Вiн ще кiлька секунд не пiднiмав палички, не подавав знака хору, мовби давав змогу капiтановi все-таки пiдiйти i пояснити причину своєї появи...
      Гiсть не зреагував i на це нiме запрошення. Диригент iще затримався, певно мiркуючи, чи не попросити iз зали сторонню людину, якiй нема чого сидiти на репетицiї, i, вирiшивши, що зв'язуватися з мiлiцiєю нижче його гiдностi, змахнув паличкою, i на всю залу пiд самiсiньку стелю знову спурхнув могутнiй хор голосiв...
      Капiтан Андрiйко iз задоволенням слухав спiв. Вiн розчулився, коли заспiвали його улюблену "Закувала та сива зозуля". Коли зарокотали баси, вiддався приємному полону i вiдчув, що й сам не проти пiдспiвати. Упiймавши себе на цьому, вiдчувши, що пiсня розмагнiчує, а вiн прийшов не на концерт, у справах, Андрiйко почав уважно вглядатися в обличчя хористiв. Декого вiн упiзнавав, хоча й сидiв далеченько вiд сцени, - капiтан був далекозорий, - кiлькох спiвакiв бачив уперше, так само, як i диригента, спина якого плавно здригалася, особливо коли музиканта охоплювало пiднесення. Подумалося, що вдруге прийшов вiн до палацу недаремно, що саме цi люди, яких побачив вперше, пiдкажуть, хто такий "С" i де його шукати. Адже сотня людей може не знати того, хто потрiбен, а сто перший згадає i цим виправдає втрачений час на розмову з цiлою сотнею. Найбiльше чомусь цiкавив диригент. Невисокий, досить огрядний, чим здивував капiтана - вiн досi зустрiчав хормейстерiв тiльки сухорлявих i, знаючи, як багато енергiї втрачає диригент на репетицiях i на концертах, вважав, що гладкими, якби й хотiли, вони не бувають. А цей невисокий чоловiк за пультом скидався на добре вiдгодованого котика з дуже плавними рухами рук, яким, округло похитуючись, вiн допомагав усiм тiлом, i якби капiтан раптом побачив, що ззаду у диригента в такт ворушиться пухнастий хвостик, то навряд чи здивувався б.
      Коли хормейстер оголосив перерву i спiваки посипалися iз сцени як горох, Андрiйко пiдвiвся i попрямував до нього.
      - Нi, нi, - здивовано вiдповiв на запитання капiтана диригент, - нiякої Гальчинської не знав... У мене не спiвала... Можливо, ранiше. Я тут недавно... А щодо "С", - вiн знизав плечима, - чути не чув такого.
      Капiтан дивився у округлi, немов серпанком повитi очi хормейстера i повiрив йому. Спитав дозволу поговорити з кiлькома спiваками, але очi "котика" раптом зблиснули i з м'яких подушечок виступили гострi кiгтики.
      - Тiльки пiсля репетицiї, - жорстко вiдповiв вiн. - Не зривайте менi роботи. Зрештою, якщо вас цiкавить тiльки цей "С" чи спiвачка, яка колись тут працювала, спитайте враз усiх, весь хор. Це не затримає нас.
      - А коли у вас закiнчиться репетицiя?
      - Приблизно за годину.
      - Гаразд, я повернуся, - сказав Андрiйко i вийшов у фойє.
      Вiн поблукав по фойє, потiм спитав чергову, як пройти до директора, i незабаром сидiв перед сумним чоловiком, що жалiбним голосом з безнадiйними нотками у ньому просив у якогось начальства грошову дотацiю.
      Директор поклав трубку i таким самим безнадiйним голосом спитав капiтана, що йому треба. Остап Володимирович в який уже раз почав свої розпити, вiд яких його самого вже нудило.
      Сумний, бiдний на грошi, директор пожвавився, згадавши Людмилу Гальчинську, поохкав, довiдавшись про її загибель, але про спiвробiтника на лiтеру "С" нiчого не мiг сказати. Вiн натиснув кнопку десь пiд столом, i до кабiнету увiйшов високий, як жердина, худющий, з тонкими синюватими губами на щiлинi рота, лiтнiй чоловiк. Рукава пiджака його були акуратно закритi синiми сатиновими нарукавниками.
      - Ох, - зустрiв його, безпорадно розвiвши руками, директор, не дають...
      - Погано, - резюмував чоловiк, - не вилiземо.
      - Це наш бухгалтер, - вiдрекомендував того директор. - Може, вiн когось знає... Вiн тут iз дня народження. Ви пам'ятаєте спiвачку Гальчинську? - звернувся директор до бухгалтера.
