Флорентійські хроніки. Державець (збірник)

Очолили цей похід Готфрід, Євстахій і Болдуїн Бульйонські, графи Булоні, і такий собі Петро Пустельник, неабияк почитуваний за свою мудрість і святість; чимало царів і племен підтримували цей захід своїм капшуком, а безліч осіб приватних вирушила своїм коштом без ніякої винагороди. Такий сильний релігійний дух був тоді у людей, запалених прикладом своїх ватажків. Спершу ця справа завершилася дуже успішно, бо вся Мала Азія, Сирія і частина Єгипту перейшли до рук християн. Саме тоді й зародився закон єрусалимських рицарів, який панує ще й нині й утримує острів Родос, цю єдину цитадель проти невірних. Виник також орден храмовників, який скоро занепав через розбещеність його членів. Так у різний час сталося чимало розмаїтих подій, в яких прославилися і численні племена, і окремі особи. В хрестові походи ходили королі Франції, Англії, а з племен венеційці, пізанці й генуезці зажили в них чималої слави. Отож це змагання точилося з різним успіхом аж до часів сарацинського властителя Саладина. Його звага, а також чвари серед християн занапастили зрештою їхню зажиту спочатку славу, і через дев'яносто років їх було вигнано з тих місць, які вони так доблесно й вдало відвоювали.

Зі смертю папи Урбана тіара дісталася Пасхалію II, а цезарем став Генріх IV. Останній прибув до Рима, прикинувшись папиним другом, а потім посадив папу з усім духівництвом у в'язницю і пообіцяв випустити їх на волю лише під умовою, що він верховодитиме германською Церквою як йому заманеться. На той час, відписавши всі свої статки Церкві, померла графиня Матильда. Після кончини Пасхалія II і Генріха IV владу перебирало багато пап і цезарів, аж доки на папський трон сів Олександер ІІІ, а на цезарський – Фрідріх Швабський, іменований Барбаросою. І до тих пір римські першосвященики не дуже ми рили ні з римським народом, ні з цезарями, а за Барбароси незгода ще виросла. Фрідріх проявив себе добрим воєначальником, але він був такий бундючний, що не збирався хоч чимось поступитися верховному понтифіку. Проте після свого обрання він приїхав до Рима на коронацію, а потім любісінько повернувся до себе в Германію. Але в такому доброму гуморі він був недовго, бо скоро повернувся до Італії, щоб приборкати ворохобників на деяких землях Ломбардії. На той час сталося так, що кардинал Сан Клементе, родом римлянин, посварився з Олександером, і деякі кардинали обрали його папою. Як на те цезар Фрідріх отаборився тоді під Кремою, от Олександер і поскаржився йому на антипапу, а той відповів, щоб обидва явилися до нього, а він уже визначить, хто ж із них папа. Олександерові така відповідь не сподобалася, він бачив, що Барбароса тягне руку за антипапою, тому викляв його, а сам утік до короля Французького Філіппа. Тим часом Фрідріх, воюючи в Ломбардії, захопив і сплюндрував Мілан, через що Верона, Падуя і Віченца об’єдналися проти спільного ворога. В розпал цієї війни сконав антипапа, і Фрідріх поставив на його місце Гвідо Кремонського. А в цей час римляни, скориставшись відсутністю папи й скрутою, в яку потрапив цезар у Ломбардії, знову почали заправляти в себе в Римі й підгортати під себе ті землі, в яких бачили своїх підданців. Тускуланці відмовилися їх слухатися, і римляни рушили всім натовпом на них. Проте їм подав допомогу Фрідріх, і вкупі з ним тускуланці вчинили римському війську такий розгром, що відтоді Рим перестав бути багатим і людним містом. Тим часом папа Олександер повернувся до Рима, гадаючи, що може почувати себе безпечно через ненависть римлян до Фрідріха і безліч ворогів, яких той мав у Ломбардії. Та Фрідріх, по при все, взяв в облогу Рим, хоча Олександер, не діждавшись його, утік до апулійського короля Вільгельма, єдиного зі смертю Роджера спадкоємця цього королівства. Проте Фрід ріх мусив через чумний мор зняти облогу і повернутися до Германії. Тоді об’єднані проти нього ломбардці, щоб тримати під загрозою Павію і Тортоні, де стояли цезарські загони, звели цитадель, яка могла стати головною підпорою в цій війні, і охрестили її Алессандрією на честь папи Олександера і на ганьбу Фрідріху. Сконав також антипапа Гвідо, а натомість обрано Іоанна Фермського, котрий перебував під захистом цезарських загонів у Монтеф'ясконе.

