Кривавий блиск алмазiв (на украинском языке)

      А вiн, сищик Дмитро Коваль, хоч i полковник, а все одно тiльки сищик. Невже цiєю забутою справою завершується все i вiн бiльше не буде тривожитися пошуком iстини, утвердженням справедливостi в не зовсiм об'єктивному i справедливому суспiльствi?
      Гомiн у коридорi перебив думки Коваля. Дверi розчинилися, i до кiмнати швидким кроком увiйшов капiтан Андрiйко. За ним показалися Спiвак та Задорожний.
      - Ну, що тут у вас, Дмитре Iвановичу? - строго спитав капiтан. - Як бачите, все покинули i прилетiли! - Промовляючи це, Андрiйко досвiдченим оком уже обнишпорив кiмнату, побачив драбину, вiдкрите у стелi вентиляцiйне гнiздо i здогадався про причину виклику.
      - Знайшли?! - мало не вигукнув вiн. В голосi його змiшалися i недовiр'я, i радiсть, i заздрiсть.
      - Здається, - вiдповiв Коваль. - Зараз перевiримо. Та ранiше ви, певно, вiзьмете понятих, i, крiм того, має приїхати ще одна зацiкавлена особа. Думаю, що знайшов... - повторив вiн.
      Поки запрошували понятих, приїхав Адамадзе. Андрiйко упiзнав його i тепер повнiстю зрозумiв Коваля.
      Запопадливий Задорожний став на драбину, збираючись пiднятися вгору, та Коваль зупинив його:
      - Я сам.
      Вiн не мiг допустити, щоб iнша людина ризикувала. Хто зна, що придумав гауптштурмфюрер, ховаючи за фальшивою стелею коштовностi, яку пекельну машину! Адже, натрапивши на коробку, полковник вiдчув пiд пальцями якийсь м'який дрiт.
      Коваль попросив усiх вiдiйти подалi, просунув у отвiр правицю до лiктя i обережно обмацав коробку з усiх бокiв.
      Дрiт нiкуди не вiв, просто обв'язував її. Тодi полковник легесенько потяг коробку до себе. Вона зрушила з мiсця. Потягнув дужче. I запилена, брудна залiзна коробка з'явилася на очi. Коваль полегшено зiтхнув. "Не встиг нi забрати, нi замiнувати!" - промайнула думка про Рауха.
      - Вона! - побачивши знахiдку, скрикнув Адамадзе i пiдбiг до драбини. - Вона! - простяг вiн обидвi руки.
      Коваль, спускаючись, дав потримати коробку старому, потiм забрав, поставив на стiл, зняв телефонний дрiт, яким вона була перев'язана, i вiдкинув кришку.
      Вмить кiмната осяялась. Алмази, потрапивши на свiтло, ожили у своїх оксамитових чарунках. Життя завирувало в них, вириваючись з глибин i бризкаючи вогнем. Вони мiнилися, грали кольорами, барвистi снопи свiтла струмiли з них, i довгi кинджальнi промiнцi слiпили очi людям, якi зачудовано завмерли над столом. Нестерпне для ока, їхнє гостре сяйво ставало раз у раз то зеленкуватим, то синiм, то рожевим або червоним. Слiпучий блиск алмазiв заворожував, потьмарював розум, у кожному сяйному камiнчиковi вчувалася якась страхiтлива сила.
      Вони змiїно мерехтiли, i чарiвна гра коштовностей викликала у Дмитра Коваля не тiльки захоплення, а й мiстичний, терпкий жах. Зло, з яким вiн боровся усе життя, вперше з'явилося перед ним у таких казково-прекрасних шатах, i йому здалося, що в червоне алмази забарвлюються частiше, нiж в iншi кольори, так наче весь час кривавляться, обмиваються кров'ю...
      Київ - Передєлкiно - Берлiн. 1990.