Флорентійські хроніки. Державець (збірник)

З другого боку, народ вони закликали зрозуміти, що вкрай необережно висувати непомірні вимоги, а ворогів доводити до нестями, бо хто перестає уповати на благо, той не убоїться ніякої напасті, що цей нобілітет той самий, який у війнах з ворогами рідного міста покрив Флоренцію вічною славою, і що тому негарно і несправедливо переслідувати його так жорстоко; що нобілі легко мирилися з утратою в державі найвищих посад, але ж не могли стерпіти того, що за нинішніми законами кожен може банітувати його за межі рідного краю. Куди краще було б утихомирити їх і таким чином змусити скласти зброю, ніж покладатися на випадок і сточити бій, розраховуючи на чисельну перевагу, бо не раз бувало, що мале військо било велике. Думки в народі поділилися: багато хто вважав, що слід битися, бо рано чи пізно доведеться на це йти, а вже ліпше зараз, ніж тоді, коли ворог подужчає. Якби, пом'якшивши закони, можна було утихомирити нобілів, була б рація так учинити, але гонор їхній такий, що вони не вгамуються, доки їх до цього не присилують. Але інші, розважливіші й мудріші, гадали, що коли пом'якшувати закони не коштує великої праці, то не доводити справу до рукопашної вельми істотно. Їхня думка взяла гору, і, отже, ухвалено, що віднині для позову проти нобіля потрібні свідки.

До зброї не дійшло, одначе обидві сторони залишилися при своїх обопільних підозрах і дбали про укріплення фортифікацій і озброєння. Народ перелаштував владу, зменшивши число представників у Синьйорії, звідки виведено тих синьйорів, які розпиналися за нобілів. На чолі її зосталися народні ватажки роду Манчіні, Магалотті, Альтовіті, Перуцці і Черретані. Зміцнивши республіку, подбали про те, щоб оточити синьйорів більшою пишнотою й надійніше їх убезпечити: з цією метою року 1298 закладено підмурок Палацу синьйорії, а перед ним розбили площу, розібравши оселі роду Уберті. Водночас почато мурування нових в'язниць. Споруди ці заверпіено всього за кілька років. Зроду наше місто не було в кращому й благодатнішому стані, ніж тоді, бо зроду так не заселялося, не збагачувалося і так не славилося. Городян, здатних носити зброю, нараховувалося не менше тридцяти тисяч душ, а підданців по інших містах не менше сімдесяти тисяч. Ціла Тоскана була під зверхністю флорентійців, або підкоряючись їм, або заручившись їхнім союзом. Хоча підозрілість і ворожість не перевелися в стосунках між нобілями та пополанами, вони не породжували якогось лиха, і всі жили мирно й дружно. І якби цей мир не порушувався новими чварами, його не підважили б наскоки зовнішніх ворогів, бо місто вже перестало боятися цісаря, а також своїх банітів і воно могло на рівних змагатися з іншими італійськими панствами. Але удару, якого воно могло не боятися зовні, завдано йому всередині.

