Образ нещасної жiнки, що потерпiла вiд рук мерзенних убивць, потроху затьмарювався в його душi, i вона вже не викликала такого спiвчуття, як на початку обшуку.
      - Ну й бабуся! - не втримався Задорожний, розглядаючи фото. Сексуальна бандитка... - засмiявся вiн. - Але що робить з людиною час!
      - Вона стала кругла, як яблуко, - зауважила сусiдка, - але була здорова. Так котилася вгору по сходах, що я, молодша, ледве встигала за нею.
      Вигук Задорожного про час, про який у сум'яттi днiв, клопотiв життя людина забуває, на мить зачепив i капiтана, i Спiвака, якi теж не були молодими, i, певно, тiльки лiкар Чубач, що звик бути свiдком людського згоряння у часi, не вiдчув миттєвого поштрику у серцi.
      Тим часом Спiвак знайшов справдi цiннi для слiдства документи - записники господарки квартири, їх було шiсть, на кожний рiк, усi пронумерованi. Виготовленi з гарного бiлого паперу, у темнiй ледериновiй обкладинцi, певно, купованi в однiй i тiй самiй крамницi в один i той самий час, вони були скуйовдженi, чорнi вiд пальцiв по краях, але цiлком читабельнi. Вiн почав гортати їх, вглядаючись у кожну сторiнку, у кожну нотатку, цифру, у прiзвища, телефони, адреси, сподiваючись згодом знайти у цих записах ниточку до загадкового клубка таємничого убивства. З одного iз записникiв випав складений учетверо аркушик, на якому були стовпчики з номерами облiгацiй внутрiшньої, званої у побутi "золотою", позики. В однiй колонцi - список по п'ятдесят карбованцiв, у другiй - по двадцять п'ять, а усього - на десять тисяч карбованцiв. Проте самих облiгацiй поки що не знайшли. Певно, Гальчинська сховала їх в iншому мiсцi, а список тримала "нагорi", перевiряючи за ним таблицi тиражiв.
      Капiтан Андрiйко задоволене мугикнув, коли побачив у руках радника юстицiї таку знахiдку, i ще наполегливiше став вишукувати ощадну книжку i облiгацiї. Розумiючи, що убивцi чи поодинокий грабiжник навряд могли забрати книжку, бо, одержуючи грошi, пiймалися б, капiтан перетрусив книжки, яких, крiм уже названих порнографiчних, було небагато, повитрушував бiлизну, попiднiмав подушки на крiслах i на диванi, покопався у шухлядах шафи i, нiчого таки не знайшовши, задумливо став бiля шафи, постукуючи по нiй пальцями.
      Раптом щось нiби сколихнуло його. Щось. Але що саме? Вiн не знав. Завмер бiля шафи, тамуючи подих, з надiєю, що блискавична iнтуїцiя повернеться до нього. Дарма. I, перевiвши подих, вiн знову механiчно застукав пальцями по шафi. О леле! Один звук густiший, глухий, другий - дзвiнкiший, ясний. Ще раз, ще раз!.. Так лiкар вистукує груди хворого...
      Капiтан зрозумiв, що у шафi мiж поличками є порожнина. Тайник!
      - Петре Яковичу! - гукнув вiн. - Хлопцi, а йдiть-но сюди! - Вiн демонстративно постукав по полiрованiй стiнцi, потiм вiдчинив дверцята i витяг двi шухляди, витрусив просто на пiдлогу рiзнi хусточки, панчохи, колготки. - Ось у цiй, - стукав по дну, - тайник.
      Тайник просто вiдкривався. Не треба було нiчого вiдгвинчувати, вiдбивати, ламати, просто над дном шухлядки було зроблене друге дно, i кришка цього тайничка була фальшивим дном шухлядки, на яке господиня клала своє легеньке шмаття. Досить було пiдчепити кiнчиком ножа це фальшиве дно, як воно пiднiмалося.
      Усi збилися навколо журнального столика, на якому капiтан Андрiйко поставив шухляду.
      Тайник виблискував, пломенiв вогнем, мерехтiв барвистими iскрами - обручка з великим дiамантом, браслет, вкритий рубiновими краплями, золота ящiрка iз смарагдовими очима...
      Спiвак обережно витяг з-пiд цих дорогоцiнних прикрас фотографiю якогось молодика в есесiвському мундирi, потiм нiмецький аусвайс на iм'я Люцiї Гальчинської - актриси оперного театру, арбайтскарту з вiдмiтками бiржi працi. На маленьких фото цих документiв була та сама юна красуня, яку бачили на знiмках в альбомi.
