Кривавий блиск алмазiв (на украинском языке)

      - Чим же ви могли їй не догодити?
      - А хто її зна. Усього не передбачиш. На неї раптом чомусь як найде, бувало, немов здурiє.
      - Ви давно бачили її?
      - Тижнiв зо два. У мене дiти грипували, не могла вiдiрватися, та i вона не кликала, боялася, що принесу їй грип. От як прийшла тодi, вона й накинулася на мене. Прийшла незвана. Не любила вона цього. Казала: "Треба - покличу". Iншим разом забiжиш по дорозi, - я там часто на Сiнному ринку буваю, - спущусь i до неї, стукаю - не вiдчиняє. А знаю, що дома сидить i не вiдгукується. Чим старiшає людина, тим бiльш дивацтв у неї... Та я за це не ображалась... Може, думаю, спить, а може, настрiй такий. Вона, бувало, у таку хандру впадала, що нiкого бачити не хотiла...
      - У вас є телефон удома?
      - Так. I у мене, i у Оксани. Як їй щось треба - дзвонила. Я того разу забiгла провiдати, а вона надулася, як iндик... А потiм дивлюсь - бруду кругом, пилюки! Узяла в руки ганчiрку, почала витирати шафу, вiдхилила дверцята, i тут вона як накинеться на мене. Мов збожеволiла. "Я тебе просила?! Кинь ганчiрку! Нема чого менi благодiйнiсть показувати! То мiсяцями не ходиш, то в очi тичеш, що пилюка зiбралася!"
      У мене спустилися руки. А вона не вгаває. "Удаєш, нiби дбаєш за свою тiтоньку, любиш! Знаю твою любов! Тiльки й дивишся-видивляєшся, що у тiтки погано лежить!"
      Я дуже образилася, кинула ганчiрку додолу, теж розкричалася на неї, тепер шкодую, - Хоменкова гiрко зiтхнула. - Але ж так стало прикро... Ви розумiєте?
      - Розумiю, - кивнув капiтал. - Та повернемось до наших баранiв. - Приказку цю вiн пiдхопив у колишнього свого начальника - полковника Коваля. - Значить, думаєте, нiчого вам не залишила?
      - Не знаю... - пiдiбгала губи жiнка. - Тепер уже стане ясно, кому що...
      Вона знову опустила голову, показуючи капiтановi свої каштановi кучерi, i вiн вiдхилився iз стiльцем, наскiльки дозволяла стiна його невеликого кабiнету.
      - Виходить, ваша тiтка, Людмила Гальчинська, не дуже сердечно ставилася до вас. Бiльше любила Оксану Павлiвну? Чи не так?
      - Важко сказати. Моя мати була її сестрою, а батько Оксани - Павло Йосипович - братом. Однакова рiдня... Просто Оксана краще умiла з нею ладити, завжди пiдтакувала. Бували випадки, коли тiтка, земля їй пухом, i на Оксану гнiвалася. Тодi переписувала заповiт на мене. Вважала, що цим тримає нас обох у руках...
      Допит ставав для Андрiйка цiкавим. Хоменкова розв'язала язик, здається, уже звикла до страхаючого шраму капiтана, i той сподiвався вивудити у неї якiсь важливi деталi з життя убитої Гальчинської, що допоможуть вийти на слiд. Бо досi вони з Петром Яковичем Спiваком практично нiчого не мали. Допитувати племiнниць Гальчинської як пiдозрюваних поки що не могли i тому блукали iз своїми запитаннями, немов у глухому лiсi. Протоколи i радника юстицiї, i капiтана, як потiм виявилося, були дуже схожi, майже однаковi, i вiдрiзнялися один вiд одного лише вiдповiдями сестер, в яких вiдбивалися рiзнi характери жiнок i неоднакове ставлення до тiтки.
      Раптом iз-за тонкої фанерної перегородки, iмiтованої пiд справжню стiнку, що колись роздiлила один великий кабiнет на два маленьких, долетiв жiночий крик. Андрiйко прислухався.
      "Яке ви маєте право мене пiдозрювати! - волала жiнка. - Так, книжка у мене. Але менi сама тiтка дала її перед смертю. Бо заповiт на мене. Це наша сiмейна справа, i нiчого вам втручатися..."
      Голосу Спiвака не було чути зовсiм, хоч Андрiйко знав, що радник юстицiї не мовчить. Спiвак був людиною iнтелiгентною i нiколи не пiдвищував голосу, навiть коли розмовляв iз найбуйнiшим злочинцем. Чим бiльше лютував пiдслiдний, тим тихiше звертався до нього Петро Якович. I це впливало. Спiвак робив усе для того, щоб показати при допитi свою безстороннiсть i неупередженiсть. В цьому йому добре допомагала своєрiдна манера триматися мовби доброзичливий i м'який спiвбесiдник.
