Володимир Леонiдович КАШИН
      КРИВАВИЙ БЛИСК АЛМАЗIВ
      Роман
      ("Справедливiсть - моє ремесло" - 9)
      В новому романi вiдомого українського прозаїка розповiдається про таємниче вбивство у Києвi на вулицi Воровського, про мiльйони в руках естрадної спiвачки, про кохання гауптштурмфюрера СС, про те, як дiамант вартiстю в п'ятдесят тисяч продано за двiстi п'ятдесят карбованцiв i, зрештою, про те, як київська мiлiцiя, зокрема знаменитий iнспектор Коваль, виходить на слiд злочинцiв...
      ВIД АВТОРА
      1973 року вперше побачив свiт мiй роман "Таємниця забутої справи" з головним героєм - iнспектором карного розшуку Дмитром Ковалем. У творi розповiдалося про розшуки скарбу колишнього Харкiвського комерцiйного банку, схованого банкiром Апостоловим в роки громадянської вiйни. Через багато рокiв у наш час на сховок поблизу Києва випадково натрапили будiвельники, але, як виявилося, алмази i дiаманти у ньому були фальшивими, пiдробками iз простого скла... На цьому закiнчувалася у романi "таємниця забутої справи".
      Вiдтодi цей твiр багато разiв перевидавався, i до мене надходили листи, в яких читачi запитували: "А де ж подiлися справжнi цiнностi, скарб банкiра Апостолова?" Не маючи змоги вiдповiсти кожному з кореспондентiв зокрема, я написав ще один твiр - роман "Кривавий блиск алмазiв", з якого зацiкавлений читач дiзнається про долю рiдкiсних коштовностей...
      В романi розповiдається про таємниче вбивство у Києвi на вулицi Воровського, про мiльйони в руках естрадної спiвачки, про кохання гауптштурмфюрера СС, про те, як дiамант вартiстю в п'ятдесят тисяч продано за двiстi п'ятдесят карбованцiв, i, зрештою, про те, як київська мiлiцiя, зокрема знаменитий iнспектор Коваль, виходить на слiд злочинцiв...
      ______________________________________________________________________
      1
      Цей сигнал був одним iз тих, до яких, попри їхню винятковiсть i трагiчнiсть, тут мимоволi, за професiйною звичкою, звикали, як звикають хiрурги до щоденних операцiй. Кожний дзвiнок у мiлiцейськiй кiмнатi, де був змонтований широкий пульт, висiла величезна, на всю стiну, карта мiста з миготливими сигнальними лампочками, нiс звiстку про людське нещастя, i телефонна трубка часом вибухала зойком, плачем, а траплялось, що благання про порятунок обривалося здушеним криком жертви, яка не встигла вигукнути адресу. Тут весь день лунали такi дзвiнки, миготiли лампочки, i працiвники чергової частини, аби не збожеволiти, мусили тримати нерви у руках i не здригатися вiд кожного рiзкого, гострого, як лезо ножа, звуку. Протягом усього чергування йдуть такi сигнали, цiлий день лунають команди на швидкий виїзд, i люди, сторожко прислухаючись, переводять подих лише тодi, коли випадає короткочасна пауза.
      Перед цим дзвiнком також кiлька секунд було тихо. Лейтенант Кучеренко, який не вперше чергував по мiськвiддiлу, миттєво вiдключився вiд справ i почав стежити за лапатими снiжинками, якi падали за широким вiкном. Зимовий день був теплий, м'який, i снiжинки за вiкном теж здавалися теплими; неквапна, спокiйна, мовби лiнива, вiхола, то кружляючи, то раптом падаючи бiлою прямовисною стiною, женучи бiлi вiвцi вбiк, приємно контрастувала з гарячковiстю неспокiйної роботи.
      Лейтенанта останнiм часом не полишала гiрка дума. Вона була настирлива i безнадiйна, як вiхола за прозорим склом: ось iще один рiк закiнчується, скоро рiздво, а вiн, Кучеренко, усе лейтенант та й лейтенант. Видно, до сивих скронь просидить у цiй черговiй кiмнатi з двома зiрочками на погонах. Що ж принесе йому новий рiк? Чи сяде на плечi вимрiяна, така жадана, так терпляче очiкувана третя зiрочка, чи, кружляючи, як оцi снiжинки за вiкном, опуститься на чийсь iнший погон?
      Не вiдриваючи погляду вiд вiкна, Кучеренко почув дзвiнок i механiчно зняв трубку.
      - Черговий, лейтенант Кучеренко, слухає.
      Повiдомлення було спокiйним. Жiнка, яка назвалася Оксаною Гальчинською, заявила, що ось уже тиждень, як її тiтка, теж Гальчинська, Людмила Йосипiвна, десь зникла. На телефоннi виклики не вiдповiдає. Дверi її квартири на розi Воровського i Гоголiвської замкненi, i з-пiд них йде тяжкий дух. Достукатися неможливо.
      Слухаючи Гальчинську, лейтенант i далi лiниво стежив за снiговою круговертю i, не кваплячись, записував адресу.
      - Живе одна?
      - Так.
      - Молода?
      - Нi, стара. Вона дуже огрядна. Дуже. Хворiє на серце. З нею щось сталося...
      - Може, їй лiкаря треба? Подзвонiть на "швидку", нуль три.
      - Яка "швидка"! Могла вже й померти!..
      - Гаразд, перевiримо, - зрештою промовив лейтенант. - Ви звiдки дзвоните?
      - З автомата, бiля її дому.
      - Чекайте. Зараз виїдемо.
      Вiн поклав трубку i телефоном внутрiшнього зв'язку викликав чергову машину.
      - Я недовго, - кинув своєму помiчниковi старшинi Сироквашi i поспiшив до виходу з кiмнати.
      Ось i вулиця Воровського. Мiлiцейський "газик" повiльно сунув униз вiд Ярославового валу широкою i крутою вулицею, вкритою ожеледдю. Кучеренко приглядався до номерiв будинкiв. Перетявши трамвайну лiнiю, "газик" звернув за рiг i зупинився.
      Бiля невисокого, на три поверхи, старого будинку стояли двi жiнки. Вони уже вгледiли розцяцьковану мiлiцейську машину i, махаючи руками, поспiшали назустрiч.
      Перебиваючи одна одну, почали розповiдати лейтенанту, який повiльно вилiзав на тротуар, про свої здогади i побоювання.
      - Хто ви такi? - строго спитав Кучеренко.
      - Племiнницi. Це я вам дзвонила, Гальчинська Оксана, - вiдповiла висока, гостроносенька жiнка. - А це моя двоюрiдна сестра, Шура Хоменкова... Ми так боїмось, так боїмось... - знов завела вона, чи не трапилося з тiточкою чого-небудь... - З-пiд нафарбованих вiй Гальчинської викотилися сльозинки.
      - Зараз побачимо. - Лейтенант жестом запросив жiнок йти з ним.
      У старому будинку було тихо, пахло мишами, злежалим порохом давно не митого коридору, цвiлим деревом. Рипучими сходами всi пiднялися на другий поверх.
      Гальчинська показала на дверi квартири. Лейтенант постукав. Вiдгуку не було. Неприємний запах i справдi просочувався крiзь дверi. Кучеренко почекав кiлька секунд i тодi загрюкав щосили. Тiльки пiсля цього помiтив кнопку дзвiнка. Вона була затерта, брудна i ховалася у сутiнках коридору, а розгубленi жiнки не вказали на неї. Тепер за дверима зайшовся плачем дзвiнок. Але на нього не вiдгукнулися. Лише трохи вiдхилилися iншi дверi в глибинi коридору, визирнуло чиєсь обличчя, але так миттєво, що нелегко було визначити, кому воно належить: жiнцi чи чоловiковi.
      Лейтенант подзвонив i в цi дверi. З-за них теж не вiдразу вiдповiли, а коли вони знову вiдчинилися, всi побачили те саме невиразне обличчя. На порозi стала невиразна жiнка, одягнена у грубу спiдницю i довгу темну кофту.
      - Ви давно не зустрiчали сусiдки? Як її? - звернувся до Гальчинської.
      - Людмила Йосипiвна її звуть, - сказала сусiдка. - Давно не бачила... Я нездужаю i вже кiлька днiв не виходжу.
      - Будете за поняту... - сказав лейтенант. - Ну що ж, спробуємо... - Вiн витяг з кишенi низку ключiв на шкiряному паску, довго шукав потрiбний.
      Зрештою знайшов якогось, схожого на вiдмичку, i, поморочившись бiля замка, вiдчинив його. Але був у дверях iще й другий, з ним нiякi вiдмички не могли звладати, i Кучеренко попросив у сусiдки Гальчинської якоїсь сокирки. Та метнулась у свою квартиру i винесла важкий, старовинний, видно, давно не вживаний, сiкач.
      Лейтенант пiдсунув його пiд замок i пiсля багатьох зусиль вивернув. З розчахнутих дверей вiдразу пахнуло таким смородом, що навiть Кучеренко заточився. У передпокої, мало не на всю його довжину, лежало розпухле тiло мертвої жiнки, яке уже почало розкладатися, i великi зеленi мухи купками сидiли на обличчi.
      Племiнницi померлої застигли на порозi. Гальчинська заридала, а старша, Шура, не могла зрушити з порога i стояла мов скам'янiла з розширеними вiд жаху очима. Смерть, хоч би в якому виглядi з'являючись перед очима, породжує в душi людини сум'яття i страх, але ось у такому, як зараз, - роздуте до потворних розмiрiв тiло, мухи i, найогиднiше, - голi, товстi, наче слоновi, ноги з-пiд задертої при падiннi спiдницi, - не тiльки обсипала морозом, а й викликала шок. Паралiзовував волю й тяжкий, солодкуватий трупний дух розкладу, який забивав подих i викликав нудоту.
      - Так i є, померла давно. - Скiльки було їй? - закашлявся Кучеренко, обережно пiдступаючи до трупа. Вiн був гидливою людиною. Вiд самого дитинства. I боявся вигляду смертi. Адже сама смерть нiколи не вмирає, вона завжди жива i, навiть приходячи до чужих, при випадковiй зустрiчi зиркає i у твої очi, натякаючи на майбутнє, жахливо виганяючи з твоєї душi будь-якi проблеми, турботи, роблячи їх дрiбними i несуттєвими... "А ось i я! - нiби нахабно всмiхається вона. - Не забувай!" Вiн i не забував, думки про неї ставали усе настирливiшими, хоч був ще нестарою людиною.
      Тому Кучеренко й не пiшов вчитися на медика, хоч юнаком мрiяв про бiлий халат i професорську шапочку. Вiн i на похорони нiколи не ходив, не проводжав в останню путь друзiв, i коли випадково чув траурну музику, звертав на iншу вулицю.
      Зараз у цiй задушнiй темнiй кiмнатi бiля мертвої жiнки вiн i справдi забув про всi свої кривди, про недосяжну третю зiрочку на погони, - все на якийсь час втратило свiй сенс.
      - Скiльки їй було? - не пiдходячи близько до мертвої, повторив запитання лейтенант.
      - За сiмдесят, - вiдповiла крiзь сльози молода Гальчинська. О боже мiй, боже, - прорвало її, i вона затужила тонким голосом: Могла б iще жити, могла б iще!.. Була енергiйна, життєлюбна, молода душею... Тiтонько рiдна, - голосила вона, - що ж ти наробила?! Як же ти нас покинула... Люба наша, рiднесенька...
      Шура Хоменкова, теж тихо плачучи, узяла Гальчинську пiд руку. Слiдом за лейтенантом вони, минаючи труп, обережно ступнули в глиб квартири. Сусiдка, проте, так i не зiйшла з порога. Затуляючи рукою носа, похмуро i водночас нiби задоволене дивилася на мертву i час вiд часу оглядалася, пориваючись утекти подалi вiд цього лихого мiсця.
      Старша племiнниця перестала плакати i оглядала кiмнату, немов уперше потрапила до неї. Лейтенант миттю оцiнив обстановку затишної, гарно умебльованої однокiмнатної квартири, задоволено вiдзначив про себе, що речi вкрито шаром пилюки, - отже, нiкого у хатi вiд дня смертi господинi не було.
      Дiйшовши такого висновку, вiн набрав номер телефону моргу i, назвавши себе, попросив забрати труп померлої.
      - Я зараз випишу направлення, - поклавши трубку, звернувся до заплаканих жiнок. - Приїде машина. Ви почекайте... Тодi замкнете квартиру ось цим, - не побачивши нiде ключiв i не бажаючи лiзти у кишенi до трупа, вiн почав вiд'єднувати вiд своєї шворки одного ключа, - вiн пiдходить. Ключ привезете менi в управлiння. I знайдiть її паспорт.
      З цими словами, кашляючи, вiн витяг з планшета папiр i, притуливши планшет до стiнки, заповнив на ньому документ для моргу, вiддав його Гальчинськiй i квапливо покинув квартиру.
      2
      Люцiя випросталася i сердито поглянула на господаря "Едельвейса":
      - Не лiзьте, Артуре Христофоровичу! Дайте хоч посуд домити.
      Чоловiк не вгавав. Вiн був червоний, очi стали масними.
      - Та вам що, припекло, пане Гiллере?! Майте совiсть!
      Гарненька Люцiя була вдячна знайомому фольксдойчу, що дав їй роботу, але така хтивiсть!
      Дiвчина рiзко вiдштовхнула його мокрими руками i вибiгла у залу. Артур Христофорович кинувся за нею i там серед порожнiх столикiв з пiднятими догори нiжками стiльцiв почав цiлувати її заюшене слiзьми лице, нишпорячи водночас жадiбними руками по благенькому ситцевому платтячку.
      - Та що ви, що ви! - боронилася Люцiя, з ненавистю вiдчуваючи, як товчеться гарячий грудкуватий нiс хазяїна в її лице, як його пальцi, немов прудкi пацюки, добираються пiд плаття, як тяжкий дух його немитого тiла забиває подих. - У залi!.. Ще побачить хто!..
      Зрештою вона не витримала i вiдштовхнула насильника. Той заточився i мало не впав на столик.
      - Ах, так! Стерво ти! - розлютився розпашiлий хазяїн. Вiн не кричав, не тупав ногами, хоч почути його у порожньому зранку кафе нiхто не мiг. Вiн сичав, як гусак.
      - Вижену на вулицю, знову потрапиш на бiржу, а звiдти дорога в ешелон. Тодi згадаєш мене!..
      I зал, i стiльцi, i сам хазяїн втрачали крiзь сльози чiткi обриси, i Люцiї здавалося, що перед нею якийсь смердючий цап, а не людина.
      Вона нiчого не сказала у вiдповiдь. Спочатку злякалася погрози хазяїна. Але потiм подумала, що слова його й погрози пустi. Не вижене! Де знайде таку покiрну служницю, що за самий хлiб i на сценi спiває, i прибирає у кафе, i посуд миє... служниця на всi руки. I офiцери, якi приходять щовечора до "Едельвейса", заглядаються на неї. Не вона за його спиною, а вiн за її, - бо що то за кафе без спiвачки?!
      - I про єврейку заявлю! - кинув свiй останнiй козир Гiллер. Адже знає, що у Люцiї ночувала єврейка, про яку дiвчина не донесла у полiцiю.
      Тепер Люцiя заклякла вiд страху, зал поплив перед її очима. Здавалося, i сльози завмерли на них, перестали литися.
      - I ще май на увазi, - сичав далi хазяїн, - якщо злигаєшся з Антоном... те саме тобi буде... Мусиш любити тiльки мене...
      Гiллер знову наблизився до закам'янiлої Люцiї i, вже не вiдчуваючи опору, рвучко обiйняв її. Люцiя безсило опустила руки. Вiд почуття кривди очi її знову наповнилися слiзьми, цiлi струмочки полилися по її гарному обличчю, затримуючись на вкритiй пушком верхнiй губi i вже з неї капаючи на пiдборiддя. Як вона шанувалася, як пiдкорялася волi Артура Христофоровича, терпiла i нелегку працю, i дурнi ревнощi навiть до тих офiцерiв, якi сидять у кафе. Але ж їй треба грати очима, всмiхатися до гостей, на те вона акторка, шансоньєтка... А це вже зовсiм сказився, придумав їй грузина, що приходить увечерi тiльки акомпанувати на пiанiно. На бiса їй той голодний Антон! I єврейкою нехай не лякає. Нiхто її в неї не бачив. Це вона сама, дурна, розповiла хазяїну про пригоду з колишньою однокласницею iз музичної школи. Рахiлька, пробиваючись iз Житомира на схiд, припленталась до неї серед ночi. Куди її було подiти, тим бiльше що це була квартира самої Рахiльки i Люцiя перейшла до неї з гуртожитку, щойно почалася вiйна i батьки подруги зникли хтозна-куди. Вона сказала дiвчинi, що по мiсту розвiшанi оголошення: коли хто сховає євреїв, буде розстрiляний. Втiм, Рахiлька i сама про це знала. Люцiя дозволила їй переночувати, попередивши, щоб уранцi пiшла. Мiркувала, що коли Рахiлька не згодиться, то й вранцi не пiзно повiдомити полiцiю. Але, прокинувшись за-темно, вона побачила, що Рахiльки вже немає в хатi... Люцiя зрадiла. З душi упав камiнь. Втiм, вона трохи образилася на колишню подругу: могла i попрощатися, i щiльно причинити дверi скiльки холоду нагнала у неопалювану квартиру!
      На тому усе й скiнчилося б, якби з дурної голови не порадилася з Артуром Христофоровичем, - мовляв, що їй робити: повiдомити полiцiї, що у мiстi з'явилася ще одна єврейка, чи забути цю iсторiю як поганий сон. Адже цей чортiв Артур сам сказав: "I без тебе її знайдуть. Бо ще причепляться, чого не привела!" А тепер в очi тикає, залякує. Не боїться вона його, смердючого цапа! Якщо продасть її, донесе, то пояснить, що не могла привести. Добровiльно Рахiлька все одно не пiшла б, а бiгти вночi у полiцiю страшно, комендантський час - не жарт, вона слухняна жителька. Адже читала об'яви, розклеєнi по всьому мiсту: "Населенню мiста Києва забороняється ходити по вулицях вiд 20-ї вечора до 5-ї години ранку (за нiмецьким часом). За порушення - _розстрiл_!" Бачила серед Бессарабської площi труп якогось чоловiка з табличкою на грудях двома мовами - нiмецькою та українською: "Вiн порушив комендантський час".
      Правда, у неї є аусвайс, який дозволяє пiзно увечерi повертатися додому пiсля роботи в кафе. Та Рахiлька прийшла глупої ночi - в такий час i аусвайс не допоможе, пiдстрелять у темрявi, не питаючи, i все... I як це Рахiлька пробралася вночi до неї?!. Певно, повзла, як кiшка... I коли це вона стала такою хороброю!.. Зрештою, Рахiльцi однаково, чи уночi пiдстрелять, чи вдень розстрiляють. Тому й чинила так нерозсудливо... Ах, який жах усi цi розстрiли!.. За що бiдолашну Рахiльку треба убивати... Придумали собi якiсь iдiотськi расовi теорiї... Звичайно, це не її, чужi проблеми: Рахiльки i нiмцiв. Нехай самi й розбираються, а її, Люцiї, хата скраю. Приперлася у Київ, хiба не знала, що тут нiмцi, могла б десь у селi сховатися... Буде вона мучитися дурними думками! Не їй судити нiмцiв, що пiдкорили своєму порядку мало не цiлий свiт i тепер переможцями прийшли у Київ. Не її, Люцiї, засипалося, не її й мелеться...
      А хiба хто-небудь доведе, була в неї Рахiлька чи нi?! Нiхто!.. Навiть двiрничиха нiчого не помiтила. Так що Артур нехай не лякає.
      При цiй думцi страх перелився у злiсть, i Люцiя ще дужче вiдштовхнула Гiллера.
      У вiдповiдь розпашiлий Артур Христофорович, який тягнув Люцiю у прибудову за залою, вiдпустив її i влiпив добрячого ляща.
      Раптом у склянi дверi загрюкали, на вулицi навпроти кафе стояв автомобiль БМВ, а пiд дверима - високий офiцер у чорнiй гестапiвськiй формi з великим павуком на рукавi.
      Гiллер, враз забувши про Люцiю, кинувся вiдчиняти. Дiвчина, скориставшись цим, й собi шмигонула за перегородку.
      Але, певно, несподiваний гiсть побачив крiзь склянi дверi сцену, яка щойно розiгралася у залi. Жадiбно ковтаючи з великого скляного кухля пиво, вiн спитав Артура Христофоровича, який стояв, схилившись, на пристойнiй вiддалi, пасучи гостя очима, що тут вiдбувається.
      Гiллер, щоразу вклоняючись, плутаючи нiмецькi слова з українськими, намагався пояснити.
      Нiмець допив пиво i зазирнув за перегородку. Вiн побачив заплакану Люцiю, яка стояла над великою мискою з немитими чашками i витирала рушником обличчя.
      Нiмець поманив її пальцем: "Ком!"
      Нi жива нi мертва, дiвчина вийшла у зал i, опустивши голову, стала перед гестапiвцем. Ясна рiч, цей клятий Артур уже сказав про єврейку!
      Артур Христофорович метушився, пояснюючи, що дiвчина йому допомагає i спiває у кафе. А кафе "Едельвейс" тiльки для нiмцiв, i вiн має дозвiл вiд коменданта. Якщо гер офiцiр схоче вiдвiдувати його, то матиме найкращий окремий столик...
      Есесiвець не дуже слухав його. Пiдняв двома пальцями за пiдборiддя голову Люцiї.
      - Як звати?
      - Люська. Люцiя.
      - О, зер гут, Люцiя! Майн гот, ти дуже мила, - сказав гауптштурмфюрер, вiдпускаючи її.
      Кивнув на господаря: "Кривдить?"
      Люцiя мовчала, не зводила очей з хазяїна: "Скаже чи не скаже?!" Проте Артур Христофорович тiльки шанобливо всмiхався до несподiваного гостя, i у дiвчини вiдлягло вiд серця.
      Офiцер, хоч i в гестапiвськiй формi, виявився не такий уже страшний. Якимсь невловимим жiночим чуттям вловила, що сподобалася цьому високому, пихатому нiмцевi. У неї раптом пропав страх. Вона ще не осягла, як це сталося, але дужче забилося серце вiд приємного вiдчуття, що ти гарна жiнка, яка приваблює мужчин. Гарна жiнка завжди жiнка, а чоловiк - мужчина, хоч би у яку форму вбрався. З свого iще невеликого досвiду Люцiя уже вмiла пiзнавати, коли у мужчин з'являється потяг до неї... I зараз, заспокоюючись, ледь-ледь заграла очима до офiцера. Так нiби стояла не перед страшним гестапiвцем, а перед звичайним чоловiком.
      Нiмець повернувся i мовчки вийшов на вулицю. Сiдаючи у машину, вiн ще раз глянув на кафе, на порозi якого виструнчився Артур Христофорович.
      Пiдбадьорена Люцiя повернулася у пiдсобку домивати посуд. За хвилину з'явився i хазяїн.
      - Ну, ти дивись, - промовив примирливо, мовби нiчого мiж ними не сталося. - I нема чого дутися... Я ж тобi як рiдний батько, чорт вiзьми!
      Люцiя тiльки зiтхнула. "Рiдний батько!" Рiдний батько не чiпляється до доньки, не тягне у лiжко! Хотiлося кинути це йому в морду. Але стрималася. Можливо, колись iще прийде її час, тодi й порахується.
      3
      Пiсля того, як начальнику управлiння подзвонили з моргу i повiдомили, що Гальчинська Людмила Йосипiвна померла не своєю смертю, а була убита ударами молотка по головi i що труп передано на судово-медичну експертизу, черговий мiськвiддiлу лейтенант Кучеренко був викликаний "на килим" i попереджений про службову невiдповiднiсть.
      А ще через годину була створена оперативно-слiдча група на чолi з працiвником прокуратури - радником юстицiї Спiваком. До неї увiйшли, як годиться, оперативнi працiвники, зокрема заступник начальника карного розшуку капiтан Андрiйко та судмедексперт, який вважав, що труп пролежав у хатi вiд чотирьох до семи днiв.
      Нелегким було перше засiдання групи. Й справдi, жодної зачiпки. Десятки протилежних думок, спроби скласти версiю, розумування на голому мiсцi. Спробуй вийти на правильний шлях!
      Так або приблизно так мiркували майже усi учасники наради у кабiнетi слiдчого Спiвака, чекаючи фотографа з машиною, який десь затримався. Господар кабiнету - гiнкий, худорлявий, уже з ледь посрiбленими скронями - ступав вперед i назад по вузькiй килимовiй дорiжцi, що пролягла вiд дверей до столу, повз короткий ряд стiльцiв, притиснутих до стiни, намагаючись не зачепити ноги своїх колег. Раз по раз вiн зиркав на капiтана Андрiйка i з виразу обличчя колеги розумiв, що в того нiяких своїх даних немає, що енергiйний Остап Володимирович мучиться такою самою непевнiстю i сподiватися на його допомогу поки що нiчого. Вiд напруження шрам на щоцi у капiтана почервонiв, i, попри складнiсть ситуацiї, Спiвак, нiколи не втрачаючи почуття гумору, подумав, що Андрiйко нагадує розгубленого мисливця, котрий не знає, в який бiк втiк звiр i куди за ним кинутися. Єдиною спокiйною людиною у кабiнетi, яка з байдужим виразом чекала, що скажуть старшi товаришi, був судмедексперт лiкар Чубач. Для нього все було ясно. Гальчинська убита двома ударами молотка по тильнiй частинi черепа, на головi було ще десяток дрiбнiших ушкоджень. Удари зруйнували не тiльки черепну коробку, а й мозкову речовину, що викликало негайну смерть. У висновку експертизи написав: померла вiд руйнування мозку i крововиливу. Падаючи, важка Гальчинська, яка при зростi сто шiстдесят сантиметрiв важила за життя близько ста тридцяти кiлограмiв, зламала променеву кiстку правої руки.
      - Так з чого почнемо, товаришi? - зупинившись i сiвши за свiй стiл, спитав Спiвак. - Давайте радитися, поки приїдуть вашi оперативники, - з нотками докору у голосi звернувся до капiтана.
      Андрiйко крутнув головою: "Де та ниточка, чорт вiзьми! З чого починати?"
      - З чого? З огляду мiсця подiї, як належить.
      - Звичайно. Але й зараз помислити не завадить, - вкинув слiдчий.
      - Мислимо, мислимо, Петре Яковичу. Аякже.
      Їхня робота, особливо напочатку, була такою ж творчою дiяльнiстю, як дiяльнiсть митця: належало безпомилково знайти мiсце, де почати вiдколювати велетенську кам'яну брилу невiдомостi, в якiй ховається майбутнiй пам'ятник, озорений поки що тiльки проникливим творчим оком скульптора; знайти першу ноту, панiвний мотив, що народить пiсню i ось-ось забринить у душi композитора; написати першi слова майбутнього роману, вiдчути зав'язку сюжету, за яким подiї розгорнуться як у справжньому життi.
      Вони помовчали ще кiлька секунд, виладнуючи стрiй своїх думок. Набутий досвiд зрештою уже починав допомагати їм. Як завжди, людська думка шукає у складних випадках асоцiацiй, намагається знайти аналогiю з практики.
      - Я думаю, почнемо з племiнниць, - сказав Андрiйко. - Що ми знаємо про покiйну жiнку? Небагато. Спiвала на естрадi, грала i спiвала у Театрi музичної комедiї. Не видатна. Отже, заробляла небагато. Проте нам уже вiдомо, що була грошовитою. Сусiди розповiли, що одягалася гарно, купувала харчi виключно на ринку, запрошувала приватних масажистiв. Замiж не виходила, отже, чоловiчої пiдтримки не мала. Ось i загадка. Звiдки грошi? Що iще вiдомо? Спадкоємцями знаємо поки що лише племiнниць: теж Гальчинську i Хоменкову. Це вiдповiдь на питання: "кому вигiдно".
      - Так, Остапе Володимировичу, логiчне припущення, - докинув слiдчий, - правда, поки що тiльки припущення...
      - Нехай i так. Все ж версiя, Петре Яковичу. З якоїсь треба починати.
      - Це правильно, - погодився слiдчий. - Починати треба. - Вiн задумливо потер свiй довгий, мовби цiкавий, нiс. - А ще якi версiї можуть бути? Наприклад, сусiди, друзi або просто випадковий зальотник, "гастролер". Не виключено, i наводчики... мiсцевi. Хто знав, що Гальчинська багата?
      Андрiйко знизав плечима.
      - Можна, звичайно, й чергову версiю, як завжди, тi, котрi були ранiше судимi... Але це тiльки час i сили забиратиме. Ну, ще сусiди, друзi... Але найперше - родичi. Я вже встиг запросити ощадкаси i нотарiальнi контори. На ощаднiй книжцi тридцять тисяч. Є й заповiт. У заповiтi названа Гальчинська Оксана Павлiвна. Проте менi розповiли, що покiйна заповiт часто змiнювала: то писала на Гальчинську, то на Хоменкову. З яких причин - невiдомо. Певно, стара була сварливою, з примхами. Я гадаю, треба починати з обшуку у обох родичок...
      - Ще мало пiдстав, - зауважив Спiвак.
      - А цi племiнницi мiцнi жiнки? - запитав Чубач.
      Капiтан примружив око, згадуючи уже знайомих йому жiнок.
      - Як сказати. Гальчинська висока, худа, рокiв на тридцять. Хоменкова трохи кремезнiша i, здається, при силi.
      - Удари молотком були завданi з великою силою.
      - Ну, у станi перезбудження i злостi, яке вихлюпується у момент злочину, в убивцi спалахує потроєна зловiсна сила, - зауважив Андрiйко. - Нас дуже пiдвiв черговий по мiськвiддiлу лейтенант Кучеренко, - сердито зазначив далi капiтан. - Не оглянув як слiд нi мiсце подiї, нi убиту. Гидливий чистоплюй, чорт вiзьми! Не придивився до мертвої, не звернув увагу на кров пiд головою, зiпхнув труп у морг - i квит. А треба було доповiсти у вiддiл i викликати судмедексперта, фотографа i нас.
      Чубач згiдливо кивнув.
      - Нi понятих, - бурчав Андрiйко, - нi протоколу, нi ретельного огляду квартири...
      Спiвак пiдвiвся.
      - Все так, Остапе Володимировичу. З цього i почнемо. Ось тiльки доки чекати ваших лейтенантiв?! Де машина?
      Капiтан Андрiйко пiдняв трубку телефону, та в цю мить дверi вiдхилилися i до кабiнету заглянув маленький, верткий молодик, обвiшаний двома фотоапаратами, за ним лейтенант-оперативник на прiзвище Задорожний.
      - Скiльки можна чекати! - дорiкнув Андрiйко, кладучи трубку на апарат.
      - А машини не було, - доповiв Задорожний.
      - Вiчна проблема, - скривився Спiвак. - Коли уже хоч ви, оперативники, будете мати транспорт? Ну, розумiю, нас, прокуратуру, обдiляють, але щоб вас не забезпечили?!
      З цими словами, пропустивши вперед працiвникiв мiлiцiї, вiн вийшов у коридор i замкнув свiй кабiнет.
      * * *
      Через кiлька хвилин уся оперативно-слiдча група була на розi Веронського i Гегелiвської. Тяжкий дух у кiмнатi убитої не вивiтрився, i лейтенант Задорожний повiдчиняв вiкна.
      Обшук тривав довго. Понятi - сусiдка з другого поверху, яка була i тодi, коли Кучеренко зламав замок, i дiдуган з першого поверху, що жив якраз пiд квартирою убитої, - незабаром втомилися i покiрно сидiли у м'яких крiслах посеред кiмнати.
      Квартира Людмили Гальчинської була однокiмнатною, але великою, значно бiльшою, нiж повоєннi квартири, з просторим альковом в глибинi її. Напхана скульптурами давньоримських богiв, серед яких найгарнiшою була висока бiла мармурова статуя Венери, вона нагадувала музей. Це враження пiдсилювали i картини у почорнiлих вiд часу важких багетових рамах, серед яких висiли не тiльки копiї, а й оригiнальнi пейзажi С.Василькiвського та О.Мурашка. У буфетi, на кухнi, оперативники побачили цiлу батарею дорогих вiрменських та грузинських коньякiв, шампанського i порожнiх пляшок, у платяних шафах лежали купи чудової постiльної бiлизни.
      Нi дверi, нi обстановка у квартирi не були порушенi, якщо не рахувати зламаного лейтенантом Кучеренком замка. Судмедексперт Чубач за допомогою спецiальної хiмiчної речовини насамперед почав перевiряти стiни коридору, де ранiше лежав труп жiнки. I хоч на око вони були чистi, але лiкар виявив незначнi слiди бризок кровi, якi свiдчили, що вбивство сталося саме у коридорi.
      Найбiльше зацiкавили оперативникiв вiдбитки пальцiв у квартирi, якi не належали Гальчинськiй. Цi слiди були на телефоннiй трубцi, на дверцятах i ручках обох шаф, на дерев'яному бильцi лiжка.
      I слiдчий, i оперативники почали якнайретельнiше оглядати речi убитої жiнки. Нишпорили по квартирi, намагаючись вiднайти ще якiсь слiди убивць. Що всiх вiдразу вразило, так це бруд, якась зумисна захланнiсть квартири. Багатство виразно пiдкреслювало нехлюйство жiнки, яка, судячи з туалетiв, флаконiв "Крiстiан Дiор", "Естер Лаудер", усiляких закордонних кремiв, що захаращували столик, любила гарно вбиратися, робила собi дорогий макiяж i напахчувалася парфумами. У шафах серед нової, ще не стеленої, бiлизни навалом лежала брудна, сукнi були скрученi i позатикуванi повсюди; на кухнi, у мийцi, купою громадився брудний посуд, а двi пари iмпортних зимових чобiткiв iз засохлою грязюкою на каблуках та рантах валялися у кутку.
      Капiтан Андрiйко, який уже знав про величенький ощадний рахунок Людмили Гальчинської, завзято шукав книжку. Шухляди убитої Гальчинської усе бiльше розкривали перед ним таємницi господинi квартири. В однiй iз них натрапив на альбом, присвячений господинi квартири, - одягнена, напiводягнена, майже роздягнена молоденька, струнка, зваблива дiвчина рокiв вiсiмнадцяти-двадцяти, так само гарна i пiзнiше, десь у двадцять п'ять - тридцять, потiм огряднiша, але все iще приємна жiнка, i, нарештi, пенсiйного вiку, гладка, опасиста, немов набубнявiла, iз змiненими рисами обличчя. Вона, певно, уже все зрозумiла, змирилася i перестала знiматися на весь зрiст, як пiд час стрункої молодостi, а увiчнювала на фото тiльки погруддя.
      Потiм на капiтана чекало несподiване вiдкриття. У старої жiнки зберiгався iндiйський трактат "Сто способiв кохання", на сторiнках якого оголенi виконавцi демонстрували усi цi варiанти, ще кiлька книжок такого ж штибу, одна з них навiть нiмецькою мовою. Знайденi були цiлi комплекти порнографiчних фото, на яких було знято таке, що понятi, сусiдка убитої Гальчинської i дiдок з першого поверху, навiть поглянути не схотiли, хоч мусили б знати, про що згодом пiдписуватимуть у протоколi обшуку. Навiть такий досвiдчений сищик, як Андрiйко, кинувши погляд на цi фото, ледве не вилаявся брутально, але, згадавши, що у кiмнатi присутня жiнка, тiльки сплюнув на пiдлогу.
      Образ нещасної жiнки, що потерпiла вiд рук мерзенних убивць, потроху затьмарювався в його душi, i вона вже не викликала такого спiвчуття, як на початку обшуку.
      - Ну й бабуся! - не втримався Задорожний, розглядаючи фото. Сексуальна бандитка... - засмiявся вiн. - Але що робить з людиною час!
      - Вона стала кругла, як яблуко, - зауважила сусiдка, - але була здорова. Так котилася вгору по сходах, що я, молодша, ледве встигала за нею.
      Вигук Задорожного про час, про який у сум'яттi днiв, клопотiв життя людина забуває, на мить зачепив i капiтана, i Спiвака, якi теж не були молодими, i, певно, тiльки лiкар Чубач, що звик бути свiдком людського згоряння у часi, не вiдчув миттєвого поштрику у серцi.
      Тим часом Спiвак знайшов справдi цiннi для слiдства документи - записники господарки квартири, їх було шiсть, на кожний рiк, усi пронумерованi. Виготовленi з гарного бiлого паперу, у темнiй ледериновiй обкладинцi, певно, купованi в однiй i тiй самiй крамницi в один i той самий час, вони були скуйовдженi, чорнi вiд пальцiв по краях, але цiлком читабельнi. Вiн почав гортати їх, вглядаючись у кожну сторiнку, у кожну нотатку, цифру, у прiзвища, телефони, адреси, сподiваючись згодом знайти у цих записах ниточку до загадкового клубка таємничого убивства. З одного iз записникiв випав складений учетверо аркушик, на якому були стовпчики з номерами облiгацiй внутрiшньої, званої у побутi "золотою", позики. В однiй колонцi - список по п'ятдесят карбованцiв, у другiй - по двадцять п'ять, а усього - на десять тисяч карбованцiв. Проте самих облiгацiй поки що не знайшли. Певно, Гальчинська сховала їх в iншому мiсцi, а список тримала "нагорi", перевiряючи за ним таблицi тиражiв.
      Капiтан Андрiйко задоволене мугикнув, коли побачив у руках радника юстицiї таку знахiдку, i ще наполегливiше став вишукувати ощадну книжку i облiгацiї. Розумiючи, що убивцi чи поодинокий грабiжник навряд могли забрати книжку, бо, одержуючи грошi, пiймалися б, капiтан перетрусив книжки, яких, крiм уже названих порнографiчних, було небагато, повитрушував бiлизну, попiднiмав подушки на крiслах i на диванi, покопався у шухлядах шафи i, нiчого таки не знайшовши, задумливо став бiля шафи, постукуючи по нiй пальцями.
      Раптом щось нiби сколихнуло його. Щось. Але що саме? Вiн не знав. Завмер бiля шафи, тамуючи подих, з надiєю, що блискавична iнтуїцiя повернеться до нього. Дарма. I, перевiвши подих, вiн знову механiчно застукав пальцями по шафi. О леле! Один звук густiший, глухий, другий - дзвiнкiший, ясний. Ще раз, ще раз!.. Так лiкар вистукує груди хворого...
      Капiтан зрозумiв, що у шафi мiж поличками є порожнина. Тайник!
      - Петре Яковичу! - гукнув вiн. - Хлопцi, а йдiть-но сюди! - Вiн демонстративно постукав по полiрованiй стiнцi, потiм вiдчинив дверцята i витяг двi шухляди, витрусив просто на пiдлогу рiзнi хусточки, панчохи, колготки. - Ось у цiй, - стукав по дну, - тайник.
      Тайник просто вiдкривався. Не треба було нiчого вiдгвинчувати, вiдбивати, ламати, просто над дном шухлядки було зроблене друге дно, i кришка цього тайничка була фальшивим дном шухлядки, на яке господиня клала своє легеньке шмаття. Досить було пiдчепити кiнчиком ножа це фальшиве дно, як воно пiднiмалося.
      Усi збилися навколо журнального столика, на якому капiтан Андрiйко поставив шухляду.
      Тайник виблискував, пломенiв вогнем, мерехтiв барвистими iскрами - обручка з великим дiамантом, браслет, вкритий рубiновими краплями, золота ящiрка iз смарагдовими очима...
      Спiвак обережно витяг з-пiд цих дорогоцiнних прикрас фотографiю якогось молодика в есесiвському мундирi, потiм нiмецький аусвайс на iм'я Люцiї Гальчинської - актриси оперного театру, арбайтскарту з вiдмiтками бiржi працi. На маленьких фото цих документiв була та сама юна красуня, яку бачили на знiмках в альбомi.
      - Тут може бути версiя, - зауважив лейтенант Задорожний, - якась таємниця ще з часiв Великої Вiтчизняної. Про щось могла знати, i їй вирiшили замкнути рота.
      - Не будемо вiдмовлятися вiд жодної, поки не вийдемо на шлях, - погодився Спiвак.
      Капiтан Андрiйко тяжко зiтхнув. Ощадкнижки i тут не було. Його, бiдолаху, нiби заклинило на цiй книжцi, хоч вона, власне, нiчого не вирiшувала. Але ж де могла подiтися?!
      - Будемо переписувати цiнностi у протокол, - сказав Спiвак i поглянув на понятих. Вони стояли мов завороженi, не вiдриваючи очей вiд бурхливої краси вогню, що бризкав iз шухляди.
      Капiтан Андрiйко склав докладний опис дорогоцiнностей, зазначивши iндивiдуальнi ознаки кожної речi. В якусь хвилину йому здалося, що десь вiн уже бачив такий дiамант, який палахкотiв зараз на обручцi. Але де - нiяк пригадати не мiг.
      - Мiльйони! - не витримала сусiдка Гальчинської i сплеснула руками. - Подумати тiльки!
      - Ну, мiльйони чи не мiльйони - це нам скажуть експерти-товарознавцi, - пояснив понятим Спiвак. - Зараз ми ще раз перевiримо, чи все правильно записано, упакуємо, ви розпишетесь на протоколi, i опечатаємо. Потiм разом з вами вiдвеземо на експертизу, i фахiвцi визначать цiну кожної речi...
      Облiгацiї внутрiшньої "золотої" позики знайти теж не пощастило. I у тайнику їх не було. Це дратувало капiтана Андрiйка. Вiн був сищик, який не обминав при обшуку жодної дрiбницi i, як вважав досi, знаходив усе потрiбне, хоч би як воно було приховане...
      4
      Чоловiк рокiв пiд сорок з темним, типово кавказьким обличчям, невеличкою горбинкою на носi i великою чорною бородою, у якiй пробивалися бiлi ниточки, низько схилився над пiанiно i грав, не оглядаючись на зал, де пили i гуляли нiмецькi офiцери. Кафе "Едельвейс" було приватним, iснувало з дозволу нiмцiв i лише для нiмцiв. За пiанiно сидiв Антон Адамадзе, той самий грузин, колишнiй врангелiвський офiцер, до якого ревнував спiвачку Люцiю хазяїн кафе Артур Христофорович Гiллер.
      Жiнок у залi не було, i двоє пiдпилих армiйських лейтенантiв танцювали удвох на вiльнiй вiд столикiв площадцi пiд невеличкою естрадою.
      Спiвачка Люцiя готувалася до виходу. Вона вже не нервує, як у першi днi, коли, виходячи перед нiмецькими офiцерами, вiдчувала скутiсть i, спiваючи, вiдводила очi убiк вiд своїх слухачiв.
      Зараз крiзь пропалену у завiсi дiрочку вона спокiйно розглядала вiдвiдувачiв. Декого вона вже запримiтила, пiзнавала; в "Едельвейса", хоч кафе вiдкрилося недавно, уже з'явилися свої завсiдники. Майже усi столики зайнято - здебiльшого молодi офiцери, якi добре набралися, двоє з них уже почали сваритися.
      Тим часом тапер закiнчив свою iмпровiзацiю. Люцiя ще раз поправила на собi коротеньке плаття, яке вiдкривало вище колiн її стрункi ноги, з великим вирiзом на тугих грудях, що аж рвалися на волю, торкнулася рукою пишної зачiски i, вiдштовхнувшись високим каблучком вiд пiдлоги, вистрибнула на сцену. Завсiдники зустрiли її оплесками. Вона зрадiла: її знають i вiтають! Вiдповiла глибоким реверансом, а випроставшись, грайливо гойднула стегнами.
      Потiм пiдiйшла до тапера, хоч вiн наперед знав її програму, i щось шепнула йому.
      Як завжди, почала з улюбленої офiцерами "Розамунди". Трохи знаючи нiмецьку зi школи, де мову викладав її батько, з його домашнiх урокiв, Люцiя ще й тепер, як тiльки випадала вiльна хвилина, учила її. Найбiльше за все хотiлося стати справжньою нiмкенею, прилучитися хоч як-небудь, якимсь боком до великої нацiї, що володiє свiтом, i розмовляти без акценту, аби з вимови нiхто не мiг розпiзнати у нiй слов'янки.
      Взяла першу ноту. Чистий, сильний голос спiвачки, знайома легка мелодiя заколисували. Дехто почав пiдспiвувати, п'яно похитуючись на стiльцi.
      Люцiя була певна в собi, сама милувалася перед дзеркалом гарним обличчям, знала, що усмiшка її подобається чоловiкам, якось театральний ловелас сказав, що вона у неї медова, зваблива, спокуслива, нiби говорить, що Люцiя без опору готова вiддатися на ласку кавалера. I чоловiки божеволiли бiля дiвчини.
      Скiнчивши пiд оплески "Розамунду" i вихиливши фужер вина з рук молодого офiцера, який пiдбiг до невисокої естради, Люцiя звеселiла, остаточно розслабилася i, бажаючи догодити пiдпилому товариству, пританцьовуючи, заспiвала не дуже пристойну пiсеньку:
      Як майора я любила
      До майора спать ходила,
      За пiвкiло маргарини
      Цiлувала три години...
      Невмiло перекладена самою Люцiєю на нiмецьку, пiсенька звучала особливо вульгарно. За столиками вона викликала захоплення, вигуки, смiх, оплески. Один з лiтнiх офiцерiв посилав Люцiї поцiлунки i високо пiднiмав якийсь пакунок, що, на його думку, символiзував отi самi "пiвкiло маргарини".
      Та ось дверi у кафе знову прочинилися - i до зали увiйшов черговий гiсть.
      У Люцiї закалатало серце. Це був той самий офiцер у есесiвськiй формi, що нагримав на Артура Христофоровича i доброзичливо розпитував її. Високий, стрункий, у чорному мундирi зi свастикою на рукавi. Люцiя побачила, що на шиї, пiдпертiй твердим бiлим комiрцем, висить залiзний хрест. "О, це велике цабе!" - подумалося їй.
      Його помiтили й iншi присутнi в залi. Гамiр ущух. Лiтнiй офiцер, який посилав через весь зал поцiлунки, опустився на стiлець i заходився акуратно наливати собi з пляшки вина, прагнучи не розлити його.
      Гауптштурмфюрер пройшов у куток зали до вiльного столика, на якому стояла табличка з написом "Зайнято!"
      Люцiя занервувала. Уже не так вiльно пiдгецувала на сценi, забула про сп'янiлих офiцерiв.
      Тим часом нового вiдвiдувача угледiв i хазяїн. Вiн грудкою пiдкотився до столика i, вiдштовхнувши єдину офiцiантку - руду Дуську, яку Люцiя органiчно ненавидiла, вклонився гостевi.
      Руда, кирпата Дуська недавно зв'язалася з якимсь нiмцем iз iнтендантської установи "Рюстунгскомандо". Її ревнивий покровитель обiцяв забрати коханку з кафе, де гуляють офiцери, обiцяв улаштувати продавщицею у крамницю, в якiй видають хлiб по картках. У голодному, замордованому Києвi це була сита, престижна робота. Тому Дуська стала нехтувати службою у кафе, прибiгала лише увечерi, коли вiдчинялися дверi "Едельвейса", i уся брудна робота - прибирання, миття посуду тощо - тепер випадала на долю бiдолашної спiвачки.
      Курт Раух щось замовив, i Артур Христофорович разом з Дуською зникли на кухнi. Есесiвець пильно подивився на Люцiю. Вона обiрвала дурну пiсеньку i розпачливо перебирала у пам'ятi свiй репертуар, не знаючи, що заспiвати далi. На її жаль, репертуар у неї був вкрай бiдний, можна сказати, жалюгiдний... Що ж заспiвати? Хiба що їхнiй гiмн: "Дойчланд, дойчланд юбер аллес..."
      Вона не наважилася. Хто зна, як це сприймуть нiмцi.
      Тим часом Дуська принесла есесiвцю пляшку шампанського, той налив собi вина, вiдпив з фужера i знову вперся в Люцiю поглядом. Погляд у нього був важкий. "Хто вiн менi такий зрештою? - заспокоювала Люцiя себе. - Ну що з того, що гестапо? Я нiчим не завинила перед новою владою. Я цiлком лояльна".
      Ось зайшло iще двоє армiйських офiцерiв, але, огледiвшись, сiли не бiля Рауха за вiльний столик, а притулилися за чужим.
      Пiд оплески Люцiя випурхнула з естради за лаштунки. Стримуючи калатання серця, стояла за завiсою i крiзь пропалену у нiй дiрку знову стежила за залою. Тепер, коли у задимленому вiд сигарет залi попливли звуки чергового танго, виконуваного Антоном Адамадзе, Раух долив собi шампанського, але не випив, а про щось замислився.
      Люцiї протягом вечора ще двiчi треба було виходити на сцену. Вона гарячкове обдумувала, що спiватиме.
      Сама Люцiя любила лiричнi пiснi. У них вона виливала тугу за мирним життям, яке зруйнувала вiйна, обiрвала навчання у музичнiй школi, позбавила мрiї про консерваторiю, i тiльки випадкове знайомство з хазяїном кафе "Едельвейс" фольксдойчем Артуром Христофоровичем Гiллером, який якраз напитував собi в кафе спiвачку, дало їй шматок хлiба i трохи заспокоїло. Цей щасливий випадок свiдчив, що доля не вiдцуралася її, що не все пропало у життi, що якось вийде iз скрути, пристосується до воєнного часу, до нового порядку. Iз жахом спостерiгала, як потерпають жителi мiста, що скнiють без хлiба, без свiтла у своїх неопалюваних квартирах, як носять злиденне шмаття на ринок, щоби не вмерти з голоду. А у неї, дякуючи боговi, є i хлiбна арбайткартка, електрика у квартирi; вона має право не вiдчувати себе такою знедоленою, як iншi, у замерзлому Києвi. А там, дивись, скiнчиться вiйна, буде консерваторiя, i вона здiйснить свою мрiю про оперну сцену... Та до того часу треба прожити, вижити за будь-яку цiну...
      Останнi днi у неї були багатi на подiї, що бентежили її. Поява її колишньої подруги в квартирi, де нинi на всiх правах жила вона, Люцiя... А тепер iсторiя з цим молодим, гарним гестапiвцем. Це ж неспроста вiн пильно дивиться на неї. Вдень вона дуже злякалася його появи. Але гестапiвець був ласкавий. Тепер знову не зводить iз неї чiпкого погляду. Що в нього на умi? I чого вiн тодi вдень заїхав до "Едельвейса"? Тiльки випити кухоль пива? Чи не пронюхав все-таки про Рахiльку? А раптом двiрничиха бачила її або iще хтось? Рахiльку, звичайно, упiймали, i вона розказала, що приходила на свою квартиру...
      Люцiю кинуло в жар.
      У залi знову стало гамiрно. Нi, певно, лiрикою не проймеш цих пiдпилих завойовникiв. Хiба ось цю, що наспiвала їй недавно стара дама, яка повернулася з емiграцiї. Вона ж iще не переклала її. Але - нiчого, щось зрозумiють i росiйською...
      I Люцiя заспiвала, фривольними жестами пiдкреслюючи змiст.
      Не глядите вы так
      Сквозь прищуренный глаз
      Вы, сеньоры, бароны, миледи,
      Я за двадцать минут
      Опьянеть не смогла б
      От стакана холодного бренди.
      Ведь я - институтка,
      Я - дочь камергера!
      Я - фея из бара,
      Я - черная моль!
      Коротюсiньке платтячко, пiдсмикуючись, допомагало Люцiї створювати образ "феї з бару", "чорної молi". I багато поглядiв знову хтиво обмацували її гнучку постать.
      Мой отец в октябре
      Убежать не успел,
      Но для белых он сделал немало.
      фронт пришел...
      И холодное слово - "расстрел"!
      Был суров приговор трибунала.
      И вот я - проститутка,
      Я - фея из бара,
      Я - фея из бара,
      Я - черная моль.
      Я сказала полковнику:
      "Нате, возьмите!
      Не донской же валютой
      За это платить!
      Вы мне марками, друг, заплатите,
      Ну, а все остальное - дорожная пыль..."
      Ведь я - проститутка...
      Люцiя кiнчила спiвати. Не чуючи оплескiв, смiху, чкурнула за дерев'яну загородку, що вiддiляла вiд зали закуток бiля кухнi, швиденько одяглася i вийшла на вулицю.
      Спiвачка глибоко вдихнула холодне вечiрнє повiтря. Воно заспокоювало. Позаду залишилася гомiнлива задушна зала, розтанув у пiтьмi осiннього вечора пронизливий погляд гестапiвця. Тепер додому, додому! Сховатися серед стiн, за замкненими дверима, забути про всi тривоги.
      Їй не пощастило. Враз почула, як вiдчинилися дверi кафе:
      - Момент!
      Секунду не могла оглянутися, завмерла. Потiм рвучко повернулася i побачила того самого гауптштурмфюрера. Здається, вiн посмiхався.
      - Панi Люцiя...
      - Ви знаєте моє iм'я?
      - Я все знаю... Панi Люцiя поспiшає додому?
      У синьому свiтлi замаскованої лампочки над дверима кафе посмiшка офiцера здалася кривою, пiдступною.
      - Так. Пiзнiй час.
      - Я вас вiдвезу. - Вiн узяв дiвчину пiд руку, мовби галантний кавалер, i Люцiя вiдчула, як у неї пiдтинаються ноги.
      - Нi, нi, дякую, - спромоглася прошепотiти вона пересохлими губами. - Менi тут недалеко... Та й подихати хотiла дорогою пiсля прокуреного кафе... Така задуха у залi, я спiвати не могла...
