Кривавий блиск алмазiв (на украинском языке)

      Що це - обшук? Вона ж Курта не запрошувала i адреси не давала.
      У Люцiї завмерло серце i ноги стали ватяними. Мало того, що гестапiвець з'явився без будь-якого попереджування, вiн ще й тримався так, мовби у чимось пiдозрював її. Але ж вона нi в чому не винна!
      I раптом Люцiї стало млосно, i вона, щоб не впасти, оперлася плечем на стiнку. У кутку Курт побачив рiжок рамки, який висовувався з-за пiдсервантника, i витяг. Це було збiльшене сiмейне фото Рахiльки та її батькiв. Несподiвану непрохану нiчну появу Рахiлька нiчим тодi не пояснила, та й пояснювати не було чим - прийшла до своєї господи, та й годi! Сподiвалася застати батькiв, але запiзнилася. З дому Рахiлька нiчого не взяла, крiм фотографiй батькiв, хоч навiщо вони були їй, так чи iнакше приреченiй на смерть, думалося тодi Люцiї. Може, хотiла i на той свiт пiти з батьками на серцi? Але велике сiмейне фото, справлене у дерев'яну раму, Рахiлька не мала як узяти, i Люцiя запхнула його за пiдсервантник, забувши про нього.
      Курт Раух витяг фото i спитав, не повертаючи голови:
      - Хто такi?
      - Жили тут ранiше.
      Гауптштурмфюрер мовчав, не випускаючи з рук фото. Вiн нiчого не питав далi, але Люцiя не витримала i сама додала:
      - Євреї...
      - Бачу, - буркнув есесiвець i шпурнув фото пiд ноги. - Викинь цю гидоту... А як ти тут опинилася? - раптом строго спитав.
      - Як? - Люцiя знову розгубилася. Не могла ж вона сказати, що дружила з Рахiлькою i батьки її, тiкаючи з Києва, покинули на неї квартиру.
      - Оця училася у нас на хоровому... Жила тут, а я мучилася у гуртожитку, семеро у маленькiй кiмнатцi... Так я вирiшила...
      - Експропрiювати... - закiнчив за Люцiю гауптштурмфюрер i повернувся лицем до дiвчини... - Це ви вмiєте. Але в даному випадку зробила правильно. - I тут вперше голос його став м'якший, а на обличчi з'явилося щось схоже на посмiшку. А Люцiя пiдбадьорилась.
      - А що ж, - зухвало пiдiграла йому, - пожили вони, й годi... Це ж несправедливо: чому вони розкошували тут, а я душилася у гуртожитку... Тепер моя черга гарно пожити...
      Вона жодного разу не назвала iм'я подруги, але при цих словах Рахiлька нiби вродилася серед кiмнати, стала сумним, приреченим привидом, у якого чiтко розпiзнати можна було тiльки очi, якi палали, як двi великi жарини, i невiдомо як тримались у повiтрi перед Люцiєю. Спiвачка змахнула рукою, вiдганяючи мару.
      Курт сiв у крiсло:
      - Провiтри добре квартиру. Щоб i духу юдиного не було...
      Люцiя згiдливе кивнула i, пiднявши з пiдлоги фото, викинула його через кватирку на вулицю.
      - Розкажи про всiх своїх сусiдiв, - уже благодушно продовжував далi несподiваний гiсть.
      Люцiя докладно описала мешканцiв її поверху i тих, якi жили над нею, на третьому, i внизу, де порядкувала двiрничка.
      Курт, здавалося, залишився задоволений сусiдством, але Люцiю не покидала тривога: все ж таки для чого цей несподiваний наскок на її квартиру, що за цим криється, що у Курта на умi? Адже ясно, що про Рахiльку i її нiчну появу Курт нiчого не знає, виходить, була ще якась причина. I тут Люцiю знову охопив страх. Як же вона забула?! А партизанська листiвка?! Певно, її вiн i шукає; Виходить, була провокацiя, може, гестапо, i Курт так перевiряє її, Люцiю.
      I дiвчина згадала усi подробицi iсторiї з листiвкою, що налякала її.