(1300). У Флоренції існувало двоє родів – Черкі і Донаті, славних своєю знатністю, багатством і могуттю. У Флоренції і в контадо вони сусідували, що приводило до деякого тертя між ними, але не такого вже поважного, щоб доходило до зброї. І, можливо, обопільна ворожість не мала б жодного наслідку, якби її були не загострили нові мотиви. До перших пістойських родин належали й Канчельєрі. Одного разу Лоре, син месера Гульєльмо, і Джері, син месера Бертаккі, обидва представники цього роду, посварилися за грою, і Лоре легко поранив Джері. Цей випадок засмутив месера Гульєльмо, який, гадаючи сумирністю загладити сварку, тільки підігрів її, коли намовив сина піти до батька пораненого й перепросити його. Батька Лоре послухався, одначе цей людяний вчинок аж ніяк не зачепив зашкарублої душі месера Бертаккі, який звелів своїй челяді схопити Лоре і на більшу ганьбу в кориті для годівлі утяти йому руку. При цьому він вирік: «Вертай до свого батька і скажи йому, що рани гоять залізом, а не словами!» Ця жорстокість так обурила месера Гульєльмо, що він наказав усім своїм озброїтися для помсти, а месер Бертаккі теж узявся до зброї, щоб боронитися. Ось так і пішла звада не лише в цій родині, а й по цілій Пістойї. А що предок усіх Канчельєрі був месер Канчельєре, який мав двох жінок, з котрих одна іменувалася Б'янка, то партія, на які розпався цей дім, що походив від Б'янки, почала називатися білою, а друга, просто навсупір їй, прибрала означення чорних. Між обома суперниками почали сточуватися бої, було чимало смертовбивств і сплюндрованих осель. Замирення у них ніяк не виходило, хоча вони знемагали в цих сутичках, і нарешті захотілося їм або покласти край колотнечі, або посилити її, залучивши на свій бік й інших. Тим-то вони прибули до Флоренції, де чорних, заприязнених з Донаті, підтримав месер Корсо, ватажок цього сімейства. Тоді білі, щоб заручитися сильною підпорою проти Донаті, звернулися до месера Вері деї Черкі, мужа, нічим не нижчого від месера Корсо.

Новий привід для каламутні, виниклий у Пістойї, підсилив давню ворожнечу між Черкі і Донаті, і вона стала такою явною, що пріори та інші добромисні громадяни сполошилися, чи не дійде до застосування зброї і чи не розколе це все місто навпіл. Ось чому вони звернулися до римського першосвященика, благаючи його ужити своєю владою для припинення цього розбрату засіб, якого самі так і не знайшли. Папа викликав до себе месера Вері і звелів йому замиритися з Донаті. Тут месер Вері удав здивування й заявив, що ніякої ворожнечі між ними нема і в заводі і що замиренню має передувати війна, а ніякої війни не ведеться, і тому йому дивно, з якої речі миритися. Так месер Вері й поїхав з Рима, не взявши на себе жодних зобов'язань, а зненавида тим часом виросла так, що тепер досить було краплі, щоб море розлилося. Був місяць травень, а в цей час свята у Флоренції відзначаються масовим гулянням. Кілька молодиків з дому Донаті зі своїми приятелями, їдучи верхами неподалік від Санта Трініта, спинилися подивитися на танок жінок. Тут наспіло кілька душ з роду Черкі, також з цілим почтом нобілів. Вони, не відаючи, що попереду Донаті, і побажавши й собі глянути на розвагу, пробилися своїми кіньми в перші лави, змівши на шляху верхівців Донаті. Донаті, образившись, оголили клинки. Черкі віддали віть за віть, і молодь роз'їхалася лише тоді, як завдала й дістала чимало ран. Ця сутичка спричинилася до великого лиха, бо все місто, як простолюд, так і гранди, розкололося навпіл, і партії прибрали найменування білих і чорних. Партію білих очолювали Черкі, і їх підтримали роди Ддімарі, Абаті, частина родів Тозінгі, Барді, Россі, Фрескобальді, Нерлі й Маннеллі, геть усі Моцці, Скалі, Герардіні, Кавальканті, Малеспіні, Бостікі, Джандонаті, Векк'єтті та Аррігуччі. До них причалило і чимало пополанських фамілій укупі з присутніми у Флоренції гібеллінами. Отож через силу-силенну своїх білі майже врядували в місті. З другого боку, чорних очолив Донаті, і з ними всі з тих вищезгаданих родів, хто відмовився тягнути руку за білими, а також усі з родин Папці, Вісдоміні, Маньєрі, Баньєзі, Торнаквінчі, Спіні, Буондельмонті, Джанфільяцці, Брунеллескі. До того ця пошесть пішла не тільки по місту, але заповітрила й контадо. Ось чому партійні капітани і всі гвельфи та ревнителі республіки почали потерпати, як би цей новий розлам не занапастив усього панства і не воскресив гібеллінської партії, і ще раз послали до папи Боніфація, прохаючи щось придумати, якщо той не хоче, щоб Флоренція, цей надійний щит Церкви, загинула чи попала гібеллінам у лабети. Тоді папа послав у Флоренцію легатом Маттео д’Акваспарту, португальського кардинала. Партія білих, з огляду на свою масовість, не дуже налякана його приїздом, почала інтригувати проти нього. Обурений, він поїхав з міста, наклавши на Флоренцію інтердикт, посіявши в ній ще більші чвари, ніж спостерігалися до його прибуття.

