Пригадуючи їхнi iмена, помiщик привiтав сподвижникiв з визволенням з-пiд бiльшовицького гнiту i закiнчив свою коротку промову так:
      "Дякуючи армiї великого фюрера, усе повертається на круги своя. I тепер я можу нагородити вас, христолюбивих воїнiв проти бiльшовицької зарази, за вiрну службу.
      - Тобi, Петре, - звернувся вiн до одного з чоловiкiв, що стояв попереду, - даю десять десятин родючого грунту. Вiдмiряєш вiд Хрещатої балки у бiк Китай-лiсу... Тобi, Iване, - звернувся до другого, - так само десять - вiд Олiйникового гаю до шляху... Тобi, Павле..."
      Дядьки слухали, згiдливе кивали, але обличчя їхнi не свiтилися радiстю. Вони переступали з ноги на ногу, бгали у руках картузи, шапки i вiдводили очi.
      Отаман помiтив це i спитав:
      "Щось ви не дуже радiєте, добродiї? Скажи, Петре..."
      "Вельми дякуємо, пане отамане, за вашу ласку, - вклонився чоловiк. - Та от яка бiда. Як ту землю обробити? Коня, не кажу вже трактора, немає. Знову ж таки реманент. Нi плуга, нi сiвалки, та й засiяти нiчим. Дякуємо, пане отамане, але ж i робити на тiй землi нiкому, вдома лише старi баби, хлопцiв погнали на вiйну, а дiвок уже кличуть до Германiї їхати..."
      Чоловiк замовк i ще раз вклонився.
      "А ви? - уже сердито звернувся до решти колишнiй помiщик. - Вам теж земля не з руки? Наприклад, ось тобi", - спитав молодшого чоловiка.
      "Та я хiба... - вклонився той. - Дякуємо уклiнно. - Але ж i в мене нi коня, нi зерна. Хоч плач..."
      Вислухавши селян, отаман сiв за стiл, обхопив руками голову i гiрко промовив: "Господи, що з вами бiльшовики поробили, що ви вiд землi вiдмовляєтесь... Стiльки кровi за неї проллято!.. Господи, господи... I все даремно". I вiн заплакав.
      Дядьки похмуро мовчали, бгали у руках шапки i дивилися собi пiд ноги.
      Таку iсторiю розповiв менi на станцiї той чоловiк, - продовжив Адамадзе. - I тодi я теж подумав, що проливати кров за "святу Русь", тим бiльше за Русь пiд нiмцями, не варто... А незабаром сталася зi мною бiда - упав iз мiстка i пошкодив ногу... Солдати вiднесли мене у сiльську лiкарню... Тут, повiльно одужуючи, я зазнав ще одного морального стресу. Не вiрив своїм очам, що сiльська лiкарня обладнана за Радянської влади у колишньому маєтку старого хiрурга, який лiкує мене... Виходить, не всiх бiльшовики розстрiляли, не всю iнтелiгенцiю знищили... - закiнчив Адамадзе. - Це перевернуло мою душу...
      - Але, незважаючи на таке ваше прозрiння, ви, одужавши, знову подалися служити нiмцям у полiцiю, - зауважив Коваль.
      - Бачите, я спочатку здобував шматок хлiба грою на пiанiно... Я добре грав i на пiанiно, i на iнших iнструментах, i це мене рятувало вiд голодної смертi i в емiграцiї, i у вiйну, в Києвi...
      - Вас що, музикантом взяли до полiцiї?
      - Нi, звичайно. Я грав якийсь час у кафе, мене помiтив гауптштурмфюрер i, довiдавшись, що я служив у нiмецькiй залiзничнiй вартi, запропонував йти в полiцiю.
      - У якому кафе ви грали?
      - Я вже не пам'ятаю назви. Здається, звалося просто "Кафе". Ну, а щодо служби в полiцiї, то категорично заявляю: у мене руки не в кровi, я всiляко уникав каральних операцiй, намагався не йти на облави... Тому невдовзi викликав велике незадоволення начальства. Справа запахла пiдвалами гестапо або Бабиним яром, i я втiк. Побоюючись, щоб мене не знайшли, ховався у лiсових хащах на Полiссi, в таких диких, пропащих мiсцях, куди не те що нiмцi, а й партизани не заглядали. Викопав землянку, обклав деревом i прожив з отакою пiччю, - Адамадзе кивнув на свою "буржуйку", - двi зими. Влiтку i восени збирав ягоди, коренi, у маленькому озерцi ловив пiчкурiв, iнодi сильцем - птахiв, вiд хлiба i м'яса вiдвик. Мав автомат, але стрельнути боявся, щоб не притягти чиєїсь уваги, не вiдкрити схованки. Одне слово, жив як той Робiнзон, ще якийсь час, то ходив би голий, бо повнiстю обносився... Та коли влiтку сорок четвертого прислухався до гуркоту гармат, що з дня у день посувався усе далi на захiд, здогадався, що Київ визволено, i вийшов з лiсу.
