Флорентійські хроніки. Державець (збірник)

Представники «неолітичної школи» (П. Бакрак, Т. Дай, X. Зейглер, Г. Домхоф та ін.), що сформувалася наприкінці 60-х – на початку 70-х pp. XX ст., послуговуються ідеями Мак'явеллі, ставлячи та розглядаючи питання, пов'язані з виявленням особливостей боротьби між тією елітою, яка вже стоїть при владі, та тією, яка прагне до неї.

Ідеї лідерства особистості, здатної виробити в собі якості, потрібні для виконання відповідних соціальних ролей, розробляють, орієнтуючись на ідеї, свого часу висловлені Мак'явеллі, соціальні філософи, що тяжіють до психології, – Ж. Піаже, Д. Рісмен, Е. Фром.

Постійно звертаються до творчості Мак'явеллі й сучасні соціологи та політологи, ставлячи та розглядаючи проблеми корупції, бюрократії, політичного прогнозування.

Для нас, певна річ, особливий інтерес становить резонанс ідей Мак'явеллі в Україні. Та оскільки майже всі проблеми української історії й культури тільки тепер починають грунтовно досліджуватися, питання про поширення ідей Мак'явеллі в Україні можна розглядати лише опосередковано. Так, відомо, що в першій половині XVII ст. Петро Могила привіз в Україну твори Мак'явеллі. Неодноразово цитував Мак'явеллі Іоаникій Галятовський.

Проте це питання цілком закономірне, зважаючи на те, що зв'язки України з Італією були започатковані з давніх часів, а в XIV—XV ст. вони починають значно зростати, коли в Україні активно поширюються гуманістичні та реформаційні ідеї. Це було пов'язане з тим, що багато молодих людей з України навчалися в італійських університетах Падуї, Флоренції, Рима, Болоньї, Феррари. Деякі з них залишилися в інших країнах і стали вченими зі світовим ім'ям (Юрій Котермак з Дрогобича, Павло Русин з Кросна, Станіслав Оріховський, який працював поза межами України близько 20 років, та ін.). «З кафедр Кракова й Болоньї, Падуї й Відня, – відзначає російський вчений І. Є. Голеніщев-Кутузов, – вихідці з українських степів коментували античних авторів»[8]. Але більшість поверталася в Україну, несучи знання світової культури.

Це підготувало той розвій духовної культури в Україні, який ми спостерігаємо в XVI—XVII ст. Це був період становлення національної самосвідомості. Відбувався він завдяки формуванню світської й гуманістичної культури, нерозривно пов'язаної з тими процесами, які відбувалися в передових європейських державах.

Поширенню ідей гуманістичної культури сприяло й те, що, починаючи з XV ст., у відповідь на посилення національного та релігійного тиску з боку Польщі, на території України створюється активний соціальний рух, який сприяє формуванню національної самосвідомості. А вона з давніх часів спиралася на певні ментальні особливості, в основі яких лежить культурний поліфонізм – толерантність і терпимість щодо інших культур та народів. Саме це відзначав М. Костомаров: «Південноруси споконвіку звикли чути у себе чужу мову й не сахатися людей з іншими обличчями та іншими уподобаннями… Південноруси, які отримали свою віру від греків, не засвоїли тої неприязні до західної церкви, що виникла в Греції. В південноруських містах греки, вірмени, жиди, німці, поляки, угри знаходили вільний притулок… Цей дух терпимості, відсутність національної зарозумілості, перейшов згодом у характер козацтва й залишився в народі досі».[9]

За цих умов поширювалися ідеї ренесансних гуманістів насамперед через навчальні заклади – спочатку це була Острозька академія, що її викладачі удосконалювали свої знання в університетах Європи, передусім в Італії – Кирило Лукаріс отримав освіту в Падуї та Венеції, Діонісій Палеолог – у Римі. Пізніше до навчальних закладів долучилася Києво-Могилянська академія. Її засновник Петро Могила з самого початку взяв орієнтацію на тогочасну гуманітарну освіту. Тому професори академії знайомили спудеїв не лише з теологією та античністю, але й глибоко висвітлювали писання італійських гуманістів епохи Відродження, зокрема Марсіліо Падуанського, Франческо Петрарки, Джованні Боккаччо, Галілео Галілея, Тассо.

