсвятіше життя, про що промовляють безліч храмів, які вони вщедряли своєю благодією або навіть будували, як, наприклад, базиліка Сан Миньято, неподалік від Флоренції. Генріх II сконав тисяча двадцять четвертого року, трон перейшов до Конрада Швабського, а від того – до Генріха III. Останній прийшов до Рима, бо у Церкві існувала схизма між трьома папами, прогнав їх усіх і підтримав обрання Климента II, який вінчав його цезарською короною.

Італією правили тоді почасти народні магістрати, почасти державці, почасти цезарські намісники, головний з яких, що верховодив над усіма іншими, називався канцлером. З державщв найсильнішим був Готфрід, одружений з графинею Матильдою, дочкою Беатриси, сестри Генріха II. Це подружжя мало в посіданні Лукку, Парму, Реджо, Мантую і все те, що тепер іменується Патримонієм. Верховні понтифіки знай мусили тоді воювати з честолюбними намірами римського народу, який спершу скористався папською владою для того, щоб скинути ярмо цезарів; потім, щоб перебрати зверхність у місті і панувати як йому заманеться; відтак він раптом став запеклим ворогом понтифіків, і вони зазнали від цього народу більше кривд, ніж від будь-якого християнського монарха. У ті часи, коли папи, погрожуючи відлученням від Церкви, наганяли страху цілому християнському Заходу, народ римський бунтував проти папського престолу, і обидва ці суперники тільки й намагались, щоб урвати одне в одного владу й пошану. Тоді папство перейшло до Миколая II, і як Григорій V позбавив римлян права обирати цезаря, так Миколай II забрав у них змогу вінчати папу, захотпшш, щоб надалі це робили кардинали. Але цього здалося йому замало, і він, змовившись із властителями, які царювали нині в Калабрії та Апулії, з причини, про яку мова попереду, змусив усіх урядовщв, посланих римлянами по всіх їхніх володіннях, присягнути папі, а декого він навіть скинув з посади.

Зі смертю Миколая II Церква розкололася, бо ломбардський клер не захотів слухатись Олександера II, обраного в Римі, і зробив Кадала Пармського антипапою. І от Генріх IV, якому посилення папської влади було ненависне, спробував умовити папу Олександера відмовитися від престолу, а кардиналів зібратися в Германії для обрання нового понтифіка. Саме цей властитель і був перший, кому довелося відчути на собі весь тягар духовної кари, бо папа скликав у Римі собор і позбавив Генріха імператорського й королівського берла. Деякі італійські племена тягли руку за папою, інші за Генріхом, це й поклало початок розколу на гвельфів і гібеллінів, тож, коли припинились варварські наскоки, Італію вже не роздирали горожанські війни. Виклятий Генріх мусив на вимогу свого народу з’явитися в Італію і, босий і уклінний, благати прощення у папи. Це сталося тисяча вісімдесятого року. Одначе невдовзі по тому між папою і Генріхом знову стався розбрат. Генріх знов був виклятий і рушив на Рим загони зі своїм сином, також Генріхом, який з допомогою римлян, ненависників папи, обложив його у фортеці. Проте з Апулії поспішив на допомогу папі Робер Гвіскар, і Генріх, не чекаючи на нього, відступив у Германію. Самі лише римляни затялися, тому Робер спустошив місто, знову обернувши Рим у руїни, які довелося відбудовувати кільком понтифікам. Оскільки від цього Робера народилося королівство Неаполітанське, мені здалося незайвим описати тамтешній народ та справи його.

Між нащадками Карла Великого, як уже згадувалося, виник розбрат, який дав змогу новим північним племенам, так званим норманам, вдертися до Франції й захопити в ній цілий район, відтоді й іменований за їхньою назвою Нормандією. Частина цього племені прийшла в Італію тоді, коли там панували Беренгарії, сарацини та гунни, і підбила деякі землі в Романьї, вийшовши звитяжно з усіх цих воєн. Один з норманських князів, на ймення Танкерд, породив кількох синів, з котрих особливо проявив себе Вільгельм, на прізвисько Залізна Десниця, і Робер Гвіскар. Коли трон посів Вільгельм, колотнеча в Італії пішла на спад, проте Сицилію ще утримували сарацини і щодня чинили наскоки на італійське узмор'я. Тоді Вільгельм змовився з державцями Капуї і Салерно, а також з Мелорхом, намісником грецького цезаря в Апулії та Калабрії, висадитися в Сицилії і, взявши гору, поділити захоплену здобич і панство між собою на чотири рівні частки. Цей захід завершився успішно, сарацинів було вигнано, і Сицилія звільнена, після цієї перемоги Мелорх таємно викликав з Греції армію і заволодів усім островом від імені цезаря, попаювавши тільки луп. Вільгельм цим був дуже незадоволений, але, відклавши помсту до зручнішої нагоди, поїхав з Сицилії вкупі з властителями Салерно і Капуї. Як тільки вони розлучилися з ним, повернувшись до себе додому, Вільгельм, замість вертатися до Романьї, повів свої загони в Апулію, зненацька захопив Мельфі і, попри опір сил грецького цезаря, підгорнув під себе майже всю Апулію і Калабрію; в цих провінціях на час папи Миколая II царював брат його Робер Гвіскар. Не зумівши домовитися зі своїми небожами про поділ спадщини, Робер звернувся до посередництва папи, на що папа залюбки пристав, розраховуючи дістати з Робером підпору як проти германських цезарів, так і проти зухвальства римського народу. Ці розрахунки, як ми вже переконалися, виправдалися, коли на прохання Григорія VII Робер прогнав Генріха з Рима і приборкав римлян. Роберові спадкували його сини, Роджер і Вільгельм, які прилучили до своїх володінь іще Неаполь і всі землі між Неаполем і Римом, а потім і Сицилію, державцем якої проголосив себе Роджер. Але коли Вільгельм подався до Константинополя женихатися до імператорської доньки, Роджер напав на братові володіння й захопив їх усі. І пишаючись усіма цими здобутками, він спершу проголосив себе італійським королем, але потім, обмежившись титулом короля Апулії і Сицилії, став першим, хто дав ім'я і лад цьому королівству, яке ще й донині існує в давніх своїх кордонах, хоча кров і раса мінялися не раз, бо коли перевівся норманський рід, трон посів німецький, потім французький, після того арагонський, а сьогодні на острові порядкують фламандці.

Коли папську тіару надів Урбан II, римляни зненавиділи його. Відчуваючи загрозу для себе від цієї колотні, що підривала Італію, він задумав вельми сміливу справу. Він вирушив з усіма своїми духівниками до Франції, зібрав в Оверні силу-силенну люду і заходився проповідувати проти бусурманів. Він так запалив тих, хто зібрався, що вони ухвалили рушити в Азію на сарацинів; цей похід разом з наступними подібними походами дістав назву хрестового, бо всі його учасники значилися червоним хрестом на своєму одягові і на зброї. Очолили цей похід Готфрід, Євстахій і Болдуїн Бульйонські, графи Булоні, і такий собі Петро Пустельник, неабияк почитуваний за свою мудрість і святість; чимало царів і племен підтримували цей захід своїм капшуком, а безліч осіб приватних вирушила своїм коштом без ніякої винагороди. Такий сильний релігійний дух був тоді у людей, запалених прикладом своїх ватажків. Спершу ця справа завершилася дуже успішно, бо вся Мала Азія, Сирія і частина Єгипту перейшли до рук християн. Саме тоді й зародився закон єрусалимських рицарів, який панує ще й нині й утримує острів Родос, цю єдину цитадель проти невірних. Виник також орден храмовників, який скоро занепав через розбещеність його членів. Так у різний час сталося чимало розмаїтих подій, в яких прославилися і численні племена, і окремі особи. В хрестові походи ходили королі Франції, Англії, а з племен венеційці, пізанці й генуезці зажили в них чималої слави. Отож це змагання точилося з різним успіхом аж до часів сарацинського властителя Саладина. Його звага, а також чвари серед християн занапастили зрештою їхню зажиту спочатку славу, і через дев'яносто років їх було вигнано з тих місць, які вони так доблесно й вдало відвоювали.

Зі смертю папи Урбана тіара дісталася Пасхалію II, а цезарем став Генріх IV. Останній прибув до Рима, прикинувшись папиним другом, а потім посадив папу з усім духівництвом у в'язницю і пообіцяв випустити їх на волю лише під умовою, що він верховодитиме германською Церквою як йому заманеться. На той час, відписавши всі свої статки Церкві, померла графиня Матильда. Після кончини Пасхалія II і Генріха IV владу перебирало багато пап і цезарів, аж доки на папський трон сів Олександер ІІІ, а на цезарський – Фрідріх Швабський, іменований Барбаросою. І до тих пір римські першосвященики не дуже ми рили ні з римським народом, ні з цезарями, а за Барбароси незгода ще виросла. Фрідріх проявив себе добрим воєначальником, але він був такий бундючний, що не збирався хоч чимось поступитися верховному понтифіку. Проте після свого обрання він приїхав до Рима на коронацію, а потім любісінько повернувся до себе в Германію. Але в такому доброму гуморі він був недовго, бо скоро повернувся до Італії, щоб приборкати ворохобників на деяких землях Ломбардії. На той час сталося так, що кардинал Сан Клементе, родом римлянин, посварився з Олександером, і деякі кардинали обрали його папою. Як на те цезар Фрідріх отаборився тоді під Кремою, от Олександер і поскаржився йому на антипапу, а той відповів, щоб обидва явилися до нього, а він уже визначить, хто ж із них папа. Олександерові така відповідь не сподобалася, він бачив, що Барбароса тягне руку за антипапою, тому викляв його, а сам утік до короля Французького Філіппа. Тим часом Фрідріх, воюючи в Ломбардії, захопив і сплюндрував Мілан, через що Верона, Падуя і Віченца об’єдналися проти спільного ворога. В розпал цієї війни сконав антипапа, і Фрідріх поставив на його місце Гвідо Кремонського. А в цей час римляни, скориставшись відсутністю папи й скрутою, в яку потрапив цезар у Ломбардії, знову почали заправляти в себе в Римі й підгортати під себе ті землі, в яких бачили своїх підданців. Тускуланці відмовилися їх слухатися, і римляни рушили всім натовпом на них. Проте їм подав допомогу Фрідріх, і вкупі з ним тускуланці вчинили римському війську такий розгром, що відтоді Рим перестав бути багатим і людним містом. Тим часом папа Олександер повернувся до Рима, гадаючи, що може почувати себе безпечно через ненависть римлян до Фрідріха і безліч ворогів, яких той мав у Ломбардії. Та Фрідріх, по при все, взяв в облогу Рим, хоча Олександер, не діждавшись його, утік до апулійського короля Вільгельма, єдиного зі смертю Роджера спадкоємця цього королівства. Проте Фрід ріх мусив через чумний мор зняти облогу і повернутися до Германії. Тоді об’єднані проти нього ломбардці, щоб тримати під загрозою Павію і Тортоні, де стояли цезарські загони, звели цитадель, яка могла стати головною підпорою в цій війні, і охрестили її Алессандрією на честь папи Олександера і на ганьбу Фрідріху. Сконав також антипапа Гвідо, а натомість обрано Іоанна Фермського, котрий перебував під захистом цезарських загонів у Монтеф'ясконе.

Поки відбувались усі ці події, папа Олександер вирушив у Тускул: його закликали мешканці цього міста у сподіванні, що він відборонить їх від римлян. Туди ж до нього приїхали посланці Генріха, короля Англії, які мали переказати, що король зовсім не причетний до вбивства блаженного Томи, єпископа Кентерберійського, в чому його винуватили чутки. Тим-то папа послав до Англії двох кардиналів з'ясувати істину в цій справі. Хоча вони не змогли встановити, що король доклав руку до цього вбивства, обурені цим підлим злочином і тим, що убієнного не пошановано як слід, вони наклали на короля покуту: Генріх мав скликати всіх баронів королівства і привселюдно просити перед ними прощення, до того ж негайно послати двісті солдатів до Єрусалима й тримати їх там рік, а також дати обітницю, що не пізніше ніж через три роки він сам вирушить туди на чолі найсильнішого війська, і, нарешті, ще – скасувати все, що ухвалено при його владі на шкоду вольностям духівників, і дозволити будь-якому зі своїх підданців, хай би хто він був, скаржитися в Рим. На все це Генріх пристав; так найпотужніший монарх уліг вимозі, що її сьогодні вважала б ганебною будь-яка приватна особа. А проте, хоча папа користувався такою владою над володарями найвіддаленіших країв, він не міг убрати в шори римлян остаточно; вони були проти, аби він залишався в Римі, хоча він і заприсягався втручатися тільки в справи духовні. Так перед багато чим ловиш дрижаки на відстані куди більше, ніж зблизька. Тим часом Фрідріх повернувся до Італії. І поки він готувався до нових сутичок з папою, всі його прелати й барони попередили його, що зречуться його, якщо він не замириться з Церквою. Отож довелося йому колінкувати перед папою у Венеції, де між ними й укладено замир'я. За пактом папа позбавив цезаря всякої влади над Римом, а своїм спільником проголосив Вільгельма, короля Сицилійського й Апулійського. Та Фрідріхові без війни обійтися було годі, і тому він рушив в Азію, щоб вдовольнити у змаганні з Магометом своє честолюбство, яке не могло ніяк усититися у змаганні з намісником Христовим. Але, вийшовши на береги річки Цидни, він так замилувався прозорістю її води, що йому закортіло скупатися; через цю легковажність і поплатився головою. Так річкові води принесли магометанам більше пожитку, ніж папське викляття християнам: ті тільки розпалювали гонор цезаря, а ці поклали йому край.

Після загибелі Фрідріха папі зоставалося лише приборкати затятих римлян. По вельми тривалих суперечках про обрання консулів дійшли згоди про те, що обиратиме консулів, як і перше, народ, але консули зможуть обійняти посаду не раніше, ніж заприсягнуться слухатися Церкви. Дізнавшись про угоду, антипапа Іоанн утік у Монте Альбано, де невдовзі й помер. На той час сконав також і Вільгельм, неаполітанський король, і папі закортіло захопити це королівство, добре що єдиним спадкоємцем Вільгельма зостався Танкред, його незаконний син. Одначе барони відмовилися визнати папу й зажадали, щоб Танкред став королем. Тоді папував Целестин III, який, сподіваючись вирвати королівство з рук Танкреда, зробив так, щоб цезарем став Генріх, Фрідріхів син. Він пообіцяв йому королівство Неаполітанське для того, щоб Церква могла повернути собі належні їй землі. Щоб полегшити справу, він узяв з монастиря уже підстаркувату Вільгельмову доньку Констанцію й одружив її з Генріхом. Так королівство Неаполітанське, засноване норманами, перейшло від них до німців. Цезар Генріх, зробивши спершу лад у Германії, приїхав до Італїї зі своєю дружиною Констанцією і чотирилітнім сином Фрідріхом і завиграшки захопив владу, бо Танкред уже помер і від нього зосталося лише немовля на ймення Роджер. Невдовзі сконав у Сицилїї Генріх, і в королівстві йому спадкував Фрідріх, а цісарська влада дісталася Отонові, дуку Саксонському, завдяки заходам папи Інокентія III. Одначе ще не встиг Отон коронуватися, як усім на подив назвався папським ворогом, підкорив Романью і звелів ударити на Неаполітанське королівство. За це папа викляв його, отож усі відцуралися від нього, і цісарем обрано Фрідріха, короля Неаполітанського. Фрідріх приїхав до Рима на коронацію, проте папа відмовився вінчати його, злякавшись його потуги і сподіваючись вигнати його з Італії, як перед тим Отона. Обурений Фрідріх рушив до Германії і, пішовши війною на Отона, розбив його. Поки все те діялось, Інокентій помер. Він зажив слави багатьма звершеннями і, крім усього іншого, заклав у Римі шпиталь Святого Духа. Йому спадкував Гонорій III, за якого було засновано закон святого Домініка, а також 1218 року закон святого Франциска. Цей римський першосвященик вінчав Фрідріха, якому Іоанн, нащадок Балдуїна, царя Єрусалимського, який ще перебував в Азії з рештками християн, дав за жінку свою доньку. За віно він узяв і титул царя Єрусалимського. Ось чому всі неаполітанські королі носять звання ще й царів єрусалимських.

В Італії тоді було заведено так: римляни вже не призначали консулів, а натомість передавали владу то одному, то кільком сенаторам; до того ж усе ще існувала Ліга, яку створили проти Фрідріха Барбароси ломбардські міста Мілан, Бреша, Мантуя, Віченца, Падуя і Тревізо. Цісаря підтримували Кремона, Бергамо, Парма, Реджо, Молена і Тренто. Інші міста й замки Ломбардії, Романьї і Тревізької марки виступали то за одну, то за другу сторону, як до обставин. За Отона III приїхав до Італії такий собі Еццеліно, і тут у нього народився син, від якого появився другий Еццеліно. Той, бувши дуже багатим і сильним, зійшовся з Фрідріхом II, який, як уже згадувалося, зробився папиним ворогом. З поміччю і за сприяння Еццеліно Фрідріх прийшов до Італії, захопив Верону і Мантую, зруйнував Віченцу, узяв Падую і розгромив армію об'єднаних земель, а потім подався в Тоскану. Тим часом Еццеліно підгорнув усю Тревізьку марку. Проте Феррари він не захопив, оскільки її боронили Аццоне д'Есте і папські загони в Ломбардії. Тільки-но з Феррари було знято облогу, римський першосвященик зробив її своїм леном і віддав Аццоне д'Есте, і правителі, які пішли від того, сидять там і сьогодні. Фрідріх, зупинившись у Пізі, побажав підкорити Тоскану і при цьому, виявляючи своїх друзів і недругів, посіяв страшенну колотнечу, яка занапастила Італію, бо всюди наплодилася велика кількість гвельфів і гібеллінів; гвельфами іменувалися прибічники Церкви, а гібеллінами – прихильники імператора. І вперше ці назви пролунали в Пістої. Покинувши Пізу, Фрідріх заходився звідусіль вдиратися на церковні землі й пустошити їх. Папа, не знайшовши іншої ради, проголосив хрестовий похід на нього, як ото його попередники проти бусурманів. І Фрідріх, боячись, коли б його, бува, не відцурались усі прихильники, як це сталося з Фрідріхом Барбаросою та іншими його предками, завербував на службу чимало сарацин. Щоб дужче прихилити їх до себе і до того ж мати в Італії підпору, якій папські відлучення були б нестрашні, він передав їм Ночерське володіння, зміркувавши, що, маючи якесь пристановище, вони служитимуть йому ліпше й вірніше.

Папство перейшло до рук Інокентія IV. Страх його перед Фрідріхом був такий великий, що він вирушив до Генуї, а відтак у Францію, де влаштував у Ліоні собор, на який зібрався приїхати і Фрідріх. Але йому перешкодив бунт у Пармі. Виведений з себе провалом своїх починань, він подався в Тоскану, а звідти в Сицилію, де й помер. У Швабії в нього зостався рідний син Конрад, а в Апулії позашлюбний, на ім'я Манфред, якого він зробив дуком Беневентським. Конрад приїхав до Неаполя сісти на престолі, але помер там, і по ньому спадкоємцем зостався малий Конрадин, який був у Германії. Манфред спершу захопив це панство як опікун Конрадина, а відтак, пустивши чутку про його кончину, коронував себе проти волі папи і неаполітанців, яких змусив визнати себе силоміць. Поки все це діялося в королівстві, гвельфи і гібелліни гризлися між собою в Ломбардії. Одними верховодив папський легат, другими Еццеліно, який підгорнув під себе майже всю Ломбардію по той бік По. Поки точилася війна, проти нього повстала Падуя, і він вирізав дванадцять тисяч падуанців, але й сам сконав ще до завершення війни у віці вісімдесяти років, і з його смертю всі землі, підкорені ним, визволилися. За прикладом своїх предків король Неаполітанський Манфред дихав лихим духом на Церкву і постійно наганяв на тодішнього папу Урбана IV великого холоду. Це тривало доти, поки верховний понтифік не проголосив проти нього хрестовий похід і поїхав у Перуджу чекати загонів. Побачивши, що людей збирається мало, що вони слабкі і прибувають з великим запізненням, він подумав, що для перемоги над Манфредом потрібне істотніше підкріплення. Він звернувся по допомогу й сприяння до Франції, передав Сицилійське і Неаполітанське королівство Карлові Анжуйському, братові Людовіка, короля Франції, і закликав його до Італії посісти трон у королівстві. Але перш ніж Карл приїхав до Рима, папа сконав, а місце його зайняв Климент IV, за якого Карл і прибув до Остії з тридцятьма галерами, наказавши іншим своїм загонам рушити на Італію пішки. Поки він перебував у Римі, римляни, щоб піднести його, надали йому титул сенатора, а папа надав йому інвеституру на королівство, зобов'язавши щороку виплачувати Церкві п'ятдесят тисяч флоринів; окрім того, він видав декрет, за яким ні Карл, ні хтось інший не можуть обиратися на імператора одночасно. Карл виступив проти Манфреда, погромив його і вбив під Беневентом, заволодівши Сицилією і королівською короною. Проте Конрадин, якому батько відписав це панство, зібравши в Германії чимало вояків, вступив до Італії, щоб дати Карлові бій, який і мав місце під Тальякоццо. Одначе розбитий вщент, він непомітно втік, але згодом потрапив у полон і загинув.

В Італії панував мир, поки папою не обрано Адріана V. Карл усе ще залишався в Римі і правив ним як сенатор. Папа, відмовляючись терпіти його владу, поїхав жити до Вітербо і покликав в Італію цісаря Рудольфа проти Карла. Отак верховні понтифіки чи то з ревнощів до віри, чи то з себелюбства постійно закликали до Італії чужинців і починали нові війни. Тільки-но вони підносили якогось володаря, одразу ж каялися в цьому і зводили його зі світу, так нестерпно було для них, щоб у провінції, панувати над якою вони були безсилі, царював хтось інший. Державці теж від цього потерпали непомалу, бо, воювали папи чи утримувалися, але вони завжди брали гору, якщо тільки не вдавалося якось схитрувати, як було з Боніфацієм і деякими іншими, яких цісарі, розігруючи з себе приятелів, зуміли полонити. Проте Рудольф до Італії не приїхав, бо стала на заваді війна, яку він провадив проти короля Богемського. Адріан помер, і папство обійняв Миколай III з роду Орсіні, муж вельми хоробрий і честолюбний, який вирішив будь-що підірвати владу Карла. Він підохотив цісаря Рудольфа нарікати на те, що Карл тримав у Тоскані свого намісника, аби підсобляти гвельфам, яких він зі смертю Манфреда реабілітував. Карл поступився цісареві, відкликав своїх намісників, і папа послав до Тоскани свого небожа, кардинала, щоб той панував там іменем цісаря. На віддяку за цю ознаку пошани цісар повернув Церкві Романью, забрану у неї його попередником, і папа поставив дуком Романьї Бартольдо Орсіні. Відчувши себе досить сильним, щоб змагатися з Карлом, Миколай III позбавив його сенаторського титулу і оприлюднив декрет про те, що жоден царський нащадок не може віднині стати римським сенатором. Він виношував також задум відібрати у Карла Сицилію, і з цією метою він змовився з королем Педром Арагонським, але змова ця завершилася успішно лише за його спадкоємця. Хотілося йому до того ж посадити на трон ще двох своїх рідних, одного на ломбардський, а другого – на тосканський, аби вони відборонили Церкву від німців, які запрагнули б напасти на Італію, і проти французів, зверхників у цьому королівстві. Одначе він помер, забравши в могилу ці свої задуми. Це був перший папа, який відверто висловив честолюбні прагнення і який намагався нібито задля величі Церкви ущедрити своїх родичів благами й почестями. Увесь цей час, про який ми розповідали, згадувати про небожів і взагалі папських родичів не випадало, зате нині літопис наповниться ними так, що нам доведеться писати про папських синів. І якщо досі понтифіки намагалися робити їх впливовими державцями, то тепер їм залишається тільки передавати понтифікат своїм нащадкам у спадок. А втім, сказати по щирості, створені ними панства існували до останнього часу вельми недовго. Понтифіки здебільшого жили короткий вік, через що їхня розсада не могла закоренитися. Якщо це і вдавалося, то паростки коріння пускали кволеньке і, позбавлені підтримки, під першим же сильним вітром усихали.