      Андрiйко зрадiв почутому. Природно, що у сусiдньому кабiнетi мова йшла про ту ощадну книжку Гальчинської, яку вiн так безрезультатно шукав у квартирi загиблої. Про яку iншу книжку кричала б молодша Гальчинська? Водночас вiн подумав, що Спiвак уже сказав, що смерть тiтки сталася не вiд природних причин, що це - вбивство...
      В цю хвилину дверi кабiнету Андрiйка вiдчинилися, i, пропускаючи поперед себе розпашiлу, iз збитою на головi набакир норковою шапочкою, про яку вiд хвилювання господиня забула, на порозi постав довгов'язий радник юстицiї.
      - Остапе Володимировичу, - звернувся до капiтана Спiвак, примощуючись на вiльний стiлець, - ви турбувалися, де подiлася з квартири Гальчинської ощадна книжка, так от, будь ласка, вона в Оксани Павлiвни... Сiдайте, будь ласка, - звернувся слiдчий до неї, показуючи на вiльний стiлець. - Ми тут усi разом, так би мовити, гуртом, закiнчимо нашу розмову. Повторiть, Оксано Павлiвно, як книжка до вас потрапила.
      - Дуже просто, - буркнула Гальчинська, - я вже сказала, тiтка дала...
      - А чого б це вона вам раптом давала свою книжку?
      - Бо написала заповiт на мене.
      - I вона наперед здогадувалася, що за два тижнi помре, i боялася, що ви не знайдете у хатi книжки? За заповiтом, ви все одно через пiвроку ввiйшли б у права спадкоємицi i одержали б... - м'яким, тихим, якимсь спiвчутливим голосом, немов дивуючись iз такого нерозсудливого вчинку старої Гальчинської, говорив Спiвак.
      - Як вона могла здогадуватися, що помре? Просто дала.
      - Невже знала, що за два тижнi її вб'ють?
      У кiмнатi зависла тяжка тиша.
      - Як це "вб'ють"? - отямилася Оксана Гальчинська. - Як це "вб'ють"? - повторила вона механiчно, ще не до кiнця осмисливши новину.
      - А так, - пiдтвердив Андрiйко, - ваша тiтка померла не своєю смертю, її було вбито.
      - Ой! - тiльки й змогла скрикнути Хоменкова, у якої очi стали круглi, як гудзики, i вена затулила обличчя руками.
      - За даними судмедекспертизи, череп розкроєно ударами молотка... - уточнив Спiвак i, почекавши хвилину, даючiї час жiнкам опам'ятатися, спитав, звертаючись до обох сестер:
      - Що ви з цього приводу скажете? Хто це мiг вчинити? Як на вашу думку.
      Жiнки переглянулися, але їм мов зацiпило. У кабiнетi ще якийсь час запала мовчанка. Обличчя Оксани Павлiвни вкрилося бурими плямами.
      - Так ви нас пiдозрюєте з Шурою? Що ми - убивцi?! - З очей Гальчинської бризнули сльози. - Щоб ми свою рiдну, рiднесеньку, боже мiй, боже, таке подумати! Совiстi у вас немає, бога з душi, накинулася вона на Спiвака.
      Той ледве витримав цей натиск.
      - Вас не пiдозрюємо, а просимо допомогти знайти вбивцю... Розумiю, що вiдразу вам нiчого на думку не спаде, але подумайте, помiркуйте, хто це мiг вчинити. Якийсь знайомий, сусiд чи iще хтось? Переберiть у пам'ятi всiх, хто так чи iнакше був зв'язаний iз вашою покiйною тiткою. Без допомоги нам буде важко знайти злочинця...
      Випровадивши заплаканих жiнок, Спiвак повернувся до Андрiйка i сказав:
      - Робимо зараз обшук на квартирах в обох. Негайно. Там, очевидно, є речi убитої. Наприклад, ми не бачили зимового хутра у загиблої, а сусiдка сказала, що покiйна носила дорогi шуби. Де вони подiлися? Зима - i жодного теплого пальта чи шуби!