      - Ви не боялися повернутися до мiста, де служили в полiцiї? Адже вас легко було упiзнати.
      - Не так i легко. Я дуже змiнився за тi два роки, що прожив у лiсi пустельником. Сам себе не впiзнавав. Проте, - Адамадзе тяжко зiтхнув, - ви правi, мене упiзнали i заарештували... Десять рокiв таборiв, а потiм iще майже десять додатково, бо я при найменшiй нагодi тiкав, мене ловили i додавали нових рокiв... А потiм iще й поселення...
      - Ви могли вибрати iнше мiсто, де вас нiхто не знав.
      - Я дуже полюбив Київ.
      Коваль вiдчув, що Адамадзе з ним не щирий, чогось не договорює. Не все зв'язувалося в його розповiдi, не все було логiчним.
      Полковник аналiзував те, що говорив Адамадзе. Розповiдь, як тiкав i ховався вiд гестапо, звучала правдоподiбно. А от мотиви, що привели колишнього бiлогвардiйського пiдпоручика до нiмецької армiї, не викликали вiри. Й справдi, Адамадзе не був iдейним борцем з бiльшовизмом. Що ж тодi штовхнуло його в обiйми гiтлерiвських служб?
      Почуття Коваля були суперечливi. З одного боку, кредо полковника за всi роки його служби, хоч з якими викривленими душами стикався, грунтувалося на вiрi в людину i вiн вважав, що часом не докази, факти виявляють iстину, а довiр'я людинi, яка внутрiшньо сама терпить вiд того, що приховує iстину. Але, з другого боку, вiн не мiг вiдмовитися зараз вiд iнтуїцiї, яка пiдказувала, що Адамадзе замовчує головне.
      Проте Дмитро Iванович не висловлював вголос недовiри, не пiдловлював, боячись, щоб старий не образився i не замкнувся в собi. Чого-чого, а терплячостi у Дмитра Iвановича вистачало...
      Вони ще довго розмовляли. Коваль спiвчутливо поглядав на жовте, запале обличчя колишнього князя. Жалюгiдний, хворобливий вигляд старого не мiг не викликати спiвчуття...
      * * *
      Коваль дотримав своєї обiцянки. Знайомий Дмитру Iвановичу лiкар не тiльки оглянув Адамадзе, але й влаштував його на обстеження у районну лiкарню.
      Правда, незабаром приятель подзвонив полковниковi i повiдомив, що справи його протеже кепськi: запущений, невилiковний цироз печiнки. Адамадзе виписали з лiкарнi додому, оскiльки чоловiк був приречений i нiяке лiкування не допомагало. Дмитро Iванович теж знав, що в таких випадках, як неоперабельний рак, остання стадiя цирозу тощо, вiд хворого намагаються позбутися, мовляв, щоб останнi днi людина провела не в казеннiй палатi, а у власнiй хатi, серед близьких, а насправдi, щоб не псувати своєї статистики i не морочитися з неминучим похороном.
      Та в Адамадзе не було нi хати, нi рiднi, i Дмитровi Iвановичу довелося використати увесь свiй авторитет, щоб, приховавши його хворобу, влаштувати у Будинок старих на околицi мiста. Це було дуже нелегко i вдалося тiльки тому, що директором будинку був колишнiй пiдлеглий полковника, який, сам не першої молодостi, вiдслуживши у мiлiцiї, перебрав цю посаду...
      ... Через кiлька днiв пiсля того, як Адамадзе поселився у Будинку старих, полковник вирiшив вiдвiдати його.
      Сама будiвля, до якої увiйшов, розшукуючи старого грузина, була далеко не новою, навiть вiтхою, i пасувала до бiльшостi її мешканцiв. Цей ще дореволюцiйний будинок готельного типу, який тодi називався "Пансiонат "Умебльованi кiмнати", у тридцятих роках став звичайною багатоквартирною оселею, а пiсля вiйки був розгороджений на маленькi комiрки i переданий соцзабезу.
      Варто було Дмитру Iвановичу переступити порiг, як у нiс вдарили специфiчнi пахощi запраної бiлизни, кухнi i ще чогось невиразного, але завжди вiдчутного у обжитих комунальних оселях.