      - Гальчинську? Людмилу Йосипiвну? Аякже, знав, знав. Гарний голос, симпатична, хоч i немолода, жiнка. Спiвала. I в хорi, i солiсткою. Але це було давно...
      - З ким вона дружила? - вкинув капiтан.
      - Менi важко сказати.
      - А працює у вас чоловiк, iм'я або прiзвище якого на лiтеру "С"? Або жiнка.
      Бухгалтер здивовано глипнув очима на Андрiйка: мовляв, що за дивне запитання?
      Похитав головою:
      - Нi, таких немає.
      Дивився на капiтана з пiдозрою, мовляв, щось тут не так. В нього майнула думка, чи не провокацiя це обехаес, i мiлiцiя, щоб приховати свої справжнi намiри, починає з цього мiфiчного "С". Проте, будучи людиною практичною, вiн вiдразу розмiркував, що обехаес не потрiбен такий камуфляж, i спитав Андрiйка:
      - Пробачте, товаришу капiтане, ви не з обехаес? Якщо так, ходiмте до мене в бухгалтерiю i питайте прямо, що вас цiкавить. У нас все в ажурi.
      Капiтан посмiхнувся.
      - Нi, я вже сказав директоровi - карний розшук. - З цими словами Остап Володимирович пiдвiвся. - Почекаю, поки скiнчить репетицiю хор, а тим часом огляну вашу галерею..
      Директор кивнув, i Андрiйко покинув кабiнет, залишивши там пригнiчених фiнансовими труднощами керiвникiв Палацу культури... До галереї акторiв i рекламної виставки капiтан не дiйшов. Вiн поблукав службовими коридорами, зазирнув у гримерську, пройшов за сцену, послухав звiдти хор, потiм повернувся назад i натрапив на комiрчину, яка виявилася складом старих нерозвiшаних афiш.
      Пан випадок не раз руйнував i пiдносив людськi долi i королiвства, рятував вiд смертi i накидав за шморг на шию, пан випадок має свої закономiрностi, але завжди з'являється несподiвано. Вiн владарює непомiтно, але щоразу, коли виникає перед нами, ми переконуємось у його неминучостi. I коли терпляча праця сищика не дає наслiдкiв або заводить його у тупик, то тiльки випадок може стати порятунком.
      Капiтан торкнув вимикач, i слiпуче свiтло залляло комiрку, повну афiш, що лежали стосами. Економiсти! - сердито подумав Андрiйко, нащо таке сильне свiтло у коморi? А цi стоси афiш? Хоч би здали як макулатуру. На таких господарiв паперу у країнi не настарчиш!
      Хор ще рокотав за спиною. Час у капiтана був, i вiн став розглядати афiшi. Постановки, концерти, програми, склад труп, диригенти i режисери - усе було позначено на них рiзними за величиною лiтерами згiдно розмiрiв слави, вiдмiряної точно за допомогою шрифтiв. Народнi, заслуженi, лауреати i простi виконавцi, прiзвища яких можна було прочитати, тiльки добре придивившись.
      Андрiйко витяг з одного, бiльш-менш акуратного стосика барвисту афiшу. На нiй крупними лiтерами було написано слово "Концерт" i нижче пiсля перелiку програмних творiв теж немалими лiтерами - прiзвище диригента: "Громославов". Цей невеликий стосик афiш був друкарським браком. Прiзвище "Громославов" надруковане не всуцiль, а розiрвано: "Громо" i трохи поодаль "славов". Певно, тому цi афiшi й опинилися у комiрцi.
      Андрiйка раптом немов громовиця вдарила. Вiн не вiдразу збагнув, чому йому стало жарко, аж пiт виступив. Немов хто пiдказав, проспiвав "славов", "славов". Вiн вискочив з комiрчини iз складеною афiшею в руках i швидким кроком попрямував до бухгалтерiї.
      Коли вiдчинив дверi, сухорлявий головний бухгалтер пiдняв вiд паперiв погляд, в якому свiтилося: "Я ж знав, що ви з обехаес! Навiщо було дурити?"
      - Ви знаєте цього диригента? - спитав капiтан, розгортаючи афiшу. - Громославова?
      - Звичайно, - вiдповiв бухгалтер, знову дивуючись запитанню мiлiцiонера. - Я тут давно працюю...
      - Його сьогоднi немає?
      - Його давно немає. Бiльше двох рокiв.
      - Тобто як?