      - Проте спiвала гарно, - сказав нiмець, пiдводячи Люцiю до машини. - А для прогулянок зараз запiзно. Комендантська година.
      Люцiя поправила на руцi пов'язку, яку носили тiльки працiвники нiмецьких установ. Фольксдойче Гiллер таки багато зробив для неї! Есесiвець помiтив її жест.
      - Все одно краще поїхати, - посмiхнувся, вiдчиняючи дверцята машини. - Сiдайте... До речi, мене звуть Курт Раух... У вас не зовсiм слов'янське iм'я, - сказав, умощуючись за кермом, - в кожному разi, не росiйське i не українське. Ви не католичка, не полька?
      - Нi, - промимрила Люцiя. - Це я, - запинаючись, додала, - сама себе так назвала... - Ой, як їй не хотiлося зiзнаватися! - А за документами я - Люда, Людмила...
      Раух кивнув. Машина плавно рушила з мiсця.
      - А у вас, у Дойчланд, буває таке iм'я?.. - спитала, осмiлiвши, Люцiя.
      - Це iм'я романське, в Iталiї найбiльше, але трапляється рiдко й у нас, на пiвднi...
      - Хто вашi батьки? - питав Раух, ведучи машину вгору темною Великою Василькiвською.
      - Службовцi в маленькому мiстечку. Вчителi. До Києва я приїхала вчитися у музичнiй школi. Зараз я втратила з ними зв'язок. Нiчого про них не знаю i хвилююся.
      - Втекли вiд нового порядку? - строго спитав гауптштурмфюрер. - Вони що, комунiсти чи євреї?
      - Нi, нi, - злякалася Люцiя. Якi комунiсти, якi євреї? Помилуй, господь! - Вона мимоволi пiдняла руку, щоб перехреститися, але на сидiннi було тiснувато i рука, тицьнувшись у плече, опустилася. Ми православнi з дiда-прадiда. Просто живуть на Донбасi. Вашi, - вона хотiла сказати "нашi", але не наважилася, - ще не визволили їх з-пiд бiльшовицького гнiту.
      - Не сумуйте, Люцiя, - заспокоїв Раух. - Скоро вся Росiя буде вiльна i ви зустрiнетесь з батьками. До речi, звiдки ви так добре знаєте нiмецьку?
      - Батько викладав її у школi. I я полюбила цю чудову мову.
      - О! - задоволене вiдгукнувся гауптштурмфюрер. - Вiдразу видно, що ви не належите до тiєї упослiдженої юрби, яку у вас називали народом.
      Енергiйним кивком Люцiя пiдтвердила комплiмент нiмця.
      - Де ви живете? - аж тепер спитав Раух.
      Люцiя розглянулася. Здається, вони пiдiймаються з Хрещатика на Володимирську.
      - На Бульварно-Кудрявськiй, на розi з Гоголiвською... Зараз прямо їхати...
      - Я знаю, як їхати, - обiрвав її гауптштурмфюрер, але, виїхавши на Володимирську, раптом повернув праворуч.
      - Нi, не туди! Ви не знаєте, - торкнула дiвчина його за рукав.
      - Я все знаю, - суворо повторив офiцер. - I не треба, люба Люцiє, хапати мене за руки. Так можна потрапити в аварiю.
      Люцiя знову злякалася. Куди ж її везуть? Вони пiд'їжджали до великого темного будинку, що бовванiв у темрявi вулицi, i дiвчина завмерла вiд страху...
      Але ось, не зупиняючись, вони проминули страшний будинок. У Люцiї вiдлягло вiд серця. Гауптштурмфюрер вiз її не до своєї темницi, в гестапо, а кудись далi. Зрештою, вона згодна на все, тiльки щоб не у той страшний будинок, який кияни, наче чумний, обходили стороною...
      Десь за пiвгодини машина зупинилася перед гранчастою металевою брамою. Раух вийшов, вiдчинив браму, потiм заїхали у двiр. Гауптштурмфюрер гречно допомiг Люцiї вилiзти з автомобiля.
      Поки що нiчого страшного не вiдбувалося.
      Пiдсвiчуючи лiхтариком, офiцер вiдчинив квартиру i, тримаючи Люцiю за руку, завiв у велику темну кiмнату. Поки морочився iз шторами, навпомацки опускаючи їх, дiвчина стояла серед кiмнати, ще не вiдаючи своєї долi, але уже заспокоюючись, якось iнстинктивно вiдчуваючи, що гауптштурмфюрер прихильний до неї.
      Свiтло, несподiвано спалахнувши, болiсно штрикнуло в очi. Воно голкувате вiддзеркалилось на кришталевих вазах, полiрованих меблях, скляних дверях. Люцiя на мить заплющилась, а вiдкривши очi, побачила, що Раух порпається у холодильнику, який стояв тут-таки, бiля дверей, виймає пляшку шампанського i ставить на стiл коробку цукерок.
      Стояла серед кiмнати, забувши роздягтися, i господаревi довелося нагадати, що пальто треба повiсити у коридорi...
      Вони пили з великих кришталевих фужерiв, i есесiвець трохи розбалакався. Люцiя здивувалася: скiльки вона знала, скiльки чула про цих нiмцiв, одягнених у чорнi мундири, якi запанiбрата iз смертю, вiд яких усi намагаються триматися подалi... Вона думала, що вони не можуть поводитися як звичайнi люди, розмовляти на житейськi теми.
      Раух нiчого не говорив про велич нiмецького народу, про перемоги армiї. Розповiдав про мiсто свого дитинства, улюблений Ашафенбург, який лежить серед зелених горбiв на березi величного Рейну, про Гамбург - одне з кращих мiст свiту, де вiн жив перед вiйною, їй подумалося, що, може, гауптштурмфюреровi схотiлося у домашнiй обстановцi забути на якусь хвильку про свою службу, кривавi розправи... Адже спочатку, коли стежила за ким у кафе, вражав похмурим поглядом, усiм своїм виглядом створюючи навколо себе тяжку атмосферу.
      Якщо так, вона залюбки допоможе йому розслабитися, вiдпочити з нею. I Люцiя подарувала йому свою ласкаву, медову посмiшку.
      Її раптом охопила ейфорiя, яка буває тим дужчою, чим бiльшою здавалася небезпека, що минула, чим сильнiшим був страх, який пропав. Гауптштурмфюрер здався їй простим, дуже милим (а коли скинув свiй чорний мундир i залишився у сорочцi - подумки мало не назвала його "парубком") - одне слово, здавався чудовою людиною, i за те, що своєю доброзичливою поведiнкою звiльнив її вiд залiзних лещат страху, ладна була розцiлувати його. Їй не заважало, що вона не все розумiла з його розповiдi, часом лише окремi слова, окремi фрази, бо говорив на якомусь незнайомому їй дiалектi, але хоч би що вiн промовляв, їй подобалось.
      I не помiтила, як на столi, крiм шампанського, з'явився коньяк, як сп'янiла, як почала називати гауптштурмфюрера Куртом, а вiн те слухав i не заперечував.
      - - Ну, тепер спiвай! - раптом наказав вiн.
      Вона не вiдразу зрозумiла, якої пiснi вiн хоче.
      - Спiвай! - раптом розлютився вiн, i у Люцiї мороз побiг поза шкiрою вiд цього погляду.
      - Що спiвати? - злякано спитала вона.
      - Не знаєш? - погляд Курта став колючим. - А цю пiсню ти знаєш?!
      Вiн пiдхопився з крiсла, похитуючись, пiдiйшов до пiанiно, що стояло пiд стiнкою, вiдкинув кришку, i дiвчина зацiпенiла: гауптштурмфюрер грав "Iнтернацiонал"!
      - Пане Раух, пане Раух! Що ви робите?! - тiльки й могла скрикнути вона.
      - Спiвай! - гримнув нiмець. - Спiвай! Ви всi це знаєте. Усi спiваєте! Я не люблю брехнi!
      Перелякана на смерть Люцiя ледве розтулила рота i хрипко почала:
      "Повстаньте, гнанi i голоднi..."
      - Голоснiше! - наказав гестапiвець, педалюючи пiанiно.
      Мало не зомлiвши, Люцiя пустила "пiвня". Голос не слухався її.
      - Вас усiх треба стрiляти! - вигукнув Раух.
      Люцiю охопила байдужiсть. Отже, все було оманою - i розмова про дитинство, про улюблену батькiвщину, i посмiшка, i шампанське? Хто вiн такий, цей гестапiвець, такий, як усi? Чому не боїться грати "Iнтернацiонал" на всю вулицю? Переодягнений пiдпiльник? Неможливо. Пiдпiльник не викривав би себе так... Нi, це звичайнiсiнька гестапiвська провокацiя... Ач, якi погляди кидав на неї вiд пiанiно - перевiряв її реакцiю.
      Так само раптово, як почав, Раух покинув грати. Люцiя теж обiрвала пiсню на пiвсловi.
      - Мала насолоду? - спитав похмуро гауптштурмфюрер, повертаючись до столу i наливаючи собi i їй коньяку. Люцiї здалось, що на обличчi Рауха миттю промайнула мефiстофельська посмiшка. До нiмця, здавалося, знову повертався благодушний настрiй. - Не будемо бiльше займатися полiтикою, - додав вiн. - Втомився я вiд неї.
      Незабаром Раух зовсiм, сп'янiв. Рухи його стали непевнi, голос захрип, i вiн уже дивився на неї не тим чiпким поглядом, який жахав її, а тупо поглядав то на неї, то навколо себе, немов чогось остерiгався у своїй хатi.
      Люцiя опустилася на диван. Платтячко на нiй задерлося, але вона залюбки хизувалася перед Куртом своїми округлими колiнами. Гауптштурмфюрер важко вилiз iз крiсла i сiв поруч. Якусь хвилину вiн, наморщивши лоба, мовчки дивився перед собою у простiр, нiби щось пригадував, потiм перевiв погляд на Люцiю, ковзнув ним по колiнах, по обличчю, немов не упiзнавав її. У неї защемiло серце, але вона й далi намагалася затримати на своєму лицi звабливу жiночу посмiшку.
      Раптом Курт уткнувся головою їй у груди i грубо повалив на спину, рвучи на дiвчинi одяг. Люцiя не могла осягнути його звiрячого натиску. Адже вона не збиралася пручатися, могла спокiйно роздягтися... Он крiзь вiдчиненi дверi видно спальню, високе лiжко, i вона у думцi уже сподiвалася залiзти на нього.
      Тепер вiн дер на нiй спiдницю, щось бурмотiв, вона як могла допомагала йому стягти її з себе i вже злилася на його дурну грубiсть.
      - Курте, Курте, - вищала вона, але гауптштурмфюрер нiчого не чув. Та ось незмiнна посмiшка дужче засвiтилася на її лицi. У неї було лагiдне, ласкаве, жадiбне тiло, i Люцiя вiдчула себе на мить господинею грiзного гауптштурмфюрера.
      5
      Одночасно з вивченням записних книжок убитої Людмили Гальчинської Спiвак i Андрiйко допитували її племiнниць. Бо й справдi, хто краще за них знає спосiб життя тiтки, коло її знайомих, iнтереси?
      При першiй розмовi радник юстицiї i капiтан вирiшили допитати жiнок окремо. Спiвак узяв на себе Оксану Гальчинську, яка з першого погляду здалася йому особою твердого характеру, гонористою, певною у собi: Капiтановi дiсталася невисока, тиха, кругловида Олександра Хоменкова з фарбованою хiмiчною зачiскою, що пишною кроною увiнчувала її голову.
      Зараз вона тихо сидiла перед Андрiйком в його невеличкому кабiнетi, настрахана не так допитом, як червоно-бiлим рубцем через усю щоку капiтана, заробленим ним iще в дитинствi i який не раз допомагав справi, представляючи спiвбесiдниковi сищика жорстокою, безжальною людиною. Вiдповiдаючи на запитання, жiнка не зводила очей з того жахливого шраму, i Андрiйко розумiв, що розмова не буде для нього тяжкою.
      - Розкажiть все, що знаєте про вашу тiтку, - попросив капiтан.
      Олександра Iванiвна розповiдала хаотично, перестрибуючи з одного на друге, несподiвано щось згадуючи i повертаючись назад. Вона не ахкала i не охкала, про смерть тiтки згадувала спокiйно, мовби розумiючи, що не вiчно живе людина, а її тiтка по матерi Людмила Гальчинська була вже пiдстаркувата, i - що вдiєш! - така доля людська: народитися i - померти... Мати Олександри, Таїсiя Гальчинська-Хоменкова, померла набагато молодшою, ледве досягнувши пенсiйного вiку.
      Капiтан поки що не сказав, що Людмила Гальчинська не просто померла раптово, а була убита, i у Олександри Iванiвни з її повного, округлого лиця не зникав вираз невисловленого здивування, чого це її викликали до мiлiцiї i так докладно розпитують про померлу тiтку. Проте крiзь тiнь здивування пробивався у глибоко посаджених очах жiнки якийсь острах. Це зацiкавило капiтана. Чого боїться ця Хоменкова адже поки що не знає, що розслiдується убивство.
      Розмова точилася мляво. Андрiйко ретельно записував у протокол усi вiдомостi про генеалогiчне дерево Людмили Гальчинської, про усiх живих її близьких i далеких родичiв, про знайомих, що їх знала або чула про них Хоменкова. Їх виявилося дуже багато: самих тiльки родичiв у Києвi та по всiй країнi кiлька десяткiв, а знайомих - сотнi, серед яких Олександра Iванiвна назвала i вiдомих акторiв, режисера з студiї художнiх фiльмiв, композитора i людей, знаних тiльки по iменi, - якiсь Андрiї, Богдани, Семени, Юрки...
      Капiтан, слухаючи Хоменкову, внутрiшньо жахався, скiльки чекало на них роботи, скiльки пошукiв, розмов, зустрiчей iз названими та й iще не названими людьми, поки вони iз Спiваком вийдуть-таки на вбивцю.
      Вiн звернув увагу, що серед знайомих Людмили Гальчинської Оксана Iванiвна не назвала жодної жiнки.
      - Вона що, дружила лише з чоловiками?
      - Здається, була у неї i подруга, - сказала Хоменкова. - Але я її бачила лише один раз, навiть iменi не пам'ятаю. Чи то Галя, чи, може, Ганна... Не скажу.
      Допитуючи Олександру Хоменкову, капiтан Андрiйко вiдчував, що йому щось заважає. Нарештi збагнув: каштанова зачiска цiєї жiнки. Київськi перукарi за допомогою усякої хiмiї навчилися робити своїх клiєнток схожими одна на одну, мов близнята. Тi самi фарби, стандартнi смаки перукарiв, якi виховували схожi смаки у своїх клiєнток. Iра - дружина капiтана - лежала у лiкарнi, готуючись до операцiї на шлунку, i природно, що серце капiтана час вiд часу вiд самої думки про дружину тривожно стискалося. Андрiйкова Iра прикрашала свою голову такими самими пишними рудими кучерями, i, коли Хоменкова нахиляла голову, обдумуючи вiдповiдi i виставляючи перед очi капiтана усе своє руде полум'я, йому мимоволi уявлялася лiкарняна палата, лiжко, на якому пiд бiлим простирадлом, освiтлюючи усю палату рудим вогнем, поблiдла i злякана, лежить його Iра. "Начепила б шапку, - буркотливо думав вiн про допитувану. - Адже жiнкам дозволяється у примiщеннi не знiмати головного убору. На бiса вона скинула!"
      - Ваша тiтка мала якiсь заощадження? - тим часом питав капiтан.
      - Так. Мала. Можна сказати, була багатенькою.
      - Добре заробляла замолоду? Чи спадщина?
      - Не знаю, - вiдповiла жiнка.
      - Як так? I не здогадуєтесь?
      - Не цiкавилася. Не люблю рахувати у чужiй кишенi.
      - Ну, не зовсiм у чужiй... Замiжньою ваша тiтка, здається, не була, дiтей не народила... Скажiть, крiм вас i вашої двоюрiдної сестри, хто мiг би претендувати на спадщину?
      - Не знаю. Але навряд чи хтось iще. Ми iз Оксаною найближчi. Крiм того, вона писала заповiти.
      - На вас?
      - По-рiзному.
      - Тобто як ?
      - Вона їх часто переписувала. То на Оксану, то на мене.
      - Чому?
      - А який гедзь її штрикне... Образиться, бувало, на когось iз нас i каже: "Ти мене не любиш, помру - нiчого не одержиш. Усе буде не тобi".
      - Ви її доглядали?
      - Великого догляду вона не вимагала. Цiлком могла себе обслужити. До неї ходили масажисти, щоранку робили їй масаж, вона дуже любила своє тiло, страшенно не хотiла товстiти, але роки робили своє, i до того ж їла вона багато, любила делiкатеси, вино.
      - Де ж вона брала цi делiкатеси?
      - Здається, оця подруга їй приносила, а у тiєї була знайома буфетниця у якомусь спецбуфетi - чи у Радi Мiнiстрiв, чи в Цека...
      - У чому ж виявлялося ваше пiклування?
      - Найбiльше в окремих дорученнях. Посилала у крамницi, на ринок. М'ясо з крамницi вона не їла, тiльки з Бессарабки. Любила молоду телятину. Купували їй постiйно у грузинiв мандарини, курагу, горiхи. Вона не хотiла покидати хату, рiдко коли виходила з дому, може, ще й тому гладшала. От ми з Оксаною i бiгали. Хоч i в своїй сiм'ї справ по горло, та все ж рiдна тiтка, самотня...
      - Чим же ви могли їй не догодити?
      - А хто її зна. Усього не передбачиш. На неї раптом чомусь як найде, бувало, немов здурiє.
      - Ви давно бачили її?
      - Тижнiв зо два. У мене дiти грипували, не могла вiдiрватися, та i вона не кликала, боялася, що принесу їй грип. От як прийшла тодi, вона й накинулася на мене. Прийшла незвана. Не любила вона цього. Казала: "Треба - покличу". Iншим разом забiжиш по дорозi, - я там часто на Сiнному ринку буваю, - спущусь i до неї, стукаю - не вiдчиняє. А знаю, що дома сидить i не вiдгукується. Чим старiшає людина, тим бiльш дивацтв у неї... Та я за це не ображалась... Може, думаю, спить, а може, настрiй такий. Вона, бувало, у таку хандру впадала, що нiкого бачити не хотiла...
      - У вас є телефон удома?
      - Так. I у мене, i у Оксани. Як їй щось треба - дзвонила. Я того разу забiгла провiдати, а вона надулася, як iндик... А потiм дивлюсь - бруду кругом, пилюки! Узяла в руки ганчiрку, почала витирати шафу, вiдхилила дверцята, i тут вона як накинеться на мене. Мов збожеволiла. "Я тебе просила?! Кинь ганчiрку! Нема чого менi благодiйнiсть показувати! То мiсяцями не ходиш, то в очi тичеш, що пилюка зiбралася!"
      У мене спустилися руки. А вона не вгаває. "Удаєш, нiби дбаєш за свою тiтоньку, любиш! Знаю твою любов! Тiльки й дивишся-видивляєшся, що у тiтки погано лежить!"
      Я дуже образилася, кинула ганчiрку додолу, теж розкричалася на неї, тепер шкодую, - Хоменкова гiрко зiтхнула. - Але ж так стало прикро... Ви розумiєте?
      - Розумiю, - кивнув капiтал. - Та повернемось до наших баранiв. - Приказку цю вiн пiдхопив у колишнього свого начальника - полковника Коваля. - Значить, думаєте, нiчого вам не залишила?
      - Не знаю... - пiдiбгала губи жiнка. - Тепер уже стане ясно, кому що...
      Вона знову опустила голову, показуючи капiтановi свої каштановi кучерi, i вiн вiдхилився iз стiльцем, наскiльки дозволяла стiна його невеликого кабiнету.
      - Виходить, ваша тiтка, Людмила Гальчинська, не дуже сердечно ставилася до вас. Бiльше любила Оксану Павлiвну? Чи не так?
      - Важко сказати. Моя мати була її сестрою, а батько Оксани - Павло Йосипович - братом. Однакова рiдня... Просто Оксана краще умiла з нею ладити, завжди пiдтакувала. Бували випадки, коли тiтка, земля їй пухом, i на Оксану гнiвалася. Тодi переписувала заповiт на мене. Вважала, що цим тримає нас обох у руках...
      Допит ставав для Андрiйка цiкавим. Хоменкова розв'язала язик, здається, уже звикла до страхаючого шраму капiтана, i той сподiвався вивудити у неї якiсь важливi деталi з життя убитої Гальчинської, що допоможуть вийти на слiд. Бо досi вони з Петром Яковичем Спiваком практично нiчого не мали. Допитувати племiнниць Гальчинської як пiдозрюваних поки що не могли i тому блукали iз своїми запитаннями, немов у глухому лiсi. Протоколи i радника юстицiї, i капiтана, як потiм виявилося, були дуже схожi, майже однаковi, i вiдрiзнялися один вiд одного лише вiдповiдями сестер, в яких вiдбивалися рiзнi характери жiнок i неоднакове ставлення до тiтки.
      Раптом iз-за тонкої фанерної перегородки, iмiтованої пiд справжню стiнку, що колись роздiлила один великий кабiнет на два маленьких, долетiв жiночий крик. Андрiйко прислухався.
      "Яке ви маєте право мене пiдозрювати! - волала жiнка. - Так, книжка у мене. Але менi сама тiтка дала її перед смертю. Бо заповiт на мене. Це наша сiмейна справа, i нiчого вам втручатися..."
      Голосу Спiвака не було чути зовсiм, хоч Андрiйко знав, що радник юстицiї не мовчить. Спiвак був людиною iнтелiгентною i нiколи не пiдвищував голосу, навiть коли розмовляв iз найбуйнiшим злочинцем. Чим бiльше лютував пiдслiдний, тим тихiше звертався до нього Петро Якович. I це впливало. Спiвак робив усе для того, щоб показати при допитi свою безстороннiсть i неупередженiсть. В цьому йому добре допомагала своєрiдна манера триматися мовби доброзичливий i м'який спiвбесiдник.
      Андрiйко зрадiв почутому. Природно, що у сусiдньому кабiнетi мова йшла про ту ощадну книжку Гальчинської, яку вiн так безрезультатно шукав у квартирi загиблої. Про яку iншу книжку кричала б молодша Гальчинська? Водночас вiн подумав, що Спiвак уже сказав, що смерть тiтки сталася не вiд природних причин, що це - вбивство...
      В цю хвилину дверi кабiнету Андрiйка вiдчинилися, i, пропускаючи поперед себе розпашiлу, iз збитою на головi набакир норковою шапочкою, про яку вiд хвилювання господиня забула, на порозi постав довгов'язий радник юстицiї.
      - Остапе Володимировичу, - звернувся до капiтана Спiвак, примощуючись на вiльний стiлець, - ви турбувалися, де подiлася з квартири Гальчинської ощадна книжка, так от, будь ласка, вона в Оксани Павлiвни... Сiдайте, будь ласка, - звернувся слiдчий до неї, показуючи на вiльний стiлець. - Ми тут усi разом, так би мовити, гуртом, закiнчимо нашу розмову. Повторiть, Оксано Павлiвно, як книжка до вас потрапила.
      - Дуже просто, - буркнула Гальчинська, - я вже сказала, тiтка дала...
      - А чого б це вона вам раптом давала свою книжку?
      - Бо написала заповiт на мене.
      - I вона наперед здогадувалася, що за два тижнi помре, i боялася, що ви не знайдете у хатi книжки? За заповiтом, ви все одно через пiвроку ввiйшли б у права спадкоємицi i одержали б... - м'яким, тихим, якимсь спiвчутливим голосом, немов дивуючись iз такого нерозсудливого вчинку старої Гальчинської, говорив Спiвак.
      - Як вона могла здогадуватися, що помре? Просто дала.
      - Невже знала, що за два тижнi її вб'ють?
      У кiмнатi зависла тяжка тиша.
      - Як це "вб'ють"? - отямилася Оксана Гальчинська. - Як це "вб'ють"? - повторила вона механiчно, ще не до кiнця осмисливши новину.
      - А так, - пiдтвердив Андрiйко, - ваша тiтка померла не своєю смертю, її було вбито.
      - Ой! - тiльки й змогла скрикнути Хоменкова, у якої очi стали круглi, як гудзики, i вена затулила обличчя руками.
      - За даними судмедекспертизи, череп розкроєно ударами молотка... - уточнив Спiвак i, почекавши хвилину, даючiї час жiнкам опам'ятатися, спитав, звертаючись до обох сестер:
      - Що ви з цього приводу скажете? Хто це мiг вчинити? Як на вашу думку.
      Жiнки переглянулися, але їм мов зацiпило. У кабiнетi ще якийсь час запала мовчанка. Обличчя Оксани Павлiвни вкрилося бурими плямами.
      - Так ви нас пiдозрюєте з Шурою? Що ми - убивцi?! - З очей Гальчинської бризнули сльози. - Щоб ми свою рiдну, рiднесеньку, боже мiй, боже, таке подумати! Совiстi у вас немає, бога з душi, накинулася вона на Спiвака.
      Той ледве витримав цей натиск.
      - Вас не пiдозрюємо, а просимо допомогти знайти вбивцю... Розумiю, що вiдразу вам нiчого на думку не спаде, але подумайте, помiркуйте, хто це мiг вчинити. Якийсь знайомий, сусiд чи iще хтось? Переберiть у пам'ятi всiх, хто так чи iнакше був зв'язаний iз вашою покiйною тiткою. Без допомоги нам буде важко знайти злочинця...
      Випровадивши заплаканих жiнок, Спiвак повернувся до Андрiйка i сказав:
      - Робимо зараз обшук на квартирах в обох. Негайно. Там, очевидно, є речi убитої. Наприклад, ми не бачили зимового хутра у загиблої, а сусiдка сказала, що покiйна носила дорогi шуби. Де вони подiлися? Зима - i жодного теплого пальта чи шуби!
      - Чортiв Кучеренко! - розiзлився капiтан. - Засраною мiтлою гнати його з мiлiцiї! Додумався залишити їх у квартирi! Не опечатав. I вони винесли усе, що хотiли. - Тепер, згадавши про прорахунок лейтенанта Кучеренка, капiтан зрозумiв страх, що гнiздився в очах Олександри Хоменкової. Ще не знаючи, що тiтка померла не своєю смертю, вона боялася, що мiлiцiя викриє їхню з Оксаною крадiжку. Але не це викликало у капiтана таку лють i крутi епiтети: непокоївся, як там у лiкарнi його Iра, збирався пiсля допиту племiнниць Гальчинської гайнути до неї, а тут доведеться їхати на обшук. Якусь мить вiн навiть хотiв попросити Спiвака обiйтися без нього, але стримався. Служба є службою... А на службi капiтан Андрiйко шанувався, хоч вважав її вкрай неспокiйною i невдячною.
      - В тому числi й ощадну книжку, - тим часом говорив далi Спiвак. - А ви шукали, шукали, мало не пiдлогу пiдняли, - не втримавшись, посмiхнувся вiн. - Я зараз дзвоню прокурору, хай виписують постанови на обшук, а ви збирайте свою команду i викликайте машину, - додав, пiдiймаючи трубку телефону.
      - Удари молотком зробленi сильною, очевидно, чоловiчою рукою, як свiдчить експертиза, - пiдкреслив Андрiйко. - У кожної з них є чоловiк. Треба i з ними ближче познайомитися...
      - Цiлком можлива версiя, - погодився слiдчий. - Чужу людину обережна Людмила Гальчинська у хату не пустила б...
      6
      Антон Адамадзе лежав горiлиць серед дня на тапчанi у своїй неопалюванiй кiмнатi. Це житло надибав вiн у покинутому напiвобгорiлому будинку. Адамадзе привiв до ладу облюбовану кiмнату, що мала окремий вихiд, полагодив обiрвану електричну проводку i як на той вгорьований, небезпечний час у Києвi вважав себе бiльш-менш влаштованим. Доля, яка закинула його у це похмуре, принишкле, окуповане мiсто, не певне у своєму завтрашньому днi, була для нього з молодих рокiв непередбачувана, робила несподiванi пiруети, кидаючи його з гарячого у холодне. I ось останнiй вибрик долi, яка вирвала кого з бiльш-менш благополучного життя у Канадi, перенесла через океан, ввiпхнула добровольцем до нiмецької окупацiйної армiї, потiй вивергла з неї i нарештi посадовила за пiанiно у київському кафе "Едельвейс" якогось фольксдойче Гiллера. Вiн мирився з цими несподiванками свого життя, бо мав велику надихаючу мету, заради якої, ризикуючи головою, добровiльно встряв у бiйку мiж бiльшовиками i фашистами. У далекiй Канадi йому здалося, що доля дала йому шанс розбагатiти, i вiн зрадiв нагодi досягти своєї голубої мрiї. Але поки що мусив мешкати у цiй не дуже пристосованiй для нормального життя напiвлегальнiй квартирi.
      Але й до цього будинку уже добиралася по-нiмецькому методична рука властей. Уже заходив дiд-двiрник i казав, що треба узяти дозвiл в районнiй управi для заселення i користування електрикою. Але Адамадзе показав посвiдчення, що зберiг, коли його увiльнили з нiмецької служби, а головне - двiрник побачив у хатi нiмецький мундир з нашивкою на рукавi: три жовтi кiнськi голови на синьому полi ознака вiйськової залiзничної варти i, повiривши, пiшов, шилом патоки вхопивши. Проте чи надовго?
      Антоновi Нодаровичу багато що згадувалося, коли вiн обмiрковував свої плани.
      Ось поплив перед очима легенький рожевий туман, викублилося з нього миле обличчя, струнка дiвоча постать... Вiн давно забув справжнi риси того дiвочого лиця, за багато рокiв наново намалював його у своїй уявi, злiпив з усього прекрасного, що зустрiв потiм на своїй дорозi життя. В уявi милi риси дiвчини не збереглися, але, крiм пам'ятi очей, жила в ньому, як у кожної людини, i пам'ять колись закоханого серця. Час вiд часу i у тяжкi днi боїв з червоними, i у далеких мандрах на чужинi, наче у снi, хлюпала в серце тепла хвиля, i раптом згадувався Харкiв його юностi, рiднi площi, вулицi, сквери, затiненi алеї, таємнi поцiлунки, Клава - свiтла мережана хмарка, легка i прозора.
      Вперше вони побачили одне одного на вiдправi у Благовiщенськiй церквi. Тiльки схрестили погляди, але й цього було досить. Вiн ставний чорнявий юнкер, у якого вже пробивалися вуса, з вiдмiнним вiйськовим вишколом i гордовитим горбкуватим носом, з чорними вогнистими очима - юний грузинський князь Антон Адамадзе, i - вона бiлява гiмназистонька, дочка мiсцевого багатiя банкiра Апостолова, яку, мов цербер, охороняла гувернантка.
      Вони незабаром познайомилися i стали таємно зустрiчатися. Поцiлунки у тiнистих алеях, зустрiчi за допомогою гувернантки Єфросинiї Iванiвни... I ось вiн нарештi у величному будинку банку, де голова правлiння Павло Амвросiйович Апостолов жив iз сiм'єю.
      Цей будинок був наглухо зачинений для усiх, крiм поважних людей - клiєнтiв банку. Закоханий юнкер проходив повз нього, мов повз святиню. Але не з поваги i священного трепету перед золотим телям, iнший скарб ховали мурованi стiни вiд молодого князя - його Клавуню.
      Зрештою, Клава добилася, що батьки запросили Антона Адамадзе на обiд.
      Для закоханого юнкера, який iще тiльки чекав офiцерського чину, це був не обiд, а пишна урочистiсть. Адамадзе пригадує цю подiю як щось таке слiпуче, осяйне, в якому не було мiсця для банального споживання їжi. Вiн тiльки пам'ятав високi стелi, важкi гардини, кришталевий блиск посуду пiд велетенською люстрою, безлiч позолоченого срiбла на столi, масивну постать самого Апостолова, який розпитував юнкера, чи справдi вiн князь i де у його батькiв маєтнiсть, i рожеву хмарку посеред усiєї цiєї пишноти - свою Клаву.
      Революцiя, бiла армiя, офiцерськi погони на плечах, бої, вiдступ, наступ i знову вiдступ, за яким уже Крим - море, прiрва, останнiй рубiж врангелiвської армiї.
      Несповiдимi шляхи господнi. Через багато рокiв вiн зустрiв у канадському мiстi Вiннiпезi земляка з Харкiвщини Андрiя Гущака. Той мав крамницю i найняв Адамадзе возити товар. Незабаром хазяїна спiткала бiда: разом iз дружиною потрапив у автомобiльну аварiю. Коли Гущак опинився у лiкарнi i прогорiв iз своєю комерцiєю, Адамадзе не вiдхрестився вiд нього. Вiдвiдував його у лiкарнi, пiклувався i пiсля того, як Гущак одужав, допомiг колишньому господаревi вiдкрити нову крамничку на невеличку спадщину, що дiсталася тому вiд загиблої дружини. Так двоє самiтникiв заприятелювали.
      Одного разу у гарному настрої Гущак повiдав Адамадзе про свою мрiю. Вiн розповiв, як далеко за океаном, на Харкiвщинi, гуляв по селах iз своїм загоном i вивiз iз столицi та закопав великi цiнностi мiсцевого банку, щоб не конфiскували бiльшовики. Забрати їх перед втечею з України вiн не встиг, i вони й досi лежать там. А мiсце це знає тiльки вiн. Здiйснивши разом з банкiром Апостоловим цю операцiю, сам навiв чекiстiв на свiй загiн, який гуляв на хуторi. Тi порубали козакiв до ноги. Що сталося пiсля з Апостоловим, невiдомо, але ще коли закопували його добро у землю, банкiр уже був не при собi. Тепер Гущак подумував: а що, як згодом, коли за строком давностi буде прощений, та й податися на батькiвщину за тим скарбом? Адже вони з Апостоловим зробили двi схованки: як не одну, то другу знайде. Зрештою, поверне скарб совєтам за повну амнiстiю, але й собi трохи залишить.
      Антоновi Адамадзе багато не треба було, щоб усе згадати: i свою юнкерську юнiсть у Харковi, i Клаву, i свої надiї, зруйнованi нестримною бурею громадянської вiйки. Вiн не признався приятелевi, що знав Апостолова, женихався до його доньки, що вважає себе й досi її нареченим, i тому законним спадкоємцем, якщо нiкого з Апостолових не залишилося в живих. Зачепило, що Гущак бере собi право претендувати на його, Антона Адамадзе, спадщину!
      Склавши свiй план повернення на Україну, колишнiй князь тривалий час усiляко пiдкреслював дружнi почуття до Гущака, свою щирiсть, намагаючись слушної хвилини випитати у приятеля назву хутора, бiля якого у ярку закопане коштовне камiння i золото. Проте Гущак, навiть сп'янiвши, не вимовляв тiєї заповiтної назви.
      Зараз, лежачи на тапчанi, угрiвшись пiд шинеллю, Адамадзе згадував, як безрезультатно добивався вiд приятеля, де закопано скарби банка Апостолова, i мiркував, наскiльки це ускладнило його плани.
      "Андрiю, а де ти заховав алмази банкiра?" - нiби мiж iншим запитував вiн сп'янiлого Гущака.
      "Ет!.."- вiдповiдав на те приятель, ледве повертаючи язика.
      "А все ж цiкаво. Де ти примудрився сховати?" - не вгавав пiдпоручик.
      "Ет!" - змахував рукою кудись убiк Гущак, нiби вiдганяв вiд себе примару.
      "То, певно, ти збрехав, придумав собi пригоду", - хитрував Адамадзе.
      "Ет!.."
      "Якщо й було, то давно пропало, - знущався князь. - Бiльшовики давно викопали".
      При цих словах Гущак нiби тверезiшав, розплющував широко одне око, але по паузi знову змахував рукою i хилив до столу голову:
      "Ет!.."
      "Базiкало ти, та й годi! - не витримував Адамадзе i полишав спроби щось бiльше вивiдати, нiж колись розповiв приятель. А Гущак iще довго, уже без запитань Адамадзе, час вiд часу пiдiймав на приятеля хитрий погляд i повторював:
      "Ет!.. - I знову: - Ет!.."
      Так повторювалося не раз i за домашнiм столом, i за окремим столиком у якiй-небудь канадськiй корчмi, стилiзованiй пiд козацький курiнь.
      Минав час, на свiтi почало розгорятися полум'я другої свiтової вiйни. Коли Адамадзе зрозумiв, що рано чи пiзно Гiтлер кинеться на Росiю, вiн, продавши свiй грузовичок, несподiвано для Гущака зник iз Канади. Незабаром опинився у окупованiй Францiї i зголосився до нiмецької влади... Йому повiрили, i спадковий князь Антон Адамадзе пiсля того, як гiтлерiвська армiя вдерлася на Україну, став командиром взводу нiмецької залiзничної варти...
      Спогади Адамадзе були непослiдовнi. То вiн опинявся в окупованiй нiмцями Францiї, то повертався думками до Харкова часiв громадянської вiйни i своїх поневiрянь спочатку у Денiкiна, потiм у Врангеля, то до тяжкої константинопiльської емiграцiї.
      Одна з картин втечi з Криму часто спливала в його пам'ятi.
      Це був спомин про похмурий навiть для Криму листопадовий день, коли вiд ялтинського причалу вiдходив останнiй пароплав з утiкачами у далекий Константинополь. Картина евакуацiї, точнiше - ганебної втечi пiсля програної вiйни, привиджувалася пiдпоручику Адамадзе завжди як страшний сон...
      Пароплав був перевантажений: конi, гармати, ящики з боєприпасами, чемодани, баули, вузли, купою накиданi серед палуби; серед офiцерських та солдатських шинелей маячили жiнки у боа, хутрових шубах, палантинах, переляканi негоцiанти, промисловцi, господарi покинутих маєткiв, священики, полiтики у модних, але пошарпаних пальтах i крислатих капелюхах.
      Цивiльних, "шпакiв", пускали на пароплав в останню чергу пiсля христолюбивого воїнства, Адамадзе не мiг втямити, як їх стiльки набилося, коли й офiцерiв та солдатiв не всiх узяли.
      Пароплав несподiвано тяжко загув i враз вiдвалив вiд причальної стiнки, i тут Адамадзе, що стояв бiля борту, побачив таке, що навiки вкарбувалося в його серцi.
      Капiтан, побоюючись, щоб перевантажений пароплав, який i так скособочився, не перекинувся, дуже тихо вiдходив вiд берега. Мiж кораблем i високою стiнкою утворювалася смуга чорної води. Водна перепона повiльно ширшала, з кожною хвилиною берег вiддалявся i вiддалявся.
      I тут Адамадзе побачив, як офiцери i солдати, якi не протовпилися на пароплав, скидали шинелi i стрибали з молу у вже по-зимовому холодну воду. Вони пливли до пароплава, благаючи пiдiбрати їх. Дехто з них тримав у зубах Георгiївськi хрести, здобутi кров'ю в окопах свiтової вiйни, нiби пiдтверджуючи цим своє право на життя. Матроси кидали їм канати. Вони чiплялися за них, але бiльшiсть зривалася назад у воду. Пароплав вiдходив усе далi й далi, усе швидше i швидше, i ось уже плавом його не можна було наздоганяти. Залишенi на хвилях випльовували у воду ордени i хрести, гiрко матюкалися i, перед тим як пiти на дно, останнiм зусиллям посилали прокляття услiд пароплаву.
      Пiдпоручик Адамадзе плакав. Вперше за всю вiйну.
      Що його потягло назад на Україну, кинуло у вир вiйни, в iм'я чого вiн вирiшив ризикнути життям? Клава? Нi. Та рожева хмарка давно розтала у небi i годилася тiльки для юнкерських сентиментiв. Ненависть до бiльшовикiв? У нього, колишнього пiдпоручика бiлої армiї, ця ненависть давно вивiтрилася, може тому, що князем вiн був безмаєтним, а потiм за два десятилiття сам побував i люмпеном, i пролетарiєм, i експлуатованим, i погляди його, якi не встигли як слiд оформитися в забезпеченiй юностi, у зрiлому вiцi рiзко трансформувалися. I допомагати нiмцям завойовувати Росiю, яку вiн по-своєму любив i за яку бився з червоними, не дуже хотiлося.
      Нiмцiв вiн не любив. Добре розумiв, що перемога Гiтлера нiчого особливого для рядової росiйської емiграцiї не дасть. Нiмцi формували i спецiальнi бiлогвардiйськi частини, але вiн вiдмовився в них служити, називаючи про себе тих добровольцiв "сволотою", i записався у залiзничну варту.
      Згадуючи свої поневiряння в емiграцiї, вiн знаходив достатньо пiдстав, щоб мститися бiльшовикам, але в нього був свiй iнтерес, який примусив перелетiти через океан i опинитися на окупованiй Українi. Цей iнтерес називався "скарб Апостолова". I Адамадзе сподiвався на допомогу або Клави, або самого банкiра, якщо вiн живий i хоч трохи зберiг глузду.
      В емiграцiї, на чужинi, вiн зазнав багато лиха.
      Табiр для росiйських втiкачiв, цивiльних i вiйськових, пiд Константинополем був справжнiм пеклом. Одним iз перших концентрацiйних, якi пiзнiше дбанням Сталiна i Гiтлера розповзлися чумними плямами по землi Європи i Азiї вiд Атлантичного до Тихого океанiв. Константинопольський, як належить концтабору, був оточений високим парканом з колючим дротом вгорi, мав вартових, якi не випускали людей у мiсто. Начальство пояснювало такий суворий режим епiдемiєю тифу, що лютувала у таборi, позбавленому будь-яких санiтарних умов i лiкарської допомоги.
      Вважалося, що в емiгрантiв i немає потреби ходити в мiсто. На територiї була органiзована канатна фабрика i ще якiсь ремiсничi майстернi, де платили копiйки i годували усякими покидьками. Легше жилося тим цивiльним панкам-втiкачам, що окупували останнi пароплави з Криму, викликаючи обурення таких, як поручик Адамадзе, на очах якого гинули у морських хвилях бойовi офiцери i солдати росiйської армiї.
      На територiї табору вiдкрилися комiсiйнi крамницi, в яких спритнi торгiвцi за безцiнь скуповували хутра, дорогоцiннi та антикварнi речi, золото i срiбло, хороший одяг, який зберiгся у чемоданах втiкачiв. При цих крамницях були продуктовi прилавки, де за шаленi грошi можна було купити будь-якi харчi. Мiсцевi торгiвцi викачали цiнностi у росiйських емiгрантiв досить швидко. В мiру того, як порожнiли кишенi втiкачiв, крамницi згортали свою дiяльнiсть i становище табiрникiв дедалi ставало усе тяжчим i безнадiйнiшим. Виїхати з табору дозволялося лише за спецiальним викликом родичiв або друзiв, що постiйно проживали в якiйсь європейськiй країнi або в Америцi i гарантували емiгранту прожитковий мiнiмум або роботу.
      В Антона Адамадзе не було жодних цiнностей чи золота, не було й родичiв за кордоном. Становище склалося безнадiйне, i судилася йому смерть чи то з голоду, чи вiд туберкульозу або тифу, що чатували на свої жертви у брудних i взимку неопалюваних бараках.
      Але i тут доля усмiхнулася до нього. Вiд джутової фабрики у таборi пiдпоручика Адамадзе врятував полковий товариш, який знайшов родичiв у Бельгiї i, вирвавшись з табору, з часом надiслав звiдти виклик i молодому князевi.
      У Бельгiї Адамадзе довго поневiрявся, а прочувши про врангелiвську бiлогвардiйську органiзацiю, яка засилала шпигунiв i диверсантiв у Радянську Росiю, охоче зголосився до неї. Пiсля короткої пiдготовки Адамадзе з групою таких самих шибайголiв, що палали ненавистю до бiльшовицької влади, пiшов на завдання. Проте на кордонi вони потрапили у засiдку, i пiдпоручик врятувався, дякуючи темрявi i своїм прудким ногам.
      Зрозумiвши безглуздiсть такої дiяльностi бiлогвардiйцiв, Адамадзе почав шукати iнший шлях у життi. Через деякий час вiн вступив до Бельгiйського колонiального iнженерного училища, що готувало фахiвцiв для роботи у африканських колонiях. Навчання було безплатне, але вступник пiдписував контракт, що зобов'язував пiсля закiнчення вiдпрацювати п'ять рокiв у Бельгiйському Конго, при цьому частка зарплатнi вiдраховувалася за кавчання.
      Про Конго Антон Адамадзе згадував як про жахливий сон. Тропiчний лiс пiд скелястими горбами, де майже голiруч чорнi раби видобували слюду. Нестерпна, виснажлива, волога спека, гнила вода, хмари отруйливих комах i особливо велетенськi волохатi павуки, якi мiцною сiткою затягували гiлки дерев i кущiв, павуки, вiд яких неможливо було врятуватися. Прокидаючись вранцi, колишнiй пiдпоручик виявляв, що за нiч вiн опинився пiд липучою сiткою, у центрi якої висiло волохате чудисько, i протягом дня, йдучи прорубаною у джунглях стежкою, весь час наштовхувався на таку саму огидну сiтку з павуками, що коливалася перед очима...
      Антон Адамадзе витримав лише два роки, а потiм втiк на узбережжя океану, звiдки, сховавшись у трюмi пароплава, повернувся до Європи.
      Зрозумiло, приїхати назад до Бельгiї i працювати там за фахом вiн не мiг. Йому загрожувала в'язниця за невиконання контракту. I почалося звичайне для росiйських емiгрантiв життя: бурлакування, випадковi пiдробiтки, iснування на межi жебрацтва. Колишнього князя врятувало те, що вiн добре грав на пiанiно та iнших музичних iнструментах. Придбавши гiтару, вiн став завсiдником нiчних матроських кабаре у Марселi. Наслухавшись байок про те, як легко робити грошi у далекiй Америцi, вiн найнявся на судно, що пливло до Канади...
      Спогади не тiшили Адамадзе. Життя весь час сплутувало його карти i нанiвець зводило його часом нелегкi зусилля. Вступивши в Нiмеччинi до гiтлерiвської армiї, вiн потрапив на Україну. У першi днi вiйни залiзнична варта, в якiй служив колишнiй пiдпоручик, жила бiльш-менш спокiйно. Партизанськi загони ще тiльки формувалися, пiдривники не розгорнули своїх нападiв на залiзницi, у боях взвод Адамадзе участi не брав, i йому здавалося, що все буде так, як вiн планував, що незабаром вiн опиниться у Харковi i знайде Апостолових... Як далi буде дiяти, Антон Нодарович ще не знав, але основнi пункти плану виконувалися. Вiд станцiї Карлiвка, де дислокувався його взвод, до Харкова було рукою подати. Та раптом примхлива доля знову пожартувала з ним. Вночi пiд час обходу колiї вiн оступився на мiсточку i впав на камiння з чотирьохметрової висоти - забив спину i ушкодив праву ногу. Нiмецьке начальство не виявило особливого пiклування про його здоров'я i до вiйськового госпiталю у Харкiв не повезло. Тодi солдати взводу, який складався з рiзно-масного наброду росiйських емiгрантiв та схiдних нацiоналiстiв, покинули, свого командира у маленькiй приватнiй лiкарнi, що вiдкрилася в примiщеннi сiльського медпункту. Лiкар у нiй виявився квалiфiкованим, i Адамадзе почав швидко одужувати...
      Одужавши, вiн подався до Харкова. Знову перед ним знайома центральна вулиця - Сумська, величний дiм Апостолова, але в ньому заселилася якась нiмецька установа. I хоч скiльки блукав побiля нього, нiкого з Апостолових не зустрiв. Нарештi йому пощастило, на Благбазi, - так тепер називався жалюгiдний риночок, що збирався на мiсцi колись великого, багатющого, барвистого, стоголосого Благовiщенського базару, - вiн зустрiв закутану у дрантя пiдстаркувату жiнку, що торгувала усяким дрiб'язком i в якiй вiн насилу упiзнав колишню красуню гувернантку Апостолових Єфросинiю Iванiвну. В цьому йому допомiг порцеляновий чайничок з золоченим вензелем "ПА" - "Павло Апостолов", який Єфросинiя Iванiвна продавала з-пiд поли. Злякавшись людини у нiмецькiй шинелi, жiнка притьмом сховала його, але Адамадзе уже примiтив вензель, який багато рокiв тому впав йому в око пiд час званого обiду.
      Упiзнавши у чоловiковi того самого юного князя, якому колись допомагала в таємних зустрiчах iз своєю вихованкою, Єфросинiя Iванiвна почала скаржитися на, своє знедолене життя.
      У довгiй розмовi Адамадзе дiзнався, що пiсля пограбування банку все рухнуло у сiм'ї Апостолових. Павло Амвросiйович десь зник, з хати у них бiльшовики усе забрали, вони з Клавою ледве не померли з голоду, потiм Клаву зробив своєю коханкою мiлiцiонер Решетняк. З часом цей Решетняк одружився на нiй, пiшов учитися i "з хама став паном", якимсь професором. Невдячна Клава, яку вона, Єфросинiя, у тяжку годину рятувала як рiдну, ставши знову панiєю, не простягла їй руки допомоги. У тисяча дев'ятсот тридцять четвертому роцi Решетняки переїхали до Києва. Була чутка, що Клава знайшла батька i вiддала його до психiатричної лiкарнi.
      Бiльше нiчого про колишню любов пiдпоручика Єфросинiя Iванiвна не чула. Не могла вона, звичайно, знати, де подiлися цiнностi банку.
      Отже, Харкiв не виправдав сподiвань тепер уже колишнього командира взводу нiмецької залiзничної варти, i, вважаючи себе демобiлiзованим, Антон Адамадзе замислився про своє майбутнє. Зрештою, маючи документи нiмецького вояки, якi у нього ще нiхто не вiдiбрав, вирiшив ще раз спробувати щастя.
      В резервi у нього iще залишався Київ, де, iз слiв Єфросинiї Iванiвни, у психiатричнiй лiкарнi перебував старий Апостолов.
      Так пiдпоручик Адамадзе опинився у Києвi у маленькiй холоднiй кiмнатцi на вулицi Великiй Василькiвськiй.
      Вiн крутився на своєму тапчанi пiд благенькою, пiдбитою вiтром шинелькою i думав гiрку думу. Адже перелiтав через океан, записувався до нiмецької армiї, ризикував бути убитим зовсiм не для того, щоб бринькати на пiанiно iдiотськi пiсеньки i маршi у кафе гладкого кабана Гiллера... Тiкаючи у далекi роки з бiлою армiєю з Криму, наречений гарненької гiмназисточки Клави Апостолової нiяк не думав, що доведеться колись повернутися... Але повернення виявилось безглуздим. Клави Апостолової у Києвi теж не було. Адамадзе довiдався, що вона з чоловiком евакуювалася. Щоправда, пiдтвердилося, що батько її, старий Апостолов, справдi перебуває у психiатричнiй лiкарнi. Тепер треба було зумiти побачитися з ним...
      Час минав. Адамадзе усе дужче вiдчував голод. У животi бурчало, погляд його усе частiше зупинявся на натюрмортi з харчами, який вiн знайшов на вулицi i повiсив навпроти тапчана.
      Вiн глянув на годинник. Так, час йти у кафе. Слава богу, хоч тут доля не позбиткувалася з нього i вiн зустрiвся з тим Артуром Христофоровичем. Хоч вечерю щодня має.
      Адамадзе пiдхопився i став чiпляти до шиї чорного метелика.
      7
      Гауптштурмфюрер холодно кивнув Люцiї, мовби вперше побачив, i, трохи вiдсторонивши її рукою вiд коридору, пройшов в глиб квартири. В кiмнатi Курт ковзнув поглядом по стiнах з лiтографiями i портретами акторiв, по слониках, що виладналися вервечкою на поличцi з книгами, одсмикнувши завiсу, що затуляла нiшу алькова, заглянув у всi кутки, потiм пiдiйшов до вiкон, якi виходили у двiр, i зазирнув униз. З першого, бiля входу в квартиру, можна було побачити не тiльки подвiр'я, але й вузький простiр мiж будинками, а так само смужку тротуару i вулицi.
      Люцiя стояла нi в сих нi в тих. Вона була вкрай збентежена несподiваною появою Курта i його незрозумiлою поведiнкою. Слiдом за гауптштурмфюрером й собi краєм ока заглянула у найближче вiкно. Знайомий краєвид змiнився: на тротуарi бiля їхнього будинку кам'яно застиг автоматник.
      Що це - обшук? Вона ж Курта не запрошувала i адреси не давала.
      У Люцiї завмерло серце i ноги стали ватяними. Мало того, що гестапiвець з'явився без будь-якого попереджування, вiн ще й тримався так, мовби у чимось пiдозрював її. Але ж вона нi в чому не винна!
      I раптом Люцiї стало млосно, i вона, щоб не впасти, оперлася плечем на стiнку. У кутку Курт побачив рiжок рамки, який висовувався з-за пiдсервантника, i витяг. Це було збiльшене сiмейне фото Рахiльки та її батькiв. Несподiвану непрохану нiчну появу Рахiлька нiчим тодi не пояснила, та й пояснювати не було чим - прийшла до своєї господи, та й годi! Сподiвалася застати батькiв, але запiзнилася. З дому Рахiлька нiчого не взяла, крiм фотографiй батькiв, хоч навiщо вони були їй, так чи iнакше приреченiй на смерть, думалося тодi Люцiї. Може, хотiла i на той свiт пiти з батьками на серцi? Але велике сiмейне фото, справлене у дерев'яну раму, Рахiлька не мала як узяти, i Люцiя запхнула його за пiдсервантник, забувши про нього.