Серед цих авторів ми знаходимо й ім'я Нікколо Мак'явеллі. Ідея сильної особистості була близька й зрозуміла Петрові Могилі, який своєю діяльністю реалізував її. Проте він не приймає ідеї Мак'явеллі про необхідність сильної світської влади державця – адже тоді треба було б визнати зверхність польського короля, проти влади якого Петро Могила повсякчас виступав.

У системі поглядів Теофана Прокоповича – «голови вченої дружини» Петра І – ідея спільної влади державця стає основною.

Якщо врахувати те, що інтелігенція України, до якої належало й духовенство, загалом «розчинилася» в чужих політично-державних програмах, то відшукати ідеї «національної єдності», проголошені Мак'явеллі, ми можемо лише в тих документах, які стосувалися козацького руху – це козацькі літописи Самовидця, Григорія Граб'янки, Самійла Величка.

І все ж те, що виокремлює проблему розуміння «Державця» в Україні, – це поєднання політичних і моральних критеріїв. Адже для українців, завдяки їхньому менталітету, було неприйнятним проголошення аморалізму державця. Це добре усвідомлювали видатні діячі на ниві політичної національної боротьби – Б. Хмельницький, І. Мазепа та ін. Вони широко сприяли розвитку освіти й національної церкви. І кожен з них спирався не тільки на високий рівень знань світової культури та політики, але й на вічні моральні цінності народу, про що маємо чимало свідчень.

Повертаючись до Мак'явеллі, треба зазначити, що його творчість потребує постійної уваги – слід прислухатися до рекомендацій, які він пропонує, викладаючи суть «ремесла політика» в своєму «Державці». Чого варта лише думка про необхідність державця бути завжди здатним до нескінченних змін і політики, і ситуацій, і дій, бути, якщо потрібно, і «левом», і «лисицею». А хіба можна відкинути таку думку Мак'явеллі: «Про розум державця передусім судять з того, яких людей він до себе наближає; якщо ці люди віддані та здібні, то можна завжди бути впевненим у його мудрості».

І найголовніше, що робить Мак'явеллі близьким для багатьох народів, які в наші дні стали на шлях розбудови власної державності, – це той палкий заклик, з яким звернувся він свого часу до співвітчизників: «Італія ж, втрачаючи останні сили, чекає на того, хто вилікує її рани… Як сповнена вона прагнення та готовності стати під спільне знамено, коли б тільки знайшлося, кому його пронести!»

Ада Бичко

Флорентійські хроніки

Найсвятішому і найблаженнішому отцю, панові нашому Климентові Сьомому його покірник Нікколо Мак'явеллі

