"Апостолов?!" Адамадзе нiзащо не упiзнав би у цьому чоловiчковi вальяжного, високого, як йому колись здавалося, солiдного банкiра, батька Клави. У нього навiть майнула думка: "А може, лiкар помиляється, чи це пiдставна особа, яку тримають тут пiд iм'ям Апостолова?"
      - Я хочу поговорити з ним в окремому примiщеннi, - заявив Адамадзе.
      Лiкар узяв Апостолова за руку i, як малу дитину, мовчки повiв у приймальний покiй, де перед цим розмовляв з Адамадзе.
      - Розмова має бути без свiдкiв, - зауважив Адамадзе, побачивши, що у кiмнатi умощується на стiльцi громило санiтар.
      - За нашими правилами... - почав головний лiкар.
      - Мене не цiкавлять вашi правила. Ви що, побоюєтесь, що хворий накинеться на мене?.. - вперше посмiхнувся Адамадзе. Й справдi було б смiшно подумати, що маленький, знiчений Апостолов завдасть якоїсь шкоди кремезному полiцаю. - Вiн же у вас, кажете, спокiйний...
      Пташине обличчя головного лiкаря незадоволено скривилося, але жестом вiн наказав санiтаровi вийти, за ним i сам пiшов. Адамадзе почув, як клацнув за ким замок у дверях.
      Антон Нодарович скинув з плечей халат, накрив ним карабiн, що стояв у кутку. Апостолов спокiйно стежив за ним.
      - Пане Апостолов, - намагаючись надати своєму голосу якнайбiльшої приязнi, почав Адамадзе, - ви, звичайно, не пiзнаєте мене. Правду сказати, вас теж було нелегко признати. Скiльки часу минуло! Я - Антон Адамадзе, грузинський князь, наречений вашої доньки Клави... Не раз обiдав у вашому домi, в Харковi, пам'ятаєте, я тодi був юнкером...
      Апостолов незворушно сидiв перед Адамадзе, дивився на нього, не змигнувши оком, i невiдомо, чув його чи нi.
      - Ви мене чуєте, Павле Амвросiйовичу?
      Апостолов раптом захiхiкав i враз замовк. Адамадзе потроху домальовував у своїй уявi образ колишнього банкiра. Овал обличчя, невеличка сiдловинка на грудкуватому носi, рiденька борiдка, якiсь невловимi порухи викликали у нього стертий пензлем часу образ нареченої i цим самим пiдтвердили, що перед ким саме Апостолов.
      - Я у вас часто бував у домi. Пам'ятаю Клаву, вашого маленького Арсена, їхню гувернантку Єфросинiю Iванiвну... У вас був багатий, навiть розкiшний дiм...
      Адамадзе iз спiвчуттям знову згадав дiм Апостолова. Що зробила революцiя з людиною! Вона перевернула свiт i знищила таких поважних, розумних людей, як цей банкiр, як сам вiн, Адамадзе, зламавши їм життя, перетворивши кого на мерцiв, iнших на божевiльних або, як його, на одвiчного бурлаку, шукача невловимого щастя.
      На мить йому знову згадався той перший обiд в сiм'ї Клави, якого був удостоєний пiсля тривалого захоплення дiвчиною i освiдчення їй. Вiй почувався як на гарячiй печi. Ловлячи на собi не дуже доброзичливi погляди Клавиної матерi - гладкої, хворої дами, вiн втрачав апетит i майже не торкався вишуканих страв, якi подавав пiдстаркуватий лакей. Обiдали мовчки, лише Клавина матiр, iм'я й по батьковi якої вiн давно забув, питала його, де живуть батьки, який у них маєток, чи справдi вiн родовий князь. Вiн пiк ракiв, вiдповiдав невлад i ледве дочекався кiнця цього довгого, виснажливого обiду. Згодом, коли вдруге i втретє побував у царствi Клави, тримався спокiйнiше i звернув увагу на рiзьбленi, червоного дерева меблi, на темнi великi картини у позолочених рамах, на красу кришталевої люстри, яка пiд трiпотливим вогнем свiчок розкидала навколо сяйнi промiнцi.
      У Адамадзе знову защемiло серце чи вiд жалю до себе, вiд жалю за втрачений раєм, чи вiд жалю до старого, знищеного Апостолова. Та зрештою не для спогадiв вiн прийшов сьогоднi до божевiльнi, ризикуючи тим, що начальство довiдається i не схвалить цей похiд.
      Старий завовтузився на лавi. Адамадзе постукав у дверi. Вiдразу клацнув замок, i на порозi вирiс санiтар.