Спадкоємцем згаданого папи став Мартин IV. Родом француз, він тягнув руку за Карлом, котрий на віддяку за це послав свої загони у Романью, щоб приборкати тамтешніх бунтівників проти папи. Коли вони отаборилися під Форлі, звіздар Гвідо Бонатто порадив люду вдарити по них у підказаному ним місці, отож усі французи або потрапили в полон, або наклали головою. Під цей час вдалася змова, підлаштована Миколаєм III і королем Педром Арагонським, і сицилійці перебили всіх французів, які були на острові; острів одразу захопив Педро, проголосивши, що Сицилія належить йому через дружину його Констанцію, Манфредову дочку. Карл за своїми приготуваннями до того, щоб повернути острів під свою зверхність, помер, а спадкоємець його Карл II сидів у цей час у полоні на Сицилії. Щоб дістати волю, він мусив поклястися повернутися в полон, якщо протягом трьох років папа не дасть згоди передати Сицилійське королівство арагонському роду.

Цісар Рудольф, замість приїхати до Італії і примножити там славу імперії, послав туди свого посланця з повноваженнями домовитися з містами, які захотіли б викупитися від цісаря на свободу. Багато італійських міст пішли на це і, діставши волю, геть-то змінили свій спосіб життя. Цісарський трон посів Адольф Насауський, а папський – П'єтро дель Мурроне під ім'ям Целестина, який, бувши пустельником вельми святого життя, через півроку зрікся папської тіари, і тоді папою було обрано Боніфація VIII. Небеса, які знали, що настане день, коли Італія вижене французів та німців і залишиться в руках самих італійців, проте не побажали, щоб папи, навіть коли їм не перешкоджатимуть заальпійські чужинці, зміцнили свою владу і вміло користувалися нею, допустили, щоб у Римі піднеслися два могутніх роди – Колонна і Орсіні, які завдяки своєму впливу і покровенству могли раз у раз підривати папську владу. Усвідомлюючи це, папа Боніфацій поклав собі знищити рід Колонна і тому не тільки викляв його, а й проголосив проти нього хрестовий похід. Хоча це й завдало йому якогось ущербку, але ще згубнішим було для Церкви, бо зброя відлучення, така успішна, якщо нею боронили віру, притупилася, коли себелюбство повернуло її проти самих християн. Ось так і вийшло, що надмірне прагнення понтифіків уситити свою хіть поступово обеззброювало їх. До того ж папа позбавив двох кардиналів з роду Колонии кардинальського звання. Ш'ярра, голова цього дому, таємно утік з Рима, потрапив у полон до каталанських піратів, і його прикували до галери. Але в Марселі його впізнали і послали до короля Філіппа Французького, якого Боніфацій викляв і позбавив королівського сану. Зміркувавши, що явна війна з римськими першосвящениками завершується або поразкою, або наражає на велику небезпеку, Філіпп поклав собі піднятися на хитрощі. Прикинувшись, ніби прагне замиритися з папою, він нишком відправив Ш'ярру до Італії, а той, діставшись до Ананьї, де стояв Боніфацій, скликав уночі своїх прихильників і полонив його. І хоча ананьїчани незабаром визволили папу, образа для намісника Христового була таким ударом, що він рішився ума і сконав.

Саме Боніфацій ухвалив 1300 року постанову про відзначення ювілею, розпорядившись, щоб його надалі святкували кожні сто літ. На той час звада між гвельфами й гібеллінами спалахнула на повну силу. Оскільки цісарі кинули Італію напризволяще, багато італійських міст визволилось, але чимало з них стали жертвою тиранів. Папа Бенедикт вернув прелатам з роду Колонии кардинальську шапку і знову прийняв французького короля Філіппа до лона Церкви. З його смертю папою став Климент V, який, бувши французом, переніс папську столицю до Франції, року 1305. Тим часом помер Карл II, король Неаполітанський, якому спадкував його син Роберт, а цісарський трон дістався Генріху Люксембурзькому, який приїхав до Рима на коронацію, хоча папи там не було. Приїзд цей викликав у Ломбардії переполох, бо він повернув в Італію всіх вигнанців, як гвельфів, так і гібеллінів. Проте обидві сторони гризлися між собою й далі так запекло, що провінцію цю шматувала безперервна війна, яку цісар, попри всі намагання, виявився безсилий припинити. Він поїхав з Ломбардії й рушив генуезьким шляхом на Пізу, де намагався відвоювати Тоскану у короля Роберта. Тут йому не поталанило, і він подався до Рима, де провів лише кілька днів, бо Орсіні, яким підсобляв Роберт, вигнали його звідти, і він повернувся до Пізи. Щоб воювати з Тосканою успішніше і відбити її у Роберта, він намовив Федеріго, короля Сицилії, напасти на неї, але саме в той час, коли він розраховував захопити Тоскану й забрати у Роберта трон, він помер, а спадкоємцем його в імперії став Людовік Баварський. Під той час папська влада перейшла до Іоанна XXII, і за його папства цісар не припиняв нагінки на гвельфів і Церкву, яких обороняли переважно король Роберт і флорентійці. Так і пішли ті війни, які Вісконті провадили в Ломбардії проти гвельфів, а Каструччо з Лукки в Тоскані проти флорентійців. Та оскільки рід Вісконті дав початок герцогству Міланському, одній з п'яти держав, на які досі розкололася Італія, я гадаю, що слід докладно описати його корені.

Коли в Ломбардії виникла згадана вже Ліга міст для оборони від Фрідріха Барбароси, Мілан, воскреслий зі своїх руїн і перейнятий наміром помститися за заподіяні йому кривди, пристав до цієї ліги, яка дала відсіч Барбаросі і на певен час пожвавила у Ломбардії діяльність церковної партії. Поки точилися ці війни, в Мілані особливо вбився в силу дім Делла Toppe, і слава його все зростала, тоді як цісар у цій провінції мав владу дуже незначну. Проте коли в Італію прийшов Фрідріх II, а гібеллінська партія заходами Еццеліно посилилася, прибічники гібеллінів почали виявляти себе в усіх містах. У Мілані за ними тягли руку Вісконті, котрі й зуміли вигнати з міста Делла Toppe. До речі, поневірялись на чужині вони недовго: між цісарем і папою дійшло до порозуміння, щоб повернути їх на батьківщину. Та коли папа зі своїм двором поїхав до Франції, а Генріх Люксембурзький прибув до Італії, щоб вінчатися в Римі, в Мілані його зустріли Маттео Вісконті і Гвідо Делла Toppe, які тоді очолювали ці роди. Тут Маттео й спало на думку скористатися приїздом цісаря, щоб прогнати Гвідо. Він гадав доскочити свого завиграшки, адже Гвідо стояв на боці, ворожому цісареві. Слушною нагодою він вважав нелюбов народу до німців через чинений ними ґвалт; він нишком заходився підбадьорювати краян і підмовляв їх узятися до зброї й скинути з себе кормигу цих варварів. Коли, на його думку, все було досить гарно підлаштовано, він доручив одному зі своїх вірників зірвати бунт, і от зненацька міланська людність під няла зброю проти всього, що носило німецьке ймення. Тільки-но зчинився заколот, Маттео зі своїми синами й озброєними людьми поквапився до Генріха і попередив, що розрух здійняли Делла Торре, які, не вдовольняючись тим, що в Мілані вони перебувають приватно, скористалися нагодою нашкодити йому, аби прислужитися італійським гвельфам і захопити владу в місті. Але він, Генріх, може не турбуватися: якщо треба його захистити, то їх, Вісконті і його прихильників, буде цілком достатньо для запоруки його безпеки. Генріх легко повірив усьому, що сказав Маттео, злучив свої сили з силами Вісконті, і вони разом ударили на загони Делла Торре, що діяли в різних кінцях міста, приборкуючи бунт, перебили всіх, кого могли, а інших вигнали з міста, забравши їхнє майно. Так Маттео став володарем Мілана. Його спадкоємцями стали Галеаццо й Аццо, а їхніми – Лукіно і Джованні. Джованні став у місті архієпископом. Лукіно ж сконав раніше за нього, і спадкоємцями були Бернабо і Галеаццо. Та незабаром помер і Галеаццо, зоставивши сина-одинака Джана Галеаццо, іменованого графом Вірту, який по смерті архієпископа під ступно убив свого дядька Бернабо і залишився в Мілані єдиним державцем. Він перший і прибрав титул дука. Синами його були Філіппо і Джованні Марія Анджелло, останній скоро поліг від рук міланського люду. Він залишив державу Філіппо, який не мав, одначе, мужеського роду, через що влада від дому Вісконті перейшла до дому Сфорци, а як і чому так сталося, ми розповімо окремо.

Та вернімося до того, чого я відбіг. Цісар Людовік, щоб підняти роль своєї партії і за одним разом вінчатися на царство, прийшов до Італії. У Мілані він захотів злупити грошики з міланців, удаючи, ніби намагається вернути їм волю, і запроторив усіх Вісконті до в’язниці. Одначе невдовзі на вимогу Каструччо Луккського він повипускав їх. Потім подався до Рима і, щоб збільшити в Італії розрух, посадив антипапою П’єтро делла Корбару, сподіваючись з допомогою його слави та загонів Вісконті підірвати ворожу йому партію в Тоскані і в Ломбардії. Одначе Каструччо сконав, і для Людовіка це стало початком краху, бо Піза і Лукка збунтувалися і пізанці випровадили антипапу у Францію до папи у полон, оскільки цісар, втративши надію чогось добитися в Італії, повернувся до Германії. Та не встиг він забратися геть, як Іоанн, король Богемії, прибув до Італії на заклик брешійських гібеллінів і захопив Брешу і Бергамо. А що наскок цей стався зі згоди папи, хоча той і вдавав, ніби обурений, болонський легат підсобив йому, гадаючи, що це добрий спосіб перешкодити цісареві повернутися до Італії. З цієї причини ситуація в Італії геть-то змінилася. Флорентійці і король Роберт, бачачи, що легат підтримує виступ гібеллінів, стали ворогами всіх, кого легат і богемський король вважали друзями. І нині, незважаючи на уподобання гвельфів і гібеллінів, багато хто з властителів, серед яких були Вісконті, делла Скала, мантуанський Філіппо Гонзага, державці Каррари та Есте, об’єдналися між собою. Папа всіх їх викляв. Богемський король, нажаханий цією спілкою, повернувся до себе додому набрати більшу військову потугу, і хоча знову повернувся до Італії з численнішими загонами, йому прийшлося непереливки. Спантеличений таким опором, він повернувся в Богемію на велику досаду легата, залишивши свої залоги лише в Реджо і Модені й припоручивши Парму Марсіліо і П’єро деї Россі, які були в цьому місті дуже впливові. Після його відступу до ліги прилучилася Болонья, і всі її учасники поділили між собою чотири міста, які все ще тягли руку за Церквою: Парма дісталася делла Скалі, Реджо – Гонзазі, Модена – роду д’Есте, Лукка – флорентійцям. Проте захоплення цих земель спричинило чимало збройних сутичок, які змогло спинити лише втручання Венеції. Може здатися дивним, що, розповідаючи про численні події, які відбувалися в Італії, ми досі не згадали про венеційців, адже їхня республіка роллю своєю і впливом заслуговує на славу більше за всі інші італійські князівства. Отож, щоб не дивувались і не питали, яка цьому причина, мені доведеться вернутися далеко назад, щоб кожен дізнався і про виникнення Венеції, і про обставини, які заваджували їй довший час бути в гущі італійських справ.

Коли цар гуннів Аттіла отаборився під Аквілеєю, її мешканці довший час чинили йому опір, але нарешті, втративши надію, покинули місто і, хто міг, зі своїми манатками, які зуміли забрати, осіли на скелястих безлюдних островах Адріатичного узбережжя. Падуанці, побачивши, як і до них підбирається пожарище, злякалися, що Аттіла, підкоривши Аквілею, піде і на їхнє місто. Позбиравши всі свої найкоштовніші пожитки, вони попереносили їх в одне місце біля того самого узбережжя, так зване Ріво-Альто, куди перепровадили також жінок, дітей і старих; у Падуї залишилася тільки молодь, щоб захищати місто. Там же осіли й мешканці Монселіче та інших сусідніх пагорбів, пойняті тим самим страхом перед напасниками. Коли ж Аквілея упала і Аттіла сплюндрував Падую, Монселіче, Віченцу і Верону, падуанці й найзаможніші переселенці зосталися жити в лагунах під Ріво-Альто, де людність цієї провінції, названої колись Венецією, приєдналася до них, гнана тими самими напастями. Так під тиском обставин вони покинули благодатні й родючі місця й почали жити на ґрунтах ялових, диких і позбавлених будь-яких вигод. А проте така сила людей, зібраних в одному місці, незабаром зробила його не тільки придатним, але й сприятливим для життя. Вони запровадили свої закони, лад і убезпечили себе серед напастей і руїни, яких зазнала Італія, завдяки чому потуга їхня і слава примножилися. До цих перших пересельців приєдналися і багато мешканців міст Ломбардії, які повтікали від жорстокості Клефа, лонгобардського царя, від чого місто розрослося ще більше. Отож у часи Пипіна, франкського царя, коли він на прохання папи прийшов вигнати з Італії лонгобардів, при укладенні угоди між ним і грецьким цісарем з’ясувалося, що дуки Беневентські і венеційці не коритимуться ні тому, ні тому, а зможуть тішитися повною незалежністю. Окрім того, нестатки, що змусили цей люд жити серед води, присилували їх подумати й про те, як їм, безземельним, достойно прожити на морі. Їхні судна рушили в плавання по всьому світу, а місто наповнювалося розмаїтим крамом, якого потребували громадяни інших країн, які й почали навідувати і збагачувати Венецію. Довгі роки венеційці не думали про інші завоювання, окрім тих, які могли б підсобити їхній торгівлі: з цією метою вони здобули кілька портів у Греції і в Сирії, а за послуги, надані французам у перевезенні їхніх загонів до Азії, дістали у власність острів Кандію. Поки вони провадили таке життя, їхнє імення було грізне на морях і шановане в цілій Італії, отож їх нерідко обирали арбітрами в різних суперечках. Ось чому, коли між спільниками виникла незгода при розділі підкорених земель, вони звернулися до Венеції, і вона віддала Бергамо і Брешу роду Вісконті. Проте з плином часу самі венеційці захопили Падую, Віченцу і Тревізо, а потім Верону, Бергамо і Брешу, а також інші міста в королівстві і в Романьї, і, пойняті хіттю все більшої потуги, стали жахати не лише італійських властителів, а й чужоземних. Наприкінці всі об’єдналися проти них, і одного дня вони втратили володіння, які придбали протягом стількох років коштом величезних зусиль. І хоча в останній час вони повернули собі дещо з утраченого, одначе колишньої потуги і слави їм відзискати не пощастило, і живуть вони, як і інші італійські панства, лише ласкою інших.

Коли папську тіару надів Бенедикт XII, то побачив, що втратив усі свої володіння в Італії. Побоюючись, як би їх не захопив цісар Людовік, він вирішив заприятелювати з усіма, хто окупував землі, які раніше належали імперії, щоб вони підсобили йому в обороні Італії від зазіхань цісаря. Ось він і оприлюднив декрет, за яким усі тирани, які заволоділи ломбардськими землями, проголошувалися законними володарями, але незабаром по тому сконав, і папою став Климент VI. Цісар, побачивши, як гойно папа роздає землі імперії, не побажав поступитися йому в гойності і одразу проголосив усіх узурпаторів церковних земель їхніми законними державцями, які царювали у своїх містах з цісаревої згоди і дозволу. З цієї причини Галеотто Малатеста з братами поробилися державцями Ріміні, Пезаро і Фено, Антоніо да Монтефельтро – Марки та Урбіно, Джентіле да Варано – Камеріно, Гвідо да Поленте – Равенни, Сінібальдо Орделаффі – Форлі та Чезени, Джованні Манфреді – Фаенци, Лодовіко Алідозі – Імоли і ще багато інших – сили інших земель, отож не зоставалося майже в усіх володіннях Церкви міста без володаря. Ось чому аж до папства Олександера VI Церква залишалася послабленою. Новий папа відновив її владу уже в наші дні, після повалення нащадків узурпаторів. Коли цісар видав свою дарчу, він перебував у Тренто, і скидалося на те, що він лаштується ввійти в Італію. Це спричинило в Ломбардії збройні сутички, під час яких Вісконті опанували Пармою. В цей час помер Роберт, король Неаполітанський, залишивши по собі тільки двох онук, дочок його сина Карла, уже тоді покійного. На смертній постелі він звелів, що влада перейде до старшої онуки, Джованни, під умовою, що вона одружиться з його небожем, угорським царем Андрієм. Прожила Джованна за своїм мужем недовго, бо незабаром звела його зі світу й віддалася за другого свого родича, князя Тарантського Людовіка. Проте угорський цар Людовік, Андріїв брат, щоб помститися за вбивство Андрія, рушив військо на Італію і вигнав з королівства царицю Джованну та її мужа.

Під той час сталася одна вікопомна у Римі подія. Такий собі Нікколо, Лоренців син, канцлер Капітолія, повиганяв з Рима сенаторів і, прибравши титул трибуна, очолив Римську республіку. Скориставшись давніми звичаями, він запровадив таку пошану до законів та високих прикмет, що послів до нього засилали не лише прилеглі землі, а й ціла Італія. Давні провінції, бачачи, як відроджується Рим, попідводили голови, хто з побоювання, а хто в надії вшанувати його. Проте Нікколо, попри свою добру славу, сам зрікся своїх намірів; розчавлений непосильним для нього тягарем, він нишком утік, дарма що ніхто його не виганяв, до богемського короля Карла, який указом папи, всупереч Людовіку Баварському, був обраний цісарем. На віддяку Карл послав до понтифіка Нікколо під вартою. Незабаром по тому такий собі Франческо Барончеллі, за прикладом Нікколо, захопив владу трибуна і вигнав з Рима сенаторів. Щоб розправитися з узурпатором, папа не придумав нічого іншого, як випустити Нікколо на волю, послати його в Рим і знову поставити трибуном. Таким чином Нікколо обійняв владу і звелів убити Франческо. Одначе накликавши на себе ненависть роду Колонии, він сам був незабаром убитий, і сенатори знову прийшли до влади.

Тим часом угорський цар, поваливши царицю Джованну, повернувся у свої володіння. Але папа, бажаючи мати сусідом Джованну, а не цього царя, зробив усе можливе, щоб вернути її на царство, під умовою, щоб Людовік, її муж, обмежився титулом князя Тарантського, а не вінчався на короля. Настав рік 1350, і папі спало на думку, що ювілей, святкований за ухвалою Боніфація VIII кожні сто літ, можна відзначати кожне п'ятдесятиліття, і він оприлюднив декрет про це. Вдячні за таку благодію, римляни згодилися з тим, щоб він прислав до Рима чотирьох кардиналів з метою реформувати міське правління і призначити потрібних папі сенаторів. До того ж папа проголосив князя Тарантського Людовіка королем Неаполітанським, і на віддяку цариця Джованна подарувала Церкві своє спадкове володіння – місто Авіньйон. На той час помер Лукіно Вісконті, і єдиним державцем Мілана залишився архієпископ Джованні, який навоювався з Тосканою та своїми сусідами і неабияк зріс на силі. Після смерті його спадкоємцями стали двоє небожів, Бернабо і Галеаццо, але Галеаццо скоро сконав, залишивши по собі сина Джана Галеаццо, який і поділив стерно влади зі своїм дядьком Бернабо. Тоді цісарем став богемський король Карл, а папою Інокентій VI, який послав до Італії кардинала Егідія іспанського походження, який діяв так доблесно, що зумів вернути Церкві пошану до її влади не лише в Романьї і в Римі, а й у цілій Італії. Він знову повернув Болонью, окуповану архієпископом Міланським, змусив римлян узяти за сенатора одного чужинця, якого папа мусив щороку призначати в Рим, склав почесну умову з родом Вісконті, розгромив і полонив англійця Джона Гоквуда, який на чолі чотирьох тисяч англійців воював у Тоскані на боці гібеллінів. Папський трон посів Урбан V, і він завдяки таким успіхам задумав одвідати Італію та Рим, куди прибув також цісар Карл. Пробувши в Римі чотири місяці, Карл повернувся у своє царство, а папа – в Авіньйон. Після смерті Урбана папська влада перейшла до Григорія XI, але оскільки сконав також і кардинал Егідій, колишня колотнеча знову пішла по Італії, весь час спричинювана племенами, які об’єдналися проти роду Вісконті. Папа прислав до Італії нового легата на чолі з шістьма тисячами бретонців, а потім прибув до Італії і сам зі своїм двором і осів остаточно в Римі. Сталося це року 1376. Папство перебувало у Франції сімдесят один рік. Незабаром по тому останній папа помер, і натомість обрано Урбана VI. Одначе десять кардиналів вважали це обрання незаконним, зібралися у Фонді й проголосили папою Климента VII. Тоді ж таки генуезці, які жили вже роки під зверхністю роду Вісконті, збунтувалися, і між ними та венеційцями через острів Тенедос виникли запеклі сутички, в яких брала участь на тому чи на тому боці ціла Італія. Тоді ж таки уперше застосовано гармати – нову зброю, винайдену німцями. Хоча спершу гору брали генуезці, які кілька місяців облягали Венецію, успіх випав на долю венеційців, і замирення відбулося 1381 року заходами верховного понтифіка.

У Церкві, як ми вже згадували, сталася схизма. Цариця Джованна тягла руку за папою-схизматиком, через що Урбан закликав Карла, дука Дураццо, нащадка неаполітанських королів, заявити свої права на Неаполь; Карл і сів там на троні, а цариця мусила рятуватися втечею до Франції. Французький король, обурений цим неподобством, послав до Італії Людовіка Анжуйського, щоб повернути цариці трон у Неаполі, вигнав Урбана з Рима і посадив там антипапу. Проте Людовік ще на початку цього походу сконав, його люди порозбрідалися і поверталися до Франції. Тоді папа прибув до Неаполя й ув’язнив там дев’ять кардиналів, прихильників Франції та антипапи. Потім він затаїв злобу на короля, який відмовився посадити одного його небожа державцем Капуї, але вдав, ніби не вельми зважає на цю відмову, і попросив короля поступитися йому для проживання містом Ночерою. Там він поставив фортеці й заходився лаштуватися до війни, щоб забрати у короля його панство. Але король узяв в облогу Ночеру, і папа мусив тікати в Геную, де він і розправився з ув’язненими кардиналами. Звідти він повернувся до Рима, де посадив двадцять нових кардиналів, щоб додати пишноти своєму двору. Тоді ж таки Карл, король Неаполітанський, вирушив до Угорщини, де його обрано царем; трохи перегодом він там помер, залишивши в Неаполі свою дружину з двома діточками, Владиславом та Джованною. Під цей час Джан Галеаццо Вісконті убив свого дядька Бернабо і перебрав на себе всю владу у Мілані. Але навіть усієї Ломбардії йому виявилося мало, він побажав прилучити до неї Тоскану, проте сконав саме тоді, коли вже готувався підгорнути її під себе і вінчатися на італійського короля. Урбанові VI спадкував Боніфацій IX. Антипапа Климент VII також помер в Авіньйоні, і папський трон посів Бенедикт XIII.

