Кривавий блиск алмазiв (на украинском языке)

      Полковник пiднiмався повiльно, ще раз пригадуючи деталi давньої справи про убивство реемiгранта з Канади Андрiя Гущака. Час вносив свої корективи. Обмеженi у часi, зникали в небуття окремi люди, цiлi поколiння. Але нiколи не вмирала справедливiсть, прагнення її. Ранiше чи пiзнiше, а злочини проти людини все одно розкривалися - якщо не мiлiцiєю, то iсторiєю, й iз пiтьми небуття висвiчувалися образи жертв i постатi їхнiх катiв.
      Так сталося i з давньою подiєю - пограбуванням банку Апостолова, з трагедiєю самого банкiра i його сiм'ї, з долею отамана загону анархiстiв Андрiя Гущака...
      Багатьох iз персонажiв цiєї трагедiї за пiвстолiття уже не було серед живих - загинув Андрiй Гущак, а так само його вбивця юрисконсульт Козуб, помер у психiатричнiй лiкарнi колишнiй банкiр Павло Амвросiйович Апостолов, померла i його донька Клава, зовсiм постарiв професор Решетняк, зазнав справедливої кари на шибеницi гауптштурмфюрер СС Раух i, нарештi, загинула не своєю смертю колишня спiвачка з "Едельвейса" Люцiя Гальчинська, а її вбивця, хормейстер Славов, сидiв нинi у слiдчому iзоляторi i, обливаючись вiд страху смертельним потом, чекав суду. Але привиди зниклих людей все одно з'являлися серед живих i просили справедливостi...
      З цими думками полковник Коваль постукав у кабiнет Андрiйка. Капiтана на мiсцi не було, i Дмитро Iванович зайшов до канцелярiї.
      - Остап Володимирович у начальства, - сказала строга дiвчина-секретар.
      - "На килимi"? - пожартував Коваль.
      Дiвчина розумiла чиновницько-бюрократичний жаргон, але жарт незнайомого лiтнього чоловiка не пiдхопила i у вiдповiдь тiльки пiдняла брову.
      - Давно викликали? - спитав Коваль.
      - З пiвгодини.
      - А не нарада?
      - Нi.
      - Значить, скоро вiдпустять. Я почекаю. Начальство не любить довго морочитися з одинаком пiдлеглим, - посмiхнувся полковник i, роздягнувшись пiд строгим поглядом секретарки, сiв на стiлець.
      Генерал, начальник Управлiння, багато рокiв працював iз Дмитром Iвановичем. Вiн тодi був так само, як i Коваль, пiдполковником, потiм полковником, вони навiть дружили. Проте зараз Дмитру Iвановичу не хотiлося з'являтися йому на очi. Почалися б банальнi розпитування про життя-буття пенсiонерське, про Ружену, про доньку Наталку, яка вийшла замiж за кубинця i поїхала з ним, покинувши унiверситет. Довелося б розповiдати про те, як вони з Руженою за її запрошенням побували в гостях на Кубi. Там був гарний синiй-синiй океан, пальми, банани, авокадо i не було тiєї доньки Наталки-щучки, яку колись виховував удiвець Коваль... Там була вiдчужена молода жiнка, що звалася його дочкою, але вiдхрестилася вiд свого минулою i всього, що з ним зв'язано. Наталка тепер стала душевною раною Дмитра Iвановича, i вiн не любив ятрити її перед чужими людьми.
      Та ось дверi кабiнету прочинилися й iз них вислизнув розпашiлий капiтан Андрiйко. Вiн втупив очi у Коваля, немов не впiзнав його. За мить вiдсутнiй погляд його просвiтлiв, капiтан вигукнув: "Дмитро Iванович! Яким побитом?!" - i радо простягнув руку.
      - Чекаю вас, Остапе Володимировичу, - вiдповiв полковник.
      Вони пiшли до кабiнету Андрiйка, i Коваль дорогою мовчав, даючи можливiсть капiтану отямитися пiсля розмови з начальством.
      У кабiнетi Остап Володимирович заспокоївся i вiдразу почав розповiдати Ковалю про поїздку до Сочi, хоч Дмитро Iванович поки що нiчого не питав. Закiнчуючи, Андрiйко сказав:
      - Ватяник i молоток Славова ми таки знайшли на мiському звалищi. Можете уявити собi, Дмитре Iвановичу, яка це задача була! Довелося перерити великi купи мокрої вiд дощу i снiгу гнилизни... Але знайшли!
      - Та знаю, знаю, - кивнув Коваль. - I самому доводилось.
