Кляса

Павло Вольвач

Кляса

1

Ключ майже нечутно два рази обертається в замку, але двері таки риплять. Кімнатні двері, з глибини сусідчиної квартири, звідки вчувається на мить якесь шамотіння і затамоване дихання, а дверне вічко наливається сторожкою чорнотою.

Однією рукою Павло неквапно витягає ключа, а другою, скрутивши дулю, цілиться в сусідський «глазок» і в Зіну Гнатівну, яка, він знає, вклякає зараз при дверному вічку. Такий у Павла із Зіною Гнатівною ритуал, котрий триває вже хтозна-звідколи. Іноді, коли Павло вертається зі своїх походеньок, Гнатівна, наче б випадково, в якійсь справі, зблискує з-за дверей масною невдоволеною губою: «А, це ти, синок… А я думаю – хто там воно йде?..» – «От сука. Це о першій же ж годині ночі!» – думає тоді Павло і, щось муркнувши, зникає за чорними, оббитими дерматином дверима. В Зіни оббивка на дверях коричнева.

Пашок відчуває, що обличчя в нього трохи підпухле, а тіло проймає легкою дрожжю. Так у нього завжди буває з похмілля – вчора він був з Козаком і Єгором в «Біді». Весь вечір там тліла по закутках якась безпричинна бійка, то затухаючи, то знов спалахуючи, і Павло теж виникав в різних місцях, розтягуючи переплетені клубки тіл. Навіть сам вдарив одного типа з першого мікрорайону, якого вони з Єгором звуть між собою Кондуктором. Колі Кугуту хтось розбив порожню пляшку на голові, Павлові спливає в пам’яті Коліна закривавлена проплішина, і стає трохи тривожно за вчорашнє.

«Ще не вистачало в «Біді» вмочити роги в маргарин, – тоскнішає Павло і дивиться, розчепіривши долоню, на тремтячі пальці. – З понеділка треба з гульнею підв’язувать». Йому не зовсім до душі подібні пригоди, але трапляються вони часто. Останньою була історія з Симоном, який, підженившись, жив у Єгоровому «п’яному домі». Там Павло з Єгором його і віддубасили. «За мітлу», щось там Симон зайве ляпав. До Єгора на Вагонку, через насип, прийшла потім ціла делегація мікрорайонських, вже мужики, років під сорок, з держаками від лопат і велосипедними ланцюгами – добре, що не застали вдома. Ледве владналось. А Симона не так давно закололи шилом у бійці.

«Скорик – лох», – байдуже ковзнувши поглядом по напівзакресленому надпису на синій панелі стіни, Пашок завмирає на майданчику біля поштових скриньок, дослухаючись. Якби була ніч, могли б рипнути Зінині двері і почувся б злодійкуватий ляск – Зіна завжди вибиває свої капці вночі, після того, як пройде Павло, і обов’язково – під сусідські двері. Але зараз – ранок. Тихо.

За густою зеленню і бетонним козирком над під’їздом Павлу в запилене вікно нікого не видно, але він шкірою відчуває, що внизу, на лавці, вже зібралися баби-завсідниці. Пліткарський розвод. «Оце утром встала, а нога затекла. І давлєня…» Якось Пашок підмовив Кота, малолітку з сусідніх дворів, і за пару пляшок горілки Кіт розтрощив уночі обидві лавки на друзки. Правда, швидко знайшлися нові штахети, і умілець дядя Павлік з першого поверху, ворушачи волохатими плечима, все підладнав. Мудак.

Схожого на причальну тумбу Павліка всі в під’їзді звуть саме Павліком, а Павла – як прийдеться. Павлові байдуже, як його тут зовуть. «Привєт, Палік!» – з грайливою недбалістю вітається при зустрічі дядя Льоня Братко з першого поверху і, ніби танцюючи, виписуючи доладні кренделі, поспішає в свою «літєйку». Для друзів же він Паша, Пашок. Вигадливий Єгор іноді називає Павличком.

«Цікаво, чим же вчора все закінчилось в “Біді”»? – думає Пашок і дивиться на смугу світла з під’їздних дверей, в котрій плавають золотаві ворсинки. Він вчора одлучився, проводжаючи Лєнку з Низової, а коли вернувся, перед освітленим ґанком вже стояв міліцейський «бобік». Павло не крутий каторжанин, як, наприклад, Козак, це його вислів, навіть не сидів жодного разу, але, як і вся мікрорайонська братва, з мусорами зайвий раз воліє не зв’язуватися. Він пірнув за ріг, в темноту, і обігнувши ЖКО і дитячий садок, заклавши чималий гак, з іншого кінця району вийшов, збуджений і захеканий, до свого дому.