      У недiлю, пiзно повернувшись з кафе i роздягаючись у коридорi, Люцiя механiчно засунула руку в кишеню. В нiй, як завжди, лежав зiбганий носовичок i маленьке люстерко. Крiм цих знайомих речей, пальцi намацали ще й величенький клапоть паперу. Здивована спiвачка перевiрила штори на вiкнах, тодi ввiмкнула лампу i почала роздивлятися розлiнiєну сторiнку зi шкiльного зошита. На нiй машинкою було надруковано: "Товаришу, не вiр фашистськiй брехнi. Радянськi вiйська повсюди вiдбивають атаки фашистiв..." Люцiя перестала далi читати, злякано оглянулася, мовби хтось у хатi мiг пiддивитися, що в неї в руках. Що ж з ним робити? Не зберiгати ж таке?! Та й викинути нiяк. У кватирку? Знайдуть бiля дому, почнуть трусити всiх, а вона так боїться болю - як заберуть у гестапо, одразу признається... Що ж тодi буде? Хто їй повiрить, що не знає, яким чином цей страшний папiрець опинився у її кишенi?!
      Вона ще раз кинула обережний погляд на папiрець. "Знищуйте окупантiв, насамперед офiцерiв i таких катiв, як комендант Києва Ебергардт, як начальник полiцiї..."
      На мить майнула думка: "Знайти вранцi Курта, показати йому цю листiвку, хай знайде совєцьких заброд, що таке пишуть... Ох, як вона зараз їх ненавидiла! Яка пiдлiсть - пiдсовувати невиннiй людинi, пiдводити пiд розстрiл.
      Проте Люцiя вiдмовилася вiд цiєї думки. Вона не буде встрявати в полiтику, її справа - спiвати, їй треба вижити у цю тяжку годину за будь-яку цiну, не потрапити мiж перехресний вогонь.
      Третьокласницею, їдучи з мамою у пiонерський табiр, бачила на станцiї Дебальцево сцену, яка навiк вкарбувалася у пам'ятi. Робiтник, який зчiплював залiзничний состав, подаючи машинiстовi маневрового паровозика сигнали, не уберiгся i потрапив мiж дисками буферiв, що зiйшлися, - з малою Люцiєю сталася iстерика, i вже годi було думати про поїздку у табiр. Нi, нi, нiзащо не потрапити мiж диски! Завжди бути насторожi, завжди вчасно вислизнути з-помiж буферiв.
      Люцiя подерла страшний папiрець на найдрiбнiшi клаптики, вона розривала i розривала аркушик, поки її пальцi уже не могли утримати малюсiнькi частинки. Тодi пiшла у туалет i почала кидати їх в унiтаз, та не всi враз, бо вода не зможе усi змити, спустила воду, почекала, поки зникнуть першi папiрчики, тодi ще кинула, iще. Коли у руках нiчого не залишилося, зайвий раз смикнула за шнурок "Еврики" i трохи постояла, поки вода заспокоїлася, перевiряючи, чи не випливе якийсь клаптик нагору.
      Тодi повернулася у кiмнату, гарячкове мiркуючи, хто б це мiг пiдкласти їй таку свиню. Звичайно, не доброзичливець, а потайний ворог. Та хто в неї ворог? Ображений, знехтуваний коханець Гiллер? Нi, вiн не посмiв би, та й потрiбна вона йому у кафе: де iще вiн знайде таку слухняну помiчницю? На нiй тримається вечiрнє кафе, бо багато клiєнтiв приходять лише заради неї. Правда, посуду вона вже не миє, Артуру Христофоровичу довелося найняти прибиральницю. Бородатий грузин Антон? Навряд. Йому аби тiльки нажертися, коли з'являється на роботу, i вiдтюкати свою норму на пiанiно, щоб Гiллер не вигнав. До неї вiн ставиться байдуже i старанно виконує замовлений акомпанемент. Помiркувавши, вона вирiшила, що таку свиноту могла вчинити тiльки кирпата Дуська, яка дуже заздрить їй, - їхнi пальта висять у сiнях поряд, непомiтно вкинула - i все.
      Але вона, Люцiя, не буде доносити на Дуську, чорт з нею! Головне - не потрапити мiж диски буферiв...
      Тим часом гауптштурмфюрер пiдвiвся i пiдiйшов до чорного, лискучого пiанiно. Вiн пiдняв кришку i, стоячи, узяв акорд. Люцiї здалося, що вiн просiяв, почувши глибокий, чистий звук iнструмента.
      - "Стейнвей"! - урочисто промовив вiн. - Ти знаєш, що таке... "Стейнвей"? Цього нiхто не знає, тiльки ми - нiмцi, з усiх народiв найчутливiшi до чистоти звука. - Вiн погладив рукою блискучий бiк пiанiно. - Мiй любий "Стейнвей"! - розчулено повторив вiн.