      Курт Раух витяг фото i спитав, не повертаючи голови:
      - Хто такi?
      - Жили тут ранiше.
      Гауптштурмфюрер мовчав, не випускаючи з рук фото. Вiн нiчого не питав далi, але Люцiя не витримала i сама додала:
      - Євреї...
      - Бачу, - буркнув есесiвець i шпурнув фото пiд ноги. - Викинь цю гидоту... А як ти тут опинилася? - раптом строго спитав.
      - Як? - Люцiя знову розгубилася. Не могла ж вона сказати, що дружила з Рахiлькою i батьки її, тiкаючи з Києва, покинули на неї квартиру.
      - Оця училася у нас на хоровому... Жила тут, а я мучилася у гуртожитку, семеро у маленькiй кiмнатцi... Так я вирiшила...
      - Експропрiювати... - закiнчив за Люцiю гауптштурмфюрер i повернувся лицем до дiвчини... - Це ви вмiєте. Але в даному випадку зробила правильно. - I тут вперше голос його став м'якший, а на обличчi з'явилося щось схоже на посмiшку. А Люцiя пiдбадьорилась.
      - А що ж, - зухвало пiдiграла йому, - пожили вони, й годi... Це ж несправедливо: чому вони розкошували тут, а я душилася у гуртожитку... Тепер моя черга гарно пожити...
      Вона жодного разу не назвала iм'я подруги, але при цих словах Рахiлька нiби вродилася серед кiмнати, стала сумним, приреченим привидом, у якого чiтко розпiзнати можна було тiльки очi, якi палали, як двi великi жарини, i невiдомо як тримались у повiтрi перед Люцiєю. Спiвачка змахнула рукою, вiдганяючи мару.
      Курт сiв у крiсло:
      - Провiтри добре квартиру. Щоб i духу юдиного не було...
      Люцiя згiдливе кивнула i, пiднявши з пiдлоги фото, викинула його через кватирку на вулицю.
      - Розкажи про всiх своїх сусiдiв, - уже благодушно продовжував далi несподiваний гiсть.
      Люцiя докладно описала мешканцiв її поверху i тих, якi жили над нею, на третьому, i внизу, де порядкувала двiрничка.
      Курт, здавалося, залишився задоволений сусiдством, але Люцiю не покидала тривога: все ж таки для чого цей несподiваний наскок на її квартиру, що за цим криється, що у Курта на умi? Адже ясно, що про Рахiльку i її нiчну появу Курт нiчого не знає, виходить, була ще якась причина. I тут Люцiю знову охопив страх. Як же вона забула?! А партизанська листiвка?! Певно, її вiн i шукає; Виходить, була провокацiя, може, гестапо, i Курт так перевiряє її, Люцiю.
      I дiвчина згадала усi подробицi iсторiї з листiвкою, що налякала її.
      У недiлю, пiзно повернувшись з кафе i роздягаючись у коридорi, Люцiя механiчно засунула руку в кишеню. В нiй, як завжди, лежав зiбганий носовичок i маленьке люстерко. Крiм цих знайомих речей, пальцi намацали ще й величенький клапоть паперу. Здивована спiвачка перевiрила штори на вiкнах, тодi ввiмкнула лампу i почала роздивлятися розлiнiєну сторiнку зi шкiльного зошита. На нiй машинкою було надруковано: "Товаришу, не вiр фашистськiй брехнi. Радянськi вiйська повсюди вiдбивають атаки фашистiв..." Люцiя перестала далi читати, злякано оглянулася, мовби хтось у хатi мiг пiддивитися, що в неї в руках. Що ж з ним робити? Не зберiгати ж таке?! Та й викинути нiяк. У кватирку? Знайдуть бiля дому, почнуть трусити всiх, а вона так боїться болю - як заберуть у гестапо, одразу признається... Що ж тодi буде? Хто їй повiрить, що не знає, яким чином цей страшний папiрець опинився у її кишенi?!
      Вона ще раз кинула обережний погляд на папiрець. "Знищуйте окупантiв, насамперед офiцерiв i таких катiв, як комендант Києва Ебергардт, як начальник полiцiї..."
      На мить майнула думка: "Знайти вранцi Курта, показати йому цю листiвку, хай знайде совєцьких заброд, що таке пишуть... Ох, як вона зараз їх ненавидiла! Яка пiдлiсть - пiдсовувати невиннiй людинi, пiдводити пiд розстрiл.
      Проте Люцiя вiдмовилася вiд цiєї думки. Вона не буде встрявати в полiтику, її справа - спiвати, їй треба вижити у цю тяжку годину за будь-яку цiну, не потрапити мiж перехресний вогонь.
      Третьокласницею, їдучи з мамою у пiонерський табiр, бачила на станцiї Дебальцево сцену, яка навiк вкарбувалася у пам'ятi. Робiтник, який зчiплював залiзничний состав, подаючи машинiстовi маневрового паровозика сигнали, не уберiгся i потрапив мiж дисками буферiв, що зiйшлися, - з малою Люцiєю сталася iстерика, i вже годi було думати про поїздку у табiр. Нi, нi, нiзащо не потрапити мiж диски! Завжди бути насторожi, завжди вчасно вислизнути з-помiж буферiв.
      Люцiя подерла страшний папiрець на найдрiбнiшi клаптики, вона розривала i розривала аркушик, поки її пальцi уже не могли утримати малюсiнькi частинки. Тодi пiшла у туалет i почала кидати їх в унiтаз, та не всi враз, бо вода не зможе усi змити, спустила воду, почекала, поки зникнуть першi папiрчики, тодi ще кинула, iще. Коли у руках нiчого не залишилося, зайвий раз смикнула за шнурок "Еврики" i трохи постояла, поки вода заспокоїлася, перевiряючи, чи не випливе якийсь клаптик нагору.
      Тодi повернулася у кiмнату, гарячкове мiркуючи, хто б це мiг пiдкласти їй таку свиню. Звичайно, не доброзичливець, а потайний ворог. Та хто в неї ворог? Ображений, знехтуваний коханець Гiллер? Нi, вiн не посмiв би, та й потрiбна вона йому у кафе: де iще вiн знайде таку слухняну помiчницю? На нiй тримається вечiрнє кафе, бо багато клiєнтiв приходять лише заради неї. Правда, посуду вона вже не миє, Артуру Христофоровичу довелося найняти прибиральницю. Бородатий грузин Антон? Навряд. Йому аби тiльки нажертися, коли з'являється на роботу, i вiдтюкати свою норму на пiанiно, щоб Гiллер не вигнав. До неї вiн ставиться байдуже i старанно виконує замовлений акомпанемент. Помiркувавши, вона вирiшила, що таку свиноту могла вчинити тiльки кирпата Дуська, яка дуже заздрить їй, - їхнi пальта висять у сiнях поряд, непомiтно вкинула - i все.
      Але вона, Люцiя, не буде доносити на Дуську, чорт з нею! Головне - не потрапити мiж диски буферiв...
      Тим часом гауптштурмфюрер пiдвiвся i пiдiйшов до чорного, лискучого пiанiно. Вiн пiдняв кришку i, стоячи, узяв акорд. Люцiї здалося, що вiн просiяв, почувши глибокий, чистий звук iнструмента.
      - "Стейнвей"! - урочисто промовив вiн. - Ти знаєш, що таке... "Стейнвей"? Цього нiхто не знає, тiльки ми - нiмцi, з усiх народiв найчутливiшi до чистоти звука. - Вiн погладив рукою блискучий бiк пiанiно. - Мiй любий "Стейнвей"! - розчулено повторив вiн.
      "Як це "його"? - здивовано подумала Люцiя, яка й далi стояла бiля стiнки, дивуючись рiзкiй змiнi настрою гауптштурмфюрера i не знаючи, як далi будуть розвиватися подiї. Втiм, вона уже спостерiгала таке, коли Курт привiз її вночi на свою квартиру. Тодi, випивши, вiн раптом розчулився, почав розповiдати про своє дитинство i витяг з шухляди блискучi кольоровi листiвки з нiмецькими пейзажами. На них були i лiси, i гори, i чудовi долини, мiстечка й села iз гостроверхими кiрхами, вкритими червоною черепицею ошатними будиночками, перед якими зеленiли пiдстриженi газони. Це була його "Гаймат"[1], задля чиєї слави вiн пiшов воювати з дикими слов'янами, якi мусять звiльнити землю для нiмцiв, людей, що вмiють краще господарювати, будувати такi гарнi кiрхи й села, створювати божественну музику i робити чудовi iнструменти. I тодi, i зараз їй не вiрилося, що це той самий гауптштурмфюрер Раух, про якого уже пiшла слава як про вкрай жорстокого i пiдступного садиста. Вона й сама помiчала з естради, як навiть офiцери-армiйцi, коли вiн зрiдка з'являвся в "Едельвейсi", намагалися триматися подалi. ------[1] Г а й м а т - Батькiвщина (нiм.). ------
      Раух зняв своє чорне шкiряне пальто, кинув його на диван, а сам опустився на круглий гвинтовий стiлець i, любовно розглядаючи iнструмент, продовжив свою розповiдь:
      - Я замолоду жив у Гамбурзi, Люцiє, i робив цi пiанiно. Я працював на музичнiй фабрицi i добре заробляв. Але потiм, коли фюрер покликав, - гауптштурмфюрер не витримав i хвицьнув рукою вгору, - я все покинув i пiшов за ним. Настав час навести новий порядок у розм'яклому, зажирiлому свiтi, i для цього варто вiддати життя. Американськi плутократи, що допомагали нашiй фабрицi, нещадно нас експлуатували, але тепер ми будемо самi господарями фiрми... i назву її змiнимо... Ти сама музикант i мусиш розумiти, що нiмцi - найчутливiший народ у свiтi, з найтоншою душею, i усе, що зв'язане з музикою, мас бути в наших руках i нами визначатися... Ах, мiй любий "Стейнвей", продовжив вiн, звертаючись до пiанiно. - А ти як потрапив у цей варварський край, та ще й до юдиних рук? Хiба для цього великi нiмецькi майстри вдихнули в тебе життя?! Не для чужинцiв з розраяним духом створили тебе нiмецькi руки. А ти стiльки лiт мусив терпiти чужi дотики... Але тепер, мiй любий, ми визволили тебе!..
      Нахилившись над iнструментом, вiн заграв щось на мотив весiльної процесiї Вагнера.
      Люцiя сiла у крiсло i розчулено слухала його. Гауптштурмфюрер грав недовго. Коли пiдвiвся i став одягатися, спiвачка захоплено похвалила його гру.
      Раух самовдоволено посмiхнувся: мовляв, нiмець є нiмець, коли вiн робить що-небудь, то тiльки на найвищому рiвнi.
      - Не те що ваш бринькало у кафе, той чорний кавказець. До речi, як ти гадаєш, вiн справдi грузин? Чи не єврей, що хитро ховається?
      - Що ти, Курте, - бачачи, що гауптштурмфюрер тепер у доброму настрої, наважилася назвати його на "ти" i по iменi Люцiя. - Який єврей! Вiн грузинський князь i служив у нiмецькiй армiї...
      - А з нiмецької армiї потрапив тапером у кафе "Едельвейс"? Цiкава метаморфоза.
      - Я не знаю. Здається, вiн був поранений...
      - Розберемось... - кивнув Раух i, не прощаючись, швидким кроком вийшов з квартири.
      Люцiя ще якусь хвилину стояла серед кiмнати, роздумуючи над несподiваною появою гауптштурмфюрера. Чого йому треба було, що вiн шукав, чого приходив? Вона губилася у здогадах. А чому питав про Адамадзе? Думки безладно роїлися в головi... Боже мiй, а може, це Адамадзе пiдсунув їй у пальто гидку листiвку? А вона його захищала! Не вистачало, щоб цей пiанiст виявився партизаном!
      Так роздумуючи, Люцiя механiчно пройшла коридором до дверей, якi ще не встигла за Раухом замкнути, потiм повернулася до кiмнати, не знати навiщо механiчно пiдняла кришку пiанiно, глянула на знайомi золотi лiтери фiрми "Steinway sons", механiчно провела пальцем по клавiшах.
      Простенькi чистi звуки гами заспокоювали. Вона пiдiйшла до вiкна i глянула на вулицю; автоматник бiля їхнього дому уже не стояв.
      Усе повернулося на своя круги. Люцiя подумала, що бiля її дому кiлька хвилин, поки Раух був у хатi, стояв його чорний автомобiль, а бiля дому чергував солдат. Це її тiшило. Нехай i сусiди знають, що вона не просто кафешантанна спiвачка, а людина, близька до влади. Правда, це не така значуща подiя, як те, що вiдбувається щодня на сусiднiй вулицi, де живе iнша спiвачка, з оперного театру. Та дружить iз найвищими нiмецькими чинами, i бiля її будинку постiйно стоїть не один, а кiлька шикарних чорних лiмузинiв, з яких виходять генерали. Ось кому треба заздрити! Вона, Люцiя, ще тiльки мрiє про оперу, а та уже всього добилася. Проте усе ще попереду. Курт добре розумiється на музицi i хвалив її голос. Якось, при нагодi, коли у нього буде добрий настрiй, вона попросить допомоги. Адже i вiн не простий собi офiцер i належить до високої влади. Вiн зможе влаштувати її в оперний. Треба тiльки почекати, на все свiй час...
      8
      Пiдiбгавши ноги, капiтан Андрiйко розглядав стареньку бабусю, яка, не роздягаючись, сидiла проти нього за столом i шморгала носом, здавалося, байдужа до всього, що її оточувало: до офiцера iз страшним шрамом через щоку, до того, що її привезли до мiлiцiї, до того, що до кабiнету калька разiв заходили озброєнi мiлiцiонери.
      Капiтан Андрiйко, який колись ще лейтенантом працював iз пiдполковником Ковалем, багато перейняв вiд нього. Досвiдчений сищик i вдумливий юрист вчив своїх пiдлеглих не тiльки премудростям розшуку. Втiм, вiн не змiг в однаковiй мiрi прищепити тим, хто працював поруч, свої погляди на людину. Навiть у злочинцевi Коваль шукав дзвiночкiв у душi, якi, сколихнувшись, можуть задзвенiти на добро. Вмiнню логiчно мислити, знаходити правильний шлях розшуку i дiзнання, вивчати усi деталi життя пiдслiдного або свiдка було легше навчити, нiж виховати уважнiсть до людини, з якою мiлiцiя з тих чи iнших причин має справу. Катерина Лисюк, колишня двiрничиха з будинку, в якому проживала загибла Гальчинська, i допитати яку хотiв капiтан, не з'являлася на виклики i не вiдповiдала на повiстки. Остап Володимирович знав, що жiнка дуже стара, вiн подумав, що, певно, їй важко добиратися до райвiддiлу по ожеледi, i, засвоївши лише частину з повчань Коваля, вирiшив допомогти їй, проте не врахував, що робить ведмежу послугу, посилаючи за нею машину. Це вже була не допомога, а швидше примусовий привiд, в той час як дуже просто, незважаючи на величезне навантаження, було б самому пiд'їхати i, до речi, познайомитися з усiєю обстановкою, що оточує свiдка. Посилаючи мiлiцейський "газик", капiтан не згадав свого колишнього наставника. I, нiби виправляючи свою помилку, зараз перш за все поцiкавився станом здоров'я жiнки.
      - Слава богу, - коротко вiдповiла Лисюк, шамкаючи майже беззубим ротом, з якого виклично стирчали, коли розкривала рота, два довгих, що залишилися, жовтих зуби.
      - Це добре, - стандартно зауважив Андрiйко, мiркуючи, з чого почати розмову про Гальчинську.
      - Правда, операцiя була, - додала стара.
      - Яка операцiя? - механiчно спитав капiтан, думаючи своє.
      - Жовчно-камiнна...
      Андрiйко пожвавився:
      - Жовчний мiхур? Вирiзали? Так?
      Жiнка кивнула.
      - А зараз усе нормально?
      - Нормально. Тiльки дiєти треба дотримуватися.
      З лiкарнi дружина написала Андрiйку: "Уже ноги спускала з лiжка, сказали, скоро дозволять встати". Ця записка втiшила капiтана, а вiдповiдь Лисюк зовсiм заспокоїла, i вiн ласкавiше глянув на жiнку.
      - Значить, ви, Катерино Пилипiвно, з тисяча дев'ятсот сорокового року до тисяча дев'ятсот п'ятдесят восьмого, тобто протягом вiсiмнадцяти рокiв, були двiрничкою у цьому будинку, - встановлював Андрiйко, i далi вглядаючись у маленьке, зморщене, як печене яблуко, безбарвне личко старої, облямоване хусткою, на якому, мов двi засушенi пелюстки барвiнку, свiтилися уже вицвiлi, колись голубi, очицi.
      - Служила, - пiдтвердила жiнка.
      - I при окупацiї.
      - Так.
      - Нiмцi добре платили?
      - Управа пайок давала, i електрику дозволяли палити. Тiльки тяжко було.
      - Чому тяжко?
      - Щось не так, зразу - розстрiл. За те розстрiл, за це розстрiл. Не знаєш, вiд чого берегтися. Єврей чи комунiст сховався на горищi або у пiдвалi - розстрiл, партизан листiвку приклеїв на твоєму домi - розстрiл, хтось не зареєструвався в управi або чужий приїхав до родичiв, а ти не побiг у полiцiю, - теж розстрiл... Не знала, з якого боку чекати...
      - Так ви усiх мешканцiв знали.
      - Аякже.
      - А цього теж? - Капiтан вийняв з папки невеличке фото гауптштурмфюрера. - Вiн жив у вашому домi?
      Лисюк довго вглядалася пiдслiпуватими очима у фото, зрештою прошамкала:
      - Кажись, вiн. До Люськи ходив. Його усi боялися. З автоматником приїде, бувало, увесь дiм винюхає, як нишпорка. Я й досi як згадаю... - Стара зiщулилася.
      - "Люська" - це Людмила Гальчинська, яку вбили у своїй квартирi?
      Стара кивнула.
      - Розкажiть, що ви знаєте про неї.
      Жiнка знизала плечима: мовляв, що розповiдати?
      - З якого часу ви її знаєте?
      - Як поселилася.
      - Коли?
      - У вiйну. Вона спiвала у кафе на Великiй Василькiвськiй, потiм у якомусь театрi, - згадала жiнка. - А цей, - кивнула на фото, - до неї досить часто наїжджав.
      - У неї iще були знайомi серед офiцерiв?
      - Не пригадую... Це бiля другої такої, неподалiк вiд нас, що спiвала у театрi, Окiпної на прiзвище, i її подруги-нiмкенi товклося багато офiцерiв, чорнi великi автомобiлi раз у раз пiд'їжджали до їхнього дому. Люди ходили протилежним боком вулицi, а дехто взагалi цей квартал обминав. А потiм нiмцi пронюхали, що вони пiдпiльницi, i обох закатували.
      Капiтан Андрiйко, знаючи героїчну i трагiчну водночас iсторiю київських пiдпiльниць Раїси Окiпної та Євгенiї Бремер, тяжко зiтхнув разом з Лисюк.
      - А до нас тiльки один цей гестапiвець приїздив.
      - А партизани не навiдувалися?
      - Не знаю, - похитала головою стара. - Не чула у нас про таких. На нашiй вулицi не було...
      - Як ви гадаєте, Катерино Пилипiвко, хто мiг убити Гальчинську?
      - Цього нiхто не знає.
      - Поки що, - зауважив Андрiйко, - поки що, - повторив вiн. - А ми з вами, Катерино Пилипiвно, зробимо так, щоб узнати, "хто" i "чому"... Так, кажете, скоро пiсля операцiї вiдчули себе нормально i змогли навiть працювати. Адже робота у вас важка: i лопатою гребти, i мiтлою махати, взимку i лiд сколювати. А тачку тягати?.. Коли у вас була операцiя?
      - Зараз згадаю, - не дивуючись раптовому запитанню, вiдповiла жiнка, поправила хустку i пожувала зморшкуватими губами. - Пiсля вiйни через три роки, - нарештi згадала вона.
      - У сорок восьмому, виходить, а ви пiсля того ще десять рокiв працювали двiрничкою.
      - Так.
      - А зараз?
      - Уже давно на пенсiї.
      Капiтан Андрiйко хотiв спитати: "Яка пенсiя, скiльки?" - але стримав свою цiкавiсть. Вiдомо, яка може бути ця пенсiя. Та жiнка сама додала: - Сорок три карбованцi...
      - Маєте чоловiка?
      - Дiд мiй давно богу душу вiддав... Дiти допомагають...
      - Так, так, - повторив капiтан. - Значить, тодi, у вiйну, нi нiмцi, нi партизани, на вашу думку, претензiй до Гальчинської не мали.
      - Звiдки менi таке знати?
      - Ну, не знати, але здогадуватися про що-небудь.
      - I не здогадуюсь. Вона з людьми ладила, була гарна, привiтна. А щодо партизанiв чи там пiдпiльникiв, не знаю, не помiчала, хоч, правду сказати, повинна була усе помiчати, аякже - двiрничка! Якби щось таке у моєму домi вiдбувалося i нiмцi примiтили - я живою не була б зараз...
      Версiя про помсту або про те, що Людмила Гальчинська знала якусь таємницю з вiйни i хтось тiльки тепер пiшов на вбивство, аби жiнка не проговорилася, щоб хтось носив стiльки рокiв у душi ненависть до неї, явно провалювалася...
      - А ви часом не помiтили, Катерино Пилипiвно, хто-небудь чужий до неї в цi днi приїздив, наш чи, може, iноземець?
      - Не знаю. Я тепер рiдко з дому виходжу, а з вiкон моїх тiльки шматок асфальту видно. Не знаю, не знаю...
      - А Радянська влада до Гальчинської нiяких претензiй пiсля вiйни не пред'являла, не знаєте? За зв'язки iз гестапо або iще за щось...
      - По-моєму, нiяких. До неї у цiй квартирi жили євреї, так вони пiшли у Бабин яр... А за того гестапiвця?.. Не знаю... Та якi там у неї зв'язки були, просто гуляла, та й усе... Вона з усiма гуляла, невситима баба, прости господи. Як нiмцi утекли, прийшли радянськi. Вона одразу закрутила з якимсь нашим офiцером з комендатури... Гарненька була i гульлива, от i знаходила собi швиденько хахаля...
      - Ну що ж, молодiсть, - примирливо зауважив капiтан. - Замужем вона не була?
      - Не була. А нащот молодостi, так вона, прости господи, i з сивою косою мужикiв заводила. I коли розтовстiла, як дiжка, то й тодi не цуралася... Я знаю...
      - Значить, тiльки з чоловiками мала справу?
      - Аз ким iще?! Правда, була в неї i подружка.
      - Хто така?
      - Якась лiкарка чи медсестра.
      - Як її звати, прiзвище?
      - Прiзвища не знаю, а звати Вiра Миколаївна. Гальчинська так її й називала - "Вiра Миколаївна", а та її - "Людмила Йосипiвна", сама чула.
      - Де працює ця Вiра Миколаївна або де живе?
      Лисюк знизала плечима.
      - Мабуть, уже на пенсiї, вона молодша за покiйну, але теж, видно, за шiстдесят має... Де живе?.. - пiдтисла сухенькi губи двiрничка. - Де живе? - повторила задумливо. - Десь на Ширмi.
      Капiтан кивнув. Вiн знав, що кiлька вулиць, розкиданих на крутих горбах навпроти "Совських озер", ще до революцiї забудованих приватними оселями, люди називають "Ширмою". "Ну, що ж, - подумав, - знайти цю Вiру Миколаївну за такими даними не проблема. Можливо, розмова з нею проллє якесь свiтло на трагедiю".
      У нього не було вiдчуття, що уже натрапив на правильний слiд. Але наперед нiхто не може вгадати, що саме виявиться ниточкою до клубочка i хто вкаже на цю нитку. Викликаючи до себе колишню двiрничку, Андрiйко не сподiвався, що стара жiнка дасть йому цiкавий матерiал для роздуму. Але так часто буває: де сподiваєшся, там нiчого, а несподiвано, випадково - i є улов. Ось i про подругу йому нiхто не згадав - нi племiнницi Гальчинської, нi сусiди.
      - Ну, що ж, Катерино Пилипiвно, - пiдвiвся капiтан. - Дякую вам за розмову...
      - Я iще ось згадала, - не поспiшала йти двiрничка. - Ще один приходив до неї, як прийшли нiмцi. Немолодий чорнявий полiцай, кавказький чоловiк. Як нiмцi утекли, ще раз бачила його бiля нашого дому, але вже без пов'язки i карабiна.
      - Хто вiн? - спитав капiтан.
      - Просто бачила, а знати не знала.
      - Ну, гаразд, Катерино Пилипiвно. Вас пiдвезти додому? На вулицi слизько.
      Жiнка похитала головою.
      - Не турбуйтесь. Я тут на тролейбус сяду, а на Львiвськiй на трамвай перейду. П'ятнадцятий - прямiсiнько до хати.
      - Ну, як хочете, - погодився капiтан, знаючи, що машин у вiддiлi не вистачає i за них усi воюють. Вiн провiв жiнку до дверей i, вже вiдчиняючи їх перед нею, спитав:
      - А болi не тривожать вас тепер?
      Лисюк не зрозумiла його.
      - Якi болi?
      - У печiнцi. Ви ж без жовчного.
      - Слава богу, - вiдповiла стара жiнка, i капiтан Андрiйко iз задоволенням зачинив за нею дверi.
      9
      А ось i лiкарня. За високою металевою решiткою брами в глибинi просторого подвiр'я виднiвся центральний корпус, за ним меншi бiлi будiвлi. Адамадзе натиснув на кнопку бiля брами. Незабаром з кам'яної халабуди, посiрiлої пiд осiннiми дощами, яка правила за прохiдну, визирнув сторож.
      - Одчиняй! - коротко наказав Адамадзе. Ставши за рекомендацiєю гауптштурмфюрера Рауха старшим полiцаєм, вiн знову набув постави i командирського голосу.
      Нарукавна полiцейська пов'язка на пальтi, карабiн за плечима справили на сторожа вiдповiдне враження, i вiн завовтузився бiля замка хвiртки.
      - Де реєстратура, начальство? - питав Адамадзе.
      - Прошу пана, - показав на корпус сторож. - Реєстратура на першому поверсi, начальство - на другому.
      Адамадзе рiшуче попрямував через подвiр'я. Вiн наближався до своєї мети i не замислювався над можливими наслiдками нi з ким не погодженої iнiцiативи. Щоб досягти мети, в iм'я якої вiй покинув благословенну Канаду, перелетiв океан, начепив нiмецьку шинелю, сам стрiляв i ховався вiд куль, треба було дiяти не оглядаючись.
      - Є у вас хворий Апостолов? - строго спитав Адамадзе чергового лiкаря. Ним виявилася немолода чорнява жiнка, у якої на вкритому бородавками обличчi пробивалися справжнi вусики.
      Вона злякано подивилася на вiдвiдувача, на його карабiн за спиною, на полiцейську пов'язку на рукавi i кивнула.
      - Вiн нам потрiбен.
      Лiкар розгубилася:
      - Забираєте його?
      - Нi. Маю поговорити.
      Лiкар знизала плечима:
      - А що з ним говорити?
      - Це вже наша справа... Але перед цим - iз вами. Розкажете про його хворобу, чи є надiя...
      - Одну хвилину, - заметушилася жiнка. - Це не мiй хворий. Я зараз покличу головного.
      За кiлька хвилин вона повернулася з огрядним чолов'ягою у розхристаному халатi, з-пiд якого визирали тоненькi пiдтяжки. Головний втупив у вiдвiдувача гострий, пронизливий, як у кiбця, погляд. Ранiше Адамадзе думав, що такi очi можуть бути тiльки у худющих людей.
      - Маю перевiрити, чи є у вас хворий Апостолов, з'ясувати, що з ним... До речi, - додав Адамадзе, - ним цiкавиться сам пан комендант.
      Трикутне, теж мало не пташине обличчя головного лiкаря набрало догiдливого виразу. Вiн кивнув i повiв Адамадзе у прийомний покiй, там розкрив принесену йому папку з iсторiєю хвороби i став гортати її. Адамадзе скинув з плеча карабiн, поставив його у куток, розстебнув пальто i сiв на табурет, готовий слухати лiкаря. Поки той щось вичитував з паперiв, мигцем оглянув загратовану кiмнату iз столом, двома незастеленими панцирними лiжками i грубими табуретами.
      Тим часом лiкар заговорив:
      - За даними, записаними у iсторiю, хворий Апостолов перебуває у лiкарнi уже шiсть рокiв. Його здала на лiкування з дозволу вiддiлу охорони здоров'я рiдна дочка - Клавдiя Павлiвна Решетняк. Вона його й вiдвiдувала. Тепер у зв'язку з вiйною не знаю як буде. Хворий спокiйний, пройшов неодноразовий курс лiкування, але результатiв немає, стан його не змiнюється нi на краще, нi на гiрше. Дiагноз шизофренiя з безперервно прогредiєнтним перебiгом. Паранойяльний синдром... Я хочу пояснити вам важливу деталь, - лiкар скинув на Адамадзе свiй гострий погляд. - Шизофренiя, та ще й у параноїчнiй формi, - тяжке, майже невилiковне захворювання. Древнi греки називали це "руйнуванням мозку", що приводить до повного слабоумства. Не знаю, чим такий хворий може цiкавити пана коменданта...
      - А це вже справа не ваша! - суворо зауважив Адамадзе. - Ви краще скажiть, чи можна щось зробити. Хоч трохи полiпшити його стан. Якщо для цього потрiбнi якiсь закордоннi лiки, то допоможемо...
      - Такi хворi найважче пiддаються лiкуванню, я вже пояснив вам це, з буйними легше... У Апостолова ми пробували викликати навiть iнсулiновий шок, щоб вивести iз психiчної рiвноваги, але безуспiшно... Ми на це пiшли, бо вважаємо, що в основi його захворювання мiг бути шок, якесь раптове, несподiване i надзвичайно сильне хвилювання, стрес. Життя багате на такi явища. Часто захворювання лiкується тим самим, що його викликало, у певних випадках отрута може стати протиотрутою... Втiм, цi нашi заходи i методи вас, певно, не дуже цiкавлять.
      - Нi, чого ж... Так ви кажете "шок", - замислився Адамадзе. "Шок", - повторив вiн. - Ну що ж, може, колись i вилiкуєте. Мали б високу подяку вiд влади. Ми беремо пiд контроль стан здоров'я Апостолова.
      Адамадзе говорив "ми", i це "ми" були досить невизначеним, але, наляканий шалом ненавистi, вакханалiєю людогубства, розстрiлiв, якi принесли у Київ нiмцi, лiкар розумiв, що треба пiдкорятися будь-якому представниковi нової влади.
      - Я хотiв би побачити цього хворого.
      - Одну хвилинку! - Головний гукнув санiтара, i той принiс халат i накинув його зверху на пальто Адамадзе.
      - Зброю залиште тут, - зауважив лiкар, помiтивши, що той потягся за своїм карабiном, - i годинник знiмiть. Найменший блиск, особливо металу, зброї, може викликати неадекватну реакцiю аж до нападу. Навiть у небуйнiй палатi. За карабiн не турбуйтесь - у нас все замикається.
      Лiкар вийняв iз кишенi халата ручку i вставив її у дверi. Тепер Адамадзе звернув увагу, що дверi були без ручок.
      Разом вийшли у довгий, бiлий, порожнiй коридор, в якому дверi були по один бiк, а загратованi вiкна - по другий. I тут жоднi з дверей теж не мали ручок.
      Лiкар вiдчинив своєю найближчi. Адамадзе побачив велику, свiтлу, загратовану кiмнату, у якiй стояло два десятки лiжок з панцирними сiтками. Картина, яка вiдкрилася очам Антона Нодаровича, вражала: декотрi хворi лежали на залiзi без постелi, яка валялася поряд, на пiдлозi, дехто був напiвголий, у розiрванiй пiжамi, на одному з лiжок двоє, умостившись валетом, накрилися ковдрою з головами, ще один залiз пiд лiжко i невiдомо кому показував звiдти язика. У палатi було гамiрно, хтось звискував, хтось реготав, панував густий, важкий, рiзкий дух.
      Найбiльше вразив Адамадзе хворий, який, розчепiрившись, як жаба, висiв на решiтцi майже пiд стелею, прилипаючи усiм тiлом до високого вiкна. Страшенно худий, виснажений, вiн нагадав Адамадзе зоопарк, мавп, якi лазять по клiтцi, запнутiй металевою сiткою.
      - Ото Наполеон, - показав лiкар на чоловiка, який, гордо схрестивши руки на грудях, нерухомо дивився кудись перед собою. Наполеонiв у нас троє. А це... - Вiн не встиг продовжити свою розповiдь, як до нього наблизився статечний чоловiк, цiлком нормальний на вигляд, i перебив його:
      - Я прошу випустити мене. Я не псих. Справа в тому, що мене вже вилiкували, i вдома менi буде затишнiше. У мене є дружина, дуже дбайлива, i вона так само, як тут санiтари, зможе давати менi лiки. А потiм людинi треба все-таки жити в нормальнiй атмосферi. Чи не так?
      Слухаючи цього чоловiка, Адамадзе подумав, що й справдi тут тримають i здорових людей. У нього з'явилася надiя, що й Апостолов не такий уже й божевiльний i зможе логiчно помислити, вiдповiдаючи на його запитання. Вiн з нетерпiнням чекав, коли лiкар покаже йому Павла Амвросiйовича, упiзнати якого зараз сам не мiг, хоч обмацував поглядом кожного хворого.
      - Так, так... - заспокiйливо вiдповiв лiкар чоловiковi. - Маєте рацiю. Ми подумаємо.
      Обличчя хворого засяяло.
      - Дякую вам, - зворушено промовив вiн. - Бо тут усi брешуть, а я не можу цього терпiти. От стоїть, - кивнув, - Наполеон! I ви щойно сказали, я чув, що це - Наполеон. А який же вiн Наполеон?! Нi в нього, нi у вас немає документiв, що це правда, у кожному разi, я не бачив їх...
      Хворий пiдiйшов майже впритул до лiкаря. Кремезний санiтар з великими, як граблi, руками пiдвiвся з табуретки у кутку палати i одним порухом вiдсунув його.
      - Тобi все сказали. Йди на своє мiсце.
      Лiкар кивнув Адамадзе - мовляв, бачите!
      - А он i ваш Апостолов, - показав на сивого, худорлявого, страшенно блiдого сухенького чоловiчка, що мирно сидiв на лiжку у кутку.
      "Апостолов?!" Адамадзе нiзащо не упiзнав би у цьому чоловiчковi вальяжного, високого, як йому колись здавалося, солiдного банкiра, батька Клави. У нього навiть майнула думка: "А може, лiкар помиляється, чи це пiдставна особа, яку тримають тут пiд iм'ям Апостолова?"
      - Я хочу поговорити з ним в окремому примiщеннi, - заявив Адамадзе.
      Лiкар узяв Апостолова за руку i, як малу дитину, мовчки повiв у приймальний покiй, де перед цим розмовляв з Адамадзе.
      - Розмова має бути без свiдкiв, - зауважив Адамадзе, побачивши, що у кiмнатi умощується на стiльцi громило санiтар.
      - За нашими правилами... - почав головний лiкар.
      - Мене не цiкавлять вашi правила. Ви що, побоюєтесь, що хворий накинеться на мене?.. - вперше посмiхнувся Адамадзе. Й справдi було б смiшно подумати, що маленький, знiчений Апостолов завдасть якоїсь шкоди кремезному полiцаю. - Вiн же у вас, кажете, спокiйний...
      Пташине обличчя головного лiкаря незадоволено скривилося, але жестом вiн наказав санiтаровi вийти, за ним i сам пiшов. Адамадзе почув, як клацнув за ким замок у дверях.
      Антон Нодарович скинув з плечей халат, накрив ним карабiн, що стояв у кутку. Апостолов спокiйно стежив за ним.
      - Пане Апостолов, - намагаючись надати своєму голосу якнайбiльшої приязнi, почав Адамадзе, - ви, звичайно, не пiзнаєте мене. Правду сказати, вас теж було нелегко признати. Скiльки часу минуло! Я - Антон Адамадзе, грузинський князь, наречений вашої доньки Клави... Не раз обiдав у вашому домi, в Харковi, пам'ятаєте, я тодi був юнкером...
      Апостолов незворушно сидiв перед Адамадзе, дивився на нього, не змигнувши оком, i невiдомо, чув його чи нi.
      - Ви мене чуєте, Павле Амвросiйовичу?
      Апостолов раптом захiхiкав i враз замовк. Адамадзе потроху домальовував у своїй уявi образ колишнього банкiра. Овал обличчя, невеличка сiдловинка на грудкуватому носi, рiденька борiдка, якiсь невловимi порухи викликали у нього стертий пензлем часу образ нареченої i цим самим пiдтвердили, що перед ким саме Апостолов.
      - Я у вас часто бував у домi. Пам'ятаю Клаву, вашого маленького Арсена, їхню гувернантку Єфросинiю Iванiвну... У вас був багатий, навiть розкiшний дiм...
      Адамадзе iз спiвчуттям знову згадав дiм Апостолова. Що зробила революцiя з людиною! Вона перевернула свiт i знищила таких поважних, розумних людей, як цей банкiр, як сам вiн, Адамадзе, зламавши їм життя, перетворивши кого на мерцiв, iнших на божевiльних або, як його, на одвiчного бурлаку, шукача невловимого щастя.
      На мить йому знову згадався той перший обiд в сiм'ї Клави, якого був удостоєний пiсля тривалого захоплення дiвчиною i освiдчення їй. Вiй почувався як на гарячiй печi. Ловлячи на собi не дуже доброзичливi погляди Клавиної матерi - гладкої, хворої дами, вiн втрачав апетит i майже не торкався вишуканих страв, якi подавав пiдстаркуватий лакей. Обiдали мовчки, лише Клавина матiр, iм'я й по батьковi якої вiн давно забув, питала його, де живуть батьки, який у них маєток, чи справдi вiн родовий князь. Вiн пiк ракiв, вiдповiдав невлад i ледве дочекався кiнця цього довгого, виснажливого обiду. Згодом, коли вдруге i втретє побував у царствi Клави, тримався спокiйнiше i звернув увагу на рiзьбленi, червоного дерева меблi, на темнi великi картини у позолочених рамах, на красу кришталевої люстри, яка пiд трiпотливим вогнем свiчок розкидала навколо сяйнi промiнцi.
      У Адамадзе знову защемiло серце чи вiд жалю до себе, вiд жалю за втрачений раєм, чи вiд жалю до старого, знищеного Апостолова. Та зрештою не для спогадiв вiн прийшов сьогоднi до божевiльнi, ризикуючи тим, що начальство довiдається i не схвалить цей похiд.
      Старий завовтузився на лавi. Адамадзе постукав у дверi. Вiдразу клацнув замок, i на порозi вирiс санiтар.
      - Гляньте, що з ним.
      - Ах ти! - накинувся на хворого санiтар i витяг з кiмнати, - Мий потiм за ним!
      Через кiлька хвилин санiтар вштовхнув Апостолова назад у кiмнату. Адамадзе раптом охопив сумнiв, чи вийде з його затiї що-небудь. Але нi, вiн мусив дiзнатися про таємницю скарбу, хоч би йому сто разiв довелося прийти сюди.
      - Павле Амвросiйовичу, - почав знову з самого початку, - мене звуть Антон, я дружив з вашою донькою Клавою, ми збиралися побратися. Я бував у вашому домi. У вас була велика квартира - цiлий поверх, другий, а на першому був банк, пiд ним пiдвали, сховища... Ви впiзнаєте мене?
      Апостолов нiяк не реагував на слова Адамадзе.
      - Мене звуть Антон, а вашу доню - Клавою... Так?
      Апостолов захiхiкав. Блаженний усмiх осяяв його лице.
      - Клава, Клава, ваша дочка, Клава, - ще раз повторив Адамадзе.
      Старий раптом кивнув.
      Адамадзе пiднiсся духом. Йому навiть здалося, що вицвiлi очi Апостолова спалахнули розумними вогниками.
      - Ну, от i чудово, - радо промовив вiн. - А я Адамадзе, Антон Адамадзе, юнкер Антон, грузинський князь... Подивiться на мене, подивiться уважно. Упiзнали?.. У вас у Харковi був великий Кредитний банк, який обiкрали бiльшовики... Але ви дещо сховали... Правильно! Сховали.
      Адамадзе пiдхопився з стiльця i радо вдарив себе по стегнах.
      - Адже сховали, Павле Амвросiйовичу, я знаю.
      Апостолов пожвавився i теж пiдхопився, повторюючи жести Адамадзе.
      - А де, Павле Амвросiйовичу, де сховали?..
      Хворий i далi радо ляпав себе по стегнах i повторював: "А де? Де? Де?" Вiн навiть став пiдстрибувати в такт цим словам.
      - Сядьте, - наказав, втрачаючи терпiння, Адамадзе. - Сядьте, пане Апостолов.
      Оскiльки хворий не зрозумiв, що йому наказують, князь силомiць посадив його назад на стiлець. - Сидiть спокiйно, пане Апостолов, i згадуйте.
      Хворий покiрно закивав.
      - Я - Апостол, - сказав вiн. - Тринадцятий.
      - А Гущака ви пам'ятаєте? - спитав Адамадзе. - Андрiя Гущака? Ви з ним удвох закопали золото i дiаманти. Пам'ятаєте, Павле Амвросiйовичу?
      Той зробив такий двозначний жест руками, який можна було зрозумiти i як "так, i "як "нi", i просто непевнiсть. I раптом старий заплакав.
      Вiн плакав щедро, сльози рясно зрошували його блiде i худе обличчя.
      - Тихше, тихше, - як мiг, заспокоював його Адамадзе. Вiн навiть витер своїм носовичком сльози на обличчi хворого.
      - Ну зарили, ну закопали, ну що з того. А плакати не треба. I де ви закопали? Пiд Харковом, Полтавою? У Києвi? Нi? У Люботинi, Мерефi, у Ков'ягах чи у Лубнах, Миргородi... - Адамадзе повiльно називав мало не усi населенi пункти Харкiвщини i Полтавщини, водночас пильно спостерiгаючи за виразом обличчя хворого, сподiваючись, що знайома географiчна назва викличе у нього якiсь живi асоцiацiї, якусь реакцiю i це вiдiб'ється в очах, на обличчi.
      Проте ця спроба теж виявилася марною.
      Адамадзе, кленучи у душi Апостолова, гарячкове мiркував, чим можна розворушити старого. Не мiг довго морочитися iз хворим. Це викличе, зрештою, пiдозру у лiкарiв. Тим бiльше що у погано опалюваному примiщеннi було холоднувато, Апостолов закляк, зiщулився, очi його погасли.
      Антон Нодарович згадав, що головний лiкар не дозволив заносити у палату нiчого блискучого, бо це спровоковує хворих. Вiн розстебнув сорочку i витяг невеличкий золотий медальйончик, теплий вiд тiла, який носив на грудях як талiсман.
      Навiть у сiрому осiнньому свiтлi, що пробивалося крiзь грати, медальйон засвiтився, заграв вогнем.
      - Павле Амвросiйовичу, - ще раз спитав майже благальне Адамадзе, - скажiть, де ви сховали свої дiаманти, золото. Я їх вам принесу, адже ви самi не зможете їх викопати. Ось такi речi, - вiн показав медальйончик. - Я викопаю i вам принесу.
      - Ах-ох, ах-ох, - заохкав Апостолов, немов приворожений блиском золота, не зводячи погляду з медальйона. - Бог дав, бог узяв... Ти - сатана, - розпрямившись, зло тицьнув вiн пальцем на Адамадзе. Вiддай! Вiддай! - Вiн раптом кинувся на князя i вчепився в горлянку з такою силою, що той ледве вiдiрвав його вiд себе i силомiць посадив на стiлець, ледве стримуючись, щоб не вдарити.
      - Менi холодно, - обм'як вiдразу Апостолов. Уся агресивнiсть його зникла, i вiн знову заплакав. Великi, як горох, сльози покотилися по його щоках.
      Адамадзе постукав у дверi i сказав санiтаровi, який вiдiмкнув їх, вiдвести хворого у палату. Вiн скинув халат, узяв на плече карабiн i вийшов у прийомний покiй. Вiра в те, що йому пощастить вивiдати у Апостолова мiсце сховки, похитнулася. Гiркi думки обсiли його. Згори спустився головний лiкар. У очах його, що холодно поблискували, ховалися цiкавiсть i настороженiсть.
      - Я ще прийду, - зло буркнув Адамадзе i нагадав: - Сподiваюсь, ви розумiєте, що дiяльнiсть полiцiї не пiдлягає розголошенню. - Лiкар згiдливо кивнув i утримався вiд запитань...
      10
      Капiтан Андрiйко з нетерпiнням чекав слiдчого Спiвака. У них уже вiдбулося кiлька нарад у повному складi оперативно-слiдчої групи, на яких пiдсумували те, що зроблено, розглянули в свiтлi нових фактiв безлiч версiй, однi з яких пiд тиском добутих вiдомостей блiдли, iншi пiд впливом тих самих даних виходили наперед i захоплювали своєю, здавалось, абсолютною вiрогiднiстю.
      Спiвак i капiтан, спостерiгаючи хвилювання Гальчинської на допитi, агресивну поведiнку, вирiшили провести обшук на квартирi в обох племiнниць. Ця акцiя дала разючi результати. Крiм ощадної книжки, за якою безрезультатно ганявся капiтан Андрiйко i про яку сказала сама Оксана Павлiвна, у неї знайшли тiтчинi плаття, чорну лискучу ондатрову шубу, своїми розмiрами явно не на племiнницю, дорогi антикварнi дрiбнички з квартири убитої i переписанi облiгацiї, а друга родичка - Хоменкова - виявилася бiльш скромною: в її шафi знайшли тiльки одну рiч убитої: корковий палантин. Пiсля допиту, пiд час якого обидвi обливалися слiзьми, жiнки призналися, що забрали цi речi з квартири тiтки, коли лейтенант залишив їх там самих чекати машини з моргу. Зiзнання родичок ще раз викликали у душi капiтана Андрiйка на адресу чергового лейтенанта Кучеренка не дуже теплi слова, якi рвалися з язика, але не могли злетiти в присутностi жiнок.
      Уже провели колосальну роботу, щоб установити знайомих з допомогою записних книжок Людмили Гальчинської, їх було шiсть. По однiй на кожний новий рiк, усi однаковi, однiєї фабрики i купленi, очевидно, водночас в однiй крамницi. Слiдчий Петро Спiвак i капiтан Андрiйко скрупульозно вивчали кожну сторiнку, кожний запис, навiть кожну лiтеру, iнiцiал, обiрваний крапкою, за яким ховалася невiдома людина, можливо, найважливiша для слiдства. Тi рядки, в яких все було зрозумiло - прiзвища, адреси, телефони, дали можливiсть оперативнiй групi розшукати низку знайомих Людмили Гальчинської, вивчити їхнє життя, оточення i, зiбравши потрiбнi вiдомостi, викликати для розмови.
      Хто тiльки не потрапив у велику сiтку, розкинуту оперативниками за допомогою записiв у блокнотах загиблої! Дверi кабiнетiв каштана Андрiйка, лейтенанта Задорожного, та й самого слiдчого, який, коли довелося допитувати знаменитого режисера кiно, композитора, народного артиста та iнших вiдомих людей, брав їх на себе, не зачинялися. До двохсот свiдкiв допитали, справа розбухла вже на 10 томiв.
      Потроху у Спiвака i Андрiйка склалося враження про оточення й iнтереси загиблої жiнки. Але знання цього було дуже загальним i не визначало певного напряму дальшого розшуку. У кожному разi, пiсля всiх розмов кiлькiсть версiй не зменшилася, а навiть побiльшала i працювати доводилося по всiх одночасно. Оперативно-слiдчу групу, незважаючи на прохання Спiвака, не збiльшили, i всi збивалися з нiг.
      Версiя куi продест [1] - родичi, насамперед найближчi - обидвi племiнницi разом з їхнiми чоловiками, поки що не пiдтверджувалася. Об'єктивнi данi не давали можливостi грунтуватися на нiй, хоч про неї нiколи не забували i нона залишалася в резервi, як при простенькiй арифметичнiй дiї: три пишемо, два - в умi. Ще треба було працювати над таким її вiдгалуженням, як "найманий вбивця", що теж могло бути вигiдно спадкоємцям. Не знайшла свого пiдтвердження i чергова версiя, яку в таких випадках завжди прокручують щодо ранiше судимих, якi недавно повернулися з колонiї i живуть поблизу або не мають алiбi. Щоправда, цього разу алiбi не спрацьовувало: адже судмедекспертиза не змогла встановити точно не тiльки годину, а й день загибелi Гальчинської, дату встановлювала дуже приблизно. ------[1] К у i п р о д е с т - кому вигiдно (лат.) ------
      Залишалася версiя: знайомий, приятель. Судячи з того, що дiзналися про життя Людмили Гальчинської, вона була дуже обережною i не вiдчинила б дверей незнайомiй людинi...
      Мiркування капiтана Андрiйка, який раз у раз нетерпляче вiдсовував рукав кiтеля, щоб поглянути на годинник, перебила поява слiдчого. Радник юстицiї втиснувся у кабiнет капiтана i, буркнувши щось про транспорт, став роздягатися. Транспорт - це була ахiлесова п'ята Спiвака. Незважаючи на свiй високий зрiст i довгi ноги, вiн не любив ходити пiшки, а службового авто не мав, тому користувався мiським транспортом i потерпав вiд його невлаштованостi, як i всi кияни. Вiн приховував, що його турбує хвороба судин на ногах, визначена лiкарями як облiтеруючий ендартерiїт, яка примусила його покинути курити, щоб не стимулювати звуження судин.
      Роздратований, вiн промовив все одно своїм звичайним тихим голосом:
      - Чорт забирай наш транспорт! То йдуть валкою, то пiвгодини жодної машини. Я вам скажу, Остапе Володимировичу: потрапить колись до нас за службове нехлюйство транспортник, я вiдмовлюсь вiд справи, бо боюся за свою об'єктивнiсть.
      Андрiйко посмiхнувся - вiн знав, що радник юстицiї, виконуючи свої обов'язки, нiколи не пожертвує об'єктивнiстю i зараз в такий спосiб просто виливає своє обурення.
      - Ну, як нашi справи, Остапе Володимировичу? - потираючи з холоду змерзлi руки, спитав Спiвак. - Не прийшла Шумiло?
      - Ось-ось буде.
      - До речi, як там ваша Iра, одужує?
      При згадцi про дружину Андрiйко задоволено посмiхнувся.
      - Бiгає, Петре Яковичу. Сьогоднi сама пiшла у крамницю по хлiб. Кажу: я тобi завезу в обiд. "Нi, - вiдповiдає, - у тебе своїх справ вистачає". Знаєте, я нiколи не думав, що така серйозна операцiя так швидко забувається... Ну, важкого Iра ще не пiдiймає, але, бачите, уже ходить на вулицю...
      - Не спав я сьогоднi, Володимире Остаповичу, - поскаржився Спiвак. - Непокоять мене масажисти. Подумайте, яка гидота, - молодi хлопцi, а за тридцятку погоджувалися на таке! Мене чим здивував цей запис про масаж сумою тридцять карбованцiв? Скiльки бере приватник за масаж на дому? Ну десятку, п'ятнадцять карбованцiв, а тут - тридцять! А в останньому блокнотi уже сорок. Подумати - сорок карбованцiв! Виявляється, не тiльки за масаж, а ще й за насолоду. Уявляєте собi цю тушу, цю стару бабу! I за мiльйони не мiг би!.. Те, що вона така сексуальна, така невситима була i на старостi... не знаю, гени такi або що... Але щоб молодi хлопцi, медики, за грошi - голови не береться!
      Капiтан кивнув: чого тiльки вiн не надивився у карному розшуку!
      - Такi i вбити можуть. Дуже легко. У них уже вiдбулося руйнування душi. А цей процес вже почався, може розвиватися, наростати i набирати рiзних форм... А коли взяти до уваги, що Гальчинська могла вiдчинити тiльки знайомiй людинi... Можливо, один iз них прийшов робити масаж...
      - У Михайла Звонова, ви знаєте, - алiбi. Вiн той тиждень сам пролежав у лiкарнi з тяжким грипом. А другий?.. Проте не вiдкидаю, Петре Яковичу. Будемо вивчати. Другий, як його, Проць, вам на допитi теж доводив, що мав вiдпустку i весь сiчень провiв на Закарпаттi, у родичiв.
      - Ну, це ще не алiбi... Сiв на лiтак чи поїзд, приїхав, вчинив злочин i повернувся. Ще треба перевiряти.
      - Мене, Петре Яковичу, iще непокоїть i фото есесiвця, яке ми знайшли у сховцi... Чи не тягнеться ниточка аж туди, у вiйну? Гальчинська щось знала, i її прибрали.
      - Я теж про це думав, - вiдповiв Спiвак. - Проте жодної зачiпки. Усе вкрито туманом часу. Крiм того, проти цiєї версiї є просте мiркування: якщо вона ховала якусь таємницю i боялися, щоб не розкрила, то чому чекали стiльки рокiв? Убили б її ранiше...
      Пролунав дзвоник. Повiдомляв черговий: "До вас вiдвiдувачка Шумейкова".
      - Пропустiть.
      - Я надiю покладаю на цю Шумейкову, - зауважив капiтан. - Все-таки приятелька протягом останнiх рокiв, можна сказати, найближча до Гальчинської людина. Двiрничка показала, що вона ходила до неї частiше, нiж племiнницi.
