- Та бувало, чого ховатися... Ну до чого, скажу вам, бридко! Туша свиняча, а не баба. Туша, та й годi, - повторив Бородiй, розпалюючись. - Тiльки коли очi заллю! Сам собi слово давав: "В останнiй раз! I гори вона синiм полум'ям!.." А потiм минає якийсь час, витрачусь, горло пересихає, терплю день, другий, i нiхто не те що на пляшку на сто грамiв не позичить. Ото дзвоню їй i йду. Як кролик до удава. Ще й боюсь, коли б не передумала... Знаю - i випивка буде по саму зав'язку, i закусь добра, а iншим разом ще й у кишеню на похмiлля тицьне... Добре, думаю, не обрiжеться менi, якщо iще один раз...
      Бородiй замовк i нижче нахилив голову. Спiваку було неприємно дивитися на цю порiвняно немолоду людину, - столяру минав сорок другий рiк, - яка сидiла перед ним, ховаючi очi. I все ж п'яничка столяр здавався йому чистiшим вiд тих молодикiв-масажистiв iз середньою медичною освiтою. Цей хоч очi собi заливав перед тим, як обiйняти ту гладку Людмилу Йосипiвну, що колись, дуже давно, була стрункою Люцiєю.
      - Ну, що ж, а тепер знову про головне, Василю Вiкторовичу, нагадав Спiвак. - Поговоримо про дiаманти. Ви не здогадуєтесь, де вони могли подiтися з хати Гальчинської?
      - Та я, боже мiй! - заприсягався столяр.
      - Ви бачилися iз Людмилою Йосипiвною десь iз двадцять першого по двадцять третє грудня?
      - Двадцять першого? Двадцять третього? - перепитав Бородiй. Нi.
      - А двадцять другого?
      - Теж не бачив.
      - Коли ви востаннє були в неї?
      - Востаннє? - почухав потилицю, пригадуючи дату, столяр. - Зараз точно скажу. В кiнцi листопада. Бiльше не був. У мене пiд Новий рiк роботи пiд саму зав'язку. План рiчний горiв. Начальство як сидорову козу ганяло. Нi суботи тобi, нi недiлi! - Вiн на мить зупинився, весь вигляд його свiдчив про напружену роботу пам'ятi. - Нi, брешу! раптом мало не радiсно вигукнув вiн. - Був я в неї у груднi, на початку, третього числа. Останнiй вихiдний нам дали у старому роцi.
      - Третього грудня? - перепитав Спiвак. - Ви точно пригадуєте?
      - Точно. У недiлю.
      - I бiльше не було вихiдних аж до Нового року?
      - Нi.
      - А що ви робили i де були двадцять другого грудня? Мене цiкавить весь день, з ранку до вечора. Строго по годинах... Не поспiшайте. Спокiйно згадайте...
      I Бородiй почав згадувати, що робив, де був у той четвер двадцять другого грудня. Це була для нього нелегка справа. Вiн весь час плутався у днях i датах, виправлявся, мiняв свiдчення i зрештою сказав: "Робiть зi мною що хочете, але у той передноворiчний тиждень, i в середу, i в четвер, i в п'ятницю, до пiзнього вечора був на роботi, хiба що в обiд у гастроном вибiгав купити поїсти.
      Спiвак згадав розповiдь Шумейкової про те, що уже в новому роцi вона побачила Бородiя на Бессарабському ринку. Вони мало не нiс до носа зiткнулися, проте столяр удав, нiби не упiзнав її, а вiдвернувся i швиденько гайнув собi. Хочеш не хочеш, думалося слiдчому, а версiя "знайома", яку можна було розробляти стосовно молодих негiдникiв масажистiв, якби не їхнє алiбi. Доведеться, вирiшив вiн, доручити лейтенантовi Задорожному перевiрити слова Бородiя i уточнити, чи справдi столяр має алiбi.
      Вивчаючи похнюпленого чоловiка, який раз у раз пригладжував долонею свiй i так рiвненький, прилиплий до спiтнiлого лоба чуб, радник юстицїї раптом подумав: "А чи не використовувався цей чоловiк Гальчинською iще для чогось? Адже для любовних розваг вона мала молодших жеребчикiв!" Услiд за цiєю думкою народилася iнша, яка, здавалося, нiяк не була пов'язана з попередньою: "Звiдки Гальчинська брала грошi? Пенсiя у неї мiзерна, iнших матерiальних джерел немає. Є тiльки одне - дорогоцiнностi, якi невiдомо як припливли до неї. Багатi коханцi у днi молодостi? Але такими подарунками, як той перстень, що його не могли оцiнити в Києвi, навiть мiлiонери не розкидаються... Дорогоцiнностi, коштовнi прикраси... Але дiамантами ситий не будеш, не гризтимеш їх... ранiше їх треба обмiняти на грошi... Хто ж їх продавав Гальчинськiй, хто купував?.. Тут цiлий клубок нерозгаданого, i, можливо, саме у цьому клубку та ниточка, яку вони з капiтаном шукають...