Прояснити деталі міг би Козак, але він зараз недієздатний, так його Вірка сказала вранці Павлові по телефону. В гриль-барі, де зараз, напевно, вже обговорюється вчорашня «бідівська» веремія, Козак навряд чи з’явиться. «Та ето яма. Одні вуха кругом, – каже Козак про «гриль». – Все одно, шо в райотдєл сходить». Ходити ж в «Біду» йому взагалі ризиковано – вона починає працювати ввечері, вдень там замок, та ще сонні пенсіонери купують кефір і пельмені, а в Козака «надзор», після восьмої вечора може прийти дільничний з перевіркою.

Козаку з похмілля погано. Єгор же, мабуть, уже в грилі. Треба й Павлові туди підтягуватися. Йому не погано, просто трохи невпевнено. Зі здоров’ям донедавна було все гаразд, навіть після серйозних пиятик не піднімається тиск, і Павло на заводі часто здає кров у «день донора». Єгор теж здає, навіть червоні книжечки посвідчень є в обох. «В вашем портвєйнє кровi нє обнаружено!» – сміються вони з недопущених до здачі і йдуть далі пити – і ті, хто здав, і хто ні – яка робота? Тиск у Пашка не піднімається, як у старших хлопців, але в травні він таки знепритомнів у «Шайбі», в черзі за пивом, всього на мить. Добре, що поряд був Сергій Батурин, підняв, і на руці біліла пов’язка – зрозуміло, що кров здавав, не так соромно.

Зараз Пашку на роботу не йти. Непевність з роботою. Тижнів два тому обновляли величезний плакат на пустирі перед заводом. Пашок ялозив щіткою по сталеварській касці, по хустці колгоспниці, вітер здував цівки фарби на його армійські штани і ботинки, а Пашкові невесело думалось: кому вона тепер взагалі потрібна, така робота – «мір, труд, май»? Втім, з роботою туго не тільки в них, в цеху недавно були збори, люди гули і перекрикували заступника начальника цеху, що пояснював все «розвалом Союзу». «А хто ж його розвалює?!» – басив муляр Ковбаса. Про Пашка, так хай валиться, і чим скоріш, тим краще. На зборах він про це не казав, правда, він взагалі мовчить на подібних заходах.

На роботу не йти, але й дома робити нічого. Хіба лежати на дивані, втупившись в приземисту – 2.30 – стелю, поцятковану набитими за літо комарами. Пашок вільно дістає до неї рукою, ледь ставши навшпиньки. Можна ще вдивлятися у власне відображення між старомодних, з фіолетовим відливом і золотим обідком на вінцях, келихів, водячи пальцем по запиленій поліровці серванта. Нудьготище.

Келихи та кілька чашок із блюдцями – ото й усі «сервізи» в їхньому домі. Багато хіба книжок за склом світлої, з рипучими дверцятами батькової шафи, такої ж старомодної, як і велике розкладне крісло, під одламану ніжку якого батько підкладає 17-й том УРЕ – Української Радянської Енциклопедії. Книжки теж переважно старі, куповані батьком раніше, тепер він книжок не купує. Більшість з них Павло давно перечитав, ще з дитинства, читати він навчився років з чотирьох, а за нечитані братися зовсім не хочеться. Іноді, особливо під вечір, він, рипнувши дверцятами, все ж бере і читає якісь вірші – так, ніби знічев’я. Навіть Єсенін, якого Пашок і зараз ще любить, сприймається все важче. Особливо з похмілля. Безпросвіття віє звідти на Павла, і йому здається, що з ним може щось приключитися негарне, якщо буде вдумуватися в ті рядки. Вени поріже, на тюрму нарветься чи ще що.