Поки відбувались усі ці події, папа Олександер вирушив у Тускул: його закликали мешканці цього міста у сподіванні, що він відборонить їх від римлян. Туди ж до нього приїхали посланці Генріха, короля Англії, які мали переказати, що король зовсім не причетний до вбивства блаженного Томи, єпископа Кентерберійського, в чому його винуватили чутки. Тим-то папа послав до Англії двох кардиналів з'ясувати істину в цій справі. Хоча вони не змогли встановити, що король доклав руку до цього вбивства, обурені цим підлим злочином і тим, що убієнного не пошановано як слід, вони наклали на короля покуту: Генріх мав скликати всіх баронів королівства і привселюдно просити перед ними прощення, до того ж негайно послати двісті солдатів до Єрусалима й тримати їх там рік, а також дати обітницю, що не пізніше ніж через три роки він сам вирушить туди на чолі найсильнішого війська, і, нарешті, ще – скасувати все, що ухвалено при його владі на шкоду вольностям духівників, і дозволити будь-якому зі своїх підданців, хай би хто він був, скаржитися в Рим. На все це Генріх пристав; так найпотужніший монарх уліг вимозі, що її сьогодні вважала б ганебною будь-яка приватна особа. А проте, хоча папа користувався такою владою над володарями найвіддаленіших країв, він не міг убрати в шори римлян остаточно; вони були проти, аби він залишався в Римі, хоча він і заприсягався втручатися тільки в справи духовні. Так перед багато чим ловиш дрижаки на відстані куди більше, ніж зблизька. Тим часом Фрідріх повернувся до Італії. І поки він готувався до нових сутичок з папою, всі його прелати й барони попередили його, що зречуться його, якщо він не замириться з Церквою. Отож довелося йому колінкувати перед папою у Венеції, де між ними й укладено замир'я. За пактом папа позбавив цезаря всякої влади над Римом, а своїм спільником проголосив Вільгельма, короля Сицилійського й Апулійського. Та Фрідріхові без війни обійтися було годі, і тому він рушив в Азію, щоб вдовольнити у змаганні з Магометом своє честолюбство, яке не могло ніяк усититися у змаганні з намісником Христовим. Але, вийшовши на береги річки Цидни, він так замилувався прозорістю її води, що йому закортіло скупатися; через цю легковажність і поплатився головою. Так річкові води принесли магометанам більше пожитку, ніж папське викляття християнам: ті тільки розпалювали гонор цезаря, а ці поклали йому край.