      Сама вона навряд чи продавала б, та ще незнайомим людям. Здавала б у скупку? Теж нi. Там вимагають паспорт. Побоялася б, щоб не зацiкавились, звiдки у неї такi унiкальнi антикварнi коштовностi?
      Можливо, доручала саме Шумейковiй i цей спiльний iнтерес склеював їхню дружбу, а всi розмови релiгiйної лiкарки про спасiння душi, то лише камуфляж?
      Петро Якович вирiшив ще раз допитати Шумейкову i спробувати вивiдати це у неї, а також поцiкавитися скупкою, яка якраз мiститься в районi Бесарабки.
      Але якою мiрою його мiркування можуть стосуватися столяра Бородiя?
      Вiн ще раз обвiв поглядом Пригнiченого пiдозрюваного, який покiрно сидiв перед ним, якийсь нiби розчавлений подiями, що каменем впали на його голову, i весь час смикав край рукава свого старого ватяника.
      Нi, вирiшив Спiвак, не доручила б Гальчинська якийсь свiй дiамант продати цiй людини iз спитим, одутлим обличчям. Це у будь-кого викликало б пiдозру i, зрештою, вивело б на неї.
      - Добре, Василю Вiкторовичу, - вiдриваючись вiд довгого ланцюжка мiркувань, перейшов до дальшого допиту радник юстицiї. - Повертаємось до коштовностей Людмили Йосипiвни. Ви заявили, що бачили їх на нiй, але вони вас не цiкавили. Так?
      - Так, - радо кивнув Бородiй, думаючи, що слiдчий цiлком згодний iз його запевненнями.
      - А менi щось не вiриться, що ви такий вже байдужий до краси, - говорив далi Спiвак, спостерiгаючи, як хмурнiє лице пiдозрюваного. - Ви ж майстер, i червонодеревник, мабуть, а не просто складач табуреток, нiжок та пронiжок. Як же ви не захоплювалися такою красою?..
      - Та менi... хiба менi, як випив, до них було, заллю очi - i все... Що я там бачив?!
      - А не доручала вам Людмила Йосипiвна продати обручку або камiнчик?.. Ну, вiднести до скупки або що... - про всякий випадок, щоб потiм не дорiкати собi, спитав Спiвак.
      - Нi, - хитнув головою столяр. - Нiколи такого не казала...
      - Гм, - гмукнув слiдчий. - Добре. Тепер, Василю Вiкторовичу, останнє запитання. Дуже важливе. Напружите пам'ять, згадаєте - i на сьогоднi все, я вас поки що вiдпущу. Вiдповiдайте як на сповiдi, наче перед батюшкою.
      Бородiй втупив у радника юстицiї насторожений погляд.
      - Скажiть, Василю Вiкторовичу, чи не говорили ви кому-небудь про коштовностi Гальчинської?
      Столяр вiдразу хитнув головою.
      - Не поспiшайте, - попередив Спiвак. - Подумайте, згадайте... Не спецiально, а так, випадково, з п'яних очей... Могло бути. Цiлком. Десь бевкнули: мовляв, є така багатюща жiнка, у якої дiаманти i рiзнi прикраси... Га, Василю Вiкторовичу? Пригадайте.
      - Нi, - твердо сказав столяр. - Нiколи й нiкому!
      - А все ж? Нiкому не похвалилися, що от маєте знайому, яка завжди пляшку поставить. Десь комусь за чаркою. Рiзне говориться за столиком, коли у чоловiчiй компанiї...
      - Про таке не говориться, як у мене, - похмуро вiдповiв Бородiй.
      - Дайте вашу повiстку, - сказав Спiвак, - щоб вас випустили... А самi ось прочитайте протокол i пiдпишiть.
      Радник юстицiї iз змiшаним почуттям дивився услiд сутулiй постатi столяра, який важкою ходою пiшов до дверей. Вiн випростав свої довгi зомлiлi ноги пiд столом. Якщо довго тримати їх в одному положеннi, зiгнутими, то через хворобу судин кров у них бiжить погано, вони терпнуть i тупо болять...
      13
      Гнилий осiннiй вiтер проймав до кiсток. Сiялася мжичка, в пелену дрiбнiсiньких краплинок холодного дощу раз у раз вдиралися заряди колючих снiжинок. У темрявi розпливалися рiдкi вогнi двох лiхтарiв i свiтловид фар великих закритих фургонiв, якi виладналися в один ряд на просторому подвiр'ї психлiкарнi.