Інколи він може прочитати кілька строф вголос, але потім скошує очі на килимок і вмовкає. Килимок висить на стіні, а за тонкою, в одну цеглину стіною – вже Зіна Гнатівна. Вона весь час чимось там в себе порипує, гуркотить, шкребеться, але як тільки в Павловій кімнаті лунають голосні звуки, з того боку стіни враз западає тиша. Павло тоді дивиться на килимок і уявляє, як за ним треться об стіну бурякове вухо Зіни Гнатівни. Може, й справді правий Павлів батько, вперто вважаючи Зіну «агентом», низовим, шісткою, а все ж приставленим «ким треба» за ним, Іваном Васильовичем – батька звати Іваном, – слідкувати. Павло підсміюється з татових прибамбасів, але коли, розслабившись і наївно вважаючи себе усамітненим, замугиче, бува, яку пісню, з-за стіни обов’язково озветься Зіна: «…та й біла гриво-о-го-нька…», присоромлюючи Павла своїм слухом і голосом – сопрано в неї чи що там, Павло не розбирається.

Зі слухом у Пашка тугувато. Ще до армії вони зі Скориком наввипередки переймали гітарну грамоту від Васі-музиканта з першого під’їзду. Примостившись десь на сходах чи під батареєю, заучували акорди та вчились брати «баре» – аж пучки пухли. «Чувакі, всьо, я барал! Лабаєм под качум!» – казав Вася, так говорили його лабухи з танців в ДК металургів і, недбало затягуючись цигаркою, підпускав довгі пальці аж під брови. Тепер Павлові якось не до гітар. Хіба Валєха Дерев’янко під випадок може щось збацать, як недавно, коли зустрів його з Беном, і вони, Валєха й Бен, за гаражами біля базарчика влаштували нічний концерт, під цвіркунів і при зеленому місяці.

Гітара, на якій Павло так і не навчився грати хоч щось до ладу, припадає пилом на шафі. Іноді з п’ятого поверху до Павла на третій долинають звуки «фоно» – то Скорик двома пальцями тренькає під настрій простенький пасаж, завчений ним ще при Васі. Кожного разу все рідше, бо одружився і живе десь на Красній. Вася теж переїхав.

Ага…

– А у раввіна била дочка Єнта…

А офентиш лєжит посланіє в конверте…

А в том посланії всєго четирє слова:

Прощай, уєхала! Гражданка Іванова…

Блатна мелодія шкварчить знизу, з-за дверей Братка: «одєсіти», так узагальнено зве цю музику дядя Льоня. Він сам як одесит – тонкий метелик жиганських вусиків, засмагла лисина – «я із Адєси, здрасьтє! па-ра-ру тачтач». Коли Братко поспішає на роботу, може видатись, що в ливарному цеху заводу «Іскра» на нього жде не роба з товстої повсті, а солом’яне канотьє і брюки в тоненьку смужку. Найвеселіша людина в під’їзді – дядя Льоня.

До останнього часу поспішав на «Іскру» й Павло, шостий рік уже. П’ять років за забором, вважає він – цілком достатньо, щоб з’їхати з глузду. Життя давно пора змінювати, але як? Хтозна. З іншого кутка району, від «п’яного», або, як ще кажуть, «кривого» дому, квапиться на завод і Єгор. Єгор – це не ім’я, звуть Єгора Олегом, а прізвище Єгоров, звідки й невигадлива кличка. На заводі вони й познайомились. Є ще один Єгоров, Жога, батуринський приятель, його дім на Зеленому Яру, під парканом автобази, а город спускається в балку, до ботанічного саду. Пашок з Єгором їздили недавно до Жоги.

«Дохлий», – насмішкувато називає Єгора Малий, його сусід по Вагонці, і дає стусани під єгорівські ребра. Єгор справді худорлявий, майже як підліток. Зате в нього є почуття гумору, і Єгор, не в приклад тому ж Малому, любить читати книжки. Слабаком чи боягузом його теж не назвеш. Як би то вчора не Єгор торохнув Кугута пляшкою. Він іноді навіть Павла дивує. Як тоді, коли біля «Горизонту» влучив з розвороту ліктем в голову Супиному приятелеві, Павлові навіть добавляти не довелось – ліг той тип під воротами «Гарика», наче завжди там лежав. «Горизонт», «Гарик» по-народному – це літній кінотеатр, чудо повітового конструктивізму. В жирні літні ночі він вибухав ревищем, матом і дівочим виском, і рухомі міліцейські кокарди тривожно зблискували з чорноти. Порожні пляшки в «Гарику» з задніх рядів котилися до передніх і підкочувалися під екран, до колонок. Тепер тут тихо, під стінами і на сусідньому футбольному полі пасуться зеленоярівські кози – кілька років кінотеатр не працює.