      - Вiн звiльнився. Зараз скажу точно, якщо вас цiкавить, - додав бухгалтер i витяг iз вiдчиненої шафи зброшуровану папку. - Славов, Славов, - повторював вiн, шукаючи потрiбну графу. - Останнiй раз у вiдомостi, - вiн провiв пальцем по довгому рядку на паперi, - одержав грошi... Так, рiвно два роки тому...
      - Чому ви кажете "Славов"?
      - А так за паспортом. У фiнансових документах завжди пишеться прiзвище за паспортом, а не театральне. Ах так, ви, здається, i питали на "С". Як я не здогадався... "Громославов" - це його сценiчний псевдонiм. Ми його так i називали, а вже, звичайно, коли йшлося про грошi, тодi за паспортом.
      - У вас збереглася його адреса?
      - Аякже. У нас у всьому ажур. - Вiн ще покопався у паперах. Це в районi Львiвської площi, зараз точно скажу.
      Андрiйковi не терпiлося. Але вiн стримував себе, не виказуючи хвилювання, i навiть не дорiкнув бухгалтеровi за його промах. Узявши папiрець, на яку акуратний бухгалтер рiвним почерком виписав адресу Славова, вiн, навiть не подякувавши, поспiшив до виходу. Бiльше нi з ким розмовляти в Палацi не було потреби.
      Дорогою вiн гарячкове обмiрковував новину "Славов, Славов, Славов, - билося в головi. - Славне дiло виходить, - дозволив собi скаламбурити зрадiлий капiтан. - Може, й справдi той, кого шукають. Адже бухгалтер сказав, що працював цей Громославов разом iз Людмилою Гальчинською в один i той самки час. Вiн - хормейстером, вона спiвала у хорi i виступала iз сольними номерами..."
      Обiйшовши Львiвську площу i не знайшовши вулицю, написану бухгалтером, капiтан рушив до художнього iнституту i тут, так би мовити, у тилу старовинної мiської площi, знайшов невеличкий тупиковий провулок iз неошатними маленькими будиночками на один-два поверхи. Цi будинки стояли на горбкуватiй поверхнi над глибоким яром Гончарiвки. На одному з них Андрiйко побачив потрiбний йому номер, яскраво написаний на новiй металевiй табличцi, що своїм свiжим виглядом рiзко контрастувала з вогкою, облетiлою стiною занехаяного будинку.
      З хвилюванням вiн постукав у дверi потрiбної йому квартири. Раз. Двiчi. Нарештi з-за дверей обiзвалися: "Хто там?"
      - Тут живе Славов Вiктор Iванович? - так само через дверi спитав капiтан.
      - Вiктора Iвановича Славова давно уже тут немає. Вiн переїхав.
      - Куди?
      - У Севастополь. Вiн з нами помiнявся, - вiдповiв тоненький голос.
      - Може, ви вiдчините?
      - Нi. Мами немає, я не вiдчиню.
      Андрiйко не хотiв назватися "мiлiцiєю" i наполягати.
      - Добре, - сказав вiн. - А де ви жили у Севастополi? Ваша адреса.
      - Нахiмовська, шiсть, два...
      Капiтан повернувся i, збентежений, вийшов на вулицю. У цьому домi йому бiльше нiчого не було потрiбно, тим бiльше що, здається, вiн знову ухопився не за ту ниточку...
      15
      Адамадзе три днi вивчав нiмецьку двоверстку, що йому дав гауптштурмфюрер. Вiн замучився i з нею, i з Апостоловим, якого мусив ховати у себе, доглядати його, прибирати за ним. За цi днi кiмната князя просякла такими пахощами, що хоч носа затуляй, i Адамадзе, обмиваючи старого, люто лаяв цього колишнього банкiра, який, однак, нiчого не тямив i у вiдповiдь на грiзнi окрики i стусани старшого полiцая тiльки блаженно посмiхався.
      Адамадзе одержав дозвiл не ходити тим часом на службу i з ранку до вечора никав по картi, розмiрковуючи, бiля якої Вербiвки з тих кiлькох, якi вiн знайшов, мiг сховати цiнностi харкiвський банкiр. Його завдання ускладнювалося ще й тим, що Гущак, п'яно посмiхаючись, сказав колись, що, крiм нього, нiхто не знайде скарб, бо, обдурюючи своїх спiльникiв, вiн викопав двi схованки на сотнi кiлометрiв одна вiд одної, i яка з них справжня, нiхто не знає.
