Современная электронная библиотека ModernLib.Net

Кривавий блиск алмазiв (на украинском языке)

ModernLib.Net / Детективы / Кашин Владимир / Кривавий блиск алмазiв (на украинском языке) - Чтение (стр. 10)
Автор: Кашин Владимир
Жанр: Детективы

 

 


      Люди ще довго не розходилися з площi. Якась хвороблива сила тягла i Люцiю пiдiйти до Курта i глянути на нього. Але що вона сказала б йому подумки на прощання? Проклясти, як iншi? За що? Хiба тiльки за те, що обдурив, що обнадiяв щасливим життям у казковiй Європi? Нi, вiн сьогоднi сплатив усi свої борги на цiй площi... Можливо, просто не встиг з нею утекти вiд Радянської Армiї? Щось затримало його, i, не розрахувавши, вiн, такий меткий, спритний, дужий, не встиг вислизнути з рук ворогiв. Та нi, не вона його затримала, швидше за все вiн не встиг вчасно упоратися iз своїми справами...
      Люцiя не пiдiйшла близько до Курта, який, як i всi, гойдався над землею. Вона зупинилася вiддалiк, поглянула на таку знайому їй постать i вiдчула сльози на очах.
      Якийсь цибатий хлопчисько пiдскочив вгору i, дiставши Рауха, смикнув його за ногу. Люцiя дико закричала, хлопець перелякався i шмигнув у натовп, На Люцiю стали дивитися. Схаменувшись, вона рвучко вiдiйшла вiд шибеницi i потовпилася з усiма до вузького проходу на розбитий Хрещатик. Проте не встигла зробити i кiлькох крокiв, як почула своє iм'я. Злякано обернулася, її наздоганяв якийсь бородань.
      - Не впiзнаєш, Люцiє? - спитав чоловiк, мiцно узявши її пiд руку.
      - Пустiть, - вирвалася жiнка. - Який нахаба! Хулiган!
      - Люцiє, негарно цуратися старих друзiв, -- мовив чоловiк, вiдпустивши її руку. - А згадай: "Едельвейс", Гiллер "за пiвкiло маргарини..." - проспiвав чоловiк. - I, звичайно, гер гауптштурмфюрер... Втiм, з Раухом справи покiнченi...
      Люцiя уже упiзнала у бороданевi колишнього тапера i полiцая Антона Адамадзе.
      - Звiдки ти взявся? - знайшлася спитати. - Я вже думала, десь пропав...
      - Руки у твого Курта були довгi, але мене вiн все-таки не дiстав, - засмiявся Адамадзе.
      Люцiя намагалася не виказувати свого страху перед ним, бо знала, що нiчого доброго ця зустрiч їй не принесе.
      - А що ви з ним не подiлили, з Куртом?
      - Ось про це я хочу у тебе спитати... Вiн не залишав тобi якогось спадку, гарненьких камiнцiв тощо? Може, ти й не знаєш нiчого про довгасту металеву коробку? Га?
      Люцiю немов вкинули в окрiп. Так, у Курта була коробка, яку вiн чомусь не тримав на своїй квартирi, а у неї, не дозволяючи пiд страхом смертi торкатися її.
      - Нi про яку коробку я нiчого не знаю.
      - Але, - єхидно посмiхнувся Адамадзе, кивнувши в бiк площi, вiд якої вони вже вiдiйшли, - з собою на той свiт вiн нiчого не забрав.
      - Я нiчого не знаю, - вперто повторила Люцiя.
      - Ну, гаразд, ми про це ще поговоримо. Дай менi свою адресу.
      - Нащо тобi моя адреса?
      - Хочу в гостi, хоч ти i не запрошуєш.
      Люцiя промовчала.
      - Хiба я вже такий нiкчемний парубок? - i далi жартував Адамадзе. - Правда, на мою бороду багато срiбла вiдтодi, як ми попрощались, просипалось. Та це не бiда... Досi я був толерантний до тебе. Тримався осторонь. Не залицявся. Не заважав тобi любитися з гауптштурмфюрером. А тим часом у моєму серцi, можливо, теж бурхало полум'я кохання до тебе...
      Вiд жартiв Адамадзе Люцiю кидало в жар. Все це було схоже на знущання.
      - Iди ти пiд три чорти! - не витримавши, визвiрилася вона. - I на очi бiльше менi не потрапляй, бо i на тебе у мене зашморг знайдеться.
      Коли Адамадзе, дружньо змахнувши рукою, пiшов цегляною стежкою до Хрещатика, Люцiя не зразу оговталась. Якусь хвилину стояла на мiсцi, а потiм кинулася не додому, а до вiйськової комендатури.