      Адамадзе переступав з ноги на ногу бiля однiєї з таких машин. Його, як i всiх полiцаїв, яких привезли цiєї ночi до психлiкарнi, не проiнформували, навiщо їх пiдняли серед ночi i що означає очiкувана акцiя. Але внаслiдок логiчних мiркувань, в основi яких був уже набутий досвiд, полiцаї здогадувалися, навiщо цi великi фургони, чому операцiєю керують гестапiвськi чини. Не було для них секретом, що, за фашистським орднунгом, євреї, цигани, комунiсти, а також невилiковнi хворi, зокрема психiчнi, мусять бути знищенi. Однi - як вороги нацiонал-соцiалiзму, iншi як неповноцiннi чи баласт, що даремно хлiб переводять. Отже, нiмцi щось надумали зробити з мешканцями психлiкарнi.
      Адамадзе нервував. Адже в цiй лiкарнi тримають Апостолова, заради зустрiчi з яким перетяв океан, поневiрявся по Європах, злигався з нiмцями, став мало не iнвалiдом.
      Втратити зараз Апостолова, єдину, хоч i дуже тонку, ниточку до скарбу, було б повним крахом усiх надiй. У колишнього князя обертом йшла голова. Але поки що вiн нiчого не придумав i мовчки стояв в оточеннi. В головi весь час спалахували картини пережитого, що ятрили душу. У Францiї його запроторили до табору iнтернованих iспанцiв та добровольцiв iнтернацiональних бригад, хоч вiн нiякий не iспанець i менш за все цiкавився як генералом Франко, так i демократами. Тiльки щасливий випадок вивiв його з того табору. А потiм - Нiмеччина, охоплена шалом звiрячого патрiотизму: "Дойчланд, Дойчланд юбер алес!" Коли нiмецькi вiйська увiйшли до Парижа, вiн попросився на службу в армiю фюрера i йому, колишньому пiдпоручику бiлої Добровольчої армiї Врангеля i нащадку грузинського князя Адамадзе, було виявлено довiр'я, порадили почекати якийсь час. Вiн, звичайно, не знав, що слушний час, про який йому натякнули, це наступний "дранг нах остен" - вiйна з бiльшовицькою Росiєю. Вiн не був великим полiтиком чи дипломатом, але iнтуїтивно вiдчував, що ранiше чи пiзнiше це станеться, бо не повiрив у договiр мiж Гiтлером i Сталiном, i не помилився.
      I ось тепер все гинуло. Адамадзе не знаходив собi мiсця. З кожною хвилиною нервував усе дужче, бо розв'язка невiдворотно наближалась, а нiчого путнього не придумав. Вiд хвилювання йому стало жарко, i вiн уже нiчого не помiчав навколо: нi мряки, що висiла над головою, пiдсвiчувана лiхтарями, нi вiтру; не помiчав i розпливчастих постатей полiцаїв, що так само нидiли бiля машин, чекаючи наказiв гауптштурмфюрера, який зайшов у примiщення розпорядитися евакуацiєю.
      "Що робити?! Що робити?! - билося в головi Адамадзе. - Зараз виведуть їх, разом iз iншими i запхнуть у машину й Апостолова i повезуть десь на лiквiдацiю, можливо, у Бабин яр, - i прощай надiя що-небудь довiдатися про скарб". На очах у Адамадзе обривалася остання ниточка. Звичайно, вiд колишнього банкiра багато не довiдаєшся - князь це уже зрозумiв: що взяти з божевiльного?! Але хто зна, може, старий якось i прохопиться потрiбним словом - нiкому не вiдомо, як крутяться жорна у покалiченому млинi...
      "Випросити Апостолова у гауптштурмфюрера? Попросити вiдкласти акцiю для банкiра? Завдяки рекомендацiї спiвачки, гауптштурмфюрер Раух прихильно ставиться до нього. Вiн влаштував його до полiцiї, куди ранiше не брали через кульгавiсть, i навiть не рядовим, а старшим полiцаєм. Єдине, що зажадав Раух вiд Адамадзе, - позбутися бороди. Борода була пишна, чорна до синяви, з ледь помiтними бiлими iскорками. Колишнiй князь викохував її у лiкарнi, куди потрапив пiсля падiння з мiстка, дорожив нею. Але що зробиш, коли треба! Гауптштурмфюрер не любив борiд - вони завжди нагадували йому про партизанiв-лiсовикiв.
      Проте як пояснити таке прохання?
      Адамадзе кляв себе, що не здогадався пiд яким-небудь приводом ранiше забрати Апостолова з лiкарнi. Чорт iз ним, посадив би в хатi, доглядав би i, дивись, витяг би з нього, що треба. Але хто мiг подумати, що ця акцiя вiдбудеться так швидко i так несподiвано.