      - Будемо сподiватися.
      Дверi вiдчинилися, i на порозi стала лiтня жiнка у старомоднiй каракулевiй шубi. Вона пiдозрiло оглянула кабiнет, ковзнула поглядом по раднику юстицiї, який був не у мундирi, а звичайному костюмi, i зупинила його на капiтановi.
      - Ви мене викликали? - безпомилково звернулася вона до Андрiйка.
      - Так, - кивнув той. - Заходьте, будь ласка... Можете роздягтися.
      Жiнка похитала головою i обмежилася тим, що скинула свiй теж каракулевий берет, вiдкривши фарбовану каштанову зачiску.
      - Мене звуть Остап Володимирович, - вiдрекомендувався капiтан, лаштуючи пiд руку протокол допиту. - Це, - кивнув на Спiвака, - радник юстицiї Петро Якович Спiвак. А тепер познайомимось з вами. Ми вас допитуємо у справi убивства вашої знайомої Гальчинської Людмили Йосипiвни. Ваше прiзвище, iм'я, по батьковi.
      Жiнка глипнула на капiтана, а потiм, мов збагнувши, про що йдеться, мармурово застигла, тiльки на тому мармуровому обличчi з трiщинками - червоними прожилками мiнилися кольори брунатнi, синi, аж до зелених... Отак позеленiвши, вона видихнула:
      - Убили! - I осiнила себе хрестом.
      - Так. I ми розслiдуємо цю справу. Сподiваємось на вашу допомогу.
      - Убили, - спокiйнiше повторила жiнка. - Я так i знала, прости господнi
      - Що ви знали?
      - Так, так, - не вiдповiдаючи на запитання, промовила жiнка. Рано чи пiзно це мало статися, земля їй пухом!
      - Чому? - учепився Андрiйко.
      - Ви питали iм'я, по батьковi. Записуйте. Ганна Миколаївна Шумейкова.
      - Ганно Миколаївно, - питав Андрiйко, - чому ви вважаєте: "рано чи пiзно це мало статися"? У вас є пiдозри на когось, якiсь факти?
      - Нiяких! - тихо вiдповiла жiнка. - Але скiльки я їй радила не мати дружкiв! Не грiшити.
      - А конкретно?
      - Я нi на кого конкретно не можу вказати...
      - Ну, добре, продовжимо по порядку, - i капiтан став заповнювати анкету.
      Тим часом Спiвак, який поки що не втручався у розмову, придивлявся до Шумейкової. Вiн знав цю категорiю немолодих жiнок з iнтелiгенцiї, якi провели життя на межi бiдностi, усiляко приховуючи свої нестатки i намагаючись мати пристойний вигляд. Вони живуть на. невеличку зарплатню, "вiд каси до каси", харчуються дешевими продуктами, проте примудряються вiдкладати щомiсяця якусь десятку-двадцятку, щоб раз на рiк дозволити собi нове плаття, кофточку чи пару чобiток. Вони здебiльшого мають освiту, пишаються цим, але саме ця освiта стає на перешкодi, коли з'являється можливiсть заробити грошi якоюсь простою, неквалiфiкованою роботою. Вiднести вiдвiдувачку до цiєї категорiї Спiваку дозволяли витертий на бортах каракуль, роздутi петлi навколо гудзикiв, фасон пальто, пошитого, певно, не один десяток рокiв тому, i водночас скромний, незалежний вираз обличчя. Iнтелiгентська бiднiсть завжди горда, хоч би що говорили!
      - Розкажiть, як ви познайомилися з покiйною? - спитав Андрiйко.
      Шумейкова уже, здавалося, повнiстю оговталася вiд звiстки про убивство приятельки i, що здивувало капiтана, навiть не приклала хусточки до очей.
      - Ви знаєте, що я лiкар, гiнеколог. Спочатку Гальчинська була моєю пацiєнткою.
      - А потiм?
      Шумейкова iронiчно пiдняла брову:
      - Вас що, цiкавлять деталi гiнекологiчного лiкування?
      - Ви знаєте, що нас цiкавить.
      - Я працювала у полiклiнiцi Шевченкiвського району. Гальчинська прийшла на прийом. Я їй допомогла. Згодом вона попросила вiдвiдати її вдома.
      - Приватне лiкування?
      - Так. Я стала її постiйним консультантом.
      - Коли Гальчинська вперше прийшла до вас?
      - Давно. Десь на початку сiмдесятих рокiв. Точно не пригадую.
      - А заприятелювали?
      - Тут важко точно визначити. Рокiв чотири тому. Пiсля того, як господь бог покликав до себе мого чоловiка. Та й не знаю, чи приятелювали ми.
      - У чому виявлялася ваша дружба?
      - Гм... - У Шумейкової знову пiдтяглася вгору брова. - Я можу не вiдповiдати на це запитання?
      - Маєте право.
      - Скажiть, ви знали, що Гальчинська людина багата, має цiнностi?
      - Це було видно неозброєним оком.
      - Якi в неї були коштовностi?
      - Вдома вона носила дiамантовi сережки, на пальцях перснi з рубiнами i дiамантами, один iз яких був дуже великий. Скiльки каратiв, не можу сказати. Вона якось попросила мене сходити з нею до ювелiрiв, щоб оцiнити його. У скупцi сказали, що вони можуть оцiнювати коштовностi вартiстю до двадцяти п'яти тисяч, а коштує перстень набагато бiльше i оцiнити його можна тiльки у Москвi. На вулицi вона боялася його носити.
      У схованцi, виявленiй капiтаном Андрiйком, цього коштовного персня, сережок з дiамантами та перснiв з рубiнами не було. Певно, що їх зняв iз своєї жертви вбивця...
      - Вона до вас прив'язалася i, очевидно, довiряла?
      - У неї бiльше нiкого не було.
      - А племiнницi? Все-таки рiдна кров.
      - Вона їх побоювалася.
      - Чому?
      - Спадкоємцi завжди нетерплячi. Хоч грiх так думати на людей.
      - Гм, - зауважив Спiвак.
      - Я так думаю. Покiйна знала, що я не чекаю вiд неї нiчого. Навпаки. У мене, крiм неї, пiсля чоловiка нiкого не було. Як у багатьох старих пенсiонерок. А ви повиннi розумiти, що таке самотнiсть, яка кiстлявою рукою щодня душить тебе за горло, викликаючи сльози на очах.
      Спiвак знову подумав про психологiчне тяжiння бiдних iнтелiгентiв до бiльш щасливих багатих людей, i не тому, що чекали вiд них якихось подачок, Тут справа була глибша: недосяжне для них багатство притягувало магнiтом, кидало вiдблиск i на них, тiльки вiдблиск, але й цього було досить. Вони опиралися цим моральним путам, пiдсвiдоме боролися з ними, терпiли поразку i потай не любили своїх бiльш обласканих долею друзiв. Щось тут було вiд мазохiзму, коли любиш через ненависть i ненавидиш люблячи.
      - Мене все-таки цiкавить, чому ви сказали: "рано чи пiзно це могло статися", маючи на увазi убивство. Людмилi Гальчинськiй хтось погрожував, нападав на неї? - спитав Спiвак.
      - Нi, таких випадкiв, наскiльки менi вiдомо, не було.
      - Чого ж у вас виникло таке побоювання?
      - Людмила Йосипiвна, земля їй пухом, була дуже обережна. Вона i на мене сердилася, коли я приходила без попередження. Перед тим, як прийти, мусила дзвонити з дому i сказати, коли приблизно буду. Чужому вона нiколи не вiдчинила б i не пустила б у хату... Але був виняток - її коханцi. Тут вона просто дурiла - прости господи! - i втрачала будь-яку обережнiсть... Я їй не раз казала: "Вони тебе погублять", звичайно не маючи на увазi, що вб'ють. Я говорила про душу. Людмила Йосипiвна не була скупою, особливо для себе... Все, що їй хотiлося, купувала не торгуючись. Так само нiчого не шкодувала коханцям...
      - В її роки... - не стримався Андрiйко.
      - Так, в її роки, - пiдтвердила Шумейкова. - Я казала: побiйся бога, ти немолода, спокутуй грiхи.
      - Ви вiруюча?
      - Так.
      - А вона?
      - Ворог божий, - Шумейкова перехрестилася, - весь час спокутував її. Яка вже тут вiра!
      - Ви хотiли навернути її до вiри?
      - Я сподiвалась врятувати її душу.
      - На цьому й трималися вашi взаємини?
      - Часом вона прислухалася до моїх слiв. Поки не приходив черговий спокусник. I тодi знову кидалася у грiх содомський. А я знову молилася за неї i сподiвалася, що господь прийде на помiч.
      - Вона платила їм грошi?
      - Здається. Або давала подарунки. Точно я не знаю.
      - Скажiть як лiкар: чим пояснити таку пiдвищену хтивiсть, можна сказати, старої бабусi... - поцiкавився радник юстицiї.
      - Ну, не "старої бабусi", - нiби образилася за покiйну i, певно, трохи за себе Шумейкова. - Пiдвищена статева потреба викликана була якимсь порушенням гiпофiзу. Є порушення, якi роблять людину сексуальним маньяком, здатним на все заради задоволення своєї жаги. Але не можна усе списувати на природу, на її недосконалiсть чи похибки; - людина повинна стримувати свої пристрастi i не пiддаватися дияволу, прости господи, - знову перехрестилася Ганна Миколаївна.
      - Ви знали всiх її коханцiв?
      - Нi, вона i вiд мене ховалася. Я ж кажу, часом у неї прокидалася совiсть, i вона соромилася мене. А коли траплялася бiда - признавалася i просила допомоги. Три роки тому бог її покарав i вона лежала у венлiкарнi з гонореєю...
      - Ви нiколи не питали, звiдки в неї таке багатство?
      - Нi. Вона все одно не сказала б.
      - Коли ви востаннє бачилися з нею?
      - Це було у недiлю, вiсiмнадцятого грудня...
      - У вас тодi нiщо не викликало пiдозри? Вона, наприклад, не говорила, що чекає когось у гостi?
      - Нi... Але гостi чи гiсть у неї були. Я їй подзвонила у наступний четвер, щоб домовитися про зустрiч у суботу. Але розмова не вiдбулася... Власне, почалася i обiрвалася. - Шумейкова потерла долонею лоба, нiби тiльки зараз щось втямивши. - Сталося так, сказала далi чiтко i визначено. - Дзвоню. Людмила Йосипiвна бере трубку, я говорю, вона слухає, i раптом чую, як дзвонять їй у дверi. Людмила Йосипiвна каже менi: "Хвилиночку. Почекай" - i, певно, кладе трубку бiля телефону. Потiм я чую у трубцi її радiсний скрик: "О, як давно я тебе не бачила!.." Далi слабкий шум розмови - i раптом якийсь короткий гуп, так наче щось упало. Людмила Йосипiвна до телефону бiльше не пiдiйшла. Я довго чекала. Потiм лiнiя обiрвалася, очевидно, трубку було покладено на важiль апарата... Я вирiшила, що завiтав хтось iз її коханцiв i їй уже не до мене.
      - I вас не здивувало, що Людмила Йосипiвна, не закiнчивши з вами розмови, не передзвонила вам згодом?
      - Нi.
      - Ну, гаразд, того дня не зателефонувала. Але минув другий, третiй, нарештi четвертий день...
      - Я пробувала подзвонити їй на другий день, але вона трубки не взяла.
      - Це не викликало у вас тривоги?
      - Нi. Я нiчого такого не подумала... Вона взагалi була людиною не дуже врiвноваженою, частенька на неї находила нудьга, вона називала це "англiйський сплiн". Тодi цiлий день валялася у лiжку, гризла насiння i не вiдповiдала на дзвiнки.
      - Гаразд. Давайте ще раз уточнимо дату, коли ви востаннє розмовляли з Гальчинською, - попросив Спiвак.
      - Це було у четвер.
      - Двадцять другого грудня?
      - Так.
      - О котрiй годинi?
      - Десь пiдвечiр. Може, близько шостої. У кожному разi, надворi вже по-зимовому стемнiло.
      - Можливо, її убито саме в цей час, - спiвчутливо промовив капiтан Андрiйко.
      - Господи прости, - прошепотiла жiнка.
      На кiлька секунд усi замовкли. Урвав мовчанку Спiвак.
      - У мене до вас, Ганно Миколаївно, є таке запитання, - сказав слiдчий. - Ось уже минуло три тижнi з того часу, як ваша приятелька перестала вiдповiдати на дзвiнки i сама не подзвонила. Ви не задумувалися чому? Не поцiкавилися?
      Жiнка нiчого не вiдповiла.
      - Ви не заходили до неї на квартиру?
      Шумейкова похитала головою.
      - Так я вам скажу чому, - продовжив радник юстицiї. - Ви знали, що її на свiтi уже немає!
      - Знала, - тяжко зiтхнула жiнка.
      - Чому приховували це з самого початку нашої розмови? Удавали, нiбито це для вас новина?
      Жiнка мовчала.
      - А я вам скажу, - жорстко промовив слiдчий. - Ви боялися запитання: "Чому не звернулися до нас, не поцiкавилися?" Це ж не чужа була для вас людина. Ви, думаю, не маєте жодного вiдношення до трагедiї Гальчинської. Але чомусь побоялися. Чи, може, я помиляюсь? - додав пiсля паузи Спiвак.
      - Нi, ви не помиляєтесь... Для мене самої це була трагiчна новина. Але я нiчого не побоялася.
      - Вiд кого ви. дiзналися?
      - Вiд сусiдiв.
      - Так чому все-таки не прийшли до нас?
      - Не хотiла брати грiх на душу - Людмила Йосипiвна уже покiнчила земнi дiла i стояла перед богом. Причому тут ви, - Шумейкова обвела поглядом мiлiцейський кабiнет. - Я знала лише про смерть, що вона померла. А те, що її убили, - Шумейкова знову перехрестилася, - це ви менi зараз сказали.
      - Менi здається, особливого вiдгуку ваша дiяльнiсть у Гальчинської не мала, - вкинув капiтан. - Покiйна так i залишилася грiшницею.
      - Все в руках божих, - у вiдповiдь на нетактовнiсть капiтана зауважила Шумейкова. - I не нам судити її.
      Це було сказано так, наче жiнка замiсть вимовленого слова "нам" мала на думцi - "вам".
      - Гаразд, перейдемо до iншого. - Спiвак узяв на столi капiтана верхнiй iз блокнотiв Гальчинської - подивився на його дату. - Вам знайомi такi записники?
      - Нi.
      - Їх вела Людмила Йосипiвна. Тут є неясностi, i, можливо, ви зможете допомогти дещо розшифрувати... - Вiн погортав блокнот. - Ну, наприклад, хто ще був з iнiцiалом "С"? Це iм'я чи прiзвище? Хто у неї був "С"?
      - I нiяких цифр, тiльки дати. Остання позначка п'ятого вересня, - докинув капiтан.
      - Вперше чую про якогось "С". - Шумейкова задумалася шепочучи: "С", "С"... - Нi, - i повторила, - не чула такого.
      - Деякi записи ми уже розшифрували. Масажистiв, наприклад, iще декого. А от "С" i тут ще один такий самий таємничий iнiцiал "Б" зустрiчаються частенько. Поряд тiльки цифра 10 у цього "Б".
      - О, про "Б" я здогадуюсь, - гiрко посмiхнулася Ганна Миколаївна. - Це найдешевший її коханець.
      Посмiшка Шумейкової багато що пiдказала спостережливому раднику юстицiї. Певно, вiн не помилявся у своїх мiркуваннях про характер дружби двох самотнiх жiнок. Лiкар, людина з вищою освiтою, Шумейкова нiколи не забувала про багатства Гальчинської, звичайної спiвачки, про всi цi перснi, дiаманти, хоч i сама не зiзнавалася собi в цьому. Вiн звернув увагу, що пальцi Ганни Миколаївни прикрашали лише тоненький золотий перстеньок з червоним камiнцем i обручка, перенесена з правої руки на лiву, певно, пiсля смертi чоловiка. Це його дивувало: адже з усiх медичних фахiв найбiльш прибутковими були професiї дантистiв-технiкiв та гiнекологiв. Очевидно, Шумейкова належала до тiєї рiдкiсної рiзновидностi гiнекологiв, якi не ведуть приватної практики, з тих чи iнших причин не роблять пiдпiльних абортiв тощо.
      - Теж коханець?! - не витримав капiтан.
      - Ну, якщо я не помиляюсь, йдеться про Бородiя. Цього довелося знати. Людмила Йосипiвна прислала його вставити менi новий замок у дверях. Це - столяр з рембуду, алкоголiк. Цього вона запрошувала найчастiше i напувала горiлкою... Йому вистачало однiєї пляшки "Московської", "Росiйської" або будь-якої, i пiсля цього вiн, очевидно, ставав ручним. Тому - десять, вартiсть пляшки, - Шумейкова не стрималася i знову гiрко посмiхнулася.
      - Рембуд Шевченкiвського району?
      - Напевне.
      - Що iще ви могли б додати у цiй справi? - питав Андрiйко, закiнчуючи писати протокол.
      Шумейкова узялася за берет, розумiючи, що допит закiнчився i її зараз вiдпустять.
      - Бiльше нiчого.
      - Ну ось, прочитайте i пiдпишiть, - пiдсунув жiнцi капiтан заповненi аркушики. - Ось тут.
      Жiнка вiдклала берет, узяла з рук капiтана ручку i розписалася не читаючи.
      - Гаразд, - пiдсумував Андрiйко. - Ми вам дуже вдячнi за допомогу.
      - Якщо пригадаєте що-небудь цiкаве, може, все ж згадаєте, хто цей "С"... Подзвонiть сюди. Це важливо, - вкинув Спiвак.
      - У будь-який час, - сказав капiтан. - Ось вам телефон, - i вiн простягнув жiнцi папiрець.
      Коли за жiнкою зачинилися дверi, Спiвак задумливо промовив:
      - Думаю, Остапе Володимировичу, Шумейкова нам багато допомогла... Тепер ми можемо уточнити алiбi пiдозрюваних. Цей останнiй телефонний дзвiнок i є, певно, рискою мiж життям i смертю Гальчинської...
      - Так, Петре Яковичу, - пiдтримав його капiтан. - I визначено годину, що дуже важливо.
      - Значить, допоможемо нашому Чубачу встановити час смертi Гальчинської. Експертиза їхня, - посмiхнувся Спiвак, - не змогла цього зробити, так ми їм допоможемо.
      - Петре Яковичу, а чи можна довiряти Шумейковiй у всьому? зауважив капiтан - Зокрема, щодо дати її останнього дзвiнка. Вона поводиться дещо пiдозрiло як на меле. Намагалася приховати, наприклад, що й до нашої розмови знала про смерть чи й убивство приятельки... Якщо введе нас в оману, це потягне за собою фальшивi алiбi.
      - Як радять древнi, сумнiвайся у всьому. Будемо сумнiватися, Остапе Володимировичу, але у нас нiчого iншого немає... Моя iнтуїцiя пiдказує, що Шумейкоза сказала правду. Яка їй вигода обдурювати кас iз цiєю датою? I потiм, здається, вона iстинно побожна i справдi сподiвалася навернути Гальчинську на шлях праведний. Можливо, тут таки зiграло свою роль i багатство Людмили Йосипiвни. Шумейкова прагнула привернути жiнку до бога, щоб цiнностi не потрапили до якихось грiховодникiв, а на благо церкви i вiруючих.
      - Треба думати. Розжувати це.
      - Думати, Остапе Володимировичу, нам з вами завжди треба. Це правда.
      - I ще одне, Петре Яковичу, що менi спало на думку. Хутро, плаття, iншi речi Гальчинської ми знайшли у племiнниць. А де подiлися той перстень з величезним дiамантом, дiамантовi сережка?.. Може, погане шукали?
      - Навряд. З вашим досвiдом, Остапе Володимировичу!.. Ви не могли нiчого пропустити, - зробив комплiмент капiтановi радник юстицiї. - Дiаманти, певно, були на убитiй, i їх забрав убивця. Власне, заради них вiн i пiшов на злочин. Ось Шумейкова розповiла, що вдома Гальчинська чiпляла на себе свої найкращi прикраси i милувалася ними. На вулицi косити їх боялася. А яка жiнка втерпить, щоб не начепити таку красу на себе - хоч вдома! Не для когось, не для публiки, а для самої себе. Є у жiнок така слабинка. - Спiвак замовк на кiлька секунд, потiм сказав: - Що ж, Остапе Володимировичу, я гадаю, можемо пiдвести якiсь пiдсумки i накреслити найближчi заходи. Попробуємо глибше вивчити оточення Гальчинської. Будемо починати з повоєнних рокiв i до останнiх днiв: де працювала, чи були в колективi чоловiки, iм'я або прiзвище яких починалося з лiтери "С", чи були сусiди з таким iнiцiалом, знайомi i навiть знайомi знайомих. I не будемо поки що вiдкидати версiю: родичi, насамперед Гальчинська i Хоменкова з чоловiками. Треба водночас далi опрацьовувати i її. Використайте усi вашi оперативнi можливостi.
      - Колосальна робота!
      - "Така наша доля, мiй любий козаче", - продекламував слова з вiдомої пiснi Спiвак.
      - Знаєте, Петре Яковичу, як хочете, а менi у головi, як кiлок, стирчить iще й отой есесiвець, що на фото. Це ж треба зберiгати це фото! Виходить, у вiйну Гальчинська була мiцно зв'язана з окупацiйною адмiнiстрацiєю, а може, й з гестапо. Поцiкавимось у комiтетi, можливо, щось є у них в архiвi. Проте трагедiя Гальчинської, менi здається, не вiдгомiн далеких часiв, а подiї сучаснi. Але, звичайно, перевiрити не завадить... Петре Яковичу, - раптом благальним тоном звернувся до капiтана Спiвак, - подзвонiть, будь ласка, чи вiльна чергова машина? Якби пiдкинули мене до прокуратури, я був би вдячний...
      11
      Раух не з'являвся два тижнi. Навiть не подзвонив. Люцiя не знала, що думати. Для чого тодi клопотався, щоб їй дозволили користуватися домашнiм телефоном, який з вересня мовчав? Сама вона не мала кому дзвонити, дiвчата з її курсу розлетiлися хто куди, та й телефони у киян, крiм кiлькох чиновникiв, що пiшли працювати до нiмцiв, в управи, полiцiю тощо, були вiдключенi з мiської мережi.
      Проте телефон в її квартирi ще жодного разу не задзвонив. Перевiряючи лiнiю, вона знiмала трубку, слухала гудок i, переконавшись, що телефон працює, нервово клала її назад. А їй було чого нервувати: дивись, пошлють Курта кудись в iнше мiсто, бо фронт весь час рухається вперед, i без його пiдтримки вона стане беззахисною перед суворою дiйснiстю. Гауптштурмфюрер не з'являвся й у кафе, i Люцiя заспокоювала себе тим, що перед Новим роком у нього багато роботи.
      Цього пiзнього вечора Люцiя прийшла з "Едельвейса" вкрай роздратована, втомлена, якась зiв'яла. Позначалося нервування в останнi днi, важка робота: наближалося нiмецьке рiздво - вайнахтен - i в "Едельвейсi" хоч i не збiльшилося вiдвiдувачiв, але пили вони, горлали якнайдужче, вiтаючи один одного з близьким рiздвом, з наступним Новим роком, з надiями на перемогу. Голос Люцiї тонув у тому галасi, офiцери слухали не так її, як самих себе, i вона не могла їх перекричати, вiд задимленого повiтря у кафе у неї пiд кiнець вечора стало дерти у горлi. Злякано думала, що навiки загубить тут голос, який вже тодi оперний! Але хоч-не-хоч мала спiвати.
      Роздягнувшись, Люцiя запалила примус i поставила у каструлi молоко - склянка теплiї о молока заспокоїла б її горло.
      Раптом Люцiя почула шарудiння бiля вхiдних дверей i м'яке клацання замка. Вона злякалася. Вiд природи ляклива, останнiм часом мiсця собi не знаходила.
      "Курт?"
      Ключi вiд дверей мав тiльки вiн. Але все одно боялася: "А якщо це - "той"?"
      "Тi" здатнi на все. Кiлька днiв тому її наздогнав на Малiй Пiдвальнiй молодик у подертому ватнику i облiзлiй кролячiй шапцi. Порiвнявшись, вiн тихо промовив: "Можеш спокутувати грiх перед Батькiвщиною. У тебе є радiо, ми знаємо, i ти запишеш Москву, Левiтана..."
      Люцiя вiдсахнулася вiд нього.
      "Ми ще зустрiнемось", - кинув вiн i миттю сховався в якомусь пiд'їздi.
      Вона пришвидшила крок, її колотило. "Батькiвщина?! А що їй дала та Батькiвщина?.."
      Зараз, стоячи у коридорi, вона вiдчула таке ж сполохане серцебиття: "Може, це не Курт, а добираються "тi"? Курт нiколи так довго не морочиться iз замком. Це вони пiдкинули менi паскудну листiвку, ловлять на вулицi i загрожують!"
      Вона сторожко стежила за дверима. I враз вiд серця вiдлягло: на порозi посмiхався Курт з великою картонною коробкою у руках.
      Люцiя кинулася назустрiч, щоб обiйняти, та вiн тицьнув їй у руки коробку i, звiльнившись, став роздягатися. Повернувшись хутко у коридор, Люцiя встигла перехопити з його рук чорне, облямоване хутром пальто i повiсити на вiшалку. Не пускаючи в кiмнату, зависла на гостевi. Ах, як вона скучила за своїм любим Куртом, уся змучилась, не знаючи, що з ним, де вiн! А вiн такий жорстокий: нi разу не подзвонив. Навiщо тодi їй телефон?! В цю мить їй забулися i косi погляди сусiдiв, похмурi обличчя знайомих людей, погрози лiсовикiв. Бiля Курта вона почувала себе в захистку вiд суворого життя. У дитинствi, - минав їй дванадцятий чи тринадцятий, - холодної дощової осiнньої днини вона, стежачи бiля вiкна за краплинами, що, мов сльози, збiгали вниз по шибцi, вiдчула, як раптом стислося серце. Сама вона була у теплiй хатi, свiтлому захистку, а надворi лютувала осiнь i вiяло близькою зимою, їй подумалось, як гарно, що в неї є сильнi, всемогутнi батьки. Це ж вони сховали її вiд холодного дощу, вiд погроз зими, коли усе покривається снiгом i навiть пташки на знаходять пiд ним собi їжi. А що, коли несподiвано раптом батьки помруть, що буде з нею? Адже сама вона не зможе добути собi нi тепла, нi кусня хлiба...
      При цiй думцi її наче обiлляло тим холодним дощем, що сiявся за вiкном.
      Може, це прокинувся прадавнiй страх перед жорстокою природою, коли людина iще не навчилася зогрiвати себе вогнем, клякла восени i збирала взимку коренi пiд холодним снiгом...
      I в душi її зажеврiло тепле, як нiколи, почуття до батькiв. Як добре, що вони в неї є, як добре, що вони житимуть ще довго-довго!
      Уже давно звик той дитячий страх, уже не потребувала допомоги батькiв, якi жили на далекiй Донеччинi i долi яких тепер не знала.
      I от цiєї страшної воєнної осенi, що промчала над нею з громом гармат, бомбових вибухiв, розстрiлами, рiками кровi, вона знову, як у дитинствi, вiдчула себе слабкою, беззахисною, i єдиною надiєю у неї став Курт.
      Її не обходило, чим вiн займався на своїй службi, хоч добре розумiла, що це щось страшне i криваве. Почуття вiдданостi гауптштурмфюреровi i якоїсь жiночої гордостi за те, що вiн обрав саме її, та й певної надiї на майбутнє, з'явилося у неї не вiдразу, поступово, в мiру того як слабшав її страх перед ним, перед його чорним одягом, черепом i кiстками на емблемах. Вона зумiла не ображатися на його слова про слов'янське свинство, про та, що слов'яни недолюдки, i вiддала б пiвжиття, якби у її родовому деревi знайшовся б хоч якийсь нiмець i вона могла б назватися фольксдойче.
      А так їй залишалося догоджати Курту, угадувати усi його примхи, ставати потрiбною - особливо пiсля того, як гауптштурмфюрер прохопився обiцянкою забрати її коли-небудь до Гамбурга, де вона побачить справлене життя. I тепер Люцiя у вiльний час захоплено розглядала барвистi нiмецькi листiвки, що подарував їй Раух. Вона уявляла себе на рiвних, ошатних вулицях, на алеях гарних скверiв, як музику, шепотiла про себе нiмецькi назви мiст i сiл. Одного разу їй приснився сон, наче сидить вона, вбрана у бiле шлюбне плаття, у каретi, що зупинилася перед кiрхою, стає на пiднiжку, а Курт у строгому чорному фраку з бiлою квiткою подає їй руку i веде по сходах вгору до широкої, навстiж вiдчиненої для них брами храму...
      - Ах! - Люцiя згадала за молоко, яке почало збiгати, i притьмом кинулася на кухню. Тим часом гауптштурмфюрер розв'язав картонну коробку, обережно витяг з неї живу ялинку i поставив разом iз пеналом кольорових свiчечок на стiл.
      - Вiдзначимо вайнахтен, Люцiє, - сказав вiн, коли та повернулася з кухнi, - по-вашому - рiздво. Ми святкуємо його перед Новим роком... Май на увазi, що ялинку нам надiслав з Берлiна сам фюрер, хайль Гiтлер! - Раух скинув угору руку звичним жестом. - Це не те що вашi покрученi, перехнябленi ялини у дикому лiсi - вона виросла у зразковому нiмецькому господарствi, на нiмецькiй землi. В нiй пахощi рiдної землi i рiздвяної ночi. Завтра в святий вечiр такi самi ялинки стоятимуть у всiх воїнiв великої армiї i нагадуватимуть про священну Гаймаг. I так само будуть у кожнiй нiмецькiй сiм'ї. А ось тобi, сказав далi гауптштурмфюрер, виймаючи з кишенi якусь загорнуту у папiрець рiч. Коли Люцiя розгорнула пакуночок, в очi вдарив гострий промiнчик, в її руках заiскрився, заграв вогнем перстень з невеличким камiнчиком.
      - Боже мiй, який чудовий перстень! - скрикнула вона i знову кинулася Курту на шию, почала цiлувати.
      Вона не так зрадiла персню i тiй ялинцi - символу нiмецької сiм'ї, як доказу, що Курт її любить, а не тiльки тiшиться як з iграшкою. Вона не подумала, де вiн дiстав його (звичайно, не купив у крамницi! Де тепер ювелiрнi крамницi?), Люцiя не сушила собi голову такими нелегкими запитаннями. Жити треба якомога легше. Вона все принесла на олтар свого кохання, навчилася цiлувати його руки, пiддаватися найхимернiшим примхам, вiддаватися не тiльки тiлом, а й душею, i забувати, забувати, не знати нi про тих, кого погнали у Бабин яр, нi про шибеницi, на яких гойдаються хлопцi i дiвчата з табличками: "Partizanen"... З одною тiльки Рахiлькою вона iще не могла упоратися, i та, пропiкаючи її жаринами очей, несподiвано поставала перед нею. Часом це траплялося у найсолодшi хвилини її любовi, вона нiби проганяла її з чужої постелi. I тодi Люцiя ще нестямнiше вiддавалася Куртовi, намагаючись утопити в любовному шалi всi iншi почуття...
      Гауптштурмфюрер звiльнився з її обiймiв i став приладнувати ялинку на журнальному столику. Вiн трохи поморочився з хрестовиною, яка теж була у посилцi, i коли добився, щоб ялинка стала рiвно, як вишколений солдат, опустився у крiсло, iз задоволенням оглядаючи деревце i муркочучи собi пiд нiс рiздвяну пiсеньку:
      О Таненбаум, о Таненбаум,
      вi грюн зiнд дайне Блеттер... [1] ------[1] О ялиночко, ялиночко, якi зеленi твої гiлочки... (Нiм.) ------
      Люцiя тим часом кинулася готувати вечерю з делiкатесiв, якi принiс Раух. Вона миттю пiдхопила простенький мотив рiздвяної пiсеньки i, хоч не знала всiх слiв, радiсно мугикала її на кухнi:
      О Таненбаум, о Таненбаум,
      вi грюн зiнд дайме Блеттер...
      У неї було пiднесене почуття повноти життя, начебто щастя, яке в цей момент переповнювало її, було таке вiдчутне, реальне, що його можна було пити, як вино iз келиха.
      Вони дочекалися дванадцятої години, привiтали одне одного з вайнахтом, попросили щастя у Санта Клауса, потiм добряче напилися, i Курт наказав їй розстелити постiль.
      Пiсля палких обiймiв втомлений Раух впав у сон. До Люцiї ж сон не йшов. Сидiла на постелi, прислухаючись, як тяжко дихає коханець. Раз у раз Курт постогнував, схоплювався, тицявся рукою пiд подушку, де лежав парабелум, i, розплющивши на мить очi, дико озирався. Упiзнавши Люцiю, вiн знову падав головою на подушку i засинав. "Тих, що в лiсi", Курт теж боявся, i це нiби трохи втiшало її, бо нiби зближувало, єднало її з коханцем. Спiльнi друзi, спiльнi вороги, спiльнi страхи i спiльнi радостi.
      Уночi бiле здається слiпучим, чорне - iще чорнiшим. Тiльки двi фарби, двi ознаки - i мiж ними жодних пiвтонiв. Усе стає надзвичайно загостреним, виразним, чiтко окресленим. Думки Люцiї ставали перед нею картинами, а не абстракцiями, живими сценами з її життя.
      Перше її кохання i перша трагедiя. Федiр "Американець" (вона не запам'ятала його справжнього прiзвища, можливо, й не знала)... Для всiх i для неї вiн був "Американцем", бо одягався у строкату ковбойку, носив на головi крислатий капелюх i величезнi штиблети з крагами. Зараз Люцiя не пригадує його обличчя, але добре пам'ятає, як вiн, керуючи у клубi самодiяльним драмгуртком, запросив її на сцену, пообiцяв чотирнадцятилiтньому дiвчиську велику акторську славу. Згодом, скориставшись її довiрливiстю, вiн заманив у свою хату i згвалтував її.
      Вона мало не втопилася у Дiнцi вiд сорому, огиди i болю. Але Федiр запевнив її, що мистецтво вимагає жертв i так буває з кожною актрисою. Зрештою, вона простила йому.
      Вiн розбестив її, i дiвчина швидко вiдчула силу своєї звабливої посмiшки, навчилася лукавiй грi очей, почала користатися з молодостi для втiхи. Дякуючи гарному голосу, згодом вступила до музичного училища у столицi, i "Американець" зник з її життя.
      Закоханих школярiв вона зневажала, лише дорослi чоловiки цiкавили її. I навiть коли їй сказали, що однокурсник пробував отруїтися через неї, вона лише посмiхнулася.
      Жоден з нових коханцiв не нагадував їй "Американця", не розпалював в її грудях такого пекучого вогню.
      I ось тепер Курт - переможець, владар життя i смертi - викликав у неї такий самий шал, i вона, як колись, п'янiла вiд кохання.
      Пiсля того першого вечора гауптштурмфюрер бiльше не привозив її до своєї квартири. Вiн сам щоразу несподiвано вдирався серед ночi або уже й пiд ранок до неї, скуйовджений, злий, колючий, з осклiлим, немов у мертвяка, поглядом, i завалювався спати або дозволяв Люцiї своїм теплом повертати його до життя. У такому випадку вiн мовчки скидав мундир, чоботи, тицяв свiй парабелум пiд подушку i нетерпляче чекав, поки вона роздягнеться. Вiд нього тхнуло кам'яним пилом, вогкiстю, цеглою i кров'ю, вiн м'яв i калiчив її лагiдне тiло, але зрештою виявлявся слабким мужчиною i лютував вiд цього. Певно, iншi пристрастi палили його, i, розумiючи це, спiвачка спочатку дивувалася, чому саме вона стала потрiбною йому. Потiм вирiшила, що чимось вiдрiзняється вiд iнших доступних гауптштурмфюреру жiнок, влаштовує його бiльше, нiж тi, до яких вiн, перегорiвши на своїй пекельнiй роботi, ставав байдужим. Згодом вiдчула, що саме своєю беззахисною покорою до його диких примх, своєю щирою спiвучастю у його забавках вона знiмала з Курта стресовий стан i озвiрiла протягом гестапiвської ночi душа гауптштурмфюрера знаходила собi з нею вiдраду i заспокоєння. Не з першої ночi зрозумiла вона його бажання i звички, потiм i собi знайшла гостру насолоду, обiймаючи Курта, - нiби цiлувалася з самою смертю. Вона здогадалася, що саме йому треба, щоб вiдчути себе мужчиною, i йшла йому у всьому навстрiч. Вiн вимагав у постелi, щоб Люцiя розповiдала подробицi того iнтимного, ще зазнавала вона ранiше з iншими чоловiками, i вона, догоджаючи, розповiдала, часом навiть вигадуючи, чого й не було. Певно, пiдступно у гауптштурмфюреровi у такi хвилини прокидалися iнстинкти кам'яного вiку, коли будь-яка жiнка племенi належала всiм i кожному. Вiн слухав Люцiю, розпалювався, а потiм скрипiв зубами i давав їй ляпаса або щосили щипав пальцями.
      Якось, коли Курт її дуже боляче вдарив, вона крiзь сльози сказала:
      - Тобi слiд було б одружитися на професiйнiй повiї - вона бiльше догодила б.
      - Можливо, - погодився вiн.
      Iнодi вiн примушував її слухати його розповiдi, як у таборi гвалтував єврейських дiвчат перед розстрiлом. Здавалося, вiн намагався викликати у Люцiї страх i вiдразу до себе, а тодi примусити її придушити в собi цi почуття i вiддано цiлувати його. Це було якесь дивовижне, нелюдське викривлення, гвалтування духу, i гауптштурмфюрер кохався в цьому, бо тiльки так йому було гарно... Проте Люцiю влаштовувало все. Адже для неї у цей тяжкий i жорстокий час вiйни складалося все так, як вона мрiяла. Курт обiцяв влаштувати її згодом у оперний хор. а попереду - хто зна, чого доброго, буде йому потрiбна i пiсля вiйни, i в Гамбурзi...
      Люцiя пiдвелася на лiктi i глянула у вiкно. Автоматник стояв на своєму мiсцi. На душi у спiвачки було спокiйно - значить, не завiтає несподiвано до неї "той" iз лiсу чи з якихось глухих мiських пiдвалiв. Правда, пiсля того, як Курт пiде, солдат теж зникне, але тодi вже розвидниться i пропадуть нiчнi страхи.
      Тiльки одна тiнь прослизала до неї повз охорону, крiзь будь-якi перепони. Нiщо не могло її зупинити. Це була тiнь Рахiльки. Привид ставав перед нею, сумний i докiрливий, - двi жарини очей пропiкали душу...
      Так тяглося якусь мить, Рахiлька встигала промовити тiльки єдину фразу, щоразу одну й ту ж саму:
      "Люсю, чому мене мають убити? Спитай його... ну спитай..."
      З цими словами вона зникала, а у вухах Люцiї ще довго лунав той благальний безсилий голос, i стискалося серце. Цiєї митi вона раптом згадувала, що спить на постелi Рахiльки, що їсть з її тарiлок, що бринькає не її пiанiно.
      Рахiлька i на цей раз миттю зникла. Люцiя ще раз глянула у вiкно. Солдат, здавалося, i не поворухнувся. Вона подумала: "Якi хорошi, муштрованi у Курта солдати! З такими вiн завоює весь свiт!" Жiнка прислухалася до коханця. Вiй уже спав глибоким сном, дихав рiвно i спокiйно.
      У Люцiї промайнула дика думка: "Його зараз легко убити тим самим фiнським ножем, який подарував для кухнi".
      Думка була дурна i зникла, хлюпнувши в душу Люцiї теплою хвилею: "Як вiн менi довiряє, навiть своє життя!"
      Легенько, щоб не потривожити гауптштурмфюрера, жiнка пiдтягла край пухової ковдри, ящiркою вповзла пiд неї i притислася до гарячого тiла.
      12
      Домовились так: столяра рембуду Бородiя слiдчий допитає сам, а капiтан Андрiйко разом з лейтенантом Задорожним побувають у тих заводських Будинках культури i клубах, де працювала Людмила Гальчинська. Бородiя, правда, викликали на четверту годину дня, але капiтан не був певен, що впорається до цього часу. Пенсiйна справа Гальчинської свiдчила, що спiвачка помiняла чотири культосвiтнi заклади, поки вийшла на пенсiю. Людмила Йосипiвна весь час урiзноманiтнювала свою дiяльнiсть: то була концертмейстером, то спiвала солiсткою. Близько року пiсля вiйни вона навiть виступала у хорi столичної опери, але з причин невiдомих i капiтаном не з'ясованих перейшла на клубну ниву... Треба було об'їхати усi заклади, поговорити з людьми, поритися у документах.
      - Ну, гаразд, ми поїхали, - сказав капiтан, вiдчинивши дверi. - Я теж з охотою послухав би цього Бородiя, але... Не заспокоюсь, поки не знайду "С". Вiн висить на менi, як камiнь. А з акторами можна зустрiтися i поговорити тiльки на репетицiях, увечерi вони працюють...
      - Розумiю, - погодився слiдчий Спiвак. - Привези данi про таємничого "С", а я, якщо вже виникне пiдозра, розберу цього столяра до кiсточок. Бажаю успiху!
      - До бiса! - пробурчав у вiдповiдь капiтан i зачинив за собою дверi прокурорського кабiнету.
      Замiсть четвертої години, столяр рембуду Бородiй з'явився десь о п'ятiй, чим викликав незадоволення Спiвака. Втiм, слiдчий часу даремно не втрачав. Перебираючи свої записи i мiркуючи над фактами, уже виявленi ним i всiєю оперативно-слiдчою групою, вiн спiвставляв їх, пiдсумовував, намагаючись утворити єдиний суцiльний ланцюжок, який мав дотягтися до невiдомого злочинця. Ланцюжок не ставав єдиним, раз у раз обривався, i окремi ланки його випадали, жодного з пiдозрюваних не можна було вважати убивцею.
      Потираючи свiй довгий нiс, погладжуючи худi щоки, - звички, яких нiяк не мiг позбутися, бо не помiчав їх, - Спiвак нiби розкладав пiдозрюваних по трьох поличках.
      По-перше, мала чи не мала дана особа достатнi причини, щоб наважитися на злочин, по-друге, чи була в неї реальна можливiсть здiйснити свiй намiр, i, по-третє, чим доведено, якi факти свiдчать, що цей намiр було здiйснено. Радник юстицiї брав данi кожного пiдозрюваного i примiряв до цих трьох визначених ним рамок.
      Насамперед племiнницi Людмили Гальчинської - Оксана Гальчинська i Олександра Хоменкова. Спiвак уявив собi цих молодих жiнок, їхнi обличчя, коли сказав їм, що тiтку було убито... Вiн не мiг уявити собi конкретну подiю, картину, як iз викривленим вiд лютi i власного страху обличчям одна або друга жiнка б'є молотком по головi тiтку, яка повернулася спиною.
      Але... достатнi причини? Були. Спадщина. Зажилася тiтонька iз своїми дiамантами, а тут нелегкi життєвi проблеми, дiти. I чи не найбiльше у цей час, в кiнцi року, про багатство могла мрiяти Оксана Гальчинська, бо, певно, тiтка сказала, що спадщина переписана на неї.
      А чи не могла це вчинити не Оксана, а саме Хоменкова, образившись на тiтку, помщаючись їй? Певно, що нi, - за життя тiтки Олександра ще могла сподiватися на чергову примху старої, коли та раптом перепише заповiт на неї.
      Чи мали племiнницi, одна й друга, реальну можливiсть здiйснити такий злочинний намiр? Певно, що мали, - i разом, i кожна окремо. Адже були вхожi до тiтки так само, як, мабуть, i їхнi чоловiки, хоч тiтка не любила i не пускала їх до себе.
      Але, головне, якi факти свiдчать, що вони здiйснили такий намiр? Якi докази?
      А доказiв у слiдчого не було, хоч оперативники на чолi з капiтаном Андрiйком шукали їх.
      Пiдозру на масажистiв оперативно-слiдча група, детально перевiривши їхнє алiбi: i в лiкарнi, i з виїздом на Закарпаття, повнiстю вiдкинула. Нi один, нi другий двадцять другого грудня не могли бути у Людмили Гальчинської. Так само детально допитали майже всiх, чиї адреси, телефони i прiзвища Спiвак i Андрiйко знайшли у записних книжках убитої. Це була нелегка, копiтка робота, але вона дала можливiсть виключити з розшуку i слiдства багатьох зайвих людей, що звужувало напрям дiї i залишало одну-двi версiї, на розглядi яких зосереджувалися усi зусилля.
      Тепер, крiм усього, залишалися ще столяр рембуду i невiдомий "С".
      Не встиг Спiвак обмiркувати усi пiдходи до цих версiй, як у дверi несмiливо постукали. Стук був тихий, але, певно, людини, яка знала дещо про дверi. Вiдвiдувач стукав не у площину дверей, на якi було набито ледерин, а по одвiрку, i радник, здогадався, що це прийшов столяр.
      - Увiйдiть! - гукнув вiн. Дверi повiльно прочинилися.
      - Ага, нарештi! - гримнув Спiвак, чим, певно, налякав Бородiя, який зупинився, не зачиняючи за собою дверей i мнучи у дверях шапку. Обличчя його, повне, з трохи лапатим носом, досить зморшкувате як на порiвняно нестарi роки, трохи брезкле, як у п'яничок, було збентежене.
      - Ви мене викликали? - спитав, витягаючи з кишенi пальта зiбгану повiстку.
      - Ви - Бородiй?
      Той кивнув.
      - Проходьте ось сюди. Сiдайте. Можете роздягтися.
      Столяр обережно сiв на один iз стiльцiв навпроти слiдчого, на другий поклав шапку, пригладив долонею чуб, але роздягатися вiдмовився.
      - Ви знаєте, чому вас викликали до прокуратури?
      - Нi, не знаю.
      - Гаразд. Напишемо протокол. - Спiвак узяв ручку. - Ваше прiзвище, iм'я та по батьковi!.. - Заповнивши анкету, радник юстицiї промовив: - Я, слiдчий прокуратури Спiвак, буду допитувати вас як свiдка у справi вбивства Гальчинської Людмили Йосипiвни.
      Бородiй витрiщився на слiдчого. Обличчя його не почервонiло, не взялося плямами, а стало якимсь суцiль сизим, аж наче чорним, i на ньому виразно видiлилися голубi, як у дитини, очi.
      - Та ви що! - нарештi спромiгся видушити з себе столяр. - Я її не вбивав, боронь боже!
      - А ми цього не стверджуємо, - заспокоїв його Спiвак. - Ми вас поки що допитуємо як свiдка. Поки що, - пiдкреслив вiн. - А що далi? Все буде залежати вiд ваших щирих, правдивих i повних вiдповiдей на мої запитання. - Ви знали Гальчинську Людмилу Йосипiвну?
      - Так. Знав.
      - Коли i як ви з нею познайомились?
      - Гнилi рами мiняв на вiкнах.
      - Вона вас сама запросила?
      - Нi, по плану. Будинок старий, все погнило. Мали зробити повний ремонт, вона вiдмовилась.
      - Коли це було?
      Бородiй на мить замислився:
      - Шiсть рокiв тому. Приблизно.
      - Ну, помiняли рами i бiльше не бачили її?
      - Бачив, аякже.
      - Ви що, подружилися?
      - Та як сказати, - столяр опустив очi.
      - Ну!
      - Хороша людина була, дуже гостинна. Воно, коли у людей робиш, кожний господар пляшку поставить, але Людмила Йосипiвна серед усiх - найщедрiша..
      - В чому ж її щедрiсть була?
      - Ну, зайдеш по дорозi, завжди пригостить.
      - Поставить пляшку?
      - Еге ж.
      - Ну, поставить, вип'єте... До речi, - мовби згадавши, що саме треба спитати, сам себе перебив слiдчий. - А чого, власне, вона мала вас пригощати? Зробили ви їй новi рами, поставила вона пляшку чи якiсь грошi дала - i квит! Ви щось iще робили для неї, якiсь послуги надавали?
      - Та нi.
      - Вона пригощала вас, чужу людину, просто так?
      Столяр мовчав.
      - Чи, може, все-таки за якiсь заслуги?
      Столяр i далi не пiднiмав голови, а Спiвак продовжував його терзати.
      - Значить, надумали - зайшли. "Здрастуйте". - "Здрастуйте". А вона зразу ж: "Сiдайте, дорогий гiсть, до столу, ось вам пляшка, ось закуска". Так? Може, ви її родич?
      Бородiй похитав головою.
      - Ну, а що далi? - настирливо питав радник юстицiї. - Ну, Василю Вiкторовичу...
      Почекавши кiлька секунд, Спiвак знову:
      - Ви що, випивали, а тодi подiймалися i йшли собi?
      Нi, з цього свiдка важко щось витягти. Але Спiвак мав неабияку практику.
      - Майте на увазi, громадянине Бородiй, ми все знаємо. I питаємо виключно, щоб переконатися, що ви людина чесна, правдива i нiчого вiд слiдства не приховуєте. Ви зрозумiли, вас допитують у справi вбивства вашої знайомої Гальчинської. Це не жарт, це не про крадiжку яких-небудь табуреток йдеться... Так що нiчого справляти мовчанку. Ви знали, ще Людмила Гальчинська людина багата? Ви бачили на нiй дорогоцiнностi?
      Бородiй засовався на стiльцi, скинув на слiдчого зляканi очi.
      - Бачив.
      - Вони вас зацiкавили?
      - Та ви що, хiба я баба?! Нащо вони менi?!
      - Ну, про те "нащо" чи "не нащо" поговоримо далi. А зараз повернемось, - на язицi крутилося Ковалеве "до наших баранiв", але досить того, що Андрiйко де треба, де не треба встромляє цю приказку, - повернемося до попереднього, - закiнчив вiн фразу. - Якi були у вас взаємини з Людмилою Йосипiвною? Ви її любили?
      - Ще?! - спалахнув обурено столяр. - Любив?! Оцю тлусту бабу?!
      Спiвак не зреагував на обурення допитуваного.
      - Я вас попереджував, Василю Вiкторовичу, що мене цiкавить тiльки правда, вся правда.
      Столяр знову опустив голову.
      - Значить, завiтали в гостi, випили. А далi? Пiшли додому чи в неї-таки засинали п'яним? Набиралися добряче? До зеленого змiя? В дошку?
      - Бувало, - зрадiвши знайомому лексикону в устах слiдчого, промовив столяр. - Не так щоб в дошку, але пiддавав добре... Я, знаєте, - пожвавився вiн, - бiду маю: як почну - не можу зупинитися. Хоч не вживай зовсiм. Як по п'ю, то не п'ю, а вiзьму одну чарку вона кличе другу, щоб до пари, а та теж шукає собi товаришку... Та iнакше й неможливо було: як гляну тверезими очима на цю купу сала, як подумаю, що потiм треба з нею... так, знаєте, навмисне очi заллєш, щоб нiчого не бачити... - Столяр якось неприродно здригнувся i зiщулився. - А брильянти її менi до лампочки, - додав вiн. - Я про них i не думав...
      Бородiй раптом зрозумiв, що проговорився, i замовк. Слiдчому навiть здалося, що на його неголених щоках крiзь щетину пробився легкий рум'янець. "Оце так!" - здивувався Спiвак.
      - Ну давайте, не соромтесь, - по-дружньому промовив вiн. - Дiло таке, житейське. Не хлопчики... Так би мовити, мiж нами, чоловiками, кажучи... - пiдбадьорив столяра.
      - Та бувало, чого ховатися... Ну до чого, скажу вам, бридко! Туша свиняча, а не баба. Туша, та й годi, - повторив Бородiй, розпалюючись. - Тiльки коли очi заллю! Сам собi слово давав: "В останнiй раз! I гори вона синiм полум'ям!.." А потiм минає якийсь час, витрачусь, горло пересихає, терплю день, другий, i нiхто не те що на пляшку на сто грамiв не позичить. Ото дзвоню їй i йду. Як кролик до удава. Ще й боюсь, коли б не передумала... Знаю - i випивка буде по саму зав'язку, i закусь добра, а iншим разом ще й у кишеню на похмiлля тицьне... Добре, думаю, не обрiжеться менi, якщо iще один раз...
      Бородiй замовк i нижче нахилив голову. Спiваку було неприємно дивитися на цю порiвняно немолоду людину, - столяру минав сорок другий рiк, - яка сидiла перед ним, ховаючi очi. I все ж п'яничка столяр здавався йому чистiшим вiд тих молодикiв-масажистiв iз середньою медичною освiтою. Цей хоч очi собi заливав перед тим, як обiйняти ту гладку Людмилу Йосипiвну, що колись, дуже давно, була стрункою Люцiєю.
      - Ну, що ж, а тепер знову про головне, Василю Вiкторовичу, нагадав Спiвак. - Поговоримо про дiаманти. Ви не здогадуєтесь, де вони могли подiтися з хати Гальчинської?
      - Та я, боже мiй! - заприсягався столяр.
      - Ви бачилися iз Людмилою Йосипiвною десь iз двадцять першого по двадцять третє грудня?
      - Двадцять першого? Двадцять третього? - перепитав Бородiй. Нi.
      - А двадцять другого?
      - Теж не бачив.
      - Коли ви востаннє були в неї?
