- Теж коханець?! - не витримав капiтан.
      - Ну, якщо я не помиляюсь, йдеться про Бородiя. Цього довелося знати. Людмила Йосипiвна прислала його вставити менi новий замок у дверях. Це - столяр з рембуду, алкоголiк. Цього вона запрошувала найчастiше i напувала горiлкою... Йому вистачало однiєї пляшки "Московської", "Росiйської" або будь-якої, i пiсля цього вiн, очевидно, ставав ручним. Тому - десять, вартiсть пляшки, - Шумейкова не стрималася i знову гiрко посмiхнулася.
      - Рембуд Шевченкiвського району?
      - Напевне.
      - Що iще ви могли б додати у цiй справi? - питав Андрiйко, закiнчуючи писати протокол.
      Шумейкова узялася за берет, розумiючи, що допит закiнчився i її зараз вiдпустять.
      - Бiльше нiчого.
      - Ну ось, прочитайте i пiдпишiть, - пiдсунув жiнцi капiтан заповненi аркушики. - Ось тут.
      Жiнка вiдклала берет, узяла з рук капiтана ручку i розписалася не читаючи.
      - Гаразд, - пiдсумував Андрiйко. - Ми вам дуже вдячнi за допомогу.
      - Якщо пригадаєте що-небудь цiкаве, може, все ж згадаєте, хто цей "С"... Подзвонiть сюди. Це важливо, - вкинув Спiвак.
      - У будь-який час, - сказав капiтан. - Ось вам телефон, - i вiн простягнув жiнцi папiрець.
      Коли за жiнкою зачинилися дверi, Спiвак задумливо промовив:
      - Думаю, Остапе Володимировичу, Шумейкова нам багато допомогла... Тепер ми можемо уточнити алiбi пiдозрюваних. Цей останнiй телефонний дзвiнок i є, певно, рискою мiж життям i смертю Гальчинської...
      - Так, Петре Яковичу, - пiдтримав його капiтан. - I визначено годину, що дуже важливо.
      - Значить, допоможемо нашому Чубачу встановити час смертi Гальчинської. Експертиза їхня, - посмiхнувся Спiвак, - не змогла цього зробити, так ми їм допоможемо.
      - Петре Яковичу, а чи можна довiряти Шумейковiй у всьому? зауважив капiтан - Зокрема, щодо дати її останнього дзвiнка. Вона поводиться дещо пiдозрiло як на меле. Намагалася приховати, наприклад, що й до нашої розмови знала про смерть чи й убивство приятельки... Якщо введе нас в оману, це потягне за собою фальшивi алiбi.
      - Як радять древнi, сумнiвайся у всьому. Будемо сумнiватися, Остапе Володимировичу, але у нас нiчого iншого немає... Моя iнтуїцiя пiдказує, що Шумейкоза сказала правду. Яка їй вигода обдурювати кас iз цiєю датою? I потiм, здається, вона iстинно побожна i справдi сподiвалася навернути Гальчинську на шлях праведний. Можливо, тут таки зiграло свою роль i багатство Людмили Йосипiвни. Шумейкова прагнула привернути жiнку до бога, щоб цiнностi не потрапили до якихось грiховодникiв, а на благо церкви i вiруючих.
      - Треба думати. Розжувати це.
      - Думати, Остапе Володимировичу, нам з вами завжди треба. Це правда.
      - I ще одне, Петре Яковичу, що менi спало на думку. Хутро, плаття, iншi речi Гальчинської ми знайшли у племiнниць. А де подiлися той перстень з величезним дiамантом, дiамантовi сережка?.. Може, погане шукали?
      - Навряд. З вашим досвiдом, Остапе Володимировичу!.. Ви не могли нiчого пропустити, - зробив комплiмент капiтановi радник юстицiї. - Дiаманти, певно, були на убитiй, i їх забрав убивця. Власне, заради них вiн i пiшов на злочин. Ось Шумейкова розповiла, що вдома Гальчинська чiпляла на себе свої найкращi прикраси i милувалася ними. На вулицi косити їх боялася. А яка жiнка втерпить, щоб не начепити таку красу на себе - хоч вдома! Не для когось, не для публiки, а для самої себе. Є у жiнок така слабинка. - Спiвак замовк на кiлька секунд, потiм сказав: - Що ж, Остапе Володимировичу, я гадаю, можемо пiдвести якiсь пiдсумки i накреслити найближчi заходи. Попробуємо глибше вивчити оточення Гальчинської. Будемо починати з повоєнних рокiв i до останнiх днiв: де працювала, чи були в колективi чоловiки, iм'я або прiзвище яких починалося з лiтери "С", чи були сусiди з таким iнiцiалом, знайомi i навiть знайомi знайомих. I не будемо поки що вiдкидати версiю: родичi, насамперед Гальчинська i Хоменкова з чоловiками. Треба водночас далi опрацьовувати i її. Використайте усi вашi оперативнi можливостi.
