Кляса

Павло хмикає, згадуючи розлюченого від переляку батька. Кого ж садять за Висоцького чи Розенбаума? Останнього, слухаючи хриплі магнітофонні записи, Пашок уявляв старим пропитим євреєм, з гачкуватим носом і в сивих кучерях, можливо, навіть «сиділим». А тепер його показують по телевізору, і виглядає він абсолютно по-іншому – більярдна куля голови, вусики – майже дядя Боря. Навіть Новікова, котрий справді сидів, недавно випустили, Пашок читав в «Комсомолці». Він до того звільнення теж причетний – вони з бригадиром Іваном Петровичем минулого літа були в Москві і, гуляючи по Арбату, знічев’я поставили й свої підписи під зверненням про звільнення барда-арештанта.

«Блатная жизнь – нєль’огкая жизнь», – копіюючи Женічку, глузливо повторює Пашок вголос і озирається – чи ніхто не почув? Навкруги порожньо. Тільки за дорогою, під дубками і запиленими кленами жовтіє пивна бочка – цього літа Орєх таки втратив статус монополіста. Біля бочок, на пожухлій траві, краще, ніж у задушливому грилі. Ще «на винос» пиво є на першому мікрорайоні, на Бермудах, де завжди крутиться п’яненький очкастий дідок, якого всі називають комбатом. Комбат за банку пива напам’ять читає вірші, в основному, про війну, і хоч вірші нікому задарма непотрібні, дехто його пригощає.

Фальш полягає і в іншому, продовжує розмірковувати Пашок. Наприклад, коли приходив Мутний за книжками, і вони, йдучи розпашілими вечірніми асфальтами, довго розмовляли про літературу. «Несправжні розмови, – думалось тоді Пашку. – Незаслужені». Бо хто він – Пашок? Вчора, скажімо, лаявся з батьками, а перед тим уночі побили з Беном одного типка з Димитрівського, сильно побили, Пашок навіть загубив свого хрестика, теж батуринський подарунок, ланцюжок є, а хрестик обірвався, а сьогодні, проходячи повз той же базарчик, Мутний скрипить в задимлені сутінки з рожевою смугою через небо:

– Як писав мій улюблений Поль Валєрі…

«Поль Валєрі», – аж їжився Пашок, – почув би це хто з братви. Той же Бен. Чи Малий, котрий з похмілля сам себе стукає по лобі, сміючись: «Чому тут боліти? Кость!»

Ірка Чорна стверджує, що Пашок копіює своїх приятелів і знайомих, а сам насправді не такий. Чорт його знає. Може, Чорній і видніше. Як би там не було, а Пашку хочеться жити по-своєму, хоч подумки. По-своєму, правда, не дуже виходить. Особливо на роботі, де над тобою – всі, а ти – на самому споді, тож мусиш до скону точити гайку чи писати, білим по червоному, гасла, як він пише – до свят і посеред буднів, бо комусь з начальства так примандюрилось. Якась піраміда начальственна, справді. Директор заводу, начальник цеху, всі ці парторги-комсорги, навіть майстер Шмаков, що весь час смикає ліктями, наче хоче підтягнути штани. Навіть бригадир Іван Петрович, з яким вони частенько випивають – Петрович мужик непоганий, хоч і суворий з виду. З виду.

Петрович – член партії і, може, через це боїться начальства більше, ніж Пашок, котрий є його як би підлеглим. Коли Пашок написав стос оголошень про перший мітинг РУХу, їхній шеф Шашечкін, що нагодився під ту пору в майстерню, навіть виду не подав, тільки багатозначно поворушив нижньою губою, туди-назад, так він завжди робить у визначальних для його статусу ситуаціях. А Іван Петрович аж потемнів ликом.

Перед торішнім Першим травнем партійний Петрович теж темнів і покусував вуса, бо дзвонили із заводського парткому. Дзвонила заступниця парторга Голишова.

Білошкіра, моложава заступниця – жінка не тільки начальственна, але й цікава, і Пашок розуміє Юру Мутного, котрий колись бачив її в заводоуправлінні, ждучи Пашка. «Як там та мадам? – скрипить Юра дотепер. – Та-ака женщіна…»

Груди в Тетяни Валентинівни – так її звуть, – справді хвилюючі, і Павло завжди скошує очі, коли вона з’являється в цеху.

14

Пашок тепер дозволяє собі ще й єхидно осміхатися в бік Голишової – він пам’ятає їхню суперечку біля заводоуправління. І він її виграв. Хай Валентинівна озирнеться навкруги.