      - Гляньте, що з ним.
      - Ах ти! - накинувся на хворого санiтар i витяг з кiмнати, - Мий потiм за ним!
      Через кiлька хвилин санiтар вштовхнув Апостолова назад у кiмнату. Адамадзе раптом охопив сумнiв, чи вийде з його затiї що-небудь. Але нi, вiн мусив дiзнатися про таємницю скарбу, хоч би йому сто разiв довелося прийти сюди.
      - Павле Амвросiйовичу, - почав знову з самого початку, - мене звуть Антон, я дружив з вашою донькою Клавою, ми збиралися побратися. Я бував у вашому домi. У вас була велика квартира - цiлий поверх, другий, а на першому був банк, пiд ним пiдвали, сховища... Ви впiзнаєте мене?
      Апостолов нiяк не реагував на слова Адамадзе.
      - Мене звуть Антон, а вашу доню - Клавою... Так?
      Апостолов захiхiкав. Блаженний усмiх осяяв його лице.
      - Клава, Клава, ваша дочка, Клава, - ще раз повторив Адамадзе.
      Старий раптом кивнув.
      Адамадзе пiднiсся духом. Йому навiть здалося, що вицвiлi очi Апостолова спалахнули розумними вогниками.
      - Ну, от i чудово, - радо промовив вiн. - А я Адамадзе, Антон Адамадзе, юнкер Антон, грузинський князь... Подивiться на мене, подивiться уважно. Упiзнали?.. У вас у Харковi був великий Кредитний банк, який обiкрали бiльшовики... Але ви дещо сховали... Правильно! Сховали.
      Адамадзе пiдхопився з стiльця i радо вдарив себе по стегнах.
      - Адже сховали, Павле Амвросiйовичу, я знаю.
      Апостолов пожвавився i теж пiдхопився, повторюючи жести Адамадзе.
      - А де, Павле Амвросiйовичу, де сховали?..
      Хворий i далi радо ляпав себе по стегнах i повторював: "А де? Де? Де?" Вiн навiть став пiдстрибувати в такт цим словам.
      - Сядьте, - наказав, втрачаючи терпiння, Адамадзе. - Сядьте, пане Апостолов.
      Оскiльки хворий не зрозумiв, що йому наказують, князь силомiць посадив його назад на стiлець. - Сидiть спокiйно, пане Апостолов, i згадуйте.
      Хворий покiрно закивав.
      - Я - Апостол, - сказав вiн. - Тринадцятий.
      - А Гущака ви пам'ятаєте? - спитав Адамадзе. - Андрiя Гущака? Ви з ним удвох закопали золото i дiаманти. Пам'ятаєте, Павле Амвросiйовичу?
      Той зробив такий двозначний жест руками, який можна було зрозумiти i як "так, i "як "нi", i просто непевнiсть. I раптом старий заплакав.
      Вiн плакав щедро, сльози рясно зрошували його блiде i худе обличчя.
      - Тихше, тихше, - як мiг, заспокоював його Адамадзе. Вiн навiть витер своїм носовичком сльози на обличчi хворого.
      - Ну зарили, ну закопали, ну що з того. А плакати не треба. I де ви закопали? Пiд Харковом, Полтавою? У Києвi? Нi? У Люботинi, Мерефi, у Ков'ягах чи у Лубнах, Миргородi... - Адамадзе повiльно називав мало не усi населенi пункти Харкiвщини i Полтавщини, водночас пильно спостерiгаючи за виразом обличчя хворого, сподiваючись, що знайома географiчна назва викличе у нього якiсь живi асоцiацiї, якусь реакцiю i це вiдiб'ється в очах, на обличчi.
      Проте ця спроба теж виявилася марною.
      Адамадзе, кленучи у душi Апостолова, гарячкове мiркував, чим можна розворушити старого. Не мiг довго морочитися iз хворим. Це викличе, зрештою, пiдозру у лiкарiв. Тим бiльше що у погано опалюваному примiщеннi було холоднувато, Апостолов закляк, зiщулився, очi його погасли.
      Антон Нодарович згадав, що головний лiкар не дозволив заносити у палату нiчого блискучого, бо це спровоковує хворих. Вiн розстебнув сорочку i витяг невеличкий золотий медальйончик, теплий вiд тiла, який носив на грудях як талiсман.
      Навiть у сiрому осiнньому свiтлi, що пробивалося крiзь грати, медальйон засвiтився, заграв вогнем.
      - Павле Амвросiйовичу, - ще раз спитав майже благальне Адамадзе, - скажiть, де ви сховали свої дiаманти, золото. Я їх вам принесу, адже ви самi не зможете їх викопати. Ось такi речi, - вiн показав медальйончик. - Я викопаю i вам принесу.
