Флорентійські хроніки. Державець (збірник)

На нових землях він порозселяв остготів разом з їхніми ватажками, аби ті очолювали їх при сутичках і панували над ними в мирному житті. Він розбудував Равенну, відновив Рим і повернув римлянам усі їхні привілеї, крім військових. Не вдаючись до зброї, самою міццю свого авторитету, він тримав усіх варварських царів, які поділили між собою імперію, у її межах. Щоб легше було заступати шлях до Італії новим варварським ордам, він понабудовував земляні вали і замки між берегом Адріатичного моря та Альпами. І якби ці численні заслуги не були наприкінці його життя потьмарені його жорстокістю, виявленою до тих, кого він вважав змовниками, як, наприклад, розправою над Сіммахом та Боецієм, цими святими, пам'ять його стала б гідна всякого пошанування. Адже його доблесть і великодушність уберегли не лише Рим та Італію, а й інші краї західної імперії від постійних ударів, яких завдавали своїми наскоками варвари, піднесли їх, відновили добрий лад і майже мирне проживання.

І справді, якщо Італія та інші провінції під ударами варварів зазнали страшної напасті, то це було в часи від Аркадія і Гонорія до Теодоріха. Бо якщо зважити на те, скільки шкоди завдає будь-якій республіці чи монархії зміна державця чи способу правління, навіть коли до цього причетні не зовнішні сили, а тільки горожанські чвари, якщо переконуєшся, що найменші зміни можуть принести загибель навіть наймогутнішій республіці чи монархії, то легко можна уявити, як потерпали Італія та інші римські провінції, де змінювалися не лише уряди чи державці, а й закони, звичаї, сам спосіб життя, віра, мова, вбрання, імена. Адже навіть не всіх цих напастей, а кожної зокрема досить, щоб вжахнути найзагартованіпіу людину. А що ж воно діється, коли випадає бачити їх навіч і терпіти на своїй шкурі! Все це викликало і руїну, і появу та розростання багатьох міст. Стерті були з лиця землі Аквілея, Луні, К'юзі, Пополонія, Ф'єзоле і безліч інших. Заново повстали Венеція, Сієна, Феррара, Аквіла й інші селитьби та замки, яких я задля стислості хроніки не згадуватиму. З дрібних виросли у великі Флоренція, Генуя, Піза, Мілан, Неаполь та Болонья. До цього слід додати руїну й відновлення Рима, а також інших міст, занепалих і відроджених. Унаслідок усіх цих руйнацій та напливу нових племен виникають нові мови, – от якими заговорили у Франції, Іспанії, Італії: злиття рідної мови племен з мовою Давнього Риму створило нову манеру спілкування. До того ж змінилися назви не лише країв, а й озер, річок, морів та імена людей. Бо у Франції, Італії, Іспанії звучала нині сила нових назв, геть-то відмінних від колишніх: так, скажімо, По, Гарда, острови Архіпелагу, не згадуючи вже багато інших, здобули нині інші назви, добряче спотворені проти давніх. Людей стали називати не Цезар чи Помпей, а П'єтро, Джованні й Матео. Але з усіх цих змін найвідчутнішою була зміна віри, бо дивам нової реліїії протистояла звичка до давньої, і від їхнього зіткнення пішли між людьми колотнеча і прикрий розбрат. Якби християнське віровчення було єдине, то менше було б незгоди, але змагання між церквами грецькою, римською, равеннською, ба більше – між єретичними сектами й католиками всіляко колотили миром. Приклад цьому Африка, яка потерпіла куди більше від визнання вандалами аріанської єресі, ніж від їхньої природної хтивості й жорстокості. Биті безперервним лихом люди видавали очима своїми страшенну тугу своїх душ, оскільки, окрім того зла, яке вони мусили терпіти, більшість їх не могла просити Божої помочі, упованням на яку живуть найубогіші, адже багато хто з них не відав до пуття, якого Бога благати, і так і гинули в убозтві, позбавлені всякої оборони й надії.