Павло взагалі забув, коли був у кіно. Найчастіше зустрічаються вони з Єгором в гриль-барі. Єгорівська кучма, світла й шорстка, як посохлий під зиму очерет, зараз вже, мабуть, жовтіє десь в тих околицях. Павлу теж туди треба. Але він вагається. Він стоїть в під’їзді, під поштовими скриньками, подумки матюкається і наслухається до звуків, налаштовуючись перед завершальним ривком.

Ой-йо-йой! Што ж ето такоє:

Прієхал хазер і натворіл такоє!..

Дядь Льоніна лисина блікує хоч слабким, але відблиском свята. Інші ж – вверх-вниз, вправо-вліво, – люди зовсім буденні, і життя їхнє таке ж. Нецікаві переважно люди. Вколюють, ковтаючи дими при мартенах і домнах, до пенсії точать одну й ту ж шестерню. Метушаться. Снують. Під вечір стягуються до хат, до сервантів і «стєнок», до сковорід і маргарину, і вікна крізь білясті гардини світяться маргаринно в ніч, а пізніше, коли зовсім споночіє, мерехтять мертвотною блакиттю від ввімкнутих телевізорів. Да.

«Середній прошарок», – думає про них Пашок, з року в рік тупо дивлячись в стелю чи на сірі під’їздні сходи, йдучи або вниз, або вгору. Коли йде вгору – думається похмуріше, коли вниз – веселіше. Середні люди. Його ж завжди цікавили інші.

«Я люблю тєбя жизнь», – востаннє чіпляється Пашок куточком ока за надпис по тиньку – ще до армії Скориків друг Захода нашкрябав, і рушає по сходах на прямокутник світла. Дійсно, жизнь. Таке.

2

Павло вже й не пам’ятає, коли відкрив в собі схильність до фантазувань і мрій. Здавна. Може, це якраз їх і єднає з Єгором. Останнім часом, правда, і мрії Павла подразнюють, він розуміє, що все це від невизначеності в житті. Підзатяглось щось мрійництво.

Десь на плацу чи на двоярусній койці по відбою післяармійське життя уявлялось йому зовсім по-іншому, мрії злипалися в одну розпливчасту сонячну пляму, але ось уже шостий рік він тут, в батькiвській квартирі, другий під’їзд, третій поверх – живе і живе, і чогось сонячного в тому не багато. Власне, не живе, а ночує під одним дахом з батьками. Буває, що не ночує. На тому тижні, наприклад, не ночував – ходив до однієї дівчини на Димитрівський, вискочив по-домашньому, а довелося від неї і на роботу йти, прямо в капцях.

Пашок прийшов з армії весною, Єгор теж, тільки на рік пізніше. Час, проведений серед казахстанського степу, характеризується ним коротко: «Жопа!»

«Аллахума анта раббі, ля ілляха ілля анта… – нема Бога, крім Аллаха. – Бісмі лляхі…» – відтворює Єгор армійського кухаря, чеченця Хасана. Так сказав Єгор і при Джабраїлі, що невідь-звідки з’явився недавно на районі. Джабраїл посміхався білозубо й цокав язиком. Він вмовляє їх допомогти украсти маленького сина у колишньої дружини, що живе десь за 54-м гастрономом. Обіцяє добре заплатити і навіть підігнати якусь зброю, «лимонки», чи що, котрі дісталися йому з Карабаху. Пашок обіцяв подумати. «Пусть іщут нєгра помоложе», як гласить мікрорайонський афоризм, знайшов кіднеперів. От випили вони тоді з Джабраїлом пристойно, пляшки дві. І ще вип’ють, коли зустрінуться.

Подій у Пашковому житті начебто багато, але на його життєвий статус вони якось і не впливають. Що не роби, куди не йди, а все рівно вранці вирушати до прохідної заводу «Іскра», де в будівельному цеху дзижчать електропилки, врізаючись в дерево, і з гучномовця кричить диспетчер Сєргованцев.

Свої армійські штани і ботинки Пашкові вже важко й пізнати, так забейкались вони з часом фарбами. Та і як не забейкаться – числиться Пашок маляром, а працює їхня цехова бригада художників-оформлювачів по всьому заводу і за заводом. «Художники», правда, це голосно сказано. Чого вартий, наприклад, дядь Валік Карпов. «Хє-хє, – підбадьорював сам себе Карпуха, малюючи першотравневого голуба на прохідну. – Урррюпінскій!» Як не бадьорився, крила в голуба вийшли асиметричні, довелось таки Ігореві-бригадиру перемальовувати карпівську квацянину.