Оскільки Ваша Святість, найблаженніший і найсвятіший отче, ще до свого обрання доручили мені описати життя-буття та справи народу флорентійського, то я з усією ретельністю і вмінням, що їх мені дали природа і житейський досвід, спробував уволити Вашу волю. У своєму викладенні дійшов до тих часів, коли по смерті Лоренцо Медічі Пишного змінилося саме лице Італії, а що подальші події грандіозністю й величчю своєю вимагають і писань у дусі високому, зміркував, що слушно було б звести все досі мною викладене в одній книзі й піднести її Вашій найсвятішій щасливості, аби Ви змогли зажити плоди моєї праці, вирощені з посіяного Вами зерна. Читаючи ці сторінки, Ви, Ваша найсвятіша блаженність, насамперед узрите, від яких тільки напастей і від яких можновладців залежала доля італійських держав після занепаду Римської імперії на заході, побачите, як верховні понтифіки, венеційці, королівство Неаполітанське і герцогство Міланське перші зажили честі й потуги в нашому краю, добачите, як Ваша батьківщина, скинувши завдяки своєму поділу імператорську кормигу, залишалася поділеною, поки нарешті здобула урядування в затінку Вашого дому. І оскільки Ваша найсвятіша блаженність найпаче наказали мені описувати подвиги Ваших предків так, щоб було видно, який я далекий від будь-яких лестощів (бо якщо чути від людей щиру хвалу Вам приємно, то удаване й запобігливе величання Вам завжди буде не до вподоби), я побоююся, коли б часом, розводячись про доброту Джованні, мудрість Козімо, людяність П'єро, пишноту й обачність Лоренцо, не накликав від Вашої святості докору в недотриманні Ваших указівок. А втім, я тут можу виправдатися як перед Вами, так і перед тими, кому писання мої припали б не до смаку, як недостовірні. Бо, виявивши, що спогади тих, хто колись оповідав про Ваших предків, надто хвалебні, я мусив або показати їх такими, якими побачив, або нічого не сказати про них, як роблять заздрісники. Якщо ж за їхніми славетними діяннями крилося честолюбство, супротивне, як дехто вважає, загальному добру, то я, не узрівши його, не повинен на ньому спинятись. Бо я в усьому своєму викладенні ніде не пробував ні заличкувати негідний вчинок машкарою доброчинності, ні очорнити достохвальну справу, зроблену буцімто з протилежною метою. Те, наскільки я далекий від лестощів, показують усі розділи мого літопису, і найпаче привселюдні виступи або особисті міркування, як прямі, так і непрямі, де вдача того, хто говорив, виявлялася цілком одверто в його висловах і в усій його поведінці. Чого я цураюся, то це лайки, бо вона нічого не додає до статечності й достовірності хроніки. Кожен, хто читатиме мою повість неупереджено, може переконатися в моїй безсторонності хоча б з того, як небагато я говорю про батька Вашої святості. Причина тут – його недовгий вік, через що слави він не зажив, а я не міг піднести його. А проте великі й славетні діяння започаткував саме він, бо породив Вашу святість. Якраз ця заслуга перевищує подвиги його предків і примножить йому більше віків слави, ніж років життя, що їх відібрала йому лиха недоля. Принаймні я, найсвятіший і найблаженніший отче, намагався в цих моїх писаннях, не приоздоблюючи істини, догодити всім, та, певне, не догодив нікому.

Якщо це так, то я не дивуюся, бо гадаю, що, ведучи хроніку своєї доби, не дошкулити багатьом просто годі.

Одначе в похід я вирушаю з веселим серцем, сподіваючися, що, піднесений і виплеканий щедротами Вашої блаженності, знайду також підмогу й оборону в потужній раті Вашої найсвятішої кмітливості. Тим-то з усією моєю звитягою і вірою, які не покидали мене ніколи в моїй праці, вестиму далі мої писання, якщо тільки не позбудуся життя або заступництва Вашої святості.

