Володимир Леонiдович КАШИН
      КРИВАВИЙ БЛИСК АЛМАЗIВ
      Роман
      ("Справедливiсть - моє ремесло" - 9)
      В новому романi вiдомого українського прозаїка розповiдається про таємниче вбивство у Києвi на вулицi Воровського, про мiльйони в руках естрадної спiвачки, про кохання гауптштурмфюрера СС, про те, як дiамант вартiстю в п'ятдесят тисяч продано за двiстi п'ятдесят карбованцiв i, зрештою, про те, як київська мiлiцiя, зокрема знаменитий iнспектор Коваль, виходить на слiд злочинцiв...
      ВIД АВТОРА
      1973 року вперше побачив свiт мiй роман "Таємниця забутої справи" з головним героєм - iнспектором карного розшуку Дмитром Ковалем. У творi розповiдалося про розшуки скарбу колишнього Харкiвського комерцiйного банку, схованого банкiром Апостоловим в роки громадянської вiйни. Через багато рокiв у наш час на сховок поблизу Києва випадково натрапили будiвельники, але, як виявилося, алмази i дiаманти у ньому були фальшивими, пiдробками iз простого скла... На цьому закiнчувалася у романi "таємниця забутої справи".
      Вiдтодi цей твiр багато разiв перевидавався, i до мене надходили листи, в яких читачi запитували: "А де ж подiлися справжнi цiнностi, скарб банкiра Апостолова?" Не маючи змоги вiдповiсти кожному з кореспондентiв зокрема, я написав ще один твiр - роман "Кривавий блиск алмазiв", з якого зацiкавлений читач дiзнається про долю рiдкiсних коштовностей...
      В романi розповiдається про таємниче вбивство у Києвi на вулицi Воровського, про мiльйони в руках естрадної спiвачки, про кохання гауптштурмфюрера СС, про те, як дiамант вартiстю в п'ятдесят тисяч продано за двiстi п'ятдесят карбованцiв, i, зрештою, про те, як київська мiлiцiя, зокрема знаменитий iнспектор Коваль, виходить на слiд злочинцiв...
      ______________________________________________________________________
      1
      Цей сигнал був одним iз тих, до яких, попри їхню винятковiсть i трагiчнiсть, тут мимоволi, за професiйною звичкою, звикали, як звикають хiрурги до щоденних операцiй. Кожний дзвiнок у мiлiцейськiй кiмнатi, де був змонтований широкий пульт, висiла величезна, на всю стiну, карта мiста з миготливими сигнальними лампочками, нiс звiстку про людське нещастя, i телефонна трубка часом вибухала зойком, плачем, а траплялось, що благання про порятунок обривалося здушеним криком жертви, яка не встигла вигукнути адресу. Тут весь день лунали такi дзвiнки, миготiли лампочки, i працiвники чергової частини, аби не збожеволiти, мусили тримати нерви у руках i не здригатися вiд кожного рiзкого, гострого, як лезо ножа, звуку. Протягом усього чергування йдуть такi сигнали, цiлий день лунають команди на швидкий виїзд, i люди, сторожко прислухаючись, переводять подих лише тодi, коли випадає короткочасна пауза.
      Перед цим дзвiнком також кiлька секунд було тихо. Лейтенант Кучеренко, який не вперше чергував по мiськвiддiлу, миттєво вiдключився вiд справ i почав стежити за лапатими снiжинками, якi падали за широким вiкном. Зимовий день був теплий, м'який, i снiжинки за вiкном теж здавалися теплими; неквапна, спокiйна, мовби лiнива, вiхола, то кружляючи, то раптом падаючи бiлою прямовисною стiною, женучи бiлi вiвцi вбiк, приємно контрастувала з гарячковiстю неспокiйної роботи.
      Лейтенанта останнiм часом не полишала гiрка дума. Вона була настирлива i безнадiйна, як вiхола за прозорим склом: ось iще один рiк закiнчується, скоро рiздво, а вiн, Кучеренко, усе лейтенант та й лейтенант. Видно, до сивих скронь просидить у цiй черговiй кiмнатi з двома зiрочками на погонах. Що ж принесе йому новий рiк? Чи сяде на плечi вимрiяна, така жадана, так терпляче очiкувана третя зiрочка, чи, кружляючи, як оцi снiжинки за вiкном, опуститься на чийсь iнший погон?
      Не вiдриваючи погляду вiд вiкна, Кучеренко почув дзвiнок i механiчно зняв трубку.
      - Черговий, лейтенант Кучеренко, слухає.