Штани від парадки Пашок відніс на роботу, а картуз і кітель з блискавками військ зв’язку на петлицях просотуються духом нафталіну в шифоньєрі, над пляшками зі спиртом, в котрому плаває зрадницький білий осад.

– Як тобі не стидно? – говорить мати. – Це ж я собі з заводу принесла на розтирку – коліно ж он як розпухає, а ти?

Пашку стидно. Але змінити вже нічого не може. З пляшок, виявлених в шифоньєрі, за пронафталіненими одежами і в непрацюючій пральній машині «Riga-8», він кілька разів відливав для жажденних приятелів. З Єгором брав, і з Ваньою Кузьою, і з Козаком. І з Супою. Від долитої води з’явився осад, мутне шмаття плаває в пляшках, беззвучно волаючи про підлог.

«З путніми так не друже», – зітхає мати після чийогось чергового візиту, і виріз її ніздрів різкішає. Наче в тих «путніх» немає своїх матерів, для яких уже він, Пашок – неблагонадійний, – думає іноді Павло, але матері про це не каже. Хай.

Путні – це, мабуть, такі, як Андрій Мансуров з 12-го дому, важно крокуючий через двір з університетським тубусом. Може, до путніх вписуються співучні з художньої школи, про котру нагадують оберемки пензлів та окам’янілі гуаші, звалені в тумбочці на балконі. А малював Пашок непогано. Зустрівшись зрідка, на Пашка ще й тепер запитально дивиться їхній вчитель рисунку й живопису Віталій Тарасович – довгий прямоспинний мужчина, подібний в ході до циркуля.

– Аквадєлька любіт кдєпкій кадандаш, – втовкмачував він їм, накульгуючи між мольбертів.

І хоч Тарасович – мужик непоганий, Пашок норовить його чимскоріш проминути – про що з ним Пашку говорити, про «аквадєльку»? Він нею ситий по ніздрі.

Точні науки Пашок не любить. На історичний факультет – найбільший конкурс, куди йому з його атестатом, одержаним у ВШРМ № 5. Що лишається – філологія? Це Пашку нецікаво.

Курячи на балконі, він дивиться на башточку зі шпилем – це аж на Іванова, – на зеленоярівські горби, доуявляючи, що там, за ними, іноді закучерявленими хмарами і димами. З року в рік. Хоча що тут уявляти? За Іванова – Жилмасив, Красна і завод «Моторобудівник», на центральну прохідну якого Пашок два роки ходив перед армією – передумавши йти в десятий клас. За зеленоярівськими горбами – теж Зелений, він страшенно великий і доходить аж до запоріжсталівських домен і водоохолоджувачів, фіолетових здаля і схожих формою на перекинуті відра, а ще далі – і до головного проспекту, імені, ясна річ, Леніна, найдовшого в Європі, це Пашок ще зі школи чітко засвоїв, райони вздовж якого звуться «центром» чи, як кажуть на околицях – городом. Зелений Яр – «посьолок», приватний сектор, і весна в місті, здається, розпочинається саме з нього – зненацька розцвітають вишнi, і горби й балки стоять тоді, припорошені білим, ніби на них обтрусилися хмари.

На Зеленому Пашкові робити сьогодні начебто нiчого, хіба з Єгором за драпом, циганською анашею, пройтись під вечір за компанію. Пашок часто приходить додому з пересохлим від анаші ротом, хоч і не вважає себе якимсь чином залежним від драпу – так, баловство. Недавно вони накурилися плану з Гансом, Пашок Ганса пригостив, і Ганс сміявся всю дорогу в автобусі, поки їхав до своєї зупинки. І вдома продовжував сміятися, батьки з переляку навіть «швидку» викликали. «Кровь стинєт в жилах», – іронічно кажуть про такий сміх Пашок з Єгором, підкреслюючи оте манірне «овь», так тут ніхто не каже, кажуть «кров», вони читали статтю про наркоманію, десь в Кривому Розі, і тепер насмішкувато цитують ту перелякану журналістку.

Головне, що Пашок вчасно здимів з дому. Приводів для батьківських нарікань достатньо – і прийшов він вчора пізно, і запах алкоголю ще вчувався вранці в його кімнаті, добре, хоч встиг провітрити. Добре й те, що до нього ніхто не встиг зайти із хлопців – батьки їх і так не сприймають, а після Пашкових зальотів особливо. Більшість з них, на думку батьків – «вурки». Навіть Єгор, котрого батьки хоч і не називають так, але підозріливо приглядаються і принюхуються, коли він зрідка дзвонить до Пашка в двері.