Після загибелі Фрідріха папі зоставалося лише приборкати затятих римлян. По вельми тривалих суперечках про обрання консулів дійшли згоди про те, що обиратиме консулів, як і перше, народ, але консули зможуть обійняти посаду не раніше, ніж заприсягнуться слухатися Церкви. Дізнавшись про угоду, антипапа Іоанн утік у Монте Альбано, де невдовзі й помер. На той час сконав також і Вільгельм, неаполітанський король, і папі закортіло захопити це королівство, добре що єдиним спадкоємцем Вільгельма зостався Танкред, його незаконний син. Одначе барони відмовилися визнати папу й зажадали, щоб Танкред став королем. Тоді папував Целестин III, який, сподіваючись вирвати королівство з рук Танкреда, зробив так, щоб цезарем став Генріх, Фрідріхів син. Він пообіцяв йому королівство Неаполітанське для того, щоб Церква могла повернути собі належні їй землі. Щоб полегшити справу, він узяв з монастиря уже підстаркувату Вільгельмову доньку Констанцію й одружив її з Генріхом. Так королівство Неаполітанське, засноване норманами, перейшло від них до німців. Цезар Генріх, зробивши спершу лад у Германії, приїхав до Італїї зі своєю дружиною Констанцією і чотирилітнім сином Фрідріхом і завиграшки захопив владу, бо Танкред уже помер і від нього зосталося лише немовля на ймення Роджер. Невдовзі сконав у Сицилїї Генріх, і в королівстві йому спадкував Фрідріх, а цісарська влада дісталася Отонові, дуку Саксонському, завдяки заходам папи Інокентія III. Одначе ще не встиг Отон коронуватися, як усім на подив назвався папським ворогом, підкорив Романью і звелів ударити на Неаполітанське королівство. За це папа викляв його, отож усі відцуралися від нього, і цісарем обрано Фрідріха, короля Неаполітанського. Фрідріх приїхав до Рима на коронацію, проте папа відмовився вінчати його, злякавшись його потуги і сподіваючись вигнати його з Італії, як перед тим Отона. Обурений Фрідріх рушив до Германії і, пішовши війною на Отона, розбив його. Поки все те діялось, Інокентій помер. Він зажив слави багатьма звершеннями і, крім усього іншого, заклав у Римі шпиталь Святого Духа. Йому спадкував Гонорій III, за якого було засновано закон святого Домініка, а також 1218 року закон святого Франциска. Цей римський першосвященик вінчав Фрідріха, якому Іоанн, нащадок Балдуїна, царя Єрусалимського, який ще перебував в Азії з рештками християн, дав за жінку свою доньку. За віно він узяв і титул царя Єрусалимського. Ось чому всі неаполітанські королі носять звання ще й царів єрусалимських.

В Італії тоді було заведено так: римляни вже не призначали консулів, а натомість передавали владу то одному, то кільком сенаторам; до того ж усе ще існувала Ліга, яку створили проти Фрідріха Барбароси ломбардські міста Мілан, Бреша, Мантуя, Віченца, Падуя і Тревізо. Цісаря підтримували Кремона, Бергамо, Парма, Реджо, Молена і Тренто. Інші міста й замки Ломбардії, Романьї і Тревізької марки виступали то за одну, то за другу сторону, як до обставин. За Отона III приїхав до Італії такий собі Еццеліно, і тут у нього народився син, від якого появився другий Еццеліно. Той, бувши дуже багатим і сильним, зійшовся з Фрідріхом II, який, як уже згадувалося, зробився папиним ворогом. З поміччю і за сприяння Еццеліно Фрідріх прийшов до Італії, захопив Верону і Мантую, зруйнував Віченцу, узяв Падую і розгромив армію об'єднаних земель, а потім подався в Тоскану. Тим часом Еццеліно підгорнув усю Тревізьку марку. Проте Феррари він не захопив, оскільки її боронили Аццоне д'Есте і папські загони в Ломбардії. Тільки-но з Феррари було знято облогу, римський першосвященик зробив її своїм леном і віддав Аццоне д'Есте, і правителі, які пішли від того, сидять там і сьогодні. Фрідріх, зупинившись у Пізі, побажав підкорити Тоскану і при цьому, виявляючи своїх друзів і недругів, посіяв страшенну колотнечу, яка занапастила Італію, бо всюди наплодилася велика кількість гвельфів і гібеллінів; гвельфами іменувалися прибічники Церкви, а гібеллінами – прихильники імператора. І вперше ці назви пролунали в Пістої. Покинувши Пізу, Фрідріх заходився звідусіль вдиратися на церковні землі й пустошити їх. Папа, не знайшовши іншої ради, проголосив хрестовий похід на нього, як ото його попередники проти бусурманів. І Фрідріх, боячись, коли б його, бува, не відцурались усі прихильники, як це сталося з Фрідріхом Барбаросою та іншими його предками, завербував на службу чимало сарацин. Щоб дужче прихилити їх до себе і до того ж мати в Італії підпору, якій папські відлучення були б нестрашні, він передав їм Ночерське володіння, зміркувавши, що, маючи якесь пристановище, вони служитимуть йому ліпше й вірніше.