      - Востаннє? - почухав потилицю, пригадуючи дату, столяр. - Зараз точно скажу. В кiнцi листопада. Бiльше не був. У мене пiд Новий рiк роботи пiд саму зав'язку. План рiчний горiв. Начальство як сидорову козу ганяло. Нi суботи тобi, нi недiлi! - Вiн на мить зупинився, весь вигляд його свiдчив про напружену роботу пам'ятi. - Нi, брешу! раптом мало не радiсно вигукнув вiн. - Був я в неї у груднi, на початку, третього числа. Останнiй вихiдний нам дали у старому роцi.
      - Третього грудня? - перепитав Спiвак. - Ви точно пригадуєте?
      - Точно. У недiлю.
      - I бiльше не було вихiдних аж до Нового року?
      - Нi.
      - А що ви робили i де були двадцять другого грудня? Мене цiкавить весь день, з ранку до вечора. Строго по годинах... Не поспiшайте. Спокiйно згадайте...
      I Бородiй почав згадувати, що робив, де був у той четвер двадцять другого грудня. Це була для нього нелегка справа. Вiн весь час плутався у днях i датах, виправлявся, мiняв свiдчення i зрештою сказав: "Робiть зi мною що хочете, але у той передноворiчний тиждень, i в середу, i в четвер, i в п'ятницю, до пiзнього вечора був на роботi, хiба що в обiд у гастроном вибiгав купити поїсти.
      Спiвак згадав розповiдь Шумейкової про те, що уже в новому роцi вона побачила Бородiя на Бессарабському ринку. Вони мало не нiс до носа зiткнулися, проте столяр удав, нiби не упiзнав її, а вiдвернувся i швиденько гайнув собi. Хочеш не хочеш, думалося слiдчому, а версiя "знайома", яку можна було розробляти стосовно молодих негiдникiв масажистiв, якби не їхнє алiбi. Доведеться, вирiшив вiн, доручити лейтенантовi Задорожному перевiрити слова Бородiя i уточнити, чи справдi столяр має алiбi.
      Вивчаючи похнюпленого чоловiка, який раз у раз пригладжував долонею свiй i так рiвненький, прилиплий до спiтнiлого лоба чуб, радник юстицїї раптом подумав: "А чи не використовувався цей чоловiк Гальчинською iще для чогось? Адже для любовних розваг вона мала молодших жеребчикiв!" Услiд за цiєю думкою народилася iнша, яка, здавалося, нiяк не була пов'язана з попередньою: "Звiдки Гальчинська брала грошi? Пенсiя у неї мiзерна, iнших матерiальних джерел немає. Є тiльки одне - дорогоцiнностi, якi невiдомо як припливли до неї. Багатi коханцi у днi молодостi? Але такими подарунками, як той перстень, що його не могли оцiнити в Києвi, навiть мiлiонери не розкидаються... Дорогоцiнностi, коштовнi прикраси... Але дiамантами ситий не будеш, не гризтимеш їх... ранiше їх треба обмiняти на грошi... Хто ж їх продавав Гальчинськiй, хто купував?.. Тут цiлий клубок нерозгаданого, i, можливо, саме у цьому клубку та ниточка, яку вони з капiтаном шукають...
      Сама вона навряд чи продавала б, та ще незнайомим людям. Здавала б у скупку? Теж нi. Там вимагають паспорт. Побоялася б, щоб не зацiкавились, звiдки у неї такi унiкальнi антикварнi коштовностi?
      Можливо, доручала саме Шумейковiй i цей спiльний iнтерес склеював їхню дружбу, а всi розмови релiгiйної лiкарки про спасiння душi, то лише камуфляж?
      Петро Якович вирiшив ще раз допитати Шумейкову i спробувати вивiдати це у неї, а також поцiкавитися скупкою, яка якраз мiститься в районi Бесарабки.
      Але якою мiрою його мiркування можуть стосуватися столяра Бородiя?
      Вiн ще раз обвiв поглядом Пригнiченого пiдозрюваного, який покiрно сидiв перед ним, якийсь нiби розчавлений подiями, що каменем впали на його голову, i весь час смикав край рукава свого старого ватяника.
      Нi, вирiшив Спiвак, не доручила б Гальчинська якийсь свiй дiамант продати цiй людини iз спитим, одутлим обличчям. Це у будь-кого викликало б пiдозру i, зрештою, вивело б на неї.
      - Добре, Василю Вiкторовичу, - вiдриваючись вiд довгого ланцюжка мiркувань, перейшов до дальшого допиту радник юстицiї. - Повертаємось до коштовностей Людмили Йосипiвни. Ви заявили, що бачили їх на нiй, але вони вас не цiкавили. Так?
      - Так, - радо кивнув Бородiй, думаючи, що слiдчий цiлком згодний iз його запевненнями.
      - А менi щось не вiриться, що ви такий вже байдужий до краси, - говорив далi Спiвак, спостерiгаючи, як хмурнiє лице пiдозрюваного. - Ви ж майстер, i червонодеревник, мабуть, а не просто складач табуреток, нiжок та пронiжок. Як же ви не захоплювалися такою красою?..
      - Та менi... хiба менi, як випив, до них було, заллю очi - i все... Що я там бачив?!
      - А не доручала вам Людмила Йосипiвна продати обручку або камiнчик?.. Ну, вiднести до скупки або що... - про всякий випадок, щоб потiм не дорiкати собi, спитав Спiвак.
      - Нi, - хитнув головою столяр. - Нiколи такого не казала...
      - Гм, - гмукнув слiдчий. - Добре. Тепер, Василю Вiкторовичу, останнє запитання. Дуже важливе. Напружите пам'ять, згадаєте - i на сьогоднi все, я вас поки що вiдпущу. Вiдповiдайте як на сповiдi, наче перед батюшкою.
      Бородiй втупив у радника юстицiї насторожений погляд.
      - Скажiть, Василю Вiкторовичу, чи не говорили ви кому-небудь про коштовностi Гальчинської?
      Столяр вiдразу хитнув головою.
      - Не поспiшайте, - попередив Спiвак. - Подумайте, згадайте... Не спецiально, а так, випадково, з п'яних очей... Могло бути. Цiлком. Десь бевкнули: мовляв, є така багатюща жiнка, у якої дiаманти i рiзнi прикраси... Га, Василю Вiкторовичу? Пригадайте.
      - Нi, - твердо сказав столяр. - Нiколи й нiкому!
      - А все ж? Нiкому не похвалилися, що от маєте знайому, яка завжди пляшку поставить. Десь комусь за чаркою. Рiзне говориться за столиком, коли у чоловiчiй компанiї...
      - Про таке не говориться, як у мене, - похмуро вiдповiв Бородiй.
      - Дайте вашу повiстку, - сказав Спiвак, - щоб вас випустили... А самi ось прочитайте протокол i пiдпишiть.
      Радник юстицiї iз змiшаним почуттям дивився услiд сутулiй постатi столяра, який важкою ходою пiшов до дверей. Вiн випростав свої довгi зомлiлi ноги пiд столом. Якщо довго тримати їх в одному положеннi, зiгнутими, то через хворобу судин кров у них бiжить погано, вони терпнуть i тупо болять...
      13
      Гнилий осiннiй вiтер проймав до кiсток. Сiялася мжичка, в пелену дрiбнiсiньких краплинок холодного дощу раз у раз вдиралися заряди колючих снiжинок. У темрявi розпливалися рiдкi вогнi двох лiхтарiв i свiтловид фар великих закритих фургонiв, якi виладналися в один ряд на просторому подвiр'ї психлiкарнi.
      Адамадзе переступав з ноги на ногу бiля однiєї з таких машин. Його, як i всiх полiцаїв, яких привезли цiєї ночi до психлiкарнi, не проiнформували, навiщо їх пiдняли серед ночi i що означає очiкувана акцiя. Але внаслiдок логiчних мiркувань, в основi яких був уже набутий досвiд, полiцаї здогадувалися, навiщо цi великi фургони, чому операцiєю керують гестапiвськi чини. Не було для них секретом, що, за фашистським орднунгом, євреї, цигани, комунiсти, а також невилiковнi хворi, зокрема психiчнi, мусять бути знищенi. Однi - як вороги нацiонал-соцiалiзму, iншi як неповноцiннi чи баласт, що даремно хлiб переводять. Отже, нiмцi щось надумали зробити з мешканцями психлiкарнi.
      Адамадзе нервував. Адже в цiй лiкарнi тримають Апостолова, заради зустрiчi з яким перетяв океан, поневiрявся по Європах, злигався з нiмцями, став мало не iнвалiдом.
      Втратити зараз Апостолова, єдину, хоч i дуже тонку, ниточку до скарбу, було б повним крахом усiх надiй. У колишнього князя обертом йшла голова. Але поки що вiн нiчого не придумав i мовчки стояв в оточеннi. В головi весь час спалахували картини пережитого, що ятрили душу. У Францiї його запроторили до табору iнтернованих iспанцiв та добровольцiв iнтернацiональних бригад, хоч вiн нiякий не iспанець i менш за все цiкавився як генералом Франко, так i демократами. Тiльки щасливий випадок вивiв його з того табору. А потiм - Нiмеччина, охоплена шалом звiрячого патрiотизму: "Дойчланд, Дойчланд юбер алес!" Коли нiмецькi вiйська увiйшли до Парижа, вiн попросився на службу в армiю фюрера i йому, колишньому пiдпоручику бiлої Добровольчої армiї Врангеля i нащадку грузинського князя Адамадзе, було виявлено довiр'я, порадили почекати якийсь час. Вiн, звичайно, не знав, що слушний час, про який йому натякнули, це наступний "дранг нах остен" - вiйна з бiльшовицькою Росiєю. Вiн не був великим полiтиком чи дипломатом, але iнтуїтивно вiдчував, що ранiше чи пiзнiше це станеться, бо не повiрив у договiр мiж Гiтлером i Сталiном, i не помилився.
      I ось тепер все гинуло. Адамадзе не знаходив собi мiсця. З кожною хвилиною нервував усе дужче, бо розв'язка невiдворотно наближалась, а нiчого путнього не придумав. Вiд хвилювання йому стало жарко, i вiн уже нiчого не помiчав навколо: нi мряки, що висiла над головою, пiдсвiчувана лiхтарями, нi вiтру; не помiчав i розпливчастих постатей полiцаїв, що так само нидiли бiля машин, чекаючи наказiв гауптштурмфюрера, який зайшов у примiщення розпорядитися евакуацiєю.
      "Що робити?! Що робити?! - билося в головi Адамадзе. - Зараз виведуть їх, разом iз iншими i запхнуть у машину й Апостолова i повезуть десь на лiквiдацiю, можливо, у Бабин яр, - i прощай надiя що-небудь довiдатися про скарб". На очах у Адамадзе обривалася остання ниточка. Звичайно, вiд колишнього банкiра багато не довiдаєшся - князь це уже зрозумiв: що взяти з божевiльного?! Але хто зна, може, старий якось i прохопиться потрiбним словом - нiкому не вiдомо, як крутяться жорна у покалiченому млинi...
      "Випросити Апостолова у гауптштурмфюрера? Попросити вiдкласти акцiю для банкiра? Завдяки рекомендацiї спiвачки, гауптштурмфюрер Раух прихильно ставиться до нього. Вiн влаштував його до полiцiї, куди ранiше не брали через кульгавiсть, i навiть не рядовим, а старшим полiцаєм. Єдине, що зажадав Раух вiд Адамадзе, - позбутися бороди. Борода була пишна, чорна до синяви, з ледь помiтними бiлими iскорками. Колишнiй князь викохував її у лiкарнi, куди потрапив пiсля падiння з мiстка, дорожив нею. Але що зробиш, коли треба! Гауптштурмфюрер не любив борiд - вони завжди нагадували йому про партизанiв-лiсовикiв.
      Проте як пояснити таке прохання?
      Адамадзе кляв себе, що не здогадався пiд яким-небудь приводом ранiше забрати Апостолова з лiкарнi. Чорт iз ним, посадив би в хатi, доглядав би i, дивись, витяг би з нього, що треба. Але хто мiг подумати, що ця акцiя вiдбудеться так швидко i так несподiвано.
      "Сказати гауптштурмфюреру, що це мiй тесть? - гарячкове мiркував Адамадзе. - Нi, - вирiшив вiн, - не допоможе!"
      "Вiдкритися Рауху i подiлити скарб?!"
      "Неможливо. Забере все i застрелить".
      "Нi, не знищить, принаймнi попервах. Йому потрiбен буде зацiкавлений помiчник".
      "А потiм усе одно кiнець! Вiд гауптштурмфюрера нiкуди не втечеш, не сховаєшся. А накладати головою не варто, навiть заради мiльйонiв. Що ж робити?"
      Цiлком вiрогiдно, що Раух такий фанатик нацiї, який вiдмовиться вiд власного щастя на користь Гаймат i Гiтлера. Тодi вiн офiцiйно органiзує розшуки, сподiваючись в разi удачi на ще один хрест i пiдвищення по службi... А вiн, Адамадзе, залишиться нi при тих нi при сих. I мовчатиме, бо, як тiльки розкриє рота, той самий Раух негайно його знищить.
      "Що ж робити?!"
      Побачивши, що з лiкарнi строєм, покрикуючи, есесiвцi уже виводять першу партiю хворих у лiкарняних халатах, що, загуркотiвши мотором, один iз фургонiв пiд'їхав упритул до ганку, щоб хворi прямо з дверей лiзли в нього, Адамадзе зовсiм розгубився. Вiн кинувся до фургона, хоч мiсце його було бiля брами i машин, i почав зазирати в обличчя хворих, якi покiрно, навiть поспiхом залiзали у черево фургона, куди не проникав пронизливий вiтер i тому там було трохи теплiше, нiж надворi. Апостолова серед них не побачив.
      Та ось вiд'їхав перший фургон, поступаючись мiсцем бiля ганку наступному. Друга машина... третя... Усе вiдбувалося швидко, чiтко, тихо, навiть буйнi хворi у гамiвних сорочках iз зав'язаними ззаду рукавами не дуже огризалися.
      I нарештi... Адамадзе спочатку бiльше iнтуїтивно вiдчув, нiж побачив, що до чергового фургона залазить колишнiй банкiр.
      Не тямлячи, що робить, - будь що буде! - вiн кинувся до приступки, на яку вже пiднявся Апостолов, збираючись гулькнути у затишок фургона, i стягнув його вниз. Посадка затрималася.
      - Век! - загорлав на Адамадзе есесiвець, що стежив за посадкою. Але в цей момент iз сусiднiх дверей разом з лiкарями вийшов гауптштурмфюрер Раух i наблизився до машини. Вiн теж спочатку не втямив, що вiдбувається, чому полiцай витягає з юрби божевiльного замiсть того, щоб заштовхнути його в фургон.
      Адамадзе виструнчився перед Раухом.
      - Гер гауптштурмфюрер, це - банкiр, - показуючи на Апостолова, забелькотiв вiн ламаною нiмецькою мовою. - Розумiєте - банкiр, дiаманти, золото, сапфiри, долари, стерлiнги, марки.
      Раух пiдозрiло глянув на Адамадзе, певно, у нього промайнула думка: чи не треба й цього полiцая, який, здається, теж збожеволiв, вкинути до фургона? Але слова "гольд", "дiаманти" пробилися до його свiдомостi. Вiн змахнув рукою есесiвцю бiля машини - продовжуйте посадку! - а сам, освiтивши Апостолова потужним лiхтарем, пильно подивився на невисокого, худорлявого дiдка, що тремтiв вiд холоду у своїй тоненькiй лiкарнянiй пiжамi.
      - О, банкiр?! - перепитав Раух Адамадзе.
      - Так, так гер гауптштурмфюрер.
      - Вiн має скарб?
      Раух наказав Адамадзе вiдiйти вiд фургона. Ведучи за собою Апостолова, той рушив за гестапiвцем.
      - Ну, - грiзно спитав полiцая Раух, вiдiйшовши подалi вiд тих, хто мiг почути їхню розмову.
      - Гер гауптштурмфюрер, цей чоловiк пiсля революцiї сховав значнi скарби. Вiн був керуючим великого банку у Харковi i рятував цiнностi вiд бiльшовикiв. I знає мiсце тiльки вiн.
      - Хе-хе! - пхинькнув Раух. - Що може знати божевiльний?!
      - Я сподiваюсь розговорити його. А якщо вiн зараз пiде, - Адамадзе затримався, пiдбираючи слово, - за наказом...
      - Гм, - гмукнув гестапiвець. - Зрештою, це нiколи не пiзно... А звiдки ти знаєш про це?..
      - Я був знайомий з ним ще в громадянську вiйну в Росiї, я дружив з його дочкою Клавою, точнiше, був її нареченим, отже, законний спадкоємець...
      - Законний навряд, - посмiхнувся Раух. - Але оскiльки бiльше спадкоємцiв немає, будемо так вважати. Отже, де скарб? Кажи швидше, менi нiколи!
      - Цього я точно не знаю. Маю деякi плани, але їх треба уточнити. Я сподiваюсь i на нього, - кивнув на Апостолова, що мовчки видирався з мiцної руки старшого полiцая.
      Гауптштурмфюрер гукнув у нiч, i до нього пiдбiг водiй у формi солдата СС.
      - Обох до мене, - наказав Раух, кивнувши на Адамадзе i Апостолова. - У вартiвню.
      Солдат повiв їх до машини гауптштурмфюрера. Адамадзе впихнув хворого у легкову БМВ, сiв поруч, i автомобiль покотився до центру мiста, їм навздогiн гарчали мотори фургонiв, що виїжджали з подвiр'я лiкарнi. Останнє, що Адамадзе почув, коли сiдав у БМВ, був рiзкий вигук гауптштурмфюрера: "I персонал теж! Вони такi ж, як i їхнi пацiєнти!" Перед очi нiби став головний лiкар з його пташиним обличчям i гострим, пiдозрiливим поглядом. Майнула думка, що народилася у душi, вдячнiй цiєї хвилини до Рауха, - гауптштурмфюрер завжди має рацiю.
      Гауптштурмфюрер, повернувшись у гестапо, не вiдразу зайнявся Адамадзе i Апостоловим. Певно, у нього були бiльш нагальнi справи. Князь не знав, що думати, замкнений на кiлька годин разом iз божевiльним. Що може вигадати витончений садистський розум гестапiвця, передбачити вiн не мiг.
      Та ось клацнув замок у камерi, i мовчазний солдат коротким рухом правицi наказав йти за ними: "Ком!"
      Коридором, яким вони йшли до кабiнету Рауха, назустрiч рухалось двоє: попереду, похитуючись, якийсь закривавлений чоловiк, за ним - чорний солдат. При їхньому наближеннi конвоїр зупинив побитого i штовхнув його лицем до стiнки.
      Адамадзе зрозумiв, що це допитували якогось пiдпiльника чи партизана. Останнiм часом, немов прокинувшись вiд шоку, у мiстi заворушилися пiдпiльнi групи, з'явились на базарах у кошиках покупцiв закличнi листiвки про опiр окупантам, лiпилися i на мокрих стовпах, на стiнах будинкiв, почалися пожежi на залiзницi, в майстернях. З Берлiна наказали негайно покiнчити з цим.
      Гестапо лютувало, перепадало й полiцiї, яка з нiг збилася, шукаючи по мiсту "листонош", виявляючи саботажникiв.
      Самого Адамадзе цi справи не хвилювали. Звичайно, стовбичити холодними чорними ночами десь на посту чи патрулювати вулицями, проводити облави, чекаючи кулю з-за рогу, було не дуже приємно. Але вiн сприймав цi тяготи i небезпеку як видатки великої мети, заради якої переплив океан i, ризикуючи життям, протюпав через вогненний фронт аж сюди, до Києва. Його цiкавив тiльки апостоловськiй скарб, притягував, як магнiтом. Вiн забрав усi його думки, ввижався i вдень, i вночi розсипами слiпучих камiнцiв, золотих монет i раритетiв, з яких кожен може забезпечити пiсля вiйни розкiшне життя.
      Все iнше Адамадзе робив iз службового обов'язку, з прямого наказу начальства, уже розчарувавшись в iдеях, якi колись привели юнкера у бiле вiйсько визволителiв Росiї i впродовж багатьох рокiв наповнювали його життя якимсь змiстом. Щось похитнулося в ньому пiсля сiльської лiкарнi, де вiн вперше побачив простих людей, катованих вiйною, викликали вiдразу i нелюдськi акцiї гестапо, в яких i вiн мусив брати участь, силуючи себе нi про що не задумуватися.
      Проводячи у коридорi повз скалiченого чоловiка, Адамадзе опустив погляд i пришвидшив крок. Конвоїр зупинив його i Апостолова перед вузькими дверима якогось кабiнету i постукав. Потiм проштовхнув їх у кiмнату i, клацнувши каблуками, виструнчився.
      Раух стояв серед кабiнету, збуджений, розхристаний, iз страдницьким виразом на обличчi i лiвою рукою погладжував свою правицю.
      - Не стримався, донерветер, - пробурчав сам до себе, тамуючи бiль. - Фанатичний бандит, - кинув Адамадзе. - Тепер хтозна, скiльки болiтиме. Не люблю бруднити об них руки, є для цього у мене фахiвцi... А тут не витримав... Та нiчого, пiдвал ту свиню iще чекає.
      Бiль у руцi потроху вщухав, i гауптштурмфюрер, пильно глянувши на Апостолова, звернувся до Адамадзе:
      - Ви його пробували розпитати, поки були разом? Вiн якось реагує на вашi слова? Я сподiваюсь, ви, князю, не образилися, що довелося потримати трохи вас в iзоляцiї, - раптом додав Раух. - Наша таємниця не повинна розповзатися.
      Адамадзе кивнув. Здається, гауптштурмфюрер теж захопився iдеєю пошукати скарб банкiра i збирається, незважаючи на рiзницю становища, поводитися з старшим полiцаєм як iз рiвнею.
      - Розмовляв, розпитував, але поки що безрезультатно. Як кремiнь. Але, я думаю, розколемо цей камiнець.
      Адамадзе вирiшив, що Курту не треба знати про його самостiйнi вiдвiдини психлiкарнi.
      - Цей дiамант, - ледве помiтно посмiхнувся Раух. - Хоч вiн сам мало схожий на коштовний камiнь... Я вже радився з лiкарем, продовжив Раух i потягся за цигарками. Вiн вiдкрив коробку перед Адамадзе. - Сильний стрес може допомогти. Донерветер, тiльки б серце у нього не пiдвело, - кивнув на Апостолова, який байдуже стояв у кутку, там, де його поставив Адамадзе, легенько похитуючись, мов зображаючи собою маятник, блаженно посмiхаючись.
      Гауптштурмфюрер пiдвiвся з крiсла, вийшов з-за столу i наблизився до Апостолова.
      - Де твої грошi, де закопав? - гаркнув вiн в обличчя хворому. - Ти розумiєш нiмецьку.
      Той щось залепетав, забурмотiв, захехекав i став бризкати слиною. Гауптштурмфюрер стояв близько, i кiлька крапель втрапили на розстебнутий мундир.
      - У-у, швайнегунд! - скипiв Раух. - Мовчиш! Ну та я з тебе усе витягну, у мене порозумнiшаєш i все згадаєш. У нас тут не таке згадували!.. Ходiмо з ним униз, - запросив Адамадзе.
      Вони спускалися сходами, i Адамадзе, пiдтримуючи пiд руку Апостолова; який покiрно ступав сходинками, розповiдав гауптштурмфюреру:
      - Пам'ятаю, в кас у двадцятих, коли стояли в Криму на Сивашi, бувало, по груди у гнилiй водi, мiй приятель пiдпоручик Самофалов пiдчепив малярiю. Розумiєте, болото, комарня... Через кожнi два-три днi пiдпоручика, як на замовлення, трусило, та так, що пiдлiтав до стелi землянки. Нiяке лiкування не допомагало, правда, i лiкiв, хiнiну або що не було.
      I от наш ротний фельдшер якось сказав: "Спробую!.. Тiльки помiстiть його на нiч в окрему землянку". Жили ми тiсно: по п'ять-шiсть офiцерiв в однiй. Так i зробили. Серед ночi, коли Самофалов мiцно спав, фельдшер вскочив у його землянку i у темнотi щосили почав перiщити його рушником. Очманiлий пiдпоручик схопився i став кричати, пiсля чого вибiг iз землянки. Вранцi йому все розповiли. Вiн трохи не пристрелив фельдшера. Але - диво, пропасниця зникла, як не було.
      Фельдшер пояснив: "Лiкувати хворобу треба тим самим, що її викликало. У пана пiдпоручика малярiя так мiцно засiла тому, що з'явилася тут, на Сивашi, в обстановцi страху, який викликають червонi, що стоять навпроти, по той бiк протоки. Через те i лiкувати її треба було раптовим стресом, або, точнiше, шоком. До речi, так менi пояснював i лiкар iз психiчки"
      - От, от, - погодився гауптштурмфюрер. - Ви пiдтверджуєте мою iдею. Хоч я не знаю, де i коли таке трапилося з вашим Апостоловим, але, гадаю, страху вiн набрався, коли бiльшовики узяли його за шкiрки.
      Тим часом усi троє спустилися у довгий коридор, перетятий залiзною решiткою, за якою стояв солдат.
      Побачивши гауптштурмфюрера, той одчинив дверцята, i вони пiшли повз анфiладу глухих залiзних дверей. У далекому кiнцi коридору теж маячив вартовий, який витягся струнко, коли Раух минав його. З-за крайнiх залiзних дверей долiтав чийсь стогiн, потiм зiрвався жiночий крик i пiдстреленою чайкою забився у тiсному пiдземеллi.
      - Партизанен, - сказав гауптштурмфюрер. - Комунiстка. Уперта вiдьма, та мої хлопцi знають справу.
      Вони повернули у вiдгалуження коридору, яке раптом вiдкрилося їхнiм очам. Ще кiлька десяткiв крокiв, i Раух сказав: "Тир".
      Вiн штовхнув дверi, i всi опинилися у довгому примiщеннi з низькою стелею, бар'єром i мiшенями на далекiй стiнi, якi являли собою начерки людських постатей у формi солдат i офiцерiв Червоної Армiї.
      Раух вiдвiв Апостолова до стiни, сам повернувся до бар'єра i витяг пiстолет.
      - Зараз пощиплемо йому нерви. Може, й мозок стане на своє мiсце. - Вiн прицiлився у старого. - Маленький вогняний нiмб навколо голови, - кинув до Адамадзе. - Як у справжнього апостола.
      - Гер Раух, ви можете вбити!
      - Я влучаю у пiдкинуту вгору марку, - пихато вiдповiв гауптштурмфюрер. - Не турбуйся. Тiльки полякаємо.
      Кiлька пострiлiв, якi пролунали серед глухих стiн, здалися громами.
      Апостолов закричав i упав на бетонну долiвку. Адамадзе i Раух пiдбiгли до нього.
      - Ах, донерветер! - вигукнув штурмбанфюрер. - Трохи схибив. Рука! - Вiн знову, як у кабiнетi, потер лiвою правицю... - Усе через ту партизанську свиню!
      Тим часом Адамадзе витяг хусточку i тулив її до вуха старого, з якого юшила кров.
      - Гм, кiлька мiлiметрiв, - сердито промовив Раух, - такого зi мною ще не було. Пiднiмiть його.
      Дiдок був важкий. Адамадзе ледве зiп'яв його на ноги.
      - Де дiаманти, золото, грошi? Де сховав? Кажи! - I Раух виразно помахав перед носом старого парабелумом. На Апостолова це не справило враження, вiн тихо стогнав, дивився на гауптштурмфюрера жальним поглядом i зацьковано посмiхався.
      - Золото! - закричав Раух. - Де сховав? Донерветер! Застрелю!.. Адамадзе, перекладiть!
      - Гер Раух, - втрутився той, продовжуючи тримати просяклий кров'ю носовичок бiля в. уха старого. - На нього, здається, нiчого не вплинуло. А я дещо згадав... - Адамадзе таки згадав, що сп'янiлий Гущак якось бурмотiв, що щастя чекає його у Вербiвцi. Чи не в цьому ключ, чи не у цiй назвi розгадка? - Гер Раух, дайте, будь ласка, i ваш носовичок. Цей уже весь у кровi. Подумати тiльки, вухо має вiдро кровi!
      - Пане Апостолов, - звернувся до знiченого старого. - Павле Амвросiйовичу, пам'ятаєте Вербiвку? Вербiвка, так? Вербiвка! Ви там залишили грошi. Поїдемо у Вербiвку, добре?
      - Вербiвка, - заплакав Апостолов. - Вербiвка, грошi, не бийте мене... Я - Апостол. Тринадцятий. Не бийте мене, я боюсь, менi боляче... - У бурмотiннi крiзь сльози Адамадзе розiбрав слова: - Моя Вербiвка, моя!.. Ох-ах-ох-ах! Ти сатана. Сатана!..
      - Нi чорта ми вiд нього не доб'ємося, - махнув рукою Раух. Здавалося, вiн починав розчаровуватися у планах князя. Адамадзе розумiв, що цього нiяк не можна допустити.
      - Не думаю, гер гауптштурмфюрере, - заперечив вiн. - Адже Вербiвку Апостолов пам'ятає i слово "грошi" пробивається до його розуму. Гадаю, треба шукати ту Вербiвку.
      - "Вербiвку"! - перекривив Адамадзе гауптштурмфюрер. - Скiльки тих Вербiвок на цiй клятiй землi! - Це все одно що тицяти пальцем у небо... Але я дам вам карту, найдетальнiшу, дуже точну, складену у нашому генеральному штабi. З лупою у руках вишукайте менi усi цi триклятi Вербiвки по всiй Харкiвщинi i Полтавщинi. Боюсь тiльки, що i це нiчого не дасть... А де саме у тiй Вербiвцi, в якiй точцi? На землi за двадцять рокiв не буде жодних слiдiв. Хiба що усi лiси перекопати навколо усiх Вербiвок!.. Та зробимо ще спробу... Доведеться возити з собою цього iдiота... Щоб, може, на мiсцi йому щось прояснилося.
      14
      Протягом дня капiтановi Андрiйку i лейтенантовi Задорожному вдалося побувати у двох заводських клубах i Палацi харчовикiв на Подолi, де спiвала Людмила Гальчинська, поговорити з людьми, що знали її. Так швидко, за один день, об'їхати всi цi заклади у рiзних районах мiста вони змогли, бо до обiду користувалися службовою машиною. Проте, пiдсумовуючи робочий день, капiтан був явно незадоволений i картав себе. Адже знав, що короткими набiгами вони з лейтенантом нiчого до ладу не з'ясують, не знайдуть спiврозумiння з людьми, яке виникає тiльки при неквапливiй, довiрливiй бесiдi.
      На другий день оперативникам залишилося познайомитися з хористами-залiзничниками i, як вирiшив капiтан, ще раз заглянути у клуби, зупиняючись у кожному з них не на годину-пiвтори, а, якщо требi буде, присвятити повторнiй зустрiчi ще й третiй, i четвертий день - поки не переконаються, що серед друзiв i спiвробiтникiв Людмили Гальчинської й справдi немає людини, прiзвище або iм'я якої починається з лiтери "С".
      Щоб не дублювати один одного, капiтан наказав Задорожному поїхати у клуб радiозаводу, а сам знову гайнув на Подiл до Палацу культури харчовикiв.
      Вистрибнувши з трамвая разом з юрбою на Контрактовiй площi, капiтан попрямував до вузької вулички, над якою нависав у три-чотири поверхи заввишки монолiт Палацу культури. Це вогнище мистецтва було не лише пристанищем для самодiяльних колективiв, рiзних гурткiв, але й, завдяки своїй просторiй залi, справжнiм театром у густонаселеному районi. Театральнi колективи, i київськi, i заїжджi, не раз виступали тут, барвистi афiшi фестивалiв часто прикрашали його фасад i притягували гостей з усього мiста.
      Андрiйко не вiдразу пiдiйшов до палацу. Охопивши одним поглядом з протилежного боку старої, типово подiльської, низенької вулицi розцяцьковану афiшами масивну будову, що громадилася на розi двох вуличок, вiн прочитав прiзвища постановникiв, диригентiв, акторiв i все, що звичайно публiкується на театральних афiшах.
      Якийсь час Андрiйко, не поспiшаючи всередину, топтався перед будинком. Прагнув зрозумiти, чому саме сюди прийшов вдруге, що тягло його, чим викликане невдоволення учорашнiми вiдвiдинами палацу
      Мiркував вiн про речi зовсiм елементарнi як для досвiдченого детектива, про речi, якi, здавалося, за довгу практику всоталися в його кров, в його мозок i автоматично визначали поведiнку. Мiркував про те, що найчастiше тiльки серйозна обставина освiтлює цiлу подiю i визначає напрям розшуку чи слiдства. Але iнодi цю роль бере на себе якийсь зовсiм незначний факт, фактик, дрiбниця, на яку спочатку не звертають уваги, бо вкрай мiзерною, випадковою вона здається. I тiльки згодом, при уважному розглядi, ця дрiбниця стає важливою, ключовою i веде до розгадки таємницi. То де ж ця важлива дрiбниця в iсторiї вбивства Гальчинської?
      Мiркуючи так, капiтан зрозумiв, чому сам вiдчуває незадоволення своєю роботою. Строки розшуку закiнчуються, а вiн навiть при допомозi слiдчого Спiвака й досi не знайшов цiєї важливої дрiбницi. Дрiбничок навколо справи зiбралося багато, але яка з них справдi важлива, вирiшальна? Певно, надiя знайти її при повторному вiдвiданнi Палацу культури - найбiльшому iз закладiв мистецтва, де довгий час працювала покiйна Гальчинська, - привела його знову сюди.
      ...Хор неважко було розшукати. Йшла репетицiя, i злагоджений спiв долiтав у фойє.
      Минувши чергову бiля входу, капiтан пройшов в глиб примiщення до зали глядачiв. Та ось спiв, немов вiдтятий ножем, обiрвався. У коридор долетiло сухе постукування диригентської палички i сердитий, роздратований чоловiчий голос.
      Капiтан тихо вiдчинив дверi, легенько ступаючи, проник до зали i сiв у перше вiд дверей крiсло.
      Його появу помiтили на сценi, i не тiльки хористи, якi стояли до нього лицем у три ряди - спереду жiнки, вгорi - чоловiки. Диригент теж озирнувся на капiтана, дивуючись, яку справу мас до нього офiцер мiлiцiї, але, оскiльки Андрiйко не поворухнувся, повернувся до своїх справ, застукав паличкою по пюпiтру ще дужче, нiж ранiше, ще сердитiше.
      Вiн ще кiлька секунд не пiднiмав палички, не подавав знака хору, мовби давав змогу капiтановi все-таки пiдiйти i пояснити причину своєї появи...
      Гiсть не зреагував i на це нiме запрошення. Диригент iще затримався, певно мiркуючи, чи не попросити iз зали сторонню людину, якiй нема чого сидiти на репетицiї, i, вирiшивши, що зв'язуватися з мiлiцiєю нижче його гiдностi, змахнув паличкою, i на всю залу пiд самiсiньку стелю знову спурхнув могутнiй хор голосiв...
      Капiтан Андрiйко iз задоволенням слухав спiв. Вiн розчулився, коли заспiвали його улюблену "Закувала та сива зозуля". Коли зарокотали баси, вiддався приємному полону i вiдчув, що й сам не проти пiдспiвати. Упiймавши себе на цьому, вiдчувши, що пiсня розмагнiчує, а вiн прийшов не на концерт, у справах, Андрiйко почав уважно вглядатися в обличчя хористiв. Декого вiн упiзнавав, хоча й сидiв далеченько вiд сцени, - капiтан був далекозорий, - кiлькох спiвакiв бачив уперше, так само, як i диригента, спина якого плавно здригалася, особливо коли музиканта охоплювало пiднесення. Подумалося, що вдруге прийшов вiн до палацу недаремно, що саме цi люди, яких побачив вперше, пiдкажуть, хто такий "С" i де його шукати. Адже сотня людей може не знати того, хто потрiбен, а сто перший згадає i цим виправдає втрачений час на розмову з цiлою сотнею. Найбiльше чомусь цiкавив диригент. Невисокий, досить огрядний, чим здивував капiтана - вiн досi зустрiчав хормейстерiв тiльки сухорлявих i, знаючи, як багато енергiї втрачає диригент на репетицiях i на концертах, вважав, що гладкими, якби й хотiли, вони не бувають. А цей невисокий чоловiк за пультом скидався на добре вiдгодованого котика з дуже плавними рухами рук, яким, округло похитуючись, вiн допомагав усiм тiлом, i якби капiтан раптом побачив, що ззаду у диригента в такт ворушиться пухнастий хвостик, то навряд чи здивувався б.
      Коли хормейстер оголосив перерву i спiваки посипалися iз сцени як горох, Андрiйко пiдвiвся i попрямував до нього.
      - Нi, нi, - здивовано вiдповiв на запитання капiтана диригент, - нiякої Гальчинської не знав... У мене не спiвала... Можливо, ранiше. Я тут недавно... А щодо "С", - вiн знизав плечима, - чути не чув такого.
      Капiтан дивився у округлi, немов серпанком повитi очi хормейстера i повiрив йому. Спитав дозволу поговорити з кiлькома спiваками, але очi "котика" раптом зблиснули i з м'яких подушечок виступили гострi кiгтики.
      - Тiльки пiсля репетицiї, - жорстко вiдповiв вiн. - Не зривайте менi роботи. Зрештою, якщо вас цiкавить тiльки цей "С" чи спiвачка, яка колись тут працювала, спитайте враз усiх, весь хор. Це не затримає нас.
      - А коли у вас закiнчиться репетицiя?
      - Приблизно за годину.
      - Гаразд, я повернуся, - сказав Андрiйко i вийшов у фойє.
      Вiн поблукав по фойє, потiм спитав чергову, як пройти до директора, i незабаром сидiв перед сумним чоловiком, що жалiбним голосом з безнадiйними нотками у ньому просив у якогось начальства грошову дотацiю.
      Директор поклав трубку i таким самим безнадiйним голосом спитав капiтана, що йому треба. Остап Володимирович в який уже раз почав свої розпити, вiд яких його самого вже нудило.
      Сумний, бiдний на грошi, директор пожвавився, згадавши Людмилу Гальчинську, поохкав, довiдавшись про її загибель, але про спiвробiтника на лiтеру "С" нiчого не мiг сказати. Вiн натиснув кнопку десь пiд столом, i до кабiнету увiйшов високий, як жердина, худющий, з тонкими синюватими губами на щiлинi рота, лiтнiй чоловiк. Рукава пiджака його були акуратно закритi синiми сатиновими нарукавниками.
      - Ох, - зустрiв його, безпорадно розвiвши руками, директор, не дають...
      - Погано, - резюмував чоловiк, - не вилiземо.
      - Це наш бухгалтер, - вiдрекомендував того директор. - Може, вiн когось знає... Вiн тут iз дня народження. Ви пам'ятаєте спiвачку Гальчинську? - звернувся директор до бухгалтера.
      - Гальчинську? Людмилу Йосипiвну? Аякже, знав, знав. Гарний голос, симпатична, хоч i немолода, жiнка. Спiвала. I в хорi, i солiсткою. Але це було давно...
      - З ким вона дружила? - вкинув капiтан.
      - Менi важко сказати.
      - А працює у вас чоловiк, iм'я або прiзвище якого на лiтеру "С"? Або жiнка.
      Бухгалтер здивовано глипнув очима на Андрiйка: мовляв, що за дивне запитання?
      Похитав головою:
      - Нi, таких немає.
      Дивився на капiтана з пiдозрою, мовляв, щось тут не так. В нього майнула думка, чи не провокацiя це обехаес, i мiлiцiя, щоб приховати свої справжнi намiри, починає з цього мiфiчного "С". Проте, будучи людиною практичною, вiн вiдразу розмiркував, що обехаес не потрiбен такий камуфляж, i спитав Андрiйка:
      - Пробачте, товаришу капiтане, ви не з обехаес? Якщо так, ходiмте до мене в бухгалтерiю i питайте прямо, що вас цiкавить. У нас все в ажурi.
      Капiтан посмiхнувся.
      - Нi, я вже сказав директоровi - карний розшук. - З цими словами Остап Володимирович пiдвiвся. - Почекаю, поки скiнчить репетицiю хор, а тим часом огляну вашу галерею..
      Директор кивнув, i Андрiйко покинув кабiнет, залишивши там пригнiчених фiнансовими труднощами керiвникiв Палацу культури... До галереї акторiв i рекламної виставки капiтан не дiйшов. Вiн поблукав службовими коридорами, зазирнув у гримерську, пройшов за сцену, послухав звiдти хор, потiм повернувся назад i натрапив на комiрчину, яка виявилася складом старих нерозвiшаних афiш.
      Пан випадок не раз руйнував i пiдносив людськi долi i королiвства, рятував вiд смертi i накидав за шморг на шию, пан випадок має свої закономiрностi, але завжди з'являється несподiвано. Вiн владарює непомiтно, але щоразу, коли виникає перед нами, ми переконуємось у його неминучостi. I коли терпляча праця сищика не дає наслiдкiв або заводить його у тупик, то тiльки випадок може стати порятунком.
      Капiтан торкнув вимикач, i слiпуче свiтло залляло комiрку, повну афiш, що лежали стосами. Економiсти! - сердито подумав Андрiйко, нащо таке сильне свiтло у коморi? А цi стоси афiш? Хоч би здали як макулатуру. На таких господарiв паперу у країнi не настарчиш!
      Хор ще рокотав за спиною. Час у капiтана був, i вiн став розглядати афiшi. Постановки, концерти, програми, склад труп, диригенти i режисери - усе було позначено на них рiзними за величиною лiтерами згiдно розмiрiв слави, вiдмiряної точно за допомогою шрифтiв. Народнi, заслуженi, лауреати i простi виконавцi, прiзвища яких можна було прочитати, тiльки добре придивившись.
      Андрiйко витяг з одного, бiльш-менш акуратного стосика барвисту афiшу. На нiй крупними лiтерами було написано слово "Концерт" i нижче пiсля перелiку програмних творiв теж немалими лiтерами - прiзвище диригента: "Громославов". Цей невеликий стосик афiш був друкарським браком. Прiзвище "Громославов" надруковане не всуцiль, а розiрвано: "Громо" i трохи поодаль "славов". Певно, тому цi афiшi й опинилися у комiрцi.
      Андрiйка раптом немов громовиця вдарила. Вiн не вiдразу збагнув, чому йому стало жарко, аж пiт виступив. Немов хто пiдказав, проспiвав "славов", "славов". Вiн вискочив з комiрчини iз складеною афiшею в руках i швидким кроком попрямував до бухгалтерiї.
      Коли вiдчинив дверi, сухорлявий головний бухгалтер пiдняв вiд паперiв погляд, в якому свiтилося: "Я ж знав, що ви з обехаес! Навiщо було дурити?"
      - Ви знаєте цього диригента? - спитав капiтан, розгортаючи афiшу. - Громославова?
      - Звичайно, - вiдповiв бухгалтер, знову дивуючись запитанню мiлiцiонера. - Я тут давно працюю...
      - Його сьогоднi немає?
      - Його давно немає. Бiльше двох рокiв.
      - Тобто як?
      - Вiн звiльнився. Зараз скажу точно, якщо вас цiкавить, - додав бухгалтер i витяг iз вiдчиненої шафи зброшуровану папку. - Славов, Славов, - повторював вiн, шукаючи потрiбну графу. - Останнiй раз у вiдомостi, - вiн провiв пальцем по довгому рядку на паперi, - одержав грошi... Так, рiвно два роки тому...
      - Чому ви кажете "Славов"?
      - А так за паспортом. У фiнансових документах завжди пишеться прiзвище за паспортом, а не театральне. Ах так, ви, здається, i питали на "С". Як я не здогадався... "Громославов" - це його сценiчний псевдонiм. Ми його так i називали, а вже, звичайно, коли йшлося про грошi, тодi за паспортом.
      - У вас збереглася його адреса?
      - Аякже. У нас у всьому ажур. - Вiн ще покопався у паперах. Це в районi Львiвської площi, зараз точно скажу.
      Андрiйковi не терпiлося. Але вiн стримував себе, не виказуючи хвилювання, i навiть не дорiкнув бухгалтеровi за його промах. Узявши папiрець, на яку акуратний бухгалтер рiвним почерком виписав адресу Славова, вiн, навiть не подякувавши, поспiшив до виходу. Бiльше нi з ким розмовляти в Палацi не було потреби.
      Дорогою вiн гарячкове обмiрковував новину "Славов, Славов, Славов, - билося в головi. - Славне дiло виходить, - дозволив собi скаламбурити зрадiлий капiтан. - Може, й справдi той, кого шукають. Адже бухгалтер сказав, що працював цей Громославов разом iз Людмилою Гальчинською в один i той самки час. Вiн - хормейстером, вона спiвала у хорi i виступала iз сольними номерами..."
      Обiйшовши Львiвську площу i не знайшовши вулицю, написану бухгалтером, капiтан рушив до художнього iнституту i тут, так би мовити, у тилу старовинної мiської площi, знайшов невеличкий тупиковий провулок iз неошатними маленькими будиночками на один-два поверхи. Цi будинки стояли на горбкуватiй поверхнi над глибоким яром Гончарiвки. На одному з них Андрiйко побачив потрiбний йому номер, яскраво написаний на новiй металевiй табличцi, що своїм свiжим виглядом рiзко контрастувала з вогкою, облетiлою стiною занехаяного будинку.
      З хвилюванням вiн постукав у дверi потрiбної йому квартири. Раз. Двiчi. Нарештi з-за дверей обiзвалися: "Хто там?"
      - Тут живе Славов Вiктор Iванович? - так само через дверi спитав капiтан.
      - Вiктора Iвановича Славова давно уже тут немає. Вiн переїхав.
      - Куди?
      - У Севастополь. Вiн з нами помiнявся, - вiдповiв тоненький голос.
      - Може, ви вiдчините?
      - Нi. Мами немає, я не вiдчиню.
      Андрiйко не хотiв назватися "мiлiцiєю" i наполягати.
      - Добре, - сказав вiн. - А де ви жили у Севастополi? Ваша адреса.
      - Нахiмовська, шiсть, два...
      Капiтан повернувся i, збентежений, вийшов на вулицю. У цьому домi йому бiльше нiчого не було потрiбно, тим бiльше що, здається, вiн знову ухопився не за ту ниточку...
      15
      Адамадзе три днi вивчав нiмецьку двоверстку, що йому дав гауптштурмфюрер. Вiн замучився i з нею, i з Апостоловим, якого мусив ховати у себе, доглядати його, прибирати за ним. За цi днi кiмната князя просякла такими пахощами, що хоч носа затуляй, i Адамадзе, обмиваючи старого, люто лаяв цього колишнього банкiра, який, однак, нiчого не тямив i у вiдповiдь на грiзнi окрики i стусани старшого полiцая тiльки блаженно посмiхався.
      Адамадзе одержав дозвiл не ходити тим часом на службу i з ранку до вечора никав по картi, розмiрковуючи, бiля якої Вербiвки з тих кiлькох, якi вiн знайшов, мiг сховати цiнностi харкiвський банкiр. Його завдання ускладнювалося ще й тим, що Гущак, п'яно посмiхаючись, сказав колись, що, крiм нього, нiхто не знайде скарб, бо, обдурюючи своїх спiльникiв, вiн викопав двi схованки на сотнi кiлометрiв одна вiд одної, i яка з них справжня, нiхто не знає.
      Адамадзе нервував. Вiд його кмiтливостi i вiд цього клятого банкiра все залежить: багатство i навiть життя. Вони домовилися з Раухом, що знайдений скарб подiлять на двох, але Адамадзе розумiв: якщо не буде чого дiлити, гауптштурмфюрер просто пристрелить його. А якщо знайдуть - тим бiльше. Становище було безвихiдним, i Адамадзе вирiшив при будь-яких результатах пошуку у слушну хвилину вiдiрватися вiд гауптштурмфюрера i втекти. Цей вузол не розв'язувався, його годилося лише розрубати.
      Шукаючи, як вiн собi казав, "цю кляту Вербiвку", Адамадзе нишпорив по найменших хутiрцях, позначених на картi. Вiн оглянув двi сусiднi областi, Харкiвську i Полтавську, i кiлька разiв натикався на знайомi назви, якi несподiвано вихоплювали з його пам'ятi давно забутi спогади дитинства. Пiд Чугуєвом, в Роганi, вiн з батьками жив на дачi. Пора перших дитячих вражень, перших iгор, першого вiдчуття природи i себе в нiй. Iнша дача на славнiй рiчцi Удi - з рибалкою, нiчним, купанням коней. А потiм, коли постаршав, перше таємниче, романтичне захоплення дiвчиною з якою нiколи не зустрiвся. Одна картина пройшла з ним через усi роки i, як виявилось тепер, не зникла з пам'ятi. Вiн стоїть на березi Уди свiтлого лiтнього ранку. У променях сонця купається, виблискуючи, рiка, шепочуться пiд ранковим вiтром невисокi комишi, кущики верболозу. Вiн дивиться на рiку, радiє своїй молодостi, силi, яку вiдчуває в собi, вона нуртує i рветься в бiй.
      Вiн був щасливий, життя було прекрасне, попереду - навчання у юнкерському училищi, а далi - подвиги, слава...
      I раптом вiн завмер. Його погляд зупинився на незнайомiй дiвчинi на протилежному березi, яка вийшла з гарного рiзьбленого котеджу i наблизилась до води. Вона стояла, осяяна ранковим сонцем, гарна i недосяжна, як мрiя, i посмiхалася. Юнкер вiдчув, як шалено застукотiло його серце, як гаряче заструменiла у жилах кров, вдарила в лице, як обпалило його незнаним жаром. Це була - ВОНА. Йому здалося, що й посмiхається це неземне, ефiрне створiння не кудись у простiр, а до нього. Вiн навiть заплющився на мить, щоб затримати видiння, а коли вiдкрив очi, дiвчина тихо, наче не торкаючись землi, йшла стежкою назад до своєї дачi, i вiн дав собi слово, що знайде її...
      Чому вiн так i не знайшов її, що завадило, чому вона так i залишилася для нього тiльки спогадом, Адамадзе не знав. Рiчка Уда зате навiки стала рiкою його любовi, рiкою його мрiї, найдорожчою рiкою у свiтi, вiд самої назви якої у нього зринали далекi картини i солодко щемiло серце...
      Як дивно пишеться по-нiмецькому ця назва: "Uda"! Але вiд того вона не втрачає своєї привабливостi. Уда завжди Уда!
      Адамадзе вiдiгнав непотрiбний спогад i знову став нишпорити по картi. Сьогоднi рiдна рiчка не вписує в його долю нової сторiнки. Вiн мусить знайти ту єдину кляту Вербiвку, яка переламала його життя, знайти на Харкiвщинi або на Полтавщинi, зрозумiти логiку банкiра Апостолова i отамана анархiстської банди, якi у далекi роки вибирали мiсце для скарбу i шляхи до нього.
      А тим часом Адамадзе усе натикався на знайомi назви - Мерефа, Люботин, Ков'яги, якi бджолиним роєм вилися навколо нього. Ось iще одна така: Васищеве! I треба ж було це запам'ятати! Перший грiх, i перша огида до себе. Перша темна пляма на його юнiй душi. Вiд залiзницi до села по стемнiлiй грунтовiй дорозi його вiв юнкер Вовченко, втiм, зараз Адамадзе не певен, чи справдi таке прiзвище було у його старшого товариша. Той обiцяв неофiту неземнi блаженства у глухому селi. Юний князь йшов за ним як прив'язаний, всю дорогу хвилювався, рвався вперед, стишував калатання серця I раз у раз питав товариша: "Скоро вже?" Його нудило вiд хвилювання, вiн знав, на що йшов, вiн прагнув i водночас боявся, мовби тягли його на страту. Вiд тiєї iсторiї в пам'ятi Адамадзе залишилися тiльки клаптi спогадiв: якась напiвтемна хата, освiтлена гасовою лампою, чорнi затiненi кутки, широка постiль, чуже гаряче тiло бiля нього, нестерпна задуха, гiрке почуття сорому i горде торжество новоявленого повноправного мужчини. I над усiм цим одне незабутнє слово "Васищеве"... Васищеве, Васищеве, Васищеве!
      Але ж йому потрiбна Вербiвка! I Адамадзе знову й знову поринав у простори рiвнин, видирався на горби, обминав олiвцем i поглядом озера, рiки i болота i, знайшовши якусь Вербiвку, гарячкове мiркував, чи це та, яка сховала у своїх нетрях його долю.
      Вiн вiдкинув два чи три села з такою назвою. Вiн вважав, що туди дiстатися можна було тiльки кiньми, або бричкою, або всiєю ватагою "Комiтету "Не журись" на чолi з отаманом Гущаком, i акцiя була б помiтна людям. У Вiннiпезi Гущак натякнув, що схованок двi, одна фальшива, друга - справжня. От фальшиву, певно, лаштували так, щоб про неї знали, а справжню - таємно, тихо. У справжню Вербiвку цiнностi повезли, очевидно, залiзницею, якщо вона тодi, в двадцятих роках, працювала у бiльшовикiв, або простою сiльською хурою, щоб не притягувати уваги, але i в такому разi їхали не глухими дорогами, де Гущака i банкiра могли пограбувати, а бiльш безпечним битим шляхом. Виходить, найвiрогiднiшою буде та Вербiвка, яка бiля залiзницi, станцiї або головного шосе. От якби знати, де був порубаний чекiстами п'яний гущакiвський загiн, у якiй Вербiвцi! Адже на своїх бойовикiв, збираючись тiкати за кордон, аби не залишилося свiдкiв, навiв чекiстiв сам Гущак.