      - Чортiв Кучеренко! - розiзлився капiтан. - Засраною мiтлою гнати його з мiлiцiї! Додумався залишити їх у квартирi! Не опечатав. I вони винесли усе, що хотiли. - Тепер, згадавши про прорахунок лейтенанта Кучеренка, капiтан зрозумiв страх, що гнiздився в очах Олександри Хоменкової. Ще не знаючи, що тiтка померла не своєю смертю, вона боялася, що мiлiцiя викриє їхню з Оксаною крадiжку. Але не це викликало у капiтана таку лють i крутi епiтети: непокоївся, як там у лiкарнi його Iра, збирався пiсля допиту племiнниць Гальчинської гайнути до неї, а тут доведеться їхати на обшук. Якусь мить вiн навiть хотiв попросити Спiвака обiйтися без нього, але стримався. Служба є службою... А на службi капiтан Андрiйко шанувався, хоч вважав її вкрай неспокiйною i невдячною.
      - В тому числi й ощадну книжку, - тим часом говорив далi Спiвак. - А ви шукали, шукали, мало не пiдлогу пiдняли, - не втримавшись, посмiхнувся вiн. - Я зараз дзвоню прокурору, хай виписують постанови на обшук, а ви збирайте свою команду i викликайте машину, - додав, пiдiймаючи трубку телефону.
      - Удари молотком зробленi сильною, очевидно, чоловiчою рукою, як свiдчить експертиза, - пiдкреслив Андрiйко. - У кожної з них є чоловiк. Треба i з ними ближче познайомитися...
      - Цiлком можлива версiя, - погодився слiдчий. - Чужу людину обережна Людмила Гальчинська у хату не пустила б...
      6
      Антон Адамадзе лежав горiлиць серед дня на тапчанi у своїй неопалюванiй кiмнатi. Це житло надибав вiн у покинутому напiвобгорiлому будинку. Адамадзе привiв до ладу облюбовану кiмнату, що мала окремий вихiд, полагодив обiрвану електричну проводку i як на той вгорьований, небезпечний час у Києвi вважав себе бiльш-менш влаштованим. Доля, яка закинула його у це похмуре, принишкле, окуповане мiсто, не певне у своєму завтрашньому днi, була для нього з молодих рокiв непередбачувана, робила несподiванi пiруети, кидаючи його з гарячого у холодне. I ось останнiй вибрик долi, яка вирвала кого з бiльш-менш благополучного життя у Канадi, перенесла через океан, ввiпхнула добровольцем до нiмецької окупацiйної армiї, потiй вивергла з неї i нарештi посадовила за пiанiно у київському кафе "Едельвейс" якогось фольксдойче Гiллера. Вiн мирився з цими несподiванками свого життя, бо мав велику надихаючу мету, заради якої, ризикуючи головою, добровiльно встряв у бiйку мiж бiльшовиками i фашистами. У далекiй Канадi йому здалося, що доля дала йому шанс розбагатiти, i вiн зрадiв нагодi досягти своєї голубої мрiї. Але поки що мусив мешкати у цiй не дуже пристосованiй для нормального життя напiвлегальнiй квартирi.
      Але й до цього будинку уже добиралася по-нiмецькому методична рука властей. Уже заходив дiд-двiрник i казав, що треба узяти дозвiл в районнiй управi для заселення i користування електрикою. Але Адамадзе показав посвiдчення, що зберiг, коли його увiльнили з нiмецької служби, а головне - двiрник побачив у хатi нiмецький мундир з нашивкою на рукавi: три жовтi кiнськi голови на синьому полi ознака вiйськової залiзничної варти i, повiривши, пiшов, шилом патоки вхопивши. Проте чи надовго?
      Антоновi Нодаровичу багато що згадувалося, коли вiн обмiрковував свої плани.
      Ось поплив перед очима легенький рожевий туман, викублилося з нього миле обличчя, струнка дiвоча постать... Вiн давно забув справжнi риси того дiвочого лиця, за багато рокiв наново намалював його у своїй уявi, злiпив з усього прекрасного, що зустрiв потiм на своїй дорозi життя. В уявi милi риси дiвчини не збереглися, але, крiм пам'ятi очей, жила в ньому, як у кожної людини, i пам'ять колись закоханого серця. Час вiд часу i у тяжкi днi боїв з червоними, i у далеких мандрах на чужинi, наче у снi, хлюпала в серце тепла хвиля, i раптом згадувався Харкiв його юностi, рiднi площi, вулицi, сквери, затiненi алеї, таємнi поцiлунки, Клава - свiтла мережана хмарка, легка i прозора.