      - Тут може бути версiя, - зауважив лейтенант Задорожний, - якась таємниця ще з часiв Великої Вiтчизняної. Про щось могла знати, i їй вирiшили замкнути рота.
      - Не будемо вiдмовлятися вiд жодної, поки не вийдемо на шлях, - погодився Спiвак.
      Капiтан Андрiйко тяжко зiтхнув. Ощадкнижки i тут не було. Його, бiдолаху, нiби заклинило на цiй книжцi, хоч вона, власне, нiчого не вирiшувала. Але ж де могла подiтися?!
      - Будемо переписувати цiнностi у протокол, - сказав Спiвак i поглянув на понятих. Вони стояли мов завороженi, не вiдриваючи очей вiд бурхливої краси вогню, що бризкав iз шухляди.
      Капiтан Андрiйко склав докладний опис дорогоцiнностей, зазначивши iндивiдуальнi ознаки кожної речi. В якусь хвилину йому здалося, що десь вiн уже бачив такий дiамант, який палахкотiв зараз на обручцi. Але де - нiяк пригадати не мiг.
      - Мiльйони! - не витримала сусiдка Гальчинської i сплеснула руками. - Подумати тiльки!
      - Ну, мiльйони чи не мiльйони - це нам скажуть експерти-товарознавцi, - пояснив понятим Спiвак. - Зараз ми ще раз перевiримо, чи все правильно записано, упакуємо, ви розпишетесь на протоколi, i опечатаємо. Потiм разом з вами вiдвеземо на експертизу, i фахiвцi визначать цiну кожної речi...
      Облiгацiї внутрiшньої "золотої" позики знайти теж не пощастило. I у тайнику їх не було. Це дратувало капiтана Андрiйка. Вiн був сищик, який не обминав при обшуку жодної дрiбницi i, як вважав досi, знаходив усе потрiбне, хоч би як воно було приховане...
      4
      Чоловiк рокiв пiд сорок з темним, типово кавказьким обличчям, невеличкою горбинкою на носi i великою чорною бородою, у якiй пробивалися бiлi ниточки, низько схилився над пiанiно i грав, не оглядаючись на зал, де пили i гуляли нiмецькi офiцери. Кафе "Едельвейс" було приватним, iснувало з дозволу нiмцiв i лише для нiмцiв. За пiанiно сидiв Антон Адамадзе, той самий грузин, колишнiй врангелiвський офiцер, до якого ревнував спiвачку Люцiю хазяїн кафе Артур Христофорович Гiллер.
      Жiнок у залi не було, i двоє пiдпилих армiйських лейтенантiв танцювали удвох на вiльнiй вiд столикiв площадцi пiд невеличкою естрадою.
      Спiвачка Люцiя готувалася до виходу. Вона вже не нервує, як у першi днi, коли, виходячи перед нiмецькими офiцерами, вiдчувала скутiсть i, спiваючи, вiдводила очi убiк вiд своїх слухачiв.
      Зараз крiзь пропалену у завiсi дiрочку вона спокiйно розглядала вiдвiдувачiв. Декого вона вже запримiтила, пiзнавала; в "Едельвейса", хоч кафе вiдкрилося недавно, уже з'явилися свої завсiдники. Майже усi столики зайнято - здебiльшого молодi офiцери, якi добре набралися, двоє з них уже почали сваритися.
      Тим часом тапер закiнчив свою iмпровiзацiю. Люцiя ще раз поправила на собi коротеньке плаття, яке вiдкривало вище колiн її стрункi ноги, з великим вирiзом на тугих грудях, що аж рвалися на волю, торкнулася рукою пишної зачiски i, вiдштовхнувшись високим каблучком вiд пiдлоги, вистрибнула на сцену. Завсiдники зустрiли її оплесками. Вона зрадiла: її знають i вiтають! Вiдповiла глибоким реверансом, а випроставшись, грайливо гойднула стегнами.
      Потiм пiдiйшла до тапера, хоч вiн наперед знав її програму, i щось шепнула йому.
      Як завжди, почала з улюбленої офiцерами "Розамунди". Трохи знаючи нiмецьку зi школи, де мову викладав її батько, з його домашнiх урокiв, Люцiя ще й тепер, як тiльки випадала вiльна хвилина, учила її. Найбiльше за все хотiлося стати справжньою нiмкенею, прилучитися хоч як-небудь, якимсь боком до великої нацiї, що володiє свiтом, i розмовляти без акценту, аби з вимови нiхто не мiг розпiзнати у нiй слов'янки.
      Взяла першу ноту. Чистий, сильний голос спiвачки, знайома легка мелодiя заколисували. Дехто почав пiдспiвувати, п'яно похитуючись на стiльцi.