Тоді в Італії перебувало чимало найманих вояків – англійців, німців, бретонців, їх приводили туди чужоземні державці, приходячи до Італії, або посилали першосвященики, коли вони були в Авіньйоні. До послуг цих найманців удавалися всі італійські можновладці, які гризлися між собою, поки з'явився Лодовіко да Кунео, романьйолець, який навербував загін італійців, які прибрали ймення святого Юрія. Звага і дисципліна цього загону затьмарила славу найманих військ і повернула її італійцям. Відтоді італійські володарі, воюючи між собою, стали користуватися лише своїми найманцями. Між папою та римлянами пішла звада, і папа вирушив до Ассізі і залишався там до ювілею 1400 року. Римлянам це було вигідно, щоб ювілейного року папа був у Римі, тим-то вони знову згодилися прийняти посадженого папою сенатора-чужинця і допустили, щоб першосвященик зміцнив замок Святого ангела. Повернувшись на цій умові до Рима, він, з метою збагатити скарбницю Церкви, звелів, щоб річний прибуток з кожного вакантного бенефіція надходив до папської скарбівні. Зі смертю Джана Галеаццо, дука Міланського, залишилося двоє синів, Джованні Марія Анджело і Філіппо, але держава ця розкололася на частини. В подальших заколотах Джованні Марія Анджело наклав головою, а Філіппо на якийсь час опинився за ґратами Павійської фортеці, де йому пощастило вціліти завдяки вірності й хитрості коменданта. Серед тих, хто позахоплював міста, приналежні його батькові, був і Гульєльмо делла Скала. Йому довелося тікати під захист Франческо да Каррари, державця Падуї, який допоміг йому знову устаткуватися в Вероні; але ненадовго, бо за розпорядженням названого Франческо його отруєно, і місто саме здалося тому. Але тоді віченційці, які жили собі любесенько під зверхністю роду Вісконті, почали побоюватися піднесення Падуї і перекинулися до венеційців, які рушили на Франческо війною і спершу відбили в нього Верону, а відтак і Падую.

Тоді ж таки помер папа Боніфацій і обрано Інокентія VII. Народ звернувся до нього з суплікою повернути фортеці, також відновити вольності, у чому папа відмовив, і тоді народ закликав на допомогу Владислава, короля Неаполітанського. А втім, скоро вони замирилися, і папа, що був утік до Вітербо зі страху перед народом, повернувся до Рима, де зробив свого небожа Лодовіко графом Марки. Потім він помер, і папський престол перейшов до Григорія XII, під умовою, що він зречеться папства, якщо зречеться своїх намірів антипапа. Щоб уволити волю кардиналів і покласти край схизмі в Церкві, антипапа Бенедикт приїхав до Портовенере, а Григорій до Лукки, де почалися перемови. Проте вони зірвалися, отож кардинали одного і другого папи зреклися їх, і Бенедикт вирушив до Іспанії, а Григорій до Ріміні. Ну, а кардинали при сприянні Валтасара Косси, кардинала і легата Болоньї, зібрали в Пізі церковний собор, на якому обрали папою Олександера V. Новообраний папа одразу ж викляв короля Владислава, а його володіння передав Людовіку Анжуйському, отож вони вкупі з флорентійцями, генуезцями та венеційцями, а також болонським легатом Балтасаром Коссою напали на Владислава й забрали у нього Рим. Але в розпал цієї війни Олександер помер і папою проголошено Валтасара Коссу, який прибрав імення Іоанна XXIII. Той одразу поїхав з Болоньї, де його обрано, і подався до Рима, об'єднавшись там з Людовіком Анжуйським, який прибув із загонами з Провансу. Вони зійшлися в бою з Владиславом і погромили його, одначе через похибку кондотьєрів узяти гору не змогли, отож король незабаром знову зібрав потугу і ще раз захопив Рим, змусивши папу тікати до Болоньї, а Людовіка до Провансу. Обдумуючи, як йому підірвати потугу Владислава, папа з цією метою спробував підлаштувати так, щоб цісарем обрано Сигізмунда, короля Угорського. Він умовив його прибути до Італії, зустрітися з ним у Мантуї, і там вони ухвалили зібрати Вселенський собор і припинити схизму в Церкві, щоб вона, вже об'єднана, могла приборкати супостата.

На той час пап було троє: Григорій, Бенедикт і Іоанн; змагання між ними підривало Церкву й уймало її честі. Всупереч папі Іоанну містом собору обрано Констанцу в Германії. Хоча після кончини короля Владислава відпадала причина, за якою папа надумав зібрати цей собор, зректися своєї обіцянки приїхати на нього він уже не міг. Його привезено в Констанцу, там він через кілька місяців усвідомив, що схибив, і був спробував утікати, але його кинуто за ґрати і змушено зректися папства. Григорій, один з антипап, надіслав своє зречення, а другий, Бенедикт, який зректися не побажав, був засуджений як єретик. Зрештою, покинутий своїми кардиналами, він теж мусив зректися. Собор проголосив першосвящеником Оддоне з дому Колонии, який прибрав ім'я Мартина V, і так Церква об'єдналася по тому, як сорок років папська влада була у кількох верховних понтифіків.

Філіппо Вісконті, як ми вже згадували, сидів тоді за ґратами в Павійській фортеці. Але на той час сконав Фачіно Кане, який, скориставшись ломбардськими розрухами, опанував Верчеллі, Алессандрією, Новарою і Тортоною і збив чималі статки. Але, бувши бездітним, він відписав свої маєтки жоні своїй Беатріче і звелів друзям подбати про те, щоб вона віддалася за Філіппо. Ставши дуже впливовим завдяки цьому шлюбу, Філіппо знову захопив Мілан і все Ломбардське герцогство. Відтак, щоб віддячитись за такі великі щедроти, як це роблять майже всі потужники, він звинуватив Беатріче в перелюбстві і вбив її. Коли ж його влада зовсім зміцніла, він, вволяючи волю батька свого Джана Галеаццо, став подумувати про нашестя на Тоскану.

Владислав, король Неаполітанський, вмираючи, залишив сестрі своїй Джованні, окрім королівства, ще й значне військо під орудою талановитих італійських кондотьєрів, серед яких вирізнявся Сфорца да Котиньйола своєю неабиякою звагою. Королева, бажаючи зняти з себе ганебне звинувачення в тім, що при ній завжди такий собі Пандольфелло, якого вона виховала, одружилася з Якопо делла Маркою, французом королівського коліна, під умовою, що він вдовольниться званням князя Тарантського, а корону і державне берло віддасть їй. Проте вояки, як тільки він прибув до Неаполя, проголосили його королем, через що між подружжям пішла велика звада, в якій переважала то одна, то інша сторона. Одначе зрештою стерно влади перебрала королева, яка незабаром почала ворогувати з римським першосвящеником. Тоді Сфорца задумав підлаштувати все так, щоб вона опинилася в його лабетах, і тому зненацька заявив про свою відмову служити їй. Так вона несподівано опинилася беззбройна, і їй нічого не залишалось, як тільки вдатися по допомогу до Альфонса, арагонського і сицилійського короля, якого вона всиновила, і взяти на службу Браччо да Монтоне, воєначальника славетного не менше, ніж Сфорца, та ще й ворога папи, в якого він захопив Перуджу й деякі інші землі, приналежні до Церкви. Незабаром по тому вона замирилася з папою, проте Альфонс Арагонський, побоюючись, як би вона не поставилася до нього так, як колись до мужа, заходився нишком прибирати до рук фортеці. Взаємні підозри у них знай посилювались, аж доки між ними почалися збройні сутички. З допомогою Сфорци, який знову повернувся до неї на службу, королева подужала Альфонса, вигнала його з Неаполя, скасувала засиновлення й усиновила натомість Людовіка Анжуйського. На цьому ґрунті пішли нові війни між Браччо, який тягнув руку за Альфонсом, і Сфорцою, який підтримав королеву. Під час цієї війни Сфорца на переправі через річку утонув, отож-бо королева залишилася без війська знову і позбулася б трону, якби її не виручив Філіппо Вісконті, дук Міланський, який змусив Альфонса повернутися до себе в Арагон. Проте Браччо, не збентежений тим, що Альфонс кинув його, воював з королевою й далі. Він узяв в облогу Аквілу, але тут папа, бачачи у висуненні Браччо шкоду для Церкви, взяв до себе на службу Франческо, сина Сфорци, той зненацька наскочив на Браччо під Аквілою, розгромив його військо і вбив його. Від Браччо залишився тільки його син Оддоне, папа забрав у нього Перуджу, але залишив його володарем Монтоне. Та невдовзі він поліг у бою в Романьї, де воював на службі у флорентійців, отож з усіх побратимів Браччо вцілів лише один, Нікколо Піччініно, який зажив чималої ратної слави.

Оскільки я вже довів свою хроніку до періоду, який я означив із самого початку, і оскільки найголовніше з того, про що мені залишилося написати, пов'язане з війнами флорентійців та венеційців проти Філіппо, дука Міланського, про які піде мова, коли почнемо оповідь саме про Флоренцію, я уриваю свою хроніку і лише нагадаю про становище в Італії, її володарів і про війни, які в ній точилися до того часу, до якого ми дійшли. Якщо згадати про найбільші володіння, то королева Джованна правила королівством Неаполітанським, Маркою, Патримонієм святого Петра і Романьєю. Але частина цих земель була під зверхністю Церкви, частина підкорялася законним правителям або тиранам, які захопили там владу. Так Феррара, Модена і Реджо належали роду д'Есте, Фаенца – роду Манфреді, Імола – Алідозі, Форлі – Орделаффі, Ріміні й Пезаро – Малатесті, а Камеріно – дому Варано. Частина Ломбардії підкорялася дуці Філіппо, частина – венеційцям, бо всі дрібніші володіння в цій провінції було знищено, окрім герцогства Мантуанського, де панував дім Гонзаги. Більша частина Тоскани належала флорентійцям, своїми законами жили тільки Лукка і Сієна, причому Лукка перебувала під орудою Гвініджі, а Сієна залишалася вільною. Генуезці то тішилися цілковитою свободою, то потрапляли в залежність або від французьких можновладців, або від роду Вісконті, ниділи безславно й ходили серед наймізерніших панств. Жоден з цих головних державців не мав власного війська. Дук Філіппо замкнувся в своєму палаці і не витикав носа нікуди, усі його війни вели довірені воєначальники. Венеційці, як тільки їхні погляди звернулися до суходолу, самі зреклися зброї, якою зажили такої слави на морях, і слідом за іншими італійцями поставили на чолі своїх загонів чужинців. Папа, котрому воювати духовний сан не дозволяв, і королева Джованна Неаполітанська яко жінка з необхідності вдавалися до того, що інші державці робили з недоумства. Тій же необхідності улягали й флорентійці: знать їхня полягла в горожанських розрухах, республіка перейшла до людей, привчених торгувати, які ратну справу і фортуну в ній передоручили іншим. Отож італійські збройні сили були в руках або дрібних володарів, або вояків, які при стерні правління не стояли; перші вербували рекрутів не для примноження своєї слави, а лиш з тим, щоб забагатіти або убезпечитися, другі, з пелюшок виховані для ратної справи і нічому іншому не навчені, тільки на неї й могли розраховувати, шукаючи собі багатства й честі. Серед них найбільше уславилися тоді Карманьйола, Франческо Сфорца, Нікколо Піччініно – учень Браччо, Аньйоло делла Пергола, Лоренцо і Мікелетто Аттендолі, Тарталья, Якопаччо, Чекколіно Перуджійський, Нікколо да Толентіно, Гвідо Торелло, Антоніо даль Понте ад Ера і ще багато їм подібних. До них треба додати уже згаданих дрібних володарів та ще римських баронів Орсіні й Колонна, а також синьйорів і шляхтичів королівства Неаполітанського й Ломбардії, всі вони зробили ратну справу своїм ремеслом і ніби змовилися між собою поводитися так, щоб очолювати загони супротивних сторін і по змозі приводити ці сторони до загибелі. Зрештою вони так зневажили ратне ремесло, аж навіть пересічний отаман, проявивши бодай якусь подобу давньої зваги, зумів би ганьбою вкрити їх на превеликий подив нерозумної шанувальниці їхньої – Італії. В моєму літописі згадуватиметься далі чимало про цих нікчемних державців та їхні ганебні війни, але, перш ніж удатися до цих подробиць, мені треба, як я обіцяв, вернутися назад і розповісти про походження Флоренції, аби кожен збагнув, яке становище було цього міста в ті часи і як вона серед усіх тих напастей, яких зазнала Італія тисячу років, вижила і квітне нині.

Книга друга

І. Звичай старожитніх республік закладати нові держави та його переваги. – II. Виникнення Флоренції та її назва. Зруйнована царем Тотілою і відбудована Карлом Великим. Флорентійці захоплюють Ф'єзоле. – III. Перша звада в самому місті, викликана месером Буондельмонті, який, давши слово одружитися з однією дівчиною з роду Амідеї, не дотримав його й побрався з дівчиною з роду Донаті (1215), з цієї причини Буондельмонті був убитий, і в місті через те, що одні стали на бік Уберті, а інші на бік Амідеї, пішли розбрат і збройні сутички. – IV. Фрідріх II Швабський підтримує Уберті, а Буондельмонті тягнуть руку за Церквою (1246). У Флоренції, як і в усій Італії, виникають партії гвельфів і гібеллінів. Гвельфів виганяють з Флоренції, але після смерті Фрідріха вони домовляються з гібеллінами, вертаються на батьківщину, і обидві партії збираються запровадити новий спосіб правління в місті (1250). – V. Флоренція поділяється на шість частин – сестьєр, з двома старійшинами на чолі кожної сестьєри. Капітан громадян і подест обираються з числа чужинців. Загони охорони з корогвами, двадцять у місті і сімдесят шість у сільських округах. – VI. Могуть, якої Флоренція досягає за нового ладу. Нові виступи гібеллінів, через які їх виганяють з Флоренції. Гвельфи зазнають поразки в битві на берегах річки Арбії від війська Манфреда, короля Неаполітанського (1260). – VII. Рада гібеллінів в Емполі. Фаріната дельї Уберті виступає на раді проти того, щоб руйнувати Флоренцію. – VIII. Папа Климент IV підтримує флорентійських гвельфів і дарує їм свій прапор. Гвельфи з допомогою Карла Анжуйського посилюють свій вплив (1266), з цієї причини гібелліни вирішують залучити людність на свій бік, вдавшись до нових заходів. Вони поділяють громадян на дванадцять цехів, сім старших і п'ять молодших (молодших згодом зросло до чотирнадцяти), і кожному цеху дають посадову особу і знамено. – IX. Граф Гвідо Новелло, вікарій короля Манфреда у Флоренції, через податі, якими він хотів обкласти флорентійців, стає вигнанцем. – X. Гвельфи повертаються у Флоренцію і запроваджують новий лад у місті. Обрано дванадцять начальників, так звану раду довірених; ця рада складається з 80 громадян, а колегія складається з 120 пополанів, усі разом вони складають Спільну раду. Створено також раду з 120 чоловік пополанів і нобілів, яка ухвалює остаточні постанови в усіх справах і призначає всіх посадових осіб у республіці. Папа Григорій X виявляє бажання вернути у Флоренцію гібеллінів. Папа Микол ай II намагається послабити владу Карла Анжуйського. – XI. Месер Латіно, імперський легат, повертає гібеллінів у Флоренцію і приводить цю партію до влади (1280). Цехи висувають спершу трьох, а потім шістьох пріорів для правління республікою. Битва під Кампальдіно (1289). – XII. Створення особливого гонфалоньєра правосуддя, якому передано тисячу збройних людей під 20 прапорами (1293). – XIII. Джано делла Белла запроваджує у місті новий лад на користь народу. Його ворожнеча з Корсо Донаті. Він іде в добровільне вигнання. – XIV. Сутички між пополанами і нобілями. – XV. Нові правила в управлінні державою. Арнольфо ді Лапо закладає підмурок Палацу синьйорїї і нових тюрем (1298). – XVI. Нові чвари між Черкі й Донаті. Виникнення партій білих і чорних у Пістої. Месер Корсо Донаті очолює партію чорних у Флоренції, а месер Вері деї Черкі – партію білих. – XVII. Папський легат, посланий у Флоренцію, викликає ще більший розбрат, наклавши на місто інтердикт. – XVIII. Донаті та інші прибічники чорних вигнані за порадою Данте Аліг'єрі. – XIX. Папа посилає Карла Валуа, який був при його дворі, у Флоренцію. Внаслідок його діяльності Донаті повертаються додому, а Черкі тікають. Папський легат Маттео д'Акваспарта даремно силкується досягти примирення, після чого йде з Флоренції, наклавши на місто за непослух новий інтердикт. – XX. Данте Аліг'єрі йде на вигнання разом з партією білих (1302). – XXI. Негожі вчинки Корсо Донаті. Нікколо да Прато папський легат у Флоренції. Розрухи. Пожежа біля Орто Сан Мікеле і Нового ринку. – XXII. Нові реформи у Флоренції. Взяття замку Стінке. Корсо Донаті повертається до Рима. – XXIII. Корсо стає на суд і засуджений. Він захищається від присуду зі зброєю в руках. Але його переймають біля монастиря Сан Сальві і вбивають. – XXIV. Генріх Люксембурзький безуспішно облягає Флоренцію, потім умирає в Буонконвенто (1313). – XXV. Флоренція потрапляє на 5 років під владу Роберто, короля Неаполітанського, війна з Угуччоне закінчується його поразкою. Місто скидає владу короля Неаполітанського і робить барджелло Ландо да Губбіо, якого за його жадібність і лютість виганяють. Нові реформи. – XXVI. Війна флорентійців з луккійцями на чолі з Каструччо Кастракані. Рада добрих мужів. – XXVII. Нобілі в самому місті і вигнанці пробують знову зруйнувати Флоренцію. – XXVIII. Нові політичні установи. – XXIX. Флорентійці, рушивши на Каструччо, зазнають поразки біля Альтопашо. – XXX. Готьє, дук Афінський, являється у Флоренцію як намісник Карла, дука Калабрійського. Нові установи в державі. Створюються дві ради: одна з 300 пополанів, друга з 250 грандів і пополанів, перша дістає назву Ради народу, друга – Ради комун. – XXXI. Людовік Баварський. Німці вдираються в Лукку. Смерть Каструччо. Повінь у Флоренції. – XXXII. Змова Барді і Фрескобальді викрита і придушена. – XXXIII. Флорентійці купують Лукку, але Лукка переходить під владу Пізи. – XXXIV. Змова з дуком Афінським, щоб заволодіти флорентійською Синьйорією. – XXXV. Народ проголошує дука Афінського дожиттєвим володарем Флоренції (1342). – XXXVI. Його невдале правління. – XXXVII. Його виганяють (1343). – XXXVIII. Багато міст і земель, приналежних до Флоренції, повстають, проте флорентійці своїми розумними діями зуміли зберегти своє панування. – XXXIX. Місто поділяється на картьєри, на чолі кожної картьєри має бути три члени Синьйорії, натомість число членів Синьйори збільшено до 12: 8 членів Синьйори, чотири пополани і чотири гранди. Сутички між народом і грандами, внаслідок чого останні були вигнані з палацу і влада залишилася в руках народу. – XL. Виступ Андреа Строцці на підтримку грандів. – XLI. Народ після кривавої сутички з грандами повністю їх громить. – XLII. Новий порядок у державі. Народ поділяється на людей маєтних, середніх достатком і немаєтних. Маєтні висувають двох членів Синьйорії, з середнім достатком – трьох і немаєтні – теж трьох; гонфалоньєр же призначається з кожного з них по черзі. Пам'ятний чумний мор у Флоренції, про який розповів Боккаччо (1348).

Серед великих і дивовижних звершень, старожитнім республікам і князівствам притаманних і тепер забутих, заслуговує на увагу звичай закладати скрізь нові землі й нові міста. Бо ніщо так не варте діяння доброго державця або добре упорядженої республіки, а також більшого пожитку для будь-якої провінції, ніж закладини нових земель, де люди дістають змогу надійно оборонятися і порати безпечно свої лани. Колись робити це було легко, бо старожитні мали звичку посилати в краї підбиті чи безлюдні нових мешканців – утворюючи так звані колонії. Завдяки цьому не лише виростали нові краї, але звитяжцеві було легше правити підбитими землями, пустовщина залюднювалася, і людність провінції розселялася по ній краще. А це вело до того, що, заживаючи більші життєві блага, люди плодилися швидше, були в наступі на ворога завзятіші, а в обороні стійкіші. Оскільки така поведенція сьогодні через лихе правління республіками і князівствами перевелася, чимало провінцій занепало, адже тільки такий лад забезпечував міць імперії та розмноження її людності. Міць досягається завдяки тому, що колонія, закладена державцем у вперше підкорених краях, – це своєрідна цитадель, пильний вартовий для утримання чужинців у послуху. Без цього жодна провінція не може замешкуватися цілком, з розумним розселенням мешканців. Бо не всі землі в ній однаково родючі й однаково благодатні, що веде в одному місці до перенаселення, а в іншому до безлюддя, і якщо не спосіб переселити люд звідти, де його подостатком, туди, де його брак, уся провінція зведеться ні на що: місця, де малолюддя, все більше пустішають, місця, де перенаселення, убожіють. Оскільки усунути таке безладдя сама природа не в силі, тут потрібно докласти рук: нездорові краї стають сприятливішими для людності, коли в них осідає сила-силенна людей, які, пораючи землю, роблять її плодючішою, а розпалюючи багаття, очищають повітря. Свідченням може бути Венеція, розташована в місцевості болотистій і нездоровій: переселення туди значної кількості людей уздоровило її. Піза через отруйні випари в повітрі не мала достатньої кількості мешканців, поки Генуя та її узбережжя не зазнали нашестя сарацинів. Через це нашестя в Пізу переселилося чимало вигнанців зі своєї батьківщини, і вона зробилася людною й могутньою. Відтоді як перевівся порядок закладати колонії, важче стало утримувати завойовані краї, нелюдні краї не заселяються, а перенаселені не можуть позбутися надміру людей. Ось чому у всьому світі, а надто в Італії, так багато країв, якщо порівнювати їх з давніми часами, збезлюдніли. А все це було і залишається наслідком того, що в державців немає прагнення до справжньої слави, а в республіках ладу, гідного хвали. Колись закладини колоній часто сприяли виникненню нових міст і постійній розбудові виниклих раніше. До таких міст належить Флоренція, витоки якої пішли від Ф'єзоле, а розбудову її забезпечили колоністи.