      "Сказати гауптштурмфюреру, що це мiй тесть? - гарячкове мiркував Адамадзе. - Нi, - вирiшив вiн, - не допоможе!"
      "Вiдкритися Рауху i подiлити скарб?!"
      "Неможливо. Забере все i застрелить".
      "Нi, не знищить, принаймнi попервах. Йому потрiбен буде зацiкавлений помiчник".
      "А потiм усе одно кiнець! Вiд гауптштурмфюрера нiкуди не втечеш, не сховаєшся. А накладати головою не варто, навiть заради мiльйонiв. Що ж робити?"
      Цiлком вiрогiдно, що Раух такий фанатик нацiї, який вiдмовиться вiд власного щастя на користь Гаймат i Гiтлера. Тодi вiн офiцiйно органiзує розшуки, сподiваючись в разi удачi на ще один хрест i пiдвищення по службi... А вiн, Адамадзе, залишиться нi при тих нi при сих. I мовчатиме, бо, як тiльки розкриє рота, той самий Раух негайно його знищить.
      "Що ж робити?!"
      Побачивши, що з лiкарнi строєм, покрикуючи, есесiвцi уже виводять першу партiю хворих у лiкарняних халатах, що, загуркотiвши мотором, один iз фургонiв пiд'їхав упритул до ганку, щоб хворi прямо з дверей лiзли в нього, Адамадзе зовсiм розгубився. Вiн кинувся до фургона, хоч мiсце його було бiля брами i машин, i почав зазирати в обличчя хворих, якi покiрно, навiть поспiхом залiзали у черево фургона, куди не проникав пронизливий вiтер i тому там було трохи теплiше, нiж надворi. Апостолова серед них не побачив.
      Та ось вiд'їхав перший фургон, поступаючись мiсцем бiля ганку наступному. Друга машина... третя... Усе вiдбувалося швидко, чiтко, тихо, навiть буйнi хворi у гамiвних сорочках iз зав'язаними ззаду рукавами не дуже огризалися.
      I нарештi... Адамадзе спочатку бiльше iнтуїтивно вiдчув, нiж побачив, що до чергового фургона залазить колишнiй банкiр.
      Не тямлячи, що робить, - будь що буде! - вiн кинувся до приступки, на яку вже пiднявся Апостолов, збираючись гулькнути у затишок фургона, i стягнув його вниз. Посадка затрималася.
      - Век! - загорлав на Адамадзе есесiвець, що стежив за посадкою. Але в цей момент iз сусiднiх дверей разом з лiкарями вийшов гауптштурмфюрер Раух i наблизився до машини. Вiн теж спочатку не втямив, що вiдбувається, чому полiцай витягає з юрби божевiльного замiсть того, щоб заштовхнути його в фургон.
      Адамадзе виструнчився перед Раухом.
      - Гер гауптштурмфюрер, це - банкiр, - показуючи на Апостолова, забелькотiв вiн ламаною нiмецькою мовою. - Розумiєте - банкiр, дiаманти, золото, сапфiри, долари, стерлiнги, марки.
      Раух пiдозрiло глянув на Адамадзе, певно, у нього промайнула думка: чи не треба й цього полiцая, який, здається, теж збожеволiв, вкинути до фургона? Але слова "гольд", "дiаманти" пробилися до його свiдомостi. Вiн змахнув рукою есесiвцю бiля машини - продовжуйте посадку! - а сам, освiтивши Апостолова потужним лiхтарем, пильно подивився на невисокого, худорлявого дiдка, що тремтiв вiд холоду у своїй тоненькiй лiкарнянiй пiжамi.
      - О, банкiр?! - перепитав Раух Адамадзе.
      - Так, так гер гауптштурмфюрер.
      - Вiн має скарб?
      Раух наказав Адамадзе вiдiйти вiд фургона. Ведучи за собою Апостолова, той рушив за гестапiвцем.
      - Ну, - грiзно спитав полiцая Раух, вiдiйшовши подалi вiд тих, хто мiг почути їхню розмову.
      - Гер гауптштурмфюрер, цей чоловiк пiсля революцiї сховав значнi скарби. Вiн був керуючим великого банку у Харковi i рятував цiнностi вiд бiльшовикiв. I знає мiсце тiльки вiн.
      - Хе-хе! - пхинькнув Раух. - Що може знати божевiльний?!
      - Я сподiваюсь розговорити його. А якщо вiн зараз пiде, - Адамадзе затримався, пiдбираючи слово, - за наказом...
      - Гм, - гмукнув гестапiвець. - Зрештою, це нiколи не пiзно... А звiдки ти знаєш про це?..