      Люцiя була певна в собi, сама милувалася перед дзеркалом гарним обличчям, знала, що усмiшка її подобається чоловiкам, якось театральний ловелас сказав, що вона у неї медова, зваблива, спокуслива, нiби говорить, що Люцiя без опору готова вiддатися на ласку кавалера. I чоловiки божеволiли бiля дiвчини.
      Скiнчивши пiд оплески "Розамунду" i вихиливши фужер вина з рук молодого офiцера, який пiдбiг до невисокої естради, Люцiя звеселiла, остаточно розслабилася i, бажаючи догодити пiдпилому товариству, пританцьовуючи, заспiвала не дуже пристойну пiсеньку:
      Як майора я любила
      До майора спать ходила,
      За пiвкiло маргарини
      Цiлувала три години...
      Невмiло перекладена самою Люцiєю на нiмецьку, пiсенька звучала особливо вульгарно. За столиками вона викликала захоплення, вигуки, смiх, оплески. Один з лiтнiх офiцерiв посилав Люцiї поцiлунки i високо пiднiмав якийсь пакунок, що, на його думку, символiзував отi самi "пiвкiло маргарини".
      Та ось дверi у кафе знову прочинилися - i до зали увiйшов черговий гiсть.
      У Люцiї закалатало серце. Це був той самий офiцер у есесiвськiй формi, що нагримав на Артура Христофоровича i доброзичливо розпитував її. Високий, стрункий, у чорному мундирi зi свастикою на рукавi. Люцiя побачила, що на шиї, пiдпертiй твердим бiлим комiрцем, висить залiзний хрест. "О, це велике цабе!" - подумалося їй.
      Його помiтили й iншi присутнi в залi. Гамiр ущух. Лiтнiй офiцер, який посилав через весь зал поцiлунки, опустився на стiлець i заходився акуратно наливати собi з пляшки вина, прагнучи не розлити його.
      Гауптштурмфюрер пройшов у куток зали до вiльного столика, на якому стояла табличка з написом "Зайнято!"
      Люцiя занервувала. Уже не так вiльно пiдгецувала на сценi, забула про сп'янiлих офiцерiв.
      Тим часом нового вiдвiдувача угледiв i хазяїн. Вiн грудкою пiдкотився до столика i, вiдштовхнувши єдину офiцiантку - руду Дуську, яку Люцiя органiчно ненавидiла, вклонився гостевi.
      Руда, кирпата Дуська недавно зв'язалася з якимсь нiмцем iз iнтендантської установи "Рюстунгскомандо". Її ревнивий покровитель обiцяв забрати коханку з кафе, де гуляють офiцери, обiцяв улаштувати продавщицею у крамницю, в якiй видають хлiб по картках. У голодному, замордованому Києвi це була сита, престижна робота. Тому Дуська стала нехтувати службою у кафе, прибiгала лише увечерi, коли вiдчинялися дверi "Едельвейса", i уся брудна робота - прибирання, миття посуду тощо - тепер випадала на долю бiдолашної спiвачки.
      Курт Раух щось замовив, i Артур Христофорович разом з Дуською зникли на кухнi. Есесiвець пильно подивився на Люцiю. Вона обiрвала дурну пiсеньку i розпачливо перебирала у пам'ятi свiй репертуар, не знаючи, що заспiвати далi. На її жаль, репертуар у неї був вкрай бiдний, можна сказати, жалюгiдний... Що ж заспiвати? Хiба що їхнiй гiмн: "Дойчланд, дойчланд юбер аллес..."
      Вона не наважилася. Хто зна, як це сприймуть нiмцi.
      Тим часом Дуська принесла есесiвцю пляшку шампанського, той налив собi вина, вiдпив з фужера i знову вперся в Люцiю поглядом. Погляд у нього був важкий. "Хто вiн менi такий зрештою? - заспокоювала Люцiя себе. - Ну що з того, що гестапо? Я нiчим не завинила перед новою владою. Я цiлком лояльна".
      Ось зайшло iще двоє армiйських офiцерiв, але, огледiвшись, сiли не бiля Рауха за вiльний столик, а притулилися за чужим.
      Пiд оплески Люцiя випурхнула з естради за лаштунки. Стримуючи калатання серця, стояла за завiсою i крiзь пропалену у нiй дiрку знову стежила за залою. Тепер, коли у задимленому вiд сигарет залi попливли звуки чергового танго, виконуваного Антоном Адамадзе, Раух долив собi шампанського, але не випив, а про щось замислився.