Таким побитом зростала у флорентійців напруга, і як на те маса представників дому Черкі і дому Донаті зустрілися на одному похороні. Вони заходилися перелаюватися між собою, потім почубилися, одначе все поки обмежилося ворохобнею. Коли всі повернулися домів, Черкі надумали наскочити на Донаті й рушили на них натовпом, але завдяки звазі месера Корсо їх відкинуто, і майже всі вони дістали поранення. Все місто стало до зброї, Синьйорія і закони були безсилі проти люті можновладців, а наймудріші й найзразковіші громадяни жили, опановані страхом. Донаті та їхні прихильники мали більше причин потерпати, бо вони були слабкіші, і от, щоб залагодити справу, месер Корсо порадився з іншими ватажками чорних і з партійними капітанами, і вони домовилися, гадаючи, що це приборкає білих, просити папу прислати принца королівського коліна, щоб він реформував Флоренцію. Про це зібрання і про ухвалену на ньому постанову пріорам донесла супротивна партія, виставивши її як змову проти свободи. Оскільки і та і та партія були озброєні, Синьйорія, заохочена толковими порадами Данте, одного з її тодішніх засідателів, ухвалила озброїти флорентійців, до яких прилучилася основна маса мешканців контадо. Отож партійні ватажки мусили зложити зброю, після чого месера Корсо Донаті та багато кого з чорних банітовано за межі міста (1301). Щоб показати свою безсторонність, розпорядженням Синьйорії вигнано також декого з білих, які, до речі, незабаром вернулися додому під тим чи іншим поважним приводом.

Месер Корсо та його люди, знаючи, що папа за них, вирушили до Рима й переконали його в тім, про що йому вже писали. При папському дворі був тоді Карл Валуа, брат французького короля, проїздом у Сицилію, куди його закликав неаполітанський король. І папа, зглянувшись на прохання флорентійських банітів, вирішив скористатися нагодою і послав Карла до Флоренції, оскільки можна було спокійно пливти по морю. Отож Карл прибув туди, і хоча білі, тодішні верховоди, ставилися до нього з підозрою, як до гвельфського ватажка і папського посланця, вони перешкоджати його приїзду не зважилися. Ба навіть більше, вони, щоб здобути його прихильність, дали йому цілковиту волю порядкувати в місті як йому заманеться. Діставши таку владу, Карл одразу ж узброїв усіх своїх друзів і прибічників, а це заронило в людності підозру, чи не замахується він на їхню свободу, і от усі позамикалися в своїх оселях, налаштувалися діяти оружно, тільки-но Карл рушить. Черкі і ватажки білої партії, які деякий час очолювали республіку, своєю пиндючністю будили до себе загальну ненависть. Тим-то месер Корсо та інші вигнанці з чорних зухвало постановили повернутися до Флоренції, знаючи напевне, що Карл і партійні капітани за них. І хоча всі городяни, побоюючись Карла, були озброєні, месер Корсо та інші вигнанці в супроводі численних спільників увійшли до Флоренції безперешкодно. Незважаючи на численні заклики до месера Вері Черкі перейняти їх зі зброєю, той відмовився, заявивши, що виклик кинуто народу флорентійському і давати відсіч мусить саме народ. Одначе вийшло все навпаки: народ залюбки зустрів чорних замість карати їх, і месеру Вері самому довелося рятуватися втечею. Бо месер Корсо, вдершися до міста через браму Пінті, закріпився біля Сан П'єро Маджоре неподалік од своєї домівки, а потім він, підтриманий друзями і пополанами, які прагнули змін, спочатку повипускав на волю всіх, хто сидів у в'язниці за державні та кримінальні переступи. Він змусив синьйорів вернутися в свої житла уже приватними громадянами, провів вибори з числа пополанів і чорної партії, які п'ять днів плюндрували оселі проводу білої партії. Черкі та інші сектантські правителі, побачивши, що Карл і більшість народу проти них, відступили й поховалися в своїх фортецях. Відмовившись попервах дотримуватися порад папи, вони нині мусили просити його про допомогу, доводячи, що Карл замість об'єднати флорентійців лише викликав у місті новий розлам. Тоді папа знову послав туди своїм легатом месера Маттео д'Акваспарту, який зумів примирити Черкі і Донаті, зміцнивши примирення новими шлюбними узами. Але легат прагнув, щоб білі справляли уряд, а чорні на це не пішли, і папський посланець поїхав геть незадоволений і розлючений, наклавши на місто за непослух інтердикт.