Видима річ, як це засвідчили Данте та Джованні Віддані, що мешканці Ф'єзоле, розташованого на шпилі гори, щоб зробити ринки його велелюднішими й доступнішими всім, хто хотів приїхати туди зі своїм крамом, ухвалили, що торгівля вестиметься не на горі, а на рівнині, між підніжжям шпиля і річкою Арно. Ці ринки, як на мене, спричинилися до спорудження поблизу перших будов: крамарям потрібні були сховища для краму, і з часом ці сховища стали капітальними будинками. Згодом, коли римляни, перемігши карфагенян, убезпечили Італію від наскоків чужинців, число цих споруд значно зросло. Адже люди животіють у притузі хіба лише з біди, і якщо страх перед війнами змушує їх селитися в місцині дикій і неприступній, то як загроза для них минеться, вони, зваблені вигодами, ще охітніш обживають місцини благодатніші й гостинніші. Безпека, яку принесла Італії добра слава Римської республіки, примножила вже почату розбудову житла, і скоро тут виникло містечко, спершу назване Вілла-Арніна. Потім у Римі пішли громадянські війни, спочатку між Марієм і Суллою, потім між Цезарем і Помпеєм, а відтак між Цезаревими убивцями і тими, хто хотів помститися за його смерть. Спершу Суллою, а по ньому трьома римськими громадянами, які після помсти за Цезаря поділили між собою трон, у Ф'єзоле спрямовано колоністів, які майже всі замешкали на рівнині біля вже закладеного містечка. Збільшення людності настільки примножило число споруд і городян і такий цивільний лад запанував у городку, що він уже міг вважатися одним з італійських міст. Що ж до походження назви Флоренція, то тут думки розходяться. Одні виводять її з Флорина, ватажка колоністів, інші вважають, що спершу мовилося не Флоренція, а Флуенція, оскільки городок розкинувся біля річки Арно, і наводять свідоцтво Плінія, який говорить: флуенційці живуть біля ріки Арно. Твердження це може бути й неслушним, бо в тексті Плінія пишеться про те, де мешкали флорентійці, а не як вони називалися. Вельми ймовірно, що саме слово «флуенційці» описка: так, Фрондин і Корнелій Таціт, сучасники Плінія, називають міста та його мешканців Флоренцією і флорентійцями, бо вже за Тіберія ними правили так само, як і іншими італійськими містами. А Корнелій передає, що до цісаря від флорентійців було послано посланців прохати про те, щоб води К'яни не заливали їхній край. Навряд щоб одне й те саме місто носило дві назви водночас. Тим-то я гадаю, що воно завжди називалося Флоренцією, хоч би звідки прийшла ця назва, а також що воно, хай би що спричинило його закладини, з'явилося в часи Римської імперії і вже за перших імператорів згадувалося в літописах. Коли імперію плюндрували варвари, Флоренція зазнала руїни від рук остготського царя Тотіли і через двісті п'ятдесят років знову воскресла заходами Карла Великого. Відтоді до року 1215 від Різдва Христового вона жила, поділяючи в усьому долю тих, хто царював тоді в Італії. Нею спершу правили Карлові нащадки, потім Беренгарій і наприкінці германські цісарі, як ми це показали в нашій загальній хроніці. На той час флорентійці не могли ні піднестися, ні звершити щось вікопомне через потугу тих, кому корилися. А проте року 1010, у День святого Ромула, вельми почитуваного ф’єзоланцями, флорентійці захопили і зруйнували Ф’єзоле, вчинивши так або зі згоди цісаря, або в такий час, коли між смертю одного цісаря і обранням іншого людність здобуває якусь волю. Але далі в міру того як в Італії вбивалися в силу римські першосвященики і слабла влада германських цісарів, усі землі цієї провінції вельми легко переставали слухатися державця. Так, від року 1080, коли Італія була роздерта між прибічниками Церкви і прибічниками імператора Ген ріха III, флорентійці утримували єдність до 1215 року і підкорялися переможцям, не шукаючи нічого, окрім порятунку. Та як у тілі людському що більше задавнена хвороба, то вона небезпечніша й смертніша, так і у Флоренції городяни пізніше за інших поділилися на дві ворожі партії, та зате й більше потерпіли від цього розколу. Причина першої звади відома, оскільки про неї широко розводилися Данте та інші письмаки. Але написати бодай коротко про неї треба й мені.

1215. Серед наймогутніших родин у Флоренції найвпливовішими були Буондельмонті та Уберті, а за ними йшли Амідеї і Донаті. Одна донна з сім’ї Донаті, багата вдова, мала доньку надзвичайної вроди. Вона збиралася одружити її з месером Буондельмонті, молодим кавалером і головою роду Буондельмонті. Чи то з недбальства, чи то з певності, що поспішати ні до чого, вона свого задуму не відкрила нікому, аж це виявилося, що месер Буондельмонті бере одну дівчину з дому Амідеї. Донну взяла досада, а проте вона все ще сподівалася, що врода її доньки може розбити цей шлюб, доки його не взято. Якось вона побачила, що месер Буондельмонті один, без почту, підходить до її оселі, і притьмом зійшла вниз, ведучи за собою доньку. Коли молодик проходив повз них, вона кинулася до нього назустріч, кажучи: «Я дуже рада, що ви женитеся, хоча призначала вам за жінку мою дочку». І тут вона, відчинивши двері, показала йому дівчину. Кавалер, побачивши, яка гожа ця юнка, і зміркувавши, що родовитістю і віном вона не поступається тій, яку йому суджено, запалав такою жагою здобути її, що, забувши вже про дану ним обітницю, про зневагу, якою було б її ламання, і про лихо, яке б він на себе стягнув, відказав: «Якщо ви призначали мені свою доньку, я б виявився невдячником, зрікшись її, поки я ще вільний». І не гаючи часу він справив весілля. Справа ця, тільки-но випливши на люди, неабияк обурила дім Амідеї, а також Уберті, пов'язані між собою кровними узами. Вони зібралися разом з іншими своїми родичами і постановили, що стерпіти таку образу було б ганьбою і що помститися месерові Буондельмонті можна лише одним – його убивством. Щоправда, дехто серед присутніх згадав про лихо, яке може викликати така помста, але тут Моска Ламберті заявив, що хто довго обмірковує справу, ніколи нічого не зробить, і завершив свій виступ відомим висловом: «Справі кінець». Вчинити убійництво вони доручили Мосці, Стьятті Уберті, Ламбертуччо Амідеї та Одеріго Фіфанті. Вранці на Великдень усі четверо сховалися в оселі Амідеї між Старим мостом і Сан Стефано. Коли месер Буондельмонті верхи на білому коні перевозився через річку, гадаючи, що забути кривду так само легко, як зламати дану обітницю, вони наскочили на нього біля підмурку мосту під статуєю Марса і вбили. Це вбивство розкололо все місто навпіл, одні підтримували Буондельмонті, інші – Уберті. І оскільки обидві родини мали свої фортеці, вежі і збройних людей, то воювалися між собою цілі роки, але ні ті, ні ті не зуміли вигнати противника. Ворожнеча їхня теж не закінчилася миром, хіба що іноді вщухала замиреннями. Так вони, залежно від розвитку подій, то трохи заспокоювалися, то розпалювалися знову.

Чвари ці роздирали Флоренцію аж до воцаріння Фрідріха II (1246), який, бувши королем Неаполітанським, поклав собі нарощувати свою потугу для боротьби з Церквою і, щоб зміцнити свою зверхність над Тосканою, підсобив Уберті та його поплічникам, які з його допомогою повиганяли Буондельмонті. І ось наше місто поділилося, як це сталося з усією іншою Італією, на гвельфів та гібеллінів. Тут здається незайвим нагадати, які родини були в одній партії, а які в другій. Отож руку за гвельфами тягли Буондельмонті, Нерлі, Россі, Фрескобальді, Моцці, Барді, Пульчі, Герардіні, Форабоскі, Баньєзі, Гвідалотті, Саккетті, Маньєрі, Лукардезі, К'єрамонтезі, Компьйобезі, Кавальканті, Джандонаті, Джанфільяцці, Скалі, Гвальтеротті, Імпортуні, Бостікі, Торнаквінчі, Векк'єтті, Тозінгі, Аррігуччі, Альї, Сіці, Адімарі, Вісдоміні, Донаті, Пацці, Делла Белла, Ардінгі, Тедальді, Черкі. На бік гібеллінів стали Уберті, Маннеллі, Убріякі, Фіфанті, Амідеї, Інфангаті, Малеспіні, Сколарі, Гвіді, Галлі, Капп'ярді, Ламберті, Сольданьєрі, Чіпріяні, Тоскі, Ам'єрі, Палерміні, Мільйореллі, Пільї, Баруччі, Каттані, Аголанті, Брунеллескі, Капонсаккі, Елізеї, Абаті, Тедальдіні, Джьокі, Галігаї. До того ж до одної і другої партії цих домів нобілів пристали роди пополанів, отож майже все місто роз'їдали їхні чвари. Вигнані з батьківщини гвельфи знайшли притулок в краю Горішнього Валь д'Арно, де вони мали більшу частину своїх фортець, і там вони відбивалися від своїх ворогів як тільки могли. Але після смерті Фрідріха ті з флорентійців, які мали добрий достаток і тішилися великою довірою людності, подумали, що краще об'єднати городян, ніж руйнувати Флоренцію, підтримуючи розкол. Діяли вони так успішно, що гвельфи, вдаривши лихом об землю, вернулися, а гібелліни зустріли їх щиро (1250). Після цього замирення вони постановили, що наспіла зручна нагода на те, щоб запровадити таке урядування, яке забезпечило б їм свободу, і підготуватися до оборони, поки новий цісар не вбився в колодочки.

Отож вони поділили місто на шість частин і обрали дванадцять громадян, по двоє від кожної сестьєри, які справляли урядування, звалися вони старійшинами і щороку переобиралися. Щоб усунути кожну причину для ворожнечі, яка породжується черговими судовими ухвалами, призначалося, причому з числа чужинців, двоє суддів, один так званий капітан, а другий подеста, їм були підсудні всі кримінальні й цивільні справи, які виникали між громадянами. А що жоден лад не виживе без охорони, набрано двадцять збройних загонів у місті і сімдесят шість у сільській місцевості. До цих загонів було приписано всю молодь, і кожному молодому громадянину належало являтися при зброї під своє знамено, коли флорентійці закликатимуться до зброї наказом капітана чи старійшин. Кожен загін мав значок, що пасував до озброєння; так, арбалетники носили свої значки, а щитоносці свої. Щороку на Зелені свята новим затяжцям дуже врочисто вручалися корогви і ставилися нові воєначальники. Щоб надати пишноти своєму війську і водночас дбаючи про те, щоб кожен, хто відступив, швидко знайшов місце збору і міг знову вдарити на ворога, флорентійські громадяни ухвалили, що за військом має їхати колісниця, запряжена парою волів у червоних попонах, а на ній повинно маяти червоно-біле знамено. Під час виступу війська у похід цю колісницю викочували на Новий ринок і урочисто передавали ватажкам народу. А щоб усі заходи здавалися ще пишнішими, флорентійці завели дзвін, названий Мартінеллою, в який дзвонено протягом місяця перед військовим походом, щоб дати цим змогу ворогам приготуватися до оборони. Стільки зваги мали ці люди в своєму серці і стільки великодушності, що підступний напад на супротивника, який нині вважається шляхетним і мудрим вчинком, тоді мали за зраду і підступ. Дзвін цей возився в таборі, правлячи засобом подавати гасло варті і за кожної іншої служби.

Оцим військовим і цивільним ладом і утримували флорентійці свою свободу (1256). Годі уявити собі, в яку силу й міць убилася Флоренція за найкоротший час. Вона не лише стала на чолі цілої Тоскани, але й рахувалася серед перших італійських міст, і хто знає, якої величі вона б сягала ще, якби її не шарпали так часто нові й нові чвари. За такого ладу флорентійці прожили десять років, і за цей період змусили укласти лігу з ними пістойців, аретинців та пізанців. Повертаючися з табору під Сієною, вони захопили Вольтерру і зруйнували ще кілька замків, переселивши їхніх мешканців до Флоренції. Всі ці передузяття звершено на пораду гвельфів, сильніших, ніж гібелліни, яких народ ненавидів за їхню пихату поведенцію в часи, коли вони врядували у місті під зверхністю Фрідріха II; партію Церкви городяни любили більше, ніж партію цісаря, оскільки з допомогою Церкви сподівалися відстояти свободу, а під зверхністю цісаря боялися її втратити. Проте гібелліни не могли спокійно примиритися, що в них вирвано владу, і чекали тільки на слушну нагоду знов утвердитися нагорі. Їм здалося, що така нагода лучилася, коли Манфред, Фрідріхів син, посів Неаполітанське королівство і цим неабияк підважив міць Церкви (1257). Вони змовилися таємно з ним, щоб знову захопити кормило правління, проте їм не вдалося діяти аж так секретно, щоб усі їхні каверзи не стали відомі старійшинам. Рада притягла до відповіді дім Уберті, але ті, замість послухатися, взялися до зброї й забарикадувалися по своїх оселях. Обурений народ озброївся і з допомогою гвельфів повиганяв їх усіх з Флоренції і змусив шукати притулку в Сієні (1258). Звідти вони звернулися по підтримку до Манфреда, короля Неаполітанського, і завдяки хитрощам месера Фарінати дельї Уберті загони цього короля вчинили флорентійцям таку різанину на берегах річки Арбії (1260), що їхні недобитки рятувалися втечею не до Флоренції, яку вважали для себе втраченою, а до Лукки.

Манфред послав на допомогу гібеллінам свої загони під орудою графа Джордано, мужа вельми досвідченого в ратному ремеслі. Після перемоги він захопив з гібеллінами Флоренцію, підгорнув місто під зверхність Манфреда, поскидав усіх урядовців і поскасовував усі постанови, в яких давалася взнаки їхня свобода. Все це було вчинено брутально й збудило ненависть усієї людності, чия ворожість до гібеллінів загострилася так, що це згодом спричинилося до цілковитої їхньої загибелі. Державні справи змусили Джордано повернутися до Неаполя, і королівським намісником у Флоренції він зоставив графа Гвідо Новелло, володаря Казентіно. Останній скликав в Емполі раду гібеллінів, де всі дійшли висновку, що для утримання в Тоскані зверхності гібеллінської партії треба зруйнувати Флоренцію, бо всі городяни підтримують гвельфів, і самої Флоренції буде достатньо, щоб партія Церкви знову вбилася в силу. Проти такого жорстокого присуду, ухваленого такому шляхетному місту, не протестував жоден громадянин, окрім месера Фарінати дельї Уберті, який відверто став в обороні міста, твердячи, що витратив чимало зусиль і зазнав чимало небезпек лиш на те, щоб жити на батьківщині, що нині не хоче відкинути те, до чого так поривався і що послано йому долею, а навпаки, радше стане для тих, у кого наміри інші, таким самим ворогом, яким він був для гвельфів; якщо ж хтось із присутніх боїться своєї батьківщини, хай спробує занапастити її, бо він зі свого боку виступить в її обороні з такою звагою, яка надихала його, коли він виганяв гвельфів. Месер Фаріната був людиною великодушною, чудовим вояком, ватажком гібеллінів і користувався неабиякою пошаною у Манфреда. Його виступ поклав край цим спробам, і гібелліни стали обмірковувати інші способи утримати владу.

Гвельфи, які повтікали до Лукки й були вигнані звідти луккезцями, наляканими графовими погрозами, поперебирались до Болоньї. Звідти їх покликали пармські гвельфи на поміч проти своїх гібеллінів, яких вони переважили своєю звагою, здобувши за це всі володіння гібеллінів. Заживши знову в достатку й гонорі і довідавшись, що папа Климент закликав Карла Анжуйського скинути Манфреда з трону, вони послали до понтифіка послів, пропонуючи свою допомогу (1266). Папа не лише зустрів їх як друзів, але й подарував їм свою корогву, під якою відтоді гвельфи завжди йшли на бій і яка й досі піднімається у Флоренції. Відтак Карл забрав у Манфреда корону, і той помер. Після цього втручання флорентійські гвельфи посилили свій вплив, а гібелліни занепали. Отож ті з них, хто вкупі з Гвідо Новелло урядував у Флоренції, надумали, що їм непогано було б якоюсь благодією підкупити народ, який вони раніше нещадно гнобили. Проте цей засіб, який приніс би їм пожиток, коли б вони були вдалися до нього, перш ніж мусили так учинити, згнітивши серце, нині не лише не підсобив їм, а довів їх до загибелі. А проте вони думали пригорнути народ до себе, повернувши йому частку тих прав і тієї влади, які в нього забрано. Вони обрали тридцять шість народних обранців і доручили їм і двом закликаним болонським шляхтичам реформувати міську управу. Ця рада на першому засіданні ухвалила поділити ціле місто на цехи й призначити на чолі кожного цеху магістрата, який і вів би всі справи своїх підлеглих. До того ж кожен цех дістав корогву, під якою мали збиратися озброєні члени цеху, тільки-но виникне така потреба у Флоренції. Спершу таких цехів було дванадцять, сім старших і п'ять молодших. Але потім число молодших зросло до чотирнадцяти, отже, всього їх стало, як і нині, двадцять один. Тридцять шість реформаторів запровадили ще й інші приписи на пожиток усім громадянам.

Граф Гвідо для утримання вояків оподаткував флорентійців, але це викликало такий спротив, що він не зважився добиватися цього силоміць. Гадаючи, що влада його хитається, він викликав до себе гібеллінських ватажків, і вони постановили силомщь забрати у народу те, що так необачно йому дали. Вони озброїлися, і коли їм здалося, що настала зручна нагода і рада Тридцяти Шести зібралася, вони самі зчинили колотнечу, отож тридцять шість обранців перелякалися і поховалися в своїх оселях. Але одразу з'явилися цехові загони, та ще й при зброї. Довідавшись, що граф Гвідо зі своїми прихильниками перебував у Сан Джованні, вони отаборилися біля Санта Трініта і поставили на чолі війська месера Джованні Сольданьєрі. Граф і собі, з'ясувавши, куди рушив народ, виступив йому навперейми. Народ же не тільки не втік від сутички, а й кинувся на ворога. Там, де сьогодні лоджія Торнаквінчі, загони зійшлися; граф зазнав поразки, і багато його людей наклали головою. Він уже й сам потерпав, як би вночі супротивник, скориставшись панікою серед його прихильників, не вдарив на нього і не убив його. І це так сильно вразило його уяву, що він надумав, не шукаючи іншої ради, не битися далі, а тікати, і всупереч пораді ватажків своєї партії відступив зі своїми людьми до Прато. Як тільки він відчув себе убезпеченим, страх його де й подівся, він визнав свій промах і, поклавши собі виправити його спозаранку, уже на світанні рушив знову на Флоренцію, щоб з боєм удертися до міста, покинутого ним так легкодухо. Але з цим йому не поталанило: вигнати силоміць його з міста народу було б нелегко, але не пустити назад не коштувало великих зусиль. Так відійшов, як непишний, він до Казентіно, а гібелліни поховалися в своїх фортецях. Народ узяв гору, і на радість усіх, кому була дорога республіка, ухвалено об'єднати місто й закликати назад усіх городян, позосталих за містом, як гібеллінів, так і гвельфів. Так повернулися на батьківщину гвельфи після шести років вигнання, а гібеллінам ще раз подаровано провину і дозволено вернутися на батьківщину (1267). А проте народ і гвельфи ненавиділи їх, як і раніше, оскільки останні не могли забути про своє вигнання, а народ добре пам'ятав їхнє тиранство, коли гібелліни справляли своє урядування. Отож і ті, і ті держали камінь за пазухою й далі. Поки Флоренція жила таким життям, пішла поголоска, що Конрадин, Манфредів небіж, іде з армією сюди, щоб захопити Неаполь. Гібелліни знову сповнилися надії вернутися до кормила правління, а гвельфи, розваживши про те, як їм захистити себе від ворогів, попросили Карла допомогти їм при поході Конрадина. Коли підійшли загони Карла, гвельфи настільки посмілішали, що гібелліни вжахнулися і ще за два дні до вступу Манфреда повтікали з міста, хоча їх звідти ніхто й не виганяв.

По втечі гібеллінів флорентійці запровадили новий лад в урядуванні. Обрано дванадцять голів, які засідали в магістраті на два місяці, і називалися вони не старійшинами, а Добрими мужами, потім раду довірених з вісімдесяти громадян, так звану Креденцу, і, нарешті, сто вісімдесят пополанів, по тридцять душ від сестьєри, які разом з Креденцою і Дванадцятьма Добрими мужами складали Спільну раду. Запроваджено також іще одну раду в складі ста двадцяти городян пополанів і нобілів, яка ухвалювала остаточні постанови у всіх справах, розглянутих іншими радами, й відала призначенням урядовців республіки. По тому як запроваджено це врядування, партію гвельфів зміцнили ще більше, ввівши магістрати та інші установи, що дало їм змогу ліпше боронитися від гібеллінів. Майно гібеллінів поділили на три частини: першу взяли до скарбниці комуни, другу віддано магістратурі партії, званій капітанською, третю роздано гвельфам як відшкодування за завданий їм ущербок. Папа, – так само, щоб підтримати гвельфську Тоскану, – поставив короля Карла імперським намісником Тоскани. Таким чином флорентійці завдяки цьому новому урядуванню підтримали свою славу, бо в місті панували закони, а поза ним надійно діяло його військо. Та ось умер римський першосвященик, і після суперечок, що тривали цілих два роки, папою обрано Григорія X (1271), який довго мешкав у Сирії і перебував там і під час обрання. Ось чому він розумівся на змаганні між партіями, але ставився до них не так, як його попередники. Спинившись дорогою до Франції у Флоренції, він вважав, що добрий пастир має досягти єдності серед городян, і заходився проводити це в життя, отож флорентійці погодилися прийняти гібеллінських синдиків і домовитися з ними про їхнє повернення на батьківщину (1273). І хоча договір між ними укладено, гібелліни так нині потерпали, що повернутися відмовилися. Папа поставив це на карб місту і, впавши в гнів, викляв Флоренцію, відлучення тяжіло над нею, поки Григорій X був живий; після його смерті новий папа Інокентій V знову благословив флорентійців (1275). Потім почалося папство Миколая III, представника орсінського коліна. Оскільки понтифіки все ще боялися всіх, хто вбивався в силу в Італії, навіть якщо він був ставлеником самої Церкви, і одразу ж силкувалися такого якось присадити, через що в Італії тривала вічна колотнеча й траплялися раз у раз перевороти: впливового можновладця боялися і висували супроти нього іншого, поки ще слабкого, але як тільки той ставав на ноги, його починали лякатися і намагалися приборкати. Ось чому королівську владу було забрано у Манфреда і передано Карлові, який теж став викликати страх і прагнення занапастити його. Миколай III, рухомий цими спонуками, діяв дуже успішно і з допомогою цісаря позбавив Карла вікарства у Тоскані, пославши в цю провінцію свого легата месера Латіно на посаду імперського намісника.

Флоренція була тоді в становищі дуже плачевному, оскільки гвельфський нобілітет розперезався і зовсім не боявся магістратів. Щодня відбувалися смертовбивства та інші ґвалти, а тих, хто коїв це, покарати було годі, бо вони ходили серед улюбленців того чи того нобіля. Ватажки пополанів вирішили, що для приборкання цього нахабства незле буде вернути вигнанців; легат скористався цією нагодою, щоб утихомирити місто, і гібеллінів було повернуто (1280). Кількість правителів, яких було спершу дванадцятеро, збільшено до чотирнадцяти, по семеро від кожної партії, вони мали урядувати рік і призначатися за розпорядженням папи. Флоренція правилася таким чином два роки, потім папську тіару надів Мартин, родом француз, який повернув королю Карлові всю владу, забрану в того Миколаєм. У Тоскані одразу ж спалахнула партійна боротьба, бо флорентійці взялися до зброї проти імперського ставленика, а щоб позбавити влади гібеллінів і загнуздати вельмож, запровадили ще раз нове правління. Йшов рік 1282, коли цехи зі своїми ватажками і загонами заявили в місті про себе. Свій вплив вони вжили на те, щоб змінити політичний лад. Замість чотирнадцяти правителів мало обиратися лише троє: вони називалися пріорами, правили республікою два місяці і могли бути і пополанами, і грандами, аби тільки вони торгували чи ремісникували. Після перших двох місяців кількість правителів зросла до шести, так щоб від кожної сестьєри їх було по одному, і так тривало до року 1342, коли місто було поділено на картьєри, а кількість пріорів зросла до восьми, хоча за цей час обставини іноді змушували збільшувати її до дванадцяти. Ця магістратура, як показав час, призвела до цілковитого краху нобілів, бо обставини спершу давали змогу народові вилучати їх з Ради, а потім і зовсім проганяти. Нобілі з самого початку примирилися з цим, оскільки були роз'єднані, вони так завзято відтісняли один одного від влади, що зовсім утратили її. Раді цих магістратів віддали палац, де вона постійно збиралася, тоді як перше всі засідання і наради магістратів відбувалися в церквах. До того ж їм дали почесну варту та іншу обслугу, щоб їх належне величати. І хоча вони спочатку іменувалися тільки пріорами, нині для надання їм більшої пишноти вони почали називатися синьйорами. На деякий час у Флоренції запанував спокій; скориставшись цим, городяни пішли війною проти Ареццо, цього гонителя гвельфів, здобувши перемогу під Кампальдіно (1289). Оскільки місто залюднювалося й багатіло, довелося розбудовувати кільце міських мурів до теперішніх меж. Перший міський мур охоплював лише простір від Старого мосту до Сан Лоренцо.