      Люцiї протягом вечора ще двiчi треба було виходити на сцену. Вона гарячкове обдумувала, що спiватиме.
      Сама Люцiя любила лiричнi пiснi. У них вона виливала тугу за мирним життям, яке зруйнувала вiйна, обiрвала навчання у музичнiй школi, позбавила мрiї про консерваторiю, i тiльки випадкове знайомство з хазяїном кафе "Едельвейс" фольксдойчем Артуром Христофоровичем Гiллером, який якраз напитував собi в кафе спiвачку, дало їй шматок хлiба i трохи заспокоїло. Цей щасливий випадок свiдчив, що доля не вiдцуралася її, що не все пропало у життi, що якось вийде iз скрути, пристосується до воєнного часу, до нового порядку. Iз жахом спостерiгала, як потерпають жителi мiста, що скнiють без хлiба, без свiтла у своїх неопалюваних квартирах, як носять злиденне шмаття на ринок, щоби не вмерти з голоду. А у неї, дякуючи боговi, є i хлiбна арбайткартка, електрика у квартирi; вона має право не вiдчувати себе такою знедоленою, як iншi, у замерзлому Києвi. А там, дивись, скiнчиться вiйна, буде консерваторiя, i вона здiйснить свою мрiю про оперну сцену... Та до того часу треба прожити, вижити за будь-яку цiну...
      Останнi днi у неї були багатi на подiї, що бентежили її. Поява її колишньої подруги в квартирi, де нинi на всiх правах жила вона, Люцiя... А тепер iсторiя з цим молодим, гарним гестапiвцем. Це ж неспроста вiн пильно дивиться на неї. Вдень вона дуже злякалася його появи. Але гестапiвець був ласкавий. Тепер знову не зводить iз неї чiпкого погляду. Що в нього на умi? I чого вiн тодi вдень заїхав до "Едельвейса"? Тiльки випити кухоль пива? Чи не пронюхав все-таки про Рахiльку? А раптом двiрничиха бачила її або iще хтось? Рахiльку, звичайно, упiймали, i вона розказала, що приходила на свою квартиру...
      Люцiю кинуло в жар.
      У залi знову стало гамiрно. Нi, певно, лiрикою не проймеш цих пiдпилих завойовникiв. Хiба ось цю, що наспiвала їй недавно стара дама, яка повернулася з емiграцiї. Вона ж iще не переклала її. Але - нiчого, щось зрозумiють i росiйською...
      I Люцiя заспiвала, фривольними жестами пiдкреслюючи змiст.
      Не глядите вы так
      Сквозь прищуренный глаз
      Вы, сеньоры, бароны, миледи,
      Я за двадцать минут
      Опьянеть не смогла б
      От стакана холодного бренди.
      Ведь я - институтка,
      Я - дочь камергера!
      Я - фея из бара,
      Я - черная моль!
      Коротюсiньке платтячко, пiдсмикуючись, допомагало Люцiї створювати образ "феї з бару", "чорної молi". I багато поглядiв знову хтиво обмацували її гнучку постать.
      Мой отец в октябре
      Убежать не успел,
      Но для белых он сделал немало.
      фронт пришел...
      И холодное слово - "расстрел"!
      Был суров приговор трибунала.
      И вот я - проститутка,
      Я - фея из бара,
      Я - фея из бара,
      Я - черная моль.
      Я сказала полковнику:
      "Нате, возьмите!
      Не донской же валютой
      За это платить!
      Вы мне марками, друг, заплатите,
      Ну, а все остальное - дорожная пыль..."
      Ведь я - проститутка...
      Люцiя кiнчила спiвати. Не чуючи оплескiв, смiху, чкурнула за дерев'яну загородку, що вiддiляла вiд зали закуток бiля кухнi, швиденько одяглася i вийшла на вулицю.
      Спiвачка глибоко вдихнула холодне вечiрнє повiтря. Воно заспокоювало. Позаду залишилася гомiнлива задушна зала, розтанув у пiтьмi осiннього вечора пронизливий погляд гестапiвця. Тепер додому, додому! Сховатися серед стiн, за замкненими дверима, забути про всi тривоги.
      Їй не пощастило. Враз почула, як вiдчинилися дверi кафе:
      - Момент!
      Секунду не могла оглянутися, завмерла. Потiм рвучко повернулася i побачила того самого гауптштурмфюрера. Здається, вiн посмiхався.
      - Панi Люцiя...
      - Ви знаєте моє iм'я?
      - Я все знаю... Панi Люцiя поспiшає додому?
      У синьому свiтлi замаскованої лампочки над дверима кафе посмiшка офiцера здалася кривою, пiдступною.