      - Ах-ох, ах-ох, - заохкав Апостолов, немов приворожений блиском золота, не зводячи погляду з медальйона. - Бог дав, бог узяв... Ти - сатана, - розпрямившись, зло тицьнув вiн пальцем на Адамадзе. Вiддай! Вiддай! - Вiн раптом кинувся на князя i вчепився в горлянку з такою силою, що той ледве вiдiрвав його вiд себе i силомiць посадив на стiлець, ледве стримуючись, щоб не вдарити.
      - Менi холодно, - обм'як вiдразу Апостолов. Уся агресивнiсть його зникла, i вiн знову заплакав. Великi, як горох, сльози покотилися по його щоках.
      Адамадзе постукав у дверi i сказав санiтаровi, який вiдiмкнув їх, вiдвести хворого у палату. Вiн скинув халат, узяв на плече карабiн i вийшов у прийомний покiй. Вiра в те, що йому пощастить вивiдати у Апостолова мiсце сховки, похитнулася. Гiркi думки обсiли його. Згори спустився головний лiкар. У очах його, що холодно поблискували, ховалися цiкавiсть i настороженiсть.
      - Я ще прийду, - зло буркнув Адамадзе i нагадав: - Сподiваюсь, ви розумiєте, що дiяльнiсть полiцiї не пiдлягає розголошенню. - Лiкар згiдливо кивнув i утримався вiд запитань...
      10
      Капiтан Андрiйко з нетерпiнням чекав слiдчого Спiвака. У них уже вiдбулося кiлька нарад у повному складi оперативно-слiдчої групи, на яких пiдсумували те, що зроблено, розглянули в свiтлi нових фактiв безлiч версiй, однi з яких пiд тиском добутих вiдомостей блiдли, iншi пiд впливом тих самих даних виходили наперед i захоплювали своєю, здавалось, абсолютною вiрогiднiстю.
      Спiвак i капiтан, спостерiгаючи хвилювання Гальчинської на допитi, агресивну поведiнку, вирiшили провести обшук на квартирi в обох племiнниць. Ця акцiя дала разючi результати. Крiм ощадної книжки, за якою безрезультатно ганявся капiтан Андрiйко i про яку сказала сама Оксана Павлiвна, у неї знайшли тiтчинi плаття, чорну лискучу ондатрову шубу, своїми розмiрами явно не на племiнницю, дорогi антикварнi дрiбнички з квартири убитої i переписанi облiгацiї, а друга родичка - Хоменкова - виявилася бiльш скромною: в її шафi знайшли тiльки одну рiч убитої: корковий палантин. Пiсля допиту, пiд час якого обидвi обливалися слiзьми, жiнки призналися, що забрали цi речi з квартири тiтки, коли лейтенант залишив їх там самих чекати машини з моргу. Зiзнання родичок ще раз викликали у душi капiтана Андрiйка на адресу чергового лейтенанта Кучеренка не дуже теплi слова, якi рвалися з язика, але не могли злетiти в присутностi жiнок.
      Уже провели колосальну роботу, щоб установити знайомих з допомогою записних книжок Людмили Гальчинської, їх було шiсть. По однiй на кожний новий рiк, усi однаковi, однiєї фабрики i купленi, очевидно, водночас в однiй крамницi. Слiдчий Петро Спiвак i капiтан Андрiйко скрупульозно вивчали кожну сторiнку, кожний запис, навiть кожну лiтеру, iнiцiал, обiрваний крапкою, за яким ховалася невiдома людина, можливо, найважливiша для слiдства. Тi рядки, в яких все було зрозумiло - прiзвища, адреси, телефони, дали можливiсть оперативнiй групi розшукати низку знайомих Людмили Гальчинської, вивчити їхнє життя, оточення i, зiбравши потрiбнi вiдомостi, викликати для розмови.
      Хто тiльки не потрапив у велику сiтку, розкинуту оперативниками за допомогою записiв у блокнотах загиблої! Дверi кабiнетiв каштана Андрiйка, лейтенанта Задорожного, та й самого слiдчого, який, коли довелося допитувати знаменитого режисера кiно, композитора, народного артиста та iнших вiдомих людей, брав їх на себе, не зачинялися. До двохсот свiдкiв допитали, справа розбухла вже на 10 томiв.