Отож у Флоренції уживалися тепер дві партії, і кожна залишалася невдоволена; чорні тим, що ворожа партія вернулася в місто і могла знову знищити їх і відвоювати владу, а білі тим, що їх усе ще позбавлено як влади, так і привілеїв. До цих цілком зрозумілих джерел досади і підозри долучилися ще й нові кривди (1302). Месер Нікколо Черкі вирушив з почтом приятелів у свої володіння, але біля Понте ад Аффріко на нього наскочив Сімоне, син месера Корсо Донаті. Бійка точилася дуже завзята і завершилася для обох суперників сумним наслідком, бо месер Нікколо наклав головою, а Сімоне тієї ж ночі помер від ран. Ця нещасна оказія знову збурила ціле місто, і хоча в ній більше провинилися чорні, зверхники взяли їх під захист. Ще не ухвалено постанови в цій справі, як викрито змову, вчинену білими з месером П'єро Ферранте, Кардовим бароном, з метою захоплення влади. Викрити її допомогли знайдені листи від Черкі до барона, дарма що багато хто вважав, що листи підробив і сфальшував Донаті, гадаючи з їхньою допомогою змити пляму, яка заплямувала їх з убивством месера Нікколо. А проте всіх Черкі і їхніх поплічників з партії білих, а серед них і поета Данте, засуджено на вигнання, майно їхнє сконфісковано, а будинки сплюндровано. Вони розпорошилися врізнобіч укупі з багатьма гібеллінами, які причалили до них, у пошуках нової роботи і нової долі. А ось Карл, доконавши те, для чого його послано до Флоренції, повернувся до папи, аби взятися до своїх справ на Сицилії. Але там він показав себе не толковішим і не кращим, ніж у Флоренції, отож він, поклавши кістьми чимало своїх людей, вернувся, як нелишний, до Франції.

(1304). Після від'їзду Карла додому життя у Флоренції точилося досить тихо-мирно. Тільки месер Корсо не знаходив собі місця, бо йому здавалося, що він не на тому стані, як йому належить: панували тоді пополани і, на його думку, республікою заправляли ті, хто значно поступався йому. Весь у полоні таких почуттів, він надумав заличкувати пристойним приводом негожість своїх душевних поривань. Він паплюжив громадян, які відали міською скарбницею, оскаржуючи їх у триньканні громадських коштів і вимагаючи виводити їх на чисту воду й карати. Ці оскарження підтримували ті, хто жив такими самими нечестивими прагненнями, а також сила-силенна інших, які з темноти своєї вірили, що месером Корсо двигає любов до батьківщини. Проте паплюжені месером Корсо городяни, користуючись підтримкою народу, всіляко боронилися. Чвари зайшли так далеко, що люди, перепробувавши всі законні заходи, вирішили взятися до зброї. На одному боці стояв месер Корсо з месером Лоттьєрі, єпископом Флорентійським, багатьма грандами й деякими пополанами, на другому засідателі Синьйорії і більша частина людності, отож у цілому місті раз у раз спалахували сутички. Побачивши, яка небезпека загрожує їм, синьйори послали за виручкою до луккезців, і от усі луккезці поквапилися до