Ось чому Теодоріх заслужив чимало похвал, перший поклавши край усім цим напастям. За тридцять вісім років свого правління в Італії він так підніс її вгору, що де й поділися колишні війни та розрухи. Проте зі смертю Теодоріха влада перейшла до Аталаріха, сина його дочки Амаласунти, і невдовзі ще не приспана недоля знову накликала на Рим тяжкі випробування. Аталаріх помер невдовзі після свого діда, влада перейшла до його матері, і вона стала жертвою Теодата, якого залучила, щоб той допомагав їй правити. Теодат убив її і проголосив царем себе, проте остготи зненавиділи його за цю зраду. Тоді цезар Юстиніан перейнявся надією вигнати їх з Італії. Він призначив для цього походу воєначальником Велізарія, який недавно вигнав вандалів з Африки і підкорив цю провінцію, прилучивши її до імперії. Отож Велізарій захопив Сицилію і, перевізшись звідти до Італії, підкорив Неаполь і Рим. Готи, звинувативши в цьому краху свого царя Теодата, убили його і на його місце обрали Вітігеса, якого після кількох сутичок узяв в облогу в Равенні Велізарій і полонив. Але не встиг Велізарій докінчити розгром, як Юстиніан відкликав його, а натомість поставив Іоанна і Віталія, яким бракувало як його зваги, так і шляхетності. Таким чином готи піднеслися духом і обрали царем Гільдобальда, веронського державця, але той незабаром загинув, і трон дістався Тотілі, який погромив військо цезаря, відвоював Тоскану і Неаполь, отож у руках цезаревих воєначальників залишалася лише остання держава, відбита Велізарієм. Після чого Юстиніан знову покликав Велізарія до Італії, одначе, прийшовши туди з погано озброєними загонами, Велізарій не тільки не зажив нової слави, але й утратив набуте раніше. Справді, поки Велізарій був зі своїми людьми в Остії, Тотіла перед його очима загарбав Рим і, побачивши, що йому не пощастить ні утриматися там, ні безпечно відступити, зруйнував майже все місто, вигнав мешканців, захопив із собою сенаторів і, нехтуючи Велізарія, повів свої загони в Калабрію назустріч тим військам, які поспішали з Греції на допомогу Велізарієві. Одначе той полководець, побачивши Рим кинутим напризволяще, вдався до заходу, гідного всякої хвали: ввійшов у зруйноване місто, відбудував якнайхутчій його мури і повернув до осель його мешканців. Проте в цьому шляхетному заході йому не повелося. Юстиніана в цей час тіснили парфяни, він знову відкликав Велізарія, і той, виконуючи розпорядження свого державця, кинув Італію на ласку Тотіли, який знову ввійшов у Рим. Проте цього разу Тотіла не лютував так, як раніше, – навпаки, зглянувшись на благання святого Бенедикта, вельми шанованого тоді за свою незмірну святість, він навіть надумав відбудувати Рим. Тим часом Юстиніан замирився з парфянами і вже був зібрався послати нові загони на допомогу Італії, але в цьому йому перешкодили слов’яни, нові народи, які прийшли з півночі, переправилися через Дунай і вдерлися в Іллірію і Тракію, отож Тотіла зумів захопити майже всю Італію. Нарешті Юстиніан переміг слов’ян і послав в Італію армію під началом євнуха Нарсеса, воєначальника дуже здібного, який, увійшовши в Італію, розгромив і вбив Тотілу. Недобитки готів, розпорошені після поразки, зібралися в Павії і проголосили царем Тею. Нарсес же, здобувши перемогу, захопив Рим і нарешті під Ночерою розгромив Тею й убив його. Після цієї звитяги в Італії зникла й згадка про готів, які царювали там сімдесят років від Теодоріха до Теї.