Одавторове слово

Завзявшись описувати життя-буття та справи народу флорентійського, звершені ним у себе і поза собою, я збирався почати хроніку з року 1434 народження Христового, з того відтинку, коли рід Медічі, заходами Козімо та його батька Джованні, перебрав провід у Флоренції більше, ніж хто інший. Бо я гадав, що месер Леонардо Аретіно і месер Поджо, двоє славетних дієписців, розповіли якнайдокладніше про все, що здіялося доти. Проте згодом я пильно вчитався в їхні писання, прагнучи дослідити, як саме і яким робом описуються події, і ступити їм услід, щоб догодити нашим читальникам. І тут побачив, що в описі війн, ведених флорентійцями з чужими державцями і народами, вони справді дуже докладні, а от щодо цивільних чвар і внутрішньої незгоди та наслідків і того, і того вони багато чого замовчали, а дещо тільки коротко згадали, отож у такому викладі читальники не здобудуть ні пожитку, ні втіхи. Як на мене, вони так зробили тому, що ці події видалися їм дрібними і недостойними пам'яті поколінь, або тому, що боялися образити тих, кого під час оповіді їм довелося б гудити. Такі причини (даруйте мені на слові, панове дієписці) здаються мені принизливими для великих людей. Бо коли в історії щось може припасти до вподоби або виявитися повчальним, то це докладний опис подій, і коли якась наука корисна громадянам, які правлять республікою, то це пізнання обставин, які призводять до гризні й міських чвар, аби городяни, навчені гірким досвідом інших, уміли триматися єдності. І коли приклади того, що коїться в будь-якому панстві, можуть нас хвилювати, то приклади нашої республіки зачіпають нас дужче й навчають більше. І коли в якійсь республіці точилися неабиякі чвари, то найбільші були саме флорентійські. Бо в більшості інших панств це обмежувалося звичайно якоюсь незгодою, котра залежно від обставин або збільшувалась, або призводила до загибелі, зате Флоренція, не обмежуючись однією, викликала їх безліч. У Римі, як це всім відомо, після вигнання королів пішли чвари між нобілями й плебсом і не припинилися аж до розпаду імперії. Так було і в Афінах, і в усіх інших республіках, які тоді процвітали. Проте у Флоренції спершу починали гризтися нобілі, потім нобілі і пополани і, нарешті, пополани і плебс. До того ж нерідко траплялося, що серед тих, хто брав гору, виникав розкол. Колотнеча не раз вела до таких смертовбивств, вигнання, загибелі цілих родин, яких не зазнавало жодне відоме в історичних анналах місто. І воістину, на мій погляд, ніщо не показує величі нашого міста так очевидно, як його внутрішній розбрат, адже його цілком вистачило б на те, щоб зруйнувати найбільшу і наймогутнішу республіку. А проте наша республіка від нього знай зростала. Громадяни її були наділені такою звагою, вони підносили себе і свою батьківщину з такою силою духу, що навіть ті, хто переживав такі напасті, своєю звагою більше примножували славу Флоренції, ніж самі чвари і розбрат могли її підірвати. І, безперечно, якби Флоренція, визволена з-під імператорської кормиги, змогла здобути таку форму правління, яка забезпечила б їй єдність, я навіть не знаю, яке панство, сьогочасне і старожитнє, перевищувало б її: стільки б досягла вона в ратному ремеслі і в мирних справах. Адже відомо, що не встигла вона вигнати своїх гібеллінів у такій кількості, аж вони заполонили всю Тоскану й Ломбардію, як під час війни з Ареццо і за рік до Кампальдіно гвельфи разом з тими, хто залишився, могли навербувати в місті тисячу двісті важкоозброєних вояків і дванадцять тисяч піхотинців. А потім у війні проти Філіппо Вісконті, дука Міланського, коли флорентійці мусили витрачати кошти, а не діяти оружно (зброї тоді вони не мали), вони витратили три з половиною мільйони флоринів; по завершенні війни, невдоволені умовами миру і прагнучи показати потугу свого міста, вони облягли Лукку. Ось тому я не можу збагнути, чому цей розбрат у місті не заслуговує на докладну розповідь. Якщо ж вищезгаданих славетних письмаків утримувало побоювання ущербити пам'ять тих, про кого довелося б писати, то вони схибили в цьому і лише показали, як мало знають про людське себелюбство і незмінне прагнення людей увічнити імена власні та своїх предків. Забули вони про те, що багато хто, кому не випала нагода прославити себе якоюсь доброю справою, намагалися стати відомими через речі недостойні. Не здогадалися вони також, що звершення, величні самі по собі, як, наприклад, усі діяння політичні й державні, хоч би як їх вести, хоч би до якої мети вони приводять, завше, мабуть, дають діячам більше шани, ніж хули. Взявши це до уваги, я передумав і вирішив почати свій літопис від виникнення нашого міста. І все ж, не бажаючи збиватися на манівці, я хочу докладно оповідати тільки життя нашого міста аж до MCCCCXXXIV року, а про зовнішні справи говоритиму лише остільки, оскільки це стане доконечним для розуміння справ внутрішніх. У розділах після MCCCCXXXIV року візьмуся дрібно описувати і те, і те. А для того, щоб у цій історії були зрозуміліші всі періоди, які вона зачіпає, я, перш ніж писати про Флоренцію, викладу, яким чином Італія потрапила під руку тих, хто нею тоді правив. Ці події, як усеіталійські, так і флорентійські, і складуть перші чотири книги. В першій оповідатимуться коротко речі, які мали місце в Італії по занепаду Римської імперії і до MCCCCXXXIV року. Друга охопить період від виникнення Флоренції до війни з понтифіком після вигнання дука Афінського. Третя закінчиться MCCCCXIV роком, смертю короля Неаполітанського Владислава. У четвертій ми дістанемося до MCCCCXXXIV року і, починаючи з цього періоду, розлого викладемо все, що діялося у Флоренції й за її межами аж до нинішніх часів.