Тепер навіть оунівський прапор не є вже аж такою дивиною. У Капулівці їх було повно, в найнесподіваніших місцях. Гінкі, коротко стрижені хлопці-харків’яни йдуть, Пашку до сих пір це в очах – ідуть, біліють потилицями, а червоно-чорні бинди яскравіють прямо на рюкзаках, чи, як говорили самі хлопці, наплічниках. «Хагків – місто контрастів, – вдоволено й багатозначно відповів Сашко Черненко на здивований Пашків погляд. – Там не тільки євтушенок до Верховного Совєта обигають».

Отож-бо, Валентинівно.

Тепер аж смішно згадувать, як після дзвінка Голишової бігали вони з Петровичем до святково оформленої заводської вантажівки зафарбовувати блакитну смужку, що вступила в крамольну близькість із жовтизною плакатного колосся. Стегна Тетяни Валентинівни, затягнені в чорну шкіру плаща, грали масними бліками, Пашок ялозив щіткою під акомпанемент голишовського крику і, матюкаючись стиха, задивлявся на Танині округлості, щоб не думать про смужку – хай. Хоча, не втримавшись, якраз тоді посперечався-погиркався з розпашілою Голишовою – якщо всі ці парторги-комсорги хочуть взяти його в спільники, то вони помиляються.

На парад же й цього Першого травня Пашок ходив. Вони ходять з Єгором на паради, і не тільки тому, що заставляють, ні – там весело. Він може і до моторівців підійти, і до гальваніків іскрівських, і зі своїм будівельним цехом потоптатися біля стовпа – їхнього «цехового» стовпа, розташованого поряд з пам’ятником комсомольцям, «Тривожна молодість», який усі називають «Фантомасом». Крім самогону, на парадах завжди водиться спирт, заводський спирт, на багатьох підприємствах його вдосталь. У них на «Іскрі» теж спирт є трохи не в кожному цеху. І кругом зі своїми особливостями. Лікар Араба-джанц із заводської поліклініки, котрий за спирт може виписати липовий лікарняний, кажуть, визначає цех за запахом спирту. «О, 48-й пожалував!» Або: «Я нє понял – робиш у 34-му, а продукт приніс з 42-го. Свого нема?»

Випивати в колоні, що шикується вздовж ліхтарних стовпів, для зручності позначених цифрами, починають задовго до урочистої ходи. Коли колони, просуваючись проспектом до площі, зупиняються на дамбі, внизу вздовж всього насипу утворюється натовп, схожий на ще одну демонстрацію, паралельну. Замість прапорів і транспарантів у людей в руках стакани й нехитра закусь, настрій же тут ще веселіший, ніж нагорі.

«…ава… доблєсним… металургам!..»

«…раствуют… совєтскіє… моторостроітєлі…»

«Ура-а!..»

«А-а-а-а…» – гудуть у відповідь, недбало посміхаючись до невидимих з-під насипу гучномовців. Без різниці, хто мусить «здрастувати» – все одно весело. І цього разу так було.

«Е-нєкатариє е-вєражескіє галаса, – казав Єгор, прицмокуючи і деренкочучи голосом, як Брежнєв, – утвє-ер-ждают, шо маї рє-ечі… м-м-м-ццц… запісуют на мластінгху, – Єгор ворушив щелепою і обводив безтямним поглядом мужиків, з якими вони стали випити під ялинками. – Ццц-м’а… на мластінгху… на мластінгху…» Народ реготав. Навіть Льоша Олійник, який про острів Даманський трусив щось товстими щоками й аж покивував, ніби страшну казку розказував проти ночі, – і той недовірливо посміхнувся. Коли Пашок з Єгором перепитали, яким таким «лучом лазаря» попалили китайські танки, добродушний Льоша замислився. «Е-е-е-еее, знаєм ми… – через якийсь час протягнув він з розумінням. – Яким-яким лучом – правільним! Лоботряси!»

Все було звично, як завжди. «А-а-а-а-а!» – котилося над проспектом, аж у вухах гуло, і хиталися оббризкані сонцем хмарки, прапори, транспаранти і пінопластові голуби з літачками – попереду вже починалися моторівські колони. Тільки портрети членів Політбюро цього року біля трибуни на площі вже не виставлялись. У цьому теж, на думку Пашка, програш Голишової і таких, як вона…

Після параду теж пили. Потім їхні шляхи з Єгором десь розійшлися.