Флоренції. Завдяки їхньому втручанню прийшло втихомирення, колотнеча ущухла, народ зберіг свої закони і свободу, але розправлятися з заводіями не став. До відома папи дійшло про флорентійські розрухи, і, щоб покласти їм край, він послав туди своїм легатом месера Нікколо да Прато. Муж, добре відомий своїм високим становищем, освіченістю й людяністю, він одразу ж завоював таку довіру, що легко добився у місті права запровадити свій державний лад. Бувши гібеллінського коліна, він прагнув того, щоб повернути на батьківщину банітів. Але насамперед він спробував здобути прихильність людності й з цією метою відновив колишнє посполите рушення, яке підсилило неабияк пополанів і послабило грандів. Коли легатові здалося, що народові вже догодили, він поклав собі домогтися повернення банітів. Він брався на всякі способи, але нічого не виходило, і нарешті зверхники почали ставитися до нього з такою підозрою, що він із серцем облишив Флоренцію і повернувся до верховного понтифіка. А Флоренція так і залишилася роздерта чварами та ще й під інтердиктом. Місто шарпала не тільки ця незгода, а й ворожнеча між пополанами і грандами, гібеллінами і гвельфами, білими і чорними. Все місто було при зброї і стало ареною сутичок, оскільки від'їзд легата припав не до шмиги всім, хто прагнув повернення вигнанців. Перші завели сварку Медічі і Джуньї, які грали в одну дудку з легатом і вимагали повернення заколотників. Отже, бійки точилися майже в усіх куточках Флоренції. Ці напасті підсилила ще й пожежа. Спершу загорілося біля Орто Сан Мікеле, в домі Абаті, потім вогонь перекинувся в будинки Капонсаккі, які згоріли дотла разом з будинками Маччі, Ам'єрі, Тоскі, Чіпріяні, Ламберті, Кавальканті і всім Новим ринком. Потім полум'я шугонуло до брами Санта Марія, яка теж згоріла дощенту, і, повернувши до Старого мосту, пожерло оселі Герардіні, Пульчі, Амідеї та Лукардезі і ще стільки інших, що згорілих будов нараховувалося понад тисячу сімсот. Найпоширенішою думкою щодо цих пожеж було те, що вони виникли випадково під час якоїсь сутички. Але дехто запевняв, що підпал зробив Нері Абаті, пріор Сан П'єро Скераджо, людина свавільна й зловорожа; бачачи, що люди повністю захопилися чубаниною, він, мовляв, надумав спроворити таку каверзу, якій люди, заклопотані зовсім іншим, ніяк не можуть зарадити. А щоб йому легше повелося, він підпалив житло своїх родичів, де його схопити за руку ніхто б не здогадався. Так року 1304 в місяці липні Флоренція узялася вся вогнем. Серед усього цього неладу лише месер Корсо Донаті не ставав до зброї, бо вважав, що так йому буде куди легше стати посередником між обома партіями, коли, навоювавшись досхочу, вони захочуть укласти мир. Вони й справді припинили побоїще, але радше вситившись учиненим злом, ніж прагнучи миру й згоди. Завершилося це все тим, що ворохобників так і не вернули, а їхні партійні прихильники послабшали від цих збройних змагань.