      - Так. Пiзнiй час.
      - Я вас вiдвезу. - Вiн узяв дiвчину пiд руку, мовби галантний кавалер, i Люцiя вiдчула, як у неї пiдтинаються ноги.
      - Нi, нi, дякую, - спромоглася прошепотiти вона пересохлими губами. - Менi тут недалеко... Та й подихати хотiла дорогою пiсля прокуреного кафе... Така задуха у залi, я спiвати не могла...
      - Проте спiвала гарно, - сказав нiмець, пiдводячи Люцiю до машини. - А для прогулянок зараз запiзно. Комендантська година.
      Люцiя поправила на руцi пов'язку, яку носили тiльки працiвники нiмецьких установ. Фольксдойче Гiллер таки багато зробив для неї! Есесiвець помiтив її жест.
      - Все одно краще поїхати, - посмiхнувся, вiдчиняючи дверцята машини. - Сiдайте... До речi, мене звуть Курт Раух... У вас не зовсiм слов'янське iм'я, - сказав, умощуючись за кермом, - в кожному разi, не росiйське i не українське. Ви не католичка, не полька?
      - Нi, - промимрила Люцiя. - Це я, - запинаючись, додала, - сама себе так назвала... - Ой, як їй не хотiлося зiзнаватися! - А за документами я - Люда, Людмила...
      Раух кивнув. Машина плавно рушила з мiсця.
      - А у вас, у Дойчланд, буває таке iм'я?.. - спитала, осмiлiвши, Люцiя.
      - Це iм'я романське, в Iталiї найбiльше, але трапляється рiдко й у нас, на пiвднi...
      - Хто вашi батьки? - питав Раух, ведучи машину вгору темною Великою Василькiвською.
      - Службовцi в маленькому мiстечку. Вчителi. До Києва я приїхала вчитися у музичнiй школi. Зараз я втратила з ними зв'язок. Нiчого про них не знаю i хвилююся.
      - Втекли вiд нового порядку? - строго спитав гауптштурмфюрер. - Вони що, комунiсти чи євреї?
      - Нi, нi, - злякалася Люцiя. Якi комунiсти, якi євреї? Помилуй, господь! - Вона мимоволi пiдняла руку, щоб перехреститися, але на сидiннi було тiснувато i рука, тицьнувшись у плече, опустилася. Ми православнi з дiда-прадiда. Просто живуть на Донбасi. Вашi, - вона хотiла сказати "нашi", але не наважилася, - ще не визволили їх з-пiд бiльшовицького гнiту.
      - Не сумуйте, Люцiя, - заспокоїв Раух. - Скоро вся Росiя буде вiльна i ви зустрiнетесь з батьками. До речi, звiдки ви так добре знаєте нiмецьку?
      - Батько викладав її у школi. I я полюбила цю чудову мову.
      - О! - задоволене вiдгукнувся гауптштурмфюрер. - Вiдразу видно, що ви не належите до тiєї упослiдженої юрби, яку у вас називали народом.
      Енергiйним кивком Люцiя пiдтвердила комплiмент нiмця.
      - Де ви живете? - аж тепер спитав Раух.
      Люцiя розглянулася. Здається, вони пiдiймаються з Хрещатика на Володимирську.
      - На Бульварно-Кудрявськiй, на розi з Гоголiвською... Зараз прямо їхати...
      - Я знаю, як їхати, - обiрвав її гауптштурмфюрер, але, виїхавши на Володимирську, раптом повернув праворуч.
      - Нi, не туди! Ви не знаєте, - торкнула дiвчина його за рукав.
      - Я все знаю, - суворо повторив офiцер. - I не треба, люба Люцiє, хапати мене за руки. Так можна потрапити в аварiю.
      Люцiя знову злякалася. Куди ж її везуть? Вони пiд'їжджали до великого темного будинку, що бовванiв у темрявi вулицi, i дiвчина завмерла вiд страху...
      Але ось, не зупиняючись, вони проминули страшний будинок. У Люцiї вiдлягло вiд серця. Гауптштурмфюрер вiз її не до своєї темницi, в гестапо, а кудись далi. Зрештою, вона згодна на все, тiльки щоб не у той страшний будинок, який кияни, наче чумний, обходили стороною...
      Десь за пiвгодини машина зупинилася перед гранчастою металевою брамою. Раух вийшов, вiдчинив браму, потiм заїхали у двiр. Гауптштурмфюрер гречно допомiг Люцiї вилiзти з автомобiля.
      Поки що нiчого страшного не вiдбувалося.