Книга перша

І. Навала варварів на Римську імперію. – II. Франки і бургунди дають ім'я Франції і Бургундії, гунни – Хунгарії, англи – Англії. – III. Вторгнення гуннів і вандалів в Італію. – IV. Королівство Теодоріха та остготів. – V. Виникнення нових мов: викликані цим великі зміни у світі. – VI. Смерть Теодоріха, через що імператор Юстиніан, запалений надією, посилає Велізарія, щоб він вигнав готів з Італії. Тотіла заволодіває майже всією Італією, але, розбитий Нарсесом, який заступив Велізарія на чолі імператорського війська, вмирає, і з його смертю закінчується панування готів. – VII. Імператор Юстин запроваджує в Італії новий порядок правління і призначає екзарха у Равенні. – VIII. Нарсес підбиває лонгобардів на захоплення Італії, а ті, захопивши країну, поділяють її на тридцять герцогств. Розамунда. – IX. Піднесення влади понтифіків. – X. Папа звертається по допомогу до французького короля Пипіна проти лонгобардів. Передача Пипіном нових земель папі. – XI. Карл Великий розбиває лонгобардів. Відновлення Західної імперії. – XII. Імперія переходить до германських правителів. – XIII. Спосіб правління і поділ італійських держав. – XIV. Миколай II доручає обрання пап кардиналам. – XV. Олександер II відлучає від Церкви Генріха II і змушує на вимогу його підданців благати папу простити його. Гвельфи і гібелліни. – XVI. Нормани засновують королівство Неаполітанське. – XVII. Урбан II вирушає до Франції і закликає там іти у Перший хрестовий похід. Орден єрусалимських рицарів і храмовників. Нещасливий кінець хрестових походів. – XVIII. Графиня Матильда вмирає, залишивши свої володіння Церкві. Фрідріх Барбароса. Його суперечки з Олександером III. Це змушує лонгобардів об'єднатися проти нього. – XIX. Убивство Томи Бекета. Короля Англії визнано винним. Фрідріх мириться з папою. Його смерть. – XX. Королівство Неаполітанське переходить до дому Свевів. Створення ордену домініканів і францисканів. – XXI. Початок піднесення дому д'Есте. Розкол міста і синьйорів на гвельфів і гібеллінів. Фрідріх II. – XXII. Смерть Фрідріха II, який заповідає володіння своєму синові Конрадину. Володіння переходить під опіку незаконного сина Фрідріха Манфреда. Ворожнеча між Манфредом і Церквою, через яку папа Урбан IV закликає до Італії Карла Анжуйського і віддає йому королівство Сицилії і Неаполя. Битви біля Беневента і під Тальякоццо. – XXIII. Підступна політика пап, спрямована на те, щоб тримати в покорі Італію. – XXIV. Сицилійська вечерня. – XXV. Імператор Рудольф продає незалежність багатьом італійським містам. – XXVI. Рішення папи Боніфація VIII про святкування ювілеїв. Климент V переносить Святий престол до Авіньйона. Генріх Люксембурзький прибуває до Італії з наміром об'єднати її й примирити. Він безуспішно облягає Флоренцію і вмирає в Буонконвенто у розпал свого походу. – XXVII. Вісконті приходять до влади в Мілані й виганяють звідти торріанів. Джан Галеаццо – перший дук Міланський. – XXVIII. Людовік Баварський і король Чехії Іоанн прибувають до Італії. Ліга італійських міст проти Іоанна і папи. – XXIX. Виникнення Венеції, її зростання і занепад. – XXX. Чвари між Бенедиктом XII та імператором Людовіком. – XXXI. Кола ді Рієнці, римський трибун, намагається вернутися до колишнього ладу республіки. – XXXII. Відзначення ювілеїв зводиться до 50 років. Королева Джованна дарує Авіньйон Церкві. Кардинал Егідія д'Альборнос відновлює в Італії владу пап. Війна між генуезцями та венеційцями за володіння островом Тенедос. Перше застосування артилерії в Італії. – XXXIII. Розкол у Церкві, в Неаполі та Ломбардії. – XXXIV. Наймані війська. Венеційці забирають Верону. – XXXV. Чвари між папою Інокентієм VII і римським народом через вольності. Церковний собор у Пізі. – XXXVI. Церковний собор у Констанці і кінець тривалої схизми між антипапами Григорієм XII, Бенедиктом XIII і Іоанном XXIII. – XXXVII. Філіппо Вісконті знову заволодіває Міланом. – XXXVIII. Королева Неаполітанська Джованна II і її інтриги. – XXXIX. Політичне становище Італії в середині XV століття.