      Вперше вони побачили одне одного на вiдправi у Благовiщенськiй церквi. Тiльки схрестили погляди, але й цього було досить. Вiн ставний чорнявий юнкер, у якого вже пробивалися вуса, з вiдмiнним вiйськовим вишколом i гордовитим горбкуватим носом, з чорними вогнистими очима - юний грузинський князь Антон Адамадзе, i - вона бiлява гiмназистонька, дочка мiсцевого багатiя банкiра Апостолова, яку, мов цербер, охороняла гувернантка.
      Вони незабаром познайомилися i стали таємно зустрiчатися. Поцiлунки у тiнистих алеях, зустрiчi за допомогою гувернантки Єфросинiї Iванiвни... I ось вiн нарештi у величному будинку банку, де голова правлiння Павло Амвросiйович Апостолов жив iз сiм'єю.
      Цей будинок був наглухо зачинений для усiх, крiм поважних людей - клiєнтiв банку. Закоханий юнкер проходив повз нього, мов повз святиню. Але не з поваги i священного трепету перед золотим телям, iнший скарб ховали мурованi стiни вiд молодого князя - його Клавуню.
      Зрештою, Клава добилася, що батьки запросили Антона Адамадзе на обiд.
      Для закоханого юнкера, який iще тiльки чекав офiцерського чину, це був не обiд, а пишна урочистiсть. Адамадзе пригадує цю подiю як щось таке слiпуче, осяйне, в якому не було мiсця для банального споживання їжi. Вiн тiльки пам'ятав високi стелi, важкi гардини, кришталевий блиск посуду пiд велетенською люстрою, безлiч позолоченого срiбла на столi, масивну постать самого Апостолова, який розпитував юнкера, чи справдi вiн князь i де у його батькiв маєтнiсть, i рожеву хмарку посеред усiєї цiєї пишноти - свою Клаву.
      Революцiя, бiла армiя, офiцерськi погони на плечах, бої, вiдступ, наступ i знову вiдступ, за яким уже Крим - море, прiрва, останнiй рубiж врангелiвської армiї.
      Несповiдимi шляхи господнi. Через багато рокiв вiн зустрiв у канадському мiстi Вiннiпезi земляка з Харкiвщини Андрiя Гущака. Той мав крамницю i найняв Адамадзе возити товар. Незабаром хазяїна спiткала бiда: разом iз дружиною потрапив у автомобiльну аварiю. Коли Гущак опинився у лiкарнi i прогорiв iз своєю комерцiєю, Адамадзе не вiдхрестився вiд нього. Вiдвiдував його у лiкарнi, пiклувався i пiсля того, як Гущак одужав, допомiг колишньому господаревi вiдкрити нову крамничку на невеличку спадщину, що дiсталася тому вiд загиблої дружини. Так двоє самiтникiв заприятелювали.
      Одного разу у гарному настрої Гущак повiдав Адамадзе про свою мрiю. Вiн розповiв, як далеко за океаном, на Харкiвщинi, гуляв по селах iз своїм загоном i вивiз iз столицi та закопав великi цiнностi мiсцевого банку, щоб не конфiскували бiльшовики. Забрати їх перед втечею з України вiн не встиг, i вони й досi лежать там. А мiсце це знає тiльки вiн. Здiйснивши разом з банкiром Апостоловим цю операцiю, сам навiв чекiстiв на свiй загiн, який гуляв на хуторi. Тi порубали козакiв до ноги. Що сталося пiсля з Апостоловим, невiдомо, але ще коли закопували його добро у землю, банкiр уже був не при собi. Тепер Гущак подумував: а що, як згодом, коли за строком давностi буде прощений, та й податися на батькiвщину за тим скарбом? Адже вони з Апостоловим зробили двi схованки: як не одну, то другу знайде. Зрештою, поверне скарб совєтам за повну амнiстiю, але й собi трохи залишить.
      Антоновi Адамадзе багато не треба було, щоб усе згадати: i свою юнкерську юнiсть у Харковi, i Клаву, i свої надiї, зруйнованi нестримною бурею громадянської вiйки. Вiн не признався приятелевi, що знав Апостолова, женихався до його доньки, що вважає себе й досi її нареченим, i тому законним спадкоємцем, якщо нiкого з Апостолових не залишилося в живих. Зачепило, що Гущак бере собi право претендувати на його, Антона Адамадзе, спадщину!
      Склавши свiй план повернення на Україну, колишнiй князь тривалий час усiляко пiдкреслював дружнi почуття до Гущака, свою щирiсть, намагаючись слушної хвилини випитати у приятеля назву хутора, бiля якого у ярку закопане коштовне камiння i золото. Проте Гущак, навiть сп'янiвши, не вимовляв тiєї заповiтної назви.