Але перш ніж Італія позбулася готів, помер Юстиніан, а його спадкоємець, син Юстин, за порадою своєї дружини Софії, відкликав Нарсеса з Італії і замість нього послав туди Лонгіна. Той ступив у слід своїх попередників і зупинився в Равенні, а крім того, запровадив в Італії новий спосіб правління; не призначаючи, як це робили готи, про вінційних правителів, він послав в усі міста, в усі поселення окремих начальників, так званих дуків. За такого ладу Рим не дістав жодних привілеїв. Були розпущені консули й сенатори, чиї назви ще залишалися до цього часу, влада зосередилася в дука, який щороку призначався з Равенни, і Рим перетворився на Римське герцогство. Так равеннський намісник цезаря, правлячи цілою Італією, здобув титул екзарха. Такий поділ сприяв занепаду Італії, а також її окупації лонгобардами.

Нарсес був страшенно обурений тим, що цезар позбавив його влади над провінцією, здобутою його звагою і кров’ю. А тут ще й Софія не тільки образила його, відкликавши, а й доточила до цього кпини: мовляв, він у неї попряде, як інші євнухи. І от нарешті розсатанілий Нарсес підмовив лонгобардського царя Альбоїна, який верховодив тоді в Паннонії, напасти на Італію. Лонгобарди, як уже згадувалося, захопили придунайські землі, покинуті герулами й турингами, коли тих повів на Італію їхній цар Одоакр. Там вони й залишалися, поки царем їхнім не став Альбоїн, муж лютий і зухвалий. Вони перейшли на чолі з ним Дунай, ударили на Гунимунда, гепидського царя, який панував у Паннонії, і розбили його. В полон до них потрапила царева донька Розамунда. Альбоїн узяв її за жінку і посів трон у Паннонії. І мав він таку запеклу душу, що звелів зробити з черепа Гунимунда чашу, з якої пив на честь своєї перемоги. Запрошений до Італії Нарсесом, з яким вони заприязнилися у боях проти готів, він полишив Паннонію гуннам, які повернулися, як ми вже казали, зі смертю Аттіли на свою батьківщину. Вступивши до Італії, він побачив, що вона роздроблена, і одним ударом захопив Павію, Мілан, Верону, Віченцу, всю Тоскану, а так само й більшу частину Фламінії, званої нині Романьєю. Такі численні й швидкі успіхи заповідали йому, здавалося, перемогу над усією Італією. На радощах він справив у Вероні учту і під хмелем звелів піднести цариці Розамунді вина, налитого в череп Гунимунда; цариця, сидячи навпроти, теж бенкетувала. При цьому він заявив гучно, аби вона почула, що хай вона на радощах вип’є зі своїм батьком. Заява ця була їй як гострий ніж у серце, і донька завзялася помститися. Знаючи, як Алмахільд, такий собі шляхетний лонгобард, палкий і юний, кохає одну її служницю, вона домовилася зі служницею підлаштувати так, щоб Алмахільд переночував з нею, з царицею, а не з полюбовницею. От цей Алмахільд, домовившись про побачення, прийшов у темний покій і ліг з Розамундою, думаючи, що обіймає її служницю. Потому як діло дійшло до скутку, цариця відкрилася й запропонувала одне з двох: або він уб’є Альбоїна й візьме в обладу назавше і її, і царство, або його скарає на горло той-таки Альбоїн як зневажника царського ложа. Алмахільд погодився умертвити Альбоїна. Але доконавши цього вбивства, вони побачили, що влади їм не захопити, і до того ж почали побоюватись, як би їх не вбили лонгобарди, які Альбоїна любили. Тим-то, прихопивши з собою царську скарбницю, вони втекли в Равенну до Лонгіна, який їх прийняв з честю. На той час помер цезар Юстин, і трон посів Тіберій, який, бувши втягнутий у парфянську війну, не міг чимось допомогти Італії. Тут Лонгін подумав, що це зручна нагода стати з допомогою Розамунди та її скарбу лонгобардським і всеіталійським царем. Він поділився задумом з нею і умовив убити Алмахільда й одружитися з ним, Лонгіном. Вона погодилася, і ось, коли Алмахільд після лазні захотів пити, Розамунда подала йому чару з отруєним вином. Він відпив з чари до половини, зненацька відчув, як йому рве нутрощі, зрозумів, у чому річ, і змусив Розамунду допити рештки. Так незабаром і він, і вона сконали, і Лонгін утратив надію стати царем. Лонгобарди тим часом зібралися в Павії, яка стала столицею їхнього царства, і обрали царем Клефа. Клеф відновив Імолу, сплюндровану Нарсесом, зайняв Ріміні й майже весь край аж до Рима, але в цьому переможному поході умер. Цей Клеф поводився так жорстоко не лише з чужинцями, а й зі своїми лонгобардами, тож вони зненавиділи царську владу і поклали собі більше не обирати царя, а призначити тридцять дуків і передати їм кермо правління. Ця постанова спричинилася до того, що лонгобарди так і не захопили всієї Італії, їхня влада сягала не далі Беневента, а Рим, Равенна, Кремона, Мантуя, Падуя, Монселіче, Парма, Болонья, Фаенца, Форлі, Чезена почасти відбивалися від них тривалий час, а почасти так ніколи й не підпали під їхню зверхність. Бо безцарів’я підривало войовничість лонгобардів, коли вони знову почали обирати царів, то, заживши уже волі, поробилися не такими слухняними та схильнішими до розбрату. Через це спершу стали рідшими їхні перемоги, а потім вони взагалі відступили з Італії. Оскільки лонгобарди попали в скруту, римляни й Лонгін зуміли домовитися з ними: кожна зі сторін склала зброю і вирішила вдовольнятися тим, що мала.