      - Колосальна робота!
      - "Така наша доля, мiй любий козаче", - продекламував слова з вiдомої пiснi Спiвак.
      - Знаєте, Петре Яковичу, як хочете, а менi у головi, як кiлок, стирчить iще й отой есесiвець, що на фото. Це ж треба зберiгати це фото! Виходить, у вiйну Гальчинська була мiцно зв'язана з окупацiйною адмiнiстрацiєю, а може, й з гестапо. Поцiкавимось у комiтетi, можливо, щось є у них в архiвi. Проте трагедiя Гальчинської, менi здається, не вiдгомiн далеких часiв, а подiї сучаснi. Але, звичайно, перевiрити не завадить... Петре Яковичу, - раптом благальним тоном звернувся до капiтана Спiвак, - подзвонiть, будь ласка, чи вiльна чергова машина? Якби пiдкинули мене до прокуратури, я був би вдячний...
      11
      Раух не з'являвся два тижнi. Навiть не подзвонив. Люцiя не знала, що думати. Для чого тодi клопотався, щоб їй дозволили користуватися домашнiм телефоном, який з вересня мовчав? Сама вона не мала кому дзвонити, дiвчата з її курсу розлетiлися хто куди, та й телефони у киян, крiм кiлькох чиновникiв, що пiшли працювати до нiмцiв, в управи, полiцiю тощо, були вiдключенi з мiської мережi.
      Проте телефон в її квартирi ще жодного разу не задзвонив. Перевiряючи лiнiю, вона знiмала трубку, слухала гудок i, переконавшись, що телефон працює, нервово клала її назад. А їй було чого нервувати: дивись, пошлють Курта кудись в iнше мiсто, бо фронт весь час рухається вперед, i без його пiдтримки вона стане беззахисною перед суворою дiйснiстю. Гауптштурмфюрер не з'являвся й у кафе, i Люцiя заспокоювала себе тим, що перед Новим роком у нього багато роботи.
      Цього пiзнього вечора Люцiя прийшла з "Едельвейса" вкрай роздратована, втомлена, якась зiв'яла. Позначалося нервування в останнi днi, важка робота: наближалося нiмецьке рiздво - вайнахтен - i в "Едельвейсi" хоч i не збiльшилося вiдвiдувачiв, але пили вони, горлали якнайдужче, вiтаючи один одного з близьким рiздвом, з наступним Новим роком, з надiями на перемогу. Голос Люцiї тонув у тому галасi, офiцери слухали не так її, як самих себе, i вона не могла їх перекричати, вiд задимленого повiтря у кафе у неї пiд кiнець вечора стало дерти у горлi. Злякано думала, що навiки загубить тут голос, який вже тодi оперний! Але хоч-не-хоч мала спiвати.
      Роздягнувшись, Люцiя запалила примус i поставила у каструлi молоко - склянка теплiї о молока заспокоїла б її горло.
      Раптом Люцiя почула шарудiння бiля вхiдних дверей i м'яке клацання замка. Вона злякалася. Вiд природи ляклива, останнiм часом мiсця собi не знаходила.
      "Курт?"
      Ключi вiд дверей мав тiльки вiн. Але все одно боялася: "А якщо це - "той"?"
      "Тi" здатнi на все. Кiлька днiв тому її наздогнав на Малiй Пiдвальнiй молодик у подертому ватнику i облiзлiй кролячiй шапцi. Порiвнявшись, вiн тихо промовив: "Можеш спокутувати грiх перед Батькiвщиною. У тебе є радiо, ми знаємо, i ти запишеш Москву, Левiтана..."
      Люцiя вiдсахнулася вiд нього.
      "Ми ще зустрiнемось", - кинув вiн i миттю сховався в якомусь пiд'їздi.
      Вона пришвидшила крок, її колотило. "Батькiвщина?! А що їй дала та Батькiвщина?.."
      Зараз, стоячи у коридорi, вона вiдчула таке ж сполохане серцебиття: "Може, це не Курт, а добираються "тi"? Курт нiколи так довго не морочиться iз замком. Це вони пiдкинули менi паскудну листiвку, ловлять на вулицi i загрожують!"
      Вона сторожко стежила за дверима. I враз вiд серця вiдлягло: на порозi посмiхався Курт з великою картонною коробкою у руках.