Мати сьогодні з нічної зміни, а батько, здається, іде в обід на чергування. Ціпок на місці, отже поки що батько вдома. Ціпок стоїть в коридорі, і коли Пашок, взуваючись, іноді чіпляє його, чорна палиця падає з противним гуркотом. Пашку тоді, як ніколи, хочеться її викинути. З паличкою батько справді схожий на сторожа. Те сторожування викликане обставинами, до хвороб батько був старшим майстром в училищі, і на фотографіях того часу він виглядає інтелігентним і навіть одухотвореним, наче якийсь письменник, він і хотів в молодості стати письменником, баба Христя розповідала й дядьки, але такого батька Пашок якраз і не застав, він його пам’ятає або непрацюючим, вічно по лікарнях, або сторожем, і Пашка аж піднуджує від нинішнього батькового статусу, від його похмурого, відстороненого вигляду і від ціпочка, який, на думку Павла, батьку й даром не потрібен.

Хто не «вурка», так це Юра Садовський. З ним Пашок приятелює ще з дитинства, ще з Чарівного селища, де їхні родини раніше жили. «Пішу стіхі», – років з кілька тому проскрипів Юра, схиливши, мов морожена курка, голову набік. Хлюпали хвилі, від засмаглого гурту глухо гупав волейбольний м’яч… Звідтоді в очах Павла Юра набув особливого статусу. Таких зацікавлень, як у Юри, на районі Пашок більше ні в кого не зустрічав.

Одного армійського кримського літа Пашок вже, правда, здибав живого поета. Але він був з Києва. Той таємничий, з виголеними скронями чоловік, розповідав дивовижні речі, подорожуючи тисячоліттями, наче салатами й чарками на столі. За його словами виходило, що орії-гречкосії вперше на Землі винайшли колесо, Ісус Христос був галілеянином, тобто з Галичини, а в Іспанії є місто Хатка, що теж неспроста. Пашок дивився в іконописні, напівприкриті важкими повіками очі поета і думав про іспанське місто, а ще більше про те, наскільки ж хороша річ – акордні роботи. Саме так працював той поет-каратист, він влітку сторожував сади в Молдавії, а взимку сидів в найкращому готелі Ялти, дивився на туманне море, пропахле ставридою, і писав вірші.

Пашок теж би так хотів. І акордних робіт, на які Шашечкін, Пашків начальник, чомусь його не бере, і віршів. Він любить вірші. Любить екзотику.

…Із копит твоїх у Дніпро

Вже стікає вода Юкону.

Або щось таке середземноморське. Як у лазуровому томику Олекси Влизька, котрий ще підлітком розкопав в завалах батьківської шафи:

О тихий порте мій —

вечірня заводь

трансу,

що серце

і думки

за рейдами запер,

де віє

з-поза плеч

м’язистим ренесансом,

та з люльок,

за димком, —

пахучий канупер.

В Ялту Пашок встиг з’їздити з Ваською-музикантом, щойно прийшовши з армії, Васька тоді ще не переїхав. Мабуть, з місяць після тих місць всі барви вдома здавалися Пашкові вицвілими, бляклими, як лікарняний халат. Потім минулось.

З канупером він не стикався. Це не драп. І не макова соломка, пакет якої тижнів два лежав у серванті, Женя Островський попрохав приховати. Але то було давно.

3

Димне, аж біле сонце низько висить над мерехкими, наче вкутаними в марлю зеленоярівськими узвишшями. Між листяного моря кущаться тіні, густо-синіми проваллями залягаючи між будинків, а вгорі, по верхівках, вже тонко маститься золотаве, із сріблинкою, світло.

Золото з молоком – літній ранок.

Павло зупиняється. «Дінь-дінь-дзінь» – чується дзвякання від алейки. То Котова мати, Валька-молочниця видзвонює біля бідонів у калатачку. За густою, трохи імлавою впроти сонця зеленню кленів і акацій, куди навскоси від будинку врубається тротуар, шурхотять автомашини. Там автобусна зупинка, а ще далі, через пустир, кінцева трамвая, «кільце», де розвертається, прийшовши з базару, п’ятнадцята марка. За кільцем – балка, гаражі і завалена нечистотами річка-смердючка, за якою вже починається Зелений Яр.

– Салтим!

– Ето-ето, бить добру!