      "Як це "його"? - здивовано подумала Люцiя, яка й далi стояла бiля стiнки, дивуючись рiзкiй змiнi настрою гауптштурмфюрера i не знаючи, як далi будуть розвиватися подiї. Втiм, вона уже спостерiгала таке, коли Курт привiз її вночi на свою квартиру. Тодi, випивши, вiн раптом розчулився, почав розповiдати про своє дитинство i витяг з шухляди блискучi кольоровi листiвки з нiмецькими пейзажами. На них були i лiси, i гори, i чудовi долини, мiстечка й села iз гостроверхими кiрхами, вкритими червоною черепицею ошатними будиночками, перед якими зеленiли пiдстриженi газони. Це була його "Гаймат"[1], задля чиєї слави вiн пiшов воювати з дикими слов'янами, якi мусять звiльнити землю для нiмцiв, людей, що вмiють краще господарювати, будувати такi гарнi кiрхи й села, створювати божественну музику i робити чудовi iнструменти. I тодi, i зараз їй не вiрилося, що це той самий гауптштурмфюрер Раух, про якого уже пiшла слава як про вкрай жорстокого i пiдступного садиста. Вона й сама помiчала з естради, як навiть офiцери-армiйцi, коли вiн зрiдка з'являвся в "Едельвейсi", намагалися триматися подалi. ------[1] Г а й м а т - Батькiвщина (нiм.). ------
      Раух зняв своє чорне шкiряне пальто, кинув його на диван, а сам опустився на круглий гвинтовий стiлець i, любовно розглядаючи iнструмент, продовжив свою розповiдь:
      - Я замолоду жив у Гамбурзi, Люцiє, i робив цi пiанiно. Я працював на музичнiй фабрицi i добре заробляв. Але потiм, коли фюрер покликав, - гауптштурмфюрер не витримав i хвицьнув рукою вгору, - я все покинув i пiшов за ним. Настав час навести новий порядок у розм'яклому, зажирiлому свiтi, i для цього варто вiддати життя. Американськi плутократи, що допомагали нашiй фабрицi, нещадно нас експлуатували, але тепер ми будемо самi господарями фiрми... i назву її змiнимо... Ти сама музикант i мусиш розумiти, що нiмцi - найчутливiший народ у свiтi, з найтоншою душею, i усе, що зв'язане з музикою, мас бути в наших руках i нами визначатися... Ах, мiй любий "Стейнвей", продовжив вiн, звертаючись до пiанiно. - А ти як потрапив у цей варварський край, та ще й до юдиних рук? Хiба для цього великi нiмецькi майстри вдихнули в тебе життя?! Не для чужинцiв з розраяним духом створили тебе нiмецькi руки. А ти стiльки лiт мусив терпiти чужi дотики... Але тепер, мiй любий, ми визволили тебе!..
      Нахилившись над iнструментом, вiн заграв щось на мотив весiльної процесiї Вагнера.
      Люцiя сiла у крiсло i розчулено слухала його. Гауптштурмфюрер грав недовго. Коли пiдвiвся i став одягатися, спiвачка захоплено похвалила його гру.
      Раух самовдоволено посмiхнувся: мовляв, нiмець є нiмець, коли вiн робить що-небудь, то тiльки на найвищому рiвнi.
      - Не те що ваш бринькало у кафе, той чорний кавказець. До речi, як ти гадаєш, вiн справдi грузин? Чи не єврей, що хитро ховається?
      - Що ти, Курте, - бачачи, що гауптштурмфюрер тепер у доброму настрої, наважилася назвати його на "ти" i по iменi Люцiя. - Який єврей! Вiн грузинський князь i служив у нiмецькiй армiї...
      - А з нiмецької армiї потрапив тапером у кафе "Едельвейс"? Цiкава метаморфоза.
      - Я не знаю. Здається, вiн був поранений...
      - Розберемось... - кивнув Раух i, не прощаючись, швидким кроком вийшов з квартири.
      Люцiя ще якусь хвилину стояла серед кiмнати, роздумуючи над несподiваною появою гауптштурмфюрера. Чого йому треба було, що вiн шукав, чого приходив? Вона губилася у здогадах. А чому питав про Адамадзе? Думки безладно роїлися в головi... Боже мiй, а може, це Адамадзе пiдсунув їй у пальто гидку листiвку? А вона його захищала! Не вистачало, щоб цей пiанiст виявився партизаном!
      Так роздумуючи, Люцiя механiчно пройшла коридором до дверей, якi ще не встигла за Раухом замкнути, потiм повернулася до кiмнати, не знати навiщо механiчно пiдняла кришку пiанiно, глянула на знайомi золотi лiтери фiрми "Steinway sons", механiчно провела пальцем по клавiшах.
      Простенькi чистi звуки гами заспокоювали. Вона пiдiйшла до вiкна i глянула на вулицю; автоматник бiля їхнього дому уже не стояв.