      Довгий коридор не вiдзначався чистотою, у ньому, попiд стiнами, тиснулося кiлька зiгнутих життям, скособочених постатей. З прочинених дверей уздовж коридору долiтали тихi розмови, в однiй кiмнатi. сидячи на лiжку, плакав дiдок. У бiльшостi вiджилих, безпомiчних мешканцiв були погаслi, вiдчуженi обличчя, хоча, коли полковник посувався коридором, дехто з цiкавiстю поглядав на нього, прицiнюючись, чи не новий це пожилець. Коваль раптом злякано уявив себе на їхньому мiсцi - зрештою нiхто не застрахований вiд несподiваних поворотiв долi! Адже тiльки у такiй знедоленiй країнi, як стара Росiя, могло народитися у народi гiрке, безнадiйне прислiв'я: вiд тюрми i вiд торби не зарiкайся. I потiм воно надовго визначило долю суспiльства.
      Полковник поквапливо минав коридор, в кiнцi якого були сходи на другий поверх. Вiн щойно прогулявся ожилим, передвесняним мiстом. Навiть у кам'яних джунглях вiдчувався подих близької весни. Вiтри з Атлантики i Середземномор'я несподiвано принесли рiзке потеплiння. Небо стало високим i синiм. Неприбраний за зиму снiг на вулицях став сiрим, дiрчастим i осiв, заспiвали струмочки, заметушилися, зацвiрiнчали горобцi, ожили дерева обдуренi раннiм теплом, i на гiлочках їхнiх набубнявiли бруньки. Та найбiльше наближення весни вiдчувалося у повiтрi. Воно стало запашним, з присмаком чогось п'янкого. З кожним ковтком його у грудях ставало легше, на душi безжурно i безтурботно. Пiсля такого свiтлого ранку хирлявi постатi у темному коридорi здалися Ковалю тiнями з потойбiчного свiту. "Що завгодно, - подумалося Дмитру Iвановичу, - тiльки не завершити ось так життя". I його знову штрикнула болем згадка про Наталку, якiй присвятив мало не все життя i яка, виїхавши, вiдчужилася вiд батька, покинувши його повнiстю на пiклування Ружени.
      Долаючи неприємне почуття, Коваль пройшов коридором i пiднявся на другий поверх, вiдшукуючи потрiбну кiмнату.
      Бiля дверей кiмнати, де жив Адамадзе, полковник зупинився. З-за них долiтав тихий дзвiн гiтари i хрипкий голос старого грузина. Коваль прислухався.
      "Мелькают Арбатом знакомые лица, - спiвав Адамадзе, - цыганки проносятся в снах. Подайте бокалы, поручик Голицын, корнет Оболенский, налейте вина..."
      Дмитро Iванович потоптався бiля дверей, не хотiв заважати, розумiв, що старому зараз не до нього. Вирiшив дочекатися кiнця пiснi.
      "Четвертые сутки пылают станицы, - тим часом долiтало з кiмнати. - Потеет дождями донская земля. Не падайте духом, поручик Голицын, корнет Оболенский, седлайте коня..."
      Однак з сусiдньої кiмнати вийшло двоє дiдiв iз свiтлим пушком на головi, схожих на близнят, i Ковалю стало незручно стовбичити пiд дверима. Вiн постукав i вiдчинив дверi. Адамадзе був сам у кiмнатцi, яка вiдразу неприємно вражала: сiрi, без шпалерiв, поквацянi колись невиразною фарбою стiни, якi взялися плямами, єдине брудне вiкно, вичовгана ногами пiдлога з такими чорними, затертими маленькими килимками бiля кожного з двох лiжок, нiби вони лежали на цьому мiсцi вiд часiв потопу. Тiшили око тiльки кольоровi фотографи, розвiшанi над одним лiжком, та горщик iз невеликим зеленим кактусом на пiдвiконнi.
      Вiн сидiв на лiжку, застеленому сiрою картатою ковдрою, якi можна побачити тiльки в казенних мiсцях, i, схиливши голову, сумно перебирав струни гiтари. Побачивши Дмитра Iвановича, вiдклав гiтару i здивовано промовив:
      - Ви?.. - I вiдразу додав: - Дуже добре, що прийшли. Думав, бiльше вас не побачу... А нам треба ще раз поговорити... Сiдайте на оце лiжко, - показав на друге лiжко, що стояло навпроти. - Стiльцi розвалилися, забрали на ремонт. А сусiда звечора гостює в онукiв...
      У Коваля тьохнуло серце. Дивись, Адамадзе i розповiсть йому щось важливе.