Війни поза містом і мир у самій Флоренції звели внівець міські партії гібеллінів і гвельфів. Залишалася непримиренною сама ворожнеча, цілком природна для всіх держав, ворожнеча між вельможами та народом, бо народ хоче жити законами, а вельможі намагаються ним верховодити, і тому погодитися їм між собою годі. Поки гібелліни викликали в усіх страх, ця ворожнеча не виходила наяв, але тільки-но вони зазнали поразки, вона одразу ж далася взнаки. Дня не минало, щоб когось з пополанів не було скривджено, загладити цю кривду закони і магістрати були безсилі, бо кожен нобіль з допомогою родичів і приятелів міг легко тягатися з пріорами і капітанами. Тоді найдужчі цеховики, щоб покласти край таким неподобствам, ухвалили, щоб кожна новообрана Синьйорія призначала гонфалоньєра правосуддя, мужа з пополанів, якому б давалася тисяча озброєних чоловіків з приписаних до двадцяти цехових загонів і який з їхньою поміччю і під своєю корогвою чинив би правосуддя щоразу, як його запросять пріори чи капітани. Першим гонфалоньєром обрано Убальдо Руффолі (1293). Він розгорнув свою корогву і зруйнував дім Галетті за те, що хтось із їхніх родичів убив у Франції свого пополана. Цехи могли легко запровадити такий лад через те, що нобілі завжди гризлися між собою, і до них дійшло, як їх узято під зябра, лише тоді, коли побачили усю крутість заходів проти них. Спочатку вони перелякалися непомалу, але скоро вернулися знову до безчільності, бо мали в Синьйорії свою руку і легко могли перешкодити гонфалоньєрові справляти своє урядування. Крім того, позивач мав приводити свідків учиненої йому кривди, але нікого, хто зголосився б свідкувати проти нобілів, не знаходилося. Отож незабаром Флоренція повернулася до тих самих надуживань, і пополани зазнавали, як і раніше, кривди від знаті, бо судочинство точилося повільно, а присуди не виконувалися.

Пополани не знали, на яку ступити, доки Джано делла Белла, чоловік панського ложа, але палкий поборник свободи рідного міста, не підняв цехових ватажків на міські реформи. За його намовою вони вирішили, що гонфалоньєр повинен засідати разом з пріорами і мати під своєю орудою чотири тисячі людей. До того ж нобілів позбавили права належати до Синьйорії, зробили родичів лиходія запізваними й ухвалили, що для присуду у справі досить того, що всі про злочин знають. Ці закони, названі Установами справедливості, дали народу велику перевагу, але породили люту зненависть до Джано делла Белли: потентати не могли подарувати йому знищення їхньої зверхності, а багаті пополани були заздрісні, бо їм здавалося, що влада його надмірна. Як на те, трапилася відповідна нагода, волею фортуни пополан поліг у бійці, де брало участь багато нобілів і серед них месер Корсо Донаті. Це був зух над зухами, тому смертовбивство приписано йому. Ось чому його затримав народний капітан, але так справа повернула (чи то месер Корсо не провинився, чи то капітан побоювався його засудити), що його виправдано. Виправдання суду народові не сподобалося до того, що він узброївся і посунув до дому Джано делла Белли вимагати, щоб він добивався виконання ним же запроваджених законів. Джано прагнув, щоб месер Корсо здобув по заслузі, тим-то він закликав народ не скласти, як мав на думку більшості вчинити, зброю, а йти до Синьйорії, нарікати на кривосуддя й просити її ухвалити справедливу постанову. Одначе народ обурився ще більше і, вважаючи, що капітан завдав йому кривди, а Джано делла Белла умив руки, рушив не до Синьйорії, а до капітанового палацу, захопив його і сплюндрував. Цей акт ґвалту розлютив усіх громадян, ті, хто бажав загибелі Джано, поставили все йому на карб. А що в новій Синьйорії засідав один його ворог, його обвинувачено перед капітаном у підбурюванні народу до бунту. Поки тривало слідство в його справі, народ знову узявся до зброї і, підійшовши до оселі Джано, зголосився подати йому допомогу проти синьйорів та проти його недругів. Проте Джано не побажав ні скористатися цим проявом народної симпатії, ні віддавати свою голову до рук магістратам, бо побоювався як хиткості тих, так і зловорожості тамтих. І ось, аби не дати ворогам змоги шкодить йому, а друзям завдати ущербку батьківщині, він пішов на вигнання, гадаючи цим самим поступитися заздрощам недругів, позбавити флорентійців страху, якого вони перед ним зазнавали, і покинути місто, яке з ризиком для життя і на превелику силу звільнив від ярма можновладців. Отож вигнання його було добровільне (1295).

Після його від'їзду нобілітет знову загорівся надією відзискати колишні свої пільги. Розваживши, що біда їхня криється в розколі, нобілі цього разу домовилися між собою і послали двох посланців до Синьйорії, яку вважали на своєму боці, прохаючи бодай про якесь пом'якшення введених проти них драконівських законів. Тільки-но про це стало відомо, пополани стурбувалися, що Синьйорія й справді може вдовольнити прохання нобілів; незгода устремлінь нобілів з підозрами пополанів спричинилася до збройних сутичок. Нобілі під орудою трьох верховод месера Форезе Адімарі, месера Ванні деї Моцці і месера Джері Спіні закріпилися в трьох місцинах: у Сан Джованні, біля Нового ринку і на п'яцца деї Моцці. Пополани з силами більшими зібралися під своїми значками біля Палацу синьйорів, який стояв тоді неподалік від Сан Проколо. Народ, настроєний проти Синьйорії, послав до синьйорів своїх шістьох делегатів, щоб вони засідали разом. Поки ті і ті готувалися до бою, хтось із числа пополанів і нобілів вкупі з деякими духівниками, які мали добру славу, поклали собі добитися замирення. Нобілям вони нагадали, що коли їх позбавлено колишніх привілеїв і запроваджено проти них закони, то до цього спричинилися їхній гонор і лихе врядування; що братися тепер до зброї, аби силоміць повернути собі те, що в них забрано через чвари і негідну поведінку, означало б для них занапастити батьківщину і загнати себе в ще тісніші суточки; що пополани і масою, і багатством, і навіть силою своєї ненависті перевищують їх; і що, нарешті, їхній нобільський чин, який ставить нібито їх над усіма іншими людьми, за них не воюватиме, і коли бійці зійдуться врукопаш, виявиться тільки порожнім дзвоном, геть-то недостатнім на те, щоб їх порятувати. З другого боку, народ вони закликали зрозуміти, що вкрай необережно висувати непомірні вимоги, а ворогів доводити до нестями, бо хто перестає уповати на благо, той не убоїться ніякої напасті, що цей нобілітет той самий, який у війнах з ворогами рідного міста покрив Флоренцію вічною славою, і що тому негарно і несправедливо переслідувати його так жорстоко; що нобілі легко мирилися з утратою в державі найвищих посад, але ж не могли стерпіти того, що за нинішніми законами кожен може банітувати його за межі рідного краю. Куди краще було б утихомирити їх і таким чином змусити скласти зброю, ніж покладатися на випадок і сточити бій, розраховуючи на чисельну перевагу, бо не раз бувало, що мале військо било велике. Думки в народі поділилися: багато хто вважав, що слід битися, бо рано чи пізно доведеться на це йти, а вже ліпше зараз, ніж тоді, коли ворог подужчає. Якби, пом'якшивши закони, можна було утихомирити нобілів, була б рація так учинити, але гонор їхній такий, що вони не вгамуються, доки їх до цього не присилують. Але інші, розважливіші й мудріші, гадали, що коли пом'якшувати закони не коштує великої праці, то не доводити справу до рукопашної вельми істотно. Їхня думка взяла гору, і, отже, ухвалено, що віднині для позову проти нобіля потрібні свідки.

До зброї не дійшло, одначе обидві сторони залишилися при своїх обопільних підозрах і дбали про укріплення фортифікацій і озброєння. Народ перелаштував владу, зменшивши число представників у Синьйорії, звідки виведено тих синьйорів, які розпиналися за нобілів. На чолі її зосталися народні ватажки роду Манчіні, Магалотті, Альтовіті, Перуцці і Черретані. Зміцнивши республіку, подбали про те, щоб оточити синьйорів більшою пишнотою й надійніше їх убезпечити: з цією метою року 1298 закладено підмурок Палацу синьйорії, а перед ним розбили площу, розібравши оселі роду Уберті. Водночас почато мурування нових в'язниць. Споруди ці заверпіено всього за кілька років. Зроду наше місто не було в кращому й благодатнішому стані, ніж тоді, бо зроду так не заселялося, не збагачувалося і так не славилося. Городян, здатних носити зброю, нараховувалося не менше тридцяти тисяч душ, а підданців по інших містах не менше сімдесяти тисяч. Ціла Тоскана була під зверхністю флорентійців, або підкоряючись їм, або заручившись їхнім союзом. Хоча підозрілість і ворожість не перевелися в стосунках між нобілями та пополанами, вони не породжували якогось лиха, і всі жили мирно й дружно. І якби цей мир не порушувався новими чварами, його не підважили б наскоки зовнішніх ворогів, бо місто вже перестало боятися цісаря, а також своїх банітів і воно могло на рівних змагатися з іншими італійськими панствами. Але удару, якого воно могло не боятися зовні, завдано йому всередині.

(1300). У Флоренції існувало двоє родів – Черкі і Донаті, славних своєю знатністю, багатством і могуттю. У Флоренції і в контадо вони сусідували, що приводило до деякого тертя між ними, але не такого вже поважного, щоб доходило до зброї. І, можливо, обопільна ворожість не мала б жодного наслідку, якби її були не загострили нові мотиви. До перших пістойських родин належали й Канчельєрі. Одного разу Лоре, син месера Гульєльмо, і Джері, син месера Бертаккі, обидва представники цього роду, посварилися за грою, і Лоре легко поранив Джері. Цей випадок засмутив месера Гульєльмо, який, гадаючи сумирністю загладити сварку, тільки підігрів її, коли намовив сина піти до батька пораненого й перепросити його. Батька Лоре послухався, одначе цей людяний вчинок аж ніяк не зачепив зашкарублої душі месера Бертаккі, який звелів своїй челяді схопити Лоре і на більшу ганьбу в кориті для годівлі утяти йому руку. При цьому він вирік: «Вертай до свого батька і скажи йому, що рани гоять залізом, а не словами!» Ця жорстокість так обурила месера Гульєльмо, що він наказав усім своїм озброїтися для помсти, а месер Бертаккі теж узявся до зброї, щоб боронитися. Ось так і пішла звада не лише в цій родині, а й по цілій Пістойї. А що предок усіх Канчельєрі був месер Канчельєре, який мав двох жінок, з котрих одна іменувалася Б'янка, то партія, на які розпався цей дім, що походив від Б'янки, почала називатися білою, а друга, просто навсупір їй, прибрала означення чорних. Між обома суперниками почали сточуватися бої, було чимало смертовбивств і сплюндрованих осель. Замирення у них ніяк не виходило, хоча вони знемагали в цих сутичках, і нарешті захотілося їм або покласти край колотнечі, або посилити її, залучивши на свій бік й інших. Тим-то вони прибули до Флоренції, де чорних, заприязнених з Донаті, підтримав месер Корсо, ватажок цього сімейства. Тоді білі, щоб заручитися сильною підпорою проти Донаті, звернулися до месера Вері деї Черкі, мужа, нічим не нижчого від месера Корсо.

Новий привід для каламутні, виниклий у Пістойї, підсилив давню ворожнечу між Черкі і Донаті, і вона стала такою явною, що пріори та інші добромисні громадяни сполошилися, чи не дійде до застосування зброї і чи не розколе це все місто навпіл. Ось чому вони звернулися до римського першосвященика, благаючи його ужити своєю владою для припинення цього розбрату засіб, якого самі так і не знайшли. Папа викликав до себе месера Вері і звелів йому замиритися з Донаті. Тут месер Вері удав здивування й заявив, що ніякої ворожнечі між ними нема і в заводі і що замиренню має передувати війна, а ніякої війни не ведеться, і тому йому дивно, з якої речі миритися. Так месер Вері й поїхав з Рима, не взявши на себе жодних зобов'язань, а зненавида тим часом виросла так, що тепер досить було краплі, щоб море розлилося. Був місяць травень, а в цей час свята у Флоренції відзначаються масовим гулянням. Кілька молодиків з дому Донаті зі своїми приятелями, їдучи верхами неподалік від Санта Трініта, спинилися подивитися на танок жінок. Тут наспіло кілька душ з роду Черкі, також з цілим почтом нобілів. Вони, не відаючи, що попереду Донаті, і побажавши й собі глянути на розвагу, пробилися своїми кіньми в перші лави, змівши на шляху верхівців Донаті. Донаті, образившись, оголили клинки. Черкі віддали віть за віть, і молодь роз'їхалася лише тоді, як завдала й дістала чимало ран. Ця сутичка спричинилася до великого лиха, бо все місто, як простолюд, так і гранди, розкололося навпіл, і партії прибрали найменування білих і чорних. Партію білих очолювали Черкі, і їх підтримали роди Ддімарі, Абаті, частина родів Тозінгі, Барді, Россі, Фрескобальді, Нерлі й Маннеллі, геть усі Моцці, Скалі, Герардіні, Кавальканті, Малеспіні, Бостікі, Джандонаті, Векк'єтті та Аррігуччі. До них причалило і чимало пополанських фамілій укупі з присутніми у Флоренції гібеллінами. Отож через силу-силенну своїх білі майже врядували в місті. З другого боку, чорних очолив Донаті, і з ними всі з тих вищезгаданих родів, хто відмовився тягнути руку за білими, а також усі з родин Папці, Вісдоміні, Маньєрі, Баньєзі, Торнаквінчі, Спіні, Буондельмонті, Джанфільяцці, Брунеллескі. До того ця пошесть пішла не тільки по місту, але заповітрила й контадо. Ось чому партійні капітани і всі гвельфи та ревнителі республіки почали потерпати, як би цей новий розлам не занапастив усього панства і не воскресив гібеллінської партії, і ще раз послали до папи Боніфація, прохаючи щось придумати, якщо той не хоче, щоб Флоренція, цей надійний щит Церкви, загинула чи попала гібеллінам у лабети. Тоді папа послав у Флоренцію легатом Маттео д’Акваспарту, португальського кардинала. Партія білих, з огляду на свою масовість, не дуже налякана його приїздом, почала інтригувати проти нього. Обурений, він поїхав з міста, наклавши на Флоренцію інтердикт, посіявши в ній ще більші чвари, ніж спостерігалися до його прибуття.

Таким побитом зростала у флорентійців напруга, і як на те маса представників дому Черкі і дому Донаті зустрілися на одному похороні. Вони заходилися перелаюватися між собою, потім почубилися, одначе все поки обмежилося ворохобнею. Коли всі повернулися домів, Черкі надумали наскочити на Донаті й рушили на них натовпом, але завдяки звазі месера Корсо їх відкинуто, і майже всі вони дістали поранення. Все місто стало до зброї, Синьйорія і закони були безсилі проти люті можновладців, а наймудріші й найзразковіші громадяни жили, опановані страхом. Донаті та їхні прихильники мали більше причин потерпати, бо вони були слабкіші, і от, щоб залагодити справу, месер Корсо порадився з іншими ватажками чорних і з партійними капітанами, і вони домовилися, гадаючи, що це приборкає білих, просити папу прислати принца королівського коліна, щоб він реформував Флоренцію. Про це зібрання і про ухвалену на ньому постанову пріорам донесла супротивна партія, виставивши її як змову проти свободи. Оскільки і та і та партія були озброєні, Синьйорія, заохочена толковими порадами Данте, одного з її тодішніх засідателів, ухвалила озброїти флорентійців, до яких прилучилася основна маса мешканців контадо. Отож партійні ватажки мусили зложити зброю, після чого месера Корсо Донаті та багато кого з чорних банітовано за межі міста (1301). Щоб показати свою безсторонність, розпорядженням Синьйорії вигнано також декого з білих, які, до речі, незабаром вернулися додому під тим чи іншим поважним приводом.

Месер Корсо та його люди, знаючи, що папа за них, вирушили до Рима й переконали його в тім, про що йому вже писали. При папському дворі був тоді Карл Валуа, брат французького короля, проїздом у Сицилію, куди його закликав неаполітанський король. І папа, зглянувшись на прохання флорентійських банітів, вирішив скористатися нагодою і послав Карла до Флоренції, оскільки можна було спокійно пливти по морю. Отож Карл прибув туди, і хоча білі, тодішні верховоди, ставилися до нього з підозрою, як до гвельфського ватажка і папського посланця, вони перешкоджати його приїзду не зважилися. Ба навіть більше, вони, щоб здобути його прихильність, дали йому цілковиту волю порядкувати в місті як йому заманеться. Діставши таку владу, Карл одразу ж узброїв усіх своїх друзів і прибічників, а це заронило в людності підозру, чи не замахується він на їхню свободу, і от усі позамикалися в своїх оселях, налаштувалися діяти оружно, тільки-но Карл рушить. Черкі і ватажки білої партії, які деякий час очолювали республіку, своєю пиндючністю будили до себе загальну ненависть. Тим-то месер Корсо та інші вигнанці з чорних зухвало постановили повернутися до Флоренції, знаючи напевне, що Карл і партійні капітани за них. І хоча всі городяни, побоюючись Карла, були озброєні, месер Корсо та інші вигнанці в супроводі численних спільників увійшли до Флоренції безперешкодно. Незважаючи на численні заклики до месера Вері Черкі перейняти їх зі зброєю, той відмовився, заявивши, що виклик кинуто народу флорентійському і давати відсіч мусить саме народ. Одначе вийшло все навпаки: народ залюбки зустрів чорних замість карати їх, і месеру Вері самому довелося рятуватися втечею. Бо месер Корсо, вдершися до міста через браму Пінті, закріпився біля Сан П'єро Маджоре неподалік од своєї домівки, а потім він, підтриманий друзями і пополанами, які прагнули змін, спочатку повипускав на волю всіх, хто сидів у в'язниці за державні та кримінальні переступи. Він змусив синьйорів вернутися в свої житла уже приватними громадянами, провів вибори з числа пополанів і чорної партії, які п'ять днів плюндрували оселі проводу білої партії. Черкі та інші сектантські правителі, побачивши, що Карл і більшість народу проти них, відступили й поховалися в своїх фортецях. Відмовившись попервах дотримуватися порад папи, вони нині мусили просити його про допомогу, доводячи, що Карл замість об'єднати флорентійців лише викликав у місті новий розлам. Тоді папа знову послав туди своїм легатом месера Маттео д'Акваспарту, який зумів примирити Черкі і Донаті, зміцнивши примирення новими шлюбними узами. Але легат прагнув, щоб білі справляли уряд, а чорні на це не пішли, і папський посланець поїхав геть незадоволений і розлючений, наклавши на місто за непослух інтердикт.

Отож у Флоренції уживалися тепер дві партії, і кожна залишалася невдоволена; чорні тим, що ворожа партія вернулася в місто і могла знову знищити їх і відвоювати владу, а білі тим, що їх усе ще позбавлено як влади, так і привілеїв. До цих цілком зрозумілих джерел досади і підозри долучилися ще й нові кривди (1302). Месер Нікколо Черкі вирушив з почтом приятелів у свої володіння, але біля Понте ад Аффріко на нього наскочив Сімоне, син месера Корсо Донаті. Бійка точилася дуже завзята і завершилася для обох суперників сумним наслідком, бо месер Нікколо наклав головою, а Сімоне тієї ж ночі помер від ран. Ця нещасна оказія знову збурила ціле місто, і хоча в ній більше провинилися чорні, зверхники взяли їх під захист. Ще не ухвалено постанови в цій справі, як викрито змову, вчинену білими з месером П'єро Ферранте, Кардовим бароном, з метою захоплення влади. Викрити її допомогли знайдені листи від Черкі до барона, дарма що багато хто вважав, що листи підробив і сфальшував Донаті, гадаючи з їхньою допомогою змити пляму, яка заплямувала їх з убивством месера Нікколо. А проте всіх Черкі і їхніх поплічників з партії білих, а серед них і поета Данте, засуджено на вигнання, майно їхнє сконфісковано, а будинки сплюндровано. Вони розпорошилися врізнобіч укупі з багатьма гібеллінами, які причалили до них, у пошуках нової роботи і нової долі. А ось Карл, доконавши те, для чого його послано до Флоренції, повернувся до папи, аби взятися до своїх справ на Сицилії. Але там він показав себе не толковішим і не кращим, ніж у Флоренції, отож він, поклавши кістьми чимало своїх людей, вернувся, як нелишний, до Франції.

(1304). Після від'їзду Карла додому життя у Флоренції точилося досить тихо-мирно. Тільки месер Корсо не знаходив собі місця, бо йому здавалося, що він не на тому стані, як йому належить: панували тоді пополани і, на його думку, республікою заправляли ті, хто значно поступався йому. Весь у полоні таких почуттів, він надумав заличкувати пристойним приводом негожість своїх душевних поривань. Він паплюжив громадян, які відали міською скарбницею, оскаржуючи їх у триньканні громадських коштів і вимагаючи виводити їх на чисту воду й карати. Ці оскарження підтримували ті, хто жив такими самими нечестивими прагненнями, а також сила-силенна інших, які з темноти своєї вірили, що месером Корсо двигає любов до батьківщини. Проте паплюжені месером Корсо городяни, користуючись підтримкою народу, всіляко боронилися. Чвари зайшли так далеко, що люди, перепробувавши всі законні заходи, вирішили взятися до зброї. На одному боці стояв месер Корсо з месером Лоттьєрі, єпископом Флорентійським, багатьма грандами й деякими пополанами, на другому засідателі Синьйорії і більша частина людності, отож у цілому місті раз у раз спалахували сутички. Побачивши, яка небезпека загрожує їм, синьйори послали за виручкою до луккезців, і от усі луккезці поквапилися до Флоренції. Завдяки їхньому втручанню прийшло втихомирення, колотнеча ущухла, народ зберіг свої закони і свободу, але розправлятися з заводіями не став. До відома папи дійшло про флорентійські розрухи, і, щоб покласти їм край, він послав туди своїм легатом месера Нікколо да Прато. Муж, добре відомий своїм високим становищем, освіченістю й людяністю, він одразу ж завоював таку довіру, що легко добився у місті права запровадити свій державний лад. Бувши гібеллінського коліна, він прагнув того, щоб повернути на батьківщину банітів. Але насамперед він спробував здобути прихильність людності й з цією метою відновив колишнє посполите рушення, яке підсилило неабияк пополанів і послабило грандів. Коли легатові здалося, що народові вже догодили, він поклав собі домогтися повернення банітів. Він брався на всякі способи, але нічого не виходило, і нарешті зверхники почали ставитися до нього з такою підозрою, що він із серцем облишив Флоренцію і повернувся до верховного понтифіка. А Флоренція так і залишилася роздерта чварами та ще й під інтердиктом. Місто шарпала не тільки ця незгода, а й ворожнеча між пополанами і грандами, гібеллінами і гвельфами, білими і чорними. Все місто було при зброї і стало ареною сутичок, оскільки від'їзд легата припав не до шмиги всім, хто прагнув повернення вигнанців. Перші завели сварку Медічі і Джуньї, які грали в одну дудку з легатом і вимагали повернення заколотників. Отже, бійки точилися майже в усіх куточках Флоренції. Ці напасті підсилила ще й пожежа. Спершу загорілося біля Орто Сан Мікеле, в домі Абаті, потім вогонь перекинувся в будинки Капонсаккі, які згоріли дотла разом з будинками Маччі, Ам'єрі, Тоскі, Чіпріяні, Ламберті, Кавальканті і всім Новим ринком. Потім полум'я шугонуло до брами Санта Марія, яка теж згоріла дощенту, і, повернувши до Старого мосту, пожерло оселі Герардіні, Пульчі, Амідеї та Лукардезі і ще стільки інших, що згорілих будов нараховувалося понад тисячу сімсот. Найпоширенішою думкою щодо цих пожеж було те, що вони виникли випадково під час якоїсь сутички. Але дехто запевняв, що підпал зробив Нері Абаті, пріор Сан П'єро Скераджо, людина свавільна й зловорожа; бачачи, що люди повністю захопилися чубаниною, він, мовляв, надумав спроворити таку каверзу, якій люди, заклопотані зовсім іншим, ніяк не можуть зарадити. А щоб йому легше повелося, він підпалив житло своїх родичів, де його схопити за руку ніхто б не здогадався. Так року 1304 в місяці липні Флоренція узялася вся вогнем. Серед усього цього неладу лише месер Корсо Донаті не ставав до зброї, бо вважав, що так йому буде куди легше стати посередником між обома партіями, коли, навоювавшись досхочу, вони захочуть укласти мир. Вони й справді припинили побоїще, але радше вситившись учиненим злом, ніж прагнучи миру й згоди. Завершилося це все тим, що ворохобників так і не вернули, а їхні партійні прихильники послабшали від цих збройних змагань.