      Усе повернулося на своя круги. Люцiя подумала, що бiля її дому кiлька хвилин, поки Раух був у хатi, стояв його чорний автомобiль, а бiля дому чергував солдат. Це її тiшило. Нехай i сусiди знають, що вона не просто кафешантанна спiвачка, а людина, близька до влади. Правда, це не така значуща подiя, як те, що вiдбувається щодня на сусiднiй вулицi, де живе iнша спiвачка, з оперного театру. Та дружить iз найвищими нiмецькими чинами, i бiля її будинку постiйно стоїть не один, а кiлька шикарних чорних лiмузинiв, з яких виходять генерали. Ось кому треба заздрити! Вона, Люцiя, ще тiльки мрiє про оперу, а та уже всього добилася. Проте усе ще попереду. Курт добре розумiється на музицi i хвалив її голос. Якось, при нагодi, коли у нього буде добрий настрiй, вона попросить допомоги. Адже i вiн не простий собi офiцер i належить до високої влади. Вiн зможе влаштувати її в оперний. Треба тiльки почекати, на все свiй час...
      8
      Пiдiбгавши ноги, капiтан Андрiйко розглядав стареньку бабусю, яка, не роздягаючись, сидiла проти нього за столом i шморгала носом, здавалося, байдужа до всього, що її оточувало: до офiцера iз страшним шрамом через щоку, до того, що її привезли до мiлiцiї, до того, що до кабiнету калька разiв заходили озброєнi мiлiцiонери.
      Капiтан Андрiйко, який колись ще лейтенантом працював iз пiдполковником Ковалем, багато перейняв вiд нього. Досвiдчений сищик i вдумливий юрист вчив своїх пiдлеглих не тiльки премудростям розшуку. Втiм, вiн не змiг в однаковiй мiрi прищепити тим, хто працював поруч, свої погляди на людину. Навiть у злочинцевi Коваль шукав дзвiночкiв у душi, якi, сколихнувшись, можуть задзвенiти на добро. Вмiнню логiчно мислити, знаходити правильний шлях розшуку i дiзнання, вивчати усi деталi життя пiдслiдного або свiдка було легше навчити, нiж виховати уважнiсть до людини, з якою мiлiцiя з тих чи iнших причин має справу. Катерина Лисюк, колишня двiрничиха з будинку, в якому проживала загибла Гальчинська, i допитати яку хотiв капiтан, не з'являлася на виклики i не вiдповiдала на повiстки. Остап Володимирович знав, що жiнка дуже стара, вiн подумав, що, певно, їй важко добиратися до райвiддiлу по ожеледi, i, засвоївши лише частину з повчань Коваля, вирiшив допомогти їй, проте не врахував, що робить ведмежу послугу, посилаючи за нею машину. Це вже була не допомога, а швидше примусовий привiд, в той час як дуже просто, незважаючи на величезне навантаження, було б самому пiд'їхати i, до речi, познайомитися з усiєю обстановкою, що оточує свiдка. Посилаючи мiлiцейський "газик", капiтан не згадав свого колишнього наставника. I, нiби виправляючи свою помилку, зараз перш за все поцiкавився станом здоров'я жiнки.
      - Слава богу, - коротко вiдповiла Лисюк, шамкаючи майже беззубим ротом, з якого виклично стирчали, коли розкривала рота, два довгих, що залишилися, жовтих зуби.
      - Це добре, - стандартно зауважив Андрiйко, мiркуючи, з чого почати розмову про Гальчинську.
      - Правда, операцiя була, - додала стара.
      - Яка операцiя? - механiчно спитав капiтан, думаючи своє.
      - Жовчно-камiнна...
      Андрiйко пожвавився:
      - Жовчний мiхур? Вирiзали? Так?
      Жiнка кивнула.
      - А зараз усе нормально?
      - Нормально. Тiльки дiєти треба дотримуватися.
      З лiкарнi дружина написала Андрiйку: "Уже ноги спускала з лiжка, сказали, скоро дозволять встати". Ця записка втiшила капiтана, а вiдповiдь Лисюк зовсiм заспокоїла, i вiн ласкавiше глянув на жiнку.
      - Значить, ви, Катерино Пилипiвно, з тисяча дев'ятсот сорокового року до тисяча дев'ятсот п'ятдесят восьмого, тобто протягом вiсiмнадцяти рокiв, були двiрничкою у цьому будинку, - встановлював Андрiйко, i далi вглядаючись у маленьке, зморщене, як печене яблуко, безбарвне личко старої, облямоване хусткою, на якому, мов двi засушенi пелюстки барвiнку, свiтилися уже вицвiлi, колись голубi, очицi.
      - Служила, - пiдтвердила жiнка.