      - Експертиза пiдтвердила: кров на ватянику i молотку Гальчинської... Хоч слiди були слабi, стертi, частково змитi, але почасти збереглися...
      Добре, що ватяник потрапив на звалище. Був подертий, i нiхто на нього не зазiхнув. - Капiтан задоволено перевiв подих. - Он як, Дмитре Iвановичу, закiнчилася ця дiамантова справа, яку ми з вами розпочинали! Невiдомi шляхи господнi. Нiколи не думав, коли займалися Гущаком i Козубом, що через багато рокiв знову все спливе i закiнчиться тiльки тепер... Та слава богу. Бо затягли з нею... Тут уже новi пiдпирають...
      Скiнчивши свою розповiдь, Андрiйко запитально поглянув на Коваля. "Що привело полковника до нього? Адже не буде ходити до зайнятих людей знiчев'я?! Чи, може, це таке пенсiонерське дозвiлля?"
      - А справа ця, Остапе Володимировичу, не закiнчена, - раптом промовив полковник. - Нi, нi.
      - Як так? - щиро здивувався капiтан.
      - А так. У нас, крiм Гальчинської, був iще Апостолов, тобто його скарб. Ми не знайшли його.
      - Як це "не знайшли"? Я сам вiдкрив у платянiй шафi сховку з коштовностями. А те, що конфiскували у Славова, було останнiм, яке нам пощастило врятувати...
      - Далеко не все, - не погодився Коваль. - Згадайте стрази, ту пiдробку пiд справжнi дорогоцiннi речi, яку колись виготовив передбачливий банкiр Апостолов, щоб одурити злодiїв, i сховав їх разом iз паперами у Лiсовiй пiд Києвом. Те, що ви знайшли, не складає i десятої частки скарбу. А де решта?
      Капiтан незадоволено знизав плечима.
      - Хто зна, що iз рештою сталося. Пролетiли над країною роки, вiйна. Десь щось зникло, розвiялося... Та й чи переконанi ми остаточно, що у Гальчинської коштовностi iз скарбу Апостолова?
      - Остапе Володимировичу! - з докором промовив Коваль.
      - Ну, нехай i так! - уже починав сердитися капiтан. - То що ви хочете, Дмитре Iвановичу?
      - Гадаю, що справа Гальчинської - Апостолова не закiнчена.
      - Такої справи у нас не було. Була справа убивства Людмили Йосипiвна Гальчинської. Ми її розкрутили. Убивця чекає суду. Справу закрито. Нашу оперативно-слiдчу групу розформовано... Чого ж ви хочете, Дмитре Iвановичу? Щоб iще одна нерозкрита на нашiй шиї зависла? Адже ваша мрiя, Дмитре Iвановичу, про втраченi коштовностi Комерцiйного банку Апостолова - це мiф. Немає жодних фактiв, жодних пiдстав для порушення якоїсь справи, тим бiльше карної. Який прокурор нам таке дозволить? Ви такий досвiдчений юрист, i я, ваш вдячний учень, дивуюсь, чого ви добиваєтесь?
      - Остапе Володимировичу, я не певен, що весь скарб загинув. I сумнiви цi на користь версiї, що вiн iснує, - може, десь близько, може, таки в нашому мiстi... Як же вiдмовитися вiд спроби його знайти? Я не вважаю, що справа, яку ми з вами колись починали в зв'язку iз загибеллю Андрiя Гущака, закiнчена. От вона таки й висить, як ви кажете, на менi i на вас.
      - Що ж, по-вашому, нам стати приватними детективами? - тяжко зiтхнув каштан, дивуючись настирливостi Коваля у такому ясному i простому, будь-кому зрозумiлому питаннi. I я не знаю, де i як його шукати, на якiй пiдставi. I якби ми влiзли у таку халепу, то все закiнчилося б тiльки серйозною прочуханкою вiд керiвництва...
      - За те, що намагаємось повернути державi неабиякi цiнностi?
      За втрату часу, витрати, Дмитре Iвановичу, - з благанням промовив капiтан. - Хiба ви не знаєте, як у нас робиться?!. Поговорiть з генералом, якщо хочете...
      Коваль з гiркотою подумав, що з роками i в мiлiцiї нiчого не змiнилося. Вона навiть ще дужче потонула у формалiзмi, канцеляризмi, намагаючись, як завжди, надати своїй дiяльностi зовнiшнього благополуччя.
      - Боюсь, що таки доведеться на схилi лiт стати приватним детективом, - з кислим виглядом зiронiзував Коваль i пiдвiвся з стiльця. - Цiнностi треба повернути Українi. Це пiт i кров нашого народу...