Людність на північ від рік Рейну і Дунаю, в районах благодатних і родючих, плодиться так швидко, що частина її мусить часто покидати рідні землі й шукати нові місця пробування. Коли якийсь такий край хоче позбутися перенаселення, його мешканці поділяються на три частини так, щоб кожна частина складалася з однакової кількості родовитих і неродовитих, багатих і бідних. Потім частина, якій випадає жереб, вирушає шукати своєї долі у світ, а дві інші, позбувшись третьої, користуються й далі нажитим добром. Саме ця людність і зруйнувала Римську імперію, чому сприяли самі ж імператори, які покинули Рим, свою давню столицю, і перебралися до Константинополя, послабивши тим західну частину імперії, оскільки вони пильнували її нині менше й дозволили її грабувати як своїм підданцям, так і своїм ворогам. І справді, на те, щоб сплюндрувати таку могутню імперію, зведену на крові стількох відважних людей, потрібна була чимала підлота державців, чимала зрадливість підданців, чимала потуга і завзяття загарбників; отже, її занапастило не одне плем'я, а об'єднані сили багатьох племен. Перші з цих північних країв, ті, хто виступив проти імперії після кімврів, погромлених Марієм, римським громадянином, були вестготи, чия назва і їхньою, і нашою мовою означає – західні готи. Після зіткнень на границі імперії вони з дозволу імператорів отаборилися на довший час на річці Дунай і хоча з різних причин і в різний час чинили наскоки на римські провінції, а проте потуга імператорської руки весь час упиняла їх. І останній, хто звитяжно узяв над ними гору, був Теодосій; він настільки підгорнув їх під себе, що вони відмовилися обирати короля, а вдовольнившись його для них щедротами, жили під його зверхністю й билися під його корогвами. Але по кончині Теодосія його сини Аркадій і Гонорій успадкували імперію, проте не успадкувавши ні його зваги, ні фортуни; а зі зміною державця змінилися й часи. Теодосій поставив на чолі трьох частин держави трьох правителів: Руфіна на Заході, Стиліхона на Сході, а Гільдона в Африці. Зі смертю імператора всі троє вирішили не тільки правити в своїх володіннях, а й добитися їхньої незалежності. Гільдон і Руфін наклали головою, не встигши звершити задумане, а Стиліхон зумів приховати свої плани краще: по-перше, він спробував втертися в довіру нових цезарів, а по-друге, так розладнати правління в своєму краю, щоб йому було легше прибрати його до рук. З метою підбити вестготів проти цезарів він порадив перестати виплачувати їм заслуженину. До того ж, щоб викликати в імперії ще більшу колотнечу – бо цих ворогів здалося йому не досить – він заходився підбурювати бургундів, франків, вандалів та аланів, а також північні племена, які вже рушили підбивати нові землі, нападати на римські провінції. Отож-бо вестготи, позбавлені належної їм данини і запалені бажанням помститися за кривду, обрали своїм королем Аларіха, вдерлися в імперію і після низки подій напали на Італію, загарбавши і спустошивши Рим. Здобувши цю перемогу, Аларіх сконав, а спадкоємець його Атаульф узяв собі за жону Плацидію, цезарську сестру, і, поріднившися з цезарями, згодився піти на поміч Галлії та Іспанії, які зазнали нападу, з причини, згаданої вище, вандалів, бургундів, аланів та франків. Зрештою вандали, які захопили цю частину Іспанії, так звану Бетику, не зуміли відбити нападу вестготів, були покликані Боніфацієм, правителем Африки, зайняти цю провінцію і залюбки пішли на це, а Боніфацій був радий цій допомозі, бо боявся, що цезарі помстяться йому за його зраду. Так вандали осіли в Африці під началом свого короля Гензеріха. Тим часом цезарем став син Теодосія Аркадій. Він так занедбав справу Заходу, що всі північні племена вирішили міцно осісти на підбитих землях.