Легат, повернувшись до Рима і дізнавшись про нові розрухи у Флоренції, почав переконувати папу, що коли той хоче об'єднати Флоренцію, йому слід викликати до себе дванадцять перших громадян її, оскільки як тільки забракне поживи для всього цього зла, його неважко буде і геть-то зжити. Римський першосвященик послухався цієї поради, і викликані ним громадяни, серед яких був і месер Корсо Донаті, скорилися його розпорядженню. Тільки-но вони виїхали з Флоренції, як легат повідомив банітів, що головних правителів у місті немає і пора вже їм повертатися. Тоді баніти, об'єднавшись, рушили до Флоренції, прорвалися через ще недобудовані мури в місто і добралися до площі Сан Джованні. Гідне уваги, що ті, хто допіру змагався за повернення вигнанців, коли ті, беззбройні, просилися слізно на батьківщину, нині повернули свою зброю проти них, побачивши, що вигнанці озброїлися і хочуть пробитися силоміць у місто. Бо громадянам міста загальне благо стало дорожче за їхні особисті інтереси, і вони, злучившись до гурту, відкинули прибульців назад. Прибульцям не пощастило доскочити свого, оскільки частину своїх людей вони залишили в Ластрі і не схотіли чекати на месера Толозетто Уберті, який мав підійти до них із Пістойї з трьома сотнями комонників. Бо вони думали, що візьмуть гору не стільки міццю, скільки навальністю. В таких заповзяттях буває, що від проволоки втрачаєш слушну нагоду, а від стрімкості не встигаєш зібратися з силою. Після втечі ворохобників Флоренція знову вернулася до колишніх чвар. Щоб забрати владу в дому Кавальканті, народ силоміць відбив у них родове володіння – замок Стінке, розташований у Валь-ді-Греве. Оскільки всі, кого захоплено в цьому замкові, стали в'язнями побудованої недавно темниці, цій новій споруді дали назву замку, звідки їх попривозили, і ця назва Стінке дійшла до наших днів (1307). Потім перші особи республіки відновили народні загони і видали цим загонам, які раніше носили цехові корогви, нові значки. Ватажки цих загонів почали називатися хорунжими – гонфалоньєрами компаній та колегами синьйорів, їм належало підсобляти Синьйорії у разі якогось заколоту оружно, а мирного часу порадою. Двом колишнім ректорам додано ще й екзекутора, який разом з хорунжими мав тримати в руках зухвалих грандів. Тоді ж таки помер папа, і месер Корсо вкупі з іншими громадянами повернулися до Рима, і життя точилося б тихо-мирно, якби бунтівничий дух месера Корсо не викликав у місті нового бешкету. Прагнучи слави, він завжди висловлював думки, протилежні тим, які поділяли зверхники, і щоб завоювати симпатію людності, ставав на той бік, куди схилявся люд. Тим-то він завжди виходив в отамани, коли виникали розбіжності чи затівалися нові виступи, і до нього зверталися всі, хто бажав домогтися чогось незвичайного. Через це він зробився ненависним багатьом з найшанованіших городян, і зненавида ця загострилася так, що в партії чорних почався розлам, бо месера Корсо підтримувала міць і авторитет приватних осіб, а супротивники його спиралися на державу. Але його особа була оточена сяйвом такої могуті, що всі його боялися. І от щоб позбавити його народної любові, ужито найпідступнішого для цього способу: пущено поголоску, що він рветься у тирани, а переконати в цьому будь-кого було неважко, бо він жив зовсім не так, як живуть приватні громадяни. Думка ця ще посилилася, коли він одружився з дочкою Угуччоне делла Фаджоли, партійного ватажка гібеллінів і білих, людини, вельми впливової в Тоскані.

Це породичання, тільки-но про нього стало відомо, додало отухи його ворогам, і ті підняли проти нього зброю. З цього ж таки приводу народ не тільки не став його боронити, але у більшині своїй прилучився до його супротивників. Ворогів його очолювали месер Россо делла Тоза, месер Пацціно деї Пацці, месер Джері Спіні і месер Берто Брунеллескі. Вони зі своїми поплічниками і більшиною людності зійшлися, озброєні, біля Палацу синьйорії, за розказом якої месерові П'єро Бранці, народному капітанові, передано письмове обвинувачення месера Корсо в тім, що він з допомогою Угуччоне рветься в тирани. Потім його було притягнуто до суду і заочно засуджено як ворохобника (1308). Між оскарженням і присудом не минуло й двох годин. По тому як присуд ухвалено, засідателі Синьйорії в супроводі народних загонів, які виступили під корогвами, рушили затримати засудженого. Месер Корсо, зі свого боку, нітрохи не злякавшись ні того, що його кинуто напризволяще друзями, ні винесеного йому вироку, ні влади Синьйорії, ні сили-силенної ворогів, укріпив свою оселю, сподіваючись утриматися в ній, доки на виручку йому не наспіє Угуччоне, по якого він послав. Довкола домівки його і на прилеглих вулицях зведено барикади, які боронили його оружні прихильники так завзято, що посполитий люд, дарма що переважав чисельністю, не зу мів удертися туди. А проте зачіпка сталася кривава, з обох сторін убито і поранено чимало. Тоді люд, бачачи, що на видноті чогось досягнути годі, захопив суміжні з оселею Корсо будинки, проламав мури і впав на оборонців таким робом, який важко було передбачити. Месер Корсо, бачачи, що його обступлено звідусіль, і не покладаючись більше на підмогу Угуччоне, вирішив, оскільки перемогти годі, бодай урятуватися. Очоливши разом з Герардо Бордоні загін найдоблесніших і найвірніших своїх друзів, він зненацька ударив на ворога, з боєм прорвався крізь їхні лави і вибрався з міста крізь браму Кроче. Проте за ними погналися, і на березі Аффріко Герардо загинув від руки Боккаччо Кавіччулі. Месера ж Корсо наздогнали й захопили комонні каталонці, солдати, найняті Синьйорією. Але коли його везли назад до Флоренції, він, не бажаючи бачити своїх ворогів-звитяжців і терпіти від них наругу, скочив з коня, упав додолу, і його заколов охоронець; тіло його підібрали ченці Сан Сальві і поховали без усяких гонорів. Так закінчив свої дні месер Корсо, якому батьківщина його і партія чорних завдячують і добрим, і лихим, і якби душу його не шарпали так пристрасті, то й пам’ять по ньому була б щасливіша. А проте він заслуговує того, щоб належати до числа найславетніших громадян нашого міста. Щоправда, палахка його вдача змусила і батьківщину, і партію, в якій він був, забути про його заслуги, і ця палахка вдача звела його зі світу, а батьківщині і партії завдала чимало лиха. Угуччоне, який поспішав рятувати свояка, довідався в Ремолі про те, що на месера Корсо піднявся весь посполитий люд. Збагнувши, що допомогти йому годі і він тільки нашкодить собі, Угуччоне, не підсобивши своякові, повернув назад.

Загибель месера Корсо, яка сталася року 1308, поклала край чварам, і в місті запанував мир доти, доки не стало відомо, що цісар Генріх вступив в Італію з усіма флорентійськими ворохобниками (1312), яким він пообіцяв повернути їх на батьківщину. Тут зверхники зміркували, що ліпше було б мати менше ворогів, а для цього треба б скоротити їхнє число. Ось чому вирішено повернути всіх ворохобників, окрім тих, кому закон забороняв персонально повернення. Таким чином на вигнанні зосталася більшина гібеллінів і деякі з партії білих, а серед них Данте Аліг'єрі, сини месера Вері Черкі і Джано делла Белли. До того ж відправлено посланців до короля Неаполітанського Роберта з проханням про допомогу. Зробити його своїм спільником їм не пощастило, тоді вони передали йому на п'ять років зверхність над містом з тим, щоб він боронив їх як своїх підданців. Цісар обрав в Італії шлях на Пізу і через Маремму дійшов до Рима, де він року 1312 вінчався на царство. Поклавши потім підгорнути під себе флорентійців, він рушив на Флоренцію через Перуджу та Ареццо й отаборився біля монастиря Сан Сальві за одну милю од міста. Там він марно простояв п'ятдесят днів, утративши надію на спробу повалити тамтешній лад, і рушив на Пізу, де домовився з сицилійським королем Фрідріхом про спільне завоювання Неаполітанського королівства. Він повів своє військо в похід, і, коли вже сподівався на близьку перемогу, а король Роберт боявся розгрому, в Буонконвенто його ждала кончина (1313).

Десь трохи згодом Угуччоне делла Фаджола спершу захопив Пізу, а відтак Лукку, куди його впустила гібеллінська партія, і за сприянням цих міст завдав сусідам чималого спустошення. Щоб убезпечити себе, флорентійці попросили короля Роберта прислати до них його брата П'єро очолити їхні загони. Тим часом Угуччоне без упину вбивався в усе більшу силу і, діючи то ґвалтом, то ошуканством, заволодів багатьма фортецями у Валь д'Арно і Валь-ді-Ньєволе. Коли ж він обложив Монте Катіні, флорентійці вирішили, що треба допомогти цьому місту, щоб вогонь не пожер увесь їхній край. Зібравши чимале військо, вони вдерлися в Валь-ді-Ньєволе, де й зійшлися врукопаш з Угуччоне (1315) і після запеклого бою зазнали поразки. П'єро, брат короля Роберта, наклав головою, і навіть тіла його не розшукали, а з ним лягло понад дві тисячі вояків. Та й Угуччоне звитяга далася дуже й дуже нелегко, він утратив одного свого сина і багатьох отаманів. Після цієї поразки флорентійці укріпили всі землі довкола міста, а король Роберт послав їм за капітана графа д'Андріа, прозваного графом Новелло. Через його поведінку, а може, тому, що флорентійцям притаманно бути вічно невдоволеними і сваритися з будь-якого приводу, все місто, попри війну з Угуччоне, поділилося на друзів і недругів короля. Ватажками непримиренних стали месер Сімоне делла Тоза, дім Магалотті і ще деякі пополани – вони були в більшості в проводі. Вони будь-що добивалися, щоб по отаманів та вояків послали спершу у Францію, потім у Германію, щоб потім дістати змогу вигнати з Флоренції графа, королівського ставленика. Одначе їм тут не повелося, і вони нічого не досягли. І все ж не облишили своїх замірів і, позбавлені змоги знайти потрібного мужа у Франції чи в Германії, виявили його в Губбіо. Прогнавши графа, вони закликали Ландо да Губбіо на екзекутора, або барджелло, і передали йому всю повноту влади над громадянами. Людиною він виявився хтивою і жорстокою. З багатьма вояками обходив він увесь край, знищуючи всіх, на кого вказували йому ті, хто його обрав. Зухвалість його дійшла до того, що він карбував фальшиву монету флорентійським чеканом, і ніхто не зважився заперечити (1316), – в таку силу він убився через флорентійські чвари. Справді велике й безталанне місто: ні пам'ять про колишню гризню, ні страх перед Угуччоне, ні королівська влада не могли згуртувати його, і воно опинилося нині в найскрутнішому стані, плюндроване зовні Угуччоне і шарпане зсередини Ландо да Губбіо. Друзями короля і ворогами Ландо та його поплічників були родини нобілів і заможних пополанів, усі гвельфи. Проте держава опинилася в руках їхніх супротивників, і тому виявляти свої симпатії їм було б дуже небезпечно. Одначе, поклавши собі скинути таку плюгаву тиранію, вони секретно написали королю Роберту з проханням поставити графа Гвідо да Баттіфолле своїм намісником у Флоренції. Король притьмом дав про це наказ, і, хоча Синьйорія була проти короля, ворожа партія не зважилася заперечити, оскільки граф був наділений неабиякими високими прикметами. А проте влада його залишалася невелика, бо Синьйорія і хорунжі загонів підтримували Ландо та його партію. І поки Флоренція переживала всі ці халепи, в ній була проїздом дочка германського короля Альберта (1317), яка їхала до свого мужа, сина короля Роберта Карла. Друзі короля звеличили її й почали нарікати на скруту, в якій нині опинилося місто, і на сваволю Ландо та його клевретів. Їм повелося в цьому так, що до від'їзду принцеси, її власними заходами і посланнями короля, флорентійці замирилися, а Ландо був усунений від влади і висланий назад у Губбіо, ситий награбованим і кров'ю флорентійців. При реформації уряду Синьйорія продовжила ще на три роки зверхність короля, а що до Синьйорії вже обрано семеро ставлеників Ландо, то дообрано ще сімох засідателів серед королівських друзів. Так у Синьйорії якийсь час засідало тринадцять магістратів, але потім їхнє число зменшилося до семи, як і давніше.

Тоді ж Угуччоне втратив зверхність над Луккою та Пізою, і Каструччо Кастракані, луккезький громадянин, став синьйором (1321). Цей молодик, дуже завзятий і зважливий, за малий час вийшов на правителя всіх тосканських гібеллінів. З цього приводу флорентійці, відкинувши на кілька років свої громадянські чвари, спершу задумалися, як же стримати висунення Каструччо, а коли всупереч їхній волі міць того зросла, – як їм від нього відбиватися. А щоб Синьйорія могла ухвалювати зваженіші постанови й діяти розумніше, обрано дванадцять громадян, поіменованих Добрими мужами, без поради й згоди яких синьйори не могли вирішити щось важливе. Під той час добіг кінця термін Синьйорії короля Роберта, і місто, яке стало державцем саме по собі, повернулося до свого заведеного ладу зі знайомими ректорами і магістратами, а єдність його забезпечував неабиякий страх перед Каструччо. Цей синьйор після численних військових походів на державців Луніджани узяв в облогу Прато (1323). Флорентійці поклали допомогти відстояти це місто, позакривали свої крамнички і пішли до нього посполитим рушенням, зібравши двадцять тисяч піхоти і тисячу п'ятсот кінноти. Щоб підірвати міць Каструччо й підсилити своє військо, синьйори ухвалили, що кожен бунтівничий гвельф, який допоможе боронити Прато, дістане по завершенні кампанії право повернутися на батьківщину. Численність цього війська і навальність, з якою воно просувалося вперед, так спантеличили Каструччо, що він, аби не спокушати долю в бою, відступив до Лукки. Аж тут у флорентійському таборі між нобілями і посполитим людом знову пішла звада. Посполиті хотіли гнатися за Каструччо й остаточно розгромити його. А нобілі ратували за повернення назад, бо, мовляв, досить уже того, що Флоренція наражала себе на небезпеку задля оборони Прато. Звичайно, чинити так, казали вони, було необхідно, але нині, коли діло зроблено, нема чого ризикувати і ставити на карту багато чого ради не такого вже великого виграшу. А що домовитися було годі, розв'язати справу передано до Синьйорії, але там виникла та сама суперека. Коли про це стало відомо в місті, людність повалила на площі, почавши відверто лаяти грандів, через що налякані нобілі відступилися. Однак постанова довести війну до перемоги запізнилася і не зібрала одностайних голосів, бо ворог уже відкотився без перепон до Лукки.

Посполитий люд був так обурений грандами, що Синьйорія надумала для підтримання заведеного ладу і для свого святого спокою зламати дану вигнанцям обіцянку. Ті, передбачаючи відступництво, вирішили випередити події і ще до повернення війська прийшли до міських рогаток, щоб увійти першими. Проте флорентійці пильнували, задум вигнанців не вдався, і їх відкинули назад ті, хто зоставався в місті. Тоді вони поклали собі дістати добром те, чого їм не вдалося силою, і послали до Синьйорії своїх восьмеро делегатів, аби ті нагадали синьйорам про дану обіцянку, про небезпеку, на яку вони допіру наражалися, розраховуючи на обіцяну їм віддяку. Обіцянку Синьйорії нобілі вважали обов'язковою, бо вони й собі підтвердили її банітам, тим-то вони будь-що домагалися сповнення даного слова, одначе їхня поведінка, через що не було покінчено з Каструччо, так обурила цілу Флоренцію, що їхнє заступництво за банітів провалилося на велику шкоду і ганьбу місту. Багато хто з нобілів, повстаючи проти відмови Синьйорії, поклали собі силою добитися того, чого їм не пощастило домогтися умовляннями та просьбами: вони змовилися з вигнанцями, що ті зі зброєю в руках підійдуть під міські мури, а вони зі свого боку озброяться, аби допомогти їм у місті. Але цю змову викрито ще до того, як настав умовлений день, отож вигнанці побачили все місто озброєним і готовим дати відсіч прибульцям, і так залякали змовників усередині міста, що ті не зважилися взятися до зброї. Мусили і ті, й ті зректися свого наміру, піймавши облизня. Після відступу вигнанців постало питання про покару тих, хто змовився з ними; але, хоча на винуватців могли вказати всі, жодна душа не зважилася не те що оскаржити їх, а навіть назвати по імені. Тим-то ухвалено дійти до істини без жодних побоювань, і з цією метою вирішили, що на засіданні ради кожен напише імена злочинців і секретно передасть свою цидулку капітанові. Отож оскаржено месера Амеріго Донаті, месера Тег'яйо Фрескобальді і месера Лотерінго Герардіні, але суддя у них знайшовся милосердніший, ніж, може, заслуговував їхній злочин, і вони відбулися лише сплатою пені.

Розгардіяш, виниклий у Флоренції, коли ворохобники підійшли до рогаток, засвідчив, що народним компаніям одного командира було недостатньо. Тим-то ухвалено, що надалі кожен загін вестимуть три-чотири ватажки, що кожен хорунжий матиме двоє-троє підлеглих, так званих пенноньєрів, і все для того, щоб у тому разі, коли вистачатиме не цілої компанії, а тільки частини її, ця частина могла виступити під орудою свого начальника. Далі сталося те, що звичайно буває в усіх республіках, коли нові обставини касують давні настанови і натомість запроваджують інші. Перше Синьйорія оновлювалася вряди-годи, нині ж синьйори та їхні колеги, свідомі своєї міці, поламали цей лад, узявши на себе право визначати, хто в ній засідатиме в наступні сорок місяців. Імена цих нових засідателів кидалися в торбу і кожних два місяці витягалися звідти. Але ще до того, як минали сорок місяців, оскільки багато хто з громадян боявся, що їхні імена до торби не потрапили, доводилося додавати нові імена. Звідси пішов звичай загодя опускати в урну всіх магістратів як у самому місті, так і поза ним задовго до того, як завершаться повноваження давніх, і таким робом імена нових магістратів були вже відомі тоді, коли справували врядування їхні попередники. Така виборча процедура потім дістала назву виборів за жеребкуванням. Оскільки вдавалися до такого жеребкування кожних три роки, а то й через п'ять, здавалося, що в такий спосіб місто позбавляється зайвих хвилювань і усувається всякий привід для колотнечі, неминучої з виборами кожного магістрата через велику кількість претендентів. Не знайшовши нічого ліпшого, зупинилися саме на такому порядку обрання, але при цьому якось проочили ті істотні хиби, які крилися в цій не дуже великій перевазі.

Був рік 1325, коли Каструччо, взявши Пістойю, вбився в таку силу, що флорентійці, побоюючись його піднесення, вирішили напасти на нього і вирвати це місто з-під його рук, поки він ще міцно не всівся. Вони навербували з числа флорентійців і з числа їхніх спільників двадцять тисяч піхоти і три тисячі кінноти, отаборилися цим військом біля Альпашо, аби захопити його і перешкодити ворогові підсобити Пістойї. Флорентійці зуміли захопити це місто, а потім рушили на Лукку, розорюючи довкілля. Проте нерішучість, а головне двоєдушність капітана не дали змоги закріпити здобутки. За капітана у них був месер Раймондо ді Кардона. Він укмітив, як легковажать флорентійці своєю свободою, як вони вручають її то королю, то легатам, то зовсім незначним людям, і надумав, що як його поставлять на чолі війська, то він зможе завиграшки стати і їхнім володарем. Він не раз нагадував їм про це, кажучи, що коли в самому місті він не дістане тієї влади, яку вже має над загонами, то йому не домогтися послуху, конче потрібного капітанові. А що флорентійці на це не пристали, він байдикував, марнуючи час, який зате використовував Каструччо, бо до нього поспішала підмога, обіцяна Вісконті та іншими ломбардськими тиранами. Коли ж він осильнів, месер Раймондо, який через свою двоєдушність не пробував його розбити, нині з нерішучості своєї не зумів навіть урятуватися. Поки він поволі пробирався зі своїм військом уперед, Каструччо напав на нього неподалік від Альпашо (1325) і розгромив у запеклій битві, в якій полягло або потрапило в полон чимало флорентійців і, між іншим, і сам месер Раймондо. Так за його двоєдушність і нерішучість доля наслала на нього кару, якої він заслужив від флорентійців. Усіх тих напастей, які Флоренція зазнала від Каструччо після його перемоги, не перелічити. Каструччо знай лише грабував, громив, підпалював, захоплював людей, бо кілька місяців, не зустрічаючи опору, безчинствував зі своїми загонами в домівках флорентійців, які втішалися бодай тим, що врятували саме місто.

А проте духом вони знизилися не настільки, щоб не шкодувати грошей, готуючи укріплення, не вербувати нові збройні загони, не посилати до друзів по запомогу. Одначе всього цього було недостатньо для достойного опору такому супостату. Зрештою їм довелося обрати своїм синьйором Карла, дука Калабрійського і сина короля Роберта, аби він виявив ласку їх оборонити, бо ці володарі, призвичаєні царювати у Флоренції неподільно, прагнули не дружби її, а послуху. Проте Карл воював тоді в Сицилії і не міг сам прибути до Флоренції і взяти провід, а тому послав туди Готьє, родом француза і дука Афінського, який як намісник синьйора узяв у посідання місто і почав ставити магістратів на свій розсуд. А проте поводився він цілком гідно, що не вельми в'язалося з його вдачею, і завоював народну симпатію. Відвоювавшись у Сицилії, Карл на чолі тисячі верхівців прибув до Флоренції і вступив у неї в липні року 1326, а це привело до того, що Каструччо уже не міг вільно плюндрувати флорентійський край. І все ж добру славу, якої зажив Карл діями поза містом, він скоро утратив у самому місті, якому союзники заподіяли таких утрат, яких воно не зазнало від супостата, бо Синьйорія нічого не могла розв’язати без погодження з дуком, і він протягом року вигріб з міста чотириста тисяч дукатів, хоча за угодою мав право не більше ніж на двісті тисяч; цим здирством він або його батько займалися мало не що дня. До цієї халепи доточилися ще нові прикрощі й нові вороги. Гібелліни Ломбардії настільки стурбувалися появою Карла в Тоскані, що Галеаццо Вісконті та інші ломбардські тирани золотом і обіцянками залучили до Італії Людовіка Баварського, обраного всупереч волі папи цісарем. Він вдерся в Ломбардію, звідти рушив на Тоскану, де з підмогою Каструччо захопив Пізу (1327), а звідти, награбувавши золота, пішов на Рим. З цього приводу Карл, бою чись за свої володіння, покинув Флоренцію, залишивши там свого намісника месера Філіппо да Саджінето. Каст руччо після відступу цісаря захопив Пізу, але втратив Пістойю, яку в нього відбили флорентійці, змовившись з пістойцями. Каструччо отаборився під цим містом і облягав його з такою звагою і завзяттям, що флорентійці, хоч як старалися допомогти Пістойї, нападаючи то на обложників, то на володіння Каструччо, не здолали ні силою, ні хитрощами змусити його зректися задуманого, так люто поривався він покарати пістойців і взяти гору над флорентійцями. Пістойя мусила визнати його зверхність, але ця звитяга стала для нього такою ж славетною, як і пла чевною, бо, повернувшись до Лукки, він невдовзі помер (1328). А що фортуна рідко вщедряє благом чи вражає безголов’ям, не доточивши і нового блага, і нового безголов’я, то так і сталося, що в Неаполі тоді ж таки сконав Карл, дук Калабрії і синьйор Флоренції. Отож флорентійці неждано-негадано майже водночас спекалися і зверхності одного, і остраху перед другим. Визволившись, вони взялися реформувати місто: скасували всю систему колишніх рад, а натомість запровадили дві нові ради, першу в складі трьохсот самих пополанів і другу в складі двохсот п’ятдесяти і грандів, і пополанів. Перша дістала назву Ради народу, друга – Ради комуни.