      Пiдсвiчуючи лiхтариком, офiцер вiдчинив квартиру i, тримаючи Люцiю за руку, завiв у велику темну кiмнату. Поки морочився iз шторами, навпомацки опускаючи їх, дiвчина стояла серед кiмнати, ще не вiдаючи своєї долi, але уже заспокоюючись, якось iнстинктивно вiдчуваючи, що гауптштурмфюрер прихильний до неї.
      Свiтло, несподiвано спалахнувши, болiсно штрикнуло в очi. Воно голкувате вiддзеркалилось на кришталевих вазах, полiрованих меблях, скляних дверях. Люцiя на мить заплющилась, а вiдкривши очi, побачила, що Раух порпається у холодильнику, який стояв тут-таки, бiля дверей, виймає пляшку шампанського i ставить на стiл коробку цукерок.
      Стояла серед кiмнати, забувши роздягтися, i господаревi довелося нагадати, що пальто треба повiсити у коридорi...
      Вони пили з великих кришталевих фужерiв, i есесiвець трохи розбалакався. Люцiя здивувалася: скiльки вона знала, скiльки чула про цих нiмцiв, одягнених у чорнi мундири, якi запанiбрата iз смертю, вiд яких усi намагаються триматися подалi... Вона думала, що вони не можуть поводитися як звичайнi люди, розмовляти на житейськi теми.
      Раух нiчого не говорив про велич нiмецького народу, про перемоги армiї. Розповiдав про мiсто свого дитинства, улюблений Ашафенбург, який лежить серед зелених горбiв на березi величного Рейну, про Гамбург - одне з кращих мiст свiту, де вiн жив перед вiйною, їй подумалося, що, може, гауптштурмфюреровi схотiлося у домашнiй обстановцi забути на якусь хвильку про свою службу, кривавi розправи... Адже спочатку, коли стежила за ким у кафе, вражав похмурим поглядом, усiм своїм виглядом створюючи навколо себе тяжку атмосферу.
      Якщо так, вона залюбки допоможе йому розслабитися, вiдпочити з нею. I Люцiя подарувала йому свою ласкаву, медову посмiшку.
      Її раптом охопила ейфорiя, яка буває тим дужчою, чим бiльшою здавалася небезпека, що минула, чим сильнiшим був страх, який пропав. Гауптштурмфюрер здався їй простим, дуже милим (а коли скинув свiй чорний мундир i залишився у сорочцi - подумки мало не назвала його "парубком") - одне слово, здавався чудовою людиною, i за те, що своєю доброзичливою поведiнкою звiльнив її вiд залiзних лещат страху, ладна була розцiлувати його. Їй не заважало, що вона не все розумiла з його розповiдi, часом лише окремi слова, окремi фрази, бо говорив на якомусь незнайомому їй дiалектi, але хоч би що вiн промовляв, їй подобалось.
      I не помiтила, як на столi, крiм шампанського, з'явився коньяк, як сп'янiла, як почала називати гауптштурмфюрера Куртом, а вiн те слухав i не заперечував.
      - - Ну, тепер спiвай! - раптом наказав вiн.
      Вона не вiдразу зрозумiла, якої пiснi вiн хоче.
      - Спiвай! - раптом розлютився вiн, i у Люцiї мороз побiг поза шкiрою вiд цього погляду.
      - Що спiвати? - злякано спитала вона.
      - Не знаєш? - погляд Курта став колючим. - А цю пiсню ти знаєш?!
      Вiн пiдхопився з крiсла, похитуючись, пiдiйшов до пiанiно, що стояло пiд стiнкою, вiдкинув кришку, i дiвчина зацiпенiла: гауптштурмфюрер грав "Iнтернацiонал"!
      - Пане Раух, пане Раух! Що ви робите?! - тiльки й могла скрикнути вона.
      - Спiвай! - гримнув нiмець. - Спiвай! Ви всi це знаєте. Усi спiваєте! Я не люблю брехнi!
      Перелякана на смерть Люцiя ледве розтулила рота i хрипко почала:
      "Повстаньте, гнанi i голоднi..."
      - Голоснiше! - наказав гестапiвець, педалюючи пiанiно.
      Мало не зомлiвши, Люцiя пустила "пiвня". Голос не слухався її.
      - Вас усiх треба стрiляти! - вигукнув Раух.
      Люцiю охопила байдужiсть. Отже, все було оманою - i розмова про дитинство, про улюблену батькiвщину, i посмiшка, i шампанське? Хто вiн такий, цей гестапiвець, такий, як усi? Чому не боїться грати "Iнтернацiонал" на всю вулицю? Переодягнений пiдпiльник? Неможливо. Пiдпiльник не викривав би себе так... Нi, це звичайнiсiнька гестапiвська провокацiя... Ач, якi погляди кидав на неї вiд пiанiно - перевiряв її реакцiю.