У цей період верховні понтифіки вбилися в силу більшу, ніж будь-коли. Перші спадкоємці святого Петра за святість свого життя і творені ними чудеса були такі шановані люди і своїм прикладом так поширили віру Христову, що державці наверталися до неї, аби припинити ко лотнечу, яка панувала у світі. Оскільки цезар, охрестившись, переїхав з Рима до Константинополя, Римська імперія, як ми вже казали, ще дужче занепала, але зате Рим ська церква набагато зміцніла. А проте до наскоку лонгобардів уся Італія була під зверхністю цезарів, або царів, і понтифіки не мали тоді іншої влади, ніж та, яку давала їм вселюдська пошана до їхнього життя і вчення. В усьому іншому вони самі слухалися цезарів і царів, які іноді карали їх на горло, а іноді передавали їм кермо правління. Але найбільше зміцнив їхній вплив у італійських справах готський цар Теодоріх, коли переніс свою столицю до Равенни. Ось чому Рим залишився без державця, і римляни задля своєї безпеки дедалі частіше віддавалися під зверхність пап. А проте влада ця тоді ще зросла не вельми, Римська церква прагнула лише, щоб вона, а не Равенна відігравала першу роль. Але нашестя лонгобардів і розкол Італії додали духу папі, бо папа став нібито римським головою, константинопольський цезар і лонгобарди шанували його, а отже, римляни за посередництвом папи могли не як підданці, а як партнери домовитися і з лонгобардами, і з Лонгіном. Так папи залишалися приятелями то лонгобардів, то греків, і їхня вага від цього лише зростала. А далі почався занепад східної імперії, який мав місце за імператора Іраклія. Слов'янські народи, про які ми вже писали, знову вдерлися в Італію і, підкоривши її, дали їй нову назву – Словенія. Інші частини цієї імперії зазнали нашестя спершу персів, потім сарацинів, які прийшли з Аравії під орудою Мухаммеда, і, нарешті, – турків. Рим утратив Сирію, Африку, Єгипет, і папа, бачачи безсилля імперії, вже не міг удатися до неї по допомогу. З другого боку, потуга лонгобардів усе зростала, понтифікові треба було шукати нових спільників, і він звернувся за підтримкою до Франції та її королів. Отож усі війни, які на той час провадили в Італії варвари, були переважно спричинені римськими першосвящениками, і всі варвари, які її дерли на шматки, були не раз ними ж таки й закликані. Так само вони поводяться й досі, і саме через це Італія залишається подрібненою і безсилою. Ось чому, викладаючи події, які відбувалися з тих часів і до наших днів, ми вже писатимемо не про загибель імперії, уже геть розчавленої, а про вбивання в колодочки верховних понтифіків та інших державців, які панували в Італії до приходу Карла VIII. Ми побачимо, як папи, спершу вдаючись до церковного відлучення у поєднанні з індульгенціями, а потім, крім відлучення, ще й до зброї, стали грізними і побожно шанованими, а потім через лихе використання і тієї, і тієї зброї, міць першої звели внівець, а через другу стали залежними від ласки тих, хто їм допомагав.