      - Сподiваюсь, Дмитре Iвановичу, - в тон полковниковi вiдповiв Андрiйко, - дiятимете без порушень карного кодексу...
      Спробую, - посмiхнувся Коваль, -- хоч це i нелегко у даному випадку. Буду сподiватися все ж на пiдтримку офiцiйного розшуку... У вашiй особi. А поки що до побачення, вiтання дружинi...
      Коваль на кiлька секунд затримався на високому ганку мiського Управлiння внутрiшнiх справ. Надворi стояла гнила погода, мало схожа на зимову. Було холодно, вiтряно, з неба сiявся не снiг, а якась мжичка. Вiдтодi як горе-господарi країни придумали море на пiвночi Києва, клiмат у великому навколишньому регiонi став якийсь гнилий. Де й подiлася справжня зима з мiцним морозцем, тепле, сухе лiто. Кияни почали бiльше застуджуватися i занедужувати...
      Дмитро Iванович зiйшов з ганку i раптом згадав про доручення вiд Ружени. Вiн намацав пальцями у кишенi пальта згорнений гладенький целофановий кульок. Ружена просила купити у центрi так звану "Лiкарську" ковбасу для салату, i вiн покiрно погодився, засунув кульок у кишеню. Але що то значить вiк - тiльки тепер згадав, вибираючи дальший напрям свого походу...
      Якийсь час, пiсля того як полковник Коваль вийшов на пенсiю, дружина берегла його самолюбство. Але з часом про полковницькi погони було забуто, i вона все частiше доручала йому хатню роботу, дрiбнi покупки у крамницях. Та Дмитро Iванович i не пручався, розумiючи, що Ружена, яка не покинула служби у конторi геологiв, має дуже мало вiльного часу.
      Логiчно було б зараз спуститися йому на Хрещатик до центрального гастроному, де на прилавках завжди була варена ковбаса. Проте Дмитро Iванович рушив у протилежний бiк - вулицею Артема, що вела на Львiвську площу, де теж був сякий-такий гастроном.
      Однак i цю крамницю, замислившись, полковник проминув i не знати як опинився на вулицi Воровського, поблизу будинку, в якому колись жила Людмила Гальчинська. Якась невiдома сила невiдворотно тягла його сюди, i зрештою вiн опинився в мiсцi, де не було нiяких продуктових крамниць.
      Незважаючи на порiвняно раннiй час, надворi почало сутенiти. Сутiнки ще не виповзли з подвiр'їв, з куткiв i закуткiв пiдворiть на широку вулицю, що спускалася з горiшньої частини мiста на площу Перемоги, i на всю її ширину, нiби легкий снiговий туман, лягало м'яке надвечiрнє свiтло. Але на розi, де починалася вузька Гегелiвська з її невисокими, старими будинками, стало темнiшати, i у вiкнах, одному за одним, засвiчувалися вогнi.
      Коваль зупинився на протилежному вiд будинку, що цiкавив його, боцi вулицi i почав розглядати його. В ньому жили найбiльше пенсiонери, старi люди, i майже весь будинок скоро вкрився чiтко окресленими прямокутниками вiкон. Цi вiкна квартир вiд внутрiшнiх вогнiв, вiд люстр i строкатих абажурiв були рiзнi: просто свiтлi, рожевi, яскравiшi i темнiшi, i полковниковi подумалося, що освiтлення нiби вiдбиває характери i смаки господарiв, рiзноманiтнi, як i свiтло їхнiх осель. Вiн перейшов вулицю i пошукав поглядом темнi вiкна квартири Людмили Гальчинської. Вони виходили у промiжок мiж будинками i зливалися з чорними стiнами. Похмурi, вони нiби нагадували про трагедiю, яка сталася тут.
      Снiг став густiший i колючий. Не знати чого тупцюючись бiля будинку, Коваль повернувся думкою до своїх хатнiх справ. Згадав, що на площi Перемоги теж є гастроном, i вийшов на Воровського. Вулиця була сповнена жвавого руху, повз Коваля, слiплячи фарами, пробiгали машини, з гуркотом проплив униз довгий, як корабель, освiтлений трамвай. Дмитро Iванович покрутився на розi, прислухався до гомону вулицi i не пiшов до гастроному, а раптом знову повернувся до будинку Гальчинської. Йому дуже кортiло подивитися, що зараз вiдбувається з квартирою Гальчинської. Зайняли сусiди? Чи, може, мiлiцiя вже передала її в розпорядження житлового управлiння? Пошкодував, що не поцiкавився цим в Андрiйка.