15

«Це ж тоді мене і в контору забрали, здається», – пригадує Пашок, обминаючи глибочезну канаву і перестрибуючи через труби – з весни вони тут лежать.

«Точно, тоді, – збавляє кроку Пашок. Коло бочки з пивом знайомих начебто немає, але краще роздивитися зблизька. – На Кутузова».

Він десь бродив весь вечір, годі й згадати, а потім біля дому Ірки Чорної зустрів Васю Діброву. Коли вони, облазивши в пошуках спиртного весь посьолок Горького і Уральські казарми, у Васі там повно знайомих, вертались, стомлені і протверезілі, додому, їх і забрали мусора. Без всяких пояснень заштовхали в «бобік» і привезли під глухі оцинковані двері, вихоплювані з пітьми світлом косо закріпленої лампочки. «Морг, – здивовано пізнав Пашок. – Судмедекспертиза». Підлітками серед них було один час популярно їздити сюди, заглядати у вікна, за якими медики різали трупи. Пашок, правда, тільки раз їздив. Тоді на столі лежав якийсь дідок в майці, з прорваної шкарпетки стирчав жовтий палець. Слава Богу, нагнав їх лікар.

Про все це він згадував, дивлячись, як Васю мусора підвели до якогось хлопця, що невідь-звідки взявся під дверима. «Він?» – спитали мусора. Хлопець заперечливо мотнув головою. «Ану на цього глянь». Па шок, мружачись на лампочку, намагався роздивитися незнайомця, в якого волосся на лобі злиплось від засохлої крові. «Він», – стомлено кивнув хлопець і прикрив очі. Пашок навіть не встиг нічого заперечити. Ще півгодини тому вони бродили по Максима Горького, сиділи за опівнічними «козлятниками» у дворах, заходили в якісь хази, кухні якісь, жовті і каламутні від електричного світла, з липкими клейонками на столах і непевними рухами непевних людей, і – нічого. А тепер…

Оговтався він вже в райвідділі. Пашок сказав, що зроду не бачив того потерпілого, мусора, звісно, не вірили. Вася, що якось враз відсторонився від Пашка, ввічливо нагадував мусорам, що він, Вася, не при ділах, і що його треба б відпускати. За товариша він навіть не згадував. «Недаром на тебе, суку, Батурин злий, – подумав тоді Пашок. – Ну, нічого, колись же Сергій вийде». Вийде і з’явиться біля прохідної 402-го заводу, тихого й жовтого, де працює Вася. Втім, може, та жовтизна від забору Уральських казарм, військового містечка, розташованого якраз навпроти. Пашок там рідко буває, останній раз купував цигарки в сусідньому магазинчику, чомусь «Ватра» була зникла з прилавків, а там якимсь дивом завалялася…

Хтозна, чим би вся ця історія закінчилась для Пашка, якби не його відпрацьований хід, кілька разів вже застосовуваний у схожих випадках. «Тільки не вздумай брехать, – сказав черговий, погойдуючи в руці телефонну трубку. – Ми провірим». А що провірять – кілька чужих анкетних даних Пашок завчив напам’ять, а Єгорівські – так просто до автоматизму. Їх він і назвав, і вже через півгодини йшов пустельною Чарівною вулицею.

Пашок посміхається, згадавши, як матюкався потім Єгор. У своїй безневинності він мусорів переконав – та і що там переконувать, він інша ж зовсім людина, – а от якісь квитанції на штраф йому таки приходили. «Ніч’о, Єгор, – сміявся Пашок. – Якщо прийде на завод «тєлєга», я твою фотку із стінгазети приберу». Втім, великого скандалу Єгор не робить. За кодексом тутешньої честі, «по понятіям», нічого неприйнятного в Пашкових діях нема, навпаки. Якихось аж надто серйозних проблем товаришу не приніс, штраф – то дріб’язок, в разі чого Пашок дав би і свої гроші, – але сам вирвався із значно більшої халепи.