      Зараз, лежачи на тапчанi, угрiвшись пiд шинеллю, Адамадзе згадував, як безрезультатно добивався вiд приятеля, де закопано скарби банка Апостолова, i мiркував, наскiльки це ускладнило його плани.
      "Андрiю, а де ти заховав алмази банкiра?" - нiби мiж iншим запитував вiн сп'янiлого Гущака.
      "Ет!.."- вiдповiдав на те приятель, ледве повертаючи язика.
      "А все ж цiкаво. Де ти примудрився сховати?" - не вгавав пiдпоручик.
      "Ет!" - змахував рукою кудись убiк Гущак, нiби вiдганяв вiд себе примару.
      "То, певно, ти збрехав, придумав собi пригоду", - хитрував Адамадзе.
      "Ет!.."
      "Якщо й було, то давно пропало, - знущався князь. - Бiльшовики давно викопали".
      При цих словах Гущак нiби тверезiшав, розплющував широко одне око, але по паузi знову змахував рукою i хилив до столу голову:
      "Ет!.."
      "Базiкало ти, та й годi! - не витримував Адамадзе i полишав спроби щось бiльше вивiдати, нiж колись розповiв приятель. А Гущак iще довго, уже без запитань Адамадзе, час вiд часу пiдiймав на приятеля хитрий погляд i повторював:
      "Ет!.. - I знову: - Ет!.."
      Так повторювалося не раз i за домашнiм столом, i за окремим столиком у якiй-небудь канадськiй корчмi, стилiзованiй пiд козацький курiнь.
      Минав час, на свiтi почало розгорятися полум'я другої свiтової вiйни. Коли Адамадзе зрозумiв, що рано чи пiзно Гiтлер кинеться на Росiю, вiн, продавши свiй грузовичок, несподiвано для Гущака зник iз Канади. Незабаром опинився у окупованiй Францiї i зголосився до нiмецької влади... Йому повiрили, i спадковий князь Антон Адамадзе пiсля того, як гiтлерiвська армiя вдерлася на Україну, став командиром взводу нiмецької залiзничної варти...
      Спогади Адамадзе були непослiдовнi. То вiн опинявся в окупованiй нiмцями Францiї, то повертався думками до Харкова часiв громадянської вiйни i своїх поневiрянь спочатку у Денiкiна, потiм у Врангеля, то до тяжкої константинопiльської емiграцiї.
      Одна з картин втечi з Криму часто спливала в його пам'ятi.
      Це був спомин про похмурий навiть для Криму листопадовий день, коли вiд ялтинського причалу вiдходив останнiй пароплав з утiкачами у далекий Константинополь. Картина евакуацiї, точнiше - ганебної втечi пiсля програної вiйни, привиджувалася пiдпоручику Адамадзе завжди як страшний сон...
      Пароплав був перевантажений: конi, гармати, ящики з боєприпасами, чемодани, баули, вузли, купою накиданi серед палуби; серед офiцерських та солдатських шинелей маячили жiнки у боа, хутрових шубах, палантинах, переляканi негоцiанти, промисловцi, господарi покинутих маєткiв, священики, полiтики у модних, але пошарпаних пальтах i крислатих капелюхах.
      Цивiльних, "шпакiв", пускали на пароплав в останню чергу пiсля христолюбивого воїнства, Адамадзе не мiг втямити, як їх стiльки набилося, коли й офiцерiв та солдатiв не всiх узяли.
      Пароплав несподiвано тяжко загув i враз вiдвалив вiд причальної стiнки, i тут Адамадзе, що стояв бiля борту, побачив таке, що навiки вкарбувалося в його серцi.
      Капiтан, побоюючись, щоб перевантажений пароплав, який i так скособочився, не перекинувся, дуже тихо вiдходив вiд берега. Мiж кораблем i високою стiнкою утворювалася смуга чорної води. Водна перепона повiльно ширшала, з кожною хвилиною берег вiддалявся i вiддалявся.
      I тут Адамадзе побачив, як офiцери i солдати, якi не протовпилися на пароплав, скидали шинелi i стрибали з молу у вже по-зимовому холодну воду. Вони пливли до пароплава, благаючи пiдiбрати їх. Дехто з них тримав у зубах Георгiївськi хрести, здобутi кров'ю в окопах свiтової вiйни, нiби пiдтверджуючи цим своє право на життя. Матроси кидали їм канати. Вони чiплялися за них, але бiльшiсть зривалася назад у воду. Пароплав вiдходив усе далi й далi, усе швидше i швидше, i ось уже плавом його не можна було наздоганяти. Залишенi на хвилях випльовували у воду ордени i хрести, гiрко матюкалися i, перед тим як пiти на дно, останнiм зусиллям посилали прокляття услiд пароплаву.