      Потроху у Спiвака i Андрiйка склалося враження про оточення й iнтереси загиблої жiнки. Але знання цього було дуже загальним i не визначало певного напряму дальшого розшуку. У кожному разi, пiсля всiх розмов кiлькiсть версiй не зменшилася, а навiть побiльшала i працювати доводилося по всiх одночасно. Оперативно-слiдчу групу, незважаючи на прохання Спiвака, не збiльшили, i всi збивалися з нiг.
      Версiя куi продест [1] - родичi, насамперед найближчi - обидвi племiнницi разом з їхнiми чоловiками, поки що не пiдтверджувалася. Об'єктивнi данi не давали можливостi грунтуватися на нiй, хоч про неї нiколи не забували i нона залишалася в резервi, як при простенькiй арифметичнiй дiї: три пишемо, два - в умi. Ще треба було працювати над таким її вiдгалуженням, як "найманий вбивця", що теж могло бути вигiдно спадкоємцям. Не знайшла свого пiдтвердження i чергова версiя, яку в таких випадках завжди прокручують щодо ранiше судимих, якi недавно повернулися з колонiї i живуть поблизу або не мають алiбi. Щоправда, цього разу алiбi не спрацьовувало: адже судмедекспертиза не змогла встановити точно не тiльки годину, а й день загибелi Гальчинської, дату встановлювала дуже приблизно. ------[1] К у i п р о д е с т - кому вигiдно (лат.) ------
      Залишалася версiя: знайомий, приятель. Судячи з того, що дiзналися про життя Людмили Гальчинської, вона була дуже обережною i не вiдчинила б дверей незнайомiй людинi...
      Мiркування капiтана Андрiйка, який раз у раз нетерпляче вiдсовував рукав кiтеля, щоб поглянути на годинник, перебила поява слiдчого. Радник юстицiї втиснувся у кабiнет капiтана i, буркнувши щось про транспорт, став роздягатися. Транспорт - це була ахiлесова п'ята Спiвака. Незважаючи на свiй високий зрiст i довгi ноги, вiн не любив ходити пiшки, а службового авто не мав, тому користувався мiським транспортом i потерпав вiд його невлаштованостi, як i всi кияни. Вiн приховував, що його турбує хвороба судин на ногах, визначена лiкарями як облiтеруючий ендартерiїт, яка примусила його покинути курити, щоб не стимулювати звуження судин.
      Роздратований, вiн промовив все одно своїм звичайним тихим голосом:
      - Чорт забирай наш транспорт! То йдуть валкою, то пiвгодини жодної машини. Я вам скажу, Остапе Володимировичу: потрапить колись до нас за службове нехлюйство транспортник, я вiдмовлюсь вiд справи, бо боюся за свою об'єктивнiсть.
      Андрiйко посмiхнувся - вiн знав, що радник юстицiї, виконуючи свої обов'язки, нiколи не пожертвує об'єктивнiстю i зараз в такий спосiб просто виливає своє обурення.
      - Ну, як нашi справи, Остапе Володимировичу? - потираючи з холоду змерзлi руки, спитав Спiвак. - Не прийшла Шумiло?
      - Ось-ось буде.
      - До речi, як там ваша Iра, одужує?
      При згадцi про дружину Андрiйко задоволено посмiхнувся.
      - Бiгає, Петре Яковичу. Сьогоднi сама пiшла у крамницю по хлiб. Кажу: я тобi завезу в обiд. "Нi, - вiдповiдає, - у тебе своїх справ вистачає". Знаєте, я нiколи не думав, що така серйозна операцiя так швидко забувається... Ну, важкого Iра ще не пiдiймає, але, бачите, уже ходить на вулицю...
      - Не спав я сьогоднi, Володимире Остаповичу, - поскаржився Спiвак. - Непокоять мене масажисти. Подумайте, яка гидота, - молодi хлопцi, а за тридцятку погоджувалися на таке! Мене чим здивував цей запис про масаж сумою тридцять карбованцiв? Скiльки бере приватник за масаж на дому? Ну десятку, п'ятнадцять карбованцiв, а тут - тридцять! А в останньому блокнотi уже сорок. Подумати - сорок карбованцiв! Виявляється, не тiльки за масаж, а ще й за насолоду. Уявляєте собi цю тушу, цю стару бабу! I за мiльйони не мiг би!.. Те, що вона така сексуальна, така невситима була i на старостi... не знаю, гени такi або що... Але щоб молодi хлопцi, медики, за грошi - голови не береться!
      Капiтан кивнув: чого тiльки вiн не надивився у карному розшуку!
      - Такi i вбити можуть. Дуже легко. У них уже вiдбулося руйнування душi. А цей процес вже почався, може розвиватися, наростати i набирати рiзних форм... А коли взяти до уваги, що Гальчинська могла вiдчинити тiльки знайомiй людинi... Можливо, один iз них прийшов робити масаж...