      Повiдомлення було спокiйним. Жiнка, яка назвалася Оксаною Гальчинською, заявила, що ось уже тиждень, як її тiтка, теж Гальчинська, Людмила Йосипiвна, десь зникла. На телефоннi виклики не вiдповiдає. Дверi її квартири на розi Воровського i Гоголiвської замкненi, i з-пiд них йде тяжкий дух. Достукатися неможливо.
      Слухаючи Гальчинську, лейтенант i далi лiниво стежив за снiговою круговертю i, не кваплячись, записував адресу.
      - Живе одна?
      - Так.
      - Молода?
      - Нi, стара. Вона дуже огрядна. Дуже. Хворiє на серце. З нею щось сталося...
      - Може, їй лiкаря треба? Подзвонiть на "швидку", нуль три.
      - Яка "швидка"! Могла вже й померти!..
      - Гаразд, перевiримо, - зрештою промовив лейтенант. - Ви звiдки дзвоните?
      - З автомата, бiля її дому.
      - Чекайте. Зараз виїдемо.
      Вiн поклав трубку i телефоном внутрiшнього зв'язку викликав чергову машину.
      - Я недовго, - кинув своєму помiчниковi старшинi Сироквашi i поспiшив до виходу з кiмнати.
      Ось i вулиця Воровського. Мiлiцейський "газик" повiльно сунув униз вiд Ярославового валу широкою i крутою вулицею, вкритою ожеледдю. Кучеренко приглядався до номерiв будинкiв. Перетявши трамвайну лiнiю, "газик" звернув за рiг i зупинився.
      Бiля невисокого, на три поверхи, старого будинку стояли двi жiнки. Вони уже вгледiли розцяцьковану мiлiцейську машину i, махаючи руками, поспiшали назустрiч.
      Перебиваючи одна одну, почали розповiдати лейтенанту, який повiльно вилiзав на тротуар, про свої здогади i побоювання.
      - Хто ви такi? - строго спитав Кучеренко.
      - Племiнницi. Це я вам дзвонила, Гальчинська Оксана, - вiдповiла висока, гостроносенька жiнка. - А це моя двоюрiдна сестра, Шура Хоменкова... Ми так боїмось, так боїмось... - знов завела вона, чи не трапилося з тiточкою чого-небудь... - З-пiд нафарбованих вiй Гальчинської викотилися сльозинки.
      - Зараз побачимо. - Лейтенант жестом запросив жiнок йти з ним.
      У старому будинку було тихо, пахло мишами, злежалим порохом давно не митого коридору, цвiлим деревом. Рипучими сходами всi пiднялися на другий поверх.
      Гальчинська показала на дверi квартири. Лейтенант постукав. Вiдгуку не було. Неприємний запах i справдi просочувався крiзь дверi. Кучеренко почекав кiлька секунд i тодi загрюкав щосили. Тiльки пiсля цього помiтив кнопку дзвiнка. Вона була затерта, брудна i ховалася у сутiнках коридору, а розгубленi жiнки не вказали на неї. Тепер за дверима зайшовся плачем дзвiнок. Але на нього не вiдгукнулися. Лише трохи вiдхилилися iншi дверi в глибинi коридору, визирнуло чиєсь обличчя, але так миттєво, що нелегко було визначити, кому воно належить: жiнцi чи чоловiковi.
      Лейтенант подзвонив i в цi дверi. З-за них теж не вiдразу вiдповiли, а коли вони знову вiдчинилися, всi побачили те саме невиразне обличчя. На порозi стала невиразна жiнка, одягнена у грубу спiдницю i довгу темну кофту.
      - Ви давно не зустрiчали сусiдки? Як її? - звернувся до Гальчинської.
      - Людмила Йосипiвна її звуть, - сказала сусiдка. - Давно не бачила... Я нездужаю i вже кiлька днiв не виходжу.
      - Будете за поняту... - сказав лейтенант. - Ну що ж, спробуємо... - Вiн витяг з кишенi низку ключiв на шкiряному паску, довго шукав потрiбний.
      Зрештою знайшов якогось, схожого на вiдмичку, i, поморочившись бiля замка, вiдчинив його. Але був у дверях iще й другий, з ним нiякi вiдмички не могли звладати, i Кучеренко попросив у сусiдки Гальчинської якоїсь сокирки. Та метнулась у свою квартиру i винесла важкий, старовинний, видно, давно не вживаний, сiкач.
      Лейтенант пiдсунув його пiд замок i пiсля багатьох зусиль вивернув. З розчахнутих дверей вiдразу пахнуло таким смородом, що навiть Кучеренко заточився. У передпокої, мало не на всю його довжину, лежало розпухле тiло мертвої жiнки, яке уже почало розкладатися, i великi зеленi мухи купками сидiли на обличчi.