      Люцiя кинулася назустрiч, щоб обiйняти, та вiн тицьнув їй у руки коробку i, звiльнившись, став роздягатися. Повернувшись хутко у коридор, Люцiя встигла перехопити з його рук чорне, облямоване хутром пальто i повiсити на вiшалку. Не пускаючи в кiмнату, зависла на гостевi. Ах, як вона скучила за своїм любим Куртом, уся змучилась, не знаючи, що з ним, де вiн! А вiн такий жорстокий: нi разу не подзвонив. Навiщо тодi їй телефон?! В цю мить їй забулися i косi погляди сусiдiв, похмурi обличчя знайомих людей, погрози лiсовикiв. Бiля Курта вона почувала себе в захистку вiд суворого життя. У дитинствi, - минав їй дванадцятий чи тринадцятий, - холодної дощової осiнньої днини вона, стежачи бiля вiкна за краплинами, що, мов сльози, збiгали вниз по шибцi, вiдчула, як раптом стислося серце. Сама вона була у теплiй хатi, свiтлому захистку, а надворi лютувала осiнь i вiяло близькою зимою, їй подумалось, як гарно, що в неї є сильнi, всемогутнi батьки. Це ж вони сховали її вiд холодного дощу, вiд погроз зими, коли усе покривається снiгом i навiть пташки на знаходять пiд ним собi їжi. А що, коли несподiвано раптом батьки помруть, що буде з нею? Адже сама вона не зможе добути собi нi тепла, нi кусня хлiба...
      При цiй думцi її наче обiлляло тим холодним дощем, що сiявся за вiкном.
      Може, це прокинувся прадавнiй страх перед жорстокою природою, коли людина iще не навчилася зогрiвати себе вогнем, клякла восени i збирала взимку коренi пiд холодним снiгом...
      I в душi її зажеврiло тепле, як нiколи, почуття до батькiв. Як добре, що вони в неї є, як добре, що вони житимуть ще довго-довго!
      Уже давно звик той дитячий страх, уже не потребувала допомоги батькiв, якi жили на далекiй Донеччинi i долi яких тепер не знала.
      I от цiєї страшної воєнної осенi, що промчала над нею з громом гармат, бомбових вибухiв, розстрiлами, рiками кровi, вона знову, як у дитинствi, вiдчула себе слабкою, беззахисною, i єдиною надiєю у неї став Курт.
      Її не обходило, чим вiн займався на своїй службi, хоч добре розумiла, що це щось страшне i криваве. Почуття вiдданостi гауптштурмфюреровi i якоїсь жiночої гордостi за те, що вiн обрав саме її, та й певної надiї на майбутнє, з'явилося у неї не вiдразу, поступово, в мiру того як слабшав її страх перед ним, перед його чорним одягом, черепом i кiстками на емблемах. Вона зумiла не ображатися на його слова про слов'янське свинство, про та, що слов'яни недолюдки, i вiддала б пiвжиття, якби у її родовому деревi знайшовся б хоч якийсь нiмець i вона могла б назватися фольксдойче.
      А так їй залишалося догоджати Курту, угадувати усi його примхи, ставати потрiбною - особливо пiсля того, як гауптштурмфюрер прохопився обiцянкою забрати її коли-небудь до Гамбурга, де вона побачить справлене життя. I тепер Люцiя у вiльний час захоплено розглядала барвистi нiмецькi листiвки, що подарував їй Раух. Вона уявляла себе на рiвних, ошатних вулицях, на алеях гарних скверiв, як музику, шепотiла про себе нiмецькi назви мiст i сiл. Одного разу їй приснився сон, наче сидить вона, вбрана у бiле шлюбне плаття, у каретi, що зупинилася перед кiрхою, стає на пiднiжку, а Курт у строгому чорному фраку з бiлою квiткою подає їй руку i веде по сходах вгору до широкої, навстiж вiдчиненої для них брами храму...
      - Ах! - Люцiя згадала за молоко, яке почало збiгати, i притьмом кинулася на кухню. Тим часом гауптштурмфюрер розв'язав картонну коробку, обережно витяг з неї живу ялинку i поставив разом iз пеналом кольорових свiчечок на стiл.