      - У Михайла Звонова, ви знаєте, - алiбi. Вiн той тиждень сам пролежав у лiкарнi з тяжким грипом. А другий?.. Проте не вiдкидаю, Петре Яковичу. Будемо вивчати. Другий, як його, Проць, вам на допитi теж доводив, що мав вiдпустку i весь сiчень провiв на Закарпаттi, у родичiв.
      - Ну, це ще не алiбi... Сiв на лiтак чи поїзд, приїхав, вчинив злочин i повернувся. Ще треба перевiряти.
      - Мене, Петре Яковичу, iще непокоїть i фото есесiвця, яке ми знайшли у сховцi... Чи не тягнеться ниточка аж туди, у вiйну? Гальчинська щось знала, i її прибрали.
      - Я теж про це думав, - вiдповiв Спiвак. - Проте жодної зачiпки. Усе вкрито туманом часу. Крiм того, проти цiєї версiї є просте мiркування: якщо вона ховала якусь таємницю i боялися, щоб не розкрила, то чому чекали стiльки рокiв? Убили б її ранiше...
      Пролунав дзвоник. Повiдомляв черговий: "До вас вiдвiдувачка Шумейкова".
      - Пропустiть.
      - Я надiю покладаю на цю Шумейкову, - зауважив капiтан. - Все-таки приятелька протягом останнiх рокiв, можна сказати, найближча до Гальчинської людина. Двiрничка показала, що вона ходила до неї частiше, нiж племiнницi.
      - Будемо сподiватися.
      Дверi вiдчинилися, i на порозi стала лiтня жiнка у старомоднiй каракулевiй шубi. Вона пiдозрiло оглянула кабiнет, ковзнула поглядом по раднику юстицiї, який був не у мундирi, а звичайному костюмi, i зупинила його на капiтановi.
      - Ви мене викликали? - безпомилково звернулася вона до Андрiйка.
      - Так, - кивнув той. - Заходьте, будь ласка... Можете роздягтися.
      Жiнка похитала головою i обмежилася тим, що скинула свiй теж каракулевий берет, вiдкривши фарбовану каштанову зачiску.
      - Мене звуть Остап Володимирович, - вiдрекомендувався капiтан, лаштуючи пiд руку протокол допиту. - Це, - кивнув на Спiвака, - радник юстицiї Петро Якович Спiвак. А тепер познайомимось з вами. Ми вас допитуємо у справi убивства вашої знайомої Гальчинської Людмили Йосипiвни. Ваше прiзвище, iм'я, по батьковi.
      Жiнка глипнула на капiтана, а потiм, мов збагнувши, про що йдеться, мармурово застигла, тiльки на тому мармуровому обличчi з трiщинками - червоними прожилками мiнилися кольори брунатнi, синi, аж до зелених... Отак позеленiвши, вона видихнула:
      - Убили! - I осiнила себе хрестом.
      - Так. I ми розслiдуємо цю справу. Сподiваємось на вашу допомогу.
      - Убили, - спокiйнiше повторила жiнка. - Я так i знала, прости господнi
      - Що ви знали?
      - Так, так, - не вiдповiдаючи на запитання, промовила жiнка. Рано чи пiзно це мало статися, земля їй пухом!
      - Чому? - учепився Андрiйко.
      - Ви питали iм'я, по батьковi. Записуйте. Ганна Миколаївна Шумейкова.
      - Ганно Миколаївно, - питав Андрiйко, - чому ви вважаєте: "рано чи пiзно це мало статися"? У вас є пiдозри на когось, якiсь факти?
      - Нiяких! - тихо вiдповiла жiнка. - Але скiльки я їй радила не мати дружкiв! Не грiшити.
      - А конкретно?
      - Я нi на кого конкретно не можу вказати...
      - Ну, добре, продовжимо по порядку, - i капiтан став заповнювати анкету.
      Тим часом Спiвак, який поки що не втручався у розмову, придивлявся до Шумейкової. Вiн знав цю категорiю немолодих жiнок з iнтелiгенцiї, якi провели життя на межi бiдностi, усiляко приховуючи свої нестатки i намагаючись мати пристойний вигляд. Вони живуть на. невеличку зарплатню, "вiд каси до каси", харчуються дешевими продуктами, проте примудряються вiдкладати щомiсяця якусь десятку-двадцятку, щоб раз на рiк дозволити собi нове плаття, кофточку чи пару чобiток. Вони здебiльшого мають освiту, пишаються цим, але саме ця освiта стає на перешкодi, коли з'являється можливiсть заробити грошi якоюсь простою, неквалiфiкованою роботою. Вiднести вiдвiдувачку до цiєї категорiї Спiваку дозволяли витертий на бортах каракуль, роздутi петлi навколо гудзикiв, фасон пальто, пошитого, певно, не один десяток рокiв тому, i водночас скромний, незалежний вираз обличчя. Iнтелiгентська бiднiсть завжди горда, хоч би що говорили!