      Племiнницi померлої застигли на порозi. Гальчинська заридала, а старша, Шура, не могла зрушити з порога i стояла мов скам'янiла з розширеними вiд жаху очима. Смерть, хоч би в якому виглядi з'являючись перед очима, породжує в душi людини сум'яття i страх, але ось у такому, як зараз, - роздуте до потворних розмiрiв тiло, мухи i, найогиднiше, - голi, товстi, наче слоновi, ноги з-пiд задертої при падiннi спiдницi, - не тiльки обсипала морозом, а й викликала шок. Паралiзовував волю й тяжкий, солодкуватий трупний дух розкладу, який забивав подих i викликав нудоту.
      - Так i є, померла давно. - Скiльки було їй? - закашлявся Кучеренко, обережно пiдступаючи до трупа. Вiн був гидливою людиною. Вiд самого дитинства. I боявся вигляду смертi. Адже сама смерть нiколи не вмирає, вона завжди жива i, навiть приходячи до чужих, при випадковiй зустрiчi зиркає i у твої очi, натякаючи на майбутнє, жахливо виганяючи з твоєї душi будь-якi проблеми, турботи, роблячи їх дрiбними i несуттєвими... "А ось i я! - нiби нахабно всмiхається вона. - Не забувай!" Вiн i не забував, думки про неї ставали усе настирливiшими, хоч був ще нестарою людиною.
      Тому Кучеренко й не пiшов вчитися на медика, хоч юнаком мрiяв про бiлий халат i професорську шапочку. Вiн i на похорони нiколи не ходив, не проводжав в останню путь друзiв, i коли випадково чув траурну музику, звертав на iншу вулицю.
      Зараз у цiй задушнiй темнiй кiмнатi бiля мертвої жiнки вiн i справдi забув про всi свої кривди, про недосяжну третю зiрочку на погони, - все на якийсь час втратило свiй сенс.
      - Скiльки їй було? - не пiдходячи близько до мертвої, повторив запитання лейтенант.
      - За сiмдесят, - вiдповiла крiзь сльози молода Гальчинська. О боже мiй, боже, - прорвало її, i вона затужила тонким голосом: Могла б iще жити, могла б iще!.. Була енергiйна, життєлюбна, молода душею... Тiтонько рiдна, - голосила вона, - що ж ти наробила?! Як же ти нас покинула... Люба наша, рiднесенька...
      Шура Хоменкова, теж тихо плачучи, узяла Гальчинську пiд руку. Слiдом за лейтенантом вони, минаючи труп, обережно ступнули в глиб квартири. Сусiдка, проте, так i не зiйшла з порога. Затуляючи рукою носа, похмуро i водночас нiби задоволене дивилася на мертву i час вiд часу оглядалася, пориваючись утекти подалi вiд цього лихого мiсця.
      Старша племiнниця перестала плакати i оглядала кiмнату, немов уперше потрапила до неї. Лейтенант миттю оцiнив обстановку затишної, гарно умебльованої однокiмнатної квартири, задоволено вiдзначив про себе, що речi вкрито шаром пилюки, - отже, нiкого у хатi вiд дня смертi господинi не було.
      Дiйшовши такого висновку, вiн набрав номер телефону моргу i, назвавши себе, попросив забрати труп померлої.
      - Я зараз випишу направлення, - поклавши трубку, звернувся до заплаканих жiнок. - Приїде машина. Ви почекайте... Тодi замкнете квартиру ось цим, - не побачивши нiде ключiв i не бажаючи лiзти у кишенi до трупа, вiн почав вiд'єднувати вiд своєї шворки одного ключа, - вiн пiдходить. Ключ привезете менi в управлiння. I знайдiть її паспорт.
      З цими словами, кашляючи, вiн витяг з планшета папiр i, притуливши планшет до стiнки, заповнив на ньому документ для моргу, вiддав його Гальчинськiй i квапливо покинув квартиру.
      2
      Люцiя випросталася i сердито поглянула на господаря "Едельвейса":
      - Не лiзьте, Артуре Христофоровичу! Дайте хоч посуд домити.
      Чоловiк не вгавав. Вiн був червоний, очi стали масними.
      - Та вам що, припекло, пане Гiллере?! Майте совiсть!
      Гарненька Люцiя була вдячна знайомому фольксдойчу, що дав їй роботу, але така хтивiсть!
      Дiвчина рiзко вiдштовхнула його мокрими руками i вибiгла у залу. Артур Христофорович кинувся за нею i там серед порожнiх столикiв з пiднятими догори нiжками стiльцiв почав цiлувати її заюшене слiзьми лице, нишпорячи водночас жадiбними руками по благенькому ситцевому платтячку.