      - Я був знайомий з ним ще в громадянську вiйну в Росiї, я дружив з його дочкою Клавою, точнiше, був її нареченим, отже, законний спадкоємець...
      - Законний навряд, - посмiхнувся Раух. - Але оскiльки бiльше спадкоємцiв немає, будемо так вважати. Отже, де скарб? Кажи швидше, менi нiколи!
      - Цього я точно не знаю. Маю деякi плани, але їх треба уточнити. Я сподiваюсь i на нього, - кивнув на Апостолова, що мовчки видирався з мiцної руки старшого полiцая.
      Гауптштурмфюрер гукнув у нiч, i до нього пiдбiг водiй у формi солдата СС.
      - Обох до мене, - наказав Раух, кивнувши на Адамадзе i Апостолова. - У вартiвню.
      Солдат повiв їх до машини гауптштурмфюрера. Адамадзе впихнув хворого у легкову БМВ, сiв поруч, i автомобiль покотився до центру мiста, їм навздогiн гарчали мотори фургонiв, що виїжджали з подвiр'я лiкарнi. Останнє, що Адамадзе почув, коли сiдав у БМВ, був рiзкий вигук гауптштурмфюрера: "I персонал теж! Вони такi ж, як i їхнi пацiєнти!" Перед очi нiби став головний лiкар з його пташиним обличчям i гострим, пiдозрiливим поглядом. Майнула думка, що народилася у душi, вдячнiй цiєї хвилини до Рауха, - гауптштурмфюрер завжди має рацiю.
      Гауптштурмфюрер, повернувшись у гестапо, не вiдразу зайнявся Адамадзе i Апостоловим. Певно, у нього були бiльш нагальнi справи. Князь не знав, що думати, замкнений на кiлька годин разом iз божевiльним. Що може вигадати витончений садистський розум гестапiвця, передбачити вiн не мiг.
      Та ось клацнув замок у камерi, i мовчазний солдат коротким рухом правицi наказав йти за ними: "Ком!"
      Коридором, яким вони йшли до кабiнету Рауха, назустрiч рухалось двоє: попереду, похитуючись, якийсь закривавлений чоловiк, за ним - чорний солдат. При їхньому наближеннi конвоїр зупинив побитого i штовхнув його лицем до стiнки.
      Адамадзе зрозумiв, що це допитували якогось пiдпiльника чи партизана. Останнiм часом, немов прокинувшись вiд шоку, у мiстi заворушилися пiдпiльнi групи, з'явились на базарах у кошиках покупцiв закличнi листiвки про опiр окупантам, лiпилися i на мокрих стовпах, на стiнах будинкiв, почалися пожежi на залiзницi, в майстернях. З Берлiна наказали негайно покiнчити з цим.
      Гестапо лютувало, перепадало й полiцiї, яка з нiг збилася, шукаючи по мiсту "листонош", виявляючи саботажникiв.
      Самого Адамадзе цi справи не хвилювали. Звичайно, стовбичити холодними чорними ночами десь на посту чи патрулювати вулицями, проводити облави, чекаючи кулю з-за рогу, було не дуже приємно. Але вiн сприймав цi тяготи i небезпеку як видатки великої мети, заради якої переплив океан i, ризикуючи життям, протюпав через вогненний фронт аж сюди, до Києва. Його цiкавив тiльки апостоловськiй скарб, притягував, як магнiтом. Вiн забрав усi його думки, ввижався i вдень, i вночi розсипами слiпучих камiнцiв, золотих монет i раритетiв, з яких кожен може забезпечити пiсля вiйни розкiшне життя.
      Все iнше Адамадзе робив iз службового обов'язку, з прямого наказу начальства, уже розчарувавшись в iдеях, якi колись привели юнкера у бiле вiйсько визволителiв Росiї i впродовж багатьох рокiв наповнювали його життя якимсь змiстом. Щось похитнулося в ньому пiсля сiльської лiкарнi, де вiн вперше побачив простих людей, катованих вiйною, викликали вiдразу i нелюдськi акцiї гестапо, в яких i вiн мусив брати участь, силуючи себе нi про що не задумуватися.
      Проводячи у коридорi повз скалiченого чоловiка, Адамадзе опустив погляд i пришвидшив крок. Конвоїр зупинив його i Апостолова перед вузькими дверима якогось кабiнету i постукав. Потiм проштовхнув їх у кiмнату i, клацнувши каблуками, виструнчився.
      Раух стояв серед кабiнету, збуджений, розхристаний, iз страдницьким виразом на обличчi i лiвою рукою погладжував свою правицю.