Пашку тоді пощастило двічі, бо при ньому не було батуринського ножа. Подаровану на день народження «викидуху» поламав Супа, випросив на пару днів і повернув з безвольно обвислим лезом. Гарний був ніж, у формі жіночого чобота. Такий у них здавна лежав серед мотлоху у столі на балконі, батько ховав. «Федін ніж, – казав батько. – Ще з Елісти». Дядька, Пашок не раз чув, заперли на кілька років з Києва в Калмикію після аспірантури, відмовився дядько свідчити в КДБ проти якихось, як батько говорив, «хлопців». Той ніж десь подівся, а батуринський Пашок тримав у шухлядці серванта і брав з собою зрідка – так, аби був. Якось йдучи від Чорної, він з радісною чіткістю відкрив, що приємна ваговитість в правій кишені начисто витісняє острах, який ще вчора ворушився в душі при вигуках і реготі з темряви. Вчора – одне, а сьогодні – зовсім інше. «Хай зачеплять, – зло і аж якось весело думав Пашок, поглядом і слухом приміряючи відстань до якоїсь нічної компанії, що виникла на дорозі. – Навіть добре було б, аби доклепались». Не зачепили й словом, пішли в бік Диспетчерської.

Тепер Батурин передав іншого ножа, – Пашок його зримо бачить, сьорбаючи пиво з півлітрової банки, він таки зупинився коло бочки – черги всього два чоловіка, а пиво свіже, різке, не те, що в Орєха. Ніж з секретом – кнопки немає, але лезо викидається автоматично, просто треба знати, куди тиснути. Лежить в серванті «приправа» – як подарунок. Пізно вже Пашку з ножами шляться – треба все вибирати вчасно. Тут, вважає він, далеко пішли б такі, як Женічка. Після третього строку, відбутого в Красноярському краї – «л’єсная камандіровка, ані там всє л’єсниє», з новою стриманістю, хоч і з колишнім м’яким «ель» пояснює Женя, – він посинів від еполетів і тигрів, а над лівою лопаткою павучком вп’явся виколотий приціл і напис півколом: «Нє промахнісь, чекіст!» Оскалений тигр означає, що його носій «озлобльон на савєцкую власть», Пашок знає, але який із Жені борець-антирадянщик? Та й блатна його кар’єра, схоже, не вдасться, бо промахнувся сам Женічка – присів в таборі на голку.

«Багато їх таких», – Пашок сьорбає пиво і вдивляється вздовж дороги – тепер йому треба не прогледіть Єгора, якщо той піде не повз пивну бочку, а через перехід. Багато їх таких було, один здібніший іншого, а де вони тепер, куди діваються? З року в рік з’являються на непевних блатних небосхилах і гаснуть, наче й не було ніколи. Артюх, Фантомас-Кувалда, Махара, Качан з Зеленого, Сиша, Свинарь димитрівський… Навіть Ларочкін, вишуканий, зухвалий Ларочкін, котрого в дев’ятнадцять років знало півміста, вся шевченківська юна шпана, а неформал-Шмигельський дотепер називає «молодьожним лідєром», і той здав. «Какой умєр? Конем на Токмачці, – повідав якось про нього Пашку Островський. – У п’ятій бригаді». «Кінь» – це щось типу «шниря», малошанована персона, подай-принеси.

Найсвіжіший крах – Супа. Ще недавно казав він Пашкові в чотирнадцятиповерхівці, де вони випивали, і Супа заставляв Толю Убийвовка стрибати з балкона, якісь гроші той йому заборгував, майже осудливо казав Супа, наче про якусь ваду: «Ти, Пашок, не зможеш чоловіка зарізать. По очах бачу». Тоді Пашок таки добряче злякався за Убийвовка. Місяць, як Супа вийшов в черговий раз з тюрми, і вже видно, що це не той Супа. Двох передніх зубів уже немає – Клим вибив. «Комісар! Сходи за бутилкою», – покрикує на нього Клим. «Комісар» – бо в Супи ще залишилась пристрасть до шкіряних піджаків, але від колишньої зухвалості залишилась тінь.

«Цікаво, а ти зміг би когось убити? – знов перескакує на свою персону Пашок. – Щоб хтось цикнув зубом під якоюсь смердючою пивною: «Там пацан – нє балуйся. Жалко, шо размєнялі», – і сам потім або сів, зарубавши по п’янці когось «за базар», або перекинувся від паленої «катанки» чи передозу?» Ні. Навіть думати про такі речі не хочеться. Але якщо б зайшлося про щось дуже серйозне, честь, наприклад, відстоювати в безвиході, в тюрмі, не дай Боже, чи ще десь, коли питання руба, або-або, – то хто його знає, як би тоді воно обернулось. «Хто зна», – думає Пашок.

Сам Супа свого часу Пашка не зарізав. Хоча міг.