      Пiдпоручик Адамадзе плакав. Вперше за всю вiйну.
      Що його потягло назад на Україну, кинуло у вир вiйни, в iм'я чого вiн вирiшив ризикнути життям? Клава? Нi. Та рожева хмарка давно розтала у небi i годилася тiльки для юнкерських сентиментiв. Ненависть до бiльшовикiв? У нього, колишнього пiдпоручика бiлої армiї, ця ненависть давно вивiтрилася, може тому, що князем вiн був безмаєтним, а потiм за два десятилiття сам побував i люмпеном, i пролетарiєм, i експлуатованим, i погляди його, якi не встигли як слiд оформитися в забезпеченiй юностi, у зрiлому вiцi рiзко трансформувалися. I допомагати нiмцям завойовувати Росiю, яку вiн по-своєму любив i за яку бився з червоними, не дуже хотiлося.
      Нiмцiв вiн не любив. Добре розумiв, що перемога Гiтлера нiчого особливого для рядової росiйської емiграцiї не дасть. Нiмцi формували i спецiальнi бiлогвардiйськi частини, але вiн вiдмовився в них служити, називаючи про себе тих добровольцiв "сволотою", i записався у залiзничну варту.
      Згадуючи свої поневiряння в емiграцiї, вiн знаходив достатньо пiдстав, щоб мститися бiльшовикам, але в нього був свiй iнтерес, який примусив перелетiти через океан i опинитися на окупованiй Українi. Цей iнтерес називався "скарб Апостолова". I Адамадзе сподiвався на допомогу або Клави, або самого банкiра, якщо вiн живий i хоч трохи зберiг глузду.
      В емiграцiї, на чужинi, вiн зазнав багато лиха.
      Табiр для росiйських втiкачiв, цивiльних i вiйськових, пiд Константинополем був справжнiм пеклом. Одним iз перших концентрацiйних, якi пiзнiше дбанням Сталiна i Гiтлера розповзлися чумними плямами по землi Європи i Азiї вiд Атлантичного до Тихого океанiв. Константинопольський, як належить концтабору, був оточений високим парканом з колючим дротом вгорi, мав вартових, якi не випускали людей у мiсто. Начальство пояснювало такий суворий режим епiдемiєю тифу, що лютувала у таборi, позбавленому будь-яких санiтарних умов i лiкарської допомоги.
      Вважалося, що в емiгрантiв i немає потреби ходити в мiсто. На територiї була органiзована канатна фабрика i ще якiсь ремiсничi майстернi, де платили копiйки i годували усякими покидьками. Легше жилося тим цивiльним панкам-втiкачам, що окупували останнi пароплави з Криму, викликаючи обурення таких, як поручик Адамадзе, на очах якого гинули у морських хвилях бойовi офiцери i солдати росiйської армiї.
      На територiї табору вiдкрилися комiсiйнi крамницi, в яких спритнi торгiвцi за безцiнь скуповували хутра, дорогоцiннi та антикварнi речi, золото i срiбло, хороший одяг, який зберiгся у чемоданах втiкачiв. При цих крамницях були продуктовi прилавки, де за шаленi грошi можна було купити будь-якi харчi. Мiсцевi торгiвцi викачали цiнностi у росiйських емiгрантiв досить швидко. В мiру того, як порожнiли кишенi втiкачiв, крамницi згортали свою дiяльнiсть i становище табiрникiв дедалi ставало усе тяжчим i безнадiйнiшим. Виїхати з табору дозволялося лише за спецiальним викликом родичiв або друзiв, що постiйно проживали в якiйсь європейськiй країнi або в Америцi i гарантували емiгранту прожитковий мiнiмум або роботу.
      В Антона Адамадзе не було жодних цiнностей чи золота, не було й родичiв за кордоном. Становище склалося безнадiйне, i судилася йому смерть чи то з голоду, чи вiд туберкульозу або тифу, що чатували на свої жертви у брудних i взимку неопалюваних бараках.
      Але i тут доля усмiхнулася до нього. Вiд джутової фабрики у таборi пiдпоручика Адамадзе врятував полковий товариш, який знайшов родичiв у Бельгiї i, вирвавшись з табору, з часом надiслав звiдти виклик i молодому князевi.