      Бiдолашна Ружена, чи дiждеться, вона сьогоднi чоловiка з покупкою? Дмитра Iвановича зараз це не обходило. Вiн пiдiйшов до знайомого будинку, але тепер уже не розглядав його звiддалiк, а рiшуче увiйшов до пiд'їзду.
      На сходах було темно, хоч в око встрель. Це був той момент, коли вже згасли вiдблиски слабкого зимового свiтла, якi вдень якось проникали сюди, а економнi жекiвськi електрики не поспiшали ввiмкнути освiтлення у будинках. Це був час поламаних нiг, розбитих лобiв старих людей i палких обiймiв та поцiлункiв молодят, що ховалися у пiтьмi iз своїми почуттями, а так само - i злодiїв, якi вмiло користалися з такої "економiї".
      У коридорi було вогко, пахло пацюками i плiснявою - типовi пахощi старих, занедбаних осель, - пiд ногами, бiля порога, валялася скручена ганчiрка, хтозна-коли покинута мешканцями.
      За сищицькою звичкою ступати безшумно, не човгаючи, яка збереглася у нього на все життя, Коваль повiльно пiдiймався на поверх, де мала бути квартира Гальчинської, i на кiлька секунд, прислухаючись, зупинився на сходовiй площадцi.
      У квартирi праворуч працював телевiзор, долiтала неясно мова диктора, у сусiднiй розмовляли чоловiк i жiнка. Поверхом вище, на третьому, у квартирах було тихо, певно, господарi ще не повернулися з роботи або були чимось зайнятi.
      Дмитро Iванович замислився, вгадуючи розташування квартир. Вiн нiколи не був у цьому будинку i знав про квартиру Гальчинської лише з розповiдi Андрiйка i схеми, яку той показував. Зараз, покладаючись на свiй досвiд i знання типових старих будiвель у мiстi, полковник сподiвався визначити її. Йому нiбито конче треба було переконатися, що з квартирою нiчого не сталося.
      Вiн умоглядно визначив, де має бути на третьому поверсi квартира номер 9, i вже занiс ногу на сходинку вищого маршу, коли йому раптом здалося, що там, на третьому, хтось порпається у пiтьмi. Коваль завмер. Через кiлька секунд нагорi знову завовтузилися.
      Полковник почав далi пiдiйматися. Його, певно, уже почули. Легке подряпування, шерех припинилися. Не поспiшаючи, повiльно Дмитро Iванович продовжував пiдiйматися. Минув iще кiлька сходинок i тепер не так помiтив, як вiдчув, що на поверсi, злiва, саме звiдти, де вiн визначив дверi квартири Гальчинської, вгору, на останнiй поверх, метнулася якась чорна маса.
      Коваль повнiстю пiднявся на поверх, намацав потрiбнi йому дверi, вiдчув пiд рукою пластилiн i шнурок опечатки. Все було цiле, непошкоджене. Вiн поторгав за ручку дверi квартири - вони були замкненi.
      Але що то за чорна маса, яка при його наближеннi метнулася вiд дверей на останнiй поверх? Зрозумiло, це - людина.
      Полковник з жалем подумав, що не має з собою лiхтарика, але все ж став i далi пiдiйматися вгору.
      - Хто тут? - строго промовив у темряву. - Ану спускайтесь сюди!
      I вмить думки його обiрвав удар по головi. Коваль заточився i впав би, якби не поруччя сходiв, що страшно затрiщало пiд вагою його тiла, але, на щастя, не зламалося.
      За кiлька секунд повз Дмитра Iвановича згори метнувся якийсь чоловiк i, певно, утiк би, якби не миттєва реакцiя полковника, що, зводячись на ноги, встиг вiдштовхнутися вiд перил i щосили вдарив плечем утiкача. Невiдомий чоловiк вiд удару по iнерцiї рикошетом вiдлетiв до стiнки, i Ковалю, незважаючи на гострий бiль у головi, вдалося вчепитися в нападника.
      Вони довго борюкалися у темрявi на сходовiй площадцi, i Дмитро Iванович з останнiх сил намагався закрутити руку нападниковi за спину. Зрештою i вiн, i злодiй захекалися, знесилилися, i невiдомо хто з них перемiг би, якби раптом у коридорах не спалахнуло свiтло. Пiсля убивчої пiтьми воно здалося таким яскравим, таким слiпучим, що рiзало очi, невiдомий кинув опиратися, i Коваль побачив перед собою лiтнього чоловiка, одягненого у старе, подерте пальто з одним-єдиним гудзиком i шкарубкi черевики на ногах. Весь вигляд його був якийсь занехаяний. I раптом Дмитро Iванович упiзнав його: худорляве, горбоносе обличчя, запалi щоки, сива, жовтувата, нечесана борода i хворобливий блиск великих чорних очей. Це був один iз тих, з ким у присутностi Коваля розмовляв Андрiйко. Капiтановi поскаржилися сусiди Гальчинської на пiдозрiлого дiда, що з якогось часу вештається бiля їхнього дому, заглядає у вiкна i ховається вiд холоду у пiд'їздi. Андрiйка цей старий, хворий грузин не зацiкавив, i вiн, не встановивши нiяких зв'язкiв iз убитою, скоро вiдпустив його.