      - Вiдзначимо вайнахтен, Люцiє, - сказав вiн, коли та повернулася з кухнi, - по-вашому - рiздво. Ми святкуємо його перед Новим роком... Май на увазi, що ялинку нам надiслав з Берлiна сам фюрер, хайль Гiтлер! - Раух скинув угору руку звичним жестом. - Це не те що вашi покрученi, перехнябленi ялини у дикому лiсi - вона виросла у зразковому нiмецькому господарствi, на нiмецькiй землi. В нiй пахощi рiдної землi i рiздвяної ночi. Завтра в святий вечiр такi самi ялинки стоятимуть у всiх воїнiв великої армiї i нагадуватимуть про священну Гаймаг. I так само будуть у кожнiй нiмецькiй сiм'ї. А ось тобi, сказав далi гауптштурмфюрер, виймаючи з кишенi якусь загорнуту у папiрець рiч. Коли Люцiя розгорнула пакуночок, в очi вдарив гострий промiнчик, в її руках заiскрився, заграв вогнем перстень з невеличким камiнчиком.
      - Боже мiй, який чудовий перстень! - скрикнула вона i знову кинулася Курту на шию, почала цiлувати.
      Вона не так зрадiла персню i тiй ялинцi - символу нiмецької сiм'ї, як доказу, що Курт її любить, а не тiльки тiшиться як з iграшкою. Вона не подумала, де вiн дiстав його (звичайно, не купив у крамницi! Де тепер ювелiрнi крамницi?), Люцiя не сушила собi голову такими нелегкими запитаннями. Жити треба якомога легше. Вона все принесла на олтар свого кохання, навчилася цiлувати його руки, пiддаватися найхимернiшим примхам, вiддаватися не тiльки тiлом, а й душею, i забувати, забувати, не знати нi про тих, кого погнали у Бабин яр, нi про шибеницi, на яких гойдаються хлопцi i дiвчата з табличками: "Partizanen"... З одною тiльки Рахiлькою вона iще не могла упоратися, i та, пропiкаючи її жаринами очей, несподiвано поставала перед нею. Часом це траплялося у найсолодшi хвилини її любовi, вона нiби проганяла її з чужої постелi. I тодi Люцiя ще нестямнiше вiддавалася Куртовi, намагаючись утопити в любовному шалi всi iншi почуття...
      Гауптштурмфюрер звiльнився з її обiймiв i став приладнувати ялинку на журнальному столику. Вiн трохи поморочився з хрестовиною, яка теж була у посилцi, i коли добився, щоб ялинка стала рiвно, як вишколений солдат, опустився у крiсло, iз задоволенням оглядаючи деревце i муркочучи собi пiд нiс рiздвяну пiсеньку:
      О Таненбаум, о Таненбаум,
      вi грюн зiнд дайне Блеттер... [1] ------[1] О ялиночко, ялиночко, якi зеленi твої гiлочки... (Нiм.) ------
      Люцiя тим часом кинулася готувати вечерю з делiкатесiв, якi принiс Раух. Вона миттю пiдхопила простенький мотив рiздвяної пiсеньки i, хоч не знала всiх слiв, радiсно мугикала її на кухнi:
      О Таненбаум, о Таненбаум,
      вi грюн зiнд дайме Блеттер...
      У неї було пiднесене почуття повноти життя, начебто щастя, яке в цей момент переповнювало її, було таке вiдчутне, реальне, що його можна було пити, як вино iз келиха.
      Вони дочекалися дванадцятої години, привiтали одне одного з вайнахтом, попросили щастя у Санта Клауса, потiм добряче напилися, i Курт наказав їй розстелити постiль.
      Пiсля палких обiймiв втомлений Раух впав у сон. До Люцiї ж сон не йшов. Сидiла на постелi, прислухаючись, як тяжко дихає коханець. Раз у раз Курт постогнував, схоплювався, тицявся рукою пiд подушку, де лежав парабелум, i, розплющивши на мить очi, дико озирався. Упiзнавши Люцiю, вiн знову падав головою на подушку i засинав. "Тих, що в лiсi", Курт теж боявся, i це нiби трохи втiшало її, бо нiби зближувало, єднало її з коханцем. Спiльнi друзi, спiльнi вороги, спiльнi страхи i спiльнi радостi.
      Уночi бiле здається слiпучим, чорне - iще чорнiшим. Тiльки двi фарби, двi ознаки - i мiж ними жодних пiвтонiв. Усе стає надзвичайно загостреним, виразним, чiтко окресленим. Думки Люцiї ставали перед нею картинами, а не абстракцiями, живими сценами з її життя.
      Перше її кохання i перша трагедiя. Федiр "Американець" (вона не запам'ятала його справжнього прiзвища, можливо, й не знала)... Для всiх i для неї вiн був "Американцем", бо одягався у строкату ковбойку, носив на головi крислатий капелюх i величезнi штиблети з крагами. Зараз Люцiя не пригадує його обличчя, але добре пам'ятає, як вiн, керуючи у клубi самодiяльним драмгуртком, запросив її на сцену, пообiцяв чотирнадцятилiтньому дiвчиську велику акторську славу. Згодом, скориставшись її довiрливiстю, вiн заманив у свою хату i згвалтував її.