      - Розкажiть, як ви познайомилися з покiйною? - спитав Андрiйко.
      Шумейкова уже, здавалося, повнiстю оговталася вiд звiстки про убивство приятельки i, що здивувало капiтана, навiть не приклала хусточки до очей.
      - Ви знаєте, що я лiкар, гiнеколог. Спочатку Гальчинська була моєю пацiєнткою.
      - А потiм?
      Шумейкова iронiчно пiдняла брову:
      - Вас що, цiкавлять деталi гiнекологiчного лiкування?
      - Ви знаєте, що нас цiкавить.
      - Я працювала у полiклiнiцi Шевченкiвського району. Гальчинська прийшла на прийом. Я їй допомогла. Згодом вона попросила вiдвiдати її вдома.
      - Приватне лiкування?
      - Так. Я стала її постiйним консультантом.
      - Коли Гальчинська вперше прийшла до вас?
      - Давно. Десь на початку сiмдесятих рокiв. Точно не пригадую.
      - А заприятелювали?
      - Тут важко точно визначити. Рокiв чотири тому. Пiсля того, як господь бог покликав до себе мого чоловiка. Та й не знаю, чи приятелювали ми.
      - У чому виявлялася ваша дружба?
      - Гм... - У Шумейкової знову пiдтяглася вгору брова. - Я можу не вiдповiдати на це запитання?
      - Маєте право.
      - Скажiть, ви знали, що Гальчинська людина багата, має цiнностi?
      - Це було видно неозброєним оком.
      - Якi в неї були коштовностi?
      - Вдома вона носила дiамантовi сережки, на пальцях перснi з рубiнами i дiамантами, один iз яких був дуже великий. Скiльки каратiв, не можу сказати. Вона якось попросила мене сходити з нею до ювелiрiв, щоб оцiнити його. У скупцi сказали, що вони можуть оцiнювати коштовностi вартiстю до двадцяти п'яти тисяч, а коштує перстень набагато бiльше i оцiнити його можна тiльки у Москвi. На вулицi вона боялася його носити.
      У схованцi, виявленiй капiтаном Андрiйком, цього коштовного персня, сережок з дiамантами та перснiв з рубiнами не було. Певно, що їх зняв iз своєї жертви вбивця...
      - Вона до вас прив'язалася i, очевидно, довiряла?
      - У неї бiльше нiкого не було.
      - А племiнницi? Все-таки рiдна кров.
      - Вона їх побоювалася.
      - Чому?
      - Спадкоємцi завжди нетерплячi. Хоч грiх так думати на людей.
      - Гм, - зауважив Спiвак.
      - Я так думаю. Покiйна знала, що я не чекаю вiд неї нiчого. Навпаки. У мене, крiм неї, пiсля чоловiка нiкого не було. Як у багатьох старих пенсiонерок. А ви повиннi розумiти, що таке самотнiсть, яка кiстлявою рукою щодня душить тебе за горло, викликаючи сльози на очах.
      Спiвак знову подумав про психологiчне тяжiння бiдних iнтелiгентiв до бiльш щасливих багатих людей, i не тому, що чекали вiд них якихось подачок, Тут справа була глибша: недосяжне для них багатство притягувало магнiтом, кидало вiдблиск i на них, тiльки вiдблиск, але й цього було досить. Вони опиралися цим моральним путам, пiдсвiдоме боролися з ними, терпiли поразку i потай не любили своїх бiльш обласканих долею друзiв. Щось тут було вiд мазохiзму, коли любиш через ненависть i ненавидиш люблячи.
      - Мене все-таки цiкавить, чому ви сказали: "рано чи пiзно це могло статися", маючи на увазi убивство. Людмилi Гальчинськiй хтось погрожував, нападав на неї? - спитав Спiвак.
      - Нi, таких випадкiв, наскiльки менi вiдомо, не було.
      - Чого ж у вас виникло таке побоювання?