      - Та що ви, що ви! - боронилася Люцiя, з ненавистю вiдчуваючи, як товчеться гарячий грудкуватий нiс хазяїна в її лице, як його пальцi, немов прудкi пацюки, добираються пiд плаття, як тяжкий дух його немитого тiла забиває подих. - У залi!.. Ще побачить хто!..
      Зрештою вона не витримала i вiдштовхнула насильника. Той заточився i мало не впав на столик.
      - Ах, так! Стерво ти! - розлютився розпашiлий хазяїн. Вiн не кричав, не тупав ногами, хоч почути його у порожньому зранку кафе нiхто не мiг. Вiн сичав, як гусак.
      - Вижену на вулицю, знову потрапиш на бiржу, а звiдти дорога в ешелон. Тодi згадаєш мене!..
      I зал, i стiльцi, i сам хазяїн втрачали крiзь сльози чiткi обриси, i Люцiї здавалося, що перед нею якийсь смердючий цап, а не людина.
      Вона нiчого не сказала у вiдповiдь. Спочатку злякалася погрози хазяїна. Але потiм подумала, що слова його й погрози пустi. Не вижене! Де знайде таку покiрну служницю, що за самий хлiб i на сценi спiває, i прибирає у кафе, i посуд миє... служниця на всi руки. I офiцери, якi приходять щовечора до "Едельвейса", заглядаються на неї. Не вона за його спиною, а вiн за її, - бо що то за кафе без спiвачки?!
      - I про єврейку заявлю! - кинув свiй останнiй козир Гiллер. Адже знає, що у Люцiї ночувала єврейка, про яку дiвчина не донесла у полiцiю.
      Тепер Люцiя заклякла вiд страху, зал поплив перед її очима. Здавалося, i сльози завмерли на них, перестали литися.
      - I ще май на увазi, - сичав далi хазяїн, - якщо злигаєшся з Антоном... те саме тобi буде... Мусиш любити тiльки мене...
      Гiллер знову наблизився до закам'янiлої Люцiї i, вже не вiдчуваючи опору, рвучко обiйняв її. Люцiя безсило опустила руки. Вiд почуття кривди очi її знову наповнилися слiзьми, цiлi струмочки полилися по її гарному обличчю, затримуючись на вкритiй пушком верхнiй губi i вже з неї капаючи на пiдборiддя. Як вона шанувалася, як пiдкорялася волi Артура Христофоровича, терпiла i нелегку працю, i дурнi ревнощi навiть до тих офiцерiв, якi сидять у кафе. Але ж їй треба грати очима, всмiхатися до гостей, на те вона акторка, шансоньєтка... А це вже зовсiм сказився, придумав їй грузина, що приходить увечерi тiльки акомпанувати на пiанiно. На бiса їй той голодний Антон! I єврейкою нехай не лякає. Нiхто її в неї не бачив. Це вона сама, дурна, розповiла хазяїну про пригоду з колишньою однокласницею iз музичної школи. Рахiлька, пробиваючись iз Житомира на схiд, припленталась до неї серед ночi. Куди її було подiти, тим бiльше що це була квартира самої Рахiльки i Люцiя перейшла до неї з гуртожитку, щойно почалася вiйна i батьки подруги зникли хтозна-куди. Вона сказала дiвчинi, що по мiсту розвiшанi оголошення: коли хто сховає євреїв, буде розстрiляний. Втiм, Рахiлька i сама про це знала. Люцiя дозволила їй переночувати, попередивши, щоб уранцi пiшла. Мiркувала, що коли Рахiлька не згодиться, то й вранцi не пiзно повiдомити полiцiю. Але, прокинувшись за-темно, вона побачила, що Рахiльки вже немає в хатi... Люцiя зрадiла. З душi упав камiнь. Втiм, вона трохи образилася на колишню подругу: могла i попрощатися, i щiльно причинити дверi скiльки холоду нагнала у неопалювану квартиру!
      На тому усе й скiнчилося б, якби з дурної голови не порадилася з Артуром Христофоровичем, - мовляв, що їй робити: повiдомити полiцiї, що у мiстi з'явилася ще одна єврейка, чи забути цю iсторiю як поганий сон. Адже цей чортiв Артур сам сказав: "I без тебе її знайдуть. Бо ще причепляться, чого не привела!" А тепер в очi тикає, залякує. Не боїться вона його, смердючого цапа! Якщо продасть її, донесе, то пояснить, що не могла привести. Добровiльно Рахiлька все одно не пiшла б, а бiгти вночi у полiцiю страшно, комендантський час - не жарт, вона слухняна жителька. Адже читала об'яви, розклеєнi по всьому мiсту: "Населенню мiста Києва забороняється ходити по вулицях вiд 20-ї вечора до 5-ї години ранку (за нiмецьким часом). За порушення - _розстрiл_!" Бачила серед Бессарабської площi труп якогось чоловiка з табличкою на грудях двома мовами - нiмецькою та українською: "Вiн порушив комендантський час".