      Адамадзе подумав, що треба спитати гауптштурмфюрера, чи пощастило гестапо захопити архiви НКВС. Адже така подiя, як знищення цiлого загону анархiстiв, не могла пройти без якихось рапортiв чи доповiдних. З тих архiвних документiв буде вiдомо, про яку Вербiвку йдеться. Це точнiше, нiж лепетання божевiльного банкiра i никання по картi, ворожiння на кавовiй гущi.
      * * *
      У Вербiвку їхали поїздом: гауптштурмфюрер, Адамадзе i Апостолов. Курт дав князю новенький нiмецький автомат з пласким магазином, повним патронiв. Адже їхали в лiси, де могли нарватися на партизанiв. Солдатiв Курт побоявся узяти, щоб не вiдкрилася таємниця скарбу. Вiн, зрозумiла рiч, хотiв провести операцiю "Скарб" тихо i швидко, не притягаючи до неї стороннiх поглядiв. Довелося узяти про всяк випадок i щуп-мiношукач, за допомогою якого швидше натрапиш на залiзо, а компаньйони резонно мiркували, що скарб мiститься, певно, в якiйсь металевiй коробцi, а, крiм того, без щупа могли наразитися на мiну, яких багато було розкидано пiсля боїв у цьому районi.
      Вони зiйшли з поїзда вранцi i до Вербiвки, яка лежала вiд залiзницi усього за три кiлометри, рушили пiшки. Майже цiлий день вони лазили по ярках i видолинках у лiсi, поблизу села, але тiльки витягли i розрядили двi мiни. Ящика або якоїсь коробки з коштовностями нiде не було. Не допомiг i хворий Апостолов, якого вони тягали за собою, тицяли з який-небудь пiдозрiлий, на їхнiй погляд, закапелок у лiсi i питали: "Тут?" - намагаючись помiтити в очах божевiльного якийсь виблиск, спогад, Iдо пiдтвердив би їхню здогадку. Вони сподiвались, що вiн пригадає мiсце схову. Якщо банкiр саме тут зазнав стресу, закопуючи у землю своє багатство, то це мiсце, вiдклавшись у його пiдсвiдомостi, могло викликати потрiбну реакцiю. Проте колишнiй банкiр залишався байдужим до цих хитрувань. Вiн тiльки хiхiкав i мерзлякувато щулився, хоч Адамадзе одяг його у теплi штани i ватяник, начепив на ноги чоботи.
      Зимовий лiс похмурою юрбою стовбурiв мовчазно оточував їх i таємниче мовчав. На голих гiлках чорнiли воронячi гнiзда i шапки омели.
      Вони покинули б розшуки, покинули б цю Вербiвку, вважаючи, що помилилися, якби не здогад Адамадзе про архiви.
      Гауптштурмфюрер таки знайшов у захоплених документах пiдтвердження, що в уподобаному ними районi й справдi у свiй час були банди, розгромленi чека, хоч конкретно не називалися нi "Комiтет "Не журись" з отаманом Гущаком на чолi, нi саме село Вербiвка, але iншої Вербiвки близько не було. Адамадзе спiвставив вiдому йому вiд Гущака назву села з документальними фактами з архiвiв i вирiшив, що тiльки тут Апостолов мiг закопати коштовностi Кредитного банку. Раух погодився з ним, i тепер вони нiяк не могли вiдмовитися вiд виробленого плану.
      Втомившись вiд розшукiв, вiд копирсання у твердiй, скутiй холодом землi, вони покидали на снiг свої сапернi лопатки i стояли серед лiсу, не знаючи, куди кинутися далi. Короткий зимовий день згасав. Холодне сонце сiдало в червоному хмаровиннi. Пiдiймався вiтер, посвистував у порожнiх кронах, постукував кiнчиками довгих гiлочок, як кiстяками скелетiв.
      Нарештi Адамадзе, який протягом багатьох рокiв вимрiяв цей день i у мрiях своїх малював тисячi варiантiв розшуку скарбу Апостолова, запропонував:
      - Гер гауптштурмфюрере, я маю ще один план.
      - Кажи, - сердито буркнув замерзлий Раух.
      - Пiдемо в село.
      - I?..
      - Може, хтось залишився живий з тих часiв, може, пам'ятає сiчу в селi чека з анархiстами. Хоч ще раз переконаємось, що не помилилися, що це саме та Вербiвка. I, крiм всього, насувається нiч. Поговоримо з людьми, переночуємо, а зранку iще пошукаємо.
      Женучи поперед себе Апостолова, гауптштурмфюрер i князь попрямували до села.
      ...Увечерi староста села - мiцний, кремезний дядько з хитруватими, ледь сизими очима, що нагадували про далеку татаро-монгольську навалу в цих iсторичних землях, - одержав вiд гауптштурмфюрера наказ зiбрати всiх дорослих мешканцiв у контору колишнього колгоспу.
      Нагодувавши Апостолова i замкнувши його в якусь комiрку у хатi старости, Раух i Адамадзе смачно пообiдали у гостинного старости, який, як годигься, з шкiри пнувся перед високою особою гестапiвського офiцера. Потiм витягли Апостолова з комiрки i в супроводi старости рушили до ошатного, певно, перед самою вiйною пiдновленого i побiленого будиночка контори.
      В конторi уже товклися зiгнанi вербiвськими полiцаями люди. На дверях стояв молодий, високий полiцай з довгими, спущеними по пiдборiддю вусами.
      Коли "гостi" увiйшли, люди замовкли, принишкли, чоловiки поскидали шапки. Хоч у конторi стояло кiлька стiльцiв, що залишилися вiд колишнього умеблювання, нiхто не сидiв.
      Адамадзе окинув поглядом гурт селян, здебiльшого жiнок, що поприлипали до стiнок кiмнати, виштовхнувши наперед кiлькох дiдiв, узяв за руку Апостолова i вiдразу почав:
      - Добродiї! Оцей чоловiк, - показав на колишнього банкiра, - разом з отаманом вiльного загону Гущаком у двадцять другому роцi бiля вашого села закопав важливi документи. Щоправда, вiн нинi тяжко хворий i нiчого сам не може згадати... Придивiться, чи не признає хто з рас цього чоловiка i подiї тих днiв. Тодi ж у вашому селi чека налетiло на загiн пана Гущака i порубало його... А головне - можливо, хтось знає мiсце, де заховано документи?
      Адамадзе замовк i вичiкувально дивився на людей. Зрозумiвши, що нiщо їм не загрожує, люди заворушилися i посунули трохи вперед. Але нiхто не промовив й слова.
      Мовчанка затягувалася, i люди, немов вiдчуваючи вину за те, що не знають, як вiдповiсти, поопускали голови.
      - Значить, нiхто нiчого не бачив i не пам'ятає? - ще раз спитав Адамадзе, звертаючись головне до дiдiв.
      - Та хто його знає... - почулося з гурту. - Коли це було...
      Гауптштурмфюрер i Адамадзе терпляче чекали.
      - От бидло! - вирвалося на адресу людей у старости, що теж стояв бiля столу, неподалiк високих гостей. Вiн розумiв, що справа серйозна, якщо прибув такий чин з гестапо, i треба всiляко догоджати, щоб зберегти свою голову.
      Раух пiдняв руку. Перешiптування у гуртi селян стихло.
      - А шкода, що нiхто не пам'ятає, - калiченою українською мовою звернувся гауптштурмфюрер до людей. - Той, хто покаже мiсце сховки, одержить вiд щедрої нiмецької влади корову i тисячу рейхсмарок...
      Серед гурту вiдчувся якийсь рух. Такого ще не було, щоб нiмецька влада не лякала, не забирала, не била, не розстрiлювала, а обiцяла як на тi часи цiле багатство. "Корова i тисяча рейхсмарок! Певно, дуже цiннi для нiмцiв документи лежень у землi бiля їхнього села!"
      Знову зашепотiли люди у гуртi, перепитували одне одного, розводили руками.
      Рятуючись вiд незадоволення або й гнiву гауптштурмфюрера, староста запобiгливо промовив до Рауха:
      - Як бачите, нiхто не знає, пане. З тих часiв пiвсела вигибло - хто з голоду, хто вiд бiльшовицького розкуркулення i енкаведе... Я ще окремо поговорю з цим бидлом, може, хто iз дiдiв згадає...
      - Ну, що ж, - махнув рукою Раух, - вiдпускайте їх i скажiть, якщо хтось згадає, премiю одержить вiдразу... А ми тут побудемо до ранку. Як у вас кажуть: "Ранок вiд вечора розумнiший".
      ...Пiзно увечерi до хати старости, де зупинилися київськi "гостi", обережно постукали. Це був молодий полiцай, який стояв на дверях контори пiд час розмови гауптштурмфюрера i Адамадзе з людьми.
      Пiсля короткої запинки, переступаючи з ноги на ногу, вiн спитав Рауха:
      - Пане гауптштурмфюрере, а правда - корова i тисячу рейхсмарок?Вiн по-собачому вiддано дивився на Рауха, i Адамадзе здалося, що навiть облизнувся, провiзши кiнчиком язика по пересохлих вiд хвилювання губах.
      - Нiмецька влада не дурить! - строго зауважив Раух.
      - Я знаю, - покiрно вiдповiв несподiваний гiсть. - Тiльки чи не можна частину наперед?
      - Ти! - гаркнув на нього староста. - Нахаба! Що ти знаєш?!
      - А знаю, - уперто повторив молодий полiцай.
      - Оплата пiсля, - строго сказав гауптштурмфюрер - Розказуй!
      - Я тодi пацаном пас вiвцi над Чорним яром, що пiд лiсом, вiдкашлявшись, почав полiцай, i далi заглядаючи з очi гауптштурмфюреровi. Дивлюсь, їдуть люди, я сховався у кущах i звiдти усе бачив. Вони спустилися в яр, викопали яму пiд березою i щось там сховали... Коли вони поїхали, я пiшов на те мiсце... Хотiв вiдкопати, подивитися, що там таке, але побоявся, думав: ще вернуться ненароком, вирiшив, що прийду завтра. А ввечерi у селi почалася страшна бiйка, стрiлянина. Дядькiв, якi приїжджали з тими копачами, порубали у хатах, де вони пили... У нас їх гуляло кiлька чоловiк, чека вскочило в хату - i кого застрелили, кого шаблями зарубали, долiвка уся була в калюжах кровi, я упав пiд лаву i так налякався, що лише через кiлька днiв оговтався. Менi потiм баба Мотря виливала переполох... Поставила менi баба Мотря холодну сковорiдку на стрижену голову, а потiм стала лити вiск i шептати... А про ту сховку в яру я й думати бiльше не схотiв, думав, нечисте дiло там...
      - Не розпатякуй, - гримнув староста. - Дiло кажи.
      - Що казати? Люди, якi щось закопали, яму загорнули акуратно, зiбрали опале листя, понакидали зверху i пiшли...
      - Не забув те мiсце? - спитав Адамадзе.
      - Нi. Згодом, коли пас вiвцi, я тримав їх подалi вiд Чорного яру, але, коли проганяв повз яр, поглядав униз на ту берiзку, пiд якою яму копали...
      - Ну що ж, завтра пiдемо до яру, - розпорядився гауптштурмфюрер. - Там i розберемося, правду ти кажеш чи брешеш... Якщо збрехав дивись! - пригрозив вiн з таким виглядом, що бiдолашний полiцай не наважився бiльше просити аванс. Вiн знав, що тепер в гестапо йому всi кiстки поламають, якщо буде комизитися...
      - Знайдiть йому мiсце у хатi. Хай тут ночує, щоб був пiд рукою...
      - Iще полiцейських вiзьмете? Чи менi з вами йти?- спитав староста.
      - Досить буде його, - кивнув гауптштурмфюрер на молодого полiцая. - Приготуйте йому гостру лопату... Так, так, гостру лопату i ще якийсь чистий мiшок...
      Молодий полiцай знайшов мiсце в яру пiд старою, почорнiлою i розтрiснутою вiд старостi трухлявою березою, i коли мiношукач в руках Адамадзе просигналив про метал у землi, почав обережно копати. Гауптштурмфюрер i колишнiй князь, вiдкинувши обережнiсть, нетерпляче пiдганяли його.
      Металевий предмет залягав глибоко. Нарештi десь через пiвгодини у глибокiй ямi лопата заскреготiла по металу. Полiцай став навколiшки перед ямою i руками став розгрiбати землю. Адамадзе допомагав йому, i за кiлька хвилин вони пiдняли невелику, довгасту, але важку металеву коробку, на якiй налипла земля.
      Швидкими рухами Адамадзе зчистив ту землю саперною лопаткою i спробував пiдняти кришку коробки. Вона була замкнена на внутрiшнi замочки i не пiддавалася.
      Тодi гауптштурмфюрер забрав у князя цю коробку, поклав її на землю i лезом лопати, просунутим пiд замочки, зламав їх. Кришка коробки пiднялася, i очам вiдкрилася казкова картина. Навiть у похмурому свiтлi зимового дня алмази, сапфiри, смарагди блищали, променилися, палахкотiли, грали барвами.
      Усi стояли над цiєю красою як завороженi. Апостолов, про якого забули, раптом упав на землю i став хапатися за коробку. Адамадзе узяв його за комiр, пiдняв, як малу дитину, i вiдкинув на землю подалi вiд коробки.
      Молодий полiцай, рокривши рота, очманiло дивився на небачене багатство i раптом, озираючись, дико завищав. Вiн помiтив, як гауптштурмфюрер швидким рухом вихопив пiстолет.
      Грiм пострiлу у вiльному вiд листя зимовому лiсi полетiв ген-ген до безкраю. Гайвороння злякано спурхнуло i загалдiло над кронами. Полiцай упав на землю, пошкрiб в агонiї пальцями снiг бiля коробки з коштовностями, немов востаннє хотiв дотягтися до них, i затих.
      Краєм ока Курт Раух помiтив, що Адамадзе зняв автомат iз плеча i тримав палець на гашетцi.
      Апостолов схопився на ноги i, петляючи, мов заєць, побiг лiсом.
      - Стрiляй!- наказав Адамадзе гауптштурмфюрер. - Стрiляй!
      Проте князь не повертав дуло автомата в бiк втiкача, а мовчки скоса стежив за Раухом. Чи боявся, що, поки буде цiлитися в Апостолова, Раух, скориставшись зручною миттю, вистрелить в нього, чи пожалiв нещасного банкiра, який так i не став його тестем.
      - Нехай собi. Вiн для нас не шкiдливий, - вiдповiв Адамадзе, зiрко стежачи за напрямом ствола парабелума гауптштурмфюрера, При найменшому небезпечному поруху вiн миттю натиснув би гашетку свого автомата.
      - Так що?- спитав коротко, не мiняючи пози. - Над викопаним скарбом знайдуть ще двох дуелянтiв-самогубцiв?
      Раух мовчав.
      - Ставимо водночас зброю на запобiжник, не змiнюючи пози, - додав Адамадзе владним тоном. Вiн мiг так триматися - в його руках була бiльш грiзна зброя - автомат з повним диском патронiв. I це вже був не той тапер з кафе "Едельвейс", з яким колись познайомила з Раухом спiвачка Люцiя.
      Певно, гауптштурмфюрер зрозумiв, що сила на боцi князя. Вiн кивнув, теж не змiнюючи пози.
      - Рахую до трьох, гер Раух... I не раджу хитрувати. В мене теж є досвiд. У вас набутий тiльки в пiдвальних катiвнях, та ще й з пiдручними. У мене - колонiальний... Ну, рахую... раз...
      - Два, - сказав Раух.
      - Три!..
      Адамадзе побачив, що гауптштурмфюрер пiдiймає великий палень руки до запобiжника повiльнiше, нiж: годиться.
      - Стоп, гер Раух! Повторимо. Рахую знову, але майте на увазi: ще раз затримаєтесь, змушений буду натиснути на гашетку... Не будьте жаднюгою, вам i половини цього добра вистачить - i вам, i дiтям вашим, онукам i правнукам, якщо вони у вас будуть колись... Отже, рахую... раз... два... три..
      Обоє одночасно поставали зброю на запобiжники, i обоє одночасно полегшено зiтхнули.
      - Тепер, - запропонував Адамадзе, - витягнемо обойми i висиплемо патрони на землю. Згода? Раух кивнув.
      - Ну, знову рахую... раз... два... три..
      Коли патрони полетiли вниз, князь узяв автомат на ремiнь, гауптштурмфюрер сховав пiстолет у кобуру i пробурчав:
      - Тепер ми обеззброєнi.
      - Зате живi, - з посмiхом парирував йому Адамадзе. - А знаєте, ви дуже ризикували. Ви стояли до мене пiд таким кутом, що менi легше було б вас зрешетити, нiж вам стрельнути в мене. Оцiнiть моє благородство, гер гауптштурмфюрере.
      - Хтозна. Думаю, вам i однiєї моєї кулi вистачило б, не треба й автоматної черги.
      Поки компаньйони торгувалися i тягли жеребки життя i смертi, Павло Амвросiйовкч Апостолов зник з очей. Обоє тiльки зараз звернули увагу на те, що його нiде не видно.
      - Пропаде, - пожалiв Адамадзе. - Замерзне в лiсi або загине голодною смертю.
      Раух на те тiльки знизав плечима. Цi слов'яни абсолютно незрозумiлi люди. Ну що тепер цьому князю до якогось божевiльного?
      Гауптштурмфюрер нахилився, закрив пошкоджену кришку коробки i запхав її у мiшок. Князь хотiв пiдняти мiношукач i лопату.
      - Покиньте, - зневажливо зауважив Раух.
      - А. що з цим?- спитав Адамадзе, кивнувши на труп полiцая.
      - Ворогiв рейху ми не ховаємо, - жорстко вiдмовив гауптштурмфюрер, пiдiймаючи на плечi мiшок iз металевою скринькою. - Важкенька, - з приємнiстю мовив далi, маючи на увазi скриньку.
      - Я можу понести, - запропонував Адамадзе.
      - Нi, нi, - заперечив Раух. - Своя ноша. У вас, здається, кажуть: свiй тягар не тяжить. Хе... хе, - вiн нарештi теж задоволене посмiхнувся.
      - До речi, половина у мiшку чужа, - в тон йому нагадав князь.
      - Нiчого, нiчого... А ви будете мене i скарб охороняти...
      Вони рушили пологим схилом яру, пiднялися на вiльний простiр i попрямували до села.
      ...Товарно-пасажирський поїзд Харкiв - Київ, який ходив дуже нерегулярно, в цей день зовсiм застряг пiд Харковом, де партизани зiрвали мiст. Диспетчер сказав гауптштурмфюреровi, що пiд вечiр через станцiю має проходити з Кременчука вiйськовий ешелон, який тут зупинятиметься.
      Уже лягали на землю важкi зимовi присмерки, коли ешелон, постукуючи на стрiлках, став уповiльнювати хiд. Раух знайшов пiдполковника, начальника поїзда, вiдрекомендувався i попросив окреме купе, бо везе документи державної ваги.
      Через кiлька хвилин вiн i Адамадзе сидiли у купе пасажирського вагона, причепленого до вiйськового ешелону з танками.
      Поїзд, пришвидшуючи хiд, м'яко постукував на рейках, вагон приємно погойдувало, i промерзлi в лiсi пiсля безсонної ночi у хатi старости, повнiй блощиць, гауптштурмфюрер i Адамадзе ледве переборювали сон. Вiд втоми нудило. Нервовий стрес, який цiлий день мiцно тримав їх у своїх лабетах, потроху спадав, i очi самi заплющувалися. Проте вони мусили тримати їх вiдкритими i сторожко стежити один за одним i, головне, за мiшком з коробкою коштовностей. Постелi в купе не було, i Раух поклав мiшок у кутку лави, накривши, як подушкою, своєю утепленою чорною шинеллю iз хутровою облямiвкою.
      Вiн не лягав, боячись заснути, i так само, як Адамадзе, сидiв, ледь похитуючись, раз у раз схоплюючись i розплющуючи очi, щоб переконатися, що князь так само, як i вiн, незворушно сидить навпроти за столиком, i заспокiйливо вiдчути бiля свого тiла ребра залiзної коробки, накритої шинеллю.
      Кожний з партнерiв складав у думцi свої плани.
      Для гауптштурмфюрера головним завданням було спокiйно, без будь-яких ексцесiв, дiстатися до Києва, а там, прямо на станцiї, наказати схопити Адамадзе i, запроторивши у свою гестапiвську катiвню, знищити, позбувшись таким чином єдиного свiдка злочину проти iнтересiв Гаймат. Курту Рауху, незважаючи на свої заслуги i чин, треба було врятувати не тiльки коштовностi, а й саме життя. Адже так само, як вiн знищить у Києвi колишнього князя, знищать i його вищi бонзи, якщо пронюхають про незлiченнi багатства Апостолова. "Дойчланд, Дойчланд - юбер алес!" [1] Крiм, звичайно, багатства. ------[1] "Нiмеччина, Нiмеччина понад усе!" (Нiм.) ------
      Отже, щоб не привернути до себе уваги, вiн не може непомiтно позбутися зараз, у ешелонi, цього слов'янського виродка... Головне - тихо, непомiтно, вужем прослизнути у свою нору i сховати в нiй цiнностi. Найменша необачнiсть може привести до краху. Йому треба боятися абсолютно всiх i всього, адже навколо такого багатства створюється наелектризоване поле кровi i смертi...
      Адамадзе тим часом думав свою гiрку думу. Вiн їхав назустрiч смертi. Розумiв, що гауптштурмфюрер зараз обмiрковує спосiб тихенько розправитися з ним i вiдкладає це тiльки до приходу ешелону у Київ. Дорогою можна було б втекти вiд нього. Але князь хотiв не тiльки врятувати життя, але й багатство, яке вiн вважав своїм. Зрозумiло, подбати про це треба саме тепер, поки ешелон в дорозi. Але як це зробити? Смiливостi надавало йому те, що гауптштурмфюрер був обеззброєний, - жодного патрона в парабелумi, - i те, що вiдчував себе господарем знайденого добра, а гауптштурмфюрера грабiжником, з яким має право боротися до кiнця.
      Двоє спiльникiв-ворогiв сторожко похитувалися один проти одного на протилежних полицях вагона, i поїзд нiс їх усе далi в нiч.
      Десь за годину Адамадзе, помiтивши, що гауптштурмфюрер, спершись лiктем на столик, кiлька секунд пiдряд не розплющує очей, обережно торкнувся мiшка. Самими кiнчиками пальцiв учепився у мiшковину i потяг її на себе. Раух хитнувся, розплющив очi, кинув дикий погляд на князя, що вже забрав свою руку вiд мiшка, i, вiдчувши пiд боком твердий рiжок коробки, заспокоївся.
      Але сон був дужчий вiд гауптштурмфюрера, i Раух знову заплющив очi.
      Адамадзе повторив свiй прийом. Не поспiшаючи, сантиметр за сантиметром, сторожко зупиняючись, витягав з-пiд боку Рауха мiшок з коробкою. Прокидаючись на мить, той не вiдчував небезпеки - коробка була поруч. Як на щастя князя, ешелон уповiльнив хiд, ледве повз, i можна було стрибнути з вагона.
      Коли залишилося Адамадзе лише кiлька сантиметрiв, щоб повнiстю витягти коробку, нерви його не витримали. Вiн смикнув дужче, нiж слiд було, i, схопивши коробку обома руками, вискочив у коридор, їхнє купе було першим вiд тамбура i князь, опинившись в ньому, кинувся вiдчиняти дверi. Чорна нiч розкрила свої обiйми. В обличчя вдарив холодний вiтер iз снiгом i на мить ошелешив його. Секундна затримка стала фатальною для Адамадзе. Гауптштурмфюрер наздогнав його i вчепився в мiшок. Мовчки, важко дихаючи, вони боролися у тамбурi, видираючи один в одного здобич. Зимовий вiтер лiпив їм в обличчя колючим снiгом, та в гарячцi борнi вони цього не вiдчували.
      Нарештi гауптштурмфюрер, молодший i мiцнiший вiд Адамадзе, в якусь мить зловчився i збив князя на порозi з нiг. Той, хапаючись за стiни вагона, випустив з рук мiшок i упав униз, у чорну снiгову круговерть.
      Тим часом ешелон, минувши станцiю, уже збiльшував хiд. Курт Раух зачинив дверi вагона i, похитуючись, кульгаючи, повернувся iз здобиччю у коридор. У коридорi було темно i порожньо, i вiн полегшено зiтхнув...
      16
      Це була вузька нарада оперативно-слiдчої групи, якщо її так можна було назвати, учасником якої були тiльки двоє: слiдчий Спiвак i капiтан Андрiйко. Строки розшуку i слiдства пiдтискали, радилися майже щодня, i вiдривати усiх причетних до розшуку убивцi Гальчинської для участi у нарадах було недоцiльно. Основнi питання здебiльшого вирiшували при коротких зустрiчах слiдчий Спiвак i капiтан.
      Цього разу Андрiйко порадував радника юстицiї тим, що знайшов, хто ховався пiд лiтерою "С" у записнику убитої жiнки: Хоча це був гаданий висновок, адже, крiм Славова, можливо, iснував серед знайомих Гальчинської ще якийсь "С", але з усiх бокiв Славов-Громославов найбiльше пiдходив до версiї "убивця - "С". З розповiдей знайомих i спiвробiтникiв Славова, це був високий молодик з кущиками чорних вусикiв пiд носом, нервовий. Помiтною рисою характеру була жадiбнiсть. Ласий до грошей, вiн цiкавився багатими жiнками, навiть якийсь час жив на утриманнi буфетницi з ресторану що годувала i одягала його. Закiнчив у свiй час музичне училище, працював хормейстером по великих клубах, непогано грав на гiтарi i спiвав, але виступав тiльки у платних концертах.
      Словесний портрет актора i диригента Громославова цiлком спiвпадав з уявним образом потенцiального убивцi Гальчинської, тим бiльше що, з розповiдей хористок, вiн з якогось часу видiлив з усiх, навiть молодих i гарненьких, стару Гальчинську i став вiдверто упадати бiля неї.
      Але подальше повiдомлення капiтана про те, що, як виявилося, Вiктор Iванович Славов чотири мiсяцi тому виїхав з Києва, помiнявши квартиру на Севастополь, позбавило слiдчого оптимiзму.
      - Так усе гарно складалося, зав'язувалося в один вузол, поскаржився капiтан. - Подумайте тiльки: з'ясували, хто ховається пiд "С", установили, що це приятель Гальчинської, а тут раптом - давно виїхав! Втiм, - закiнчив свою розповiдь Андрiйко, - ми перевiримо, чи не з'являвся вiн за цей час у Києвi, чи не заходив до Гальчинської.
      - Цiлком можливо, - ухопився за цей план Спiвак: - Це, правда, не дуже просто. Але наша мiлiцiя, я сподiваюсь, легко встановить iстину, - пiдлестився слiдчий.
      - Якщо Славов користувався послугами Аерофлоту, - зауважив капiтан. - Там записують прiзвище за паспортом пасажира. Перевiримо корiнцi квиткiв... Але якщо приїхав поїздом чи машиною, буде складнiше. Та й iз авiаторами непросто. Кожної доби з обох аеропортiв Жулян i Борисполя вилiтають десятки лiтакiв iз сотнями пасажирiв на борту в усi областi i мiста Союзу, а так само i за кордон. Якщо перевiряти, скажiмо, весь грудень до кiнця року, а може, трохи й пiсля нього, то доведеться переглянути сотнi тисяч або й бiльше корiнцiв. Збожеволiти! Кожний корiнець перегорни, уважно прочитай прiзвище...
      - Але наш карний розшук роботи не боїться.
      - Еге ж, - почухав потилицю капiтан, - кепкуєте! А доведеться i вам посидiти за тими корiнцями. Ми вам дозволимо, - пожартував Андрiйко. - Та коли говорити серйозно, - додав вiн, - доведеться попросити у начальника людей. Самим нам не впоратися.
      - Гаразд, - пiдсумував Спiвак, потираючи щоки i нiс. - Що iще у нас є, Остапе Володимировичу?
      - Та наче нiчого, якщо не рахувати, що менi знову снився есесiвець, що на фото.
      - Та ну вас, - засмiявся радник юстицiї. - Так i в мене часом бувало: щось втелющиться в голову i переслiдує як мара.
      - Та я нiчого, просто так, - признався капiтан. - Є деякi додатковi деталi про Бородiя, але вони не мiняють картини. Працюємо й над версiєю "племiнницi", успiху поки що нема.
      - А знаєте, що я вам скажу, Остапе Володимировичу, щодо племiнниць, - зауважив Спiвак, - вбивство чи не вбивство, а обох все одно доведеться притягати до карної вiдповiдальностi по статтi сто сороковiй за крадiжку майна, особливо огидної, аморальної, оскiльки крадено у мертвої людини, коли господар, у даному разi Гальчинська, не мiг захистити своє добро. Або навiть по статтi двiстi шiстдесятiй - як за мародерство.
      - Маєте рацiю, Петре Яковичу, - погодився капiтан. - Жiночки хоч i не кримiногеннi особи, але правопорушення є, i закон має сказати своє слово,
      - Так, у вас все, Остапе Володимировичу?- повернувся до справи убивства Гальчинської радник юстицiї.
      - Та наче все на сьогоднi.
      - Тодi слухайте, - продовжив Спiвак. - Учора на другому допитi лiкар Шумейкова дещо згадала. Вона розповiла, що Людмила Гальчинська давно збиралася поїхати в Баку щось продати з коштовностей, бо їй знадобилися грошi. Проте так i не з'їздила. Вона довго вагалася. Шумейкова сказала: "Боялася покинути хату, хоч i не признавалася в цьому. Я запропонувала, що поживу у неї, поки вона буде в Баку, так Людмила Йосипiвна чомусь страшенно розгнiвалася... На моє запитання: "Чому збиралася саме в Баку?" Шумейкова вiдповiла: "Не знаю". Так само Шумейкова не знає, до кого конкретно в Баку збиралася звернутися Гальчинська... Але, певно, хтось iз знайомих або й родичiв, ще нами не виявлених, у неї в Баку є... Яка ваша думка з приводу цього факту?
      - Будемо опрацьовувати як ще одну версiю?- запитально подивився на слiдчого капiтан. Проте, оскiльки той мовчав, додав: - Але матерiалу навiть не нуль, а нуль з мiнусом... Єдине, що можемо зараз зробити, то це попросити бакинцiв, якi тримають на оцi своїх скупникiв коштовностей, що-небудь з'ясувати... Якщо їм пощастить установити, що Гальчинська хоч раз приїздила в Баку i до кого... тодi ми серйозно i за цю версiю вiзьмемось, я так думаю... А поки що розпорошувати сили не слiд...
      У цей момент у дверi кабiнету Андрiйка постукали.
      - Увiйдiть!- вигукнув капiтан i, повернувшись до Спiвака, сказав: - Я приготував невеличкий сюрприз.
      Дверi вiдчинилися. Це справдi була несподiванка для Спiвака. У дверях стояв полковник Коваль. Вiн скинув волохату хутряну шапку i урочисто промовив:
      - Здравiя бажаю!
      Андрiйко пiдхопився з-за столу. Спiвак теж пiдвiвся i простяг руку полковниковi:
      - Скiльки лiт, скiльки зим! Я вже думав, що ви десь узяли дiлянку i огiрки вирощуєте в теплицях... Хiба можна отак зникати?.. Прекрасний сюрприз ви приготували, Остапе Володимировичу, - повернувся до капiтана.
      - Для мене це теж приємна несподiванка, Петре Яковичу, - сказав Коваль. - Радий вас бачити.
      - Як живете, як справи?- поцiкавився Коваль, роздягаючись Проценти ростуть? Я маю на увазi розкритi справи.
      Дмитро Iванович давненько не вiдвiдував мiське управлiння i з цiкавiстю розглядався, чи змiнилося щось вiдтодi, як вiн пiшов на пенсiю. Зараз йому здавалося, що все не так, як було.
      - Проценти ростуть, але кiлькiсть нерозкритих справ теж росте. Злочиннiсть збiльшується. Борсаємось, як жаба в болотi, нiяк не вилiземо на сухе мiсце. Та ви нашi болячки i без нас знаєте. На собi вiдчували Одне слово, легше працювати не стало... - говорив капiтан Андрiйко. - От i зараз цiкава випливла справа, i хочемо з вами порадитися. Тому i потурбував вас, Дмитре Iвановичу. Адже так? звернувся вiн до Спiвака...
      - Безумовно, - вiдповiв радник, юстицiї. - Але не приховуйте, Остапе Володимировичу, що про це ми з вами давно мрiяли, коли не змогли знайти вiдповiдь на запитання: "Звiдки у Людмили Гальчинської таке багатство?"
      Спiвак розумiв, що запрошення капiтаном Коваля жодною мiрою не є акцiєю на зло йому.
      Полковник Коваль щиро поважав Спiвака, зблизившись з ним, коли разом розслiдували кiлька кримiнальних справ. Радник юстицiї був професiоналом високого класу. Бiда прокуратури, як вважав Дмитро Iванович, який мав великий досвiд спiвпрацi з нею, що слiдство проводять звичайно молодi працiвники, люди лише з кiлькарiчним практичним досвiдом. Тiльки-но такий слiдчий вб'ється в пiр'я, набере досвiду, як його висувають у прокурори, а на його мiсце приходить новий випускник юрфаку. Таким чином слiдчi найчастiше є просто резервом для юридичної номенклатури. Спiвак працював слiдчим довго i не згоджувався на вищу, прокурорську, посаду. Вiн любив практичну роботу, щоденну боротьбу iз конкретним злом. В свою чергу, радник юстицiї знав полковника Коваля не тiльки iз розповiдей спiвробiтникiв, не тiльки iз сищицьких легенд про нього, газети "Радянський мiлiцiонер" та iнших друкованих органiв. Працюючи разом з Дмитром Iвановичем, вiн не раз захоплювався гострим розумом, тонкою логiкою, iнтуїцiєю полковника, його спiвчуттям до людини, хто б вона не була.
      - Ну що ж, - промовив капiтан Андрiйко. - Перейдемо, Дмитре Iвановичу, до наших баранiв, як ви любите говорити... У нас тут цiкава справа. Пам'ятаєте, як ми з вами розшукували убивцю реемiгранта з Канади Гущака i скарб Харкiвського банку Апостолова, що його було вивезено i сховано у двадцятих роках?..
      Коваль закивав.
      Вiн уважно розглядав капiтана Андрiйка. Давно не зустрiчався iз своїм колишнiм помiчником i тепер дивувався, як той змiнився за цi роки. Андрiйко погладшав, здавалося, став не таким поворотким i рухливим, i шрам на щоцi, огрубiвши, надав обличчю бiльшої суворостi.
      Капiтан далi коротко розповiв про убивство Людмили Гальчинської i сказав, що порадитись iз полковником його наштовхнула дивна схожiсть знайдених в убитої жiнки коштовностей на тi стрази, пiдробки iз простого скла пiд алмази, якi були знайденi пiд час будiвництва нафтопроводу пiд Києвом. Тодi юрисконсультом Козубом було убито Андрiя Гущака.
      - Спочатку, коли вперше побачив їх, - говорив далi капiтан, я не повiрив своїм очам, а чим бiльше мiркував над цим, усе дужче переконувався, що не помилився. Однак одна голова добре, а три, -капiтан посмiхнувся в бiк Спiвака, - краще. I думаю, що зараз ми розрубаємо цей вузол. Не заперечуєте, Петро Яковичу?- спитав капiтан, витягаючи з кишенi ключ i прямуючи до високого металевого сейфа у кутку кабiнета. - Правда, без понятих ми нiби порушуємо закон, але потiм знову опечатаємо... Хочу вам, Дмитре Iвановичу показати цi речi... Признаєте чи нi?
      Вiн iще раз глянув на Спiвака. Той мовчки кивнув.
      - Ми тут у себе тримаємо як речовi докази... А вам показуємо для пiзнання. Маємо право, якщо вважати це звичайним слiдчим експериментом; - хитро посмiхнувся Андрiйко. - Тiльки так.
      - Протокол будете складати? - в свою чергу пожартував полковник. - Правопорушники!
      - На цей раз обiйдемося без нього, Дмитре Iвановичу.
      Поки капiтан вiдчиняв замки сейфа, виймав скриньку з коштовностями, знайденими у Гальчинської, у пам'ятi Коваля перебiгла давня iсторiя розшукiв убивцi реемiгранта Гущака, якi вiн проводив разом з Андрiйком, тодi ще лейтенантом...
      Це було в роки громадянської вiйни. Ховаючи вiд бiльшовикiв цiнностi Кредитного банку, що iснував у тодiшнiй столицi України Харковi, керуючий банком Апостолов за допомогою анархiстського загону на чолi з отаманом Андрiєм Гущаком вивiз i закопав коштовностi бiля залiзничної станцiї Лiсова, пiд Києвом. Мiсце було вiдоме тiльки трьом: самому Апостолову, Андрiю Гущаку i, як виявилося пiзнiше, ще й колишньому спiвробiтнику чека Козубу.
      Через багато рокiв пiсля Великої Вiтчизняної вiйни постарiлий Гущак, який втiк пiсля цiєї акцiї, вирiшив повернутися на Україну i вiддати Батькiвщинi схованi ним i Апостоловим багатства. Тим часом колишнiй банкiр опинився у психiатричнiй лiкарнi, бо зазнав тодi ж тяжкого стресу, до якого спричинилася втрата багатства i сiм'ї.
      По дорозi до сховки на станцiї Лiсовiй реемiгранта Гущака пiдстерiг Козуб, який i штовхнув колишнього спiльника пiд колеса електрички... Та нiхто з них не знав, що у сховку на Лiсовiй Апостолов поклав не справжнi алмази, а так званi "стрази" - пiдробку i що на цю сховку, прокладаючи трасу газопроводу, давно натрапили будiвельники, якi й здали знахiдку до музею...
      Тепер виявилося, що справжнi коштовностi були в iншому мiсцi i невiдомо як потрапили до рук спiвачки Людмили Гальчинської...
      Капiтан обережно вiдчинив дерев'яну скриньку, у якiй тепер зберiгалися знайденi коштовностi, i блиск дiамантiв освiтив кiмнату.
      Полковник Коваль схилився, над ними. Пiсля розслiдування справи загибелi реемiгранта Гущака бiля станцiї Лiсової вiн поцiкавився вмiстом скарбу, схованого Гущаком там. Виявилося, що в тому тайнику, випадково розкопаному будiвельниками, були рiзнi фiнансовi документи, векселi внутрiшнi i закордоннi, якi втратили свою силу, i трохи iноземної валюти. Крiм того, у окремому шкiряному саквояжi лежали загорнутi в замшу алмази та iнше дорогоцiнне камiння, кiлька золотих перснiв з дiамантами. Як виявилося, усi дорогоцiннi камiнцi, серед них i великi алмази, були майстерною пiдробкою iз звичайного скла, що їх називають "стразами", а золотi перснi - iз мiдяного сплаву.
      - Так, вони, вони... такi самi... - зрештою вимовив Коваль.
      - Ювелiрною експертизою встановлено, що справжнi, - зауважив радник юстицiї...
      - Я добре пам'ятаю оцей дiамант, - показав полковник на великий прозорий камiнець, що мiнився свiтлими вогнями. I сережки дуже схожi. - Пiсля самогубства Козуба ми з Остапом Володимировичем ходили до музею, де зберiгалися тi фальшивки, цiкавилися: що ж було знайдено будiвельниками, заради чого Козуб пiшов на вбивство, - пояснив Коваль Спiваку. - Так, Остапе Володимировичу?
      - I не раз. Я, наприклад, заходив до музею тричi.
      - Що ж виходить? - мiркував вголос полковник. - Виходить, що у Апостолова були двi сховки. Одна з фальшивими алмазами, а друга iз справжнiми. I Гущак знав про обидвi... Чого вiн спочатку подався у Лiсову, де були фальшивi?
      - Думаю, йому кортiло подивитися одну й другу, - сказав Андрiйко. - Тiльки до другої, а втiм, i до першої, вiн таки не добрався... Перешкодив Козуб...
      - Якби дiзнатися, де була сховка iз цими справжнiми дiамантами, - зауважив Коваль. - Ясно, що цi кiлька дрiбничок не складають усього скарбу. Де ж решта? Думаю, не могла ця сама Гальчинська пустити за вiтром скарби цiлого банку.
      - Так. Вона не дуже шикувала, хоч нi в чому собi не вiдмовляла, - сказав Спiвак,
      - Навiть у платних коханцях! - вкинув капiтан.
      - Але як це все потрапило до її рук - от у чому питання. Звичайна естрадна спiвачка нiбито без якихось широких зв'язкiв... - говорив далi радник юстицiї.
      - Якщо не брати до уваги того гестапiвця, бiс його мамi! - вкинув капiтан.
      - Ну, не привiз же вiн їй цiнностi з Берлiна!
      - Може, Апостолов саме в неї i ховав, тут була та сама друга його сховка, - припустив капiтан,
      - Нi, нi! - категорично вiдкинув таку версiю Коваль. - Навiть найулюбленiшiй коханцi Апостолов не довiрив би такi скарби. Крiм усього, у нього в той час була молода дружина, колишня вихователька доньки Клави, iм'я її, здається, було Єфросинiя Iванiвна, їй у крайньому разi довiрив би.
      - Навряд, Дмитре Iвановичу. До неї першої прийшли б з обшуком.
      - Бачу, що ця знахiдка у Гальчинської породжує бiльше запитань, нiж є вiдповiдей, - зiтхнув Спiвак. - Але тим часом нам треба шукати вбивцю Гальчинської.
      - Добре, повернемось до наших баранiв, - посмiхнувся Андрiйко, навмисне вживаючи улюблену приказку Коваля.
      Дмитро Iванович зрозумiв капiтана i у вiдповiдь добродушно кивнув: мовляв, повертайтеся, Остапе Володимировичу, до ваших баранiв, до ваших справ, я не маю претензiй...
      17
      Час минав, Минали днi, мiсяцi. Громами, пожежами, вибухами прокотилася над головою Люцiї на захiд вiйна. Київ було визволено, i мiсто потроху поверталося до нормального життя. Центральний проспект - Хрещатик - i прилеглi до нього вулицi iще лежали в руїнах. Влiтку досить було найменшого подуву вiтру, щоб над купами цегли рудим туманом пiдiймався у повiтря тонкий пил. Люди обережно ходили по вузьких, нерiвних стежках серед битої цегли. Ще було голодно у мiстi, люди жили гаслами i надiями. Панувала ейфорiя, яка охопила все суспiльство, загальне пiднесення духу, яке долало навiть гiркий сум за полеглими у вiйнi, за безвинними жертвами Молоха.
      Цього мирного сiчневого дня Люцiю, яка була на репетицiї хору, покликали до телефону. Вона здогадалася, хто може дзвонити, i притьмом побiгла до артистичної вбиральнi. Люцiя не помилилась: її новий приятель - майор з вiйськової комендатури Iгор Петрович Єпiфанцев - нагадував, щоб iшла на площу Калiнiна, де вiдбудеться акт вiдплати фашистським катам - прилюдна страта гестапiвцiв, якi лютували у Києвi.
      Люцiя подякувала, поклала трубку на важiль телефону i повiльно вийшла з кiмнати. Вона була збентежена, почуття її двоїлися, її тягло пiти на площу, власними очима побачити страшне видовище, i водночас щось стримувало її, мовби боялася за себе. Та зрештою чого їй нiяковiти, адже не її каратимуть, а їх. Що їй тi гестапiвцi?! Вона не служила у них. Сама їх боялася! А те, що приймала Курта, так то тiльки, щоб врятувати життя. Кожен тодi рятувався як мiг, i хто її звинуватить, що вона це робила у свiй спосiб. Зрештою, вона теж жертва фашистiв - хiба не обдурив її пiдло гауптштурмфюрер, який втiк, покинувши її напризволяще...
      В останнi днi перед появою радянських вiйськ вона причаїлася у своїй квартирцi. В мiстi коїлося щось страшне, падали снаряди, мiни, нiмецькi команди вогнеметами палили будинки i пiдривали їх вибухiвкою. Навiть у вузькому промiжку мiж будинками висiв рожевий вiдблиск мiських пожеж. Курт подзвонив їй пiд вечiр, наказав готуватися до виїзду, сказав, що за годину приїде. Вона гарячково спакувала свiй чемодан i, радiсно знервована, ловлячи вухом шум мотора на вулицi, чекала Курта.
      Проте вiн не з'явився. Нi за годину. Нi за двi. Нi протягом ночi... Стомлена, позбавлена сил, Люцiя непомiтно для себе заснула, сидячи у крiслi.
      Прокинулась, коли над мiстом уже займався новий осiннiй день. Здавалося, уже нiколи бiльше не побачить Курта, не побачить Європи, що доля позбиткувалася з неї... їй стало дуже самотньо i лячно на душi, мучило передчуття повного краху пiсля того, як повернеться Радянська влада, яка знищить її маленький, виплеканий за два роки затишний свiт. Якийсь час вона ще надiялася, що Курт повернеться. Навiть коли радянськi вiйська увiйшли у Київ. Адже битва iще тривала... Особливо пiднеслася духом, коли нiмцi знову потiснили ворога i забрали назад Житомир, що був воротами до столицi... Проте сподiванням її не судилося здiйснитися...
      Люцiя повернулася до зали, де йшла репетицiя, не знаючи, що їй робити.
      Коли у мiстi остаточно встановилася Радянська влада, Люцiя пiшла ва-банк. Вона знайшла комендатуру i запропонувала свої послуги для художньої самодiяльностi. Там i познайомилася з майором - помiчником коменданта. Гарненька, привiтна спiванка, яка потерпала при нiмцях, справила на нього враження, i вiн почав виявляти до неї прихильнiсть. Зрештою влаштував її до ансамблю, органiзованого комендатурою, i Люцiя пiднеслася духом.
      Спiванка у залi тривала. Проте недовго. До зали заглянув черговий i сказав, що всiм треба йти на площу Калiнiна, де буде виконано вирок Вiйськового трибуналу над воєнними злочинцями
      Репетицiю припинили, i всi рушили на площу.
      Люцiя йшла в гуртi з усiма хористками, когось тримала пiд руку, жартувала, як усi, сама не тямлячи, що щебече, а на душi було мулько. Вона уже лаяла себе, що пiшла. Прагнула не видiлятися серед iнших - їй здавалося, що на обличчi у неї написано все її сум'яття.
      Округла площа Калiнiна у центрi мiста лежала в руїнах. Амфiтеатром її оточували високi купи битої червоної цегли, ледь припорошеної снiжком, - все, що залишилося вiд навколишнiх будинкiв. Люди видиралися по нiй вгору, щоб поглянути вниз на очищений вiд цегли центр, де пiдносилась дуже висока дерев'яна шибениця з кiлькома зашморгами на довгiй перекладинi, якi порожньо звисали, далеко не сягаючи землi.
      Засуджених ще не привезли.
      Ласкаве, по-зимовому притишене сонце проглядало крiзь хмари, пестило обличчя людей. Люцiї здавалося, що свiт на її очах подiляється навпiл: на тих, хто, гризучи насiння, жартуючи, стоїть на цегляних горбах, i на тих, кого ще немає тут, але яких мають привезти, їй було тяжко, бо вона була i серед одних, i серед других. Здригаючись вiд чекання страшного видовища, стоячи на криваво-червонiй цеглi, вона все ж була по цей сонячний бiк, де буяло життя, за яке вона завжди спритно чiплялася.
      Слушної хвилини, коли товаришки захопилися своїми розмовами, Люцiя непомiтно вислизнула з тiсного кола i спустилася вниз. Там, втративши з очей площу i шибеницю, вона стояла, не наважуючись пiти геть, їй здавалось, що в такому разi усi зрозумiють її настрiй.
      Та ось Люцiя почула, як дужче загомонiли вгорi люди, долетiли гнiвнi вигуки. Перемагаючи себе, пiднялася назад на вершечок цегляного горба. На площу в'їхали вантажiвки iз збитими з грубих дощок високими помостами, на кожному з яких стояло по двоє: один у чорнiй формi, без пояса, простоволосий, другий, поруч, - у радянськiй вiйськовiй формi, що супроводжував засудженого злочинця i мав виконати вирок. У Люцiї закалатало серце.
      Машини повiльно пiд'їхали пiд шибеницю i зупинилися так, щоб кожен засуджений опинився рiвненько пiд своїм зашморгом. З горбiв, здалеку, вони здавалися маленькими олов'яними солдатиками.
      Над площею, посиленi потужними рупорами, пролунали слова вироку, в якому перелiчувалися страхiтливi злочини гестапiвцiв. Грiзний голос, що долiтав, здавалося, з неба, тисячократно вiдлунював над головами.
      Нарештi вiн стих, i тиша запала над мiстом. Люцiя опустила очi додолу. Стояла нi жива нi мертва. Не могла дивитися i не могла втекти. Зрештою пiдвела голову. Виконавцi вироку вже примiряли зашморги над головами засуджених.
      Якийсь молодик, що опинився поруч Люцiї. звернувся до неї. Люцiя нiчого не почула. Вiн посмiхнувся. Жiнку пересмикнуло: "У таку хвилину!" Вона сердито вiдвернулася вiд молодого нахаби i вглядiлася в те, що вiдбувалося на площi. Там серед грiзної тишi виконавцi уже прилаштовували зашморги на шиях гестапiвцiв. Засудженi були мiцно припнутi до дощок i не могли вчинити опiр. Тiльки один щось вигукував, а iнший, який опинився найближче до того мiсця, де стояла Люцiя, пручався i усе намагався ударити головою в груди радянського офiцера.
      I раптом Люцiя голосно зойкнула. Незважаючи на вiддаль, вона упiзнала непокiрного гестапiвця - це був Раух!
      Бавлячись, вiн любив легенько буцати її головою. Тiльки тепер це був не грайливий порух, а безпомiчний протест проти смертi.
      Люцiя мало не зомлiла. Вона хитнулася i, якби не пiдтримав той самий залицяльник, певно, упала б. Так от чому в неї було таке тяжке передчуття! Вона вже не побачила, як за командою усi машини враз рушили з-пiд шибениць i залишенi без опори засудженi затанцювали, загойдалися у зашморгах.
      Молодий чоловiк допомiг їй зiйти униз, та, коли схотiв провести додому, Люцiя так гарикнула, що вiн миттю вiдчепився.
      Вона рушила через площу, з якої вже зняли вiйськове оточення i яка вирувала людьми. Дехто з цiкавiстю вглядався у колись страшних володарiв окупованого мiста, саме iм'я яких вкидало в дрож. Можливо, цим задовольнялося одвiчне людське прагнення справедливостi i вiра в те, що з чорною нiччю фашизму остаточно покiнчено. Iншi, хто мав бiду чавiть здалеку бачити цих монстрiв, переконувалися, що справедливої кари зазнали саме тi кривавi кати, котрi мордували людей. Не втримувалися кияни i вiд прокльонiв на адресу повiшаних. Скiльки жителiв мiста потерпiло вiд них! Майже кожна сiм'я зазнала втрат, пережила трагедiю окупацiї, голод i нестатки.
      Люди ще довго не розходилися з площi. Якась хвороблива сила тягла i Люцiю пiдiйти до Курта i глянути на нього. Але що вона сказала б йому подумки на прощання? Проклясти, як iншi? За що? Хiба тiльки за те, що обдурив, що обнадiяв щасливим життям у казковiй Європi? Нi, вiн сьогоднi сплатив усi свої борги на цiй площi... Можливо, просто не встиг з нею утекти вiд Радянської Армiї? Щось затримало його, i, не розрахувавши, вiн, такий меткий, спритний, дужий, не встиг вислизнути з рук ворогiв. Та нi, не вона його затримала, швидше за все вiн не встиг вчасно упоратися iз своїми справами...
      Люцiя не пiдiйшла близько до Курта, який, як i всi, гойдався над землею. Вона зупинилася вiддалiк, поглянула на таку знайому їй постать i вiдчула сльози на очах.
      Якийсь цибатий хлопчисько пiдскочив вгору i, дiставши Рауха, смикнув його за ногу. Люцiя дико закричала, хлопець перелякався i шмигнув у натовп, На Люцiю стали дивитися. Схаменувшись, вона рвучко вiдiйшла вiд шибеницi i потовпилася з усiма до вузького проходу на розбитий Хрещатик. Проте не встигла зробити i кiлькох крокiв, як почула своє iм'я. Злякано обернулася, її наздоганяв якийсь бородань.
      - Не впiзнаєш, Люцiє? - спитав чоловiк, мiцно узявши її пiд руку.
      - Пустiть, - вирвалася жiнка. - Який нахаба! Хулiган!
      - Люцiє, негарно цуратися старих друзiв, -- мовив чоловiк, вiдпустивши її руку. - А згадай: "Едельвейс", Гiллер "за пiвкiло маргарини..." - проспiвав чоловiк. - I, звичайно, гер гауптштурмфюрер... Втiм, з Раухом справи покiнченi...
      Люцiя уже упiзнала у бороданевi колишнього тапера i полiцая Антона Адамадзе.
      - Звiдки ти взявся? - знайшлася спитати. - Я вже думала, десь пропав...
      - Руки у твого Курта були довгi, але мене вiн все-таки не дiстав, - засмiявся Адамадзе.
      Люцiя намагалася не виказувати свого страху перед ним, бо знала, що нiчого доброго ця зустрiч їй не принесе.
      - А що ви з ним не подiлили, з Куртом?
      - Ось про це я хочу у тебе спитати... Вiн не залишав тобi якогось спадку, гарненьких камiнцiв тощо? Може, ти й не знаєш нiчого про довгасту металеву коробку? Га?