16

Холодний кінчик ножа впирався під підборіддя. Пашок з тоскою згадав безтурботність ситуації, яка була ще за мить до цього і в існування якої він тепер і сам не вірив.

«Оце попав! – майнуло в засліпленій раптовим спалахом страху свідомості. – Хто це? Що йому треба?» Ніж тим часом все більше піддівав щелепу, боляче впинаючись у шкіру.

За мить перед тим він стояв з дворовими хлопцями біля арки, що з’єднує їхній будинок з сусіднім, і балакав ні про що. Мирні хлопці, домашні. Предмети в безшелесній, позолоченій липневій ночі вклякали, оторочені пухнастим світлом і чорними тінями, і були схожі на театральні декорації.

І ось – цей ніж під горлом.

Під наростаючим тиском леза Павло повільно піднімав підборіддя, стаючи вже ледь не навшпиньки, і думав, що так тривати довго не зможе. Ще трохи, й ніж випірне під піднебінням.

Виріс цей клятий ніж із сигарети. З рухомої жарко-малинової цятки, що швидко пливла вздовж будинку в напрямку арки. Придивившись, Пашок розгледів при цятці джинси і, як йому здалось, тільняшку. Над тільняшкою з темноти біліли не то сивини, не то блондинистий «йоржик». Пашку однак яка різниця? Йому закурить.

– Іди візьми! – не зупиняючись, навіть не повертаючи голови, недбало кинув через плече білоголовий і, збивши в пітьму сніп іскор з папіроси, пірнув в чорноту підворіття.

Холодний клубок ворухнувся в Пашка під здухвиною, а в ногах з’явилась обм’яклість. Це був виклик, зухвалий і безпричинний, і Павлові враз менш за все захотілося йти в ту відьомську непроглядність, що зімкнулась за незнайомцем. Але, якусь мить повагавшись, він рушив вслід і…

Лезо, сухо клацнувши, вилетіло з кулака незнайомця, іншою рукою він цупко схопив і притягнув Пашка на себе.

– Ну шо, тобі сігарету?

Білоголовий, Пашок бачив пори на його вилиці, фіолетово-стальній у відблиску дальнього ліхтаря, був, здається, відмороженим на всю голову. Він підіймав лезо «викидухи» все вище.

– Ну так шо, хтось хотів закурить?

Становище було безвихідним. Ніщо не заважало цьому харцизу, якого Пашок все ніяк не міг розгледіть, легким порухом леза перерізати Павлові горло, він був володарем ситуації, що хоче, те й зробить, а Пашок може тільки підніматися навшпиньки, глупо звісивши руки й не вірячи, що це відбувається саме з ним.

З ним, а не із зеленоярівським малоліткою, котрого Пиріжок, зачепившись в «Біді» й догнавши в Пашковому дворі, порізав позаминулої осені – наче б не сильно, а далі зупинки не дійшов, там реанімація його й завантажила. З ним, а не зі Жмелем, котрого вдарив ножем похмурий Вітя з дев’ятиповерхівки, ще й прокрутив в рані для певності. Жміль, лежачи на лавці в дворі, затикав дірку майкою, поки «швидка» приїхала. Ледве встигли.

Пашок знав багато таких історій, і всі вони, злипшись в один кім’ях, миттєво прокрутилися в голові.

– Так хтось хотів закурить, я спрашую?

«Оце попадалово! – відчуваючи впритул чуже дихання і гостряк, гарячково думав Павло. – Оце…»

Різко мотнувши головою, він щосили шарпнувся назад. Тоненька футболка тріснула, і хоча харциз ще утримував в п’ятірні рвані бинди, між Павлом і ним утворився спасенний простір. Зверху вниз Пашок вдарив по руці нападника і, ще раз щосили шарпнувшись назад, футболка знов тріснула, – вирвався, обірваний і очманілий, визадковуючи, вивалюючись з ошкіреної ножем чорної пройми арки.

– А…а… е-шо з тобою? – здавлено пробелькотів хтось із хлопців, коли Павло вийшов на жовтий круг під ліхтар. Біле шмаття, що звисло з нього, як кожура з недочищеного банана, ледь ворухнулося.

Павло ще сам не прийшов до тями, відчуваючи лишень, як серце калатає на все тіло і підкочується під язик. На ходу, сковтуючи слину, Пашок описав пригоду в арці і вже за рогом, в безлюдному дворі, де біля сміттєвих баків шаруділи коти та відполіровані штахети ближньої лавочки сріблилися проти місяця, гарячково застугоніла йому у скронях думка – що робити? Розбити лавку на штахети? З виноградника понависмикувати арматури? Що? Колю Чик-Чирика ось недавно побили у них у дворі палками, руку зламали, а цей харциз чим кращий – проти лома нема прийома, хай він навіть і з ножем, цей козел.