      Люцiя заглянула до кабiнету помiчника коменданта. Майор, побачивши її, пiдвiвся з-за столу, покинув офiцера, з яким розмовляв, i поспiшив назустрiч. Єпiфанцев був такий же молодий i стрункий, як Раух. Якби не радянська форма на майорi, їх можна було б сплутати. Люцiї на мить навiть здалося, що Курт воскрес. Втiм, хiба сплутаєш мертве iз живим?! Курт завжди був похмурим, часто знервований i злий навiть, а Єпiфанцев, йдучи килимовою дорiжкою до Люцiї, привiтно посмiхався.
      - Вiтаю, Людмило Йосипiвно, - промовив вiн, - подаючи руку. Були на площi? Ви дуже блiда.
      - Так. I досi тiпає. Цi видовища не для мене. Я їх достатньо надивилася в окупацiї.
      - Тут є певна рiзниця, - зауважив майор, однак не втрачаючи доброзичливої посмiшки.
      - Ах, - манiрно зойкнула Люцiя, - слабке жiноче серце усяка смерть вражає.
      - Розумiю, розумiю, - погодився Єпiфанцев, чекаючи вiд жiнки пояснення її появи у комендатурi.
      - Та головне не в цьому, Iгоре Петровичу, а в тому, що я побачила потiм, йдучи з площi. Одних повiсили, а iншi злочинцi вiльно гуляють по Києву... Я, як радянська людина, прийшла щоб повiдомити...
      - Гуляють по Києву? - не второпав вiдразу майор. - Хто гуляє? Нiмцi?
      - Та нi, полiцаї. Побачила одного такого, що лютував разом з гестапiвцями.
      - Ви не помилилися?
      - Нi, я його не раз бачила. Це якийсь нiбито грузинський князь. Вiн вiрно служив нiмцям. Я спiвала в кафе, ви знаєте, з голоду, i вiн часто приходив туди, хоч кафе було тiльки для нiмцiв, сидiв у полiцейськiй формi в товариствi одного iз тих, кого зараз повiсили.
      - Прiзвище не знаєте?
      - Чула. Адамадзе Антон... Я його вiдразу впiзнала, хоч вiн вiдпустив велику бороду.
      Майор Єпiфанцев повернувся до столу, занотував на папiрцевi прiзвище полiцая.
      - Адреси, звичайно, не знаєте?
      Люцiя знизала плечима.
      - Дякуємо вам, Людмило Йосипiвно, - проводжаючи жiнку до дверей, сказав Єпiфанцев. - Ми його знайдемо, i своє вiн одержить... У вас iще є якiсь справи?
      - Нi, нi, Iгоре Петровичу. До побачення...
      I, втiшена, трохи заспокоєна, Люцiя вийшла з кабiнету.
      18
      Капiтан Андрiйко мав рацiю, коли передбачав тяжку i марудну роботу в Аерофлотi. З кiлькома працiвниками, видiленими начальством на допомогу оперативно-слiдчiй групi, вiн приїхав до агентства i зайшов до кiмнати, де аерофлотiвцi склали книжечки корiнцiв авiаквиткiв. Пiд стiнами кiмнати, мало не до стелi акуратними купками зводилися цi книжечки. Андрiйко аж головою труснув, вiдганяючи це видовище, як мару.
      Мила дiвчина в синiй iз золотом аерофлотiвськiй формi зрозумiла капiтана i спiвчутливо посмiхнулася.
      - Ну, що ж, браття, - звернувся Андрiйко до своїх помiчникiв. - Берiмося до дiла... Будемо сподiватися на успiх.., У нашiй роботi найголовнiше - терпiння. I впертiсть... Особливої уваги прошу до корiнцiв вiд двадцятого до двадцять п'ятого, двадцять шостого грудня... Ще раз нагадую прiзвище: Славов...
      У напруженому пошуку минуло два днi. За цi днi було перегорнуто, як i припускав капiтан, десятки тисяч корiнцiв. Прiзвища "Славов" на них досi не зустрiлося. Лише третього дня уранцi, коли переглядали квитки вже за двадцять третє грудня, почувся короткий, радiсний вигук:
      - Є!
      Усi пiдвели голови. Лейтенант Задорожний помахував книжкою корiнцiв.
      - Ось вiн, цей Славов!
      - Коли? - спитав Андрiйко, простягаючи руку за документом.
      - Двадцять третього. На Сочi, - задоволено вiдповiв лейтенант, - вiддаючи книжечку капiтановi.
      - Ну, слава богу, - полегшено зiтхнув той. Здавалося, не пропали їхнi пошуки i версiя пiдтверджувалася.