      Проте старий грузин не продовжив своєї думки. Мовчки знову взяв гiтару i, схилившись над нею, став пощипувати струни; здавалося, вiн вiдразу й забув про Коваля.
      Пролунав акорд, i хрипко, з викликом у голосi Адамадзе заспiвав:
      "А кони все ближе проносятся к Яру. В аллеях цыганки встречают рассвет... А в комнатах наших сидят комиссары й девочек наших ведут в кабинет..."
      Полковник терпляче слухав.
      "Ах, русское солнце, великое солнце, - спiвав далi Адамадзе. Корабль "Император" застыл, как стрела. Поручик Голицын, а может, вернемся? Зачем нам другая, чужая земля?!."
      Раптом старий обiрвав пiсню, поклав долоню на струни, припиняючи їхнє рокотання. На очах у нього були сльози.
      - Ось так, полковнику, - скрушно промовив вiн.
      Коваль пильно поглянув на Адамадзе i нiчого не вiдповiв. Вiн розумiв його.
      Перемiтати себе, Адамадзе знову торкнувся струн: "О ты, синее небо России, никогда не расстанусь с тобой. И березки, как девки босые, на прощанье мне машут рукой... Без тебя я ничем не утешусь, пропаду без тебя, моя Русь! Вот вам крест, что я завтра повешусь! А сегодня я просто напьюсь..." Старий неквапом оглянувся на тумбочку, що стояла мiж лiжками, мовби шукав на нiй склянку з вином.
      - Та годi про це... Даруйте, не можу без слiз, - промовив вiн, витираючи долонею очi. - Що то старiсть... Крутила мною доля, як чорт свiтом! Колись я боявся смертi, а тепер знаю - немає нiчого бiльш страшного, нiж саме життя. Особливо таке, як було у мене. - Вiн сумно повторив речитативом: - "Ах, русское солнце, великое солнце! Уже не изменить нам курс корабля!.." I наостанку доля жорстоко поглузувала з мене, Дмитре Iвановичу, дозвольте вас так називати.
      Коваль кивнув.
      - Дуже жорстоко, - повторив Адамадзе. - Щоправда, цього разу вже востаннє. - В очах старого спалахнув божевiльний вогник. - Вона завжди знущалася з мене... Бачила, як бився я в життi, як риба об кригу. I смiялася з моїх жалюгiдних силкувань, щоб наприкiнцi приготувати пекельний подарунок... Ви думаєте, я не знаю, що залишилося менi кiлька днiв, ну, мiсяць... Я зумiв зазирнути в лiкарнi у свою iсторiю хвороби... Спасибi вам, Дмитре Iвановичу, за пiклування, але запiзно... Довго чуже мiсце у цiй богадiльнi я не займатиму... I ця гiтара знову повернеться на своє запилене мiсце у кiмнатi вiдпочинку i теж забуде мене... Я ось що хотiв, Дмитре Iвановичу. - Адамадзе замовк на кiлька секунд. - Насамперед вибачитися перед вами за брехню. Я правди не сказав, коли знайшли мене на садах. Моя легенда була тiльки схожа на правду, але не правда...
      Коваль хотiв зауважити, що вiн про це здогадувався, але стримався.
      - Розповiдь буде довгою. Майте на увазi, ви перша i єдина людина, якiй я все розповiм. Не криючись... Як на сповiдi. - Адамадзе гiрко посмiхнувся. - Нiколи не подумав би, що доведеться сповiдатися не пастирю, а полковниковi радянської мiлiцiї! Несповiдимi шляхи твої, господи!.. То з чого почати? - припинивши свої ламентацiї, замислився старий грузин. - Почнемо, мабуть, з Канади... Нi, краще з Апостолова. Я тодi збрехав вам. Знав я Павла Амвросiйовича Апостолова, знав! Бiльше того, залицявся до його дочки Клави i збирався пiсля випуску з училища одружитися. Жив я тодi у Харковi, вчився у юнкерському... Але почалася революцiя. Я достроково одержав чин пiдпоручика-артилеркста i став воювати проти бiльшовикiв. Потiм страшна голодна емiграцiя: Константинополь, Бельгiя, Конго i нарештi - Канада. Там я зустрiв людину на прiзвище Гущак. Ви, звичайно, не чули про такого, хоч у свiй час вiн гримiв на Українi.
      - Чув, чув, - посмiхнувся полковник.
      Адамадзе здивовано витрiщився.
      - Чув, чув, - повторив Коваль. - Розповiдайте далi, Антоне Нодаровичу.