      - I при окупацiї.
      - Так.
      - Нiмцi добре платили?
      - Управа пайок давала, i електрику дозволяли палити. Тiльки тяжко було.
      - Чому тяжко?
      - Щось не так, зразу - розстрiл. За те розстрiл, за це розстрiл. Не знаєш, вiд чого берегтися. Єврей чи комунiст сховався на горищi або у пiдвалi - розстрiл, партизан листiвку приклеїв на твоєму домi - розстрiл, хтось не зареєструвався в управi або чужий приїхав до родичiв, а ти не побiг у полiцiю, - теж розстрiл... Не знала, з якого боку чекати...
      - Так ви усiх мешканцiв знали.
      - Аякже.
      - А цього теж? - Капiтан вийняв з папки невеличке фото гауптштурмфюрера. - Вiн жив у вашому домi?
      Лисюк довго вглядалася пiдслiпуватими очима у фото, зрештою прошамкала:
      - Кажись, вiн. До Люськи ходив. Його усi боялися. З автоматником приїде, бувало, увесь дiм винюхає, як нишпорка. Я й досi як згадаю... - Стара зiщулилася.
      - "Люська" - це Людмила Гальчинська, яку вбили у своїй квартирi?
      Стара кивнула.
      - Розкажiть, що ви знаєте про неї.
      Жiнка знизала плечима: мовляв, що розповiдати?
      - З якого часу ви її знаєте?
      - Як поселилася.
      - Коли?
      - У вiйну. Вона спiвала у кафе на Великiй Василькiвськiй, потiм у якомусь театрi, - згадала жiнка. - А цей, - кивнула на фото, - до неї досить часто наїжджав.
      - У неї iще були знайомi серед офiцерiв?
      - Не пригадую... Це бiля другої такої, неподалiк вiд нас, що спiвала у театрi, Окiпної на прiзвище, i її подруги-нiмкенi товклося багато офiцерiв, чорнi великi автомобiлi раз у раз пiд'їжджали до їхнього дому. Люди ходили протилежним боком вулицi, а дехто взагалi цей квартал обминав. А потiм нiмцi пронюхали, що вони пiдпiльницi, i обох закатували.
      Капiтан Андрiйко, знаючи героїчну i трагiчну водночас iсторiю київських пiдпiльниць Раїси Окiпної та Євгенiї Бремер, тяжко зiтхнув разом з Лисюк.
      - А до нас тiльки один цей гестапiвець приїздив.
      - А партизани не навiдувалися?
      - Не знаю, - похитала головою стара. - Не чула у нас про таких. На нашiй вулицi не було...
      - Як ви гадаєте, Катерино Пилипiвко, хто мiг убити Гальчинську?
      - Цього нiхто не знає.
      - Поки що, - зауважив Андрiйко, - поки що, - повторив вiн. - А ми з вами, Катерино Пилипiвно, зробимо так, щоб узнати, "хто" i "чому"... Так, кажете, скоро пiсля операцiї вiдчули себе нормально i змогли навiть працювати. Адже робота у вас важка: i лопатою гребти, i мiтлою махати, взимку i лiд сколювати. А тачку тягати?.. Коли у вас була операцiя?
      - Зараз згадаю, - не дивуючись раптовому запитанню, вiдповiла жiнка, поправила хустку i пожувала зморшкуватими губами. - Пiсля вiйни через три роки, - нарештi згадала вона.
      - У сорок восьмому, виходить, а ви пiсля того ще десять рокiв працювали двiрничкою.
      - Так.
      - А зараз?
      - Уже давно на пенсiї.
      Капiтан Андрiйко хотiв спитати: "Яка пенсiя, скiльки?" - але стримав свою цiкавiсть. Вiдомо, яка може бути ця пенсiя. Та жiнка сама додала: - Сорок три карбованцi...
      - Маєте чоловiка?
      - Дiд мiй давно богу душу вiддав... Дiти допомагають...
      - Так, так, - повторив капiтан. - Значить, тодi, у вiйну, нi нiмцi, нi партизани, на вашу думку, претензiй до Гальчинської не мали.
      - Звiдки менi таке знати?
      - Ну, не знати, але здогадуватися про що-небудь.
      - I не здогадуюсь. Вона з людьми ладила, була гарна, привiтна. А щодо партизанiв чи там пiдпiльникiв, не знаю, не помiчала, хоч, правду сказати, повинна була усе помiчати, аякже - двiрничка! Якби щось таке у моєму домi вiдбувалося i нiмцi примiтили - я живою не була б зараз...