      Вона мало не втопилася у Дiнцi вiд сорому, огиди i болю. Але Федiр запевнив її, що мистецтво вимагає жертв i так буває з кожною актрисою. Зрештою, вона простила йому.
      Вiн розбестив її, i дiвчина швидко вiдчула силу своєї звабливої посмiшки, навчилася лукавiй грi очей, почала користатися з молодостi для втiхи. Дякуючи гарному голосу, згодом вступила до музичного училища у столицi, i "Американець" зник з її життя.
      Закоханих школярiв вона зневажала, лише дорослi чоловiки цiкавили її. I навiть коли їй сказали, що однокурсник пробував отруїтися через неї, вона лише посмiхнулася.
      Жоден з нових коханцiв не нагадував їй "Американця", не розпалював в її грудях такого пекучого вогню.
      I ось тепер Курт - переможець, владар життя i смертi - викликав у неї такий самий шал, i вона, як колись, п'янiла вiд кохання.
      Пiсля того першого вечора гауптштурмфюрер бiльше не привозив її до своєї квартири. Вiн сам щоразу несподiвано вдирався серед ночi або уже й пiд ранок до неї, скуйовджений, злий, колючий, з осклiлим, немов у мертвяка, поглядом, i завалювався спати або дозволяв Люцiї своїм теплом повертати його до життя. У такому випадку вiн мовчки скидав мундир, чоботи, тицяв свiй парабелум пiд подушку i нетерпляче чекав, поки вона роздягнеться. Вiд нього тхнуло кам'яним пилом, вогкiстю, цеглою i кров'ю, вiн м'яв i калiчив її лагiдне тiло, але зрештою виявлявся слабким мужчиною i лютував вiд цього. Певно, iншi пристрастi палили його, i, розумiючи це, спiвачка спочатку дивувалася, чому саме вона стала потрiбною йому. Потiм вирiшила, що чимось вiдрiзняється вiд iнших доступних гауптштурмфюреру жiнок, влаштовує його бiльше, нiж тi, до яких вiн, перегорiвши на своїй пекельнiй роботi, ставав байдужим. Згодом вiдчула, що саме своєю беззахисною покорою до його диких примх, своєю щирою спiвучастю у його забавках вона знiмала з Курта стресовий стан i озвiрiла протягом гестапiвської ночi душа гауптштурмфюрера знаходила собi з нею вiдраду i заспокоєння. Не з першої ночi зрозумiла вона його бажання i звички, потiм i собi знайшла гостру насолоду, обiймаючи Курта, - нiби цiлувалася з самою смертю. Вона здогадалася, що саме йому треба, щоб вiдчути себе мужчиною, i йшла йому у всьому навстрiч. Вiн вимагав у постелi, щоб Люцiя розповiдала подробицi того iнтимного, ще зазнавала вона ранiше з iншими чоловiками, i вона, догоджаючи, розповiдала, часом навiть вигадуючи, чого й не було. Певно, пiдступно у гауптштурмфюреровi у такi хвилини прокидалися iнстинкти кам'яного вiку, коли будь-яка жiнка племенi належала всiм i кожному. Вiн слухав Люцiю, розпалювався, а потiм скрипiв зубами i давав їй ляпаса або щосили щипав пальцями.
      Якось, коли Курт її дуже боляче вдарив, вона крiзь сльози сказала:
      - Тобi слiд було б одружитися на професiйнiй повiї - вона бiльше догодила б.
      - Можливо, - погодився вiн.
      Iнодi вiн примушував її слухати його розповiдi, як у таборi гвалтував єврейських дiвчат перед розстрiлом. Здавалося, вiн намагався викликати у Люцiї страх i вiдразу до себе, а тодi примусити її придушити в собi цi почуття i вiддано цiлувати його. Це було якесь дивовижне, нелюдське викривлення, гвалтування духу, i гауптштурмфюрер кохався в цьому, бо тiльки так йому було гарно... Проте Люцiю влаштовувало все. Адже для неї у цей тяжкий i жорстокий час вiйни складалося все так, як вона мрiяла. Курт обiцяв влаштувати її згодом у оперний хор. а попереду - хто зна, чого доброго, буде йому потрiбна i пiсля вiйни, i в Гамбурзi...
      Люцiя пiдвелася на лiктi i глянула у вiкно. Автоматник стояв на своєму мiсцi. На душi у спiвачки було спокiйно - значить, не завiтає несподiвано до неї "той" iз лiсу чи з якихось глухих мiських пiдвалiв. Правда, пiсля того, як Курт пiде, солдат теж зникне, але тодi вже розвидниться i пропадуть нiчнi страхи.