      - Поцiкавтесь, о котрiй годинi вiдбувся цей рейс, - попросив Задорожного капiтан.
      Андрiйко був задоволений успiхом лейтенанта, але йому не сподобався вираз обличчя свого молодшого колеги, коли той вигукнув: "Є!". Це був жорсткий, безжальний оскал переможця, який вполював здобич. Очi лейтенанта хворобливо блищали, на щоках випнулись жовна. I капiтановi на думку спав принцип Коваля. "У розшуку i слiдствi, - казав полковник, - насамперед збережiть людську моральнiсть i нiколи не забувайте, що ваш противник теж людина, а не дикий звiр... Не полюйте на нього, а встановлюйте iстину i вiдновлюйте справедливiсть". Капiтан давно уже помiчав, що у частини молодих працiвникiв карного розшуку помiтна безпiдставна жорстокiсть i у поглядах, i в дiях. Але, розумiючи, що це вiяння часу, тiльки з прикрiстю розводив руками.
      На термiновiй нарадi оперативно-слiдчої групи, яка вiдбулася через годину у прокуратурi, Андрiйко доповiдав:
      - Славов вилетiв на Сочi двадцять третього грудня першим рейсом. Рейс вiдбувся вночi, о четвертiй годинi... Якщо врахувати свiдчення Шумейкової, що її обiрвана розмова з Гальчинською сталася пiдвечiр двадцять другого, то подiї спiвпадають у часi... Має насторожити нас i такий факт: вигук Гальчинської, який почула по телефону Шумейкової: "О, як давно я тебе не бачила!" Можливо, це були останнi слова, вимовленi Гальчинською за життя... У нас є всi пiдстави зв'язати цей факт з убивством... Й справдi, Славов давно помiняв квартиру i виїхав до Севастополя. Природно, що Гальчинська давно його не бачила i її слова пiдтверджують нашу пiдозру.
      - Упiймати цього Славова i добряче притиснути. Вiн i признається, - вкинув лейтенант Задорожний.
      - У нас немає пiдстав, - заперечив Андрiйко. - I що це за норма: "притиснути?" Як ви це розумiєте?
      - Як на мене, тут все ясно.
      - Остап Володимирович має рацiю, - пiдтримав капiтана радник юстицiї. - У нас немає поки що прямих доказiв злочину Славова. Побiчних назбиралося, але потрiбнi прямi. До речi, - звернувся прямо до лейтенанта Спiвак, - цi побiчнi якраз i зiбрав особисто Остап Володимирович, виявив давнi зв'язки Гальчинської iз Славовим, факт обмiну квартири тощо... Але, як бачите, вiн поки що не наполягає на арештi... Нам iще слiд з'ясувати причину обмiну квартири Славовим на Севастополь, чому i коли прилiтав до Києва, чому вилетiв з Києва першим, нiчним, рейсом двадцять третього, чому на Сочi, а не до себе, в Севастополь, та iще багато що.
      - Доведеться брати вiдрядження, - зауважив капiтан. - Вивчити його тамтешнi, сочинськi, зв'язки, знайомства, спосiб життя... А тодi вже вирiшувати.
      - Так, - погодився радник юстицiї. - Сподiваюсь, мiсцева мiлiцiя, як годиться, допоможе вам.
      ...Сочi! Мiсто-мрiя, мiсто сонця i ласкавих хвиль, мiсто буяння духу, радостi. I мiсто великих грошей, трагедiй i кримiногенної обстановки. Навiть у сiчнi, в "мертвий" сезон, мiсто було повне сонця, приймало багато курортникiв, щоправда, вiдмiнних вiд лiтнiх мешканцiв фешенебельних готелiв - багатих гостей, господарських дiячiв, спекулянтiв, одягнених за останньою модою, професiйних повiй i просто випадкових заробiтчанок, якi, починаючи з весни, злiталися сюди, як метелики на вогонь. Пляжi були порожнi, хоч зрiдка на них з'являлися поодинокi вiдчайдухи спортсмени, якi стрибали у холоднi хвилi, люди товпилися здебiльшого на центральнiй вулицi, на Приморському бульварi.
      Капiтан Андрiйко i лейтенант Задорожний у цивiльних куртках прогулювалися серед вiдпочиваючих, не спускаючи очей з високого чоловiка у синьому iмпортному плащi i крислатому капелюсi, що захищав вiд сонця.
      Мiсцевий карний розшук на пiдставi окремого доручення, надiсланого телеграфом вiдразу пiсля наради у прокуратурi, до прильоту київських оперативникiв встановив нагляд за Славовим, який жив в одному з дорогих готелiв, поцiкавився, з ким вiн знайомий, чи не здавав якихось коштовностей у скупку. Тепер киянам належало довести справу до завершення.