      - Людмила Йосипiвна, земля їй пухом, була дуже обережна. Вона i на мене сердилася, коли я приходила без попередження. Перед тим, як прийти, мусила дзвонити з дому i сказати, коли приблизно буду. Чужому вона нiколи не вiдчинила б i не пустила б у хату... Але був виняток - її коханцi. Тут вона просто дурiла - прости господи! - i втрачала будь-яку обережнiсть... Я їй не раз казала: "Вони тебе погублять", звичайно не маючи на увазi, що вб'ють. Я говорила про душу. Людмила Йосипiвна не була скупою, особливо для себе... Все, що їй хотiлося, купувала не торгуючись. Так само нiчого не шкодувала коханцям...
      - В її роки... - не стримався Андрiйко.
      - Так, в її роки, - пiдтвердила Шумейкова. - Я казала: побiйся бога, ти немолода, спокутуй грiхи.
      - Ви вiруюча?
      - Так.
      - А вона?
      - Ворог божий, - Шумейкова перехрестилася, - весь час спокутував її. Яка вже тут вiра!
      - Ви хотiли навернути її до вiри?
      - Я сподiвалась врятувати її душу.
      - На цьому й трималися вашi взаємини?
      - Часом вона прислухалася до моїх слiв. Поки не приходив черговий спокусник. I тодi знову кидалася у грiх содомський. А я знову молилася за неї i сподiвалася, що господь прийде на помiч.
      - Вона платила їм грошi?
      - Здається. Або давала подарунки. Точно я не знаю.
      - Скажiть як лiкар: чим пояснити таку пiдвищену хтивiсть, можна сказати, старої бабусi... - поцiкавився радник юстицiї.
      - Ну, не "старої бабусi", - нiби образилася за покiйну i, певно, трохи за себе Шумейкова. - Пiдвищена статева потреба викликана була якимсь порушенням гiпофiзу. Є порушення, якi роблять людину сексуальним маньяком, здатним на все заради задоволення своєї жаги. Але не можна усе списувати на природу, на її недосконалiсть чи похибки; - людина повинна стримувати свої пристрастi i не пiддаватися дияволу, прости господи, - знову перехрестилася Ганна Миколаївна.
      - Ви знали всiх її коханцiв?
      - Нi, вона i вiд мене ховалася. Я ж кажу, часом у неї прокидалася совiсть, i вона соромилася мене. А коли траплялася бiда - признавалася i просила допомоги. Три роки тому бог її покарав i вона лежала у венлiкарнi з гонореєю...
      - Ви нiколи не питали, звiдки в неї таке багатство?
      - Нi. Вона все одно не сказала б.
      - Коли ви востаннє бачилися з нею?
      - Це було у недiлю, вiсiмнадцятого грудня...
      - У вас тодi нiщо не викликало пiдозри? Вона, наприклад, не говорила, що чекає когось у гостi?
      - Нi... Але гостi чи гiсть у неї були. Я їй подзвонила у наступний четвер, щоб домовитися про зустрiч у суботу. Але розмова не вiдбулася... Власне, почалася i обiрвалася. - Шумейкова потерла долонею лоба, нiби тiльки зараз щось втямивши. - Сталося так, сказала далi чiтко i визначено. - Дзвоню. Людмила Йосипiвна бере трубку, я говорю, вона слухає, i раптом чую, як дзвонять їй у дверi. Людмила Йосипiвна каже менi: "Хвилиночку. Почекай" - i, певно, кладе трубку бiля телефону. Потiм я чую у трубцi її радiсний скрик: "О, як давно я тебе не бачила!.." Далi слабкий шум розмови - i раптом якийсь короткий гуп, так наче щось упало. Людмила Йосипiвна до телефону бiльше не пiдiйшла. Я довго чекала. Потiм лiнiя обiрвалася, очевидно, трубку було покладено на важiль апарата... Я вирiшила, що завiтав хтось iз її коханцiв i їй уже не до мене.
      - I вас не здивувало, що Людмила Йосипiвна, не закiнчивши з вами розмови, не передзвонила вам згодом?
      - Нi.
      - Ну, гаразд, того дня не зателефонувала. Але минув другий, третiй, нарештi четвертий день...
      - Я пробувала подзвонити їй на другий день, але вона трубки не взяла.
      - Це не викликало у вас тривоги?
      - Нi. Я нiчого такого не подумала... Вона взагалi була людиною не дуже врiвноваженою, частенька на неї находила нудьга, вона називала це "англiйський сплiн". Тодi цiлий день валялася у лiжку, гризла насiння i не вiдповiдала на дзвiнки.
      - Гаразд. Давайте ще раз уточнимо дату, коли ви востаннє розмовляли з Гальчинською, - попросив Спiвак.
      - Це було у четвер.
      - Двадцять другого грудня?
      - Так.
      - О котрiй годинi?