      Так само раптово, як почав, Раух покинув грати. Люцiя теж обiрвала пiсню на пiвсловi.
      - Мала насолоду? - спитав похмуро гауптштурмфюрер, повертаючись до столу i наливаючи собi i їй коньяку. Люцiї здалось, що на обличчi Рауха миттю промайнула мефiстофельська посмiшка. До нiмця, здавалося, знову повертався благодушний настрiй. - Не будемо бiльше займатися полiтикою, - додав вiн. - Втомився я вiд неї.
      Незабаром Раух зовсiм, сп'янiв. Рухи його стали непевнi, голос захрип, i вiн уже дивився на неї не тим чiпким поглядом, який жахав її, а тупо поглядав то на неї, то навколо себе, немов чогось остерiгався у своїй хатi.
      Люцiя опустилася на диван. Платтячко на нiй задерлося, але вона залюбки хизувалася перед Куртом своїми округлими колiнами. Гауптштурмфюрер важко вилiз iз крiсла i сiв поруч. Якусь хвилину вiн, наморщивши лоба, мовчки дивився перед собою у простiр, нiби щось пригадував, потiм перевiв погляд на Люцiю, ковзнув ним по колiнах, по обличчю, немов не упiзнавав її. У неї защемiло серце, але вона й далi намагалася затримати на своєму лицi звабливу жiночу посмiшку.
      Раптом Курт уткнувся головою їй у груди i грубо повалив на спину, рвучи на дiвчинi одяг. Люцiя не могла осягнути його звiрячого натиску. Адже вона не збиралася пручатися, могла спокiйно роздягтися... Он крiзь вiдчиненi дверi видно спальню, високе лiжко, i вона у думцi уже сподiвалася залiзти на нього.
      Тепер вiн дер на нiй спiдницю, щось бурмотiв, вона як могла допомагала йому стягти її з себе i вже злилася на його дурну грубiсть.
      - Курте, Курте, - вищала вона, але гауптштурмфюрер нiчого не чув. Та ось незмiнна посмiшка дужче засвiтилася на її лицi. У неї було лагiдне, ласкаве, жадiбне тiло, i Люцiя вiдчула себе на мить господинею грiзного гауптштурмфюрера.
      5
      Одночасно з вивченням записних книжок убитої Людмили Гальчинської Спiвак i Андрiйко допитували її племiнниць. Бо й справдi, хто краще за них знає спосiб життя тiтки, коло її знайомих, iнтереси?
      При першiй розмовi радник юстицiї i капiтан вирiшили допитати жiнок окремо. Спiвак узяв на себе Оксану Гальчинську, яка з першого погляду здалася йому особою твердого характеру, гонористою, певною у собi: Капiтановi дiсталася невисока, тиха, кругловида Олександра Хоменкова з фарбованою хiмiчною зачiскою, що пишною кроною увiнчувала її голову.
      Зараз вона тихо сидiла перед Андрiйком в його невеличкому кабiнетi, настрахана не так допитом, як червоно-бiлим рубцем через усю щоку капiтана, заробленим ним iще в дитинствi i який не раз допомагав справi, представляючи спiвбесiдниковi сищика жорстокою, безжальною людиною. Вiдповiдаючи на запитання, жiнка не зводила очей з того жахливого шраму, i Андрiйко розумiв, що розмова не буде для нього тяжкою.
      - Розкажiть все, що знаєте про вашу тiтку, - попросив капiтан.
      Олександра Iванiвна розповiдала хаотично, перестрибуючи з одного на друге, несподiвано щось згадуючи i повертаючись назад. Вона не ахкала i не охкала, про смерть тiтки згадувала спокiйно, мовби розумiючи, що не вiчно живе людина, а її тiтка по матерi Людмила Гальчинська була вже пiдстаркувата, i - що вдiєш! - така доля людська: народитися i - померти... Мати Олександри, Таїсiя Гальчинська-Хоменкова, померла набагато молодшою, ледве досягнувши пенсiйного вiку.
      Капiтан поки що не сказав, що Людмила Гальчинська не просто померла раптово, а була убита, i у Олександри Iванiвни з її повного, округлого лиця не зникав вираз невисловленого здивування, чого це її викликали до мiлiцiї i так докладно розпитують про померлу тiтку. Проте крiзь тiнь здивування пробивався у глибоко посаджених очах жiнки якийсь острах. Це зацiкавило капiтана. Чого боїться ця Хоменкова адже поки що не знає, що розслiдується убивство.