Легат, повернувшись до Рима і дізнавшись про нові розрухи у Флоренції, почав переконувати папу, що коли той хоче об'єднати Флоренцію, йому слід викликати до себе дванадцять перших громадян її, оскільки як тільки забракне поживи для всього цього зла, його неважко буде і геть-то зжити. Римський першосвященик послухався цієї поради, і викликані ним громадяни, серед яких був і месер Корсо Донаті, скорилися його розпорядженню. Тільки-но вони виїхали з Флоренції, як легат повідомив банітів, що головних правителів у місті немає і пора вже їм повертатися. Тоді баніти, об'єднавшись, рушили до Флоренції, прорвалися через ще недобудовані мури в місто і добралися до площі Сан Джованні. Гідне уваги, що ті, хто допіру змагався за повернення вигнанців, коли ті, беззбройні, просилися слізно на батьківщину, нині повернули свою зброю проти них, побачивши, що вигнанці озброїлися і хочуть пробитися силоміць у місто. Бо громадянам міста загальне благо стало дорожче за їхні особисті інтереси, і вони, злучившись до гурту, відкинули прибульців назад. Прибульцям не пощастило доскочити свого, оскільки частину своїх людей вони залишили в Ластрі і не схотіли чекати на месера Толозетто Уберті, який мав підійти до них із Пістойї з трьома сотнями комонників. Бо вони думали, що візьмуть гору не стільки міццю, скільки навальністю. В таких заповзяттях буває, що від проволоки втрачаєш слушну нагоду, а від стрімкості не встигаєш зібратися з силою. Після втечі ворохобників Флоренція знову вернулася до колишніх чвар. Щоб забрати владу в дому Кавальканті, народ силоміць відбив у них родове володіння – замок Стінке, розташований у Валь-ді-Греве. Оскільки всі, кого захоплено в цьому замкові, стали в'язнями побудованої недавно темниці, цій новій споруді дали назву замку, звідки їх попривозили, і ця назва Стінке дійшла до наших днів (1307). Потім перші особи республіки відновили народні загони і видали цим загонам, які раніше носили цехові корогви, нові значки. Ватажки цих загонів почали називатися хорунжими – гонфалоньєрами компаній та колегами синьйорів, їм належало підсобляти Синьйорії у разі якогось заколоту оружно, а мирного часу порадою. Двом колишнім ректорам додано ще й екзекутора, який разом з хорунжими мав тримати в руках зухвалих грандів. Тоді ж таки помер папа, і месер Корсо вкупі з іншими громадянами повернулися до Рима, і життя точилося б тихо-мирно, якби бунтівничий дух месера Корсо не викликав у місті нового бешкету. Прагнучи слави, він завжди висловлював думки, протилежні тим, які поділяли зверхники, і щоб завоювати симпатію людності, ставав на той бік, куди схилявся люд. Тим-то він завжди виходив в отамани, коли виникали розбіжності чи затівалися нові виступи, і до нього зверталися всі, хто бажав домогтися чогось незвичайного. Через це він зробився ненависним багатьом з найшанованіших городян, і зненавида ця загострилася так, що в партії чорних почався розлам, бо месера Корсо підтримувала міць і авторитет приватних осіб, а супротивники його спиралися на державу. Але його особа була оточена сяйвом такої могуті, що всі його боялися. І от щоб позбавити його народної любові, ужито найпідступнішого для цього способу: пущено поголоску, що він рветься у тирани, а переконати в цьому будь-кого було неважко, бо він жив зовсім не так, як живуть приватні громадяни. Думка ця ще посилилася, коли він одружився з дочкою Угуччоне делла Фаджоли, партійного ватажка гібеллінів і білих, людини, вельми впливової в Тоскані.