      - I про Апостолова знаєте, i про Гущака! - пробурмотiв грузин. - Дивовижно. Виходить, я вам не вiдкрию якоїсь таємницi, якщо скажу, що повернувся в Європу i записався у нiмецьку армiю, щоб потрапити сюди i знайти скарб Апостолова... Менi про iсторiю банку розповiв сам Гущак, з яким я товаришував. Правда, вiн нiзащо не хотiв точко назвати мiсце сховки, бо й сам збирався повернутися i розкопати.
      - Вiн таки повернувся, - сказав Коваль. - I загинув по дорозi до сховки тут, пiд Києвом, на станцiї Лiсовiй.
      Адамадзе знову здивувався.
      - Виходить, у нього були двi сховки?
      - Андрiй Гущак приїхав до Києва, бо тут у нього жили невiстка i онук... I спочатку, очевидно, поїхав перевiрити ближчу, в якiй були паперовi грошi, векселi i фальшивi дiаманти - стрази. На той час її уже випадково виявили будiвельники.
      Коваль на щирiсть вiдповiдав щирiстю.
      - Он як! - похитав головою Адамадзе. - Хитрун! Виходить, вчинив так, як колись фараони: в пiрамiдi влаштовували два поховання - одна камера справжня, з тiлом i коштовностями царя, а друга фальшива, яка вiдводила грабiжникiв.
      - Найчастiше злодiї розкривали обидвi, - зауважив Коваль.
      - Так i в цьому випадку сталося. Основна сховка була у Вербiвцi пiд Харковом.
      Адамадзе докладно розповiв про свою епопею в окупованому Києвi, про кафе "Едельвейс", Люцiю i гауптштурмфюрера Курта Рауха, про врятування Апостолова вiд знищення есесiвцями.
      - Ми довго морочилися iз старим, - згадував Адамадзе, - але нiчого витягти з нього не могли. Та коли вiн якось пробурмотiв "Вербiвка" i я зв'язав це з так само випадково зроненим "Вербiвка" Гущаком у Канадi, то припустив, що треба шукати село або хутiр iз такою назвою...
      - А де мiг Раух переховати знайденi ним i вами цiнностi? - спитав Коваль. - Як ви думаєте, Антоне Нодаровичу?
      - Де? Оце головне питання... Нi у службовому кабiнетi в гестапо, нi в своєму особнячку вiн не сховав би. Гауптштурмфюрер, звичайно, велике цабе, але й над ним стояли. За їхнiми законами, мав би знайдене вiдразу передати державi. Було б йому непереливки, якби в нього знайшли сховане. Довелося б спуститися у той самий пiдвал в гестапо, де допитували, тiльки вже не господарем... Не забувайте, що вiн i мене боявся. Не будучи до кiнця впевнений, що я розбився на смерть, боявся, щоб я не написав донос його начальству... Як не крути, а за елементарною логiкою, мав би сховати у такому мiсцi, де не шукали б i яке мiг би легко контролювати.
      - Так, так... - погоджувався Коваль, чекаючи дальших мiркувань Адамадзе i вже здогадуючись, куди той веде. - Маєте рацiю, Антоне Нодаровичу... Та чи була в нього така сховка у чужому, окупованому мiстi?
      - Гадаю, була. Ймовiрно, у коханки, Люцiї.
      - Тобто Людмили Гальчинської?
      - Так.
      Запала пауза. Кожний iз спiвбесiдникiв обмiрковував почуте.
      - Ото я й хотiв вночi перевiрити її квартиру. Та не встиг. Ви перешкодили.
      - Так, так... - мимоволi погладив Коваль свою голову, хоч гулi на нiй уже не було.
      - Втiм, якби й знайшов, дiло пусте! Тепер я знаю, що нема в мене часу багатiти. Нащо тепер менi все... - сумно закiнчив Адамадзе. Пiсля нової паузи у розмовi вiн раптом спитав:
      - Уже знайшли, хто її вбив?
      - Нiбито.
      - Шкода, - блиснув очима грузин.
      Полковник не зрозумiв старого.
      - Це збирався зробити я! - жорстко мовив Адамадзе. - Пiсля визволення Києва вона вмить перекинулася до нової влади i навела на мене енкаведистiв. Ми зустрiлися з нею на площi Калiнiна, де стратили гестапiвцiв, i це стерво упiзнало мене. Через кiлька днiв я вже стояв перед судом... Десять рокiв! Тепер - як десять днiв... а тодi! Я рвався з таборiв, щоб знайти i забрати у неї коштовностi, утiкав, набрав ще десятку... Вона й гауптштурмфюрера, певно, виказала... Вiн, можливо, затримався у Києвi за наказом начальства, замiтав слiди. Проте не виключено, що головним для нього було забрати у Люцiї, якщо ховав у неї, цi мiльйони. I не встиг. Упiймався, хоч був дуже обережний. Як кажуть, жаднiсть фраєра згубила! Втiм, - сумно додав старий, - i мене так само... Якщо не секрет, хто її вбив?