      Адамадзе нервував. Вiд його кмiтливостi i вiд цього клятого банкiра все залежить: багатство i навiть життя. Вони домовилися з Раухом, що знайдений скарб подiлять на двох, але Адамадзе розумiв: якщо не буде чого дiлити, гауптштурмфюрер просто пристрелить його. А якщо знайдуть - тим бiльше. Становище було безвихiдним, i Адамадзе вирiшив при будь-яких результатах пошуку у слушну хвилину вiдiрватися вiд гауптштурмфюрера i втекти. Цей вузол не розв'язувався, його годилося лише розрубати.
      Шукаючи, як вiн собi казав, "цю кляту Вербiвку", Адамадзе нишпорив по найменших хутiрцях, позначених на картi. Вiн оглянув двi сусiднi областi, Харкiвську i Полтавську, i кiлька разiв натикався на знайомi назви, якi несподiвано вихоплювали з його пам'ятi давно забутi спогади дитинства. Пiд Чугуєвом, в Роганi, вiн з батьками жив на дачi. Пора перших дитячих вражень, перших iгор, першого вiдчуття природи i себе в нiй. Iнша дача на славнiй рiчцi Удi - з рибалкою, нiчним, купанням коней. А потiм, коли постаршав, перше таємниче, романтичне захоплення дiвчиною з якою нiколи не зустрiвся. Одна картина пройшла з ним через усi роки i, як виявилось тепер, не зникла з пам'ятi. Вiн стоїть на березi Уди свiтлого лiтнього ранку. У променях сонця купається, виблискуючи, рiка, шепочуться пiд ранковим вiтром невисокi комишi, кущики верболозу. Вiн дивиться на рiку, радiє своїй молодостi, силi, яку вiдчуває в собi, вона нуртує i рветься в бiй.
      Вiн був щасливий, життя було прекрасне, попереду - навчання у юнкерському училищi, а далi - подвиги, слава...
      I раптом вiн завмер. Його погляд зупинився на незнайомiй дiвчинi на протилежному березi, яка вийшла з гарного рiзьбленого котеджу i наблизилась до води. Вона стояла, осяяна ранковим сонцем, гарна i недосяжна, як мрiя, i посмiхалася. Юнкер вiдчув, як шалено застукотiло його серце, як гаряче заструменiла у жилах кров, вдарила в лице, як обпалило його незнаним жаром. Це була - ВОНА. Йому здалося, що й посмiхається це неземне, ефiрне створiння не кудись у простiр, а до нього. Вiн навiть заплющився на мить, щоб затримати видiння, а коли вiдкрив очi, дiвчина тихо, наче не торкаючись землi, йшла стежкою назад до своєї дачi, i вiн дав собi слово, що знайде її...
      Чому вiн так i не знайшов її, що завадило, чому вона так i залишилася для нього тiльки спогадом, Адамадзе не знав. Рiчка Уда зате навiки стала рiкою його любовi, рiкою його мрiї, найдорожчою рiкою у свiтi, вiд самої назви якої у нього зринали далекi картини i солодко щемiло серце...
      Як дивно пишеться по-нiмецькому ця назва: "Uda"! Але вiд того вона не втрачає своєї привабливостi. Уда завжди Уда!
      Адамадзе вiдiгнав непотрiбний спогад i знову став нишпорити по картi. Сьогоднi рiдна рiчка не вписує в його долю нової сторiнки. Вiн мусить знайти ту єдину кляту Вербiвку, яка переламала його життя, знайти на Харкiвщинi або на Полтавщинi, зрозумiти логiку банкiра Апостолова i отамана анархiстської банди, якi у далекi роки вибирали мiсце для скарбу i шляхи до нього.
      А тим часом Адамадзе усе натикався на знайомi назви - Мерефа, Люботин, Ков'яги, якi бджолиним роєм вилися навколо нього. Ось iще одна така: Васищеве! I треба ж було це запам'ятати! Перший грiх, i перша огида до себе. Перша темна пляма на його юнiй душi. Вiд залiзницi до села по стемнiлiй грунтовiй дорозi його вiв юнкер Вовченко, втiм, зараз Адамадзе не певен, чи справдi таке прiзвище було у його старшого товариша. Той обiцяв неофiту неземнi блаженства у глухому селi. Юний князь йшов за ним як прив'язаний, всю дорогу хвилювався, рвався вперед, стишував калатання серця I раз у раз питав товариша: "Скоро вже?" Його нудило вiд хвилювання, вiн знав, на що йшов, вiн прагнув i водночас боявся, мовби тягли його на страту. Вiд тiєї iсторiї в пам'ятi Адамадзе залишилися тiльки клаптi спогадiв: якась напiвтемна хата, освiтлена гасовою лампою, чорнi затiненi кутки, широка постiль, чуже гаряче тiло бiля нього, нестерпна задуха, гiрке почуття сорому i горде торжество новоявленого повноправного мужчини. I над усiм цим одне незабутнє слово "Васищеве"... Васищеве, Васищеве, Васищеве!