      Тiльки одна тiнь прослизала до неї повз охорону, крiзь будь-якi перепони. Нiщо не могло її зупинити. Це була тiнь Рахiльки. Привид ставав перед нею, сумний i докiрливий, - двi жарини очей пропiкали душу...
      Так тяглося якусь мить, Рахiлька встигала промовити тiльки єдину фразу, щоразу одну й ту ж саму:
      "Люсю, чому мене мають убити? Спитай його... ну спитай..."
      З цими словами вона зникала, а у вухах Люцiї ще довго лунав той благальний безсилий голос, i стискалося серце. Цiєї митi вона раптом згадувала, що спить на постелi Рахiльки, що їсть з її тарiлок, що бринькає не її пiанiно.
      Рахiлька i на цей раз миттю зникла. Люцiя ще раз глянула у вiкно. Солдат, здавалося, i не поворухнувся. Вона подумала: "Якi хорошi, муштрованi у Курта солдати! З такими вiн завоює весь свiт!" Жiнка прислухалася до коханця. Вiй уже спав глибоким сном, дихав рiвно i спокiйно.
      У Люцiї промайнула дика думка: "Його зараз легко убити тим самим фiнським ножем, який подарував для кухнi".
      Думка була дурна i зникла, хлюпнувши в душу Люцiї теплою хвилею: "Як вiн менi довiряє, навiть своє життя!"
      Легенько, щоб не потривожити гауптштурмфюрера, жiнка пiдтягла край пухової ковдри, ящiркою вповзла пiд неї i притислася до гарячого тiла.
      12
      Домовились так: столяра рембуду Бородiя слiдчий допитає сам, а капiтан Андрiйко разом з лейтенантом Задорожним побувають у тих заводських Будинках культури i клубах, де працювала Людмила Гальчинська. Бородiя, правда, викликали на четверту годину дня, але капiтан не був певен, що впорається до цього часу. Пенсiйна справа Гальчинської свiдчила, що спiвачка помiняла чотири культосвiтнi заклади, поки вийшла на пенсiю. Людмила Йосипiвна весь час урiзноманiтнювала свою дiяльнiсть: то була концертмейстером, то спiвала солiсткою. Близько року пiсля вiйни вона навiть виступала у хорi столичної опери, але з причин невiдомих i капiтаном не з'ясованих перейшла на клубну ниву... Треба було об'їхати усi заклади, поговорити з людьми, поритися у документах.
      - Ну, гаразд, ми поїхали, - сказав капiтан, вiдчинивши дверi. - Я теж з охотою послухав би цього Бородiя, але... Не заспокоюсь, поки не знайду "С". Вiн висить на менi, як камiнь. А з акторами можна зустрiтися i поговорити тiльки на репетицiях, увечерi вони працюють...
      - Розумiю, - погодився слiдчий Спiвак. - Привези данi про таємничого "С", а я, якщо вже виникне пiдозра, розберу цього столяра до кiсточок. Бажаю успiху!
      - До бiса! - пробурчав у вiдповiдь капiтан i зачинив за собою дверi прокурорського кабiнету.
      Замiсть четвертої години, столяр рембуду Бородiй з'явився десь о п'ятiй, чим викликав незадоволення Спiвака. Втiм, слiдчий часу даремно не втрачав. Перебираючи свої записи i мiркуючи над фактами, уже виявленi ним i всiєю оперативно-слiдчою групою, вiн спiвставляв їх, пiдсумовував, намагаючись утворити єдиний суцiльний ланцюжок, який мав дотягтися до невiдомого злочинця. Ланцюжок не ставав єдиним, раз у раз обривався, i окремi ланки його випадали, жодного з пiдозрюваних не можна було вважати убивцею.
      Потираючи свiй довгий нiс, погладжуючи худi щоки, - звички, яких нiяк не мiг позбутися, бо не помiчав їх, - Спiвак нiби розкладав пiдозрюваних по трьох поличках.
      По-перше, мала чи не мала дана особа достатнi причини, щоб наважитися на злочин, по-друге, чи була в неї реальна можливiсть здiйснити свiй намiр, i, по-третє, чим доведено, якi факти свiдчать, що цей намiр було здiйснено. Радник юстицiї брав данi кожного пiдозрюваного i примiряв до цих трьох визначених ним рамок.