      Люцiю немов вкинули в окрiп. Так, у Курта була коробка, яку вiн чомусь не тримав на своїй квартирi, а у неї, не дозволяючи пiд страхом смертi торкатися її.
      - Нi про яку коробку я нiчого не знаю.
      - Але, - єхидно посмiхнувся Адамадзе, кивнувши в бiк площi, вiд якої вони вже вiдiйшли, - з собою на той свiт вiн нiчого не забрав.
      - Я нiчого не знаю, - вперто повторила Люцiя.
      - Ну, гаразд, ми про це ще поговоримо. Дай менi свою адресу.
      - Нащо тобi моя адреса?
      - Хочу в гостi, хоч ти i не запрошуєш.
      Люцiя промовчала.
      - Хiба я вже такий нiкчемний парубок? - i далi жартував Адамадзе. - Правда, на мою бороду багато срiбла вiдтодi, як ми попрощались, просипалось. Та це не бiда... Досi я був толерантний до тебе. Тримався осторонь. Не залицявся. Не заважав тобi любитися з гауптштурмфюрером. А тим часом у моєму серцi, можливо, теж бурхало полум'я кохання до тебе...
      Вiд жартiв Адамадзе Люцiю кидало в жар. Все це було схоже на знущання.
      - Iди ти пiд три чорти! - не витримавши, визвiрилася вона. - I на очi бiльше менi не потрапляй, бо i на тебе у мене зашморг знайдеться.
      Коли Адамадзе, дружньо змахнувши рукою, пiшов цегляною стежкою до Хрещатика, Люцiя не зразу оговталась. Якусь хвилину стояла на мiсцi, а потiм кинулася не додому, а до вiйськової комендатури.
      Люцiя заглянула до кабiнету помiчника коменданта. Майор, побачивши її, пiдвiвся з-за столу, покинув офiцера, з яким розмовляв, i поспiшив назустрiч. Єпiфанцев був такий же молодий i стрункий, як Раух. Якби не радянська форма на майорi, їх можна було б сплутати. Люцiї на мить навiть здалося, що Курт воскрес. Втiм, хiба сплутаєш мертве iз живим?! Курт завжди був похмурим, часто знервований i злий навiть, а Єпiфанцев, йдучи килимовою дорiжкою до Люцiї, привiтно посмiхався.
      - Вiтаю, Людмило Йосипiвно, - промовив вiн, - подаючи руку. Були на площi? Ви дуже блiда.
      - Так. I досi тiпає. Цi видовища не для мене. Я їх достатньо надивилася в окупацiї.
      - Тут є певна рiзниця, - зауважив майор, однак не втрачаючи доброзичливої посмiшки.
      - Ах, - манiрно зойкнула Люцiя, - слабке жiноче серце усяка смерть вражає.
      - Розумiю, розумiю, - погодився Єпiфанцев, чекаючи вiд жiнки пояснення її появи у комендатурi.
      - Та головне не в цьому, Iгоре Петровичу, а в тому, що я побачила потiм, йдучи з площi. Одних повiсили, а iншi злочинцi вiльно гуляють по Києву... Я, як радянська людина, прийшла щоб повiдомити...
      - Гуляють по Києву? - не второпав вiдразу майор. - Хто гуляє? Нiмцi?
      - Та нi, полiцаї. Побачила одного такого, що лютував разом з гестапiвцями.
      - Ви не помилилися?
      - Нi, я його не раз бачила. Це якийсь нiбито грузинський князь. Вiн вiрно служив нiмцям. Я спiвала в кафе, ви знаєте, з голоду, i вiн часто приходив туди, хоч кафе було тiльки для нiмцiв, сидiв у полiцейськiй формi в товариствi одного iз тих, кого зараз повiсили.
      - Прiзвище не знаєте?
      - Чула. Адамадзе Антон... Я його вiдразу впiзнала, хоч вiн вiдпустив велику бороду.
      Майор Єпiфанцев повернувся до столу, занотував на папiрцевi прiзвище полiцая.
      - Адреси, звичайно, не знаєте?
      Люцiя знизала плечима.
      - Дякуємо вам, Людмило Йосипiвно, - проводжаючи жiнку до дверей, сказав Єпiфанцев. - Ми його знайдемо, i своє вiн одержить... У вас iще є якiсь справи?
      - Нi, нi, Iгоре Петровичу. До побачення...
      I, втiшена, трохи заспокоєна, Люцiя вийшла з кабiнету.
      18
      Капiтан Андрiйко мав рацiю, коли передбачав тяжку i марудну роботу в Аерофлотi. З кiлькома працiвниками, видiленими начальством на допомогу оперативно-слiдчiй групi, вiн приїхав до агентства i зайшов до кiмнати, де аерофлотiвцi склали книжечки корiнцiв авiаквиткiв. Пiд стiнами кiмнати, мало не до стелi акуратними купками зводилися цi книжечки. Андрiйко аж головою труснув, вiдганяючи це видовище, як мару.
      Мила дiвчина в синiй iз золотом аерофлотiвськiй формi зрозумiла капiтана i спiвчутливо посмiхнулася.
      - Ну, що ж, браття, - звернувся Андрiйко до своїх помiчникiв. - Берiмося до дiла... Будемо сподiватися на успiх.., У нашiй роботi найголовнiше - терпiння. I впертiсть... Особливої уваги прошу до корiнцiв вiд двадцятого до двадцять п'ятого, двадцять шостого грудня... Ще раз нагадую прiзвище: Славов...
      У напруженому пошуку минуло два днi. За цi днi було перегорнуто, як i припускав капiтан, десятки тисяч корiнцiв. Прiзвища "Славов" на них досi не зустрiлося. Лише третього дня уранцi, коли переглядали квитки вже за двадцять третє грудня, почувся короткий, радiсний вигук:
      - Є!
      Усi пiдвели голови. Лейтенант Задорожний помахував книжкою корiнцiв.
      - Ось вiн, цей Славов!
      - Коли? - спитав Андрiйко, простягаючи руку за документом.
      - Двадцять третього. На Сочi, - задоволено вiдповiв лейтенант, - вiддаючи книжечку капiтановi.
      - Ну, слава богу, - полегшено зiтхнув той. Здавалося, не пропали їхнi пошуки i версiя пiдтверджувалася.
      - Поцiкавтесь, о котрiй годинi вiдбувся цей рейс, - попросив Задорожного капiтан.
      Андрiйко був задоволений успiхом лейтенанта, але йому не сподобався вираз обличчя свого молодшого колеги, коли той вигукнув: "Є!". Це був жорсткий, безжальний оскал переможця, який вполював здобич. Очi лейтенанта хворобливо блищали, на щоках випнулись жовна. I капiтановi на думку спав принцип Коваля. "У розшуку i слiдствi, - казав полковник, - насамперед збережiть людську моральнiсть i нiколи не забувайте, що ваш противник теж людина, а не дикий звiр... Не полюйте на нього, а встановлюйте iстину i вiдновлюйте справедливiсть". Капiтан давно уже помiчав, що у частини молодих працiвникiв карного розшуку помiтна безпiдставна жорстокiсть i у поглядах, i в дiях. Але, розумiючи, що це вiяння часу, тiльки з прикрiстю розводив руками.
      На термiновiй нарадi оперативно-слiдчої групи, яка вiдбулася через годину у прокуратурi, Андрiйко доповiдав:
      - Славов вилетiв на Сочi двадцять третього грудня першим рейсом. Рейс вiдбувся вночi, о четвертiй годинi... Якщо врахувати свiдчення Шумейкової, що її обiрвана розмова з Гальчинською сталася пiдвечiр двадцять другого, то подiї спiвпадають у часi... Має насторожити нас i такий факт: вигук Гальчинської, який почула по телефону Шумейкової: "О, як давно я тебе не бачила!" Можливо, це були останнi слова, вимовленi Гальчинською за життя... У нас є всi пiдстави зв'язати цей факт з убивством... Й справдi, Славов давно помiняв квартиру i виїхав до Севастополя. Природно, що Гальчинська давно його не бачила i її слова пiдтверджують нашу пiдозру.
      - Упiймати цього Славова i добряче притиснути. Вiн i признається, - вкинув лейтенант Задорожний.
      - У нас немає пiдстав, - заперечив Андрiйко. - I що це за норма: "притиснути?" Як ви це розумiєте?
      - Як на мене, тут все ясно.
      - Остап Володимирович має рацiю, - пiдтримав капiтана радник юстицiї. - У нас немає поки що прямих доказiв злочину Славова. Побiчних назбиралося, але потрiбнi прямi. До речi, - звернувся прямо до лейтенанта Спiвак, - цi побiчнi якраз i зiбрав особисто Остап Володимирович, виявив давнi зв'язки Гальчинської iз Славовим, факт обмiну квартири тощо... Але, як бачите, вiн поки що не наполягає на арештi... Нам iще слiд з'ясувати причину обмiну квартири Славовим на Севастополь, чому i коли прилiтав до Києва, чому вилетiв з Києва першим, нiчним, рейсом двадцять третього, чому на Сочi, а не до себе, в Севастополь, та iще багато що.
      - Доведеться брати вiдрядження, - зауважив капiтан. - Вивчити його тамтешнi, сочинськi, зв'язки, знайомства, спосiб життя... А тодi вже вирiшувати.
      - Так, - погодився радник юстицiї. - Сподiваюсь, мiсцева мiлiцiя, як годиться, допоможе вам.
      ...Сочi! Мiсто-мрiя, мiсто сонця i ласкавих хвиль, мiсто буяння духу, радостi. I мiсто великих грошей, трагедiй i кримiногенної обстановки. Навiть у сiчнi, в "мертвий" сезон, мiсто було повне сонця, приймало багато курортникiв, щоправда, вiдмiнних вiд лiтнiх мешканцiв фешенебельних готелiв - багатих гостей, господарських дiячiв, спекулянтiв, одягнених за останньою модою, професiйних повiй i просто випадкових заробiтчанок, якi, починаючи з весни, злiталися сюди, як метелики на вогонь. Пляжi були порожнi, хоч зрiдка на них з'являлися поодинокi вiдчайдухи спортсмени, якi стрибали у холоднi хвилi, люди товпилися здебiльшого на центральнiй вулицi, на Приморському бульварi.
      Капiтан Андрiйко i лейтенант Задорожний у цивiльних куртках прогулювалися серед вiдпочиваючих, не спускаючи очей з високого чоловiка у синьому iмпортному плащi i крислатому капелюсi, що захищав вiд сонця.
      Мiсцевий карний розшук на пiдставi окремого доручення, надiсланого телеграфом вiдразу пiсля наради у прокуратурi, до прильоту київських оперативникiв встановив нагляд за Славовим, який жив в одному з дорогих готелiв, поцiкавився, з ким вiн знайомий, чи не здавав якихось коштовностей у скупку. Тепер киянам належало довести справу до завершення.
      Славов видiлявся серед зимових гостей мiста, здебiльшого людей лiтнiх, хворих, з нездоровою жовтизною облич, яких не могло пiдсмажити навiть чорноморське сонце у спецiальних солярiях. Це були пенсiонери, службовцi середнього достатку, робiтники i колгоспники, яким путiвки надавалися здебiльшого взимку i якi приїздили до Сочi найбiльше заради мацестинських ванн.
      З того, як прогулювався Славов по Сочi, можна було зрозумiти, що певного плану вiдпочинку у нього немає, чоловiк просто тинявся по центру курортного мiста, знiчев'я розглядаючись навколо i iнодi зупиняючись бiля вiтрин крамниць.
      Капiтан Андрiйко звернув увагу на те, що, затримавшись на мить бiля вiтрини ювелiрної крамницi, Славов раптом засунув руку у внутрiшню кишеню плаща чи пiджака, нiби перевiряючи, чи не порожня вона. Потiм, заспокоївшись, оглянувся на перехожих i рушив далi. Неподалiк крамницi вiн наблизився до модно одягненої, дуже нафарбованої дiвчини, яку тримав пiд руку явно не по лiтах, як для неї, поважний чоловiк, i щось мовив їм.
      Чоловiк похитав головою, i вони пройшли повз Славова, не оглядаючись. Той трохи постояв на мiсцi, потiм повернувся назад, знову минув ювелiрну крамницю i знову зупинився, оглядаючи перехожих. Так вiн протягом пiвгодини прогулювався бiля цiєї крамницi, ще раз зупинив якогось курортника, а коли i той вiдмахнувся, сам рiшуче вiдчинив дверi ювелiрної.
      У крамницi, де вешталося кiлька чоловiк, якi знiчев'я розглядали виставленi у вiтринах золотi й срiбнi прикраси, Славов постояв бiля прилавка, а тодi нерiшуче наблизився до двох дiвчаток-продавщиць, що жваво обговорювали у кутку свої справи.
      Дiвчата не звертали на Славова жодної уваги. Чудовi психологи, вони з одного погляду зрозумiли, що серед людей, якi зайшли, немає потенцiйних покупцiв i тому повнiстю вiддалися своїм проблемам. Коли хормейстер подав голос, одна з продавщиць мигцем глянула на нього. Проте, не почувши конкретного запитання, бо Славов м'явся, мимрив, махнула рукою на вiтрини, мовляв, дивiться, вибирайте i не морочте без дiла голови. I, здихавшись неперспективного покупця, дiвчина повернулася до розмови.
      Славов потоптався на мiсцi i покiрно вiдiйшов до заскленої настiнної вiтрини.
      Андрiйко, який залишив лейтенанта на вулицi, попростував до крамницi слiдом за хормейстером. Тепер вiн теж iз удаваною цiкавiстю розглядав вiтрини. Його не здивувало те, що Славов не наважується прямо запропонувати тут свiй товар, хоч поведiнка хормейстера не пасувала образу жадiбної до грошей, рiшучої i жорстокої людини, яка вчинила вбивство. Капiтан розумiв, що Славов ще переживає психологiчну реакцiю, властиву убивцi, якого вже пiсля злочину охоплює духовна прострацiя, мовби вiн тiльки згодом осягнув трагiчнiсть свого злочину i страх вiдплати мiцно тримає його в лабетах, визначаючи усю подальшу поведiнку.
      Враховуючи цей стан Славова, а також те, що прямих доказiв його злочину немає, - як з'ясувалося, хормейстер до скупки нiчого не здавав, хоч i тинявся бiля неї, на "гарячому" не був спiйманий, капiтан вирiшив, що допомогти викрити вбивцю може тiльки раптова психологiчна атака.
      Ще трохи покрутившись у крамницi, Славов нi з чим вийшов на вулицю.
      Капiтан рушив услiд i через кiлька крокiв подав знак Задорожному.
      Обоє одночасно опинилися обабiч пiдозрюваного.
      - Славов Вiктор Iванович? - спитав Андрiйко.
      - Так, - вiдповiв той, пiдозрiло оглядаючи незнайомих людей.
      - Карний розшук, - пояснив капiтан, показуючи червоне посвiдчення iз позолоченими лiтерами. - Капiтан Андрiйко.
      - Та що ви! На якiй пiдставi?! - нарештi знайшов сили вимовити хормейстер.
      - Ви пiдозрюєтесь у вбивствi вашої знайомої Людмили Гальчинської, - жорстко мовив Андрiйко. - Йдiть iз нами. Ведiть себе спокiйно, попередив про всякий випадок. - Я не люблю ексцесiв.
      Славов внутрiшньо зламався вiдразу, обурення його прозвучало жалюгiдно, i, кинувши розгублений погляд на сонячнi стежки, що сяйно посмугували тротуари, на вiчнозелений олеандр та пишнi пальми, на далеке синє-синє, вкрите блискiтками море, вiн, здавалося, зовсiм втратив мову. Славов хотiв щось сказати, але на нього напала гикавка, яку не можна було зупинити. Капiтан Андрiйко, звiряючи по пам'ятi фото хормейстера iз живою натурою, пильно вглядався в його смагляве, невиразне, серповидне обличчя, що немов дивилося в себе.
      Потiм Славов схотiв засунути руку у кишеню плаща, та капiтан зупинив його жест.
      - Нiчого не виймайте.
      - Носовичок, - жалiсно пробурмотiв хормейстер, й далi борючись iз гикавкою. - Пiт.
      Й справдi пiт рясно зволожив обличчя хормейстера, стiкав вниз i зависав краплями на його чорненьких, пiдстрижених чаплiнських вусиках.
      - Гаразд, носовичок виймiть.
      Славов iз вдячнiстю кивнув i став витирати пiт з обличчя.
      Тим часом Задорожний зупинив таксi..
      - Чому ви вбили Гальчинську? - й далi йшов у пряму атаку Андрiйко, не даючи пiдозрюваному оговтатися, зiбратися з думками для опору. - Вiдповiдайте чесно. У нас є незаперечнi докази, i тiльки щире признання може полегшити вашу долю.
      Капiтан розумiв, що в цi хвилини в душi Славова повне сум'яття, вихор думок, який пролiтає у йога головi, не дає обрати якийсь один варiант поведiнки, лiнiю опору. Саме це було на руку капiтановi i хоча дещо суперечило презумпцiї невинностi, але допомагало встановити iстину. Допит Славова капiтан Андрiйко почав вiдразу, як приїхали до мiсцевого Управлiння внутрiшнiх справ. Задорожний iще оформляв оплату таксi, а капiтан уже завiв Славова у вiльний кабiнет i вiдразу узявся до справи.
      Славов, очевидно, вважав себе в Сочi у повнiй безпецi. Уже минув мiсяць вiд трагедiї у Києвi. Вiн заздалегiдь усе продумав, навiть квартиру для цього помiняв, i приїзд його у груднi до Києва, як вiн вважав, був абсолютно непомiтним. Тому його так приголомшила поява київських оперативникiв, Вiн втратив мову i зараз мiшком сидiв перед Андрiйком у станi повної прострацiї.
      Капiтан вирiшив трохи послабити натиск:
      - Ви знали Людмилу Гальчинську?
      Славов мовчав, нахиливши голову.
      У кабiнет увiйшов лейтенант Задорожний. Андрiйко очима показав йому на стiлець неподалiк пiдозрюваного.
      - Але ж ви працювали з нею у Палацi культури на Подолi... Людмила Йосипiвна спiвала у хорi, яким ви керували.
      Славов i далi мовчав.
      - Я думаю, це не кращий спосiб для виправдання - мовчанка, - за знаком капiтана включився у допит Задорожний.
      - Чому ви помiняли квартиру? У вас була непогано оплачувана робота, вас цiнували як фахiвця. А ви покинули столицю i переїхали до провiнцiйного Севастополя, - питав Андрiйко.
      - Мене запросили на роботу до Морського клубу, - нарештi вiдповiв хормейстер, проте, як i ранiше, не пiдводячи голови.
      - Але ви там так i не стали до працi, - парирував у вiдповiдь капiтан.
      - I чому ви раптом опинилися в Сочi? - вкинув у перехресний допит лейтенант Задорожний. - Вештаєтесь бiля ювелiрних скупок та крамниць. Щось маєте на продаж?
      - Я вiдпочиваю тут... - спромiгся пробурмотiти Славов. Здавалось, вiн уже трохи зiбрався з думками i набрався духу для опору.
      - У вас що? Путiвка?..
      - Та нi. Так. Дикуном.
      - Та пiднiмiть голову, - жорстко промовив Задорожний, - i скажiть, чим ви убили Гальчинську?
      Хормейстер судорожно вп'явся пальцями у стiл, так сильно, що вони побiлiли.
      -- Вона зрадiла вам як давньому друговi, - майже добродушним тоном вкинув у розмову капiтан. - Пам'ятаєте, як вона скрикнула, коли вiдчинила дверi; "Як давно я тебе не бачила!" Ви що, пiсля вiд'їзду з Києва вперше завiтали до неї?
      Славов нарештi пiдвiв голову. По його обличчю стiкали сльози. Вiн тихо схлипував, i весь його вигляд, особливо обличчя, був жалюгiдним. Чепурнi кущики вусикiв пiд носом ще дужче посилювали це враження.
      Схлипування переходили в ридання. Андрiйко, не виявивши в кабiнетi води, послав по неї лейтенанта...
      Стукаючи зубами об стiнки склянки, хормейстер випив води.
      - Я не можу зараз говорити. Менi тяжко говорити... Я втомився...
      - Гаразд, зробимо перерву у нашiй розмовi, - погодився капiтан, вiдчуваючи, що поки вони iз Задорожним ще не знайшли у Сочi вагомих доказiв проти Славова, хоч iнтуїтивно вiдчували, що саме тут зрештою знайдуть.
      Славова, обшукавши, вiдвели у камеру попереднього ув'язнення, а капiтан i Задорожний вирiшили пiти десь попоїсти.
      ...Пiсля того, як Славова привели знову до кабiнету для допиту i капiтан разом iз Задорожним стали повторювати у рiзних варiацiях свої запитання, на якi пiдозрюваний або вiдповiдав ухильно, або зовсiм не реагував, мовби вони не його стосувалися, чим дратував Задорожного, пролунав дзвоник вiд чергової по мiськвiддiлу. У камерi, де щойно тримали Славова, знайшли дiамантовi сережки, схованi за трубами батареї центрального опалення.
      - Принесiть їх сюди, складемо акт, - розпорядився Андрiйко.
      Сережки поклали на стiл, i серед тишi, що запанувала у кiмнатi, було чути тiльки тяжкий подих Славова, i чи не найпромовистiшими були самi дiаманти, що, наповнюючи повiтря бризками свiтла, смiялися, плакали i наче попереджали людей, щоб не чiпали їх, бо в них таїться некерована сила добра i зла.
      Про те, що це були цiнностi Гальчинської, капiтан не мав жодного сумнiву. Вони цiлком спiвпадали з описом прикрас, якi носила убита жiнка. Згодом це пiдтвердить експертиза, але тим часом Андрiйко був переконаний у своєму висновку.
      Тiльки одне вiн спитав у хормейстера:
      - Де ви ховали їх?
      Було дивним, що пiд час обшуку їх не знайшли.
      - Це не мої, - похмуро вiдповiв Славов.
      - Вiктор Iванович, - з нотками декору в голосi промовив капiтан, - адже я попередив, що тiльки чесне визнання може полегшити... Крiм вас, нiкого у цiй камерi сьогоднi не було. Проведемо експертизу i встановимо, що знято їх з убитої, що ви тодi скажете?..
      - Ну, мої, - роздратовано буркнув хормейстер - Нехай i мої. То що? Купив для своєї коханки. Тому й никав, як ви сказали, бiля ювелiрних скупок. Мої, не Гальчинської...
      - А як ви їх сховали при обшуку?
      - У носовичку. Коли витирав пiт.
      Андрiйко мало не крякнув, згадавши, що це вiн дозволив хормейстеру користатися носовичком. Але тепер пiсля знахiдки дiамантових сережок остаточно переконався, що вiн на правильному шляху.
      Пiсля другого допиту Славова Андрiйко звернувся до прокурора за постановою про обшук у хормейстера в готелi. Обшук, який капiтан iз Задорожним та мiсцевими колегами провели у номерi Славова, дав очiкуванi результати. Капiтан Андрiйко, уражений тим, що зумiв хормейстер сховати вiд нього у носовичку сережки, був особливо ретельний. Вiн нишпорив по усiх закутках примiщення сам, обдивився особистi речi хормейстера, вистукав чемодан, помiтивши пiдшиту внутрiшню обшивку "дипломата", одiрвав її, хоч Славов, який був присутнiй при обшуку, категорично протестував проти цього. Але доскiпливiсть i рiшучiсть капiтана дала свої наслiдки: за обшивкою було сховано два перснi з алмазами i великий рубiн на золотому ланцюжку. Речi, якi зi слiв Шумейкової i племiнниць Гальчинської, належали убитiй.
      Пiсля того, як капiтан iз гнiвним виразом на обличчi показав зблiдлому хормейстеру свою знахiдку, той повнiстю скис.
      Капiтан був задоволений своєю знахiдкою, але обшуку не припиняв. Вiн шукав перстень з найбiльшим дiамантом, який Гальчинська iз Шумейковою не змогли оцiнити у Києвi i за оцiнкою якого треба було їхати до Москви.
      Андрiйко знов i знов усе мацав i перемацував у номерi, попросив у працiвника готелю драбину i з неї оглядав верх шафи, шукаючи будь-якої щiлини, проглянув карнизи i лiплення, вкритi шаром пилу.
      Час минав, а спiтнiлий капiтан не вгамовувався, вiд напруження i лазiння на драбинi у залитiй пiвденним сонцем кiмнатi вiн розпалився, обличчя почервонiло, i рубець на щоцi загрозливо побагровiв. Всi втомилися, навiть Задорожний, який припинив розшуки, сiв до столу i став писати протокол обшуку. Понятi теж втратили iнтерес до пошукiв i посiдали бiля столу, розглядаючи гарнi дорогi прикраси, якi лежали перед ними.
      Зрештою капiтан злiз iз драбини i пiдступив до Славова. який, здавалось, байдуже, з вiдстороненим, порожнiм поглядом сидiв на лiжку.
      - Ви знаєте, що я iще шукаю?! - сердито спитав його каштан.
      Славов мовчки знизав плечима.
      - Не знаєте?! - ще суворiше промовив Андрiйко. - Де перстень з великим дiамантом, який ви здерли з руки убитої? Де вiн, питаю я вас!
      Хормейстер вiдвiв провинний погляд убiк, його серповидне лице, здавалося, ще дужче замкнулося в собi.
      - Де?! - не стримавшись, гнiвно скрикнув Андрiйко.
      - Продав, - поступаючись натиску капiтана, нарештi видихнув з себе пiдозрюваний.
      - Де, коли, кому?
      - Не знаю. Бiля скупки. За двiстi п'ятдесят карбованцiв.
      Капiтан мало не схопився за голову.
      - За двiстi п'ятдесят?
      Славов кивнув.
      - Йому цiна щонайменше тридцять - сорок тисяч! Це ж унiкальний камiнь.
      Але, здавалося, й це повiдомлення не справило на хормейстера враження.
      - У мене скiнчилися грошi. Мене виселяли...
      - Як виглядала людина, якiй ви продали?
      - Не пам'ятаю... чоловiк, ошатно одягнений...
      - А ще? Обличчя? Якiсь особистi прикмети? Конкретно одяг?
      - Не пам'ятаю... Правда, очi в нього були... Дуже холоднi. Вiн торгувався. Давав двiстi. Я просив п'ятсот... Але з рук персня вiн не випускав. Я не мiг довго торгуватися. Нiхто доти не купував, думали, пiдробка... Я вiддав за двiстi п'ятдесят...
      Капiтан Андрiйко дивився на знiченого хормейстера уже не гнiвно, а презирливо. Вiн розумiв, що за таким словесним портретом, власне, без будь-якого портрета, сочинському карному розшуку буде дуже складно знайти цього покупця...
      Славов покiрно пiдписав разом iз понятими протокол обшуку, Андрiйко запакував знайденi цiнностi i повiз Славова назад до мiського управлiння. Там уже пiд час третього протягом цього дня допиту Славов почав признаватися у вбивствi i розповiв подробицi.
      На запитання капiтана про мотиви злочину вiн сказав:
      - Коли я познайомився з Гальчинською i потрапив до її квартири, я зрозумiв, що вона багата. Я всiляко догоджав їй i на роботi видiляв серед усiх...
      - Ви були її коханцем?
      - Так, - кивнув Славов, - я дуже хотiв зблизитися з нею... Я навiть запропонував одружитися, бо жив я бiдно, на маленьку зарплатню. Ви ж знаєте, як платять у культурi... а вона розкошувала. Це було несправедливо. Я весь час думав, звiдки у естрадної спiвачки таке багатство, такi дiаманти. Теж, певно, якась нечиста iсторiя... Це несправедливiсть долi гнiтила... До того ж, коли освiдчився, вона мене образила. Незважаючи на те, що я значно молодший i, здавалося, подобався їй, рiзко, навiть грубо вiдмовила... Гiдний тiльки на роль коханця, не бiльше!..
      Тодi я вирiшив убити її i пограбувати. Я носив в собi цю iдею кiлька рокiв. Думка про вбивство переслiдувала мене. Я не спав ночами, в найменших деталях обмiрковуючи свiй план.
      Коли вона запрошувала у гостi i, роздягаючись, знiмала свої коштовностi, клала їх на тумбочку бiля лiжка, я дурiв. Ледве стримувався, щоб тут-таки не задушити її подушками...
      Зрештою я вирiшив убити її молотком i заздалегiдь купив його. Важкий, зручний, чистенький, з гладкою ручкою, вiн став моїй найближчим другом, пiд час безсоння я клав його бiля себе в постiль i тодi, заспокоєний, засинав.
      - Де вiн тепер? - жорстко спитав Андрiйко.
      - Потiм, - хормейстер уникнув слiв "пiсля вбивства", - я кинув його в урну на Чкалова разом iз ватяником, який теж був у кровi...
      Капiтан подумав, що попереду оперативникiв iще чекає марудна i брудна робота на мiському звалищi, куди, очевидно, потрапили закривавленi ватяник i молоток i якi треба будь-що знайти, щоб довести обвинувальний висновок щодо злочину Славова. Не пiдводячи голови вiд протоколу, який писав поспiхом, намагаючись встигнути за квапливою, плутаною розповiддю пiдозрюваного, вiн кинув:
      - Продовжуйте!
      Збираючись iз думками, Славов не вiдразу розкрив рота. Трохи похитуючись на стiльцi, з напiвзаплющеними очима, вiн нiби перебував у сомнамбулiчному снi.
      - Я слухаю, - повторив Андрiйко, вiдiрвавшись вiд протоколу. Купили молоток. Що було далi?
      - Я помiняв квартиру на Севастополь. Я нiколи не чекав, що подумають на мене. Нiхто не знав, що я повернувся до Києва i заздалегiдь узяв квиток на Сочi... Я прийшов до неї, упiзнавши мене, вона вiдчинила дверi. Ми привiталися, i вона пiшла уперед...
      - Вона скрикнула: "Як давно я тебе не бачила!" - зауважив капiтан.
      - Я. вже не пам'ятаю... - витрiщив очi пiдозрюваний. - Може бути... - Голос Славова затремтiв. - I тодi я витяг iз кишенi молоток i з усiєю силою вдарив її по головi. Мiй вiрний друг не пiдвiв - вона вiдразу впала, i я став її добивати...
      Славов схлипнув i раптом голосно заридав.
      Капiтан Андрiйко, не виявляючи своїх почуттiв, терпляче чекав, коли скiнчиться iстерика.
      - Я ж любив її, - бурмотiв, схлипуючи, хормейстер. - Я ж хотiв одружитися... Вона сама винна...
      - Годi нити! - гримнув на нього Андрiйко. - Продовжуйте! Як вона впала?
      - На живiт... Це потiм я перевернув її на спину, щоб зняти перснi, сережки... У шкатулцi, на тумбочцi, я знайшов iще два перснi... Ви їх зараз забрали...
      - Далi.
      - Я знайшов ключi i тiльки тодi помiтив трубку бiля телефону й поклав її на важiль. Не оглядаючись на труп, вийшов з квартири i замкнув її.
      - О котрiй годинi?
      - Я не дивився на годинник... Може, о п'ятiй чи шостiй дня... Надворi вже було темно.
      - Де ви подiли ключi?.
      - Я про них забув i згадав лише в аеропорту... Спустив у туалет....
      Допит закiнчувався. Андрiйко дав пiдписати пiдозрюваному протокол i наказав вiдвести його до камери. Потiм пiшов до начальника вiддiлу i вiд нього дав телеграму, щоб iз Києва вислали за Славовим конвой...
      Уже в Києвi дорогою до слiдчого iзолятора iз Славовим сталася нова iстерика. Крiзь негусту пелену мокрого снiгу, що висiла над Києвом, вiн помiтив, як машина з площi Перемоги завертає на вулицю Воровського.
      - Тiльки не везiть мене у цей дiм! - закричав вiн. - Я не витримаю!
      Андрiйко наказав водiєвi повернути на Чкалова, однак зауважив хормейстеру:
      - Вам все одно доведеться побувати на мiсцi злочину, пiдтвердити зiзнання в деталях. Без слiдчого експерименту не обiйдемося, бо маємо переконатися, що ви не обмовили себе...
      Славов, хитаючи головою, застогнав...
      19
      Полковник Коваль важко пiдiймався по лунких металевих сходах мiського Управлiння внутрiшнiх справ, яке незмiнне, скiльки пам'ятає, мiстилося у старезному, дореволюцiйному, але ще мiцному будинку колишнiх "присутственных мест". Цi сталенi сходи, вичовганi до блиску, амортизуючi пiд вагою людей, на якi ставали багато рокiв пiдряд i рiшучi, впевненi ноги чиновникiв усiх рангiв та урядiв, i тремтячi, розгубленi - пiдданих правосуддю, нiби пiдкреслювали непохитнiсть i силу закону. Скiльки разiв, сотнi, тисячi, ступав по них i Дмитро Iванович Коваль з вiрою в душi у справедливiсть, яка завжди живе в людинi, хоч би якi найтяжчi обставини складалися навколо.
      Полковник пiднiмався повiльно, ще раз пригадуючи деталi давньої справи про убивство реемiгранта з Канади Андрiя Гущака. Час вносив свої корективи. Обмеженi у часi, зникали в небуття окремi люди, цiлi поколiння. Але нiколи не вмирала справедливiсть, прагнення її. Ранiше чи пiзнiше, а злочини проти людини все одно розкривалися - якщо не мiлiцiєю, то iсторiєю, й iз пiтьми небуття висвiчувалися образи жертв i постатi їхнiх катiв.
      Так сталося i з давньою подiєю - пограбуванням банку Апостолова, з трагедiєю самого банкiра i його сiм'ї, з долею отамана загону анархiстiв Андрiя Гущака...
      Багатьох iз персонажiв цiєї трагедiї за пiвстолiття уже не було серед живих - загинув Андрiй Гущак, а так само його вбивця юрисконсульт Козуб, помер у психiатричнiй лiкарнi колишнiй банкiр Павло Амвросiйович Апостолов, померла i його донька Клава, зовсiм постарiв професор Решетняк, зазнав справедливої кари на шибеницi гауптштурмфюрер СС Раух i, нарештi, загинула не своєю смертю колишня спiвачка з "Едельвейса" Люцiя Гальчинська, а її вбивця, хормейстер Славов, сидiв нинi у слiдчому iзоляторi i, обливаючись вiд страху смертельним потом, чекав суду. Але привиди зниклих людей все одно з'являлися серед живих i просили справедливостi...
      З цими думками полковник Коваль постукав у кабiнет Андрiйка. Капiтана на мiсцi не було, i Дмитро Iванович зайшов до канцелярiї.
      - Остап Володимирович у начальства, - сказала строга дiвчина-секретар.
      - "На килимi"? - пожартував Коваль.
      Дiвчина розумiла чиновницько-бюрократичний жаргон, але жарт незнайомого лiтнього чоловiка не пiдхопила i у вiдповiдь тiльки пiдняла брову.
      - Давно викликали? - спитав Коваль.
      - З пiвгодини.
      - А не нарада?
      - Нi.
      - Значить, скоро вiдпустять. Я почекаю. Начальство не любить довго морочитися з одинаком пiдлеглим, - посмiхнувся полковник i, роздягнувшись пiд строгим поглядом секретарки, сiв на стiлець.
      Генерал, начальник Управлiння, багато рокiв працював iз Дмитром Iвановичем. Вiн тодi був так само, як i Коваль, пiдполковником, потiм полковником, вони навiть дружили. Проте зараз Дмитру Iвановичу не хотiлося з'являтися йому на очi. Почалися б банальнi розпитування про життя-буття пенсiонерське, про Ружену, про доньку Наталку, яка вийшла замiж за кубинця i поїхала з ним, покинувши унiверситет. Довелося б розповiдати про те, як вони з Руженою за її запрошенням побували в гостях на Кубi. Там був гарний синiй-синiй океан, пальми, банани, авокадо i не було тiєї доньки Наталки-щучки, яку колись виховував удiвець Коваль... Там була вiдчужена молода жiнка, що звалася його дочкою, але вiдхрестилася вiд свого минулою i всього, що з ним зв'язано. Наталка тепер стала душевною раною Дмитра Iвановича, i вiн не любив ятрити її перед чужими людьми.
      Та ось дверi кабiнету прочинилися й iз них вислизнув розпашiлий капiтан Андрiйко. Вiн втупив очi у Коваля, немов не впiзнав його. За мить вiдсутнiй погляд його просвiтлiв, капiтан вигукнув: "Дмитро Iванович! Яким побитом?!" - i радо простягнув руку.
      - Чекаю вас, Остапе Володимировичу, - вiдповiв полковник.
      Вони пiшли до кабiнету Андрiйка, i Коваль дорогою мовчав, даючи можливiсть капiтану отямитися пiсля розмови з начальством.
      У кабiнетi Остап Володимирович заспокоївся i вiдразу почав розповiдати Ковалю про поїздку до Сочi, хоч Дмитро Iванович поки що нiчого не питав. Закiнчуючи, Андрiйко сказав:
      - Ватяник i молоток Славова ми таки знайшли на мiському звалищi. Можете уявити собi, Дмитре Iвановичу, яка це задача була! Довелося перерити великi купи мокрої вiд дощу i снiгу гнилизни... Але знайшли!
      - Та знаю, знаю, - кивнув Коваль. - I самому доводилось.
      - Експертиза пiдтвердила: кров на ватянику i молотку Гальчинської... Хоч слiди були слабi, стертi, частково змитi, але почасти збереглися...
      Добре, що ватяник потрапив на звалище. Був подертий, i нiхто на нього не зазiхнув. - Капiтан задоволено перевiв подих. - Он як, Дмитре Iвановичу, закiнчилася ця дiамантова справа, яку ми з вами розпочинали! Невiдомi шляхи господнi. Нiколи не думав, коли займалися Гущаком i Козубом, що через багато рокiв знову все спливе i закiнчиться тiльки тепер... Та слава богу. Бо затягли з нею... Тут уже новi пiдпирають...
      Скiнчивши свою розповiдь, Андрiйко запитально поглянув на Коваля. "Що привело полковника до нього? Адже не буде ходити до зайнятих людей знiчев'я?! Чи, може, це таке пенсiонерське дозвiлля?"
      - А справа ця, Остапе Володимировичу, не закiнчена, - раптом промовив полковник. - Нi, нi.
      - Як так? - щиро здивувався капiтан.
      - А так. У нас, крiм Гальчинської, був iще Апостолов, тобто його скарб. Ми не знайшли його.
      - Як це "не знайшли"? Я сам вiдкрив у платянiй шафi сховку з коштовностями. А те, що конфiскували у Славова, було останнiм, яке нам пощастило врятувати...
      - Далеко не все, - не погодився Коваль. - Згадайте стрази, ту пiдробку пiд справжнi дорогоцiннi речi, яку колись виготовив передбачливий банкiр Апостолов, щоб одурити злодiїв, i сховав їх разом iз паперами у Лiсовiй пiд Києвом. Те, що ви знайшли, не складає i десятої частки скарбу. А де решта?
      Капiтан незадоволено знизав плечима.
      - Хто зна, що iз рештою сталося. Пролетiли над країною роки, вiйна. Десь щось зникло, розвiялося... Та й чи переконанi ми остаточно, що у Гальчинської коштовностi iз скарбу Апостолова?
      - Остапе Володимировичу! - з докором промовив Коваль.
      - Ну, нехай i так! - уже починав сердитися капiтан. - То що ви хочете, Дмитре Iвановичу?
      - Гадаю, що справа Гальчинської - Апостолова не закiнчена.
      - Такої справи у нас не було. Була справа убивства Людмили Йосипiвна Гальчинської. Ми її розкрутили. Убивця чекає суду. Справу закрито. Нашу оперативно-слiдчу групу розформовано... Чого ж ви хочете, Дмитре Iвановичу? Щоб iще одна нерозкрита на нашiй шиї зависла? Адже ваша мрiя, Дмитре Iвановичу, про втраченi коштовностi Комерцiйного банку Апостолова - це мiф. Немає жодних фактiв, жодних пiдстав для порушення якоїсь справи, тим бiльше карної. Який прокурор нам таке дозволить? Ви такий досвiдчений юрист, i я, ваш вдячний учень, дивуюсь, чого ви добиваєтесь?
      - Остапе Володимировичу, я не певен, що весь скарб загинув. I сумнiви цi на користь версiї, що вiн iснує, - може, десь близько, може, таки в нашому мiстi... Як же вiдмовитися вiд спроби його знайти? Я не вважаю, що справа, яку ми з вами колись починали в зв'язку iз загибеллю Андрiя Гущака, закiнчена. От вона таки й висить, як ви кажете, на менi i на вас.
      - Що ж, по-вашому, нам стати приватними детективами? - тяжко зiтхнув каштан, дивуючись настирливостi Коваля у такому ясному i простому, будь-кому зрозумiлому питаннi. I я не знаю, де i як його шукати, на якiй пiдставi. I якби ми влiзли у таку халепу, то все закiнчилося б тiльки серйозною прочуханкою вiд керiвництва...
      - За те, що намагаємось повернути державi неабиякi цiнностi?
      За втрату часу, витрати, Дмитре Iвановичу, - з благанням промовив капiтан. - Хiба ви не знаєте, як у нас робиться?!. Поговорiть з генералом, якщо хочете...
      Коваль з гiркотою подумав, що з роками i в мiлiцiї нiчого не змiнилося. Вона навiть ще дужче потонула у формалiзмi, канцеляризмi, намагаючись, як завжди, надати своїй дiяльностi зовнiшнього благополуччя.
      - Боюсь, що таки доведеться на схилi лiт стати приватним детективом, - з кислим виглядом зiронiзував Коваль i пiдвiвся з стiльця. - Цiнностi треба повернути Українi. Це пiт i кров нашого народу...
      - Сподiваюсь, Дмитре Iвановичу, - в тон полковниковi вiдповiв Андрiйко, - дiятимете без порушень карного кодексу...
      Спробую, - посмiхнувся Коваль, -- хоч це i нелегко у даному випадку. Буду сподiватися все ж на пiдтримку офiцiйного розшуку... У вашiй особi. А поки що до побачення, вiтання дружинi...
      Коваль на кiлька секунд затримався на високому ганку мiського Управлiння внутрiшнiх справ. Надворi стояла гнила погода, мало схожа на зимову. Було холодно, вiтряно, з неба сiявся не снiг, а якась мжичка. Вiдтодi як горе-господарi країни придумали море на пiвночi Києва, клiмат у великому навколишньому регiонi став якийсь гнилий. Де й подiлася справжня зима з мiцним морозцем, тепле, сухе лiто. Кияни почали бiльше застуджуватися i занедужувати...
      Дмитро Iванович зiйшов з ганку i раптом згадав про доручення вiд Ружени. Вiн намацав пальцями у кишенi пальта згорнений гладенький целофановий кульок. Ружена просила купити у центрi так звану "Лiкарську" ковбасу для салату, i вiн покiрно погодився, засунув кульок у кишеню. Але що то значить вiк - тiльки тепер згадав, вибираючи дальший напрям свого походу...
      Якийсь час, пiсля того як полковник Коваль вийшов на пенсiю, дружина берегла його самолюбство. Але з часом про полковницькi погони було забуто, i вона все частiше доручала йому хатню роботу, дрiбнi покупки у крамницях. Та Дмитро Iванович i не пручався, розумiючи, що Ружена, яка не покинула служби у конторi геологiв, має дуже мало вiльного часу.
      Логiчно було б зараз спуститися йому на Хрещатик до центрального гастроному, де на прилавках завжди була варена ковбаса. Проте Дмитро Iванович рушив у протилежний бiк - вулицею Артема, що вела на Львiвську площу, де теж був сякий-такий гастроном.
      Однак i цю крамницю, замислившись, полковник проминув i не знати як опинився на вулицi Воровського, поблизу будинку, в якому колись жила Людмила Гальчинська. Якась невiдома сила невiдворотно тягла його сюди, i зрештою вiн опинився в мiсцi, де не було нiяких продуктових крамниць.
      Незважаючи на порiвняно раннiй час, надворi почало сутенiти. Сутiнки ще не виповзли з подвiр'їв, з куткiв i закуткiв пiдворiть на широку вулицю, що спускалася з горiшньої частини мiста на площу Перемоги, i на всю її ширину, нiби легкий снiговий туман, лягало м'яке надвечiрнє свiтло. Але на розi, де починалася вузька Гегелiвська з її невисокими, старими будинками, стало темнiшати, i у вiкнах, одному за одним, засвiчувалися вогнi.
      Коваль зупинився на протилежному вiд будинку, що цiкавив його, боцi вулицi i почав розглядати його. В ньому жили найбiльше пенсiонери, старi люди, i майже весь будинок скоро вкрився чiтко окресленими прямокутниками вiкон. Цi вiкна квартир вiд внутрiшнiх вогнiв, вiд люстр i строкатих абажурiв були рiзнi: просто свiтлi, рожевi, яскравiшi i темнiшi, i полковниковi подумалося, що освiтлення нiби вiдбиває характери i смаки господарiв, рiзноманiтнi, як i свiтло їхнiх осель. Вiн перейшов вулицю i пошукав поглядом темнi вiкна квартири Людмили Гальчинської. Вони виходили у промiжок мiж будинками i зливалися з чорними стiнами. Похмурi, вони нiби нагадували про трагедiю, яка сталася тут.
      Снiг став густiший i колючий. Не знати чого тупцюючись бiля будинку, Коваль повернувся думкою до своїх хатнiх справ. Згадав, що на площi Перемоги теж є гастроном, i вийшов на Воровського. Вулиця була сповнена жвавого руху, повз Коваля, слiплячи фарами, пробiгали машини, з гуркотом проплив униз довгий, як корабель, освiтлений трамвай. Дмитро Iванович покрутився на розi, прислухався до гомону вулицi i не пiшов до гастроному, а раптом знову повернувся до будинку Гальчинської. Йому дуже кортiло подивитися, що зараз вiдбувається з квартирою Гальчинської. Зайняли сусiди? Чи, може, мiлiцiя вже передала її в розпорядження житлового управлiння? Пошкодував, що не поцiкавився цим в Андрiйка.
      Бiдолашна Ружена, чи дiждеться, вона сьогоднi чоловiка з покупкою? Дмитра Iвановича зараз це не обходило. Вiн пiдiйшов до знайомого будинку, але тепер уже не розглядав його звiддалiк, а рiшуче увiйшов до пiд'їзду.
      На сходах було темно, хоч в око встрель. Це був той момент, коли вже згасли вiдблиски слабкого зимового свiтла, якi вдень якось проникали сюди, а економнi жекiвськi електрики не поспiшали ввiмкнути освiтлення у будинках. Це був час поламаних нiг, розбитих лобiв старих людей i палких обiймiв та поцiлункiв молодят, що ховалися у пiтьмi iз своїми почуттями, а так само - i злодiїв, якi вмiло користалися з такої "економiї".
      У коридорi було вогко, пахло пацюками i плiснявою - типовi пахощi старих, занедбаних осель, - пiд ногами, бiля порога, валялася скручена ганчiрка, хтозна-коли покинута мешканцями.
      За сищицькою звичкою ступати безшумно, не човгаючи, яка збереглася у нього на все життя, Коваль повiльно пiдiймався на поверх, де мала бути квартира Гальчинської, i на кiлька секунд, прислухаючись, зупинився на сходовiй площадцi.
      У квартирi праворуч працював телевiзор, долiтала неясно мова диктора, у сусiднiй розмовляли чоловiк i жiнка. Поверхом вище, на третьому, у квартирах було тихо, певно, господарi ще не повернулися з роботи або були чимось зайнятi.
      Дмитро Iванович замислився, вгадуючи розташування квартир. Вiн нiколи не був у цьому будинку i знав про квартиру Гальчинської лише з розповiдi Андрiйка i схеми, яку той показував. Зараз, покладаючись на свiй досвiд i знання типових старих будiвель у мiстi, полковник сподiвався визначити її. Йому нiбито конче треба було переконатися, що з квартирою нiчого не сталося.
      Вiн умоглядно визначив, де має бути на третьому поверсi квартира номер 9, i вже занiс ногу на сходинку вищого маршу, коли йому раптом здалося, що там, на третьому, хтось порпається у пiтьмi. Коваль завмер. Через кiлька секунд нагорi знову завовтузилися.
      Полковник почав далi пiдiйматися. Його, певно, уже почули. Легке подряпування, шерех припинилися. Не поспiшаючи, повiльно Дмитро Iванович продовжував пiдiйматися. Минув iще кiлька сходинок i тепер не так помiтив, як вiдчув, що на поверсi, злiва, саме звiдти, де вiн визначив дверi квартири Гальчинської, вгору, на останнiй поверх, метнулася якась чорна маса.
      Коваль повнiстю пiднявся на поверх, намацав потрiбнi йому дверi, вiдчув пiд рукою пластилiн i шнурок опечатки. Все було цiле, непошкоджене. Вiн поторгав за ручку дверi квартири - вони були замкненi.
      Але що то за чорна маса, яка при його наближеннi метнулася вiд дверей на останнiй поверх? Зрозумiло, це - людина.
      Полковник з жалем подумав, що не має з собою лiхтарика, але все ж став i далi пiдiйматися вгору.
      - Хто тут? - строго промовив у темряву. - Ану спускайтесь сюди!
      I вмить думки його обiрвав удар по головi. Коваль заточився i впав би, якби не поруччя сходiв, що страшно затрiщало пiд вагою його тiла, але, на щастя, не зламалося.
      За кiлька секунд повз Дмитра Iвановича згори метнувся якийсь чоловiк i, певно, утiк би, якби не миттєва реакцiя полковника, що, зводячись на ноги, встиг вiдштовхнутися вiд перил i щосили вдарив плечем утiкача. Невiдомий чоловiк вiд удару по iнерцiї рикошетом вiдлетiв до стiнки, i Ковалю, незважаючи на гострий бiль у головi, вдалося вчепитися в нападника.
      Вони довго борюкалися у темрявi на сходовiй площадцi, i Дмитро Iванович з останнiх сил намагався закрутити руку нападниковi за спину. Зрештою i вiн, i злодiй захекалися, знесилилися, i невiдомо хто з них перемiг би, якби раптом у коридорах не спалахнуло свiтло. Пiсля убивчої пiтьми воно здалося таким яскравим, таким слiпучим, що рiзало очi, невiдомий кинув опиратися, i Коваль побачив перед собою лiтнього чоловiка, одягненого у старе, подерте пальто з одним-єдиним гудзиком i шкарубкi черевики на ногах. Весь вигляд його був якийсь занехаяний. I раптом Дмитро Iванович упiзнав його: худорляве, горбоносе обличчя, запалi щоки, сива, жовтувата, нечесана борода i хворобливий блиск великих чорних очей. Це був один iз тих, з ким у присутностi Коваля розмовляв Андрiйко. Капiтановi поскаржилися сусiди Гальчинської на пiдозрiлого дiда, що з якогось часу вештається бiля їхнього дому, заглядає у вiкна i ховається вiд холоду у пiд'їздi. Андрiйка цей старий, хворий грузин не зацiкавив, i вiн, не встановивши нiяких зв'язкiв iз убитою, скоро вiдпустив його.
      - Що ви робите тут, Абуладзе? - суворо спитав полковник, обмацуючи долонею голову. - Чому напали на мене?
      Ошелешений старий, вiддихуючись пiсля борюкання, мовчав.
      - Адамадзе, - нарештi промовив вiн. - Не Абуладзе, а Адамадзе.
      - Нехай Адамадзе... - погодився Коваль. - То чого ви, Адамадзе, напали на мене? - повторив своє запитання.
      - А ви хто такий? - трохи оговтавшись, в свою чергу обурився старий. - Ви самi напали на мене!
      - Полковник мiлiцiї Коваль, Дмитро Iванович, - назвав себе той. - Не упiзнали? Я був у кабiнетi, коли з вами розмовляв капiтан Андрiйко.
      - Я злякався. I оборонявся...
      - Що вам треба було у чужiй квартирi?
      Тепер Адамадзе покiрно пробурмотiв щось невиразне i, здавалося, не збирався бiльше тiкати. Проте вiдповiдi на запитання полковника вiн не давав.
      Коваль помацав голову.
      - Чим це ви мене садонули?
      В руках у Адамадзе нiчого не було, i полковник згадав, як пiд час сутички щось важке, брязкаючи, полетiло вниз. Вiн пошукав поглядом на площадцi шапку, яка впала з голови. Полковницька смушкова шапка, що врятувала його, зараз лежала на пiдлозi, добре пом'ята ногами. Адамадзе простежив за поглядом полковника, теж побачив шапку i, поки Коваль надумався, сам кинувся до неї. Пiдняв i, обтрушуючи пилюку, подав господаревi.
      - Ви заарештуєте мене? - спитав, вглядаючись в обличчя полковника.
      Дмитро Iванович не вiдповiв.
      - Ну, i чорт з вами, - пробурмотiв старий. - Ведiть. Не первина менi.
      - Ходiмте, - сказав полковник, обережно примощуючи зiм'яту шапку на головi. - А де ваша? - спитав Адамадзе.
      - У мене немає, - признався той. - У мене тепер нiчого немає: нi дому, нi роботи... I я дуже слабую...
      Вони рушили униз: затриманий попереду, Коваль за ним. Дмитро Iванович був переконаний, що Адамадзе повнiстю вiддався на його волю i тiкати бiльше не буде.
      Внизу, пiд сходами, Коваль побачив короткий залiзний прут.
      - Вiн? - кивнув на залiзяку.
      Адамадзе смиренно пiдтвердив.
      - Дякуючи шапцi, - сердито буркнув полковник, та ще слава богу, що рука у вас слабка, бо й череп розкроїли б.