      У Бельгiї Адамадзе довго поневiрявся, а прочувши про врангелiвську бiлогвардiйську органiзацiю, яка засилала шпигунiв i диверсантiв у Радянську Росiю, охоче зголосився до неї. Пiсля короткої пiдготовки Адамадзе з групою таких самих шибайголiв, що палали ненавистю до бiльшовицької влади, пiшов на завдання. Проте на кордонi вони потрапили у засiдку, i пiдпоручик врятувався, дякуючи темрявi i своїм прудким ногам.
      Зрозумiвши безглуздiсть такої дiяльностi бiлогвардiйцiв, Адамадзе почав шукати iнший шлях у життi. Через деякий час вiн вступив до Бельгiйського колонiального iнженерного училища, що готувало фахiвцiв для роботи у африканських колонiях. Навчання було безплатне, але вступник пiдписував контракт, що зобов'язував пiсля закiнчення вiдпрацювати п'ять рокiв у Бельгiйському Конго, при цьому частка зарплатнi вiдраховувалася за кавчання.
      Про Конго Антон Адамадзе згадував як про жахливий сон. Тропiчний лiс пiд скелястими горбами, де майже голiруч чорнi раби видобували слюду. Нестерпна, виснажлива, волога спека, гнила вода, хмари отруйливих комах i особливо велетенськi волохатi павуки, якi мiцною сiткою затягували гiлки дерев i кущiв, павуки, вiд яких неможливо було врятуватися. Прокидаючись вранцi, колишнiй пiдпоручик виявляв, що за нiч вiн опинився пiд липучою сiткою, у центрi якої висiло волохате чудисько, i протягом дня, йдучи прорубаною у джунглях стежкою, весь час наштовхувався на таку саму огидну сiтку з павуками, що коливалася перед очима...
      Антон Адамадзе витримав лише два роки, а потiм втiк на узбережжя океану, звiдки, сховавшись у трюмi пароплава, повернувся до Європи.
      Зрозумiло, приїхати назад до Бельгiї i працювати там за фахом вiн не мiг. Йому загрожувала в'язниця за невиконання контракту. I почалося звичайне для росiйських емiгрантiв життя: бурлакування, випадковi пiдробiтки, iснування на межi жебрацтва. Колишнього князя врятувало те, що вiн добре грав на пiанiно та iнших музичних iнструментах. Придбавши гiтару, вiн став завсiдником нiчних матроських кабаре у Марселi. Наслухавшись байок про те, як легко робити грошi у далекiй Америцi, вiн найнявся на судно, що пливло до Канади...
      Спогади не тiшили Адамадзе. Життя весь час сплутувало його карти i нанiвець зводило його часом нелегкi зусилля. Вступивши в Нiмеччинi до гiтлерiвської армiї, вiн потрапив на Україну. У першi днi вiйни залiзнична варта, в якiй служив колишнiй пiдпоручик, жила бiльш-менш спокiйно. Партизанськi загони ще тiльки формувалися, пiдривники не розгорнули своїх нападiв на залiзницi, у боях взвод Адамадзе участi не брав, i йому здавалося, що все буде так, як вiн планував, що незабаром вiн опиниться у Харковi i знайде Апостолових... Як далi буде дiяти, Антон Нодарович ще не знав, але основнi пункти плану виконувалися. Вiд станцiї Карлiвка, де дислокувався його взвод, до Харкова було рукою подати. Та раптом примхлива доля знову пожартувала з ним. Вночi пiд час обходу колiї вiн оступився на мiсточку i впав на камiння з чотирьохметрової висоти - забив спину i ушкодив праву ногу. Нiмецьке начальство не виявило особливого пiклування про його здоров'я i до вiйськового госпiталю у Харкiв не повезло. Тодi солдати взводу, який складався з рiзно-масного наброду росiйських емiгрантiв та схiдних нацiоналiстiв, покинули, свого командира у маленькiй приватнiй лiкарнi, що вiдкрилася в примiщеннi сiльського медпункту. Лiкар у нiй виявився квалiфiкованим, i Адамадзе почав швидко одужувати...
      Одужавши, вiн подався до Харкова. Знову перед ним знайома центральна вулиця - Сумська, величний дiм Апостолова, але в ньому заселилася якась нiмецька установа. I хоч скiльки блукав побiля нього, нiкого з Апостолових не зустрiв. Нарештi йому пощастило, на Благбазi, - так тепер називався жалюгiдний риночок, що збирався на мiсцi колись великого, багатющого, барвистого, стоголосого Благовiщенського базару, - вiн зустрiв закутану у дрантя пiдстаркувату жiнку, що торгувала усяким дрiб'язком i в якiй вiн насилу упiзнав колишню красуню гувернантку Апостолових Єфросинiю Iванiвну. В цьому йому допомiг порцеляновий чайничок з золоченим вензелем "ПА" - "Павло Апостолов", який Єфросинiя Iванiвна продавала з-пiд поли. Злякавшись людини у нiмецькiй шинелi, жiнка притьмом сховала його, але Адамадзе уже примiтив вензель, який багато рокiв тому впав йому в око пiд час званого обiду.