      - Не стримався, донерветер, - пробурчав сам до себе, тамуючи бiль. - Фанатичний бандит, - кинув Адамадзе. - Тепер хтозна, скiльки болiтиме. Не люблю бруднити об них руки, є для цього у мене фахiвцi... А тут не витримав... Та нiчого, пiдвал ту свиню iще чекає.
      Бiль у руцi потроху вщухав, i гауптштурмфюрер, пильно глянувши на Апостолова, звернувся до Адамадзе:
      - Ви його пробували розпитати, поки були разом? Вiн якось реагує на вашi слова? Я сподiваюсь, ви, князю, не образилися, що довелося потримати трохи вас в iзоляцiї, - раптом додав Раух. - Наша таємниця не повинна розповзатися.
      Адамадзе кивнув. Здається, гауптштурмфюрер теж захопився iдеєю пошукати скарб банкiра i збирається, незважаючи на рiзницю становища, поводитися з старшим полiцаєм як iз рiвнею.
      - Розмовляв, розпитував, але поки що безрезультатно. Як кремiнь. Але, я думаю, розколемо цей камiнець.
      Адамадзе вирiшив, що Курту не треба знати про його самостiйнi вiдвiдини психлiкарнi.
      - Цей дiамант, - ледве помiтно посмiхнувся Раух. - Хоч вiн сам мало схожий на коштовний камiнь... Я вже радився з лiкарем, продовжив Раух i потягся за цигарками. Вiн вiдкрив коробку перед Адамадзе. - Сильний стрес може допомогти. Донерветер, тiльки б серце у нього не пiдвело, - кивнув на Апостолова, який байдуже стояв у кутку, там, де його поставив Адамадзе, легенько похитуючись, мов зображаючи собою маятник, блаженно посмiхаючись.
      Гауптштурмфюрер пiдвiвся з крiсла, вийшов з-за столу i наблизився до Апостолова.
      - Де твої грошi, де закопав? - гаркнув вiн в обличчя хворому. - Ти розумiєш нiмецьку.
      Той щось залепетав, забурмотiв, захехекав i став бризкати слиною. Гауптштурмфюрер стояв близько, i кiлька крапель втрапили на розстебнутий мундир.
      - У-у, швайнегунд! - скипiв Раух. - Мовчиш! Ну та я з тебе усе витягну, у мене порозумнiшаєш i все згадаєш. У нас тут не таке згадували!.. Ходiмо з ним униз, - запросив Адамадзе.
      Вони спускалися сходами, i Адамадзе, пiдтримуючи пiд руку Апостолова; який покiрно ступав сходинками, розповiдав гауптштурмфюреру:
      - Пам'ятаю, в кас у двадцятих, коли стояли в Криму на Сивашi, бувало, по груди у гнилiй водi, мiй приятель пiдпоручик Самофалов пiдчепив малярiю. Розумiєте, болото, комарня... Через кожнi два-три днi пiдпоручика, як на замовлення, трусило, та так, що пiдлiтав до стелi землянки. Нiяке лiкування не допомагало, правда, i лiкiв, хiнiну або що не було.
      I от наш ротний фельдшер якось сказав: "Спробую!.. Тiльки помiстiть його на нiч в окрему землянку". Жили ми тiсно: по п'ять-шiсть офiцерiв в однiй. Так i зробили. Серед ночi, коли Самофалов мiцно спав, фельдшер вскочив у його землянку i у темнотi щосили почав перiщити його рушником. Очманiлий пiдпоручик схопився i став кричати, пiсля чого вибiг iз землянки. Вранцi йому все розповiли. Вiн трохи не пристрелив фельдшера. Але - диво, пропасниця зникла, як не було.
      Фельдшер пояснив: "Лiкувати хворобу треба тим самим, що її викликало. У пана пiдпоручика малярiя так мiцно засiла тому, що з'явилася тут, на Сивашi, в обстановцi страху, який викликають червонi, що стоять навпроти, по той бiк протоки. Через те i лiкувати її треба було раптовим стресом, або, точнiше, шоком. До речi, так менi пояснював i лiкар iз психiчки"
      - От, от, - погодився гауптштурмфюрер. - Ви пiдтверджуєте мою iдею. Хоч я не знаю, де i коли таке трапилося з вашим Апостоловим, але, гадаю, страху вiн набрався, коли бiльшовики узяли його за шкiрки.
      Тим часом усi троє спустилися у довгий коридор, перетятий залiзною решiткою, за якою стояв солдат.
      Побачивши гауптштурмфюрера, той одчинив дверцята, i вони пiшли повз анфiладу глухих залiзних дверей. У далекому кiнцi коридору теж маячив вартовий, який витягся струнко, коли Раух минав його. З-за крайнiх залiзних дверей долiтав чийсь стогiн, потiм зiрвався жiночий крик i пiдстреленою чайкою забився у тiсному пiдземеллi.