Це породичання, тільки-но про нього стало відомо, додало отухи його ворогам, і ті підняли проти нього зброю. З цього ж таки приводу народ не тільки не став його боронити, але у більшині своїй прилучився до його супротивників. Ворогів його очолювали месер Россо делла Тоза, месер Пацціно деї Пацці, месер Джері Спіні і месер Берто Брунеллескі. Вони зі своїми поплічниками і більшиною людності зійшлися, озброєні, біля Палацу синьйорії, за розказом якої месерові П'єро Бранці, народному капітанові, передано письмове обвинувачення месера Корсо в тім, що він з допомогою Угуччоне рветься в тирани. Потім його було притягнуто до суду і заочно засуджено як ворохобника (1308). Між оскарженням і присудом не минуло й двох годин. По тому як присуд ухвалено, засідателі Синьйорії в супроводі народних загонів, які виступили під корогвами, рушили затримати засудженого. Месер Корсо, зі свого боку, нітрохи не злякавшись ні того, що його кинуто напризволяще друзями, ні винесеного йому вироку, ні влади Синьйорії, ні сили-силенної ворогів, укріпив свою оселю, сподіваючись утриматися в ній, доки на виручку йому не наспіє Угуччоне, по якого він послав. Довкола домівки його і на прилеглих вулицях зведено барикади, які боронили його оружні прихильники так завзято, що посполитий люд, дарма що переважав чисельністю, не зу мів удертися туди. А проте зачіпка сталася кривава, з обох сторін убито і поранено чимало. Тоді люд, бачачи, що на видноті чогось досягнути годі, захопив суміжні з оселею Корсо будинки, проламав мури і впав на оборонців таким робом, який важко було передбачити. Месер Корсо, бачачи, що його обступлено звідусіль, і не покладаючись більше на підмогу Угуччоне, вирішив, оскільки перемогти годі, бодай урятуватися. Очоливши разом з Герардо Бордоні загін найдоблесніших і найвірніших своїх друзів, він зненацька ударив на ворога, з боєм прорвався крізь їхні лави і вибрався з міста крізь браму Кроче. Проте за ними погналися, і на березі Аффріко Герардо загинув від руки Боккаччо Кавіччулі. Месера ж Корсо наздогнали й захопили комонні каталонці, солдати, найняті Синьйорією. Але коли його везли назад до Флоренції, він, не бажаючи бачити своїх ворогів-звитяжців і терпіти від них наругу, скочив з коня, упав додолу, і його заколов охоронець; тіло його підібрали ченці Сан Сальві і поховали без усяких гонорів. Так закінчив свої дні месер Корсо, якому батьківщина його і партія чорних завдячують і добрим, і лихим, і якби душу його не шарпали так пристрасті, то й пам’ять по ньому була б щасливіша. А проте він заслуговує того, щоб належати до числа найславетніших громадян нашого міста. Щоправда, палахка його вдача змусила і батьківщину, і партію, в якій він був, забути про його заслуги, і ця палахка вдача звела його зі світу, а батьківщині і партії завдала чимало лиха. Угуччоне, який поспішав рятувати свояка, довідався в Ремолі про те, що на месера Корсо піднявся весь посполитий люд. Збагнувши, що допомогти йому годі і він тільки нашкодить собі, Угуччоне, не підсобивши своякові, повернув назад.

Загибель месера Корсо, яка сталася року 1308, поклала край чварам, і в місті запанував мир доти, доки не стало відомо, що цісар Генріх вступив в Італію з усіма флорентійськими ворохобниками (1312), яким він пообіцяв повернути їх на батьківщину. Тут зверхники зміркували, що ліпше було б мати менше ворогів, а для цього треба б скоротити їхнє число. Ось чому вирішено повернути всіх ворохобників, окрім тих, кому закон забороняв персонально повернення. Таким чином на вигнанні зосталася більшина гібеллінів і деякі з партії білих, а серед них Данте Аліг'єрі, сини месера Вері Черкі і Джано делла Белли. До того ж відправлено посланців до короля Неаполітанського Роберта з проханням про допомогу. Зробити його своїм спільником їм не пощастило, тоді вони передали йому на п'ять років зверхність над містом з тим, щоб він боронив їх як своїх підданців. Цісар обрав в Італії шлях на Пізу і через Маремму дійшов до Рима, де він року 1312 вінчався на царство. Поклавши потім підгорнути під себе флорентійців, він рушив на Флоренцію через Перуджу та Ареццо й отаборився біля монастиря Сан Сальві за одну милю од міста. Там він марно простояв п'ятдесят днів, утративши надію на спробу повалити тамтешній лад, і рушив на Пізу, де домовився з сицилійським королем Фрідріхом про спільне завоювання Неаполітанського королівства. Він повів своє військо в похід, і, коли вже сподівався на близьку перемогу, а король Роберт боявся розгрому, в Буонконвенто його ждала кончина (1313).