Цісар, прибувши до Рима, поставив там антипапу і вжив чимало заходів, спрямованих проти Церкви; багато з них він здійснив, але багато було й безуспішних. Зрештою він поїхав з Вічного міста, як непишний, і повернувся до Пізи (1329), де вісімсот німецьких верхівців, чи то чимось невдоволені, чи то позбавлені заслуженини, обурилися проти нього й укріпилися на Монтек'яро над Черульйо. Останні, як тільки цісар подався з Пізи в Ломбардію, захопили Лукку і вигнали звідти Франческо Кастракані, залишеного там імператором. Розраховуючи нажитися на цій здобичі, вони запропонували флорентійцям купити це місто за вісімдесят тисяч флоринів, у чому вони за порадою месера Сімоне делла Този дістали відмову. Така постанова була б для нашого міста дуже корисна, якби флорентійці її дотримувалися, та незабаром їхній настрій змінився, що й спричинило чимало лиха. Бо коли це місто можна було дістати мирним робом і за вельми вигідну ціну, вони від цього відмовилися, а коли їм його захотілося і вони ладні були брязнути капшуком, було вже пізно. Це й стало підставою того, що Флоренція ще раз змінила свій устрій на величезну шкоду собі. Коли флорентійці відмовилися купити Лукку, її придбав за тридцять тисяч дукатів генуезець Герардіно Спінолі. Як правило, люди не дуже беруть те, що їм дається легко, зате спалахують хтивістю до того, чого їм зась. Тільки-но стало відомо про оборудку, зроблену месером Герардіно, і про виплачену малу ціну, як посполитий люд флорентійський запалився жагою дістати Лукку, лютуючи і на самого себе, і на тих, хто нараяв утриматися від покупки. Поклавши забрати силоміць те, що відмовився купити, він послав свої загони шарпати і плюндрувати луккезькі володіння. Тим часом цісар покинув Італію, а антипапу за ухвалою пізанців відправлено бранцем до Франції. Зі смертю Каструччо 1328 року і до 1340 флорентійці між собою жили тихо-мирно, ведучи тільки зовнішні справи та ще воюючи в локальних війнах у Ломбардії через прихід туди Іоанна, короля Богемського, і в Тоскані за приєднання Лукки. Місто прикрасилося новими спорудами, і за порадою Джотто, найславетнішого тоді маляра, зведено вежу Санта Репарата. Року 1333 в деяких куточках Флоренції через те, що води Арно піднялися на дванадцять ліктів вище, ніж щороку, сталася повінь. Було поруйновано чимало мостів і будинків, проте ціною великих зусиль і коштів усе було відновлено.

Але настав 1340 рік і приніс нові підстави для колотнечі. Зміцнювати й підтримувати свою владу найвпливовіші громадяни уміли двома способами. Перший полягав у тім, щоб усіляко скорочувати при жеребкуванні кількість нових магістратів з тим, щоб жереб випадав завше їм або їхнім друзям. Другий полягав у тім, щоб заправляти обранням ректорів і, отже, мати в їхній особі прихильних засідателів. Цим, другим способом вони так дорожили, що їм уже не вистачало двох ректорів, і вони іноді протягували ще й третього. І ось цього року їм пощастило додати ще одну людину – месера Якопо Габріеллі да Губбіо під титулом капітана варти і дати йому всі повноваження над іншими громадянами. Останній з метою догодити всім зверхникам чинив усілякі кривди. Серед скривджених були месер П’єтро Барді і месер Барді Фрескобальді, нобілі, а тому, природно, люди гонористі, тож вони не схотіли допустити, щоб чужинець з доброго дива, вислужуючись перед кількома можновладцями, чинив їм кривду. Щоб помститися, вони змовилися проти нього і проти зверхників, і в змові взяло участь багато нобільських домів і дехто з посполитих, котрим тиранство начальства було не до шмиги. Задум їхній зводився до того, щоб зібрати у своїх домівках велику силу озброєного люду і спозаранку другого дня після врочистих поминок Усіх святих, коли кожен молитиметься у храмі за упокій душі своїх близьких, розправитися з капітаном і першими особами в державі, а потім, обравши нову Синьйорію, реформувати устрій. Та коли йдеться про заміри вельми небезпечні, їх звичайно дуже докладно обговорюють і сповняти не квапляться, а тому ці змови, які вимагають час для здійснення, здебільшого розкриваються. Один із змовників, месер Андреа де Барді, зважуючи цю справу, більше потерпав карою за неї, ніж упивався надією на помсту. Він відкрився своєму своякові Якопо Альберті, Якопо доніс про все пріорам, а ті попередили увесь уряд. Загроза насувалась, бо день Усіх святих був не за горами, і ось багато громадян, зійшовшись у палаці і бачачи, що длятися небезпечно, зажадали, щоб Синьйорія розпорядилася бити на сполох, закликаючи народ стати до зброї. За гонфалоньєра був Тальдо Балоні, а одним з синьйорів Франческо Сальвіаті. Барді їм доводився родичем, і бити на ґвалт їм зовсім не хотілося, тому вони заявили, що озброювати народ через кожну дрібницю необачно, бо коли влада в руках юрми, стримати її годі, і ніколи з цього нічого путнього не виходило, що розпалити пристрасті легко, а погасити їх важко, і що ліпше, мабуть, спершу розібратися, чи це справді змова, і покарати заводіяк, притягнувши їх до відповідальності, ніж ставити на карту благо Флоренції, уживши за звичайнісінькою кляузою такі круті заходи. Але цих речей ніхто не слухав, синьйорів погрозами і образами змушено дзвонити на ґвалт, і на звуки дзвона позбігалися на площу озброєні громадяни. Зі свого боку, Барді і Фрескобальді, побачивши, що їхню змову викрито, надумали або перемогти зі славою, або з честю полягти і теж стали до зброї, розраховуючи на успішну оборону в тому куточку міста за річкою, де стояли їхні оселі. Вони укріпилися на мостах, бо сподівалися на підмогу нобілів, що мешкали в контадо, та інших своїх друзів. Одначе тут вони схибили, оскільки пополани, з того самого куточка міста, що й вони, виступили на захист Синьйорії. Обскочені звідусіль змовники покинули мости і відступили на вулицю, де проживали Барді, найкращу для оборони, і там відбивалися завзято. Месер Якопо да Губбіо, знаючи, що вся ця змова проти нього, і потерпаючи за свою шкуру, розгубився і стояв ні в сих ні в тих неподалік від Палацу синьйорії в кільці своєї варти. Проте інші ректори, чия вина була менша, виявляли більшу звагу, а надто подеста, який звався месер Маффео деї Марраді. Він подався на бойовище, перехопився безстрашно через міст Рубаконте назустріч мечам Барді і показав знаками, що хоче з ними говорити. Цей муж викликав своїми високими прикметами та іншими цнотами в усіх таку пошану, що бій як стій урвався і його почали уважно слухати. Словами розважливими, але стурбованими він засудив змову, показав, на яку небезпеку вони наражаються, якщо не поступляться такому народному пориву, обнадіяв їх на те, що їх уважно вислухають і виявлять до них поблажливість, пообіцяв, що сам наполягатиме на тому, щоб з огляду на їхнє обурення на них зглянулися. Відтак, повернувшись до синьйорів, він заходився переконувати їх, щоб вони не домагалися перемоги, проливаючи кров своїх громадян, і нікого не засуджували, не вислухавши. І діяв він так успішно, що Барді і Фрескобальді зі своїми покинули місто і поїхали без перешкод до своїх замків. Після їхнього відходу посполитий люд роззброївся, і Синьйорія обмежилася тим, що притягла до суду лише тих родичів Барді і Фрескобальді, які взялися до зброї. Щоб підірвати їхню воєнну міць, у Барді викуплено замки Мангона і Верніа, оприлюднено закон, за яким громадянам заборонялося мати укріплені замки ближче ніж за двадцять миль від Флоренції. Через кілька місяців упали голови Стьятти Фрескобальді та ще багатьох його родаків, оголошених ворохобниками. Проте зневаги і погрому домів Барді та Фрескобальді можним здалося не досить. Як часто буває з людьми, які тим дужче надуживають своєю владою і тим зухвалішають, що більше ця влада, вони, вже не вдовольняючись одним капітаном варти, який дошкуляв усього місту, поставили ще одного для контадо з величезними повноваженнями, так щоб люди у них на підозрі не могли жити не лише у Флоренції, а й на інших її землях. Тим самим вони так під’юдили проти себе всіх нобілів, що ті ладні були задля помсти і самі запродатися, і місто продати кому завгодно. Вони чекали тільки нагоди, і вона скоро трапилася, а вони скористалися нею якнайкраще.

У розпал цієї великої колотнечі, яка шарпала Тоскану і Ломбардію, місто Лукка перейшло під руку Мастіно делла Скали, синьйора Верони (1341), який хоч і мав за угодою передати Лукку флорентійцям, не зробив цього; він гадав, що, пануючи в Пармі, він може утримати також і Лукку, і тому знехтував даним словом. Флорентійці, бажаючи помститися, у спілці з Венецією повели проти нього таку нещадну війну, що він був мало не втратив усі свої статки. Одначе єдиною перевагою, яку вони здобули, була втіха від того, що вони погромили Мастіно, бо венеційці, пактуючи, як усі, зі слабкішими за себе самих, захопивши Тревізо і Віченцу, замирилися окремо з ворогом, а Флоренція вхопила шилом патоки. І все ж за якийсь час Вісконті, володарі Мілана, забрали у Мастіно Парму, і він, гадаючи, що Лукку йому нині не утримати, надумав продати її. Покупцями виступили флорентійці і пізанці, і в ході торгу пізанці побачили, що флорентійці, як багатші, заломлять їх. Тоді вони надумали взяти Лукку силоміць і з допомогою Вісконті отаборилися під нею. Але флорентійці не здалися, провели з Мастіно оборудку, виклавши частину грошей готівкою, а на решту видавши зобов'язання, і послали трьох представників – Наддо Ручеллаї, Джованні ді Бернардіно Медічі та Россо ді Річчардо Річчі, щоб вступити в посідання майном. Вони зуміли пробитися в Лукку силою, і осілі в цьому місті люди Мастіно передали його їм. Проте облоги пізанці не припинили і чого тільки не робили, щоб захопити Лукку; флорентійці ж силкувалися змусити їх облогу зняти. Після тривалої війни, в якій флорентійці втратили свої гроші і дістали ганьби, бо їх було вигнано, Лукку прибрали до рук пізанці. Утрата цього міста, як завжди в таких випадках буває, нацькувала флорентійський посполитий люд проти можновладців, і він лаяв їх на всіх площах, закидаючи їм скупість і нездарність. Попервах війну доручено вести двадцяти громадянам, які поставили месера Малатесту да Ріміні капітаном. Командував він операціями і невміло, і нерішуче, а тому королю Робертові Неаполітанському послано прохання про допомогу. Король послав до Флоренції Готьє, дука Афінського, який з призводу небес, уже грізних від передчуття лиха, приїхав саме тоді, коли луккське передузяття зазнало краху (1342). Зібрання Двадцяти, бачачи народне обурення, подумало, що обрання нового капітана сповнить людей новими надіями і це призначення або стримає зовсім, або пригасить їхній гнів проти нього. А щоб тримати їх у страхові і дати дуку Афінському таку владу, щоб він зумів боронити його успішніше, воно поставило його спершу охоронцем, а потім капітаном озброєних загонів. Гранди через викладене вже вище тримали камінь за пазухою, а проте багато хто з них зблизився з Готьє тоді, як він від імені Карла, дука Калабрійського, правив Флоренцією. Тут вони й ухвалили, що пора, жертвуючи державою, згасити полум'я їхньої зненавиди і що народ, їхній вічний кривдник, можна здолати лише одним: віддати його під зверхність державця з тим, щоб той, добре обізнаний з доблестю однієї партії і свавіллям другої, першу нагородив, а другу вбрав у шори. До цього слід доточити й сподівання на ті блага, яких вони заслужать за їхнє сприяння, коли дук вийде на володаря. Тим-то вони не раз вступали з ним у таємні стосунки й радили йому взяти на себе всю владу, обіцяючи підсобити йому всім, що від них залежить. У цьому до них підпряглися деякі пополанські доми, як, наприклад, Перуцці, Аччаюолі, Антеллезі та Буонаккорсі; заборгувавши кругом і позбавлені чим розплатитися, вони зазіхали нині на чуже, сподіваючись, що, допомігши поневолити батьківщину, вони скинуть ту неволю, якою загрожували їм позичкодавці. Честолюбне дукове серце загорілося від цих умовлянь жагою влади і могуті. Бажаючи зажити слави суворого правдолюбця і завоювати народну любов, він позвав до суду тих, хто вів луккійську війну, стратив месера Джованні Медічі, Наддо Ручеллаї та Гульєльмо Альтовіті, а інших, багато кого, засудив до вигнання чи грошової пені.

Страти нажахали громадян середнього стану і припали до душі лише грандам і плебсу, оскільки перші побачили в цьому розплату за всі кривди, заподіяні їм від посполитого люду, а другі взагалі любили просто зловтішатися. Коли дук робив обхід міста, його гучно хвалили за великодушність, і кожен привселюдно закликав його виводити злочинців на чисту воду й карати. Зібрання Двадцяти важило з кожним днем усе менше й менше, зате посилювалася влада дука і страх перед ним. Усяк, щоб показати йому свою відданість, малював на причілках своїх осель його герб, отож, щоб вийти в державці, йому бракувало тільки титулу. Думаючи, що віднині для нього вже немає нічого недосяжного, він натякнув Синьйорії, що для державних інтересів уся повнота влади йому просто-таки необхідна, і оскільки з цим згодне все місто, він гадає, що й Синьйорія не проти. Синьйори, уже давно передчуваючи руїну республіки, від цього домагання схвилювалися непомалу і хоча знали, чим це їм загрожує, відповіли, не бажаючи зрадити своєї батьківщини, одностайною рішучою відмовою. Дук, зводячи на очі всім свою релігійність і гуманність, зупинився в монастирі братів-міноритів Санта Кроче. Приступаючи до здійснення свого зловорожого заміру, він розпорядився читати по всіх усюдах заклик до народу зібратися завтра в його присутності на площі Санта Кроче. Цей заклик злякав Синьйорію ще більше, ніж попередні його орації, і вона згуртувала довкола себе тих громадян, які, на її думку, любили батьківщину і свободу беззавітно. Знаючи, яка потуга в дука, вони поклали собі тільки умовляти його і спробувати, бо чинити опір було годі, змусити його передумати або ж якось пом'якшити його владу. І ось деякі синьйори пішли до дука, і один із них повів таку річ: «Ми прийшли до вас, синьйоре, на ваш виклик, а також за вашим розпорядженням зібратися всі народом, бо певні, що ви прагнете дещо незвичайно домогтися того, чого ми не побажали дати вам законним шляхом. Ми аж ніяк не збираємося чинити опір вашим задумам, ми тільки хочемо показати, якою важкою буде для вас та ноша, яку ви вирішили завдати на себе, аби ви завжди згадували про наші поради і про поради, зовсім їм протилежні, від людей, які дбають не про вашу вигоду, а про вгамування своєї злості. Ви намагаєтеся поневолити місто, яке завжди жило вільно, оскільки влада, передана колись від вас королям неаполітанським, була співдружністю, а не поневоленням. Чи ж уявляєте ви собі, як важить для такого міста і як солодко лунає в ньому слово «свобода»? Слово, якого ніякій не здолати силі, не стерти часові, не заступити жодній чесноті. Подумайте, синьйори, якої треба потуги, щоб таке місто уярмити. Прибульців вам буде недостатньо, а покластися на городян ви не зможете, оскільки теперішні ваші люди, які попхнули вас на цей шлях, як тільки розгромлять з вашою підмогою своїх ворогів, одразу ж візьмуться за вас, щоб верховодити самим. Плебс, цей ваш нинішній спільник, дуже зрадливий і хиткий і залежний від обставин, отож будь-якої миті все місто може стати ворожим до вас, потягнувши до ями і себе, і вас. Проти цього безголов'я немає ніякого ліку, бо захистити свої володіння можуть лише державці, в яких небагато недругів і їх можна легко знешкодити, розправившись з ними чи вигнавши. Але коли ненависть повсюдна, убезпечити себе годі, бо не знаєш, звідки ждати лиха, а коли всіх боїшся, довіритися не можна нікому. Рятуючись від біди, накликаєш на свою голову ще більшу загрозу, бо всі, кого скривджено, дихають ще лихішим духом і домагаються розплати ще завзятіше. Убити любов до свободи час безсилий, бо вона так часто поривала за собою тих багатьох городян, які її солодкості самі зроду не заживали, але вона дорога їм з пам'яті, переданої батьками, і якщо вони зуміли знову визволитися, бо боронили свою волю з великим завзяттям, зневажаючи всяку небезпеку. А в тому разі, коли батьки не заповіли їм бодай цієї пам'яті, свобода увічнена в громадських будинках, у місцях, де діють магістрати, у вивісках вільних установ, у всьому тому, що покликане розвивати громадську свідомість. Що ж ви збираєтеся зробити, що дорівнювало б свободі вільного життя чи могло б вгасити бажання людей повернути нинішні положення? Ні, нічим ви цьому не зарадите, навіть якби прилучили до цієї імперії всю Тоскану і щодня входили до цього міста тріумфатором після звитяги над нашими ворогами, бо ця слава була б вашою, а не їхньою славою, і флорентійці придбали б не підданців, а побратимів у неволі, що поневолило б їх ще більше. І навіть якби ви були найсвятішою і найдоброзичливішою людиною, найправеднішим судією – для народної любові всього цього замало. А як цього, на вашу думку, достатньо, то ви помиляєтеся, бо для того, хто жив вільно, всякі вериги обтяжливі і будь-які пута сковують його. До того ж насильний устрій доброму державцеві не може товарищити, і вони неминуче або уподібняться, або один знищить другого. Тим-то вам залишається тільки одна рада: або правити цим містом нещадною залізною рукою, для чого часто бракує цитаделі, варти, спільників, або обмежитися тією владою, яку ми вам передали, до чого вас і закликаємо, нагадуючи вам, що міцна тільки та влада, якої слухаються добровільно. Не рвіться ж у полуді своєї дрібної амбіції до місця, де вам не розсістися і звідки вище не піднятися, через це ви приречені рано чи пізно впасти, на ваше і наше страшне безголов'я».

Запеклої дукової душі ця промова аж ніяк не зворушила. Він відповів, що його мета не відбирати міську свободу, а навпаки, повернути її, бо рабські тільки ті міста, де панує розгардіяш, а згуртовані міста вільні. І якщо Флоренція під його рукою здихається сектантського суперництва, особистих амбіцій і ворожнечі, це поверне їй, а не уб'є свободу. І ношу цю він бере на себе не з честолюбства, а зглянувшись на благання вельми багатьох громадян, і тим-то їм, синьйорам, треба примиритися з тим, що влаштовує інших. А щодо погроз, на які він себе наражає, то йому байдуже, бо лише нікчема зрікається благодії, побоюючись зла, і тільки страхополох кидає славетне передузяття, якщо не певний успіху. І він сподівається на ділі незабаром переконати всіх, що йому довіряли замало і побоювалися його забагато. Синьйори, бачачи, що вони навряд чогось доможуться, домовилися назавтра вранці скликати всю людність на площі і від її імені передати дуку владу на один рік на тих самих умовах, на яких її вже передано Карлові, дуку Калабрійському. 8 вересня 1342 року дук у супроводі месера Джованні делла Този, усіх своїх спільників та багатьох інших громадян прийшов на площу і разом з синьйорами піднявся на трибуну, як називають флорентійці сходи, які ідуть до Палацу синьйорії, звідки людності й прочитано умови, встановлені поміж Синьйорією та дуком. Коли дійшли до того пункту, за яким влада передавалася останньому на один рік, народ загукав: «Дожиттєво!» Коли месер Франческо Рустікеллі, один із синьйорів, піднявся, щоб промовою своєю втишити юрму, слова його урвав ще гучніший репет, отож за народною волею дука обрано зверхником не на рік, а дожиттєво. Після чого натовп підхопив його, підняв і поніс по площі, скандуючи його ім'я. За звичаєм начальник палацової варти, коли синьйори виходили, замикався у палаці. Тоді уряд цей справував Ріньєрі ді Джотто. Підплачений дуковими приятелями, він впустив дука в палац без усякого супротиву, а злякані й оганьблені синьйори розійшлися по домівках. Палац зазнав пограбування від дукової челяді, народну корогву подерто, а на причілку палацу вившіено значок дука. Всі ці події викликали безмірну журбу й сум добрих громадян і величезну радість тих, хто на них пішов з темноти чи зловорожості.