      Але ж йому потрiбна Вербiвка! I Адамадзе знову й знову поринав у простори рiвнин, видирався на горби, обминав олiвцем i поглядом озера, рiки i болота i, знайшовши якусь Вербiвку, гарячкове мiркував, чи це та, яка сховала у своїх нетрях його долю.
      Вiн вiдкинув два чи три села з такою назвою. Вiн вважав, що туди дiстатися можна було тiльки кiньми, або бричкою, або всiєю ватагою "Комiтету "Не журись" на чолi з отаманом Гущаком, i акцiя була б помiтна людям. У Вiннiпезi Гущак натякнув, що схованок двi, одна фальшива, друга - справжня. От фальшиву, певно, лаштували так, щоб про неї знали, а справжню - таємно, тихо. У справжню Вербiвку цiнностi повезли, очевидно, залiзницею, якщо вона тодi, в двадцятих роках, працювала у бiльшовикiв, або простою сiльською хурою, щоб не притягувати уваги, але i в такому разi їхали не глухими дорогами, де Гущака i банкiра могли пограбувати, а бiльш безпечним битим шляхом. Виходить, найвiрогiднiшою буде та Вербiвка, яка бiля залiзницi, станцiї або головного шосе. От якби знати, де був порубаний чекiстами п'яний гущакiвський загiн, у якiй Вербiвцi! Адже на своїх бойовикiв, збираючись тiкати за кордон, аби не залишилося свiдкiв, навiв чекiстiв сам Гущак.
      Адамадзе подумав, що треба спитати гауптштурмфюрера, чи пощастило гестапо захопити архiви НКВС. Адже така подiя, як знищення цiлого загону анархiстiв, не могла пройти без якихось рапортiв чи доповiдних. З тих архiвних документiв буде вiдомо, про яку Вербiвку йдеться. Це точнiше, нiж лепетання божевiльного банкiра i никання по картi, ворожiння на кавовiй гущi.
      * * *
      У Вербiвку їхали поїздом: гауптштурмфюрер, Адамадзе i Апостолов. Курт дав князю новенький нiмецький автомат з пласким магазином, повним патронiв. Адже їхали в лiси, де могли нарватися на партизанiв. Солдатiв Курт побоявся узяти, щоб не вiдкрилася таємниця скарбу. Вiн, зрозумiла рiч, хотiв провести операцiю "Скарб" тихо i швидко, не притягаючи до неї стороннiх поглядiв. Довелося узяти про всяк випадок i щуп-мiношукач, за допомогою якого швидше натрапиш на залiзо, а компаньйони резонно мiркували, що скарб мiститься, певно, в якiйсь металевiй коробцi, а, крiм того, без щупа могли наразитися на мiну, яких багато було розкидано пiсля боїв у цьому районi.
      Вони зiйшли з поїзда вранцi i до Вербiвки, яка лежала вiд залiзницi усього за три кiлометри, рушили пiшки. Майже цiлий день вони лазили по ярках i видолинках у лiсi, поблизу села, але тiльки витягли i розрядили двi мiни. Ящика або якоїсь коробки з коштовностями нiде не було. Не допомiг i хворий Апостолов, якого вони тягали за собою, тицяли з який-небудь пiдозрiлий, на їхнiй погляд, закапелок у лiсi i питали: "Тут?" - намагаючись помiтити в очах божевiльного якийсь виблиск, спогад, Iдо пiдтвердив би їхню здогадку. Вони сподiвались, що вiн пригадає мiсце схову. Якщо банкiр саме тут зазнав стресу, закопуючи у землю своє багатство, то це мiсце, вiдклавшись у його пiдсвiдомостi, могло викликати потрiбну реакцiю. Проте колишнiй банкiр залишався байдужим до цих хитрувань. Вiн тiльки хiхiкав i мерзлякувато щулився, хоч Адамадзе одяг його у теплi штани i ватяник, начепив на ноги чоботи.
      Зимовий лiс похмурою юрбою стовбурiв мовчазно оточував їх i таємниче мовчав. На голих гiлках чорнiли воронячi гнiзда i шапки омели.
      Вони покинули б розшуки, покинули б цю Вербiвку, вважаючи, що помилилися, якби не здогад Адамадзе про архiви.