Десь трохи згодом Угуччоне делла Фаджола спершу захопив Пізу, а відтак Лукку, куди його впустила гібеллінська партія, і за сприянням цих міст завдав сусідам чималого спустошення. Щоб убезпечити себе, флорентійці попросили короля Роберта прислати до них його брата П'єро очолити їхні загони. Тим часом Угуччоне без упину вбивався в усе більшу силу і, діючи то ґвалтом, то ошуканством, заволодів багатьма фортецями у Валь д'Арно і Валь-ді-Ньєволе. Коли ж він обложив Монте Катіні, флорентійці вирішили, що треба допомогти цьому місту, щоб вогонь не пожер увесь їхній край. Зібравши чимале військо, вони вдерлися в Валь-ді-Ньєволе, де й зійшлися врукопаш з Угуччоне (1315) і після запеклого бою зазнали поразки. П'єро, брат короля Роберта, наклав головою, і навіть тіла його не розшукали, а з ним лягло понад дві тисячі вояків. Та й Угуччоне звитяга далася дуже й дуже нелегко, він утратив одного свого сина і багатьох отаманів. Після цієї поразки флорентійці укріпили всі землі довкола міста, а король Роберт послав їм за капітана графа д'Андріа, прозваного графом Новелло. Через його поведінку, а може, тому, що флорентійцям притаманно бути вічно невдоволеними і сваритися з будь-якого приводу, все місто, попри війну з Угуччоне, поділилося на друзів і недругів короля. Ватажками непримиренних стали месер Сімоне делла Тоза, дім Магалотті і ще деякі пополани – вони були в більшості в проводі. Вони будь-що добивалися, щоб по отаманів та вояків послали спершу у Францію, потім у Германію, щоб потім дістати змогу вигнати з Флоренції графа, королівського ставленика. Одначе їм тут не повелося, і вони нічого не досягли. І все ж не облишили своїх замірів і, позбавлені змоги знайти потрібного мужа у Франції чи в Германії, виявили його в Губбіо. Прогнавши графа, вони закликали Ландо да Губбіо на екзекутора, або барджелло, і передали йому всю повноту влади над громадянами. Людиною він виявився хтивою і жорстокою. З багатьма вояками обходив він увесь край, знищуючи всіх, на кого вказували йому ті, хто його обрав. Зухвалість його дійшла до того, що він карбував фальшиву монету флорентійським чеканом, і ніхто не зважився заперечити (1316), – в таку силу він убився через флорентійські чвари. Справді велике й безталанне місто: ні пам'ять про колишню гризню, ні страх перед Угуччоне, ні королівська влада не могли згуртувати його, і воно опинилося нині в найскрутнішому стані, плюндроване зовні Угуччоне і шарпане зсередини Ландо да Губбіо. Друзями короля і ворогами Ландо та його поплічників були родини нобілів і заможних пополанів, усі гвельфи. Проте держава опинилася в руках їхніх супротивників, і тому виявляти свої симпатії їм було б дуже небезпечно. Одначе, поклавши собі скинути таку плюгаву тиранію, вони секретно написали королю Роберту з проханням поставити графа Гвідо да Баттіфолле своїм намісником у Флоренції. Король притьмом дав про це наказ, і, хоча Синьйорія була проти короля, ворожа партія не зважилася заперечити, оскільки граф був наділений неабиякими високими прикметами. А проте влада його залишалася невелика, бо Синьйорія і хорунжі загонів підтримували Ландо та його партію. І поки Флоренція переживала всі ці халепи, в ній була проїздом дочка германського короля Альберта (1317), яка їхала до свого мужа, сина короля Роберта Карла. Друзі короля звеличили її й почали нарікати на скруту, в якій нині опинилося місто, і на сваволю Ландо та його клевретів. Їм повелося в цьому так, що до від'їзду принцеси, її власними заходами і посланнями короля, флорентійці замирилися, а Ландо був усунений від влади і висланий назад у Губбіо, ситий награбованим і кров'ю флорентійців. При реформації уряду Синьйорія продовжила ще на три роки зверхність короля, а що до Синьйорії вже обрано семеро ставлеників Ландо, то дообрано ще сімох засідателів серед королівських друзів. Так у Синьйорії якийсь час засідало тринадцять магістратів, але потім їхнє число зменшилося до семи, як і давніше.

Тоді ж Угуччоне втратив зверхність над Луккою та Пізою, і Каструччо Кастракані, луккезький громадянин, став синьйором (1321). Цей молодик, дуже завзятий і зважливий, за малий час вийшов на правителя всіх тосканських гібеллінів.