Так, вандали запанували в Африці, алани і вестготи в Іспанії, а франки і бургунди не тільки захопили Галлію, але й дали своє ім'я підбитим краям, тож один край став називатися Францією, а другий – Бургундією. Ці ратні звитяги спонукали й інші племена втрутитися в поділ імперії. Інше плем'я, так звані гунни, загарбало Паннонію, провінцію на протилежному березі Дунаю, яка, прибравши ім'я цих гуннів, почали називатися Хунгарією. На цьому напасті не закінчилися: цезар, гнаний звідусіль, аби зменшити число своїх ворогів, заходився укладати угоди то з вандалами, то з франками, а це лише примножувало владу і вплив варварів і підривало імперію. Таким чином острів Британія, який тепер називається Англією, теж зазнав такої напасті. Ось чому бритти, налякані тими племенами, які загарбали Францію, і не бачачи ніякого захисту з боку цезаря, закликали на допомогу англш, один з германських народів. Англи на чолі зі своїм королем Вортігерном залюбки відгукнулися і спершу боронили бриттів, а потім вигнали їх з острова, осіли там, і він почав називатися за їхнім ім'ям Англією. Проте корінні мешканці, втративши свою батьківщину, мусили злодіячити і хоча не здолали оборонити свого рідного краю, поклали собі загарбати чужий. Вони перевезлися зі своїми родинами через море, захопили приморські землі і дали цій країні назву Бретань.