Одначе вернімося до нашої хроніки. Коли папський трон посів Григорій III, лонгобардський цар Айстульф, сам лонгобард, усупереч усім укладеним угодам захопив Равенну і пішов війною на папу. З уже згаданої причини Григорій, не покладаючись на константинопольського цезаря через його слабкість і не вірячи слову лонгобардів, яке вони не раз ламали, звернувся по допомогу до Франції до Пипіна II, який з дука австразького і брабантського виріс до франкського короля завдяки не стільки власним високим прикметам, скільки доблестям свого батька Карла Мартелла і свого діда Пипіна. Це саме Карл Мартелл, як був правителем королівства, розбив сарацинів у пам'ятному бою під Туром на березі річки Луари, поклавши там не менше двохсот тисяч ворогів. Так син Пипін і зробився батьковими заслугами королем цього панства. Папа Григорій, як ми вже згадували, послав до нього по допомогу проти лонгобардів. Пипін обіцяв цю допомогу, але переказав папі, що спершу хотів би з ним побачитися і виявити належну йому пошану. Отже, Григорій вирушив до Франції, проїхав землі своїх ворогів лонгобардів, і при цьому ніхто йому не перепиняв шлях з пошани до віри. У Франції король віддав Григорію честь-хвалу і послав до Італії свої загони, які облягли лонгобардів у Павії. Айстульф мусив просити миру, і франки пішли на перемови з ним на прохання папи, який не вимагав голови свого ворога, він хотів, щоб той тільки охрестився і жив собі далі. За цим пактом Айстульф зобов'язувався вернути Церкві усі захоплені в неї землі, але як тільки Пипінові підданці вернулися до Франції, Айстульф укладене замир'я порушив. Папа знову звернувся по допомогу до Пипіна, який удруге послав армію в Італію, погромив лонгобардів, захопив Равенну і всупереч волі грецького цезаря віддав її папі вкупі з іншими землями, що були у віданні його екзархату, додавши до цих володінь ще й Урбіно та Марку. Але Айстульф при передачі цих земель сконав, і лонгобард Дезидерій, який був дуком тосканським, узявся до зброї, щоб захопити владу, і попросив допомоги в папи, обіцяючи йому свою дружбу. Той підтримав його, змусивши інших правителів поступитися. На перших порах Дезидерій залишався вірний своєму слову і передавав верховному понтифіку землі, як про це було домовлено з Пипіном. Константинопольські екзархи більше не потикалися до Равенни, нею правили за волею римського першосвященика.