      Розмова точилася мляво. Андрiйко ретельно записував у протокол усi вiдомостi про генеалогiчне дерево Людмили Гальчинської, про усiх живих її близьких i далеких родичiв, про знайомих, що їх знала або чула про них Хоменкова. Їх виявилося дуже багато: самих тiльки родичiв у Києвi та по всiй країнi кiлька десяткiв, а знайомих - сотнi, серед яких Олександра Iванiвна назвала i вiдомих акторiв, режисера з студiї художнiх фiльмiв, композитора i людей, знаних тiльки по iменi, - якiсь Андрiї, Богдани, Семени, Юрки...
      Капiтан, слухаючи Хоменкову, внутрiшньо жахався, скiльки чекало на них роботи, скiльки пошукiв, розмов, зустрiчей iз названими та й iще не названими людьми, поки вони iз Спiваком вийдуть-таки на вбивцю.
      Вiн звернув увагу, що серед знайомих Людмили Гальчинської Оксана Iванiвна не назвала жодної жiнки.
      - Вона що, дружила лише з чоловiками?
      - Здається, була у неї i подруга, - сказала Хоменкова. - Але я її бачила лише один раз, навiть iменi не пам'ятаю. Чи то Галя, чи, може, Ганна... Не скажу.
      Допитуючи Олександру Хоменкову, капiтан Андрiйко вiдчував, що йому щось заважає. Нарештi збагнув: каштанова зачiска цiєї жiнки. Київськi перукарi за допомогою усякої хiмiї навчилися робити своїх клiєнток схожими одна на одну, мов близнята. Тi самi фарби, стандартнi смаки перукарiв, якi виховували схожi смаки у своїх клiєнток. Iра - дружина капiтана - лежала у лiкарнi, готуючись до операцiї на шлунку, i природно, що серце капiтана час вiд часу вiд самої думки про дружину тривожно стискалося. Андрiйкова Iра прикрашала свою голову такими самими пишними рудими кучерями, i, коли Хоменкова нахиляла голову, обдумуючи вiдповiдi i виставляючи перед очi капiтана усе своє руде полум'я, йому мимоволi уявлялася лiкарняна палата, лiжко, на якому пiд бiлим простирадлом, освiтлюючи усю палату рудим вогнем, поблiдла i злякана, лежить його Iра. "Начепила б шапку, - буркотливо думав вiн про допитувану. - Адже жiнкам дозволяється у примiщеннi не знiмати головного убору. На бiса вона скинула!"
      - Ваша тiтка мала якiсь заощадження? - тим часом питав капiтан.
      - Так. Мала. Можна сказати, була багатенькою.
      - Добре заробляла замолоду? Чи спадщина?
      - Не знаю, - вiдповiла жiнка.
      - Як так? I не здогадуєтесь?
      - Не цiкавилася. Не люблю рахувати у чужiй кишенi.
      - Ну, не зовсiм у чужiй... Замiжньою ваша тiтка, здається, не була, дiтей не народила... Скажiть, крiм вас i вашої двоюрiдної сестри, хто мiг би претендувати на спадщину?
      - Не знаю. Але навряд чи хтось iще. Ми iз Оксаною найближчi. Крiм того, вона писала заповiти.
      - На вас?
      - По-рiзному.
      - Тобто як ?
      - Вона їх часто переписувала. То на Оксану, то на мене.
      - Чому?
      - А який гедзь її штрикне... Образиться, бувало, на когось iз нас i каже: "Ти мене не любиш, помру - нiчого не одержиш. Усе буде не тобi".
      - Ви її доглядали?
      - Великого догляду вона не вимагала. Цiлком могла себе обслужити. До неї ходили масажисти, щоранку робили їй масаж, вона дуже любила своє тiло, страшенно не хотiла товстiти, але роки робили своє, i до того ж їла вона багато, любила делiкатеси, вино.
      - Де ж вона брала цi делiкатеси?
      - Здається, оця подруга їй приносила, а у тiєї була знайома буфетниця у якомусь спецбуфетi - чи у Радi Мiнiстрiв, чи в Цека...
      - У чому ж виявлялося ваше пiклування?
      - Найбiльше в окремих дорученнях. Посилала у крамницi, на ринок. М'ясо з крамницi вона не їла, тiльки з Бессарабки. Любила молоду телятину. Купували їй постiйно у грузинiв мандарини, курагу, горiхи. Вона не хотiла покидати хату, рiдко коли виходила з дому, може, ще й тому гладшала. От ми з Оксаною i бiгали. Хоч i в своїй сiм'ї справ по горло, та все ж рiдна тiтка, самотня...