      - Партизанен, - сказав гауптштурмфюрер. - Комунiстка. Уперта вiдьма, та мої хлопцi знають справу.
      Вони повернули у вiдгалуження коридору, яке раптом вiдкрилося їхнiм очам. Ще кiлька десяткiв крокiв, i Раух сказав: "Тир".
      Вiн штовхнув дверi, i всi опинилися у довгому примiщеннi з низькою стелею, бар'єром i мiшенями на далекiй стiнi, якi являли собою начерки людських постатей у формi солдат i офiцерiв Червоної Армiї.
      Раух вiдвiв Апостолова до стiни, сам повернувся до бар'єра i витяг пiстолет.
      - Зараз пощиплемо йому нерви. Може, й мозок стане на своє мiсце. - Вiн прицiлився у старого. - Маленький вогняний нiмб навколо голови, - кинув до Адамадзе. - Як у справжнього апостола.
      - Гер Раух, ви можете вбити!
      - Я влучаю у пiдкинуту вгору марку, - пихато вiдповiв гауптштурмфюрер. - Не турбуйся. Тiльки полякаємо.
      Кiлька пострiлiв, якi пролунали серед глухих стiн, здалися громами.
      Апостолов закричав i упав на бетонну долiвку. Адамадзе i Раух пiдбiгли до нього.
      - Ах, донерветер! - вигукнув штурмбанфюрер. - Трохи схибив. Рука! - Вiн знову, як у кабiнетi, потер лiвою правицю... - Усе через ту партизанську свиню!
      Тим часом Адамадзе витяг хусточку i тулив її до вуха старого, з якого юшила кров.
      - Гм, кiлька мiлiметрiв, - сердито промовив Раух, - такого зi мною ще не було. Пiднiмiть його.
      Дiдок був важкий. Адамадзе ледве зiп'яв його на ноги.
      - Де дiаманти, золото, грошi? Де сховав? Кажи! - I Раух виразно помахав перед носом старого парабелумом. На Апостолова це не справило враження, вiн тихо стогнав, дивився на гауптштурмфюрера жальним поглядом i зацьковано посмiхався.
      - Золото! - закричав Раух. - Де сховав? Донерветер! Застрелю!.. Адамадзе, перекладiть!
      - Гер Раух, - втрутився той, продовжуючи тримати просяклий кров'ю носовичок бiля в. уха старого. - На нього, здається, нiчого не вплинуло. А я дещо згадав... - Адамадзе таки згадав, що сп'янiлий Гущак якось бурмотiв, що щастя чекає його у Вербiвцi. Чи не в цьому ключ, чи не у цiй назвi розгадка? - Гер Раух, дайте, будь ласка, i ваш носовичок. Цей уже весь у кровi. Подумати тiльки, вухо має вiдро кровi!
      - Пане Апостолов, - звернувся до знiченого старого. - Павле Амвросiйовичу, пам'ятаєте Вербiвку? Вербiвка, так? Вербiвка! Ви там залишили грошi. Поїдемо у Вербiвку, добре?
      - Вербiвка, - заплакав Апостолов. - Вербiвка, грошi, не бийте мене... Я - Апостол. Тринадцятий. Не бийте мене, я боюсь, менi боляче... - У бурмотiннi крiзь сльози Адамадзе розiбрав слова: - Моя Вербiвка, моя!.. Ох-ах-ох-ах! Ти сатана. Сатана!..
      - Нi чорта ми вiд нього не доб'ємося, - махнув рукою Раух. Здавалося, вiн починав розчаровуватися у планах князя. Адамадзе розумiв, що цього нiяк не можна допустити.
      - Не думаю, гер гауптштурмфюрере, - заперечив вiн. - Адже Вербiвку Апостолов пам'ятає i слово "грошi" пробивається до його розуму. Гадаю, треба шукати ту Вербiвку.
      - "Вербiвку"! - перекривив Адамадзе гауптштурмфюрер. - Скiльки тих Вербiвок на цiй клятiй землi! - Це все одно що тицяти пальцем у небо... Але я дам вам карту, найдетальнiшу, дуже точну, складену у нашому генеральному штабi. З лупою у руках вишукайте менi усi цi триклятi Вербiвки по всiй Харкiвщинi i Полтавщинi. Боюсь тiльки, що i це нiчого не дасть... А де саме у тiй Вербiвцi, в якiй точцi? На землi за двадцять рокiв не буде жодних слiдiв. Хiба що усi лiси перекопати навколо усiх Вербiвок!.. Та зробимо ще спробу... Доведеться возити з собою цього iдiота... Щоб, може, на мiсцi йому щось прояснилося.