      - Що ви робите тут, Абуладзе? - суворо спитав полковник, обмацуючи долонею голову. - Чому напали на мене?
      Ошелешений старий, вiддихуючись пiсля борюкання, мовчав.
      - Адамадзе, - нарештi промовив вiн. - Не Абуладзе, а Адамадзе.
      - Нехай Адамадзе... - погодився Коваль. - То чого ви, Адамадзе, напали на мене? - повторив своє запитання.
      - А ви хто такий? - трохи оговтавшись, в свою чергу обурився старий. - Ви самi напали на мене!
      - Полковник мiлiцiї Коваль, Дмитро Iванович, - назвав себе той. - Не упiзнали? Я був у кабiнетi, коли з вами розмовляв капiтан Андрiйко.
      - Я злякався. I оборонявся...
      - Що вам треба було у чужiй квартирi?
      Тепер Адамадзе покiрно пробурмотiв щось невиразне i, здавалося, не збирався бiльше тiкати. Проте вiдповiдi на запитання полковника вiн не давав.
      Коваль помацав голову.
      - Чим це ви мене садонули?
      В руках у Адамадзе нiчого не було, i полковник згадав, як пiд час сутички щось важке, брязкаючи, полетiло вниз. Вiн пошукав поглядом на площадцi шапку, яка впала з голови. Полковницька смушкова шапка, що врятувала його, зараз лежала на пiдлозi, добре пом'ята ногами. Адамадзе простежив за поглядом полковника, теж побачив шапку i, поки Коваль надумався, сам кинувся до неї. Пiдняв i, обтрушуючи пилюку, подав господаревi.
      - Ви заарештуєте мене? - спитав, вглядаючись в обличчя полковника.
      Дмитро Iванович не вiдповiв.
      - Ну, i чорт з вами, - пробурмотiв старий. - Ведiть. Не первина менi.
      - Ходiмте, - сказав полковник, обережно примощуючи зiм'яту шапку на головi. - А де ваша? - спитав Адамадзе.
      - У мене немає, - признався той. - У мене тепер нiчого немає: нi дому, нi роботи... I я дуже слабую...
      Вони рушили униз: затриманий попереду, Коваль за ним. Дмитро Iванович був переконаний, що Адамадзе повнiстю вiддався на його волю i тiкати бiльше не буде.
      Внизу, пiд сходами, Коваль побачив короткий залiзний прут.
      - Вiн? - кивнув на залiзяку.
      Адамадзе смиренно пiдтвердив.
      - Дякуючи шапцi, - сердито буркнув полковник, та ще слава богу, що рука у вас слабка, бо й череп розкроїли б.
      - Арештуйте мене, - попросив Адамадзе. - Менi тепер все одно.
      - То чого ж ви добиралися у квартиру загиблої жiнки? - знову спитав Коваль.
      - Я голодний... Працював сторожем на Русанiвських садах у дачному кооперативi. Лiто минуло, сторожiв скоротили, мене вигнали - старий, нiкому не потрiбний. Пенсiї не заслужив у Радянської влади, хоч лягай та помирай. Та й здоров'я нiкудишнє. От i наважився... Вистежив: квартира порожня, вечорами не свiтиться... А пiдiйшов, помацав дверi - опечатанi, злякався мати справу з мiлiцiєю... А тут - ви...
      Коваль i Адамадзе разом вийшли на темну вулицю.
      - Йдiть додому, - сказав полковник.
      Адамадзе не рушив з мiсця.
      Дмитро Iванович, думаючи, що той не зрозумiв його, повторив:
      - Ви вiльнi. Йдiть додому i не практикуйтесь бiльше iз залiзяками на людських головах.
      - Додому! - гiрко промовив старий. - До якого "дому"? Живу у покинутiй господарями халупi, у собачiй будцi. Не знаю, чи переживу у нiй зиму... Ходив у полiклiнiку - не приймають, прописки немає, я рiк як з колонiї. Ви ж знаєте замкнене коло: житла немає - не прописують, а прописувати не хочуть, бо немає житлоплощi...