Папство перейшло до рук Інокентія IV. Страх його перед Фрідріхом був такий великий, що він вирушив до Генуї, а відтак у Францію, де влаштував у Ліоні собор, на який зібрався приїхати і Фрідріх. Але йому перешкодив бунт у Пармі. Виведений з себе провалом своїх починань, він подався в Тоскану, а звідти в Сицилію, де й помер. У Швабії в нього зостався рідний син Конрад, а в Апулії позашлюбний, на ім'я Манфред, якого він зробив дуком Беневентським. Конрад приїхав до Неаполя сісти на престолі, але помер там, і по ньому спадкоємцем зостався малий Конрадин, який був у Германії. Манфред спершу захопив це панство як опікун Конрадина, а відтак, пустивши чутку про його кончину, коронував себе проти волі папи і неаполітанців, яких змусив визнати себе силоміць. Поки все це діялося в королівстві, гвельфи і гібелліни гризлися між собою в Ломбардії. Одними верховодив папський легат, другими Еццеліно, який підгорнув під себе майже всю Ломбардію по той бік По. Поки точилася війна, проти нього повстала Падуя, і він вирізав дванадцять тисяч падуанців, але й сам сконав ще до завершення війни у віці вісімдесяти років, і з його смертю всі землі, підкорені ним, визволилися. За прикладом своїх предків король Неаполітанський Манфред дихав лихим духом на Церкву і постійно наганяв на тодішнього папу Урбана IV великого холоду. Це тривало доти, поки верховний понтифік не проголосив проти нього хрестовий похід і поїхав у Перуджу чекати загонів. Побачивши, що людей збирається мало, що вони слабкі і прибувають з великим запізненням, він подумав, що для перемоги над Манфредом потрібне істотніше підкріплення. Він звернувся по допомогу й сприяння до Франції, передав Сицилійське і Неаполітанське королівство Карлові Анжуйському, братові Людовіка, короля Франції, і закликав його до Італії посісти трон у королівстві. Але перш ніж Карл приїхав до Рима, папа сконав, а місце його зайняв Климент IV, за якого Карл і прибув до Остії з тридцятьма галерами, наказавши іншим своїм загонам рушити на Італію пішки. Поки він перебував у Римі, римляни, щоб піднести його, надали йому титул сенатора, а папа надав йому інвеституру на королівство, зобов'язавши щороку виплачувати Церкві п'ятдесят тисяч флоринів; окрім того, він видав декрет, за яким ні Карл, ні хтось інший не можуть обиратися на імператора одночасно. Карл виступив проти Манфреда, погромив його і вбив під Беневентом, заволодівши Сицилією і королівською короною. Проте Конрадин, якому батько відписав це панство, зібравши в Германії чимало вояків, вступив до Італії, щоб дати Карлові бій, який і мав місце під Тальякоццо. Одначе розбитий вщент, він непомітно втік, але згодом потрапив у полон і загинув.