      Славов видiлявся серед зимових гостей мiста, здебiльшого людей лiтнiх, хворих, з нездоровою жовтизною облич, яких не могло пiдсмажити навiть чорноморське сонце у спецiальних солярiях. Це були пенсiонери, службовцi середнього достатку, робiтники i колгоспники, яким путiвки надавалися здебiльшого взимку i якi приїздили до Сочi найбiльше заради мацестинських ванн.
      З того, як прогулювався Славов по Сочi, можна було зрозумiти, що певного плану вiдпочинку у нього немає, чоловiк просто тинявся по центру курортного мiста, знiчев'я розглядаючись навколо i iнодi зупиняючись бiля вiтрин крамниць.
      Капiтан Андрiйко звернув увагу на те, що, затримавшись на мить бiля вiтрини ювелiрної крамницi, Славов раптом засунув руку у внутрiшню кишеню плаща чи пiджака, нiби перевiряючи, чи не порожня вона. Потiм, заспокоївшись, оглянувся на перехожих i рушив далi. Неподалiк крамницi вiн наблизився до модно одягненої, дуже нафарбованої дiвчини, яку тримав пiд руку явно не по лiтах, як для неї, поважний чоловiк, i щось мовив їм.
      Чоловiк похитав головою, i вони пройшли повз Славова, не оглядаючись. Той трохи постояв на мiсцi, потiм повернувся назад, знову минув ювелiрну крамницю i знову зупинився, оглядаючи перехожих. Так вiн протягом пiвгодини прогулювався бiля цiєї крамницi, ще раз зупинив якогось курортника, а коли i той вiдмахнувся, сам рiшуче вiдчинив дверi ювелiрної.
      У крамницi, де вешталося кiлька чоловiк, якi знiчев'я розглядали виставленi у вiтринах золотi й срiбнi прикраси, Славов постояв бiля прилавка, а тодi нерiшуче наблизився до двох дiвчаток-продавщиць, що жваво обговорювали у кутку свої справи.
      Дiвчата не звертали на Славова жодної уваги. Чудовi психологи, вони з одного погляду зрозумiли, що серед людей, якi зайшли, немає потенцiйних покупцiв i тому повнiстю вiддалися своїм проблемам. Коли хормейстер подав голос, одна з продавщиць мигцем глянула на нього. Проте, не почувши конкретного запитання, бо Славов м'явся, мимрив, махнула рукою на вiтрини, мовляв, дивiться, вибирайте i не морочте без дiла голови. I, здихавшись неперспективного покупця, дiвчина повернулася до розмови.
      Славов потоптався на мiсцi i покiрно вiдiйшов до заскленої настiнної вiтрини.
      Андрiйко, який залишив лейтенанта на вулицi, попростував до крамницi слiдом за хормейстером. Тепер вiн теж iз удаваною цiкавiстю розглядав вiтрини. Його не здивувало те, що Славов не наважується прямо запропонувати тут свiй товар, хоч поведiнка хормейстера не пасувала образу жадiбної до грошей, рiшучої i жорстокої людини, яка вчинила вбивство. Капiтан розумiв, що Славов ще переживає психологiчну реакцiю, властиву убивцi, якого вже пiсля злочину охоплює духовна прострацiя, мовби вiн тiльки згодом осягнув трагiчнiсть свого злочину i страх вiдплати мiцно тримає його в лабетах, визначаючи усю подальшу поведiнку.
      Враховуючи цей стан Славова, а також те, що прямих доказiв його злочину немає, - як з'ясувалося, хормейстер до скупки нiчого не здавав, хоч i тинявся бiля неї, на "гарячому" не був спiйманий, капiтан вирiшив, що допомогти викрити вбивцю може тiльки раптова психологiчна атака.
      Ще трохи покрутившись у крамницi, Славов нi з чим вийшов на вулицю.
      Капiтан рушив услiд i через кiлька крокiв подав знак Задорожному.
      Обоє одночасно опинилися обабiч пiдозрюваного.
      - Славов Вiктор Iванович? - спитав Андрiйко.
      - Так, - вiдповiв той, пiдозрiло оглядаючи незнайомих людей.
      - Карний розшук, - пояснив капiтан, показуючи червоне посвiдчення iз позолоченими лiтерами. - Капiтан Андрiйко.
      - Та що ви! На якiй пiдставi?! - нарештi знайшов сили вимовити хормейстер.
      - Ви пiдозрюєтесь у вбивствi вашої знайомої Людмили Гальчинської, - жорстко мовив Андрiйко. - Йдiть iз нами. Ведiть себе спокiйно, попередив про всякий випадок. - Я не люблю ексцесiв.