      Правда, у неї є аусвайс, який дозволяє пiзно увечерi повертатися додому пiсля роботи в кафе. Та Рахiлька прийшла глупої ночi - в такий час i аусвайс не допоможе, пiдстрелять у темрявi, не питаючи, i все... I як це Рахiлька пробралася вночi до неї?!. Певно, повзла, як кiшка... I коли це вона стала такою хороброю!.. Зрештою, Рахiльцi однаково, чи уночi пiдстрелять, чи вдень розстрiляють. Тому й чинила так нерозсудливо... Ах, який жах усi цi розстрiли!.. За що бiдолашну Рахiльку треба убивати... Придумали собi якiсь iдiотськi расовi теорiї... Звичайно, це не її, чужi проблеми: Рахiльки i нiмцiв. Нехай самi й розбираються, а її, Люцiї, хата скраю. Приперлася у Київ, хiба не знала, що тут нiмцi, могла б десь у селi сховатися... Буде вона мучитися дурними думками! Не їй судити нiмцiв, що пiдкорили своєму порядку мало не цiлий свiт i тепер переможцями прийшли у Київ. Не її, Люцiї, засипалося, не її й мелеться...
      А хiба хто-небудь доведе, була в неї Рахiлька чи нi?! Нiхто!.. Навiть двiрничиха нiчого не помiтила. Так що Артур нехай не лякає.
      При цiй думцi страх перелився у злiсть, i Люцiя ще дужче вiдштовхнула Гiллера.
      У вiдповiдь розпашiлий Артур Христофорович, який тягнув Люцiю у прибудову за залою, вiдпустив її i влiпив добрячого ляща.
      Раптом у склянi дверi загрюкали, на вулицi навпроти кафе стояв автомобiль БМВ, а пiд дверима - високий офiцер у чорнiй гестапiвськiй формi з великим павуком на рукавi.
      Гiллер, враз забувши про Люцiю, кинувся вiдчиняти. Дiвчина, скориставшись цим, й собi шмигонула за перегородку.
      Але, певно, несподiваний гiсть побачив крiзь склянi дверi сцену, яка щойно розiгралася у залi. Жадiбно ковтаючи з великого скляного кухля пиво, вiн спитав Артура Христофоровича, який стояв, схилившись, на пристойнiй вiддалi, пасучи гостя очима, що тут вiдбувається.
      Гiллер, щоразу вклоняючись, плутаючи нiмецькi слова з українськими, намагався пояснити.
      Нiмець допив пиво i зазирнув за перегородку. Вiн побачив заплакану Люцiю, яка стояла над великою мискою з немитими чашками i витирала рушником обличчя.
      Нiмець поманив її пальцем: "Ком!"
      Нi жива нi мертва, дiвчина вийшла у зал i, опустивши голову, стала перед гестапiвцем. Ясна рiч, цей клятий Артур уже сказав про єврейку!
      Артур Христофорович метушився, пояснюючи, що дiвчина йому допомагає i спiває у кафе. А кафе "Едельвейс" тiльки для нiмцiв, i вiн має дозвiл вiд коменданта. Якщо гер офiцiр схоче вiдвiдувати його, то матиме найкращий окремий столик...
      Есесiвець не дуже слухав його. Пiдняв двома пальцями за пiдборiддя голову Люцiї.
      - Як звати?
      - Люська. Люцiя.
      - О, зер гут, Люцiя! Майн гот, ти дуже мила, - сказав гауптштурмфюрер, вiдпускаючи її.
      Кивнув на господаря: "Кривдить?"
      Люцiя мовчала, не зводила очей з хазяїна: "Скаже чи не скаже?!" Проте Артур Христофорович тiльки шанобливо всмiхався до несподiваного гостя, i у дiвчини вiдлягло вiд серця.