Незабаром Пипін помер, і на троні його заступив син Карл, той самий, який величчю своїх звершень заслужив наймення Великого. Папувати на той час став Теодор І, який розсварився з Дезидерієм і був обложений ним у Римі. Тоді папа попросив допомоги у Карла, який перейшов через Альпи, обложив Дезидерія в Павії, полонив його разом з синами й відіслав бранцями у Францію. Потім він вирушив до Рима провідати папу і там заявив, що папа яко намісник Божий на землі не може ставитися на суд людський; римський же першосвященик і народ римський проголосили Карла цезарем. Таким чином Рим знову дістав цезаря на Заході, але нині уже не папа потребував, як раніше, підтримки цезаря, а цезар потребував підтримки папи при обранні. В міру того як цезар утрачав свої привілеї, вони переходили до Церкви, і завдяки цьому її влада над правителями світськими щодень міцніла. В Італії лонгобарди перебували вже двісті тридцять два роки і від італійців різнилися тільки назвою. Карл надумав – це було за папства Льва III – запровадити в Італії лад і погодився на те, щоб вони осіли в краю, де з'явилися спочатку, і щоб цей край називався Ломбардією. А щоб змусити їх шанувати римське наймення, він звелів, аби суміжна з ними частина равеннського екзархату відтоді називалася Романьєю. До того ж сина свого Пипіна він проголосив італійським королем з тим, щоб його юрисдикція сягала аж до Беневента; інші землі належали грецькому цезареві, з яким Карл уклав угоду. Тим часом понтифікат обійняв Пасхалій І, і ось парохи римських церков, щоб наблизитися до папи і мати змогу обирати його, надумали піднести свою владу пишним титулом і почали називатися кардиналами. Вони присвоїли собі великі привілеї, і то такі великі, що римський народ перестав брати участь у виборі понтифіків й що нині лише зрідка папа обирався не з їхнього числа. Коли помер Пасхалій, проголосили вони папою Євгенія II з парафії Санта Сабіна. Тому в Італії, оскільки вона опинилася в руках франків, змінилися почасти спосіб і лад правління. А все тому, що папська влада взяла гору над світською і що франки ввели в ній титули графів і маркграфів, як ото перед тим Лонгін, екзарх равеннський, запровадив звання дука. Коли потім папою став римлянин Оспорко, він побажав перемінити таке простацьке ім'я і назвався Сергієм, відтоді повівся звичай, за яким римські першосвященики по своєму обранні почали змінювати ім'я.

Тим часом помер цезар Карл, передавши трон своєму синові Людовікові. По кончині ж останнього між синами його пішли такі чвари, що на час онуків франкський рід утратив імперію, яка перейшла до германських зверхників: першим германським цезарем став Арнольф. Через колотнечу дім Каролінгів утратив не лише імперію, а й королівство Італійське. Оскільки в силу знову вбилися лонгобарди, вони заходилися гнітити папу і римлян. Більше не бачачи, до якого державця звертатися по допомогу, першосвященик мусив проголосити італійським королем Беренгарія, дука Фріульського. Ці події підохотили гуннів, замешканих у Паннонії, вдертися до Італії, але, погромлені Беренгарієм, вони повернулися до Паннонії, тобто до Угорщини, як нині вони іменували цю провінцію. У Греції в цей час цезарем став Роман, який забрав престол у Константина, котрий поставив його на чолі армії. Дізнавшись про це, Апулія і Калабрія, які були, як ми вже говорили, під зверхністю цієї імперії, вчинили заколот, і Роман, обурений їхнім виступом, дозволив сарацинам вдертися в ці землі, які ті й захопили, після чого сарацини спробували напасти на Рим. Проте римляни, оскільки Беренгарій у цей час відбивався від гуннів, обрали своїм полководцем Альберіха, дука Тосканського, і завдяки звазі його врятували Рим від бусурманів. Останні, знявши облогу, звели на горі Гаргано фортецю, звідки панували над Апулією й Калабрією і шарпали інші італійські землі.

Отже, для Італії настали найсмутніші часи: з боку Альп їй загрожували гунни, з боку Неаполя сарацини, і це лихоліття тривало за панування трьох Беренгаріїв, які сідали на трон поспіль. Хиталися основи Церкви й папської влади; папа не знав, до кого звернутися по допомогу, оскільки західні правителі гризлися між собою, а східні були зовсім безсилі. Араби сплюндрували місто Геную і все узмор'я, але ці самі знегоди піднесли Пізу, куди втікали племена, вигнані з рідних місць. Події ці відбувалися близько дев'ятсот тридцять першого року християнського літочислення. Але коли імператором став Отон, син Генріха і Матильди, дук Саксонський, муж обачний і тямовитий, папа Агапій закликав його прийти в Італію і визволити її від ярма Беренгаріїв.