Навіть не оглядаючись, Пашок знає, що це Юра Гусак і Маріман. Нічого східного, крім «салтиму», в Юрі нема, навіть прізвище в нього Гусаков. Іноді з таксистського минулого з’являється картуз-аеродром, але то під осінь.

Гусак шумно дихає і – каблуки докупи, корпус ледь нахилений вперед, протягує Пашкові руку. Маріман, що топчеться поруч, явно з перепою.

– Салтим, Паувлік! – повторює Юра. Від нього віє елегантністю м’ясника і легким перегаром. – Аддихаєм? А я, братка, на роботу устраювався – ну її нахєр. Знов обрізали Гусакову крила, укидуєш? – Гусак зітхає і, згадавши, киває на Марімана: – Мармєлуху ось зустрів, йопсєль-мопсєль…

Маріман років п’ять не працює, де його Гусак міг зустріти – в «титано-магнієвському» автобусі? Заводським автобусом їздить Павлова мати. Вона працює в три зміни, як ніхто із жінок у під’їзді, доводиться й поночі ходить. Раніше разом у нічну зміну їздив мужик з під’їзду, вальцівник Проценко, і матері було безпечніше, але на нього в цеху впала з крана якась болванка і розчавила півтулуба. В труні Проценко лежав чорний – лице ціле, але чорне, як чобіт. Тоді на похороні було дуже багато мужиків, як ніколи до того в їхнім дворі. А похорони тут частенько.

– Склоняв же ж «Запорожсталь» к сожитєльству, – Гусак хусточкою промокає рясний піт з обличчя. – Ох, бросю, бросю все нахуй, Паувлік! Візьму палатку – і в Гагри за укропом.

– Да, в Гаграх тьопло, – підтакує Маріман. – А в Сочах в мене паспорт десь так і остався.

Маріману, видно, не до Гусакового гумору, а дарма. Пашок з Єгором якось випивали з Гусаком в «кулінарії». Півгодини постояли, а Юркові вислови до сих пір ходять поміж ними. «Піду, Матвєя викручу» – це, наприклад, коли хтось має намір відлити. Шкода, що зараз Гусак поспішає. У них, видно, намітилась якась випивка з Мармелухою, з Маріманом тобто. Маріман раніше плавав, через те й кличка така.

– Паувлік, а шо вчора за молотьба в «Біді» була? – вже на ходу кидає Гусак. – Кажуть, перебили пол-Коканда?

– Я там не був, Юра. Не знаю, – при згадці про вчорашнє в Павла трохи холодіє під здухвиною. У нього навіть є неясне відчуття, нібито він вдарив Єгора. Аби остудити єгорівський бійцівський запал. «Ви то в дьосна цилуєтєсь, то морди друг другу б’йотє», – приснилось це Пашкові, чи таки казав йому ці слова вчора Мукоша? «Якшо ви не кєнти, тоді я іспанський льотчик», – з учорашньої липкої каламуті долинає його ламкий голос. Треба в гриль іти, дійсно. Там все розкажуть.

– А я вчора своїй кажу: я пашол на партсобраніє, у нєйо і задержусь. Пройшлись з Камазом і Запорожцем по пам’ятних місцях, ох… – Юрі, видно, теж нездорово після вчорашньої «проходки». – Цех кузнєчний, план мой встрєчний… Ну ладно, – Гусак вдоволено поплескує себе по черевцю. – Одпахав Лєбєдєв! Самий хітрий із армян – ето Юра Гусакян. Ідьом, Мармєлуха, монополька вже одкрита, підлічу тебе мал-мал…

Масивний гусаківський тулуб вправно колишеться на тугих ніжках, віддаляючись, а Павло, ніби згадавши, кричить Гусю навздогін:

– Так, Юрок, а шо ти вже зрання такий червоний? Ти ж на роботі вроді був?

– А це від волнєнія, Паувлік. І від перенапруги на трудовом фронті, – сміється Гусак і зникає з Маріманом за рогом. Пашку ще якийсь час стоїть перед очима розпашіла Юрина фізіономія.

Гусак, мабуть, підсвідомо відчуває власну непоєднуваність з ковальсько-пресовим цехом, і вже півроку ніяк не пройде там медичну комісію. Пашок сам подумки жахається від запоріжсталівського пекла, бо то таки пекло – варто хоча б здаля поглянути на заводські дими – бурі, жовті, рожеві, які зливаються в один ядучий смог і, закриваючи сонце, тьмавим шатром зависають над містом. «Грєбісь он в рот, родной завод, а я пойду покушаю», – ця пролетарська народна мудрість є неафішованим гаслом життя для більшості тутешнього молодого люду. Навіть зараз, коли з усіх офіційних усюд тільки й чути про нові економічні моделі, про госпрозрахунок, все одно – «грєбісь он в рот».