      Офiцер, хоч i в гестапiвськiй формi, виявився не такий уже страшний. Якимсь невловимим жiночим чуттям вловила, що сподобалася цьому високому, пихатому нiмцевi. У неї раптом пропав страх. Вона ще не осягла, як це сталося, але дужче забилося серце вiд приємного вiдчуття, що ти гарна жiнка, яка приваблює мужчин. Гарна жiнка завжди жiнка, а чоловiк - мужчина, хоч би у яку форму вбрався. З свого iще невеликого досвiду Люцiя уже вмiла пiзнавати, коли у мужчин з'являється потяг до неї... I зараз, заспокоюючись, ледь-ледь заграла очима до офiцера. Так нiби стояла не перед страшним гестапiвцем, а перед звичайним чоловiком.
      Нiмець повернувся i мовчки вийшов на вулицю. Сiдаючи у машину, вiн ще раз глянув на кафе, на порозi якого виструнчився Артур Христофорович.
      Пiдбадьорена Люцiя повернулася у пiдсобку домивати посуд. За хвилину з'явився i хазяїн.
      - Ну, ти дивись, - промовив примирливо, мовби нiчого мiж ними не сталося. - I нема чого дутися... Я ж тобi як рiдний батько, чорт вiзьми!
      Люцiя тiльки зiтхнула. "Рiдний батько!" Рiдний батько не чiпляється до доньки, не тягне у лiжко! Хотiлося кинути це йому в морду. Але стрималася. Можливо, колись iще прийде її час, тодi й порахується.
      3
      Пiсля того, як начальнику управлiння подзвонили з моргу i повiдомили, що Гальчинська Людмила Йосипiвна померла не своєю смертю, а була убита ударами молотка по головi i що труп передано на судово-медичну експертизу, черговий мiськвiддiлу лейтенант Кучеренко був викликаний "на килим" i попереджений про службову невiдповiднiсть.
      А ще через годину була створена оперативно-слiдча група на чолi з працiвником прокуратури - радником юстицiї Спiваком. До неї увiйшли, як годиться, оперативнi працiвники, зокрема заступник начальника карного розшуку капiтан Андрiйко та судмедексперт, який вважав, що труп пролежав у хатi вiд чотирьох до семи днiв.
      Нелегким було перше засiдання групи. Й справдi, жодної зачiпки. Десятки протилежних думок, спроби скласти версiю, розумування на голому мiсцi. Спробуй вийти на правильний шлях!
      Так або приблизно так мiркували майже усi учасники наради у кабiнетi слiдчого Спiвака, чекаючи фотографа з машиною, який десь затримався. Господар кабiнету - гiнкий, худорлявий, уже з ледь посрiбленими скронями - ступав вперед i назад по вузькiй килимовiй дорiжцi, що пролягла вiд дверей до столу, повз короткий ряд стiльцiв, притиснутих до стiни, намагаючись не зачепити ноги своїх колег. Раз по раз вiн зиркав на капiтана Андрiйка i з виразу обличчя колеги розумiв, що в того нiяких своїх даних немає, що енергiйний Остап Володимирович мучиться такою самою непевнiстю i сподiватися на його допомогу поки що нiчого. Вiд напруження шрам на щоцi у капiтана почервонiв, i, попри складнiсть ситуацiї, Спiвак, нiколи не втрачаючи почуття гумору, подумав, що Андрiйко нагадує розгубленого мисливця, котрий не знає, в який бiк втiк звiр i куди за ним кинутися. Єдиною спокiйною людиною у кабiнетi, яка з байдужим виразом чекала, що скажуть старшi товаришi, був судмедексперт лiкар Чубач. Для нього все було ясно. Гальчинська убита двома ударами молотка по тильнiй частинi черепа, на головi було ще десяток дрiбнiших ушкоджень. Удари зруйнували не тiльки черепну коробку, а й мозкову речовину, що викликало негайну смерть. У висновку експертизи написав: померла вiд руйнування мозку i крововиливу. Падаючи, важка Гальчинська, яка при зростi сто шiстдесят сантиметрiв важила за життя близько ста тридцяти кiлограмiв, зламала променеву кiстку правої руки.
      - Так з чого почнемо, товаришi? - зупинившись i сiвши за свiй стiл, спитав Спiвак. - Давайте радитися, поки приїдуть вашi оперативники, - з нотками докору у голосi звернувся до капiтана.
      Андрiйко крутнув головою: "Де та ниточка, чорт вiзьми! З чого починати?"
      - З чого? З огляду мiсця подiї, як належить.
      - Звичайно. Але й зараз помислити не завадить, - вкинув слiдчий.
      - Мислимо, мислимо, Петре Яковичу. Аякже.