На той час Італія була розколота так: Ломбардія належала Беренгарію III і його синові Альбертові, Тосканою й Романьєю правив намісник західного цезаря, Апулія і Калабрія підгорталися почасти грецькому цезареві, а почасти сарацинам. У Римі щороку вельможне панство обирало двох консулів, які й орудували там за давнім звичаєм, і при них був префект за мирового суддю, до того ж рада з дванадцяти радників, які щороку призначали правителів у кожне володіння і їхні міста. Папа і в Римі, і в усій Італії мав більший чи менший вплив, залежно від того, наскільки він підходив під ласку цезарів чи тих, хто був у цьому панстві найдужчий. Цезар Отон прийшов в Італію, забрав королівство у Беренгаріїв, які царювали тут п'ятдесят п'ять років, і повернув верховному понтифіку його колишню гідність. Цезар мав сина й онука, які теж, як і він, звалися Отонами і які змінялися потім на троні один по одному. За Отона III римляни прогнали з міста папу Григорія V, Отон одразу ж допоміг йому і знову вернув до Рима, а папа, щоб покарати римлян, позбавив їх права обирати цезаря і доручив обрання його шести германським правителям: трьом духівникам, єпископам Майнцському, Трірському і Кельнському, і трьом світським – державцям Бранденбурзькому, Пфальцському і Саксонському. Сталося теє року тисяча другого. Зі смертю Отона III германські властителі обрали цезарем Генріха II, дука Баварського, який після дванадцяти років панування зрештою коронувався на папу під ім'ям Стефана VIII. Генріх та його дружина Симеонда вели найсвятіше життя, про що промовляють безліч храмів, які вони вщедряли своєю благодією або навіть будували, як, наприклад, базиліка Сан Миньято, неподалік від Флоренції. Генріх II сконав тисяча двадцять четвертого року, трон перейшов до Конрада Швабського, а від того – до Генріха III. Останній прийшов до Рима, бо у Церкві існувала схизма між трьома папами, прогнав їх усіх і підтримав обрання Климента II, який вінчав його цезарською короною.

Італією правили тоді почасти народні магістрати, почасти державці, почасти цезарські намісники, головний з яких, що верховодив над усіма іншими, називався канцлером. З державщв найсильнішим був Готфрід, одружений з графинею Матильдою, дочкою Беатриси, сестри Генріха II. Це подружжя мало в посіданні Лукку, Парму, Реджо, Мантую і все те, що тепер іменується Патримонієм. Верховні понтифіки знай мусили тоді воювати з честолюбними намірами римського народу, який спершу скористався папською владою для того, щоб скинути ярмо цезарів; потім, щоб перебрати зверхність у місті і панувати як йому заманеться; відтак він раптом став запеклим ворогом понтифіків, і вони зазнали від цього народу більше кривд, ніж від будь-якого християнського монарха. У ті часи, коли папи, погрожуючи відлученням від Церкви, наганяли страху цілому християнському Заходу, народ римський бунтував проти папського престолу, і обидва ці суперники тільки й намагались, щоб урвати одне в одного владу й пошану. Тоді папство перейшло до Миколая II, і як Григорій V позбавив римлян права обирати цезаря, так Миколай II забрав у них змогу вінчати папу, захотпшш, щоб надалі це робили кардинали. Але цього здалося йому замало, і він, змовившись із властителями, які царювали нині в Калабрії та Апулії, з причини, про яку мова попереду, змусив усіх урядовщв, посланих римлянами по всіх їхніх володіннях, присягнути папі, а декого він навіть скинув з посади.

Зі смертю Миколая II Церква розкололася, бо ломбардський клер не захотів слухатись Олександера II, обраного в Римі, і зробив Кадала Пармського антипапою. І от Генріх IV, якому посилення папської влади було ненависне, спробував умовити папу Олександера відмовитися від престолу, а кардиналів зібратися в Германії для обрання нового понтифіка. Саме цей властитель і був перший, кому довелося відчути на собі весь тягар духовної кари, бо папа скликав у Римі собор і позбавив Генріха імператорського й королівського берла. Деякі італійські племена тягли руку за папою, інші за Генріхом, це й поклало початок розколу на гвельфів і гібеллінів, тож, коли припинились варварські наскоки, Італію вже не роздирали горожанські війни. Виклятий Генріх мусив на вимогу свого народу з’явитися в Італію і, босий і уклінний, благати прощення у папи. Це сталося тисяча вісімдесятого року. Одначе невдовзі по тому між папою і Генріхом знову стався розбрат. Генріх знов був виклятий і рушив на Рим загони зі своїм сином, також Генріхом, який з допомогою римлян, ненависників папи, обложив його у фортеці. Проте з Апулії поспішив на допомогу папі Робер Гвіскар, і Генріх, не чекаючи на нього, відступив у Германію. Самі лише римляни затялися, тому Робер спустошив місто, знову обернувши Рим у руїни, які довелося відбудовувати кільком понтифікам. Оскільки від цього Робера народилося королівство Неаполітанське, мені здалося незайвим описати тамтешній народ та справи його.