В Італії панував мир, поки папою не обрано Адріана V. Карл усе ще залишався в Римі і правив ним як сенатор. Папа, відмовляючись терпіти його владу, поїхав жити до Вітербо і покликав в Італію цісаря Рудольфа проти Карла. Отак верховні понтифіки чи то з ревнощів до віри, чи то з себелюбства постійно закликали до Італії чужинців і починали нові війни. Тільки-но вони підносили якогось володаря, одразу ж каялися в цьому і зводили його зі світу, так нестерпно було для них, щоб у провінції, панувати над якою вони були безсилі, царював хтось інший. Державці теж від цього потерпали непомалу, бо, воювали папи чи утримувалися, але вони завжди брали гору, якщо тільки не вдавалося якось схитрувати, як було з Боніфацієм і деякими іншими, яких цісарі, розігруючи з себе приятелів, зуміли полонити. Проте Рудольф до Італії не приїхав, бо стала на заваді війна, яку він провадив проти короля Богемського. Адріан помер, і папство обійняв Миколай III з роду Орсіні, муж вельми хоробрий і честолюбний, який вирішив будь-що підірвати владу Карла. Він підохотив цісаря Рудольфа нарікати на те, що Карл тримав у Тоскані свого намісника, аби підсобляти гвельфам, яких він зі смертю Манфреда реабілітував. Карл поступився цісареві, відкликав своїх намісників, і папа послав до Тоскани свого небожа, кардинала, щоб той панував там іменем цісаря. На віддяку за цю ознаку пошани цісар повернув Церкві Романью, забрану у неї його попередником, і папа поставив дуком Романьї Бартольдо Орсіні. Відчувши себе досить сильним, щоб змагатися з Карлом, Миколай III позбавив його сенаторського титулу і оприлюднив декрет про те, що жоден царський нащадок не може віднині стати римським сенатором. Він виношував також задум відібрати у Карла Сицилію, і з цією метою він змовився з королем Педром Арагонським, але змова ця завершилася успішно лише за його спадкоємця. Хотілося йому до того ж посадити на трон ще двох своїх рідних, одного на ломбардський, а другого – на тосканський, аби вони відборонили Церкву від німців, які запрагнули б напасти на Італію, і проти французів, зверхників у цьому королівстві. Одначе він помер, забравши в могилу ці свої задуми. Це був перший папа, який відверто висловив честолюбні прагнення і який намагався нібито задля величі Церкви ущедрити своїх родичів благами й почестями. Увесь цей час, про який ми розповідали, згадувати про небожів і взагалі папських родичів не випадало, зате нині літопис наповниться ними так, що нам доведеться писати про папських синів. І якщо досі понтифіки намагалися робити їх впливовими державцями, то тепер їм залишається тільки передавати понтифікат своїм нащадкам у спадок. А втім, сказати по щирості, створені ними панства існували до останнього часу вельми недовго. Понтифіки здебільшого жили короткий вік, через що їхня розсада не могла закоренитися. Якщо це і вдавалося, то паростки коріння пускали кволеньке і, позбавлені підтримки, під першим же сильним вітром усихали.

Спадкоємцем згаданого папи став Мартин IV. Родом француз, він тягнув руку за Карлом, котрий на віддяку за це послав свої загони у Романью, щоб приборкати тамтешніх бунтівників проти папи. Коли вони отаборилися під Форлі, звіздар Гвідо Бонатто порадив люду вдарити по них у підказаному ним місці, отож усі французи або потрапили в полон, або наклали головою. Під цей час вдалася змова, підлаштована Миколаєм III і королем Педром Арагонським, і сицилійці перебили всіх французів, які були на острові; острів одразу захопив Педро, проголосивши, що Сицилія належить йому через дружину його Констанцію, Манфредову дочку. Карл за своїми приготуваннями до того, щоб повернути острів під свою зверхність, помер, а спадкоємець його Карл II сидів у цей час у полоні на Сицилії. Щоб дістати волю, він мусив поклястися повернутися в полон, якщо протягом трьох років папа не дасть згоди передати Сицилійське королівство арагонському роду.

Цісар Рудольф, замість приїхати до Італії і примножити там славу імперії, послав туди свого посланця з повноваженнями домовитися з містами, які захотіли б викупитися від цісаря на свободу. Багато італійських міст пішли на це і, діставши волю, геть-то змінили свій спосіб життя. Цісарський трон посів Адольф Насауський, а папський – П'єтро дель Мурроне під ім'ям Целестина, який, бувши пустельником вельми святого життя, через півроку зрікся папської тіари, і тоді папою було обрано Боніфація VIII. Небеса, які знали, що настане день, коли Італія вижене французів та німців і залишиться в руках самих італійців, проте не побажали, щоб папи, навіть коли їм не перешкоджатимуть заальпійські чужинці, зміцнили свою владу і вміло користувалися нею, допустили, щоб у Римі піднеслися два могутніх роди – Колонна і Орсіні, які завдяки своєму впливу і покровенству могли раз у раз підривати папську владу. Усвідомлюючи це, папа Боніфацій поклав собі знищити рід Колонна і тому не тільки викляв його, а й проголосив проти нього хрестовий похід. Хоча це й завдало йому якогось ущербку, але ще згубнішим було для Церкви, бо зброя відлучення, така успішна, якщо нею боронили віру, притупилася, коли себелюбство повернуло її проти самих християн. Ось так і вийшло, що надмірне прагнення понтифіків уситити свою хіть поступово обеззброювало їх. До того ж папа позбавив двох кардиналів з роду Колонии кардинальського звання. Ш'ярра, голова цього дому, таємно утік з Рима, потрапив у полон до каталанських піратів, і його прикували до галери. Але в Марселі його впізнали і послали до короля Філіппа Французького, якого Боніфацій викляв і позбавив королівського сану. Зміркувавши, що явна війна з римськими першосвящениками завершується або поразкою, або наражає на велику небезпеку, Філіпп поклав собі піднятися на хитрощі. Прикинувшись, ніби прагне замиритися з папою, він нишком відправив Ш'ярру до Італії, а той, діставшись до Ананьї, де стояв Боніфацій, скликав уночі своїх прихильників і полонив його. І хоча ананьїчани незабаром визволили папу, образа для намісника Христового була таким ударом, що він рішився ума і сконав.