      Гауптштурмфюрер таки знайшов у захоплених документах пiдтвердження, що в уподобаному ними районi й справдi у свiй час були банди, розгромленi чека, хоч конкретно не називалися нi "Комiтет "Не журись" з отаманом Гущаком на чолi, нi саме село Вербiвка, але iншої Вербiвки близько не було. Адамадзе спiвставив вiдому йому вiд Гущака назву села з документальними фактами з архiвiв i вирiшив, що тiльки тут Апостолов мiг закопати коштовностi Кредитного банку. Раух погодився з ним, i тепер вони нiяк не могли вiдмовитися вiд виробленого плану.
      Втомившись вiд розшукiв, вiд копирсання у твердiй, скутiй холодом землi, вони покидали на снiг свої сапернi лопатки i стояли серед лiсу, не знаючи, куди кинутися далi. Короткий зимовий день згасав. Холодне сонце сiдало в червоному хмаровиннi. Пiдiймався вiтер, посвистував у порожнiх кронах, постукував кiнчиками довгих гiлочок, як кiстяками скелетiв.
      Нарештi Адамадзе, який протягом багатьох рокiв вимрiяв цей день i у мрiях своїх малював тисячi варiантiв розшуку скарбу Апостолова, запропонував:
      - Гер гауптштурмфюрере, я маю ще один план.
      - Кажи, - сердито буркнув замерзлий Раух.
      - Пiдемо в село.
      - I?..
      - Може, хтось залишився живий з тих часiв, може, пам'ятає сiчу в селi чека з анархiстами. Хоч ще раз переконаємось, що не помилилися, що це саме та Вербiвка. I, крiм всього, насувається нiч. Поговоримо з людьми, переночуємо, а зранку iще пошукаємо.
      Женучи поперед себе Апостолова, гауптштурмфюрер i князь попрямували до села.
      ...Увечерi староста села - мiцний, кремезний дядько з хитруватими, ледь сизими очима, що нагадували про далеку татаро-монгольську навалу в цих iсторичних землях, - одержав вiд гауптштурмфюрера наказ зiбрати всiх дорослих мешканцiв у контору колишнього колгоспу.
      Нагодувавши Апостолова i замкнувши його в якусь комiрку у хатi старости, Раух i Адамадзе смачно пообiдали у гостинного старости, який, як годигься, з шкiри пнувся перед високою особою гестапiвського офiцера. Потiм витягли Апостолова з комiрки i в супроводi старости рушили до ошатного, певно, перед самою вiйною пiдновленого i побiленого будиночка контори.
      В конторi уже товклися зiгнанi вербiвськими полiцаями люди. На дверях стояв молодий, високий полiцай з довгими, спущеними по пiдборiддю вусами.
      Коли "гостi" увiйшли, люди замовкли, принишкли, чоловiки поскидали шапки. Хоч у конторi стояло кiлька стiльцiв, що залишилися вiд колишнього умеблювання, нiхто не сидiв.
      Адамадзе окинув поглядом гурт селян, здебiльшого жiнок, що поприлипали до стiнок кiмнати, виштовхнувши наперед кiлькох дiдiв, узяв за руку Апостолова i вiдразу почав:
      - Добродiї! Оцей чоловiк, - показав на колишнього банкiра, - разом з отаманом вiльного загону Гущаком у двадцять другому роцi бiля вашого села закопав важливi документи. Щоправда, вiн нинi тяжко хворий i нiчого сам не може згадати... Придивiться, чи не признає хто з рас цього чоловiка i подiї тих днiв. Тодi ж у вашому селi чека налетiло на загiн пана Гущака i порубало його... А головне - можливо, хтось знає мiсце, де заховано документи?
      Адамадзе замовк i вичiкувально дивився на людей. Зрозумiвши, що нiщо їм не загрожує, люди заворушилися i посунули трохи вперед. Але нiхто не промовив й слова.
      Мовчанка затягувалася, i люди, немов вiдчуваючи вину за те, що не знають, як вiдповiсти, поопускали голови.
      - Значить, нiхто нiчого не бачив i не пам'ятає? - ще раз спитав Адамадзе, звертаючись головне до дiдiв.
      - Та хто його знає... - почулося з гурту. - Коли це було...
      Гауптштурмфюрер i Адамадзе терпляче чекали.
      - От бидло! - вирвалося на адресу людей у старости, що теж стояв бiля столу, неподалiк високих гостей. Вiн розумiв, що справа серйозна, якщо прибув такий чин з гестапо, i треба всiляко догоджати, щоб зберегти свою голову.
      Раух пiдняв руку. Перешiптування у гуртi селян стихло.