      Славов внутрiшньо зламався вiдразу, обурення його прозвучало жалюгiдно, i, кинувши розгублений погляд на сонячнi стежки, що сяйно посмугували тротуари, на вiчнозелений олеандр та пишнi пальми, на далеке синє-синє, вкрите блискiтками море, вiн, здавалося, зовсiм втратив мову. Славов хотiв щось сказати, але на нього напала гикавка, яку не можна було зупинити. Капiтан Андрiйко, звiряючи по пам'ятi фото хормейстера iз живою натурою, пильно вглядався в його смагляве, невиразне, серповидне обличчя, що немов дивилося в себе.
      Потiм Славов схотiв засунути руку у кишеню плаща, та капiтан зупинив його жест.
      - Нiчого не виймайте.
      - Носовичок, - жалiсно пробурмотiв хормейстер, й далi борючись iз гикавкою. - Пiт.
      Й справдi пiт рясно зволожив обличчя хормейстера, стiкав вниз i зависав краплями на його чорненьких, пiдстрижених чаплiнських вусиках.
      - Гаразд, носовичок виймiть.
      Славов iз вдячнiстю кивнув i став витирати пiт з обличчя.
      Тим часом Задорожний зупинив таксi..
      - Чому ви вбили Гальчинську? - й далi йшов у пряму атаку Андрiйко, не даючи пiдозрюваному оговтатися, зiбратися з думками для опору. - Вiдповiдайте чесно. У нас є незаперечнi докази, i тiльки щире признання може полегшити вашу долю.
      Капiтан розумiв, що в цi хвилини в душi Славова повне сум'яття, вихор думок, який пролiтає у йога головi, не дає обрати якийсь один варiант поведiнки, лiнiю опору. Саме це було на руку капiтановi i хоча дещо суперечило презумпцiї невинностi, але допомагало встановити iстину. Допит Славова капiтан Андрiйко почав вiдразу, як приїхали до мiсцевого Управлiння внутрiшнiх справ. Задорожний iще оформляв оплату таксi, а капiтан уже завiв Славова у вiльний кабiнет i вiдразу узявся до справи.
      Славов, очевидно, вважав себе в Сочi у повнiй безпецi. Уже минув мiсяць вiд трагедiї у Києвi. Вiн заздалегiдь усе продумав, навiть квартиру для цього помiняв, i приїзд його у груднi до Києва, як вiн вважав, був абсолютно непомiтним. Тому його так приголомшила поява київських оперативникiв, Вiн втратив мову i зараз мiшком сидiв перед Андрiйком у станi повної прострацiї.
      Капiтан вирiшив трохи послабити натиск:
      - Ви знали Людмилу Гальчинську?
      Славов мовчав, нахиливши голову.
      У кабiнет увiйшов лейтенант Задорожний. Андрiйко очима показав йому на стiлець неподалiк пiдозрюваного.
      - Але ж ви працювали з нею у Палацi культури на Подолi... Людмила Йосипiвна спiвала у хорi, яким ви керували.
      Славов i далi мовчав.
      - Я думаю, це не кращий спосiб для виправдання - мовчанка, - за знаком капiтана включився у допит Задорожний.
      - Чому ви помiняли квартиру? У вас була непогано оплачувана робота, вас цiнували як фахiвця. А ви покинули столицю i переїхали до провiнцiйного Севастополя, - питав Андрiйко.
      - Мене запросили на роботу до Морського клубу, - нарештi вiдповiв хормейстер, проте, як i ранiше, не пiдводячи голови.
      - Але ви там так i не стали до працi, - парирував у вiдповiдь капiтан.
      - I чому ви раптом опинилися в Сочi? - вкинув у перехресний допит лейтенант Задорожний. - Вештаєтесь бiля ювелiрних скупок та крамниць. Щось маєте на продаж?
      - Я вiдпочиваю тут... - спромiгся пробурмотiти Славов. Здавалось, вiн уже трохи зiбрався з думками i набрався духу для опору.
      - У вас що? Путiвка?..
      - Та нi. Так. Дикуном.
      - Та пiднiмiть голову, - жорстко промовив Задорожний, - i скажiть, чим ви убили Гальчинську?
      Хормейстер судорожно вп'явся пальцями у стiл, так сильно, що вони побiлiли.
      -- Вона зрадiла вам як давньому друговi, - майже добродушним тоном вкинув у розмову капiтан. - Пам'ятаєте, як вона скрикнула, коли вiдчинила дверi; "Як давно я тебе не бачила!" Ви що, пiсля вiд'їзду з Києва вперше завiтали до неї?