      - Гм, - буркнув Коваль. - Подивиться вас лiкар... А де ваша, як ви кажете, будка?
      - Там-таки, на садах... На Тринадцятiй лiнiї...
      Дмитро Iванович знову скинув шапку i торкнувся голови. На нiй уже спухла гуля, i уражене мiсце нестерпно нило.
      Адамадзе покiрно топтався бiля Коваля, нiби чекав ще якихось наказiв вiд нього. Та полковник обережно натяг шапку на голову i мовчки пiшов вулицею, щоправда, не до гастроному, а на зупинку трамвая, щоб дiстатися до метро. На Адамадзе вiн i не глянув, переконаний, що той бiльше не полiзе до опечатаної квартири Гальчинської...
      20
      Думки про старого грузина, з яким зiткнувся на темнiй площадцi бiля квартири Гальчинської, не покидали Коваля. I не тому, що гуля на головi кiлька днiв болiсно нагадувала про сутичку. Найбiльше тому, що Дмитро Iванович не мiг знайти вiдповiдi на своє запитання: чому двiчi пiдряд, i обидва рази в зв'язку з квартирою убитої, в поле його зору потрапляє цей Адамадзе? Старий грузин, - полковник це вiдчував, а iнтуїцiя рiдко йому зраджувала, - ховає якусь таємницю. Чи не зв'язана вона iз скарбами Апостолова? Адже дорогоцiнностi Гальчинської були iз того ж скарбу...
      Адамадзе крутився не бiля якогось iншого будинку, яких у Києвi десятки тисяч, не бiля якоїсь iншої квартири, а саме бiля тiєї, де жила Гальчинська.
      Та який зв'язок мiг бути мiж скарбом Апостолова, спiвачкою Гальчинською i цим старим грузином?!
      Голова у Коваля пухла не так вiд удару, як вiд цих думок.
      Iз справи про вбивство колишньої спiвачки, з документiв i розповiдi самого Адамадзе полковник в загальних рисах знав iсторiю цiєї людини: молодий юнкер, що втiк iз бiлою армiєю за кордон, через багато рокiв повернувся на Україну з нiмцями, служив у полiцiї, не догодив начальству, втiк, ховався у лiсах, пiсля вiйни був засуджений як полiцай на десять рокiв, потiм iще на стiльки ж, рiк як повернувся до Києва. Пiсля убивства Гальчинської був затриманий на прохання жильцiв будинку. Ним зацiкавився i капiтан Андрiйко, маючи на увазi вигук спiвачки: "Ах, як давно я тебе не бачила!" Гальчинська й справдi довгий час не зустрiчалася з Адамадзе, який двадцять рокiв був у таборах. Але, оскiльки нiяких даних про знайомство цих двох людей у Андрiйка не було i у жодних свiдченнях численних друзiв i знайомих спiвачки Адамадзе не згадувався, нiхто нiчого про нього не знав, старий грузин недовго цiкавив капiтана, i пiсля першої ж розмови Андрiйко вiдпустив його...
      Коваль вирiшив знайти Адамадзе, i через кiлька днiв, коли надворi трохи приморозило, перестав падати з неба мокрий снiг, вирушив на Русанiвськi сади.
      Цi десятки коротеньких, вузьких пiщаних провулкiв-"лiнiй", розташованих паралельно, так, що кожний з них вiз до днiпрової затоки, об'єднаних назвою "Русанiвськi сади", були добре знайомi полковниковi.
      Колись вiн i сам вiдпочивав на Русанiвськiй затоцi, на припнутому до берега списаному пароплавi, але найбiльше це невеличке дачне селище, розташоване на Лiвобережжi, запам'яталося Дмитру Iвановичу в зв'язку iз трагедiєю на дев'ятiй лiнiї - отруєнням гостями з Англiї пенсiонера Бориса Залiщука.
      Так уже склалося у професiйному життi iнспектора Коваля, що вiн згадував дати, роки, тi чи iншi вулицi i мiста в зв'язку з розслiдуванням якоїсь трагедiї, розшуком злочинця i, не в останню чергу, врятуванням людини вiд загибелi. Так само як письменник лiчить свої роки i подiї вiд виходу книг, художник - вiд виставок, режисер - вiд фiльмiв та постановок, ним здiйснених.
      Тепер полковниковi треба було пройти трохи далi вiд метро, в глиб селища до лiнiї Тринадцятої.