      - А шкода, що нiхто не пам'ятає, - калiченою українською мовою звернувся гауптштурмфюрер до людей. - Той, хто покаже мiсце сховки, одержить вiд щедрої нiмецької влади корову i тисячу рейхсмарок...
      Серед гурту вiдчувся якийсь рух. Такого ще не було, щоб нiмецька влада не лякала, не забирала, не била, не розстрiлювала, а обiцяла як на тi часи цiле багатство. "Корова i тисяча рейхсмарок! Певно, дуже цiннi для нiмцiв документи лежень у землi бiля їхнього села!"
      Знову зашепотiли люди у гуртi, перепитували одне одного, розводили руками.
      Рятуючись вiд незадоволення або й гнiву гауптштурмфюрера, староста запобiгливо промовив до Рауха:
      - Як бачите, нiхто не знає, пане. З тих часiв пiвсела вигибло - хто з голоду, хто вiд бiльшовицького розкуркулення i енкаведе... Я ще окремо поговорю з цим бидлом, може, хто iз дiдiв згадає...
      - Ну, що ж, - махнув рукою Раух, - вiдпускайте їх i скажiть, якщо хтось згадає, премiю одержить вiдразу... А ми тут побудемо до ранку. Як у вас кажуть: "Ранок вiд вечора розумнiший".
      ...Пiзно увечерi до хати старости, де зупинилися київськi "гостi", обережно постукали. Це був молодий полiцай, який стояв на дверях контори пiд час розмови гауптштурмфюрера i Адамадзе з людьми.
      Пiсля короткої запинки, переступаючи з ноги на ногу, вiн спитав Рауха:
      - Пане гауптштурмфюрере, а правда - корова i тисячу рейхсмарок?Вiн по-собачому вiддано дивився на Рауха, i Адамадзе здалося, що навiть облизнувся, провiзши кiнчиком язика по пересохлих вiд хвилювання губах.
      - Нiмецька влада не дурить! - строго зауважив Раух.
      - Я знаю, - покiрно вiдповiв несподiваний гiсть. - Тiльки чи не можна частину наперед?
      - Ти! - гаркнув на нього староста. - Нахаба! Що ти знаєш?!
      - А знаю, - уперто повторив молодий полiцай.
      - Оплата пiсля, - строго сказав гауптштурмфюрер - Розказуй!
      - Я тодi пацаном пас вiвцi над Чорним яром, що пiд лiсом, вiдкашлявшись, почав полiцай, i далi заглядаючи з очi гауптштурмфюреровi. Дивлюсь, їдуть люди, я сховався у кущах i звiдти усе бачив. Вони спустилися в яр, викопали яму пiд березою i щось там сховали... Коли вони поїхали, я пiшов на те мiсце... Хотiв вiдкопати, подивитися, що там таке, але побоявся, думав: ще вернуться ненароком, вирiшив, що прийду завтра. А ввечерi у селi почалася страшна бiйка, стрiлянина. Дядькiв, якi приїжджали з тими копачами, порубали у хатах, де вони пили... У нас їх гуляло кiлька чоловiк, чека вскочило в хату - i кого застрелили, кого шаблями зарубали, долiвка уся була в калюжах кровi, я упав пiд лаву i так налякався, що лише через кiлька днiв оговтався. Менi потiм баба Мотря виливала переполох... Поставила менi баба Мотря холодну сковорiдку на стрижену голову, а потiм стала лити вiск i шептати... А про ту сховку в яру я й думати бiльше не схотiв, думав, нечисте дiло там...
      - Не розпатякуй, - гримнув староста. - Дiло кажи.
      - Що казати? Люди, якi щось закопали, яму загорнули акуратно, зiбрали опале листя, понакидали зверху i пiшли...
      - Не забув те мiсце? - спитав Адамадзе.
      - Нi. Згодом, коли пас вiвцi, я тримав їх подалi вiд Чорного яру, але, коли проганяв повз яр, поглядав униз на ту берiзку, пiд якою яму копали...
      - Ну що ж, завтра пiдемо до яру, - розпорядився гауптштурмфюрер. - Там i розберемося, правду ти кажеш чи брешеш... Якщо збрехав дивись! - пригрозив вiн з таким виглядом, що бiдолашний полiцай не наважився бiльше просити аванс. Вiн знав, що тепер в гестапо йому всi кiстки поламають, якщо буде комизитися...
      - Знайдiть йому мiсце у хатi. Хай тут ночує, щоб був пiд рукою...
      - Iще полiцейських вiзьмете? Чи менi з вами йти?- спитав староста.