Саме Боніфацій ухвалив 1300 року постанову про відзначення ювілею, розпорядившись, щоб його надалі святкували кожні сто літ. На той час звада між гвельфами й гібеллінами спалахнула на повну силу. Оскільки цісарі кинули Італію напризволяще, багато італійських міст визволилось, але чимало з них стали жертвою тиранів. Папа Бенедикт вернув прелатам з роду Колонии кардинальську шапку і знову прийняв французького короля Філіппа до лона Церкви. З його смертю папою став Климент V, який, бувши французом, переніс папську столицю до Франції, року 1305. Тим часом помер Карл II, король Неаполітанський, якому спадкував його син Роберт, а цісарський трон дістався Генріху Люксембурзькому, який приїхав до Рима на коронацію, хоча папи там не було. Приїзд цей викликав у Ломбардії переполох, бо він повернув в Італію всіх вигнанців, як гвельфів, так і гібеллінів. Проте обидві сторони гризлися між собою й далі так запекло, що провінцію цю шматувала безперервна війна, яку цісар, попри всі намагання, виявився безсилий припинити. Він поїхав з Ломбардії й рушив генуезьким шляхом на Пізу, де намагався відвоювати Тоскану у короля Роберта. Тут йому не поталанило, і він подався до Рима, де провів лише кілька днів, бо Орсіні, яким підсобляв Роберт, вигнали його звідти, і він повернувся до Пізи. Щоб воювати з Тосканою успішніше і відбити її у Роберта, він намовив Федеріго, короля Сицилії, напасти на неї, але саме в той час, коли він розраховував захопити Тоскану й забрати у Роберта трон, він помер, а спадкоємцем його в імперії став Людовік Баварський. Під той час папська влада перейшла до Іоанна XXII, і за його папства цісар не припиняв нагінки на гвельфів і Церкву, яких обороняли переважно король Роберт і флорентійці. Так і пішли ті війни, які Вісконті провадили в Ломбардії проти гвельфів, а Каструччо з Лукки в Тоскані проти флорентійців. Та оскільки рід Вісконті дав початок герцогству Міланському, одній з п'яти держав, на які досі розкололася Італія, я гадаю, що слід докладно описати його корені.