      Версiя про помсту або про те, що Людмила Гальчинська знала якусь таємницю з вiйни i хтось тiльки тепер пiшов на вбивство, аби жiнка не проговорилася, щоб хтось носив стiльки рокiв у душi ненависть до неї, явно провалювалася...
      - А ви часом не помiтили, Катерино Пилипiвно, хто-небудь чужий до неї в цi днi приїздив, наш чи, може, iноземець?
      - Не знаю. Я тепер рiдко з дому виходжу, а з вiкон моїх тiльки шматок асфальту видно. Не знаю, не знаю...
      - А Радянська влада до Гальчинської нiяких претензiй пiсля вiйни не пред'являла, не знаєте? За зв'язки iз гестапо або iще за щось...
      - По-моєму, нiяких. До неї у цiй квартирi жили євреї, так вони пiшли у Бабин яр... А за того гестапiвця?.. Не знаю... Та якi там у неї зв'язки були, просто гуляла, та й усе... Вона з усiма гуляла, невситима баба, прости господи. Як нiмцi утекли, прийшли радянськi. Вона одразу закрутила з якимсь нашим офiцером з комендатури... Гарненька була i гульлива, от i знаходила собi швиденько хахаля...
      - Ну що ж, молодiсть, - примирливо зауважив капiтан. - Замужем вона не була?
      - Не була. А нащот молодостi, так вона, прости господи, i з сивою косою мужикiв заводила. I коли розтовстiла, як дiжка, то й тодi не цуралася... Я знаю...
      - Значить, тiльки з чоловiками мала справу?
      - Аз ким iще?! Правда, була в неї i подружка.
      - Хто така?
      - Якась лiкарка чи медсестра.
      - Як її звати, прiзвище?
      - Прiзвища не знаю, а звати Вiра Миколаївна. Гальчинська так її й називала - "Вiра Миколаївна", а та її - "Людмила Йосипiвна", сама чула.
      - Де працює ця Вiра Миколаївна або де живе?
      Лисюк знизала плечима.
      - Мабуть, уже на пенсiї, вона молодша за покiйну, але теж, видно, за шiстдесят має... Де живе?.. - пiдтисла сухенькi губи двiрничка. - Де живе? - повторила задумливо. - Десь на Ширмi.
      Капiтан кивнув. Вiн знав, що кiлька вулиць, розкиданих на крутих горбах навпроти "Совських озер", ще до революцiї забудованих приватними оселями, люди називають "Ширмою". "Ну, що ж, - подумав, - знайти цю Вiру Миколаївну за такими даними не проблема. Можливо, розмова з нею проллє якесь свiтло на трагедiю".
      У нього не було вiдчуття, що уже натрапив на правильний слiд. Але наперед нiхто не може вгадати, що саме виявиться ниточкою до клубочка i хто вкаже на цю нитку. Викликаючи до себе колишню двiрничку, Андрiйко не сподiвався, що стара жiнка дасть йому цiкавий матерiал для роздуму. Але так часто буває: де сподiваєшся, там нiчого, а несподiвано, випадково - i є улов. Ось i про подругу йому нiхто не згадав - нi племiнницi Гальчинської, нi сусiди.
      - Ну, що ж, Катерино Пилипiвно, - пiдвiвся капiтан. - Дякую вам за розмову...
      - Я iще ось згадала, - не поспiшала йти двiрничка. - Ще один приходив до неї, як прийшли нiмцi. Немолодий чорнявий полiцай, кавказький чоловiк. Як нiмцi утекли, ще раз бачила його бiля нашого дому, але вже без пов'язки i карабiна.
      - Хто вiн? - спитав капiтан.
      - Просто бачила, а знати не знала.
      - Ну, гаразд, Катерино Пилипiвно. Вас пiдвезти додому? На вулицi слизько.
      Жiнка похитала головою.
      - Не турбуйтесь. Я тут на тролейбус сяду, а на Львiвськiй на трамвай перейду. П'ятнадцятий - прямiсiнько до хати.
      - Ну, як хочете, - погодився капiтан, знаючи, що машин у вiддiлi не вистачає i за них усi воюють. Вiн провiв жiнку до дверей i, вже вiдчиняючи їх перед нею, спитав:
      - А болi не тривожать вас тепер?
      Лисюк не зрозумiла його.
      - Якi болi?
      - У печiнцi. Ви ж без жовчного.
      - Слава богу, - вiдповiла стара жiнка, i капiтан Андрiйко iз задоволенням зачинив за нею дверi.
      9
      А ось i лiкарня. За високою металевою решiткою брами в глибинi просторого подвiр'я виднiвся центральний корпус, за ним меншi бiлi будiвлi. Адамадзе натиснув на кнопку бiля брами. Незабаром з кам'яної халабуди, посiрiлої пiд осiннiми дощами, яка правила за прохiдну, визирнув сторож.