      - Заарештовано одного чоловiка, але суду ще не було.
      - Обшук у неї робили? - пожвавився Адамадзе.
      - Звичайно.
      - I знайшли коштовностi?
      - Кiлька дрiбничок. Обручки, сережки. За них її i вбили.
      - Кiлька дрiбничок? - недовiрливо перепитав старий грузин. - Там має бути велика залiзна коробка, повна коштовностей, а не якiсь сережки... Цiлком можливо, це в неї з iншого джерела, коли вже мiлiцiя коробки не знайшла, - розчаровано мовив Адамадзе. - Гауптштурмфюрер грабував де тiльки мiг - багатих євреїв, крамницi. А можливо, мiркував далi вголос старий, - Раух подарував їй обручки iз скарбу, не вiдкриваючи всiєї таємницi, а коробку десь iнде переховав... Або, може, таки примудрився вiдправити в Нiмеччину... Та хоч би як, а мене все це тепер не обходить... Шкодую тiльки, що нещасна Росiя втратила... У мене, чорт забирай, тепер iнша проблема, де закопають, - раптом мало не вигукнув зло Адамадзе, - чи й не закопають, а порiжуть на шматки колишнього князя студенти-медики...
      - Я ще сам поцiкавлюсь висновками медикiв, - спробував заспокоїти старого Коваль. - Ви в iсторiї хвороби, певно, не все прочитали як слiд.
      - Ет, - махнув рукою Адамадзе, - як спiвається у пiснi, "уже не изменить нам курс корабля...". Я вам ще одну заспiваю, табiрну. Сам поклав там на музику слова якогось поета, теж зека, на прiзвище, здається, Домовитов... - Старий знову потягся за гiтарою i, похиливши голову, тихо заспiвав:
      "Знаю я, далеко нас загонят... Где-то в тундре, в жестокий мороз без молитвы меня похоронят у корявых, застывших берез. И никто не разыщет могилы, никогда не узнает о ней. Только ветер протяжный и стылый будет выть над могилой моей, только горькие листья березки будут падать, как слезы с ветвей..."
      Адамадзе раптом припинив спiв i розридався. Коваль налив йому води, але старий вiдмахнувся.
      - Я втомився, полковнику, дуже втомився, я хворий, - пробурмотiв, схлипуючи, вiн. - Залиште мене, прошу... Я вас дуже прошу...
      Коваль глянув на мокре вiд слiз, жовте, як лимон, обличчя Адамадзе, пiдвiвся i тихо вийшов з кiмнати... Через кiлька хвилин вiн покинув цю юдоль суму i спогадiв...
      21
      Капiтана Андрiйка Коваль застав у кабiнетi в доброму гуморi. На колегiї його похвалили за чiткi оперативнi дiї i дiзнання у справi вбивства колишньої спiвачки Гальчинської, про яке багато говорили в мiстi.
      - Отакi дiла, - похвалився капiтан. - Вашими молитвами, вашою наукою i допомогою користуємось.
      Полковниковi не хотiлося псувати настрiй начальниковi карного розшуку, i вiн вiдмовився вiд свого задуму розповiсти Андрiйковi про Адамадзе. Адже капiтан хоч i вийшов на старого грузина, проте не зацiкавився ним як слiд i не "розробив" його. Натомiсть Дмитро Iванович поздоровив капiтана i побажав йому й надалi так чiтко, оперативно розкривати трагедiї i знаходити винуватцiв. I нехай не бiльшає, а меншає таких тяжких i сумних пригод у мiстi.
      - А воно ж усе бiльшає, - зiтхнув Андрiйко. - Два нерозкритих убивства ще висять в мене ось тут! - Капiтан поплескав себе по потилицi. - За Гальчинську - Славова похвалили, навiть вiдзначили цiнним подарунком, а за цi два накрутили хвоста.
      - Остапе Володимировичу, - змiнив тему розмови Коваль. - А де ключi вiд квартири Гальчинської? Ви ще не передали їх у жек? Адже цi ключi, певно, не речовий доказ i до справи ви їх не приєднали.
      - Нi, - вiдповiв капiтан. - Але чого ви, Дмитре Iвановичу, знову, - Андрiйко хотiв сказати "за рибу грошi", але стримався, - за Гальчинську. З нею покiнчено.
      - Так, - погодився полковник. - Розумiю. Менi тiльки ключi потрiбнi.