      Вiн пiшов єдиною, теж пiщаною, центральною вулицею, яка розрiзала лiнiї на двi половини: лiву - ближчу до рiчки i праву - трохи вiддаленiшу вiд води. Опинившись на Тринадцятiй, на роздорiжжi, вiн, помiркувавши, повернув лiворуч, до Днiпра. Там, як пригадував, стояли старi халупки, злiпленi чи збитi нашвидкуруч пiсля вiйни першими поселенцями лiвого берега, зв'язаного з мiстом тодi лише випадковим човновим перевозом.
      Поблукавши спорожнiлими дачними вуличками, заглядаючи на подвiр'я покинутих лiтнiх осель, де нишпорили здичавiлi кiшки i собаки, Коваль зрештою наскочив на збиту з дощок, колись обмазану глиною i побiлену, але з часом дощами i снiгом облуплену хатинку, iз залiзної труби якої курився димок. Це була єдина оселя на всьому шляху Коваля, в якiй жеврiло життя.
      Вiн ступив на малюсiньке, нiчим не обгороджене подвiр'я, якщо його можна було так назвати, бо хижка стояла безпосередньо на березi, на пiску, неподалiк урiзу води i, певно, заливалася пiд час повенi, наблизився до невисоких дверей, геть залатаних диктом, i постукав.
      Йому не вiдповiли.
      Вiн обережно вiдхилив дверi. У малюсiнькiй кiмнатцi, схожiй на камеру-одиночку, на iмпровiзованому з дощок лiжку бiля залiзної грубки типу "буржуйки" часiв громадянської вiйни, змайстрованої iз залiзної дiжки, поверх старої латаної ковдри лежав одягнений чоловiк. Чоловiк повернув голову i почав пiдводитися. Пiдiймався вiн важко, нiби над силу, i Коваль зрозумiв, що чоловiк хворий.
      Дмитро Iванович не помилився. Це був Адамадзе. Зараз при свiтлi ранку старий грузин здавався iще дужче змарнiлим, жовтi щоки його запали, сива борода теж вилискувала жовтизною, а у великих чорних очах таївся бiль.
      Адамадзе знiтився, побачивши Коваля, в очах старого промайнув не подив, а страх.
      - Чим зобов'язаний? - спитав вiн.
      - Прогулювався i вирiшив завiтати, - пожартував полковник.
      Старий грузин хотiв у вiдповiдь iронiчно посмiхнутися, але тiльки скривився.
      - Ви слабуєте?
      - Так. Щось нездужається... Та й роки, усе чiпляється...
      - В таких умовах i молодiсть не врятує.
      Дмитро Iванович обвiв поглядом кiмнатку: саморобна, грубо збита поличка з каструлею, двома мисками i металевим кухлем, старий латаний плащ на стiнi, на цвяху, нiякого бiльше одягу, крiм того, що на чоловiковi, великi, колись утепленi, розбитi черевики бiля тапчана. Струмочки холодного повiтря проривалися iз щiлин хижi, i хмарка тепла не вiдлiтала далеко вiд грубки.
      - Еге ж, - резюмував полковник. - Умови! Як ви зиму перебуваєте тут? А у лютому морозець може й притиснути. Грудень i сiчень цього року теплi, а лютий не любить жартувати. На те вiн - лютий... Як ви дiйшли до такого життя, пане грузинський князю?! - спiвчутливо промовив Коваль.
      Адамадзе кинув на полковника злий погляд i нiчого не вiдповiв.
      - Не дивуйтесь, я дещо знаю про вас. Коли допитував капiтан, ви сказали, що працюєте сторожем на цих садах... А тепер що ж залишилось? Бродяжничати?
      - Чого вам треба вiд мене? - скипiв Адамадзе.
      - А нiчого, - спокiйно вiдповiв Коваль. - Дозвольте пiдкинути у грубку, бо вигорiла, - нахилився вiн до лантушка, з якого висипалося вугiлля... До речi, на якi грошi живете? Адже день бог неодмiнно дає, а харчi як вийде.
      - У мене ще є вiд минулої зарплатнi... У всякому разi, не краду.
      - Так, так, - задумливо промовив полковник. - Щось треба з вами робити. Насамперед поїдете до полiклiнiки, я домовлюсь, щоб прийняли, можливо, влаштують до лiкарнi. А далi побачимо...
      Адамадзе пiдозрiло глянув на полковника.
      - Чому ви маєте пiклуватися про мене? Адже я належу до тих, кого колись називали "бiлогвардiйською сволотою", а пiзнiше - "фашистськими лакузами", одне слово - "ворог".
      - Просто по-людському. Людина не повинна жити в таких умовах...
      - Ви на Колимi нiколи не сидiли? - ущипливо буркнув грузин. Людина й не таке може витримати, особливо коли вона - "ворог".