      - Досить буде його, - кивнув гауптштурмфюрер на молодого полiцая. - Приготуйте йому гостру лопату... Так, так, гостру лопату i ще якийсь чистий мiшок...
      Молодий полiцай знайшов мiсце в яру пiд старою, почорнiлою i розтрiснутою вiд старостi трухлявою березою, i коли мiношукач в руках Адамадзе просигналив про метал у землi, почав обережно копати. Гауптштурмфюрер i колишнiй князь, вiдкинувши обережнiсть, нетерпляче пiдганяли його.
      Металевий предмет залягав глибоко. Нарештi десь через пiвгодини у глибокiй ямi лопата заскреготiла по металу. Полiцай став навколiшки перед ямою i руками став розгрiбати землю. Адамадзе допомагав йому, i за кiлька хвилин вони пiдняли невелику, довгасту, але важку металеву коробку, на якiй налипла земля.
      Швидкими рухами Адамадзе зчистив ту землю саперною лопаткою i спробував пiдняти кришку коробки. Вона була замкнена на внутрiшнi замочки i не пiддавалася.
      Тодi гауптштурмфюрер забрав у князя цю коробку, поклав її на землю i лезом лопати, просунутим пiд замочки, зламав їх. Кришка коробки пiднялася, i очам вiдкрилася казкова картина. Навiть у похмурому свiтлi зимового дня алмази, сапфiри, смарагди блищали, променилися, палахкотiли, грали барвами.
      Усi стояли над цiєю красою як завороженi. Апостолов, про якого забули, раптом упав на землю i став хапатися за коробку. Адамадзе узяв його за комiр, пiдняв, як малу дитину, i вiдкинув на землю подалi вiд коробки.
      Молодий полiцай, рокривши рота, очманiло дивився на небачене багатство i раптом, озираючись, дико завищав. Вiн помiтив, як гауптштурмфюрер швидким рухом вихопив пiстолет.
      Грiм пострiлу у вiльному вiд листя зимовому лiсi полетiв ген-ген до безкраю. Гайвороння злякано спурхнуло i загалдiло над кронами. Полiцай упав на землю, пошкрiб в агонiї пальцями снiг бiля коробки з коштовностями, немов востаннє хотiв дотягтися до них, i затих.
      Краєм ока Курт Раух помiтив, що Адамадзе зняв автомат iз плеча i тримав палець на гашетцi.
      Апостолов схопився на ноги i, петляючи, мов заєць, побiг лiсом.
      - Стрiляй!- наказав Адамадзе гауптштурмфюрер. - Стрiляй!
      Проте князь не повертав дуло автомата в бiк втiкача, а мовчки скоса стежив за Раухом. Чи боявся, що, поки буде цiлитися в Апостолова, Раух, скориставшись зручною миттю, вистрелить в нього, чи пожалiв нещасного банкiра, який так i не став його тестем.
      - Нехай собi. Вiн для нас не шкiдливий, - вiдповiв Адамадзе, зiрко стежачи за напрямом ствола парабелума гауптштурмфюрера, При найменшому небезпечному поруху вiн миттю натиснув би гашетку свого автомата.
      - Так що?- спитав коротко, не мiняючи пози. - Над викопаним скарбом знайдуть ще двох дуелянтiв-самогубцiв?
      Раух мовчав.
      - Ставимо водночас зброю на запобiжник, не змiнюючи пози, - додав Адамадзе владним тоном. Вiн мiг так триматися - в його руках була бiльш грiзна зброя - автомат з повним диском патронiв. I це вже був не той тапер з кафе "Едельвейс", з яким колись познайомила з Раухом спiвачка Люцiя.
      Певно, гауптштурмфюрер зрозумiв, що сила на боцi князя. Вiн кивнув, теж не змiнюючи пози.
      - Рахую до трьох, гер Раух... I не раджу хитрувати. В мене теж є досвiд. У вас набутий тiльки в пiдвальних катiвнях, та ще й з пiдручними. У мене - колонiальний... Ну, рахую... раз...
      - Два, - сказав Раух.
      - Три!..
      Адамадзе побачив, що гауптштурмфюрер пiдiймає великий палень руки до запобiжника повiльнiше, нiж: годиться.
      - Стоп, гер Раух! Повторимо. Рахую знову, але майте на увазi: ще раз затримаєтесь, змушений буду натиснути на гашетку... Не будьте жаднюгою, вам i половини цього добра вистачить - i вам, i дiтям вашим, онукам i правнукам, якщо вони у вас будуть колись... Отже, рахую... раз... два... три..