      Упiзнавши у чоловiковi того самого юного князя, якому колись допомагала в таємних зустрiчах iз своєю вихованкою, Єфросинiя Iванiвна почала скаржитися на, своє знедолене життя.
      У довгiй розмовi Адамадзе дiзнався, що пiсля пограбування банку все рухнуло у сiм'ї Апостолових. Павло Амвросiйович десь зник, з хати у них бiльшовики усе забрали, вони з Клавою ледве не померли з голоду, потiм Клаву зробив своєю коханкою мiлiцiонер Решетняк. З часом цей Решетняк одружився на нiй, пiшов учитися i "з хама став паном", якимсь професором. Невдячна Клава, яку вона, Єфросинiя, у тяжку годину рятувала як рiдну, ставши знову панiєю, не простягла їй руки допомоги. У тисяча дев'ятсот тридцять четвертому роцi Решетняки переїхали до Києва. Була чутка, що Клава знайшла батька i вiддала його до психiатричної лiкарнi.
      Бiльше нiчого про колишню любов пiдпоручика Єфросинiя Iванiвна не чула. Не могла вона, звичайно, знати, де подiлися цiнностi банку.
      Отже, Харкiв не виправдав сподiвань тепер уже колишнього командира взводу нiмецької залiзничної варти, i, вважаючи себе демобiлiзованим, Антон Адамадзе замислився про своє майбутнє. Зрештою, маючи документи нiмецького вояки, якi у нього ще нiхто не вiдiбрав, вирiшив ще раз спробувати щастя.
      В резервi у нього iще залишався Київ, де, iз слiв Єфросинiї Iванiвни, у психiатричнiй лiкарнi перебував старий Апостолов.
      Так пiдпоручик Адамадзе опинився у Києвi у маленькiй холоднiй кiмнатцi на вулицi Великiй Василькiвськiй.
      Вiн крутився на своєму тапчанi пiд благенькою, пiдбитою вiтром шинелькою i думав гiрку думу. Адже перелiтав через океан, записувався до нiмецької армiї, ризикував бути убитим зовсiм не для того, щоб бринькати на пiанiно iдiотськi пiсеньки i маршi у кафе гладкого кабана Гiллера... Тiкаючи у далекi роки з бiлою армiєю з Криму, наречений гарненької гiмназисточки Клави Апостолової нiяк не думав, що доведеться колись повернутися... Але повернення виявилось безглуздим. Клави Апостолової у Києвi теж не було. Адамадзе довiдався, що вона з чоловiком евакуювалася. Щоправда, пiдтвердилося, що батько її, старий Апостолов, справдi перебуває у психiатричнiй лiкарнi. Тепер треба було зумiти побачитися з ним...
      Час минав. Адамадзе усе дужче вiдчував голод. У животi бурчало, погляд його усе частiше зупинявся на натюрмортi з харчами, який вiн знайшов на вулицi i повiсив навпроти тапчана.
      Вiн глянув на годинник. Так, час йти у кафе. Слава богу, хоч тут доля не позбиткувалася з нього i вiн зустрiвся з тим Артуром Христофоровичем. Хоч вечерю щодня має.
      Адамадзе пiдхопився i став чiпляти до шиї чорного метелика.
      7
      Гауптштурмфюрер холодно кивнув Люцiї, мовби вперше побачив, i, трохи вiдсторонивши її рукою вiд коридору, пройшов в глиб квартири. В кiмнатi Курт ковзнув поглядом по стiнах з лiтографiями i портретами акторiв, по слониках, що виладналися вервечкою на поличцi з книгами, одсмикнувши завiсу, що затуляла нiшу алькова, заглянув у всi кутки, потiм пiдiйшов до вiкон, якi виходили у двiр, i зазирнув униз. З першого, бiля входу в квартиру, можна було побачити не тiльки подвiр'я, але й вузький простiр мiж будинками, а так само смужку тротуару i вулицi.
      Люцiя стояла нi в сих нi в тих. Вона була вкрай збентежена несподiваною появою Курта i його незрозумiлою поведiнкою. Слiдом за гауптштурмфюрером й собi краєм ока заглянула у найближче вiкно. Знайомий краєвид змiнився: на тротуарi бiля їхнього будинку кам'яно застиг автоматник.