Коли в Ломбардії виникла згадана вже Ліга міст для оборони від Фрідріха Барбароси, Мілан, воскреслий зі своїх руїн і перейнятий наміром помститися за заподіяні йому кривди, пристав до цієї ліги, яка дала відсіч Барбаросі і на певен час пожвавила у Ломбардії діяльність церковної партії. Поки точилися ці війни, в Мілані особливо вбився в силу дім Делла Toppe, і слава його все зростала, тоді як цісар у цій провінції мав владу дуже незначну. Проте коли в Італію прийшов Фрідріх II, а гібеллінська партія заходами Еццеліно посилилася, прибічники гібеллінів почали виявляти себе в усіх містах. У Мілані за ними тягли руку Вісконті, котрі й зуміли вигнати з міста Делла Toppe. До речі, поневірялись на чужині вони недовго: між цісарем і папою дійшло до порозуміння, щоб повернути їх на батьківщину. Та коли папа зі своїм двором поїхав до Франції, а Генріх Люксембурзький прибув до Італії, щоб вінчатися в Римі, в Мілані його зустріли Маттео Вісконті і Гвідо Делла Toppe, які тоді очолювали ці роди. Тут Маттео й спало на думку скористатися приїздом цісаря, щоб прогнати Гвідо. Він гадав доскочити свого завиграшки, адже Гвідо стояв на боці, ворожому цісареві. Слушною нагодою він вважав нелюбов народу до німців через чинений ними ґвалт; він нишком заходився підбадьорювати краян і підмовляв їх узятися до зброї й скинути з себе кормигу цих варварів. Коли, на його думку, все було досить гарно підлаштовано, він доручив одному зі своїх вірників зірвати бунт, і от зненацька міланська людність під няла зброю проти всього, що носило німецьке ймення. Тільки-но зчинився заколот, Маттео зі своїми синами й озброєними людьми поквапився до Генріха і попередив, що розрух здійняли Делла Торре, які, не вдовольняючись тим, що в Мілані вони перебувають приватно, скористалися нагодою нашкодити йому, аби прислужитися італійським гвельфам і захопити владу в місті. Але він, Генріх, може не турбуватися: якщо треба його захистити, то їх, Вісконті і його прихильників, буде цілком достатньо для запоруки його безпеки. Генріх легко повірив усьому, що сказав Маттео, злучив свої сили з силами Вісконті, і вони разом ударили на загони Делла Торре, що діяли в різних кінцях міста, приборкуючи бунт, перебили всіх, кого могли, а інших вигнали з міста, забравши їхнє майно. Так Маттео став володарем Мілана. Його спадкоємцями стали Галеаццо й Аццо, а їхніми – Лукіно і Джованні. Джованні став у місті архієпископом. Лукіно ж сконав раніше за нього, і спадкоємцями були Бернабо і Галеаццо. Та незабаром помер і Галеаццо, зоставивши сина-одинака Джана Галеаццо, іменованого графом Вірту, який по смерті архієпископа під ступно убив свого дядька Бернабо і залишився в Мілані єдиним державцем. Він перший і прибрав титул дука. Синами його були Філіппо і Джованні Марія Анджелло, останній скоро поліг від рук міланського люду. Він залишив державу Філіппо, який не мав, одначе, мужеського роду, через що влада від дому Вісконті перейшла до дому Сфорци, а як і чому так сталося, ми розповімо окремо.

Та вернімося до того, чого я відбіг. Цісар Людовік, щоб підняти роль своєї партії і за одним разом вінчатися на царство, прийшов до Італії. У Мілані він захотів злупити грошики з міланців, удаючи, ніби намагається вернути їм волю, і запроторив усіх Вісконті до в’язниці. Одначе невдовзі на вимогу Каструччо Луккського він повипускав їх. Потім подався до Рима і, щоб збільшити в Італії розрух, посадив антипапою П’єтро делла Корбару, сподіваючись з допомогою його слави та загонів Вісконті підірвати ворожу йому партію в Тоскані і в Ломбардії. Одначе Каструччо сконав, і для Людовіка це стало початком краху, бо Піза і Лукка збунтувалися і пізанці випровадили антипапу у Францію до папи у полон, оскільки цісар, втративши надію чогось добитися в Італії, повернувся до Германії. Та не встиг він забратися геть, як Іоанн, король Богемії, прибув до Італії на заклик брешійських гібеллінів і захопив Брешу і Бергамо. А що наскок цей стався зі згоди папи, хоча той і вдавав, ніби обурений, болонський легат підсобив йому, гадаючи, що це добрий спосіб перешкодити цісареві повернутися до Італії. З цієї причини ситуація в