      Їхня робота, особливо напочатку, була такою ж творчою дiяльнiстю, як дiяльнiсть митця: належало безпомилково знайти мiсце, де почати вiдколювати велетенську кам'яну брилу невiдомостi, в якiй ховається майбутнiй пам'ятник, озорений поки що тiльки проникливим творчим оком скульптора; знайти першу ноту, панiвний мотив, що народить пiсню i ось-ось забринить у душi композитора; написати першi слова майбутнього роману, вiдчути зав'язку сюжету, за яким подiї розгорнуться як у справжньому життi.
      Вони помовчали ще кiлька секунд, виладнуючи стрiй своїх думок. Набутий досвiд зрештою уже починав допомагати їм. Як завжди, людська думка шукає у складних випадках асоцiацiй, намагається знайти аналогiю з практики.
      - Я думаю, почнемо з племiнниць, - сказав Андрiйко. - Що ми знаємо про покiйну жiнку? Небагато. Спiвала на естрадi, грала i спiвала у Театрi музичної комедiї. Не видатна. Отже, заробляла небагато. Проте нам уже вiдомо, що була грошовитою. Сусiди розповiли, що одягалася гарно, купувала харчi виключно на ринку, запрошувала приватних масажистiв. Замiж не виходила, отже, чоловiчої пiдтримки не мала. Ось i загадка. Звiдки грошi? Що iще вiдомо? Спадкоємцями знаємо поки що лише племiнниць: теж Гальчинську i Хоменкову. Це вiдповiдь на питання: "кому вигiдно".
      - Так, Остапе Володимировичу, логiчне припущення, - докинув слiдчий, - правда, поки що тiльки припущення...
      - Нехай i так. Все ж версiя, Петре Яковичу. З якоїсь треба починати.
      - Це правильно, - погодився слiдчий. - Починати треба. - Вiн задумливо потер свiй довгий, мовби цiкавий, нiс. - А ще якi версiї можуть бути? Наприклад, сусiди, друзi або просто випадковий зальотник, "гастролер". Не виключено, i наводчики... мiсцевi. Хто знав, що Гальчинська багата?
      Андрiйко знизав плечима.
      - Можна, звичайно, й чергову версiю, як завжди, тi, котрi були ранiше судимi... Але це тiльки час i сили забиратиме. Ну, ще сусiди, друзi... Але найперше - родичi. Я вже встиг запросити ощадкаси i нотарiальнi контори. На ощаднiй книжцi тридцять тисяч. Є й заповiт. У заповiтi названа Гальчинська Оксана Павлiвна. Проте менi розповiли, що покiйна заповiт часто змiнювала: то писала на Гальчинську, то на Хоменкову. З яких причин - невiдомо. Певно, стара була сварливою, з примхами. Я гадаю, треба починати з обшуку у обох родичок...
      - Ще мало пiдстав, - зауважив Спiвак.
      - А цi племiнницi мiцнi жiнки? - запитав Чубач.
      Капiтан примружив око, згадуючи уже знайомих йому жiнок.
      - Як сказати. Гальчинська висока, худа, рокiв на тридцять. Хоменкова трохи кремезнiша i, здається, при силi.
      - Удари молотком були завданi з великою силою.
      - Ну, у станi перезбудження i злостi, яке вихлюпується у момент злочину, в убивцi спалахує потроєна зловiсна сила, - зауважив Андрiйко. - Нас дуже пiдвiв черговий по мiськвiддiлу лейтенант Кучеренко, - сердито зазначив далi капiтан. - Не оглянув як слiд нi мiсце подiї, нi убиту. Гидливий чистоплюй, чорт вiзьми! Не придивився до мертвої, не звернув увагу на кров пiд головою, зiпхнув труп у морг - i квит. А треба було доповiсти у вiддiл i викликати судмедексперта, фотографа i нас.
      Чубач згiдливо кивнув.
      - Нi понятих, - бурчав Андрiйко, - нi протоколу, нi ретельного огляду квартири...
      Спiвак пiдвiвся.
      - Все так, Остапе Володимировичу. З цього i почнемо. Ось тiльки доки чекати ваших лейтенантiв?! Де машина?
      Капiтан Андрiйко пiдняв трубку телефону, та в цю мить дверi вiдхилилися i до кабiнету заглянув маленький, верткий молодик, обвiшаний двома фотоапаратами, за ним лейтенант-оперативник на прiзвище Задорожний.
      - Скiльки можна чекати! - дорiкнув Андрiйко, кладучи трубку на апарат.
      - А машини не було, - доповiв Задорожний.
      - Вiчна проблема, - скривився Спiвак. - Коли уже хоч ви, оперативники, будете мати транспорт? Ну, розумiю, нас, прокуратуру, обдiляють, але щоб вас не забезпечили?!