      - Одчиняй! - коротко наказав Адамадзе. Ставши за рекомендацiєю гауптштурмфюрера Рауха старшим полiцаєм, вiн знову набув постави i командирського голосу.
      Нарукавна полiцейська пов'язка на пальтi, карабiн за плечима справили на сторожа вiдповiдне враження, i вiн завовтузився бiля замка хвiртки.
      - Де реєстратура, начальство? - питав Адамадзе.
      - Прошу пана, - показав на корпус сторож. - Реєстратура на першому поверсi, начальство - на другому.
      Адамадзе рiшуче попрямував через подвiр'я. Вiн наближався до своєї мети i не замислювався над можливими наслiдками нi з ким не погодженої iнiцiативи. Щоб досягти мети, в iм'я якої вiй покинув благословенну Канаду, перелетiв океан, начепив нiмецьку шинелю, сам стрiляв i ховався вiд куль, треба було дiяти не оглядаючись.
      - Є у вас хворий Апостолов? - строго спитав Адамадзе чергового лiкаря. Ним виявилася немолода чорнява жiнка, у якої на вкритому бородавками обличчi пробивалися справжнi вусики.
      Вона злякано подивилася на вiдвiдувача, на його карабiн за спиною, на полiцейську пов'язку на рукавi i кивнула.
      - Вiн нам потрiбен.
      Лiкар розгубилася:
      - Забираєте його?
      - Нi. Маю поговорити.
      Лiкар знизала плечима:
      - А що з ним говорити?
      - Це вже наша справа... Але перед цим - iз вами. Розкажете про його хворобу, чи є надiя...
      - Одну хвилину, - заметушилася жiнка. - Це не мiй хворий. Я зараз покличу головного.
      За кiлька хвилин вона повернулася з огрядним чолов'ягою у розхристаному халатi, з-пiд якого визирали тоненькi пiдтяжки. Головний втупив у вiдвiдувача гострий, пронизливий, як у кiбця, погляд. Ранiше Адамадзе думав, що такi очi можуть бути тiльки у худющих людей.
      - Маю перевiрити, чи є у вас хворий Апостолов, з'ясувати, що з ним... До речi, - додав Адамадзе, - ним цiкавиться сам пан комендант.
      Трикутне, теж мало не пташине обличчя головного лiкаря набрало догiдливого виразу. Вiн кивнув i повiв Адамадзе у прийомний покiй, там розкрив принесену йому папку з iсторiєю хвороби i став гортати її. Адамадзе скинув з плеча карабiн, поставив його у куток, розстебнув пальто i сiв на табурет, готовий слухати лiкаря. Поки той щось вичитував з паперiв, мигцем оглянув загратовану кiмнату iз столом, двома незастеленими панцирними лiжками i грубими табуретами.
      Тим часом лiкар заговорив:
      - За даними, записаними у iсторiю, хворий Апостолов перебуває у лiкарнi уже шiсть рокiв. Його здала на лiкування з дозволу вiддiлу охорони здоров'я рiдна дочка - Клавдiя Павлiвна Решетняк. Вона його й вiдвiдувала. Тепер у зв'язку з вiйною не знаю як буде. Хворий спокiйний, пройшов неодноразовий курс лiкування, але результатiв немає, стан його не змiнюється нi на краще, нi на гiрше. Дiагноз шизофренiя з безперервно прогредiєнтним перебiгом. Паранойяльний синдром... Я хочу пояснити вам важливу деталь, - лiкар скинув на Адамадзе свiй гострий погляд. - Шизофренiя, та ще й у параноїчнiй формi, - тяжке, майже невилiковне захворювання. Древнi греки називали це "руйнуванням мозку", що приводить до повного слабоумства. Не знаю, чим такий хворий може цiкавити пана коменданта...
      - А це вже справа не ваша! - суворо зауважив Адамадзе. - Ви краще скажiть, чи можна щось зробити. Хоч трохи полiпшити його стан. Якщо для цього потрiбнi якiсь закордоннi лiки, то допоможемо...
      - Такi хворi найважче пiддаються лiкуванню, я вже пояснив вам це, з буйними легше... У Апостолова ми пробували викликати навiть iнсулiновий шок, щоб вивести iз психiчної рiвноваги, але безуспiшно... Ми на це пiшли, бо вважаємо, що в основi його захворювання мiг бути шок, якесь раптове, несподiване i надзвичайно сильне хвилювання, стрес. Життя багате на такi явища. Часто захворювання лiкується тим самим, що його викликало, у певних випадках отрута може стати протиотрутою... Втiм, цi нашi заходи i методи вас, певно, не дуже цiкавлять.