Наділений тепер усією повнотою влади, дук, щоб усунути від урядування тих, хто завжди відстоював свободу, заборонив синьйорам збиратися в палаці й надав їм приватний особняк; він забрав корогви у хорунжих народних компаній, скасував Постанови справедливості, передбачені проти грандів, повипускав в'язнів, повернув вигнанців дому Барді та Фрескобальді і заборонив усім носити зброю. Аби ліпше відбиватися від внутрішніх ворогів, він примирився з зовнішніми, при чому вельми задобрив аретинців та всіх інших підданців Флоренції, уклав мир з пізанцями, хоча його закликали як володаря вести з ними війну, ліквідував зобов'язання, видані купцям, які позичили республіці гроші на ведення луккської війни, збільшив колишні податки і запровадив нові, позбавив синьйорів усякої влади. За ректорів у нього стали месер Бальйоне з Перуджі та месер Гульєльмо з Ассізі, які вкупі з месером Череттьєрі Вісдоміні й були його радниками. Він брав з громадян великі побори, суд чинив неправий, а суворість звичаїв і людяність, які він удавав, перевелися на пиху й жорстокість. Отож багато хто з грандів і пополанської шляхти опинилися під загрозою грошової пені, смерті та всілякого гніту. А щоб поза містом його врядування було не краще, ніж усередині, він поставив для коптадо шість ректорів, які гнобили й грабували селян. Гранди були в нього під підозрою, хоча майже всі тягли за ним руку, і він вернув багатьох банітів. Він не міг повірити, щоб шляхетні душі, які нерідкі серед шляхти, були вдоволені його зверхністю. Тому він загравав із плебсом, сподіваючись з його поміччю і на вістрі чужих списів підтримувати тиранію. Коли настав травень, місяць, який у народі святкують усякими урочистостями, він звелів набрати з плебсу і дрібного люду збройні компанії, яким дав гучні назви, роздав корогви й гроші. З них одні урочисто крокували по місту, а інші вітали їх з великою помпою. Всюди пішла чутка про піднесення дука, до нього потяглися французи, а він роздавав їм посади як тим, на кого міг цілком покластися. Отож незабаром Флоренція не тільки стала вотчиною французів, але й почала навіть переймати їхні звичаї і строї, оскільки і чоловіки, і жінки, занедбавши свої порядки, робили все по-французьки без усякого сорому. Та найбільше обурював ґвалт, який він та його клеврети безчільно дозволяли собі щодо жінок. Ось так і жили флорентійці, обурено спостерігаючи, як підупадає велич їхньої держави, як розхитується лад, як переводиться закон, псуються звичаї, топчеться всяка пристойність. Ті, хто ніколи не бачив пишноти царських атрибутів, не могли без уболівання спостерігати, як по місту парадує дук, оточений пішим і кінним почтом. А для того щоб їх пік іще більший сором, вони мусили бити поклони тому, кого найбільше ненавиділи. До цього ще долучався страх, породжений частими стратами й постійними поборами, які шарпали і плюндрували місто. Обурення і страх люду були добре відомі дуку, і сам він теж боявся, а проте вдавав, що вірить у народну любов до нього. Як на те, Маттео Мороццо, чи то щоб доскочити його ласки, а чи щоб відвернути від себе біду, доніс про змову, яку вчиняли проти нього рід Медічі та ще дехто з громадян. Одначе дук не тільки не почав слідства в цій справі, а натомість стратив ганебною смертю викажчика. Ця страта відбила в усіх, хто ладен був попереджати його про загрозу, всяке бажання робити це і віддала його на ласку тих, хто домагався його погибелі. Він велів відрізати язика Бертоне Чіні за те, що той привселюдно обурювався його поборами; замордований цією операцією, Бертоне помер (1343). Народний гнів і ненависть до дука виросли ще більше, оскільки громадяни, привчені і робити, і говорити вільно геть усе, що хотіли, не могли стерпіти, щоб їм зв'язували руки й затикали рота. Обурення й ненависть дійшли до того, що не лише флорентійці, які хоч і не зуміли зберегти свободи, не терпіли рабство, але навіть найупослідженіший люд запалав би бажанням відвоювати волю. І от сила-силенна громадян усякого стану вирішила або накласти головою, або визволитися. Громадяни з трьох сторін, трьох станів – гранди, пополани та ремісники – вчинили три змови. Їхня спільна ненависть до дука мала ще й свої особливі причини: так, нобілі обурювалися тим, що до влади їх так і не допущено, пополани тим, що вони її позбулися, а ремісники – утратою заробітку. Архієпископом Флорентійським був Аньйоло Аччаюолі, який спершу підносив у своїх казаннях дукові подвиги і цим прихилив на його бік людність. Та коли він побачив дука самодержцем і спізнав на собі його тиранію, то вирішив, що той зрадив батьківщину, і, аби свій гріх спокутувати, поклав собі, що рука, яка завдала рану, повинна й зцілити її. Тим-то він очолив першу й найдужчу змову, в якій брали участь також Барді, Россі, Фрескобальді, Скалі, Альтовіті, Магалотті, Строцці й Манчіні. Другу очолювали месери Манно і Корсо Донаті, а з ними заодно Пацці, Кавіччулі, Черкі та Альбіцці. На чолі третьої сили стояли Антоніо Адімарі, і в ній брали участь Медічі, Бордоні, Ручеллаї та Альдобрандіні. Останні замислили спершу вбити дука в домі Альбіцці, куди, як вони гадали, він прийде на храм Святого Іоанна спостерігати за перегонами. Проте там він не появився, і задум цей провалився. Затіяли вони і напасти на нього під час прогулянки по мосту, але це було вельми важко, бо дук виїжджав завжди добре озброєний і в супроводі сильного конвою і до того ж завжди вирушав деінде, отож не знати було, де на нього чатувати. Підкидалася думка і про вбивство дука в Раді, але там навіть після його погибелі вони опинились би в руках його варти. Поки змовники виношували всі ці задуми, Антоніо Адімарі відкрив їхні плани декому зі своїх сієнських друзів з метою дістати від них підмогу, назвавши їм деяких змовників і переконуючи, що все місто готове визволятися. Один з сієнців і собі повідомив про це месерові Франческо Брунеллескі, не з тим, щоб зробити донос, а тому, що вважав його учасником змови. І ось месер Франческо, чи то зі страху за свою шкуру, чи то з ненависті до деяких змовників, відкрив усе дукові, який звелів схопити Паголо дель Мадзеку й Сімоне да Монтерапполі. Ті повідали йому, хто такі змовники й скільки їх; дук ужахнувся, йому порадили не арештовувати їх, а тільки викликати на допит, бо, якщо вони повтікають, вигнання позбавить його від зайвого галасу. Тоді дук викликав Антоніо Адімарі, який, покладаючись на спільників, явився до дука і був затриманий. Месер Франческо Брунеллескі і месер Угуччоне Буондельмонті порадили дукові прочесати всі землі і всіх захоплених у полон повбивати, але цю пораду він відкинув, вважаючи, що проти такої ворожої сили загонів у нього не досить, і ухвалив іншу постанову, яка, якби її провести в життя, позбавляла б його від ворогів і зміцнила б його владу. Дук мав звичку викликати до себе громадян на свій вибір, щоб радитися з ними в державних справах, він склав список із трьохсот громадян і послав до них посланців нібито з викликом на раду: насправді він задумав, зібравши їх у себе, повбивати або кинути за ґрати і таким робом спекатися їх. Проте арешт Антоніо Адімарі і розпорядження про збір війська, що годі було втаїти, сполошили громадян, а надто змовників, і найодважніші іти до дука відмовилися. А що вони всі ознайомилися зі списком, то й узнали своїх однодумців і підохотили одне в одному рішучість краще загинути оружно, ніж дати себе погнати на різню, як те бидло. Отож-бо скоро всі три групи відкрилися одна одній, і ухвалено наступного дня, 26 липня 1343 року, викликати на Старому ринку розрухи, а потім озброїтися і закликати людність визволятися.

Назавтра, вдаривши на сполох, змовники згідно з розпорядженням стали до зброї, весь народ з криками «Свобода!» теж озброївся, і кожен став у стрій у себе в кварталі під корогвами народних компаній, які нишком рихтували змовники. Всі голови родів нобілів та пополанів посходилися і дали присягу боронити одне одного, а дука вбити. До них не прилучилися тільки Буондельмонті й Кавальканті та ще ті чотири доми пополанів, які допомагали посісти дукові престол, останні, об'єднавшися з різниками та іншим підлим плебсом, позбігалися зі зброєю на площу і виступили в його обороні. Тільки-но зчинилася колотнеча, дук засів у палаці, а його посіпаки, які перебували в різних куточках міста, впали на коней і ринули на площу, але дорогою їх переймали і вбивали. Проте на площу зуміли прорватися біля трьохсот вершників. Дук вагався – битися йому з ворогом на площі чи оборонятися в палаці. Однак Медічі, Кавіччулі, Ручеллаї та інші роди, потерпілі від дука найбільше, теж побоювалися, що коли він виїде на площу, багато з повсталих знову перейдуть на його бік, і, щоб запобігти такому його наскоку й примножити свої лави, вони об'єдналися й удерлися на площу. При їхній появі посполиті прибічники дука, побачивши, що їм непереливки, а фортуна дука зрадила, теж вирішили зрадити його і приєдналися до співгромадян, крім месера Угуччоне Буондельмонті, який увійшов у палац, і месера Джаноццо Кавальканті, який з частиною своїх людей відступив до Нового ринку. Там він заліз на лаву і почав закликати тих, хто поспішав зі зброєю на площу, виступити в обороні дука, причому всіляко залякував людей, прибільшуючи дукові сили і погрожуючи розправою тим, хто завзявся на свого володаря. Бачачи, що ніхто за ним не йде, але й не затикає йому рота, і що він даремно пнеться зі шкури, він поклав собі більше не важити головою і замкнувся в себе вдома. Сутичка на площі між народом і дуковими людьми тим часом переросла в ціле побоїще, і хоча останнім за палацовими мурами відбиватися було легше, вони зазнали поразки, одні з них здалися на ласку переможця, інші поховалися в палаці. Поки на площі билися, Корсо та месер Амеріго Донаті з частиною народу вдерлися в Стінке, спалили папери подести та державної скарбниці, сплюндрували дім ректорів і перебили всіх дукових попихачів, які навинулися під руку. Дук і собі, побачивши, що площу втрачено, і все місто в руках його ворогів, і підмоги чекати годі, спробував відвоювати народну любов якимись шляхетними звершеннями. Він велів привести до себе в'язнів, з ласкавими словами випустив їх на волю і висвятив на рицаря Антоніо Адімарі, всупереч бажанню останнього. Він розпорядився зняти свій значок з причілка палацу і замінити його гербом флорентійського народу. Та всі ці поступки, запізнілі й недоречні, оскільки їх вирвано силоміць і подаровано з нехіттю, зарадили йому мало. Роздосадуваний, він сидів обложений у своєму палаці, бачачи, що, пориваючись до багатьох благ, утратив усе і що через кілька днів доведеться йому загинути від голоду чи від заліза. Громадяни, щоб відновити лад, зібралися в Сан Репараті і обрали чотирнадцять громадян, половина гранди, а половина пополани, яким разом з єпископом вони надали всіх повноважень для реформування флорентійської держави. Обрали також шестеро чоловік – справувати владу подести, поки їх не змінить той, кого поставлять згодом. Тим часом до Флоренції прибула сила-силенна людей на допомогу народові, і серед них сієнці з шістьма послами, людьми, вельми шанованими у себе на батьківщині. Вони пробували стати за посередників між народом і дуком. Одначе народ відмовився слухати щось про переговори, доки йому не дадуть на суд і розправу месера Гульєльмо із Ассізі та його сина, а також месера Череттьєрі Вісдоміні. Дук на це ніяк не згоджувався, але тут йому почали погрожувати інші обложені вкупі з ним у палаці, і він мусив поступитися перед силою. Безперечно, лють у серцях людей куди гостріша і рани куди глибші, коли точиться боротьба за відновлення свободи, ніж коли її відстоюють. Месер Гульєльмо та його син попали до рук численних ворогів, а син цей був майже хлопчик, якому не виповнилося ще вісімнадцяти років. А проте ні молодість його, ні безневинність, ні врода не врятували його від люті натовпу. Ті, хто не міг різати батька й сина, поки вони були живі, чикрижили їх мертвих і, не наситившись ударами заліза, рвали їхні тіла пальцями. А щоб наситити помстою всі свої почуття, вони, навтішавшись їхніми зойками, видовиськом їхніх ран, вгородившись у їхню плоть, захотіли і на смак покуштувати її, так щоб відплата вдовольнила не тільки зовнішні почуття, а й нутро. Цей сказ був такий згубний для Гульєльмо з Ассізі та його сина, як і рятівний для месера Череттьєрі. Юрба, зірвавши свою злість на цих двох жертвах, про нього забула. Його ніхто не вимагав, він і зостався у палаці, а вночі деякі з його друзів та родичів непомітно вивели його звідти. Коли натовп утамував свою лють пролитою кров’ю, було укладено угоду, за якою дукові дано право виїхати з Флоренції з усім своїм майном і своїми людьми, якщо він зречеться влади над нею, і цю угоду він мав схвалити уже поза її межами в Казентіно. Уклавши цю угоду, він 6 серпня покинув Флоренцію у супроводі багатьох громадян і по прибутті до Казентіно підтвердив своє зречення, хоча й згнітивши серце. Він би не дотримався даного слова, якби граф Сімоне не пригрозив, що видворить його назад до Флоренції. Був цей дук, як видно з його справування, хтивий, жорстокий, недоступний і пихатий. Він прагнув поневолення народу, а не його любові, і тому хотів викликати страх, а не симпатію. З себе він був препоганий, як і його поведенція: малого зросту, чорнявий, з довгою, але ріденькою бородою, отож, звідки не глянути на нього, він заслуговував тільки зненавиди. Отож за десять місяців через свою зловорожість він позбувся влади, якої доскочив лихими підшептами своїх радців.

Події, які сталися в самому місті, дали всім землям під владою флорентійців надію відвоювати й собі свободу. Слідом за флорентійцями заколот учинили Ареццо, Кастильйоне, Пістойя, Вольтерра, Колле, Сан Джіміньяно. Флоренція позбулася й свого тирана, і своїх володінь; визволившись сама, вона показала, як це робиться, іншим. Після вигнання дука і втрати земель рада Чотирнадцяти і єпископ зміркували, що краще миром удовольнити підданців, ніж поробити з них ворогів, почавши з ними війну, і слід показати їм, що флорентійці так само радіють їхній свободі, як своїй власній. Тому вони послали до Ареццо своїх посланників, які мали зректися влади над цим містом і домовитися, що, трактуючи тепер аретинців не як підданців, Флоренція, проте, може розраховувати на їхню допомогу на правах дружби. І з іншими землями флорентійці домовилися так добре, як тільки могли, обіцяючи у разі підтримання дружніх зв'язків допомагати уже не як підданцям, а як незалежним людям оберігати їхню свободу. Це розсудливе рішення привело до найкращих наслідків, бо вже через кілька років Ареццо вернувся під зверхність флорентійців, а інші землі мусили вже через кілька місяців вернутися до колишнього послуху. Так нерідко досягаєш і швидше, і без великого ризику і зусиль того, чого ти нібито зовсім не добиваєшся, ніж коли ти лізеш, прямуючи до мети, зі шкури.

Убезпечивши себе зовні, флорентійці взялися за справи внутрішні. По деяких суперечках між грандами та пополанами ухвалено, що гранди здобувають у Синьйорії третину всіх місць, а в інших установах половину. Місто, як ми вже показували, було поділено на шість частин, і тому обиралося всього шестеро синьйорів, по одному від кожної сестьєри. Щоправда, коли цього вимагали обставини, бувало дванадцятеро, а то й тринадцятеро синьйорів, але потім завжди поверталися до шістьох. Нині ухвалено реформувати владу, адже поділ міста на шість частин був невдалий, а потім в інтересах грандів треба було розширити їхнє представництво у Синьйорії. Місто поділили на картьєри, і кожна з них мала трьох синьйорів. Посаду хорунжого правосуддя і хорунжого народних компаній не чіпали, але замість дванадцяти Добрих мужів вирішили обрати вісьмох радників, по четверо від кожного з двох станів. За такого урядування місто могло б жити тихо-мирно, якби нобілі поводилися в громадському житті скромніше, але вони трималися зовсім не так. Як приватні громадяни, вони не визнавали рівності, а бувши магістратами, проявляли сваволю і щодня показували всім своє нахабство й бундючність. Така їхня поведінка обурювала посполитий люд, який нарікав, що, скинувши одного тирана, породили цілу тисячу. Пихатість з одного боку, обурення з другого посилилися до того, що пополанські привідці поскаржилися єпископові на безчільність грандів і на зневагу їх до народу. Вони умовили духівника виступити посередником і умовити грандів, щоб вони засідали тільки в магістратурах, а урядувати в Синьйорії дали змогу самим пополанам. Єпископ на вдачу був людиною доброю, але він легко прихилявся то до тих, то до тих. Ось чому спершу на вимогу своїх друзів він тягнув руку за дуком Афінським, а потім, послухавшись інших радників, приєднався до змови проти нього. За останньої державної реформи він підтримував грандів, проте нині, піддавшись доказам пополанів, вважав, що треба захищати народ. Думаючи, що й інші такі самі хиткі, як він, єпископ вирішив, що легко зарадить справі. Він скликав раду Чотирнадцяти, тоді ще владну, і найпереконливішими словами, які тільки міг знайти, намагався умовити їх передати всі повноваження в Синьйорії народові, обіцяючи, що тільки так запанує у місті мир, інакше всіх жде руїна і безголов'я. Цей виступ розлютив знать, а месер Рідольфо деї Барді гостро засудив духівника, взиваючи його дворушником, дорікаючи за легковажну підтримку дука і нагадавши, що він при вигнанні останнього поводився як запроданець. А насамкінець месер Рідольфо заявив, що місця в Синьйорії, завойовані грандами в бою, вони ладні відстоювати до останнього подиху. Від єпископа він зі своїми приятелями пішов розсатанілий і одразу ж попередив своїх рідних та інші нобільські родини про те, яка небезпека на них чигає. Тоді пополанські проводирі заявили про свої вимоги привселюдно. Поки гранди збиралися в обороні своїх синьйорів, народ вирішив, що чекати, поки ті виступлять, не слід, і, озброївшись і з криками, що грандам у Синьйорію зась, посунув до палацу. Галас і розрух зчинилися неймовірні. Синьйори побачили, що їх кинуто напризволяще, бо нобілі, узрівши, що до зброї став увесь народ, озброюватися не зважилися і залишилися сидіти вдома. Пополанські представники силкувалися втихомирити народ, запевняючи, що їхні побратими нобілі люди скромні й добромисні, але їм не повелося, і вони вирішили дати нобільським синьйорам змогу розійтися безпечно по домівках, куди тих і повідводили, правда, насилу живих і здорових. Коли гранди пішли з палацу, чотирьох радників з їхнього числа теж позбавили повноважень і ухвалили довести кількість пополанів у Синьйорії до дванадцяти. Потім ті восьмеро синьйорів, які залишилися в палаці, поставили хорунжого справедливості, а Раду реформували так, що тепер вона була під зверхністю посполитого люду.

Поки відбувалися всі ці події, місто почало зазнавати нестачі харчових припасів, отож невдоволені були як знать, так і дрібний люд, цей – через голод, а ті – через утрату впливу. Ця притуга навіяла месерові Андреа Строцці думку відібрати у міста його свободу. Він заходився продавати своє збіжжя дешевше, ніж інші, привабивши цим до себе силу-силенну покупців. Аж це одного ранку він утнув ось що: сів верхи на коня, виїхав у супроводі тих, хто купував у нього, з двору і закликав народ до зброї. Невдовзі в нього зібралося понад 4000 душ, з якими він рушив на площу Синьйорії і зажадав, щоб його впустили в палац. Але синьйори зуміли погрозами і зброєю розігнати народ на площі, а потім залякати його своїми грізними указами, тож потроху всі розійшлися по домівках, а месер Андреа, зоставшись сам, мусив, щоб не потрапити до рук магістратів, рятуватися втечею. Хоча цей украй зухвалий замах завершився так, як звичайно завершуються такі бунти, він викликав у нобілів надію взяти гору над пополанами, оскільки дрібний люд не мирив з ними. І щоб не змарну вати зручної нагоди, поклали вони озброїтися так, щоб оружно, але законно повернути собі те, що забрано у них силою беззаконня. При цьому вони так непохитно вірили в свою перемогу, що майже відверто здобували собі зброю, зміцнювали оселі і навіть до Ломбардії посилали своїх друзів по допомогу. Народ і собі разом з Синьйорією уживав заходів, узброюючись і просячи підмоги у перуджійців та сієнців. Обидві сторони вже дістали таку допомогу, все місто взялося до зброї. Гранди, замешкані за Арно, отаборилися в трьох місцях: у будинках Кавіччулі біля Сан Джованні, по оселях Пацці і Донаті біля Сан П’єро Маджоре і в житлах Кавальканті біля Нового ринку. Знать на тому березі Арно укріпилась на мостах та вулицях, де були її оселі, Нерлі боронили міст Каррайя, Фрескобальді і Маннеллі – Санта Трініту, Россі й Барді – Старий міст та Рубаконте. Пополани й собі зібралися під корогвою хорунжого справедливості і під значками народних компаній.

Опинившись у тісних суточках, народ переконався, що зіткнення неминуче. Першим вдарили на ворога Медічі та Рондінеллі, які рушили на Кавіччулі з боку площі Сан Джованні, неподалік від їхніх осель. Бійка тут була запекла, бо з веж на вояків летіло каміння, а внизу їх обстрілювали з арбалетів. Сутичка тривала вже три години, але до народу раз у раз підходили нові загони, отож Кавіччулі, бачачи, що їх переважають масою, а допомоги бракує, здалися на ласку народу, який не зайняв їхніх осель і майна. У них лише забрали зброю і звеліли розійтися по домівках тих пополанів, де вони мали рідних і друзів. Перемігши в цьому першому приступі, пополани легко подолали Донаті й Пацці, які були слабкіші. За Арно зоставалися лише Кавальканті, сильні як кількісно, так і позиційно. Проте, побачивши, що проти них усі гонфалони (а на те, щоб придушити їхніх спільників, досить було трьох загонів), вони, ще трохи поборюкавшись, склали зброю. Три з чотирьох частин міста опинилися в руках народу. Остання частина залишалася у грандів, і захопити її було найважче як через велику кількість захисників, так і через її позицію: це місце оберігала річка Арно; отож треба було брати мости, укріплені особливо ретельно. Першим зазнав нападу Старий міст, але його завзято захищали, бо на вежах було багато вояків, усі виходи було забарикадовано, а за барикадами засіли зухи над зухами. Отож пополани відступили, зазнавши чималих утрат. Бачачи, що тут тільки марно переводяться сили, вони спробували прорватися по мосту Рубаконте, але, наткнувшись і там на ті самі перешкоди, залишили чотири загони прикривати ці мости, а всі інші кинулися в прорив біля мосту Каррайя. І хоча Нерлі стояли мужньо, стримати завзятий порив народу не вдалося, може, тому, що цей міст, не маючи вежок, боронився гірше, а може, й тому, що замешкані поблизу Каппоні та інші пополанські родини теж напали на оборонців. Під натиском звідусіль ті покинули барикади і відкрили народові шлях. Незабаром поразки зазнали Россі та Фрескобальді, бо всі пополани з-за Арно об'єдналися зі звитяжцями. Тільки Барді ще відбивалися, їх не злякали ні розгром їхніх спільників, ні об'єднання проти них усього народу, ні слабка надія на будь-яку допомогу. Вони воліли накласти головою в бою чи бачити, як плюндрують і палять їхні оселі, ніж добровільно здатися на ласку своїх ворогів. Тим-то й боронились вони так, що народ, марно штурмуючи їх чи то з боку Старого мосту, чи то з боку мосту Рубаконте, раз у раз відступав назад, залишаючи чимало убитих і поранених. Колись було бруковано вулицю, яка вела від Римського шляху через будинок Пітті до мурів, зведених на пагорбі Сан Джорджо. Цією вулицею народ послав шість гонфалонів з наказом напасти з тилу на оселі Барді. Цей наскок зламав бойовий дух Барді і забезпечив перемогу народу, оскільки барикадники, бачачи, як плюндрують їхні житла, покинули бойовища й кинулися боронити свої оселі. Заслін на Старому мосту впав, а Барді, пороснувши врозтіч, поховалися по домівках Квараті, Панцані та Моцці. А народ, і найпаче найпідліші його низи, прагнучи здобути луп, заходилися грабувати й плюндрувати оселі переможених, руйнуючи і палячи їхні палаци і вежі з такою люттю, якої посоромилися б найзаклятіші вороги флорентійців.

Примітки

1

Дживилегов А. Предисловие // Никколо Маккиавелли – М.; Л.: Academia, 1934. – Т. І. – С. 24.

2

Виллари П. // Никколо Маккиавелли. История Флоренции. – Л., 1973. – С. 353.

3

Алексеев А. С. Маккиавелли как политический мыслитель. – М., 1980. – С. 110—111.

4

Ванштейн О.Л. Западноевропейская средневековая историография. – М.; Л., 1964. – С. 279.

5

Виллари П. Никколо Маккиавелли и его время. – СПб., 1914. – Т. I. – С. 20.

6

Макашовский В. Новые книги о Маккиавелли // Архив Маркса и Энгельса. – М., 1930. – Кн. 5. – С. 460.

7

Гегель. Политические произведения. – М., 1978. – С. 152.

8

Голенищев-Кутузов И.Е. Гуманизм у восточных славян (Украина и Белоруссия). – М., 1963. – С. 6—7.

9

Костомаров Н.И. Две русские народности. – Киев; Харьков, 1991. – С. 47—48.

Конец бесплатного ознакомительного фрагмента.