      - Десь пiдвечiр. Може, близько шостої. У кожному разi, надворi вже по-зимовому стемнiло.
      - Можливо, її убито саме в цей час, - спiвчутливо промовив капiтан Андрiйко.
      - Господи прости, - прошепотiла жiнка.
      На кiлька секунд усi замовкли. Урвав мовчанку Спiвак.
      - У мене до вас, Ганно Миколаївно, є таке запитання, - сказав слiдчий. - Ось уже минуло три тижнi з того часу, як ваша приятелька перестала вiдповiдати на дзвiнки i сама не подзвонила. Ви не задумувалися чому? Не поцiкавилися?
      Жiнка нiчого не вiдповiла.
      - Ви не заходили до неї на квартиру?
      Шумейкова похитала головою.
      - Так я вам скажу чому, - продовжив радник юстицiї. - Ви знали, що її на свiтi уже немає!
      - Знала, - тяжко зiтхнула жiнка.
      - Чому приховували це з самого початку нашої розмови? Удавали, нiбито це для вас новина?
      Жiнка мовчала.
      - А я вам скажу, - жорстко промовив слiдчий. - Ви боялися запитання: "Чому не звернулися до нас, не поцiкавилися?" Це ж не чужа була для вас людина. Ви, думаю, не маєте жодного вiдношення до трагедiї Гальчинської. Але чомусь побоялися. Чи, може, я помиляюсь? - додав пiсля паузи Спiвак.
      - Нi, ви не помиляєтесь... Для мене самої це була трагiчна новина. Але я нiчого не побоялася.
      - Вiд кого ви. дiзналися?
      - Вiд сусiдiв.
      - Так чому все-таки не прийшли до нас?
      - Не хотiла брати грiх на душу - Людмила Йосипiвна уже покiнчила земнi дiла i стояла перед богом. Причому тут ви, - Шумейкова обвела поглядом мiлiцейський кабiнет. - Я знала лише про смерть, що вона померла. А те, що її убили, - Шумейкова знову перехрестилася, - це ви менi зараз сказали.
      - Менi здається, особливого вiдгуку ваша дiяльнiсть у Гальчинської не мала, - вкинув капiтан. - Покiйна так i залишилася грiшницею.
      - Все в руках божих, - у вiдповiдь на нетактовнiсть капiтана зауважила Шумейкова. - I не нам судити її.
      Це було сказано так, наче жiнка замiсть вимовленого слова "нам" мала на думцi - "вам".
      - Гаразд, перейдемо до iншого. - Спiвак узяв на столi капiтана верхнiй iз блокнотiв Гальчинської - подивився на його дату. - Вам знайомi такi записники?
      - Нi.
      - Їх вела Людмила Йосипiвна. Тут є неясностi, i, можливо, ви зможете допомогти дещо розшифрувати... - Вiн погортав блокнот. - Ну, наприклад, хто ще був з iнiцiалом "С"? Це iм'я чи прiзвище? Хто у неї був "С"?
      - I нiяких цифр, тiльки дати. Остання позначка п'ятого вересня, - докинув капiтан.
      - Вперше чую про якогось "С". - Шумейкова задумалася шепочучи: "С", "С"... - Нi, - i повторила, - не чула такого.
      - Деякi записи ми уже розшифрували. Масажистiв, наприклад, iще декого. А от "С" i тут ще один такий самий таємничий iнiцiал "Б" зустрiчаються частенько. Поряд тiльки цифра 10 у цього "Б".
      - О, про "Б" я здогадуюсь, - гiрко посмiхнулася Ганна Миколаївна. - Це найдешевший її коханець.
      Посмiшка Шумейкової багато що пiдказала спостережливому раднику юстицiї. Певно, вiн не помилявся у своїх мiркуваннях про характер дружби двох самотнiх жiнок. Лiкар, людина з вищою освiтою, Шумейкова нiколи не забувала про багатства Гальчинської, звичайної спiвачки, про всi цi перснi, дiаманти, хоч i сама не зiзнавалася собi в цьому. Вiн звернув увагу, що пальцi Ганни Миколаївни прикрашали лише тоненький золотий перстеньок з червоним камiнцем i обручка, перенесена з правої руки на лiву, певно, пiсля смертi чоловiка. Це його дивувало: адже з усiх медичних фахiв найбiльш прибутковими були професiї дантистiв-технiкiв та гiнекологiв. Очевидно, Шумейкова належала до тiєї рiдкiсної рiзновидностi гiнекологiв, якi не ведуть приватної практики, з тих чи iнших причин не роблять пiдпiльних абортiв тощо.