      - Арештуйте мене, - попросив Адамадзе. - Менi тепер все одно.
      - То чого ж ви добиралися у квартиру загиблої жiнки? - знову спитав Коваль.
      - Я голодний... Працював сторожем на Русанiвських садах у дачному кооперативi. Лiто минуло, сторожiв скоротили, мене вигнали - старий, нiкому не потрiбний. Пенсiї не заслужив у Радянської влади, хоч лягай та помирай. Та й здоров'я нiкудишнє. От i наважився... Вистежив: квартира порожня, вечорами не свiтиться... А пiдiйшов, помацав дверi - опечатанi, злякався мати справу з мiлiцiєю... А тут - ви...
      Коваль i Адамадзе разом вийшли на темну вулицю.
      - Йдiть додому, - сказав полковник.
      Адамадзе не рушив з мiсця.
      Дмитро Iванович, думаючи, що той не зрозумiв його, повторив:
      - Ви вiльнi. Йдiть додому i не практикуйтесь бiльше iз залiзяками на людських головах.
      - Додому! - гiрко промовив старий. - До якого "дому"? Живу у покинутiй господарями халупi, у собачiй будцi. Не знаю, чи переживу у нiй зиму... Ходив у полiклiнiку - не приймають, прописки немає, я рiк як з колонiї. Ви ж знаєте замкнене коло: житла немає - не прописують, а прописувати не хочуть, бо немає житлоплощi...
      - Гм, - буркнув Коваль. - Подивиться вас лiкар... А де ваша, як ви кажете, будка?
      - Там-таки, на садах... На Тринадцятiй лiнiї...
      Дмитро Iванович знову скинув шапку i торкнувся голови. На нiй уже спухла гуля, i уражене мiсце нестерпно нило.
      Адамадзе покiрно топтався бiля Коваля, нiби чекав ще якихось наказiв вiд нього. Та полковник обережно натяг шапку на голову i мовчки пiшов вулицею, щоправда, не до гастроному, а на зупинку трамвая, щоб дiстатися до метро. На Адамадзе вiн i не глянув, переконаний, що той бiльше не полiзе до опечатаної квартири Гальчинської...
      20
      Думки про старого грузина, з яким зiткнувся на темнiй площадцi бiля квартири Гальчинської, не покидали Коваля. I не тому, що гуля на головi кiлька днiв болiсно нагадувала про сутичку. Найбiльше тому, що Дмитро Iванович не мiг знайти вiдповiдi на своє запитання: чому двiчi пiдряд, i обидва рази в зв'язку з квартирою убитої, в поле його зору потрапляє цей Адамадзе? Старий грузин, - полковник це вiдчував, а iнтуїцiя рiдко йому зраджувала, - ховає якусь таємницю. Чи не зв'язана вона iз скарбами Апостолова? Адже дорогоцiнностi Гальчинської були iз того ж скарбу...
      Адамадзе крутився не бiля якогось iншого будинку, яких у Києвi десятки тисяч, не бiля якоїсь iншої квартири, а саме бiля тiєї, де жила Гальчинська.
      Та який зв'язок мiг бути мiж скарбом Апостолова, спiвачкою Гальчинською i цим старим грузином?!
      Голова у Коваля пухла не так вiд удару, як вiд цих думок.
      Iз справи про вбивство колишньої спiвачки, з документiв i розповiдi самого Адамадзе полковник в загальних рисах знав iсторiю цiєї людини: молодий юнкер, що втiк iз бiлою армiєю за кордон, через багато рокiв повернувся на Україну з нiмцями, служив у полiцiї, не догодив начальству, втiк, ховався у лiсах, пiсля вiйни був засуджений як полiцай на десять рокiв, потiм iще на стiльки ж, рiк як повернувся до Києва. Пiсля убивства Гальчинської був затриманий на прохання жильцiв будинку. Ним зацiкавився i капiтан Андрiйко, маючи на увазi вигук спiвачки: "Ах, як давно я тебе не бачила!" Гальчинська й справдi довгий час не зустрiчалася з Адамадзе, який двадцять рокiв був у таборах. Але, оскiльки нiяких даних про знайомство цих двох людей у Андрiйка не було i у жодних свiдченнях численних друзiв i знайомих спiвачки Адамадзе не згадувався, нiхто нiчого про нього не знав, старий грузин недовго цiкавив капiтана, i пiсля першої ж розмови Андрiйко вiдпустив його...
      Коваль вирiшив знайти Адамадзе, i через кiлька днiв, коли надворi трохи приморозило, перестав падати з неба мокрий снiг, вирушив на Русанiвськi сади.
      Цi десятки коротеньких, вузьких пiщаних провулкiв-"лiнiй", розташованих паралельно, так, що кожний з них вiз до днiпрової затоки, об'єднаних назвою "Русанiвськi сади", були добре знайомi полковниковi.
      Колись вiн i сам вiдпочивав на Русанiвськiй затоцi, на припнутому до берега списаному пароплавi, але найбiльше це невеличке дачне селище, розташоване на Лiвобережжi, запам'яталося Дмитру Iвановичу в зв'язку iз трагедiєю на дев'ятiй лiнiї - отруєнням гостями з Англiї пенсiонера Бориса Залiщука.
      Так уже склалося у професiйному життi iнспектора Коваля, що вiн згадував дати, роки, тi чи iншi вулицi i мiста в зв'язку з розслiдуванням якоїсь трагедiї, розшуком злочинця i, не в останню чергу, врятуванням людини вiд загибелi. Так само як письменник лiчить свої роки i подiї вiд виходу книг, художник - вiд виставок, режисер - вiд фiльмiв та постановок, ним здiйснених.
      Тепер полковниковi треба було пройти трохи далi вiд метро, в глиб селища до лiнiї Тринадцятої.
      Вiн пiшов єдиною, теж пiщаною, центральною вулицею, яка розрiзала лiнiї на двi половини: лiву - ближчу до рiчки i праву - трохи вiддаленiшу вiд води. Опинившись на Тринадцятiй, на роздорiжжi, вiн, помiркувавши, повернув лiворуч, до Днiпра. Там, як пригадував, стояли старi халупки, злiпленi чи збитi нашвидкуруч пiсля вiйни першими поселенцями лiвого берега, зв'язаного з мiстом тодi лише випадковим човновим перевозом.
      Поблукавши спорожнiлими дачними вуличками, заглядаючи на подвiр'я покинутих лiтнiх осель, де нишпорили здичавiлi кiшки i собаки, Коваль зрештою наскочив на збиту з дощок, колись обмазану глиною i побiлену, але з часом дощами i снiгом облуплену хатинку, iз залiзної труби якої курився димок. Це була єдина оселя на всьому шляху Коваля, в якiй жеврiло життя.
      Вiн ступив на малюсiньке, нiчим не обгороджене подвiр'я, якщо його можна було так назвати, бо хижка стояла безпосередньо на березi, на пiску, неподалiк урiзу води i, певно, заливалася пiд час повенi, наблизився до невисоких дверей, геть залатаних диктом, i постукав.
      Йому не вiдповiли.
      Вiн обережно вiдхилив дверi. У малюсiнькiй кiмнатцi, схожiй на камеру-одиночку, на iмпровiзованому з дощок лiжку бiля залiзної грубки типу "буржуйки" часiв громадянської вiйни, змайстрованої iз залiзної дiжки, поверх старої латаної ковдри лежав одягнений чоловiк. Чоловiк повернув голову i почав пiдводитися. Пiдiймався вiн важко, нiби над силу, i Коваль зрозумiв, що чоловiк хворий.
      Дмитро Iванович не помилився. Це був Адамадзе. Зараз при свiтлi ранку старий грузин здавався iще дужче змарнiлим, жовтi щоки його запали, сива борода теж вилискувала жовтизною, а у великих чорних очах таївся бiль.
      Адамадзе знiтився, побачивши Коваля, в очах старого промайнув не подив, а страх.
      - Чим зобов'язаний? - спитав вiн.
      - Прогулювався i вирiшив завiтати, - пожартував полковник.
      Старий грузин хотiв у вiдповiдь iронiчно посмiхнутися, але тiльки скривився.
      - Ви слабуєте?
      - Так. Щось нездужається... Та й роки, усе чiпляється...
      - В таких умовах i молодiсть не врятує.
      Дмитро Iванович обвiв поглядом кiмнатку: саморобна, грубо збита поличка з каструлею, двома мисками i металевим кухлем, старий латаний плащ на стiнi, на цвяху, нiякого бiльше одягу, крiм того, що на чоловiковi, великi, колись утепленi, розбитi черевики бiля тапчана. Струмочки холодного повiтря проривалися iз щiлин хижi, i хмарка тепла не вiдлiтала далеко вiд грубки.
      - Еге ж, - резюмував полковник. - Умови! Як ви зиму перебуваєте тут? А у лютому морозець може й притиснути. Грудень i сiчень цього року теплi, а лютий не любить жартувати. На те вiн - лютий... Як ви дiйшли до такого життя, пане грузинський князю?! - спiвчутливо промовив Коваль.
      Адамадзе кинув на полковника злий погляд i нiчого не вiдповiв.
      - Не дивуйтесь, я дещо знаю про вас. Коли допитував капiтан, ви сказали, що працюєте сторожем на цих садах... А тепер що ж залишилось? Бродяжничати?
      - Чого вам треба вiд мене? - скипiв Адамадзе.
      - А нiчого, - спокiйно вiдповiв Коваль. - Дозвольте пiдкинути у грубку, бо вигорiла, - нахилився вiн до лантушка, з якого висипалося вугiлля... До речi, на якi грошi живете? Адже день бог неодмiнно дає, а харчi як вийде.
      - У мене ще є вiд минулої зарплатнi... У всякому разi, не краду.
      - Так, так, - задумливо промовив полковник. - Щось треба з вами робити. Насамперед поїдете до полiклiнiки, я домовлюсь, щоб прийняли, можливо, влаштують до лiкарнi. А далi побачимо...
      Адамадзе пiдозрiло глянув на полковника.
      - Чому ви маєте пiклуватися про мене? Адже я належу до тих, кого колись називали "бiлогвардiйською сволотою", а пiзнiше - "фашистськими лакузами", одне слово - "ворог".
      - Просто по-людському. Людина не повинна жити в таких умовах...
      - Ви на Колимi нiколи не сидiли? - ущипливо буркнув грузин. Людина й не таке може витримати, особливо коли вона - "ворог".
      - Я думаю, - спокiйно зауважив Коваль, - ми з вами один з одним уже давно розрахувалися. Я - своїми помилками, ви - своїми бiдами. Судячи з. розповiдi капiтана Андрiйка, на ваших руках немає кровi, хiба що з часiв громадянської вiйни. Але ви тодi були зеленим юнкером, обдуреним iдеєю порятунку Росiї, i проти вас iшли так само iз зброєю в руках... Може, тiльки пiд час служби в полiцiї...
      - Дуже короткочасної, - вкинув Адамадзе, - яка, слава богу, не закiнчилася розстрiлом, як бувало з тими, хто уникав каральних операцiй... Я вчасно зумiв утекти вiд гестапо... То була цiла епопея, дуже тяжка... Я два роки ховався у лiсових нетрях, жив як звiр... Та про це довго розповiдати...
      - Правда, нещодавно ви знову вчинили як заклятий "ворог". У мене гуля на головi й досi ниє.
      Адамадзе опустив очi.
      - Це жарт, - сказав по паузi Коваль. - У мене до вас тiльки одне питання. Прiзвище "Апостолов" для вас нiчого не значить?
      Вiн пильно глянув на старого грузина. Проте жоден м'яз на обличчi Адамадзе не ворухнувся. Так наче чоловiк чекав цього запитання i був готовий до нього.
      - Вперше чую, - вiдповiв той. - Як ви кажете - "Апостолов"? А хто вiн такий?
      - Ну, не чули, то й не треба, - погодився полковник. - А я гадав, що колись ви знали цю людину... Виходить, помилився. Повернемося, як кажуть французи, до наших баранiв... Якщо маєте бажання, розкажiть докладнiше вашу бiографiю. З того, що ви розповiли капiтановi, я зрозумiв, що вона дуже складна... Але тодi, в мiлiцiї, ви були вкрай лаконiчнi.
      - Що це, допит?
      - Нi в якому разi, - вiдповiв Коваль. - Не маю права. Просто дружня розмова.
      - Гм, - гмукнув старий. - Дружня! Проте будь ласка! Менi немає що приховувати. Стiльки допитiв пережив за життя!.. Висвiтили мене вашi, як на рентгенi... Але будь ласка... Тiльки що розповiдати? Було всякого. I на коневi, i пiд конем. Найбiльше пiд конем. На долю, кажуть, не скаржаться, але для мене вона найчастiше мачухою була... Так що вас цiкавить?
      - Як ви потрапили на службу до нiмцiв? Адже загалом росiйська емiграцiя у вiйну була на боцi Радянського Союзу...
      - Росiйська емiграцiя рiзною була. Однi допомагали, хто як мiг, Росiї коштами, опором, iншi записувалися в нiмецьку армiю у спецiальнi бiлогвардiйськi частини. Я не був iдейним емiгрантом. До гасла "За вiру, царя i Батькiвщину" пiсля того, як постаршав i трохи розiбрався у полiтицi, збайдужiв. Тому згодився пiти у залiзничну сторожу, куди набирали вiйськовополонених, якi в такий спосiб вибиралися з таборiв i рятувалися вiд голоду й смертi. Iнакше я не потрапив би знову до Росiї. Нiмцi якраз охоче брали на таку службу колишнiх офiцерiв, бо ми знали мову.
      - У вас тут були якiсь iнтереси? Маєток або iще щось?
      - Нi. Я не сподiвався на якiсь особливi статки, якщо переможуть нiмцi. Будучи командиром купки таких, з дозволу сказати, солдатiв, якi не дуже ревно несли службу на невеличкiй станцiї, боялися на крок вiдiйти вiд залiзницi, а декотрi поглядали у бiк лiсу, подумуючи, чи не чкурнути й собi додому, я швидко розчарувався i в нiмцях, i в туманному iдеалi "Батькiвщини", розтоптаної бiльшовиками, вiд яких її треба визволити. I скоро вирiшив, що "визволяти" й не варто.
      Якось на станцiї зустрiвся з одним iз колишнiх помiщикiв, що повернулися iз нiмцями на свої землi. Вiн, зiтхаючи, розповiв, як його, отамана антибiльшовицького загону в роки громадянської вiйни, зустрiли колишнi сподвижники. Повернувшись у своє село, знайшов кiлька дядькiв, якi колись пiд його проводом вовчою зграєю гасали по повiту i якось уцiлiли за Радянської влади. Скинувши шапки i опустивши очi, вони стояли перед своїм паном у примiщеннi колишньої сiльради.
      Пригадуючи їхнi iмена, помiщик привiтав сподвижникiв з визволенням з-пiд бiльшовицького гнiту i закiнчив свою коротку промову так:
      "Дякуючи армiї великого фюрера, усе повертається на круги своя. I тепер я можу нагородити вас, христолюбивих воїнiв проти бiльшовицької зарази, за вiрну службу.
      - Тобi, Петре, - звернувся вiн до одного з чоловiкiв, що стояв попереду, - даю десять десятин родючого грунту. Вiдмiряєш вiд Хрещатої балки у бiк Китай-лiсу... Тобi, Iване, - звернувся до другого, - так само десять - вiд Олiйникового гаю до шляху... Тобi, Павле..."
      Дядьки слухали, згiдливе кивали, але обличчя їхнi не свiтилися радiстю. Вони переступали з ноги на ногу, бгали у руках картузи, шапки i вiдводили очi.
      Отаман помiтив це i спитав:
      "Щось ви не дуже радiєте, добродiї? Скажи, Петре..."
      "Вельми дякуємо, пане отамане, за вашу ласку, - вклонився чоловiк. - Та от яка бiда. Як ту землю обробити? Коня, не кажу вже трактора, немає. Знову ж таки реманент. Нi плуга, нi сiвалки, та й засiяти нiчим. Дякуємо, пане отамане, але ж i робити на тiй землi нiкому, вдома лише старi баби, хлопцiв погнали на вiйну, а дiвок уже кличуть до Германiї їхати..."
      Чоловiк замовк i ще раз вклонився.
      "А ви? - уже сердито звернувся до решти колишнiй помiщик. - Вам теж земля не з руки? Наприклад, ось тобi", - спитав молодшого чоловiка.
      "Та я хiба... - вклонився той. - Дякуємо уклiнно. - Але ж i в мене нi коня, нi зерна. Хоч плач..."
      Вислухавши селян, отаман сiв за стiл, обхопив руками голову i гiрко промовив: "Господи, що з вами бiльшовики поробили, що ви вiд землi вiдмовляєтесь... Стiльки кровi за неї проллято!.. Господи, господи... I все даремно". I вiн заплакав.
      Дядьки похмуро мовчали, бгали у руках шапки i дивилися собi пiд ноги.
      Таку iсторiю розповiв менi на станцiї той чоловiк, - продовжив Адамадзе. - I тодi я теж подумав, що проливати кров за "святу Русь", тим бiльше за Русь пiд нiмцями, не варто... А незабаром сталася зi мною бiда - упав iз мiстка i пошкодив ногу... Солдати вiднесли мене у сiльську лiкарню... Тут, повiльно одужуючи, я зазнав ще одного морального стресу. Не вiрив своїм очам, що сiльська лiкарня обладнана за Радянської влади у колишньому маєтку старого хiрурга, який лiкує мене... Виходить, не всiх бiльшовики розстрiляли, не всю iнтелiгенцiю знищили... - закiнчив Адамадзе. - Це перевернуло мою душу...
      - Але, незважаючи на таке ваше прозрiння, ви, одужавши, знову подалися служити нiмцям у полiцiю, - зауважив Коваль.
      - Бачите, я спочатку здобував шматок хлiба грою на пiанiно... Я добре грав i на пiанiно, i на iнших iнструментах, i це мене рятувало вiд голодної смертi i в емiграцiї, i у вiйну, в Києвi...
      - Вас що, музикантом взяли до полiцiї?
      - Нi, звичайно. Я грав якийсь час у кафе, мене помiтив гауптштурмфюрер i, довiдавшись, що я служив у нiмецькiй залiзничнiй вартi, запропонував йти в полiцiю.
      - У якому кафе ви грали?
      - Я вже не пам'ятаю назви. Здається, звалося просто "Кафе". Ну, а щодо служби в полiцiї, то категорично заявляю: у мене руки не в кровi, я всiляко уникав каральних операцiй, намагався не йти на облави... Тому невдовзi викликав велике незадоволення начальства. Справа запахла пiдвалами гестапо або Бабиним яром, i я втiк. Побоюючись, щоб мене не знайшли, ховався у лiсових хащах на Полiссi, в таких диких, пропащих мiсцях, куди не те що нiмцi, а й партизани не заглядали. Викопав землянку, обклав деревом i прожив з отакою пiччю, - Адамадзе кивнув на свою "буржуйку", - двi зими. Влiтку i восени збирав ягоди, коренi, у маленькому озерцi ловив пiчкурiв, iнодi сильцем - птахiв, вiд хлiба i м'яса вiдвик. Мав автомат, але стрельнути боявся, щоб не притягти чиєїсь уваги, не вiдкрити схованки. Одне слово, жив як той Робiнзон, ще якийсь час, то ходив би голий, бо повнiстю обносився... Та коли влiтку сорок четвертого прислухався до гуркоту гармат, що з дня у день посувався усе далi на захiд, здогадався, що Київ визволено, i вийшов з лiсу.
      - Ви не боялися повернутися до мiста, де служили в полiцiї? Адже вас легко було упiзнати.
      - Не так i легко. Я дуже змiнився за тi два роки, що прожив у лiсi пустельником. Сам себе не впiзнавав. Проте, - Адамадзе тяжко зiтхнув, - ви правi, мене упiзнали i заарештували... Десять рокiв таборiв, а потiм iще майже десять додатково, бо я при найменшiй нагодi тiкав, мене ловили i додавали нових рокiв... А потiм iще й поселення...
      - Ви могли вибрати iнше мiсто, де вас нiхто не знав.
      - Я дуже полюбив Київ.
      Коваль вiдчув, що Адамадзе з ним не щирий, чогось не договорює. Не все зв'язувалося в його розповiдi, не все було логiчним.
      Полковник аналiзував те, що говорив Адамадзе. Розповiдь, як тiкав i ховався вiд гестапо, звучала правдоподiбно. А от мотиви, що привели колишнього бiлогвардiйського пiдпоручика до нiмецької армiї, не викликали вiри. Й справдi, Адамадзе не був iдейним борцем з бiльшовизмом. Що ж тодi штовхнуло його в обiйми гiтлерiвських служб?
      Почуття Коваля були суперечливi. З одного боку, кредо полковника за всi роки його служби, хоч з якими викривленими душами стикався, грунтувалося на вiрi в людину i вiн вважав, що часом не докази, факти виявляють iстину, а довiр'я людинi, яка внутрiшньо сама терпить вiд того, що приховує iстину. Але, з другого боку, вiн не мiг вiдмовитися зараз вiд iнтуїцiї, яка пiдказувала, що Адамадзе замовчує головне.
      Проте Дмитро Iванович не висловлював вголос недовiри, не пiдловлював, боячись, щоб старий не образився i не замкнувся в собi. Чого-чого, а терплячостi у Дмитра Iвановича вистачало...
      Вони ще довго розмовляли. Коваль спiвчутливо поглядав на жовте, запале обличчя колишнього князя. Жалюгiдний, хворобливий вигляд старого не мiг не викликати спiвчуття...
      * * *
      Коваль дотримав своєї обiцянки. Знайомий Дмитру Iвановичу лiкар не тiльки оглянув Адамадзе, але й влаштував його на обстеження у районну лiкарню.
      Правда, незабаром приятель подзвонив полковниковi i повiдомив, що справи його протеже кепськi: запущений, невилiковний цироз печiнки. Адамадзе виписали з лiкарнi додому, оскiльки чоловiк був приречений i нiяке лiкування не допомагало. Дмитро Iванович теж знав, що в таких випадках, як неоперабельний рак, остання стадiя цирозу тощо, вiд хворого намагаються позбутися, мовляв, щоб останнi днi людина провела не в казеннiй палатi, а у власнiй хатi, серед близьких, а насправдi, щоб не псувати своєї статистики i не морочитися з неминучим похороном.
      Та в Адамадзе не було нi хати, нi рiднi, i Дмитровi Iвановичу довелося використати увесь свiй авторитет, щоб, приховавши його хворобу, влаштувати у Будинок старих на околицi мiста. Це було дуже нелегко i вдалося тiльки тому, що директором будинку був колишнiй пiдлеглий полковника, який, сам не першої молодостi, вiдслуживши у мiлiцiї, перебрав цю посаду...
      ... Через кiлька днiв пiсля того, як Адамадзе поселився у Будинку старих, полковник вирiшив вiдвiдати його.
      Сама будiвля, до якої увiйшов, розшукуючи старого грузина, була далеко не новою, навiть вiтхою, i пасувала до бiльшостi її мешканцiв. Цей ще дореволюцiйний будинок готельного типу, який тодi називався "Пансiонат "Умебльованi кiмнати", у тридцятих роках став звичайною багатоквартирною оселею, а пiсля вiйки був розгороджений на маленькi комiрки i переданий соцзабезу.
      Варто було Дмитру Iвановичу переступити порiг, як у нiс вдарили специфiчнi пахощi запраної бiлизни, кухнi i ще чогось невиразного, але завжди вiдчутного у обжитих комунальних оселях.
      Довгий коридор не вiдзначався чистотою, у ньому, попiд стiнами, тиснулося кiлька зiгнутих життям, скособочених постатей. З прочинених дверей уздовж коридору долiтали тихi розмови, в однiй кiмнатi. сидячи на лiжку, плакав дiдок. У бiльшостi вiджилих, безпомiчних мешканцiв були погаслi, вiдчуженi обличчя, хоча, коли полковник посувався коридором, дехто з цiкавiстю поглядав на нього, прицiнюючись, чи не новий це пожилець. Коваль раптом злякано уявив себе на їхньому мiсцi - зрештою нiхто не застрахований вiд несподiваних поворотiв долi! Адже тiльки у такiй знедоленiй країнi, як стара Росiя, могло народитися у народi гiрке, безнадiйне прислiв'я: вiд тюрми i вiд торби не зарiкайся. I потiм воно надовго визначило долю суспiльства.
      Полковник поквапливо минав коридор, в кiнцi якого були сходи на другий поверх. Вiн щойно прогулявся ожилим, передвесняним мiстом. Навiть у кам'яних джунглях вiдчувався подих близької весни. Вiтри з Атлантики i Середземномор'я несподiвано принесли рiзке потеплiння. Небо стало високим i синiм. Неприбраний за зиму снiг на вулицях став сiрим, дiрчастим i осiв, заспiвали струмочки, заметушилися, зацвiрiнчали горобцi, ожили дерева обдуренi раннiм теплом, i на гiлочках їхнiх набубнявiли бруньки. Та найбiльше наближення весни вiдчувалося у повiтрi. Воно стало запашним, з присмаком чогось п'янкого. З кожним ковтком його у грудях ставало легше, на душi безжурно i безтурботно. Пiсля такого свiтлого ранку хирлявi постатi у темному коридорi здалися Ковалю тiнями з потойбiчного свiту. "Що завгодно, - подумалося Дмитру Iвановичу, - тiльки не завершити ось так життя". I його знову штрикнула болем згадка про Наталку, якiй присвятив мало не все життя i яка, виїхавши, вiдчужилася вiд батька, покинувши його повнiстю на пiклування Ружени.
      Долаючи неприємне почуття, Коваль пройшов коридором i пiднявся на другий поверх, вiдшукуючи потрiбну кiмнату.
      Бiля дверей кiмнати, де жив Адамадзе, полковник зупинився. З-за них долiтав тихий дзвiн гiтари i хрипкий голос старого грузина. Коваль прислухався.
      "Мелькают Арбатом знакомые лица, - спiвав Адамадзе, - цыганки проносятся в снах. Подайте бокалы, поручик Голицын, корнет Оболенский, налейте вина..."
      Дмитро Iванович потоптався бiля дверей, не хотiв заважати, розумiв, що старому зараз не до нього. Вирiшив дочекатися кiнця пiснi.
      "Четвертые сутки пылают станицы, - тим часом долiтало з кiмнати. - Потеет дождями донская земля. Не падайте духом, поручик Голицын, корнет Оболенский, седлайте коня..."
      Однак з сусiдньої кiмнати вийшло двоє дiдiв iз свiтлим пушком на головi, схожих на близнят, i Ковалю стало незручно стовбичити пiд дверима. Вiн постукав i вiдчинив дверi. Адамадзе був сам у кiмнатцi, яка вiдразу неприємно вражала: сiрi, без шпалерiв, поквацянi колись невиразною фарбою стiни, якi взялися плямами, єдине брудне вiкно, вичовгана ногами пiдлога з такими чорними, затертими маленькими килимками бiля кожного з двох лiжок, нiби вони лежали на цьому мiсцi вiд часiв потопу. Тiшили око тiльки кольоровi фотографи, розвiшанi над одним лiжком, та горщик iз невеликим зеленим кактусом на пiдвiконнi.
      Вiн сидiв на лiжку, застеленому сiрою картатою ковдрою, якi можна побачити тiльки в казенних мiсцях, i, схиливши голову, сумно перебирав струни гiтари. Побачивши Дмитра Iвановича, вiдклав гiтару i здивовано промовив:
      - Ви?.. - I вiдразу додав: - Дуже добре, що прийшли. Думав, бiльше вас не побачу... А нам треба ще раз поговорити... Сiдайте на оце лiжко, - показав на друге лiжко, що стояло навпроти. - Стiльцi розвалилися, забрали на ремонт. А сусiда звечора гостює в онукiв...
      У Коваля тьохнуло серце. Дивись, Адамадзе i розповiсть йому щось важливе.
      Проте старий грузин не продовжив своєї думки. Мовчки знову взяв гiтару i, схилившись над нею, став пощипувати струни; здавалося, вiн вiдразу й забув про Коваля.
      Пролунав акорд, i хрипко, з викликом у голосi Адамадзе заспiвав:
      "А кони все ближе проносятся к Яру. В аллеях цыганки встречают рассвет... А в комнатах наших сидят комиссары й девочек наших ведут в кабинет..."
      Полковник терпляче слухав.
      "Ах, русское солнце, великое солнце, - спiвав далi Адамадзе. Корабль "Император" застыл, как стрела. Поручик Голицын, а может, вернемся? Зачем нам другая, чужая земля?!."
      Раптом старий обiрвав пiсню, поклав долоню на струни, припиняючи їхнє рокотання. На очах у нього були сльози.
      - Ось так, полковнику, - скрушно промовив вiн.
      Коваль пильно поглянув на Адамадзе i нiчого не вiдповiв. Вiн розумiв його.
      Перемiтати себе, Адамадзе знову торкнувся струн: "О ты, синее небо России, никогда не расстанусь с тобой. И березки, как девки босые, на прощанье мне машут рукой... Без тебя я ничем не утешусь, пропаду без тебя, моя Русь! Вот вам крест, что я завтра повешусь! А сегодня я просто напьюсь..." Старий неквапом оглянувся на тумбочку, що стояла мiж лiжками, мовби шукав на нiй склянку з вином.
      - Та годi про це... Даруйте, не можу без слiз, - промовив вiн, витираючи долонею очi. - Що то старiсть... Крутила мною доля, як чорт свiтом! Колись я боявся смертi, а тепер знаю - немає нiчого бiльш страшного, нiж саме життя. Особливо таке, як було у мене. - Вiн сумно повторив речитативом: - "Ах, русское солнце, великое солнце! Уже не изменить нам курс корабля!.." I наостанку доля жорстоко поглузувала з мене, Дмитре Iвановичу, дозвольте вас так називати.
      Коваль кивнув.
      - Дуже жорстоко, - повторив Адамадзе. - Щоправда, цього разу вже востаннє. - В очах старого спалахнув божевiльний вогник. - Вона завжди знущалася з мене... Бачила, як бився я в життi, як риба об кригу. I смiялася з моїх жалюгiдних силкувань, щоб наприкiнцi приготувати пекельний подарунок... Ви думаєте, я не знаю, що залишилося менi кiлька днiв, ну, мiсяць... Я зумiв зазирнути в лiкарнi у свою iсторiю хвороби... Спасибi вам, Дмитре Iвановичу, за пiклування, але запiзно... Довго чуже мiсце у цiй богадiльнi я не займатиму... I ця гiтара знову повернеться на своє запилене мiсце у кiмнатi вiдпочинку i теж забуде мене... Я ось що хотiв, Дмитре Iвановичу. - Адамадзе замовк на кiлька секунд. - Насамперед вибачитися перед вами за брехню. Я правди не сказав, коли знайшли мене на садах. Моя легенда була тiльки схожа на правду, але не правда...
      Коваль хотiв зауважити, що вiн про це здогадувався, але стримався.
      - Розповiдь буде довгою. Майте на увазi, ви перша i єдина людина, якiй я все розповiм. Не криючись... Як на сповiдi. - Адамадзе гiрко посмiхнувся. - Нiколи не подумав би, що доведеться сповiдатися не пастирю, а полковниковi радянської мiлiцiї! Несповiдимi шляхи твої, господи!.. То з чого почати? - припинивши свої ламентацiї, замислився старий грузин. - Почнемо, мабуть, з Канади... Нi, краще з Апостолова. Я тодi збрехав вам. Знав я Павла Амвросiйовича Апостолова, знав! Бiльше того, залицявся до його дочки Клави i збирався пiсля випуску з училища одружитися. Жив я тодi у Харковi, вчився у юнкерському... Але почалася революцiя. Я достроково одержав чин пiдпоручика-артилеркста i став воювати проти бiльшовикiв. Потiм страшна голодна емiграцiя: Константинополь, Бельгiя, Конго i нарештi - Канада. Там я зустрiв людину на прiзвище Гущак. Ви, звичайно, не чули про такого, хоч у свiй час вiн гримiв на Українi.
      - Чув, чув, - посмiхнувся полковник.
      Адамадзе здивовано витрiщився.
      - Чув, чув, - повторив Коваль. - Розповiдайте далi, Антоне Нодаровичу.
      - I про Апостолова знаєте, i про Гущака! - пробурмотiв грузин. - Дивовижно. Виходить, я вам не вiдкрию якоїсь таємницi, якщо скажу, що повернувся в Європу i записався у нiмецьку армiю, щоб потрапити сюди i знайти скарб Апостолова... Менi про iсторiю банку розповiв сам Гущак, з яким я товаришував. Правда, вiн нiзащо не хотiв точко назвати мiсце сховки, бо й сам збирався повернутися i розкопати.
      - Вiн таки повернувся, - сказав Коваль. - I загинув по дорозi до сховки тут, пiд Києвом, на станцiї Лiсовiй.
      Адамадзе знову здивувався.
      - Виходить, у нього були двi сховки?
      - Андрiй Гущак приїхав до Києва, бо тут у нього жили невiстка i онук... I спочатку, очевидно, поїхав перевiрити ближчу, в якiй були паперовi грошi, векселi i фальшивi дiаманти - стрази. На той час її уже випадково виявили будiвельники.
      Коваль на щирiсть вiдповiдав щирiстю.
      - Он як! - похитав головою Адамадзе. - Хитрун! Виходить, вчинив так, як колись фараони: в пiрамiдi влаштовували два поховання - одна камера справжня, з тiлом i коштовностями царя, а друга фальшива, яка вiдводила грабiжникiв.
      - Найчастiше злодiї розкривали обидвi, - зауважив Коваль.
      - Так i в цьому випадку сталося. Основна сховка була у Вербiвцi пiд Харковом.
      Адамадзе докладно розповiв про свою епопею в окупованому Києвi, про кафе "Едельвейс", Люцiю i гауптштурмфюрера Курта Рауха, про врятування Апостолова вiд знищення есесiвцями.
      - Ми довго морочилися iз старим, - згадував Адамадзе, - але нiчого витягти з нього не могли. Та коли вiн якось пробурмотiв "Вербiвка" i я зв'язав це з так само випадково зроненим "Вербiвка" Гущаком у Канадi, то припустив, що треба шукати село або хутiр iз такою назвою...
      - А де мiг Раух переховати знайденi ним i вами цiнностi? - спитав Коваль. - Як ви думаєте, Антоне Нодаровичу?
      - Де? Оце головне питання... Нi у службовому кабiнетi в гестапо, нi в своєму особнячку вiн не сховав би. Гауптштурмфюрер, звичайно, велике цабе, але й над ним стояли. За їхнiми законами, мав би знайдене вiдразу передати державi. Було б йому непереливки, якби в нього знайшли сховане. Довелося б спуститися у той самий пiдвал в гестапо, де допитували, тiльки вже не господарем... Не забувайте, що вiн i мене боявся. Не будучи до кiнця впевнений, що я розбився на смерть, боявся, щоб я не написав донос його начальству... Як не крути, а за елементарною логiкою, мав би сховати у такому мiсцi, де не шукали б i яке мiг би легко контролювати.
      - Так, так... - погоджувався Коваль, чекаючи дальших мiркувань Адамадзе i вже здогадуючись, куди той веде. - Маєте рацiю, Антоне Нодаровичу... Та чи була в нього така сховка у чужому, окупованому мiстi?
      - Гадаю, була. Ймовiрно, у коханки, Люцiї.
      - Тобто Людмили Гальчинської?
      - Так.
      Запала пауза. Кожний iз спiвбесiдникiв обмiрковував почуте.
      - Ото я й хотiв вночi перевiрити її квартиру. Та не встиг. Ви перешкодили.
      - Так, так... - мимоволi погладив Коваль свою голову, хоч гулi на нiй уже не було.
      - Втiм, якби й знайшов, дiло пусте! Тепер я знаю, що нема в мене часу багатiти. Нащо тепер менi все... - сумно закiнчив Адамадзе. Пiсля нової паузи у розмовi вiн раптом спитав:
      - Уже знайшли, хто її вбив?
      - Нiбито.
      - Шкода, - блиснув очима грузин.
      Полковник не зрозумiв старого.
      - Це збирався зробити я! - жорстко мовив Адамадзе. - Пiсля визволення Києва вона вмить перекинулася до нової влади i навела на мене енкаведистiв. Ми зустрiлися з нею на площi Калiнiна, де стратили гестапiвцiв, i це стерво упiзнало мене. Через кiлька днiв я вже стояв перед судом... Десять рокiв! Тепер - як десять днiв... а тодi! Я рвався з таборiв, щоб знайти i забрати у неї коштовностi, утiкав, набрав ще десятку... Вона й гауптштурмфюрера, певно, виказала... Вiн, можливо, затримався у Києвi за наказом начальства, замiтав слiди. Проте не виключено, що головним для нього було забрати у Люцiї, якщо ховав у неї, цi мiльйони. I не встиг. Упiймався, хоч був дуже обережний. Як кажуть, жаднiсть фраєра згубила! Втiм, - сумно додав старий, - i мене так само... Якщо не секрет, хто її вбив?
      - Заарештовано одного чоловiка, але суду ще не було.
      - Обшук у неї робили? - пожвавився Адамадзе.
      - Звичайно.
      - I знайшли коштовностi?
      - Кiлька дрiбничок. Обручки, сережки. За них її i вбили.
      - Кiлька дрiбничок? - недовiрливо перепитав старий грузин. - Там має бути велика залiзна коробка, повна коштовностей, а не якiсь сережки... Цiлком можливо, це в неї з iншого джерела, коли вже мiлiцiя коробки не знайшла, - розчаровано мовив Адамадзе. - Гауптштурмфюрер грабував де тiльки мiг - багатих євреїв, крамницi. А можливо, мiркував далi вголос старий, - Раух подарував їй обручки iз скарбу, не вiдкриваючи всiєї таємницi, а коробку десь iнде переховав... Або, може, таки примудрився вiдправити в Нiмеччину... Та хоч би як, а мене все це тепер не обходить... Шкодую тiльки, що нещасна Росiя втратила... У мене, чорт забирай, тепер iнша проблема, де закопають, - раптом мало не вигукнув зло Адамадзе, - чи й не закопають, а порiжуть на шматки колишнього князя студенти-медики...
      - Я ще сам поцiкавлюсь висновками медикiв, - спробував заспокоїти старого Коваль. - Ви в iсторiї хвороби, певно, не все прочитали як слiд.
      - Ет, - махнув рукою Адамадзе, - як спiвається у пiснi, "уже не изменить нам курс корабля...". Я вам ще одну заспiваю, табiрну. Сам поклав там на музику слова якогось поета, теж зека, на прiзвище, здається, Домовитов... - Старий знову потягся за гiтарою i, похиливши голову, тихо заспiвав:
      "Знаю я, далеко нас загонят... Где-то в тундре, в жестокий мороз без молитвы меня похоронят у корявых, застывших берез. И никто не разыщет могилы, никогда не узнает о ней. Только ветер протяжный и стылый будет выть над могилой моей, только горькие листья березки будут падать, как слезы с ветвей..."
      Адамадзе раптом припинив спiв i розридався. Коваль налив йому води, але старий вiдмахнувся.
      - Я втомився, полковнику, дуже втомився, я хворий, - пробурмотiв, схлипуючи, вiн. - Залиште мене, прошу... Я вас дуже прошу...
      Коваль глянув на мокре вiд слiз, жовте, як лимон, обличчя Адамадзе, пiдвiвся i тихо вийшов з кiмнати... Через кiлька хвилин вiн покинув цю юдоль суму i спогадiв...
      21
      Капiтана Андрiйка Коваль застав у кабiнетi в доброму гуморi. На колегiї його похвалили за чiткi оперативнi дiї i дiзнання у справi вбивства колишньої спiвачки Гальчинської, про яке багато говорили в мiстi.
      - Отакi дiла, - похвалився капiтан. - Вашими молитвами, вашою наукою i допомогою користуємось.
      Полковниковi не хотiлося псувати настрiй начальниковi карного розшуку, i вiн вiдмовився вiд свого задуму розповiсти Андрiйковi про Адамадзе. Адже капiтан хоч i вийшов на старого грузина, проте не зацiкавився ним як слiд i не "розробив" його. Натомiсть Дмитро Iванович поздоровив капiтана i побажав йому й надалi так чiтко, оперативно розкривати трагедiї i знаходити винуватцiв. I нехай не бiльшає, а меншає таких тяжких i сумних пригод у мiстi.
      - А воно ж усе бiльшає, - зiтхнув Андрiйко. - Два нерозкритих убивства ще висять в мене ось тут! - Капiтан поплескав себе по потилицi. - За Гальчинську - Славова похвалили, навiть вiдзначили цiнним подарунком, а за цi два накрутили хвоста.
      - Остапе Володимировичу, - змiнив тему розмови Коваль. - А де ключi вiд квартири Гальчинської? Ви ще не передали їх у жек? Адже цi ключi, певно, не речовий доказ i до справи ви їх не приєднали.
      - Нi, - вiдповiв капiтан. - Але чого ви, Дмитре Iвановичу, знову, - Андрiйко хотiв сказати "за рибу грошi", але стримався, - за Гальчинську. З нею покiнчено.
      - Так, - погодився полковник. - Розумiю. Менi тiльки ключi потрiбнi.
      - Немає таких ключiв, Дмитре Iвановичу, - незадоволено промовив господар кабiнету, - хiба я вам не казав?! Пiсля вбивства Славов замкнув квартиру i гайнув в аеропорт. Ватянку i молоток, як ви знаєте, викинув в урну на Чкалова. А ключi, тiкаючи, вiн випадково поклав не у ватянку, а до кишенi штанiв i виявив їх тiльки в Борисполi. Там, за його словами, й викинув. Ми їх не знайшли. Користалися своїми.
      - Значить, квартира й досi порожньою стоїть?
      - Так. Опечатана.
      - Я все ж таки хотiв би до неї заглянути.
      - Ну, Дмитре Iвановичу, - надув губи капiтан. - Там абсолютно нiчого немає... Я ж сам обшукував.
      - Вiрю, вiрю, - погодився Коваль, - знаю вашу доскiпливiсть... А все ж хочеться побувати в нiй..
      Андрiйко знизав плечима i висунув одну з шухляд столу.
      - Ось мої ключi, оцей пiдходить, - показав на довгастий плаский предмет - ключ не ключ, вiдмичка не вiдмичка, - там один замок, другий поламаний.
      Коваль узяв ключ i з словами: "Я скоро поверну" - покинув кабiнет, залишивши в ньому збентеженого i сердитого господаря.
      ...У колишнiй квартирi Гальчинської Дмитро Iванович змахнув труху iз шкiряного крiсла, в якому, певно, любила сидiти спiвачка, а може, й сам гауптштурмфюрер, i опустився на нього.
      Довго сидiв вiн нерухомо. Полковник, як актор, входив у роль уявляв собi життя, що буяло в нинi мовчазних стiнах квартири, персонажiв трагедiї цього життя. У думцi вiн ставав гауптштурмфюрером, володарем скарбу, мiркував, де вiн сам при потребi сховав би коштовностi.
      Капiтан сказав правду: сама кiмната i все в нiй було детально оглянуто, обшукано, стiни вистукано i перевiрено спецiальним приладом - нiчого в них не ховалося. Пiд пiдлогою теж нiчого не було, у меблях, крiм тiєї сховки у шафi, яку виявив Андрiйко, бiльше цiнностей не знайшлося. Капiтан навiть шкiряну обшивку сидiння у крiслi, на яке сiв Коваль, безрезультатно пiдiрвав, i тепер пiд ногами було повно злежаної трухи.
      Вiдчуваючи своє безсилля, Коваль вiдкинувся головою на високу стiнку крiсла i замислився... Через хвилину-другу вiн стрепенувся: здається, задрiмав! Полковник злякався: невже таки старiсть?! Нi, нi, вiн просто погано спав цю нiч. Снилися якiсь кошмари, у снах все дико змiшалося: Апостолов танцював з Адамадзе, есесiвцi гралися алмазами, i Раух ковтав їх, як галушки, голi дiвчата збирали розкиданi по землi перснi, а вiн, Коваль, бiгав вiд одної до другої, складаючи коштовностi у залiзну скриньку.
      "Отже, - знову пiдсумовував у думцi полковник, - Андрiйко з помiчниками усе тут винишпорив i, виходить, Адамадзе не має рацiї, пiдозрюючи, ще гауптштурмфюрер Раух сховав коробку у коханки. Якщо ховав би, то, певна рiч, у якiйсь стiнi, котрi грубi, у три-чотири цеглини, як будували колись. Цей будинок теж старий, дореволюцiйний, як i оселя, де живе тепер Адамадзе, але вигiдно вiдрiзняється вiд Будинку старих. До революцiї вiн, очевидно, планувався, як "доходний дiм", а пiзнiше зазнав внутрiшнього перепланування". Мiркуючи про це, Дмитро Iванович, подумав, що слiд поцiкавитися у старожилiв, якi тут були ранiше квартири. Можливо, ця квартира Гальчинської пiд час вiйни мала не одну, хоч i велику, кiмнату з альковом та кухню, а двi, i Раух сховав цiнностi у стiнi другої, що згодом вiдiйшла до сусiдiв.
      Втiм, це була лише одна з версiй, i полковник мiркував далi, виладнуючи у думцi й iншi, знову й знову оцiнюючи розповiдь старого грузина.
      Коваль ще та iще оглядав стелю, стiни кiмнати, вивчаючи архiтектонiку квартири. Вiн не був фахiвцем-будiвєльником, але сищик, на його думку, хоч i не все може знати, але про все повинен здогадуватися. Вiдкинувшись на високу спинку крiсла, вiн дивився вгору, мовби, як часом дорiкають ущипливе, хотiв узяти "факти iз стелi".
      Несподiвано його увагу привернули решiтки у стелi по всiх чотирьох кутках. Що це за решiтки? Навiщо?
      Дмитро Iванович знав, що у високих кiмнатах вгорi, на стiнi, пiд самiсiнькою стелею, борючись iз вогкiстю, обладнують вентиляцiйнi гнiзда. Але чому вони тут не в стiнi, а в самiй стелi? Причому у не такiй вже й високiй? Чiпкi очi його звузилися.
      Мiркування Коваля закiнчилися тим, що вiн вийшов з квартири i вирушив шукати в домi якусь драбину.
      Зрештою знайшов у сусiдiв Гальчинської стару дерев'яну драбину iз слiдами численних плям вiд олiйної фарби, крейди i землi, ледве затяг її у квартиру i, скинувши пiджак та засукавши рукави сорочки, полiз вгору.
      Побiленi жалюзнi решiтки легко вiдсовувалися. У старi часи у "доходних домах" вентиляцiйнi гнiзда робилися широкими, щоб зручно було чистити i ремонтувати їх. Дмитро Iванович засунув руку в отвiр вiд однiєї з них i наштовхнувся вгорi на другу стелю. Вiн зрозумiв, що перша, нижча, пiдвiсна, тобто фальшива, обладнана колись самими пожильцями.
      Пальцi полковника намацали мишачий послiд, якiсь трiсочки, потiм наштовхнулися на ребро бантини.
      Переносячи драбину, вiн обстежив вентиляцiйнi отвори один за одним.
      У третьому гнiздi, ближче до дверей, вiн раптом намацав залiзний предмет. Довгаста залiзна коробка!
      Дмитра Iвановича немов жаром обсипало. Вiн i вiрив i не вiрив собi, ще та ще обмацував тремтячими пальцями край коробки. Нi, це не приснилося йому!
      Вiн злiз iз драбини, обтрусив з руки i сорочки чорний пил i пiдiйшов до телефону. Вiн був такий впевнений, що залiзна коробка не порожня, що не наважився витягати її без мiлiцiї i понятих.
      Телефон Гальчинської ще не був виключений з мережi. Коваль набрав номер капiтана Андрiйка.
      - Остапе Володимировичу, приїздiть негайно на квартиру Гальчинської!
      - Що-небудь сталася? - Голос капiтана був глухий, недоброзичливий.
      - Так, так, - пiдтвердив Коваль, не уточнюючи причини поспiшного виклику. - I, якщо зможете, заїдьте за Спiваком. Я все поясню тут.
      Андрiйко хотiв уточнити, про що ж власне йдеться, хоч i так було зрозумiло, що дзвiнок полковника стосується вбивства Гальчинської. Чи не виявив Коваль нових слiдiв злочину, якi захитають все обвинувачення Славова? Але яких "нових слiдiв"?!
      Та висловити свої зауваження капiтан не змiг. Дмитро Iванович вiдразу повiсив трубку.
      Пiсля того Коваль подзвонив до Будинку старих i попросив покликати до телефону Адамадзе.
      - Як ви себе почуваєте, Антоне Нодаровичу? - поцiкавився полковник.
      - Як боржник, що вже з усiма розрахувався на цьому свiтi.
      - Я дзвоню з квартири Людмили Гальчинської. Ви не змогли б зараз сюди пiд'їхати?
      Запала пауза. Потiм пролунав схвильований голос Адамадзе:
      - А що, знайшли?
      - Здається...
      - Я вже їду!..
      Ще з пiвгодини Дмитро Iванович був наодинцi iз своїми думками i роздумами. Викликавши усiх, кого хотiв, по телефону, Коваль знову опустився у крiсло i, розглядаючи уже тонку шкiру на своїх руках, замислився.
      Ось завершується i ця єдина незавершена ним колись карна справа. Багато справ згадувалися йому тепер. Всi цi розшуки, встановлення iстини були його життям, i вiн боявся, що, вiдколи пiшов на пенсiю, коло його життя замкнулося.
      Дмитро Iванович вiрив, що кожен живе на свiтi стiльки, скiльки дiє, доки вiн потрiбен тут. Органiзм людини нiколи не погасне, поки вона не виконає повнiстю призначеного їй, точнiше, того, що сама собi поклала зробити за життя. Йому часто згадувалося десь прочитана, що найдовше живуть на свiтi селекцiонери. Вони завжди чекають завершення своїх робiт, спроб, чекають, поки виросте в наступних поколiннях вимрiяний сорт рослини, поки дасть плоди чергове схрещення, нова прищепа.
      А вiн, сищик Дмитро Коваль, хоч i полковник, а все одно тiльки сищик. Невже цiєю забутою справою завершується все i вiн бiльше не буде тривожитися пошуком iстини, утвердженням справедливостi в не зовсiм об'єктивному i справедливому суспiльствi?
      Гомiн у коридорi перебив думки Коваля. Дверi розчинилися, i до кiмнати швидким кроком увiйшов капiтан Андрiйко. За ним показалися Спiвак та Задорожний.
      - Ну, що тут у вас, Дмитре Iвановичу? - строго спитав капiтан. - Як бачите, все покинули i прилетiли! - Промовляючи це, Андрiйко досвiдченим оком уже обнишпорив кiмнату, побачив драбину, вiдкрите у стелi вентиляцiйне гнiздо i здогадався про причину виклику.
      - Знайшли?! - мало не вигукнув вiн. В голосi його змiшалися i недовiр'я, i радiсть, i заздрiсть.
      - Здається, - вiдповiв Коваль. - Зараз перевiримо. Та ранiше ви, певно, вiзьмете понятих, i, крiм того, має приїхати ще одна зацiкавлена особа. Думаю, що знайшов... - повторив вiн.
      Поки запрошували понятих, приїхав Адамадзе. Андрiйко упiзнав його i тепер повнiстю зрозумiв Коваля.
      Запопадливий Задорожний став на драбину, збираючись пiднятися вгору, та Коваль зупинив його:
      - Я сам.
      Вiн не мiг допустити, щоб iнша людина ризикувала. Хто зна, що придумав гауптштурмфюрер, ховаючи за фальшивою стелею коштовностi, яку пекельну машину! Адже, натрапивши на коробку, полковник вiдчув пiд пальцями якийсь м'який дрiт.
      Коваль попросив усiх вiдiйти подалi, просунув у отвiр правицю до лiктя i обережно обмацав коробку з усiх бокiв.
      Дрiт нiкуди не вiв, просто обв'язував її. Тодi полковник легесенько потяг коробку до себе. Вона зрушила з мiсця. Потягнув дужче. I запилена, брудна залiзна коробка з'явилася на очi. Коваль полегшено зiтхнув. "Не встиг нi забрати, нi замiнувати!" - промайнула думка про Рауха.
      - Вона! - побачивши знахiдку, скрикнув Адамадзе i пiдбiг до драбини. - Вона! - простяг вiн обидвi руки.
      Коваль, спускаючись, дав потримати коробку старому, потiм забрав, поставив на стiл, зняв телефонний дрiт, яким вона була перев'язана, i вiдкинув кришку.
      Вмить кiмната осяялась. Алмази, потрапивши на свiтло, ожили у своїх оксамитових чарунках. Життя завирувало в них, вириваючись з глибин i бризкаючи вогнем. Вони мiнилися, грали кольорами, барвистi снопи свiтла струмiли з них, i довгi кинджальнi промiнцi слiпили очi людям, якi зачудовано завмерли над столом. Нестерпне для ока, їхнє гостре сяйво ставало раз у раз то зеленкуватим, то синiм, то рожевим або червоним. Слiпучий блиск алмазiв заворожував, потьмарював розум, у кожному сяйному камiнчиковi вчувалася якась страхiтлива сила.
      Вони змiїно мерехтiли, i чарiвна гра коштовностей викликала у Дмитра Коваля не тiльки захоплення, а й мiстичний, терпкий жах. Зло, з яким вiн боровся усе життя, вперше з'явилося перед ним у таких казково-прекрасних шатах, i йому здалося, що в червоне алмази забарвлюються частiше, нiж в iншi кольори, так наче весь час кривавляться, обмиваються кров'ю...
      Київ - Передєлкiно - Берлiн. 1990.