Італії геть-то змінилася. Флорентійці і король Роберт, бачачи, що легат підтримує виступ гібеллінів, стали ворогами всіх, кого легат і богемський король вважали друзями. І нині, незважаючи на уподобання гвельфів і гібеллінів, багато хто з властителів, серед яких були Вісконті, делла Скала, мантуанський Філіппо Гонзага, державці Каррари та Есте, об’єдналися між собою. Папа всіх їх викляв. Богемський король, нажаханий цією спілкою, повернувся до себе додому набрати більшу військову потугу, і хоча знову повернувся до Італії з численнішими загонами, йому прийшлося непереливки. Спантеличений таким опором, він повернувся в Богемію на велику досаду легата, залишивши свої залоги лише в Реджо і Модені й припоручивши Парму Марсіліо і П’єро деї Россі, які були в цьому місті дуже впливові. Після його відступу до ліги прилучилася Болонья, і всі її учасники поділили між собою чотири міста, які все ще тягли руку за Церквою: Парма дісталася делла Скалі, Реджо – Гонзазі, Модена – роду д’Есте, Лукка – флорентійцям. Проте захоплення цих земель спричинило чимало збройних сутичок, які змогло спинити лише втручання Венеції. Може здатися дивним, що, розповідаючи про численні події, які відбувалися в Італії, ми досі не згадали про венеційців, адже їхня республіка роллю своєю і впливом заслуговує на славу більше за всі інші італійські князівства. Отож, щоб не дивувались і не питали, яка цьому причина, мені доведеться вернутися далеко назад, щоб кожен дізнався і про виникнення Венеції, і про обставини, які заваджували їй довший час бути в гущі італійських справ.

Коли цар гуннів Аттіла отаборився під Аквілеєю, її мешканці довший час чинили йому опір, але нарешті, втративши надію, покинули місто і, хто міг, зі своїми манатками, які зуміли забрати, осіли на скелястих безлюдних островах Адріатичного узбережжя. Падуанці, побачивши, як і до них підбирається пожарище, злякалися, що Аттіла, підкоривши Аквілею, піде і на їхнє місто. Позбиравши всі свої найкоштовніші пожитки, вони попереносили їх в одне місце біля того самого узбережжя, так зване Ріво-Альто, куди перепровадили також жінок, дітей і старих; у Падуї залишилася тільки молодь, щоб захищати місто. Там же осіли й мешканці Монселіче та інших сусідніх пагорбів, пойняті тим самим страхом перед напасниками. Коли ж Аквілея упала і Аттіла сплюндрував Падую, Монселіче, Віченцу і Верону, падуанці й найзаможніші переселенці зосталися жити в лагунах під Ріво-Альто, де людність цієї провінції, названої колись Венецією, приєдналася до них, гнана тими самими напастями. Так під тиском обставин вони покинули благодатні й родючі місця й почали жити на ґрунтах ялових, диких і позбавлених будь-яких вигод. А проте така сила людей, зібраних в одному місці, незабаром зробила його не тільки придатним, але й сприятливим для життя. Вони запровадили свої закони, лад і убезпечили себе серед напастей і руїни, яких зазнала Італія, завдяки чому потуга їхня і слава примножилися. До цих перших пересельців приєдналися і багато мешканців міст Ломбардії, які повтікали від жорстокості Клефа, лонгобардського царя, від чого місто розрослося ще більше. Отож у часи Пипіна, франкського царя, коли він на прохання папи прийшов вигнати з Італії лонгобардів, при укладенні угоди між ним і грецьким цісарем з’ясувалося, що дуки Беневентські і венеційці не коритимуться ні тому, ні тому, а зможуть тішитися повною незалежністю. Окрім того, нестатки, що змусили цей люд жити серед води, присилували їх подумати й про те, як їм, безземельним, достойно прожити на морі. Їхні судна рушили в плавання по всьому світу, а місто наповнювалося розмаїтим крамом, якого потребували громадяни інших країн, які й почали навідувати і збагачувати Венецію. Довгі роки венеційці не думали про інші завоювання, окрім тих, які могли б підсобити їхній торгівлі: з цією метою вони здобули кілька портів у Греції і в Сирії, а за послуги, надані французам у перевезенні їхніх загонів до Азії, дістали у власність острів Кандію. Поки вони провадили таке життя, їхнє імення було грізне на морях і шановане в цілій Італії, отож їх нерідко обирали арбітрами в різних суперечках.