Між нащадками Карла Великого, як уже згадувалося, виник розбрат, який дав змогу новим північним племенам, так званим норманам, вдертися до Франції й захопити в ній цілий район, відтоді й іменований за їхньою назвою Нормандією. Частина цього племені прийшла в Італію тоді, коли там панували Беренгарії, сарацини та гунни, і підбила деякі землі в Романьї, вийшовши звитяжно з усіх цих воєн. Один з норманських князів, на ймення Танкерд, породив кількох синів, з котрих особливо проявив себе Вільгельм, на прізвисько Залізна Десниця, і Робер Гвіскар. Коли трон посів Вільгельм, колотнеча в Італії пішла на спад, проте Сицилію ще утримували сарацини і щодня чинили наскоки на італійське узмор'я. Тоді Вільгельм змовився з державцями Капуї і Салерно, а також з Мелорхом, намісником грецького цезаря в Апулії та Калабрії, висадитися в Сицилії і, взявши гору, поділити захоплену здобич і панство між собою на чотири рівні частки. Цей захід завершився успішно, сарацинів було вигнано, і Сицилія звільнена, після цієї перемоги Мелорх таємно викликав з Греції армію і заволодів усім островом від імені цезаря, попаювавши тільки луп. Вільгельм цим був дуже незадоволений, але, відклавши помсту до зручнішої нагоди, поїхав з Сицилії вкупі з властителями Салерно і Капуї. Як тільки вони розлучилися з ним, повернувшись до себе додому, Вільгельм, замість вертатися до Романьї, повів свої загони в Апулію, зненацька захопив Мельфі і, попри опір сил грецького цезаря, підгорнув під себе майже всю Апулію і Калабрію; в цих провінціях на час папи Миколая II царював брат його Робер Гвіскар. Не зумівши домовитися зі своїми небожами про поділ спадщини, Робер звернувся до посередництва папи, на що папа залюбки пристав, розраховуючи дістати з Робером підпору як проти германських цезарів, так і проти зухвальства римського народу. Ці розрахунки, як ми вже переконалися, виправдалися, коли на прохання Григорія VII Робер прогнав Генріха з Рима і приборкав римлян. Роберові спадкували його сини, Роджер і Вільгельм, які прилучили до своїх володінь іще Неаполь і всі землі між Неаполем і Римом, а потім і Сицилію, державцем якої проголосив себе Роджер. Але коли Вільгельм подався до Константинополя женихатися до імператорської доньки, Роджер напав на братові володіння й захопив їх усі. І пишаючись усіма цими здобутками, він спершу проголосив себе італійським королем, але потім, обмежившись титулом короля Апулії і Сицилії, став першим, хто дав ім'я і лад цьому королівству, яке ще й донині існує в давніх своїх кордонах, хоча кров і раса мінялися не раз, бо коли перевівся норманський рід, трон посів німецький, потім французький, після того арагонський, а сьогодні на острові порядкують фламандці.

Коли папську тіару надів Урбан II, римляни зненавиділи його. Відчуваючи загрозу для себе від цієї колотні, що підривала Італію, він задумав вельми сміливу справу. Він вирушив з усіма своїми духівниками до Франції, зібрав в Оверні силу-силенну люду і заходився проповідувати проти бусурманів. Він так запалив тих, хто зібрався, що вони ухвалили рушити в Азію на сарацинів; цей похід разом з наступними подібними походами дістав назву хрестового, бо всі його учасники значилися червоним хрестом на своєму одягові і на зброї.