      - Немає таких ключiв, Дмитре Iвановичу, - незадоволено промовив господар кабiнету, - хiба я вам не казав?! Пiсля вбивства Славов замкнув квартиру i гайнув в аеропорт. Ватянку i молоток, як ви знаєте, викинув в урну на Чкалова. А ключi, тiкаючи, вiн випадково поклав не у ватянку, а до кишенi штанiв i виявив їх тiльки в Борисполi. Там, за його словами, й викинув. Ми їх не знайшли. Користалися своїми.
      - Значить, квартира й досi порожньою стоїть?
      - Так. Опечатана.
      - Я все ж таки хотiв би до неї заглянути.
      - Ну, Дмитре Iвановичу, - надув губи капiтан. - Там абсолютно нiчого немає... Я ж сам обшукував.
      - Вiрю, вiрю, - погодився Коваль, - знаю вашу доскiпливiсть... А все ж хочеться побувати в нiй..
      Андрiйко знизав плечима i висунув одну з шухляд столу.
      - Ось мої ключi, оцей пiдходить, - показав на довгастий плаский предмет - ключ не ключ, вiдмичка не вiдмичка, - там один замок, другий поламаний.
      Коваль узяв ключ i з словами: "Я скоро поверну" - покинув кабiнет, залишивши в ньому збентеженого i сердитого господаря.
      ...У колишнiй квартирi Гальчинської Дмитро Iванович змахнув труху iз шкiряного крiсла, в якому, певно, любила сидiти спiвачка, а може, й сам гауптштурмфюрер, i опустився на нього.
      Довго сидiв вiн нерухомо. Полковник, як актор, входив у роль уявляв собi життя, що буяло в нинi мовчазних стiнах квартири, персонажiв трагедiї цього життя. У думцi вiн ставав гауптштурмфюрером, володарем скарбу, мiркував, де вiн сам при потребi сховав би коштовностi.
      Капiтан сказав правду: сама кiмната i все в нiй було детально оглянуто, обшукано, стiни вистукано i перевiрено спецiальним приладом - нiчого в них не ховалося. Пiд пiдлогою теж нiчого не було, у меблях, крiм тiєї сховки у шафi, яку виявив Андрiйко, бiльше цiнностей не знайшлося. Капiтан навiть шкiряну обшивку сидiння у крiслi, на яке сiв Коваль, безрезультатно пiдiрвав, i тепер пiд ногами було повно злежаної трухи.
      Вiдчуваючи своє безсилля, Коваль вiдкинувся головою на високу стiнку крiсла i замислився... Через хвилину-другу вiн стрепенувся: здається, задрiмав! Полковник злякався: невже таки старiсть?! Нi, нi, вiн просто погано спав цю нiч. Снилися якiсь кошмари, у снах все дико змiшалося: Апостолов танцював з Адамадзе, есесiвцi гралися алмазами, i Раух ковтав їх, як галушки, голi дiвчата збирали розкиданi по землi перснi, а вiн, Коваль, бiгав вiд одної до другої, складаючи коштовностi у залiзну скриньку.
      "Отже, - знову пiдсумовував у думцi полковник, - Андрiйко з помiчниками усе тут винишпорив i, виходить, Адамадзе не має рацiї, пiдозрюючи, ще гауптштурмфюрер Раух сховав коробку у коханки. Якщо ховав би, то, певна рiч, у якiйсь стiнi, котрi грубi, у три-чотири цеглини, як будували колись. Цей будинок теж старий, дореволюцiйний, як i оселя, де живе тепер Адамадзе, але вигiдно вiдрiзняється вiд Будинку старих. До революцiї вiн, очевидно, планувався, як "доходний дiм", а пiзнiше зазнав внутрiшнього перепланування". Мiркуючи про це, Дмитро Iванович, подумав, що слiд поцiкавитися у старожилiв, якi тут були ранiше квартири. Можливо, ця квартира Гальчинської пiд час вiйни мала не одну, хоч i велику, кiмнату з альковом та кухню, а двi, i Раух сховав цiнностi у стiнi другої, що згодом вiдiйшла до сусiдiв.
      Втiм, це була лише одна з версiй, i полковник мiркував далi, виладнуючи у думцi й iншi, знову й знову оцiнюючи розповiдь старого грузина.
      Коваль ще та iще оглядав стелю, стiни кiмнати, вивчаючи архiтектонiку квартири. Вiн не був фахiвцем-будiвєльником, але сищик, на його думку, хоч i не все може знати, але про все повинен здогадуватися. Вiдкинувшись на високу спинку крiсла, вiн дивився вгору, мовби, як часом дорiкають ущипливе, хотiв узяти "факти iз стелi".