Гунни, які заволоділи, як ми вже згадували, Паннонією, об'єдналися з іншими племенами, як-от гепідами, герулами, турингами та остготами (так іменуються їхніми мовами східні готи), і рушили на пошуки нових країв. Вдертися у Францію їм не пощастило, бо її захищали інші варвари, тому вони напали на Італію під орудою свого царя Аттіли, який саме убив свого брата Бледу, щоб правити одноосібно. З цієї причини він став усемогутнім, а Андаріх, гепідський цар, і Веламир, остготський цар, поробилися його підданцями. Вступивши до Італії, Аттіла взяв в облогу Аквілею. Облога ця, хоча ніхто інший йому не заважав, тривала два роки, і за цей час він сплюндрував увесь довколишній край і розпорошив усіх його мешканців. Тоді ж, як ми ще писатимем далі, пішов початок Венеції. Після здобуття й руїни Аквілеї та багатьох інших міст він повернув на Рим, проте плюндрувати його не став, зглянувшись на благання верховного понтифіка, до якого пройнявся таким благоговінням, що навіть пішов з Італії й повернувся до Австрії, де й сконав. З його кончиною Веламир, остготський цар, і правителі інших племен зі зброєю повстали проти його синів Генріха та Уріха і одного забили, а другого вигнали з його гуннами за Дунай, на батьківщину. Остготи і гепіди осіли в Паннонії, а герули й туринги на тому боці Дунаю. Коли Аттіла пішов з Італії, західний цезар Валентиніян надумав відновити імперію, і щоб йому було зручніше захищатися від варварів, він покинув Рим і переніс свою столицю до Равенни. Напасті, які випали на долю Західної імперії, спричинилися до того, що цезар, мешкаючи у Константинополі, передавав не раз владу на Заході іншим особам, вважаючи її справою небезпечною і коштовною. Нерідко також без усякого його дозволу римляни, бачачи себе кинутими напризволяще, для захисту від ворогів обирали самі собі цезаря, а то, бувало, й якийсь самозванець захоплював владу в імперії. Так, скажімо, по кончині Валентиніяна на трон сів Максим, цей римлянин змусив Євдокію, вдову по імператорові, одружитися з ним. Євдокія була імператорського коліна і шлюб з простим громадянином вважала для себе образою. Бажаючи помститися за наругу, вона таємно запросила до Італії Гензеріха, царя вандалів і правителя Африки, розтлумачивши йому, як легко й вигідно заволодіти імперією. Той, спокусившись на здобич, прибув, застав Рим кинутим напризволяще, сплюндрував його і пробув там два тижні. Потім він загарбав і спустошив інші краї італійські, і його військо, обтяжене величезними трофеями, подалося разом з ним до Африки. Римляни, повернувшись до свого міста, по смерті Максима проголосили цезарем римського громадянина Авіта. Відтоді в Італії сталося чимало подій, на троні побувало багато цезарів, і нарешті Константинопольська імперія дісталася Зенонові, а Римська – Орестові та його синові Августулові, який посів підступно престол. Поки вони силкувалися утри мати владу силоміць, герули й туринги, що мешкали, як я вже казав, по смерті Аттіли за Дунаєм, об’єдналися під орудою свого полководця Одоакра й напали на Італію. На місця, покинуті ними, одразу ж прийшли лонгобарди – теж північне плем’я, – очолювані їхнім царем Кодогою, які стали, як ми ще розповімо, останньою карою Італії. Отож увійшовши в Італію, Одоакр переміг і вбив Ореста біля Павії, а Августул утік. Після цієї перемоги Одоакр для того, щоб у Римі змінилася не тільки влада, а й сама її назва, прибрав титул не цезаря, а короля Римського. Він став першим з правителів племен, що кочували тоді по Римській імперії, який осів назавжди в Італії. Бо всі інші, чи то побоюючись, що їм не утриматися на престолі, оскільки східний цезар міг легко подати підмогу Одоакрові, чи то з іншої якої прихованої причини, завжди тільки спустошували Рим, а оселялися в якійсь іншій країні.

У той період давня Римська імперія була під зверхністю кількох державців: Зенон правив у Константинополі і панував над усією Східною імперією, остготи царювали в Мезії й Паннонії, вестготи, свеви та алани в Гасконії та Іспанії, вандали в Африці, франки й бургунди у Франції, герули й туринги в Італії. Остготське королівство діста лося тоді Теодоріхові, Веламировому небожеві. Заприязнений близько зі східним цезарем Зеноном, він написав йому, що його остготи, чия звага була вища від інших племен, мають куди менші ставки і вважають це за кривду; що йому вже годі утримувати їх у межах Паннонії, і, отже, бачачи, що їм треба дати дозвіл озброїтися й шукати нових земель, він доводить це до відома цезаря, щоб той запобіг їхньому походу, поступившись їм якимсь краєм, де б їм жилося достойніше й легше, ніж досі. І от Зенон, почасти зі страху перед загарбниками, почасти прагнучи вигнати Одоакра з Італії, надав Теодоріхові право рушити проти останнього і захопити Італію. Той негайно виступив з Паннонії, де залишив дружнє йому плем’я гепідів, удерся в Італію, убив Одоакра та його сина, прибрав за його прикладом титул короля італійського і заснував свою столицю в Равенні, з тих самих мотивів, які спонукали ще Валентиніяна вчинити так само. І в ратних, і в мирних трудах Теодоріх виявився мужем небуденним, у битвах він завжди брав гору, а за мирного часу ущедряв благодією свої міста і народи.