      - Нi, чого ж... Так ви кажете "шок", - замислився Адамадзе. "Шок", - повторив вiн. - Ну що ж, може, колись i вилiкуєте. Мали б високу подяку вiд влади. Ми беремо пiд контроль стан здоров'я Апостолова.
      Адамадзе говорив "ми", i це "ми" були досить невизначеним, але, наляканий шалом ненавистi, вакханалiєю людогубства, розстрiлiв, якi принесли у Київ нiмцi, лiкар розумiв, що треба пiдкорятися будь-якому представниковi нової влади.
      - Я хотiв би побачити цього хворого.
      - Одну хвилинку! - Головний гукнув санiтара, i той принiс халат i накинув його зверху на пальто Адамадзе.
      - Зброю залиште тут, - зауважив лiкар, помiтивши, що той потягся за своїм карабiном, - i годинник знiмiть. Найменший блиск, особливо металу, зброї, може викликати неадекватну реакцiю аж до нападу. Навiть у небуйнiй палатi. За карабiн не турбуйтесь - у нас все замикається.
      Лiкар вийняв iз кишенi халата ручку i вставив її у дверi. Тепер Адамадзе звернув увагу, що дверi були без ручок.
      Разом вийшли у довгий, бiлий, порожнiй коридор, в якому дверi були по один бiк, а загратованi вiкна - по другий. I тут жоднi з дверей теж не мали ручок.
      Лiкар вiдчинив своєю найближчi. Адамадзе побачив велику, свiтлу, загратовану кiмнату, у якiй стояло два десятки лiжок з панцирними сiтками. Картина, яка вiдкрилася очам Антона Нодаровича, вражала: декотрi хворi лежали на залiзi без постелi, яка валялася поряд, на пiдлозi, дехто був напiвголий, у розiрванiй пiжамi, на одному з лiжок двоє, умостившись валетом, накрилися ковдрою з головами, ще один залiз пiд лiжко i невiдомо кому показував звiдти язика. У палатi було гамiрно, хтось звискував, хтось реготав, панував густий, важкий, рiзкий дух.
      Найбiльше вразив Адамадзе хворий, який, розчепiрившись, як жаба, висiв на решiтцi майже пiд стелею, прилипаючи усiм тiлом до високого вiкна. Страшенно худий, виснажений, вiн нагадав Адамадзе зоопарк, мавп, якi лазять по клiтцi, запнутiй металевою сiткою.
      - Ото Наполеон, - показав лiкар на чоловiка, який, гордо схрестивши руки на грудях, нерухомо дивився кудись перед собою. Наполеонiв у нас троє. А це... - Вiн не встиг продовжити свою розповiдь, як до нього наблизився статечний чоловiк, цiлком нормальний на вигляд, i перебив його:
      - Я прошу випустити мене. Я не псих. Справа в тому, що мене вже вилiкували, i вдома менi буде затишнiше. У мене є дружина, дуже дбайлива, i вона так само, як тут санiтари, зможе давати менi лiки. А потiм людинi треба все-таки жити в нормальнiй атмосферi. Чи не так?
      Слухаючи цього чоловiка, Адамадзе подумав, що й справдi тут тримають i здорових людей. У нього з'явилася надiя, що й Апостолов не такий уже й божевiльний i зможе логiчно помислити, вiдповiдаючи на його запитання. Вiн з нетерпiнням чекав, коли лiкар покаже йому Павла Амвросiйовича, упiзнати якого зараз сам не мiг, хоч обмацував поглядом кожного хворого.
      - Так, так... - заспокiйливо вiдповiв лiкар чоловiковi. - Маєте рацiю. Ми подумаємо.
      Обличчя хворого засяяло.
      - Дякую вам, - зворушено промовив вiн. - Бо тут усi брешуть, а я не можу цього терпiти. От стоїть, - кивнув, - Наполеон! I ви щойно сказали, я чув, що це - Наполеон. А який же вiн Наполеон?! Нi в нього, нi у вас немає документiв, що це правда, у кожному разi, я не бачив їх...
      Хворий пiдiйшов майже впритул до лiкаря. Кремезний санiтар з великими, як граблi, руками пiдвiвся з табуретки у кутку палати i одним порухом вiдсунув його.
      - Тобi все сказали. Йди на своє мiсце.
      Лiкар кивнув Адамадзе - мовляв, бачите!
      - А он i ваш Апостолов, - показав на сивого, худорлявого, страшенно блiдого сухенького чоловiчка, що мирно сидiв на лiжку у кутку.