      Несподiвано його увагу привернули решiтки у стелi по всiх чотирьох кутках. Що це за решiтки? Навiщо?
      Дмитро Iванович знав, що у високих кiмнатах вгорi, на стiнi, пiд самiсiнькою стелею, борючись iз вогкiстю, обладнують вентиляцiйнi гнiзда. Але чому вони тут не в стiнi, а в самiй стелi? Причому у не такiй вже й високiй? Чiпкi очi його звузилися.
      Мiркування Коваля закiнчилися тим, що вiн вийшов з квартири i вирушив шукати в домi якусь драбину.
      Зрештою знайшов у сусiдiв Гальчинської стару дерев'яну драбину iз слiдами численних плям вiд олiйної фарби, крейди i землi, ледве затяг її у квартиру i, скинувши пiджак та засукавши рукави сорочки, полiз вгору.
      Побiленi жалюзнi решiтки легко вiдсовувалися. У старi часи у "доходних домах" вентиляцiйнi гнiзда робилися широкими, щоб зручно було чистити i ремонтувати їх. Дмитро Iванович засунув руку в отвiр вiд однiєї з них i наштовхнувся вгорi на другу стелю. Вiн зрозумiв, що перша, нижча, пiдвiсна, тобто фальшива, обладнана колись самими пожильцями.
      Пальцi полковника намацали мишачий послiд, якiсь трiсочки, потiм наштовхнулися на ребро бантини.
      Переносячи драбину, вiн обстежив вентиляцiйнi отвори один за одним.
      У третьому гнiздi, ближче до дверей, вiн раптом намацав залiзний предмет. Довгаста залiзна коробка!
      Дмитра Iвановича немов жаром обсипало. Вiн i вiрив i не вiрив собi, ще та ще обмацував тремтячими пальцями край коробки. Нi, це не приснилося йому!
      Вiн злiз iз драбини, обтрусив з руки i сорочки чорний пил i пiдiйшов до телефону. Вiн був такий впевнений, що залiзна коробка не порожня, що не наважився витягати її без мiлiцiї i понятих.
      Телефон Гальчинської ще не був виключений з мережi. Коваль набрав номер капiтана Андрiйка.
      - Остапе Володимировичу, приїздiть негайно на квартиру Гальчинської!
      - Що-небудь сталася? - Голос капiтана був глухий, недоброзичливий.
      - Так, так, - пiдтвердив Коваль, не уточнюючи причини поспiшного виклику. - I, якщо зможете, заїдьте за Спiваком. Я все поясню тут.
      Андрiйко хотiв уточнити, про що ж власне йдеться, хоч i так було зрозумiло, що дзвiнок полковника стосується вбивства Гальчинської. Чи не виявив Коваль нових слiдiв злочину, якi захитають все обвинувачення Славова? Але яких "нових слiдiв"?!
      Та висловити свої зауваження капiтан не змiг. Дмитро Iванович вiдразу повiсив трубку.
      Пiсля того Коваль подзвонив до Будинку старих i попросив покликати до телефону Адамадзе.
      - Як ви себе почуваєте, Антоне Нодаровичу? - поцiкавився полковник.
      - Як боржник, що вже з усiма розрахувався на цьому свiтi.
      - Я дзвоню з квартири Людмили Гальчинської. Ви не змогли б зараз сюди пiд'їхати?
      Запала пауза. Потiм пролунав схвильований голос Адамадзе:
      - А що, знайшли?
      - Здається...
      - Я вже їду!..
      Ще з пiвгодини Дмитро Iванович був наодинцi iз своїми думками i роздумами. Викликавши усiх, кого хотiв, по телефону, Коваль знову опустився у крiсло i, розглядаючи уже тонку шкiру на своїх руках, замислився.
      Ось завершується i ця єдина незавершена ним колись карна справа. Багато справ згадувалися йому тепер. Всi цi розшуки, встановлення iстини були його життям, i вiн боявся, що, вiдколи пiшов на пенсiю, коло його життя замкнулося.
      Дмитро Iванович вiрив, що кожен живе на свiтi стiльки, скiльки дiє, доки вiн потрiбен тут. Органiзм людини нiколи не погасне, поки вона не виконає повнiстю призначеного їй, точнiше, того, що сама собi поклала зробити за життя. Йому часто згадувалося десь прочитана, що найдовше живуть на свiтi селекцiонери. Вони завжди чекають завершення своїх робiт, спроб, чекають, поки виросте в наступних поколiннях вимрiяний сорт рослини, поки дасть плоди чергове схрещення, нова прищепа.