      14
      Протягом дня капiтановi Андрiйку i лейтенантовi Задорожному вдалося побувати у двох заводських клубах i Палацi харчовикiв на Подолi, де спiвала Людмила Гальчинська, поговорити з людьми, що знали її. Так швидко, за один день, об'їхати всi цi заклади у рiзних районах мiста вони змогли, бо до обiду користувалися службовою машиною. Проте, пiдсумовуючи робочий день, капiтан був явно незадоволений i картав себе. Адже знав, що короткими набiгами вони з лейтенантом нiчого до ладу не з'ясують, не знайдуть спiврозумiння з людьми, яке виникає тiльки при неквапливiй, довiрливiй бесiдi.
      На другий день оперативникам залишилося познайомитися з хористами-залiзничниками i, як вирiшив капiтан, ще раз заглянути у клуби, зупиняючись у кожному з них не на годину-пiвтори, а, якщо требi буде, присвятити повторнiй зустрiчi ще й третiй, i четвертий день - поки не переконаються, що серед друзiв i спiвробiтникiв Людмили Гальчинської й справдi немає людини, прiзвище або iм'я якої починається з лiтери "С".
      Щоб не дублювати один одного, капiтан наказав Задорожному поїхати у клуб радiозаводу, а сам знову гайнув на Подiл до Палацу культури харчовикiв.
      Вистрибнувши з трамвая разом з юрбою на Контрактовiй площi, капiтан попрямував до вузької вулички, над якою нависав у три-чотири поверхи заввишки монолiт Палацу культури. Це вогнище мистецтва було не лише пристанищем для самодiяльних колективiв, рiзних гурткiв, але й, завдяки своїй просторiй залi, справжнiм театром у густонаселеному районi. Театральнi колективи, i київськi, i заїжджi, не раз виступали тут, барвистi афiшi фестивалiв часто прикрашали його фасад i притягували гостей з усього мiста.
      Андрiйко не вiдразу пiдiйшов до палацу. Охопивши одним поглядом з протилежного боку старої, типово подiльської, низенької вулицi розцяцьковану афiшами масивну будову, що громадилася на розi двох вуличок, вiн прочитав прiзвища постановникiв, диригентiв, акторiв i все, що звичайно публiкується на театральних афiшах.
      Якийсь час Андрiйко, не поспiшаючи всередину, топтався перед будинком. Прагнув зрозумiти, чому саме сюди прийшов вдруге, що тягло його, чим викликане невдоволення учорашнiми вiдвiдинами палацу
      Мiркував вiн про речi зовсiм елементарнi як для досвiдченого детектива, про речi, якi, здавалося, за довгу практику всоталися в його кров, в його мозок i автоматично визначали поведiнку. Мiркував про те, що найчастiше тiльки серйозна обставина освiтлює цiлу подiю i визначає напрям розшуку чи слiдства. Але iнодi цю роль бере на себе якийсь зовсiм незначний факт, фактик, дрiбниця, на яку спочатку не звертають уваги, бо вкрай мiзерною, випадковою вона здається. I тiльки згодом, при уважному розглядi, ця дрiбниця стає важливою, ключовою i веде до розгадки таємницi. То де ж ця важлива дрiбниця в iсторiї вбивства Гальчинської?
      Мiркуючи так, капiтан зрозумiв, чому сам вiдчуває незадоволення своєю роботою. Строки розшуку закiнчуються, а вiн навiть при допомозi слiдчого Спiвака й досi не знайшов цiєї важливої дрiбницi. Дрiбничок навколо справи зiбралося багато, але яка з них справдi важлива, вирiшальна? Певно, надiя знайти її при повторному вiдвiданнi Палацу культури - найбiльшому iз закладiв мистецтва, де довгий час працювала покiйна Гальчинська, - привела його знову сюди.
      ...Хор неважко було розшукати. Йшла репетицiя, i злагоджений спiв долiтав у фойє.
      Минувши чергову бiля входу, капiтан пройшов в глиб примiщення до зали глядачiв. Та ось спiв, немов вiдтятий ножем, обiрвався. У коридор долетiло сухе постукування диригентської палички i сердитий, роздратований чоловiчий голос.
      Капiтан тихо вiдчинив дверi, легенько ступаючи, проник до зали i сiв у перше вiд дверей крiсло.
      Його появу помiтили на сценi, i не тiльки хористи, якi стояли до нього лицем у три ряди - спереду жiнки, вгорi - чоловiки. Диригент теж озирнувся на капiтана, дивуючись, яку справу мас до нього офiцер мiлiцiї, але, оскiльки Андрiйко не поворухнувся, повернувся до своїх справ, застукав паличкою по пюпiтру ще дужче, нiж ранiше, ще сердитiше.