Пашок щось гарячково планував і сам не вірив у здійснення планів. Ех, сюди б зараз Толю Кришталя, Козака з Махарою, на крайняк того ж Женю Островського – Пашок, уривисто дихаючи, крутив головою, не знаючи, що вдіяти.

Надто кроткі були з ним напарники, та й сам він, треба визнати, від твердого ікла «викидняка», а особливо – від ще твердішої зухвалості того типа, – і розгубився, і злякався.

І тут з-за рогу знову вийшов той, у тільняшці, тепер уже було добре видно, що то тільняшка. Він повільно підходив до них, тінь пливла по стіні, і, зупинившись за пару метрів, якийсь час мовчки дивився, набичившись. Ліхтар опинився в нього за спиною, і обличчя знову було не розгледіти. Середнього зросту, міцний. Коротко стрижений.

– Ну так шо, комсомольці? Кому тут ще папірос? – пачка глухо шльопнулась їм під ноги. З острахом вони дивились на нього, але все ж не відходили.

Ніж клацнув сухо, як і раніше, й холодно блиснуло лезо. Пашок на мить знову відчув удушливу непродихність страху, але тільки на мить. Це вже не те, що в арці. Так, вони, четверо кроликів, позадкували сторожко перед ним одним, достобіса затятим нічним відчайдухом, в цьому була ганьба, що саднила більше, ніж страх, але й він, баклан сивоглавий, бездоганно зігравши першу дію дурної, ним же й зрежисованої вистави, відчувши чужу слабину, почав збиватися на фальш і понтуватися, клацаючи ножичком, а цього робити не слід, – думав Пашок, – дістав «месера», так ріж, раз ти такий матьорий каторжанин, думав Пашок. – Тебе, альбіноса, не побили, але й ти вже нічого більше не зробиш.

Білоголовий ще пару разів клацнув ножиком і, відійшовши до сусіднього під’їзду, де самотньо покурювала Жаба, – Павло її ще раніше запримітив, старіюча блядь з ротом до вух, звідки й кличка, – щось притишено заговорив до неї.

– …Та ета малалєткі! – вчувся уривок зневажливо-примирливого Жабиного пирску. – Знайшов з ким…

Сука Жаба, знайшла малоліток…

За мить харциз, прихопивши з собою ротату леді, розчинився між оторочених місячним і ліхтарним світлом нічних лаштунків.

17

Сором і цікавість – два відчуття міцно засіли в Павлові після нічної пригоди. Потім сором притлумився, а зацікавленість – хто ж то такий був? – залишилась.

Втім, час ішов, а підходящих кандидатур на роль того зухвальця в мікрорайонському житті не проступало.

Вже проти глибокої осені, стоячи в пивній і за звичкою розглядаючи відвідувачів, Пашок наштрикнувся поглядом на незвичного чоловіка років тридцяти п’яти. Раніше його він не бачив в Орєха ніколи, це точно.

Коричнева шкіряна куртка підкреслювала акуратну міць незнайомцевої фігури, а важким підборіддям, що завершувало його видовжену, з бандитськи запалими щоками голову, водив він уповільнено й гордовито. Принц крові.

Чимось він нагадував Джека Лондона, чиє фото Пашок ще класі в п’ятому знайшов в якомусь журналі під час збору макулатури і потепер шкодує викинути. Аристократичний вигляд незнайомця, що явно вирізнявся з пивного загалу, завершували сиві, з-під дорогої ондатрової шапки, скроні, хоч і не такі неприродно білі, як здалось Павлові колись вночі, а все ж незвичні на молодому загалом обличчі.

«Він!» – шкірою Павло відчув, що давня зустріч була саме з цією людиною і ні з ким більше. Той нічний жиганисько стояв від Павла через кілька столів, можна навіть банкою влучити, і стримано покивував, слухаючи якогось мужика в чорній шубі. Про банку, однак, думки не було, Пашок давно і майже безболісно прийняв ту, сивоскронного, перемогу й мовчки ковтнув її, не признаючись навіть самому собі в боягузтві, але все ж визнаючи власну слабшість. Куди тут діватися. Хай.

Конец бесплатного ознакомительного фрагмента.