– Автанділ он тоже, – сміючись казав якось про їхнього спільного знайомого Іван Петрович, останній в часі Пашків бригадир. – Пішов було на «Запоріжсталь» горновим. Гарячого стажу Авто захотів. Каже: «Месяц прадержялса. Но кагда ат аднаво кадра толко батинкі асталіс – в тот же день убєжял».

Спортивними штаньми тепер на «товчку» Авто торгує, Пашок його там зустрічав. Не вийшло з Авта передовика.

Та й де вони тепер, ті передовики? На алейці колись стояв помпезний стенд, в алюмінієвих чеканках і з червоними буквами – «Лучшиє люді района». Кращі люди, в орденах і при галстуках, поважно дивилися через скло зі здоровенних фотографій. Тепер тільки пара бетонованих лунок біліє з трави, нагадуючи про передовиків. Ні, в житті вони, звісно, єсть, куди їм діться, але в житті вони не такі, як на стенді. Пашок якось бачив на запоріжсталівській базі відпочинку одного знаменитого сталевара, про нього навіть вірші писали місцеві поети. Звичайний мужик, з коротко вистриженою потилицею і якорями на руках. Перегаром трохи пахло.

Мати, в принципі, теж передовик. У неї й медаль якась відповідна єсть, лежить у синій коробочці в шафі, між батькових книжок. Грамоту ще якусь давали. Років з двадцять тому рідна «Запоріжсталь» ощасливила матір ордером на їхню нинішню квартиру. «Мати у вас – металург, – напівжартома, але з гордістю каже мати. – І ордер – на мене, а не на вас, тунєядців». Це правда. Ще раніше вони жили в комуналці на Чарівному селищі, що надалеко звідси, і Павло пам’ятає, як за хімчисткою «Кристал» і жовтим бараком 3-го училища асфальтова дорога ставала ґрунтовою, а далі взагалі зникала між посадок та пустирів, де тепер і стоїть мікрорайон.

За домом, під меморіальною таблицею, що полискує на вранішнім сонці, прикрашена вже прив’ялими бузком і тюльпанами – видно, дата якась була, – зараз стоїть Павло, роздумуючи, куди піти. Втім, що там роздумувать – в гриль, однозначно. Гриль – звичайнісінька пивнуха-забігайлівка, або ще «склянка», як ніхто тут не каже, і «стєкляшка», як кажуть усі. Разом з тим, це епіцентр життя другого Шевченківського мікрорайону, точніше – специфічної частини його підданих. І це якраз і добре, що специфічної, інші Пашка давно вже мало цікавлять, з вечірньої школи починаючи. Гриля – наголос на другому складі, не обминути Пашкові ніяк. Якщо дивитися непризвичаєним оком або, наприклад, з вікна поїзда, що стукотить за посадкою, мікрорайон, мабуть, виглядає понурою дірою. Якщо ж притертися й пообвикнути та знати правильні місця, такі, як гриль, жити можна й тут. Живе ж Пашок. І люди живуть.

Іти ось тільки одному не хочеться, а Козаків балкон, видний Пашку від «торця», зачинений наглухо – не досвистишся.

4

Трудовий фронт, про який згадував Гусак, для Пашка почався рано. Він працює з шістнадцяти років, але всі свої місця роботи сприймає як тимчасові. Коли він іде на завод, завжди думає: «Невже це на все життя?!» З багатьма речами Пашок звикся, тільки не з тоскністю прохідних.

Хоча і з прохідними можна давати якусь раду. Сергій Шмигельський, з естетбюро, через кальку скопіював відбиток печатки з «увольнітєльної» і, зволожуючи малюнок проспиртованою ваткою, сам шльопає «чекухи» на чистих бланках. Пашок за такими папірцями може вийти і повернутися з двома пляшками за поясом, а то ще й в рукаві пронести, коли осінь чи зима надворі. В гастрономі «у Каті» його знають всі «гружчики», він заходить через службовий вхід і бере скільки треба. Мізинець ось тільки Пашок там вибив, зачепив об металеві ящики в бійці, і палець і дотепер кривий.