      Славов нарештi пiдвiв голову. По його обличчю стiкали сльози. Вiн тихо схлипував, i весь його вигляд, особливо обличчя, був жалюгiдним. Чепурнi кущики вусикiв пiд носом ще дужче посилювали це враження.
      Схлипування переходили в ридання. Андрiйко, не виявивши в кабiнетi води, послав по неї лейтенанта...
      Стукаючи зубами об стiнки склянки, хормейстер випив води.
      - Я не можу зараз говорити. Менi тяжко говорити... Я втомився...
      - Гаразд, зробимо перерву у нашiй розмовi, - погодився капiтан, вiдчуваючи, що поки вони iз Задорожним ще не знайшли у Сочi вагомих доказiв проти Славова, хоч iнтуїтивно вiдчували, що саме тут зрештою знайдуть.
      Славова, обшукавши, вiдвели у камеру попереднього ув'язнення, а капiтан i Задорожний вирiшили пiти десь попоїсти.
      ...Пiсля того, як Славова привели знову до кабiнету для допиту i капiтан разом iз Задорожним стали повторювати у рiзних варiацiях свої запитання, на якi пiдозрюваний або вiдповiдав ухильно, або зовсiм не реагував, мовби вони не його стосувалися, чим дратував Задорожного, пролунав дзвоник вiд чергової по мiськвiддiлу. У камерi, де щойно тримали Славова, знайшли дiамантовi сережки, схованi за трубами батареї центрального опалення.
      - Принесiть їх сюди, складемо акт, - розпорядився Андрiйко.
      Сережки поклали на стiл, i серед тишi, що запанувала у кiмнатi, було чути тiльки тяжкий подих Славова, i чи не найпромовистiшими були самi дiаманти, що, наповнюючи повiтря бризками свiтла, смiялися, плакали i наче попереджали людей, щоб не чiпали їх, бо в них таїться некерована сила добра i зла.
      Про те, що це були цiнностi Гальчинської, капiтан не мав жодного сумнiву. Вони цiлком спiвпадали з описом прикрас, якi носила убита жiнка. Згодом це пiдтвердить експертиза, але тим часом Андрiйко був переконаний у своєму висновку.
      Тiльки одне вiн спитав у хормейстера:
      - Де ви ховали їх?
      Було дивним, що пiд час обшуку їх не знайшли.
      - Це не мої, - похмуро вiдповiв Славов.
      - Вiктор Iванович, - з нотками декору в голосi промовив капiтан, - адже я попередив, що тiльки чесне визнання може полегшити... Крiм вас, нiкого у цiй камерi сьогоднi не було. Проведемо експертизу i встановимо, що знято їх з убитої, що ви тодi скажете?..
      - Ну, мої, - роздратовано буркнув хормейстер - Нехай i мої. То що? Купив для своєї коханки. Тому й никав, як ви сказали, бiля ювелiрних скупок. Мої, не Гальчинської...
      - А як ви їх сховали при обшуку?
      - У носовичку. Коли витирав пiт.
      Андрiйко мало не крякнув, згадавши, що це вiн дозволив хормейстеру користатися носовичком. Але тепер пiсля знахiдки дiамантових сережок остаточно переконався, що вiн на правильному шляху.
      Пiсля другого допиту Славова Андрiйко звернувся до прокурора за постановою про обшук у хормейстера в готелi. Обшук, який капiтан iз Задорожним та мiсцевими колегами провели у номерi Славова, дав очiкуванi результати. Капiтан Андрiйко, уражений тим, що зумiв хормейстер сховати вiд нього у носовичку сережки, був особливо ретельний. Вiн нишпорив по усiх закутках примiщення сам, обдивився особистi речi хормейстера, вистукав чемодан, помiтивши пiдшиту внутрiшню обшивку "дипломата", одiрвав її, хоч Славов, який був присутнiй при обшуку, категорично протестував проти цього. Але доскiпливiсть i рiшучiсть капiтана дала свої наслiдки: за обшивкою було сховано два перснi з алмазами i великий рубiн на золотому ланцюжку. Речi, якi зi слiв Шумейкової i племiнниць Гальчинської, належали убитiй.
      Пiсля того, як капiтан iз гнiвним виразом на обличчi показав зблiдлому хормейстеру свою знахiдку, той повнiстю скис.
      Капiтан був задоволений своєю знахiдкою, але обшуку не припиняв. Вiн шукав перстень з найбiльшим дiамантом, який Гальчинська iз Шумейковою не змогли оцiнити у Києвi i за оцiнкою якого треба було їхати до Москви.