      Насамперед племiнницi Людмили Гальчинської - Оксана Гальчинська i Олександра Хоменкова. Спiвак уявив собi цих молодих жiнок, їхнi обличчя, коли сказав їм, що тiтку було убито... Вiн не мiг уявити собi конкретну подiю, картину, як iз викривленим вiд лютi i власного страху обличчям одна або друга жiнка б'є молотком по головi тiтку, яка повернулася спиною.
      Але... достатнi причини? Були. Спадщина. Зажилася тiтонька iз своїми дiамантами, а тут нелегкi життєвi проблеми, дiти. I чи не найбiльше у цей час, в кiнцi року, про багатство могла мрiяти Оксана Гальчинська, бо, певно, тiтка сказала, що спадщина переписана на неї.
      А чи не могла це вчинити не Оксана, а саме Хоменкова, образившись на тiтку, помщаючись їй? Певно, що нi, - за життя тiтки Олександра ще могла сподiватися на чергову примху старої, коли та раптом перепише заповiт на неї.
      Чи мали племiнницi, одна й друга, реальну можливiсть здiйснити такий злочинний намiр? Певно, що мали, - i разом, i кожна окремо. Адже були вхожi до тiтки так само, як, мабуть, i їхнi чоловiки, хоч тiтка не любила i не пускала їх до себе.
      Але, головне, якi факти свiдчать, що вони здiйснили такий намiр? Якi докази?
      А доказiв у слiдчого не було, хоч оперативники на чолi з капiтаном Андрiйком шукали їх.
      Пiдозру на масажистiв оперативно-слiдча група, детально перевiривши їхнє алiбi: i в лiкарнi, i з виїздом на Закарпаття, повнiстю вiдкинула. Нi один, нi другий двадцять другого грудня не могли бути у Людмили Гальчинської. Так само детально допитали майже всiх, чиї адреси, телефони i прiзвища Спiвак i Андрiйко знайшли у записних книжках убитої. Це була нелегка, копiтка робота, але вона дала можливiсть виключити з розшуку i слiдства багатьох зайвих людей, що звужувало напрям дiї i залишало одну-двi версiї, на розглядi яких зосереджувалися усi зусилля.
      Тепер, крiм усього, залишалися ще столяр рембуду i невiдомий "С".
      Не встиг Спiвак обмiркувати усi пiдходи до цих версiй, як у дверi несмiливо постукали. Стук був тихий, але, певно, людини, яка знала дещо про дверi. Вiдвiдувач стукав не у площину дверей, на якi було набито ледерин, а по одвiрку, i радник, здогадався, що це прийшов столяр.
      - Увiйдiть! - гукнув вiн. Дверi повiльно прочинилися.
      - Ага, нарештi! - гримнув Спiвак, чим, певно, налякав Бородiя, який зупинився, не зачиняючи за собою дверей i мнучи у дверях шапку. Обличчя його, повне, з трохи лапатим носом, досить зморшкувате як на порiвняно нестарi роки, трохи брезкле, як у п'яничок, було збентежене.
      - Ви мене викликали? - спитав, витягаючи з кишенi пальта зiбгану повiстку.
      - Ви - Бородiй?
      Той кивнув.
      - Проходьте ось сюди. Сiдайте. Можете роздягтися.
      Столяр обережно сiв на один iз стiльцiв навпроти слiдчого, на другий поклав шапку, пригладив долонею чуб, але роздягатися вiдмовився.
      - Ви знаєте, чому вас викликали до прокуратури?
      - Нi, не знаю.
      - Гаразд. Напишемо протокол. - Спiвак узяв ручку. - Ваше прiзвище, iм'я та по батьковi!.. - Заповнивши анкету, радник юстицiї промовив: - Я, слiдчий прокуратури Спiвак, буду допитувати вас як свiдка у справi вбивства Гальчинської Людмили Йосипiвни.
      Бородiй витрiщився на слiдчого. Обличчя його не почервонiло, не взялося плямами, а стало якимсь суцiль сизим, аж наче чорним, i на ньому виразно видiлилися голубi, як у дитини, очi.
      - Та ви що! - нарештi спромiгся видушити з себе столяр. - Я її не вбивав, боронь боже!
      - А ми цього не стверджуємо, - заспокоїв його Спiвак. - Ми вас поки що допитуємо як свiдка. Поки що, - пiдкреслив вiн. - А що далi? Все буде залежати вiд ваших щирих, правдивих i повних вiдповiдей на мої запитання. - Ви знали Гальчинську Людмилу Йосипiвну?
      - Так. Знав.
      - Коли i як ви з нею познайомились?
      - Гнилi рами мiняв на вiкнах.
      - Вона вас сама запросила?
      - Нi, по плану. Будинок старий, все погнило. Мали зробити повний ремонт, вона вiдмовилась.