      - Я думаю, - спокiйно зауважив Коваль, - ми з вами один з одним уже давно розрахувалися. Я - своїми помилками, ви - своїми бiдами. Судячи з. розповiдi капiтана Андрiйка, на ваших руках немає кровi, хiба що з часiв громадянської вiйни. Але ви тодi були зеленим юнкером, обдуреним iдеєю порятунку Росiї, i проти вас iшли так само iз зброєю в руках... Може, тiльки пiд час служби в полiцiї...
      - Дуже короткочасної, - вкинув Адамадзе, - яка, слава богу, не закiнчилася розстрiлом, як бувало з тими, хто уникав каральних операцiй... Я вчасно зумiв утекти вiд гестапо... То була цiла епопея, дуже тяжка... Я два роки ховався у лiсових нетрях, жив як звiр... Та про це довго розповiдати...
      - Правда, нещодавно ви знову вчинили як заклятий "ворог". У мене гуля на головi й досi ниє.
      Адамадзе опустив очi.
      - Це жарт, - сказав по паузi Коваль. - У мене до вас тiльки одне питання. Прiзвище "Апостолов" для вас нiчого не значить?
      Вiн пильно глянув на старого грузина. Проте жоден м'яз на обличчi Адамадзе не ворухнувся. Так наче чоловiк чекав цього запитання i був готовий до нього.
      - Вперше чую, - вiдповiв той. - Як ви кажете - "Апостолов"? А хто вiн такий?
      - Ну, не чули, то й не треба, - погодився полковник. - А я гадав, що колись ви знали цю людину... Виходить, помилився. Повернемося, як кажуть французи, до наших баранiв... Якщо маєте бажання, розкажiть докладнiше вашу бiографiю. З того, що ви розповiли капiтановi, я зрозумiв, що вона дуже складна... Але тодi, в мiлiцiї, ви були вкрай лаконiчнi.
      - Що це, допит?
      - Нi в якому разi, - вiдповiв Коваль. - Не маю права. Просто дружня розмова.
      - Гм, - гмукнув старий. - Дружня! Проте будь ласка! Менi немає що приховувати. Стiльки допитiв пережив за життя!.. Висвiтили мене вашi, як на рентгенi... Але будь ласка... Тiльки що розповiдати? Було всякого. I на коневi, i пiд конем. Найбiльше пiд конем. На долю, кажуть, не скаржаться, але для мене вона найчастiше мачухою була... Так що вас цiкавить?
      - Як ви потрапили на службу до нiмцiв? Адже загалом росiйська емiграцiя у вiйну була на боцi Радянського Союзу...
      - Росiйська емiграцiя рiзною була. Однi допомагали, хто як мiг, Росiї коштами, опором, iншi записувалися в нiмецьку армiю у спецiальнi бiлогвардiйськi частини. Я не був iдейним емiгрантом. До гасла "За вiру, царя i Батькiвщину" пiсля того, як постаршав i трохи розiбрався у полiтицi, збайдужiв. Тому згодився пiти у залiзничну сторожу, куди набирали вiйськовополонених, якi в такий спосiб вибиралися з таборiв i рятувалися вiд голоду й смертi. Iнакше я не потрапив би знову до Росiї. Нiмцi якраз охоче брали на таку службу колишнiх офiцерiв, бо ми знали мову.
      - У вас тут були якiсь iнтереси? Маєток або iще щось?
      - Нi. Я не сподiвався на якiсь особливi статки, якщо переможуть нiмцi. Будучи командиром купки таких, з дозволу сказати, солдатiв, якi не дуже ревно несли службу на невеличкiй станцiї, боялися на крок вiдiйти вiд залiзницi, а декотрi поглядали у бiк лiсу, подумуючи, чи не чкурнути й собi додому, я швидко розчарувався i в нiмцях, i в туманному iдеалi "Батькiвщини", розтоптаної бiльшовиками, вiд яких її треба визволити. I скоро вирiшив, що "визволяти" й не варто.
      Якось на станцiї зустрiвся з одним iз колишнiх помiщикiв, що повернулися iз нiмцями на свої землi. Вiн, зiтхаючи, розповiв, як його, отамана антибiльшовицького загону в роки громадянської вiйни, зустрiли колишнi сподвижники. Повернувшись у своє село, знайшов кiлька дядькiв, якi колись пiд його проводом вовчою зграєю гасали по повiту i якось уцiлiли за Радянської влади. Скинувши шапки i опустивши очi, вони стояли перед своїм паном у примiщеннi колишньої сiльради.