      Андрiйко знов i знов усе мацав i перемацував у номерi, попросив у працiвника готелю драбину i з неї оглядав верх шафи, шукаючи будь-якої щiлини, проглянув карнизи i лiплення, вкритi шаром пилу.
      Час минав, а спiтнiлий капiтан не вгамовувався, вiд напруження i лазiння на драбинi у залитiй пiвденним сонцем кiмнатi вiн розпалився, обличчя почервонiло, i рубець на щоцi загрозливо побагровiв. Всi втомилися, навiть Задорожний, який припинив розшуки, сiв до столу i став писати протокол обшуку. Понятi теж втратили iнтерес до пошукiв i посiдали бiля столу, розглядаючи гарнi дорогi прикраси, якi лежали перед ними.
      Зрештою капiтан злiз iз драбини i пiдступив до Славова. який, здавалось, байдуже, з вiдстороненим, порожнiм поглядом сидiв на лiжку.
      - Ви знаєте, що я iще шукаю?! - сердито спитав його каштан.
      Славов мовчки знизав плечима.
      - Не знаєте?! - ще суворiше промовив Андрiйко. - Де перстень з великим дiамантом, який ви здерли з руки убитої? Де вiн, питаю я вас!
      Хормейстер вiдвiв провинний погляд убiк, його серповидне лице, здавалося, ще дужче замкнулося в собi.
      - Де?! - не стримавшись, гнiвно скрикнув Андрiйко.
      - Продав, - поступаючись натиску капiтана, нарештi видихнув з себе пiдозрюваний.
      - Де, коли, кому?
      - Не знаю. Бiля скупки. За двiстi п'ятдесят карбованцiв.
      Капiтан мало не схопився за голову.
      - За двiстi п'ятдесят?
      Славов кивнув.
      - Йому цiна щонайменше тридцять - сорок тисяч! Це ж унiкальний камiнь.
      Але, здавалося, й це повiдомлення не справило на хормейстера враження.
      - У мене скiнчилися грошi. Мене виселяли...
      - Як виглядала людина, якiй ви продали?
      - Не пам'ятаю... чоловiк, ошатно одягнений...
      - А ще? Обличчя? Якiсь особистi прикмети? Конкретно одяг?
      - Не пам'ятаю... Правда, очi в нього були... Дуже холоднi. Вiн торгувався. Давав двiстi. Я просив п'ятсот... Але з рук персня вiн не випускав. Я не мiг довго торгуватися. Нiхто доти не купував, думали, пiдробка... Я вiддав за двiстi п'ятдесят...
      Капiтан Андрiйко дивився на знiченого хормейстера уже не гнiвно, а презирливо. Вiн розумiв, що за таким словесним портретом, власне, без будь-якого портрета, сочинському карному розшуку буде дуже складно знайти цього покупця...
      Славов покiрно пiдписав разом iз понятими протокол обшуку, Андрiйко запакував знайденi цiнностi i повiз Славова назад до мiського управлiння. Там уже пiд час третього протягом цього дня допиту Славов почав признаватися у вбивствi i розповiв подробицi.
      На запитання капiтана про мотиви злочину вiн сказав:
      - Коли я познайомився з Гальчинською i потрапив до її квартири, я зрозумiв, що вона багата. Я всiляко догоджав їй i на роботi видiляв серед усiх...
      - Ви були її коханцем?
      - Так, - кивнув Славов, - я дуже хотiв зблизитися з нею... Я навiть запропонував одружитися, бо жив я бiдно, на маленьку зарплатню. Ви ж знаєте, як платять у культурi... а вона розкошувала. Це було несправедливо. Я весь час думав, звiдки у естрадної спiвачки таке багатство, такi дiаманти. Теж, певно, якась нечиста iсторiя... Це несправедливiсть долi гнiтила... До того ж, коли освiдчився, вона мене образила. Незважаючи на те, що я значно молодший i, здавалося, подобався їй, рiзко, навiть грубо вiдмовила... Гiдний тiльки на роль коханця, не бiльше!..
      Тодi я вирiшив убити її i пограбувати. Я носив в собi цю iдею кiлька рокiв. Думка про вбивство переслiдувала мене. Я не спав ночами, в найменших деталях обмiрковуючи свiй план.
      Коли вона запрошувала у гостi i, роздягаючись, знiмала свої коштовностi, клала їх на тумбочку бiля лiжка, я дурiв. Ледве стримувався, щоб тут-таки не задушити її подушками...
      Зрештою я вирiшив убити її молотком i заздалегiдь купив його. Важкий, зручний, чистенький, з гладкою ручкою, вiн став моїй найближчим другом, пiд час безсоння я клав його бiля себе в постiль i тодi, заспокоєний, засинав.