      З цими словами, пропустивши вперед працiвникiв мiлiцiї, вiн вийшов у коридор i замкнув свiй кабiнет.
      * * *
      Через кiлька хвилин уся оперативно-слiдча група була на розi Веронського i Гегелiвської. Тяжкий дух у кiмнатi убитої не вивiтрився, i лейтенант Задорожний повiдчиняв вiкна.
      Обшук тривав довго. Понятi - сусiдка з другого поверху, яка була i тодi, коли Кучеренко зламав замок, i дiдуган з першого поверху, що жив якраз пiд квартирою убитої, - незабаром втомилися i покiрно сидiли у м'яких крiслах посеред кiмнати.
      Квартира Людмили Гальчинської була однокiмнатною, але великою, значно бiльшою, нiж повоєннi квартири, з просторим альковом в глибинi її. Напхана скульптурами давньоримських богiв, серед яких найгарнiшою була висока бiла мармурова статуя Венери, вона нагадувала музей. Це враження пiдсилювали i картини у почорнiлих вiд часу важких багетових рамах, серед яких висiли не тiльки копiї, а й оригiнальнi пейзажi С.Василькiвського та О.Мурашка. У буфетi, на кухнi, оперативники побачили цiлу батарею дорогих вiрменських та грузинських коньякiв, шампанського i порожнiх пляшок, у платяних шафах лежали купи чудової постiльної бiлизни.
      Нi дверi, нi обстановка у квартирi не були порушенi, якщо не рахувати зламаного лейтенантом Кучеренком замка. Судмедексперт Чубач за допомогою спецiальної хiмiчної речовини насамперед почав перевiряти стiни коридору, де ранiше лежав труп жiнки. I хоч на око вони були чистi, але лiкар виявив незначнi слiди бризок кровi, якi свiдчили, що вбивство сталося саме у коридорi.
      Найбiльше зацiкавили оперативникiв вiдбитки пальцiв у квартирi, якi не належали Гальчинськiй. Цi слiди були на телефоннiй трубцi, на дверцятах i ручках обох шаф, на дерев'яному бильцi лiжка.
      I слiдчий, i оперативники почали якнайретельнiше оглядати речi убитої жiнки. Нишпорили по квартирi, намагаючись вiднайти ще якiсь слiди убивць. Що всiх вiдразу вразило, так це бруд, якась зумисна захланнiсть квартири. Багатство виразно пiдкреслювало нехлюйство жiнки, яка, судячи з туалетiв, флаконiв "Крiстiан Дiор", "Естер Лаудер", усiляких закордонних кремiв, що захаращували столик, любила гарно вбиратися, робила собi дорогий макiяж i напахчувалася парфумами. У шафах серед нової, ще не стеленої, бiлизни навалом лежала брудна, сукнi були скрученi i позатикуванi повсюди; на кухнi, у мийцi, купою громадився брудний посуд, а двi пари iмпортних зимових чобiткiв iз засохлою грязюкою на каблуках та рантах валялися у кутку.
      Капiтан Андрiйко, який уже знав про величенький ощадний рахунок Людмили Гальчинської, завзято шукав книжку. Шухляди убитої Гальчинської усе бiльше розкривали перед ним таємницi господинi квартири. В однiй iз них натрапив на альбом, присвячений господинi квартири, - одягнена, напiводягнена, майже роздягнена молоденька, струнка, зваблива дiвчина рокiв вiсiмнадцяти-двадцяти, так само гарна i пiзнiше, десь у двадцять п'ять - тридцять, потiм огряднiша, але все iще приємна жiнка, i, нарештi, пенсiйного вiку, гладка, опасиста, немов набубнявiла, iз змiненими рисами обличчя. Вона, певно, уже все зрозумiла, змирилася i перестала знiматися на весь зрiст, як пiд час стрункої молодостi, а увiчнювала на фото тiльки погруддя.
      Потiм на капiтана чекало несподiване вiдкриття. У старої жiнки зберiгався iндiйський трактат "Сто способiв кохання", на сторiнках якого оголенi виконавцi демонстрували усi цi варiанти, ще кiлька книжок такого ж штибу, одна з них навiть нiмецькою мовою. Знайденi були цiлi комплекти порнографiчних фото, на яких було знято таке, що понятi, сусiдка убитої Гальчинської i дiдок з першого поверху, навiть поглянути не схотiли, хоч мусили б знати, про що згодом пiдписуватимуть у протоколi обшуку. Навiть такий досвiдчений сищик, як Андрiйко, кинувши погляд на цi фото, ледве не вилаявся брутально, але, згадавши, що у кiмнатi присутня жiнка, тiльки сплюнув на пiдлогу.