      - Коли це було?
      Бородiй на мить замислився:
      - Шiсть рокiв тому. Приблизно.
      - Ну, помiняли рами i бiльше не бачили її?
      - Бачив, аякже.
      - Ви що, подружилися?
      - Та як сказати, - столяр опустив очi.
      - Ну!
      - Хороша людина була, дуже гостинна. Воно, коли у людей робиш, кожний господар пляшку поставить, але Людмила Йосипiвна серед усiх - найщедрiша..
      - В чому ж її щедрiсть була?
      - Ну, зайдеш по дорозi, завжди пригостить.
      - Поставить пляшку?
      - Еге ж.
      - Ну, поставить, вип'єте... До речi, - мовби згадавши, що саме треба спитати, сам себе перебив слiдчий. - А чого, власне, вона мала вас пригощати? Зробили ви їй новi рами, поставила вона пляшку чи якiсь грошi дала - i квит! Ви щось iще робили для неї, якiсь послуги надавали?
      - Та нi.
      - Вона пригощала вас, чужу людину, просто так?
      Столяр мовчав.
      - Чи, може, все-таки за якiсь заслуги?
      Столяр i далi не пiднiмав голови, а Спiвак продовжував його терзати.
      - Значить, надумали - зайшли. "Здрастуйте". - "Здрастуйте". А вона зразу ж: "Сiдайте, дорогий гiсть, до столу, ось вам пляшка, ось закуска". Так? Може, ви її родич?
      Бородiй похитав головою.
      - Ну, а що далi? - настирливо питав радник юстицiї. - Ну, Василю Вiкторовичу...
      Почекавши кiлька секунд, Спiвак знову:
      - Ви що, випивали, а тодi подiймалися i йшли собi?
      Нi, з цього свiдка важко щось витягти. Але Спiвак мав неабияку практику.
      - Майте на увазi, громадянине Бородiй, ми все знаємо. I питаємо виключно, щоб переконатися, що ви людина чесна, правдива i нiчого вiд слiдства не приховуєте. Ви зрозумiли, вас допитують у справi вбивства вашої знайомої Гальчинської. Це не жарт, це не про крадiжку яких-небудь табуреток йдеться... Так що нiчого справляти мовчанку. Ви знали, ще Людмила Гальчинська людина багата? Ви бачили на нiй дорогоцiнностi?
      Бородiй засовався на стiльцi, скинув на слiдчого зляканi очi.
      - Бачив.
      - Вони вас зацiкавили?
      - Та ви що, хiба я баба?! Нащо вони менi?!
      - Ну, про те "нащо" чи "не нащо" поговоримо далi. А зараз повернемось, - на язицi крутилося Ковалеве "до наших баранiв", але досить того, що Андрiйко де треба, де не треба встромляє цю приказку, - повернемося до попереднього, - закiнчив вiн фразу. - Якi були у вас взаємини з Людмилою Йосипiвною? Ви її любили?
      - Ще?! - спалахнув обурено столяр. - Любив?! Оцю тлусту бабу?!
      Спiвак не зреагував на обурення допитуваного.
      - Я вас попереджував, Василю Вiкторовичу, що мене цiкавить тiльки правда, вся правда.
      Столяр знову опустив голову.
      - Значить, завiтали в гостi, випили. А далi? Пiшли додому чи в неї-таки засинали п'яним? Набиралися добряче? До зеленого змiя? В дошку?
      - Бувало, - зрадiвши знайомому лексикону в устах слiдчого, промовив столяр. - Не так щоб в дошку, але пiддавав добре... Я, знаєте, - пожвавився вiн, - бiду маю: як почну - не можу зупинитися. Хоч не вживай зовсiм. Як по п'ю, то не п'ю, а вiзьму одну чарку вона кличе другу, щоб до пари, а та теж шукає собi товаришку... Та iнакше й неможливо було: як гляну тверезими очима на цю купу сала, як подумаю, що потiм треба з нею... так, знаєте, навмисне очi заллєш, щоб нiчого не бачити... - Столяр якось неприродно здригнувся i зiщулився. - А брильянти її менi до лампочки, - додав вiн. - Я про них i не думав...
      Бородiй раптом зрозумiв, що проговорився, i замовк. Слiдчому навiть здалося, що на його неголених щоках крiзь щетину пробився легкий рум'янець. "Оце так!" - здивувався Спiвак.
      - Ну давайте, не соромтесь, - по-дружньому промовив вiн. - Дiло таке, житейське. Не хлопчики... Так би мовити, мiж нами, чоловiками, кажучи... - пiдбадьорив столяра.