      - Де вiн тепер? - жорстко спитав Андрiйко.
      - Потiм, - хормейстер уникнув слiв "пiсля вбивства", - я кинув його в урну на Чкалова разом iз ватяником, який теж був у кровi...
      Капiтан подумав, що попереду оперативникiв iще чекає марудна i брудна робота на мiському звалищi, куди, очевидно, потрапили закривавленi ватяник i молоток i якi треба будь-що знайти, щоб довести обвинувальний висновок щодо злочину Славова. Не пiдводячи голови вiд протоколу, який писав поспiхом, намагаючись встигнути за квапливою, плутаною розповiддю пiдозрюваного, вiн кинув:
      - Продовжуйте!
      Збираючись iз думками, Славов не вiдразу розкрив рота. Трохи похитуючись на стiльцi, з напiвзаплющеними очима, вiн нiби перебував у сомнамбулiчному снi.
      - Я слухаю, - повторив Андрiйко, вiдiрвавшись вiд протоколу. Купили молоток. Що було далi?
      - Я помiняв квартиру на Севастополь. Я нiколи не чекав, що подумають на мене. Нiхто не знав, що я повернувся до Києва i заздалегiдь узяв квиток на Сочi... Я прийшов до неї, упiзнавши мене, вона вiдчинила дверi. Ми привiталися, i вона пiшла уперед...
      - Вона скрикнула: "Як давно я тебе не бачила!" - зауважив капiтан.
      - Я. вже не пам'ятаю... - витрiщив очi пiдозрюваний. - Може бути... - Голос Славова затремтiв. - I тодi я витяг iз кишенi молоток i з усiєю силою вдарив її по головi. Мiй вiрний друг не пiдвiв - вона вiдразу впала, i я став її добивати...
      Славов схлипнув i раптом голосно заридав.
      Капiтан Андрiйко, не виявляючи своїх почуттiв, терпляче чекав, коли скiнчиться iстерика.
      - Я ж любив її, - бурмотiв, схлипуючи, хормейстер. - Я ж хотiв одружитися... Вона сама винна...
      - Годi нити! - гримнув на нього Андрiйко. - Продовжуйте! Як вона впала?
      - На живiт... Це потiм я перевернув її на спину, щоб зняти перснi, сережки... У шкатулцi, на тумбочцi, я знайшов iще два перснi... Ви їх зараз забрали...
      - Далi.
      - Я знайшов ключi i тiльки тодi помiтив трубку бiля телефону й поклав її на важiль. Не оглядаючись на труп, вийшов з квартири i замкнув її.
      - О котрiй годинi?
      - Я не дивився на годинник... Може, о п'ятiй чи шостiй дня... Надворi вже було темно.
      - Де ви подiли ключi?.
      - Я про них забув i згадав лише в аеропорту... Спустив у туалет....
      Допит закiнчувався. Андрiйко дав пiдписати пiдозрюваному протокол i наказав вiдвести його до камери. Потiм пiшов до начальника вiддiлу i вiд нього дав телеграму, щоб iз Києва вислали за Славовим конвой...
      Уже в Києвi дорогою до слiдчого iзолятора iз Славовим сталася нова iстерика. Крiзь негусту пелену мокрого снiгу, що висiла над Києвом, вiн помiтив, як машина з площi Перемоги завертає на вулицю Воровського.
      - Тiльки не везiть мене у цей дiм! - закричав вiн. - Я не витримаю!
      Андрiйко наказав водiєвi повернути на Чкалова, однак зауважив хормейстеру:
      - Вам все одно доведеться побувати на мiсцi злочину, пiдтвердити зiзнання в деталях. Без слiдчого експерименту не обiйдемося, бо маємо переконатися, що ви не обмовили себе...
      Славов, хитаючи головою, застогнав...
      19
      Полковник Коваль важко пiдiймався по лунких металевих сходах мiського Управлiння внутрiшнiх справ, яке незмiнне, скiльки пам'ятає, мiстилося у старезному, дореволюцiйному, але ще мiцному будинку колишнiх "присутственных мест". Цi сталенi сходи, вичовганi до блиску, амортизуючi пiд вагою людей, на якi ставали багато рокiв пiдряд i рiшучi, впевненi ноги чиновникiв усiх рангiв та урядiв, i тремтячi, розгубленi - пiдданих правосуддю, нiби пiдкреслювали непохитнiсть i силу закону. Скiльки разiв, сотнi, тисячi, ступав по них i Дмитро Iванович Коваль з вiрою в душi у справедливiсть, яка завжди живе в людинi, хоч би якi найтяжчi обставини складалися навколо.

  • Страницы:
    1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13