Кляса

Не працювати зовсім – нецікаво. Що толку самотою сидіти цілими днями на агітмайданчику, як Маріман чи Толя Убийвовк, і ждати, в кого стрельнути руб чи хто пригостить на халяву. «Тунєядець», – кажуть баби в дворі про Марімана. Женя Островський, доармійський Павлів приятель, взагалі презирливо кривить губи: «Лохмандєй. Я з ним в лагєрі сидів. Даси такому чмирю сухарик на ниточці, шоб ковтнув, і водиш по зоні, як козла на вірьовці. Лох слойоний!» А Павло пам’ятає, як за жовтавою каламуттю часу, якраз на «торці», де і щойно, стоїть він, Коля Маріман, зграбно збитий вчорашній матрос «Сєврибфлота» і, повагом повертаючи тугу шию, проводжає поглядом якусь жінку, що із супутником – чоловіча рука на талії, звабний вигин стегна, пройшла повз нього, цокаючи каблуками-шпильками. І Маріман, цикнувши зубом, оком молодого жеребця, зверху-вниз, знизу-вверх, наче покивує, погоджуючись, пече її поглядом вслід, і око його, баске й нахабне, світиться із якогось, вже тепер розмитого, року там так сімдесят п’ятого хіттю і жагою життя. «Смєяцца хохотом», – так він казав та й зараз каже.

Дорогу на роботу Павло знає до вибоїн, до тріщин в асфальті – мікрорайоном, через посадку, через пропахлі мазутом і хрусткі від гравію залізничні колії, видивляючись, чи не йде, бува, поїзд, до ялинок і газетного кіоску під прохідною – «Доброє утро, товаріщі! Желаєм успєхов в трудє!» – так над нею написано. Потім уже заводом, проминувши маленького, як мавпочка, Леніна на постаменті, повз гальваніку, де раніше робив, за заводську їдальню, під будівельний цех, під яким вже чекають на Пашка чергові плакатні щити. Або в майстерні щось, якщо робота дрібніша. Майстерень дві. Одна цехова, інша заводська. Їх розділяє тонка стіна і коридорчик, в якому курить і стругає, коли надходить натхнення, дерев’яні статуетки дядь Валік Карпов. В заводській майстерні Пашок працює недавно, і йому здається, що він сидить у цеховій, разом з Ігорем-бригадиром і дядь Валіком. Ззаду Ніна кривить губки в єхидній посмішці. Пашок не любить Ніну, невиразну жіночку, що каменем сиділа у нього за спиною, крім обідньої перерви, виходячи за зміну з майстерні лише раз.

– Пудіть пошла, – іронічно коментує услід дядь Валік. Він теж не любить Ніну. Він взагалі не любить жінок і виклично розповідає про свою імпотенцію.

– Женщін бить не можна, – бува, хруснувши суставами зі сну, озивається знічев’я Карпов і додає в Нінину сторону вдоволений, – їх душить треба!

Ніна відплачує по-єзуїтськи витончено. Підгадавши момент, вона встає з-за столу, не озираючись на Карпова, повагом розправляє складки плаття і, переможно ляснувши резинкою трусів через сукню, сідає на місце. Вже в передбаннику Карпов плюється і скрегоче: «Провоцируєт, с-сука… Нні-нон!»

Все життя бути в гальваніці чи в малярці будівельного цеху, де начальником бровастий Василь Карпович, батько Малого і Хмиря, видається Пашкові катастрофою. Але й звик він тут, це теж правда. Не все понуро в заводі, буває й весело, і за цим Павло туди і ходив – не за 140 ж рублями.

«В кого я, до речі, брав вчора гроші в «Біді»? – згадує Пашок, ламана лінія дахів колишеться в такт його ході. – У Шестопала? Чи в Грині Одеси?» В принципі, в кого б не брав, можна не віддавати. З Шестиком вони друзі, тобто кєнти, а Одесу Пашок по знайомству влаштовував вантажником в гастроном на Гортопі, і не його вина, що Одеса протримався там аж півмісяця. Нічого, ще влаштується, у Одеси повно зв’язків і без Пашка. Він його навіть знайомив якось на Малому ринку з Яшою Пункіним, першим олімпійським чемпіоном з класичної боротьби. Яша, ще бадьорий дідок-єврей, випив з ними між порожніми базарними рундуками прямо з пляшки, чим дуже Пашкові сподобався.

«З грішми у мене немає нічого спільного», – так зазвичай Пашок визначає свій матеріальний стан, весела фраза, десь вичитана. Насправді веселого мало. Гроші потрібні. Може ж, таки неспроста Хом’як обережно перепитував у нього про спільну роботу на базарі? В хом’яківській лавці тоскно пахне просолідоленими автозапчастинами, але немає прохідної і вихід прямо в базар, це Павлу сподобалось. Він недавно заносив туди пару «куліс», ручки переключення швидкостей, мати Сергія Батурина просила передати. Батурин – теж однокласник, тільки по «вечірці», він сидить четвертий раз уже, і в Павла в серванті назбирався між книжками стос його листів і поштівок, списаних кучерявистим, схожим на давньоруську в’язь, почерком. «Чістава нєба, свєжева хлєба…» – Пашок іронічно посміхається, згадуючи останнє привітання з днем народження. Треба б зібратися та якось ще послати йому чаю та цигарок, Сергію. Пашок поважає Батурина.

Хом’яка він поважає теж. Від вічно заклопотаного Адриковського, здається, вусібіч прискає енергія, Пашок теж заряджається. Оптиміст Адриковський. Йде Хом’яку пруха, як кажуть в таких випадках. Мастьовий Хом’як. Йому мартени ні до чого. Перед базаром він часто їздив в Польщу – в нього там дядько живе, – завжди везе туди Хом’як гори всякого краму на продаж, аж їхній «Москвич» черпає днищем землю.

І до далекої Варшави,

З вогнями Києва в очах,

Поривно йдуть залізні лави,

Панам несуть червоний жах, —

згадуючи Хом’якові поїздки, Пашок згадує ці рядки, десь колись читані, і посміхається подумки. Треба зайти до Хомчика, переговорити. Вони приятелі з Хом’яком, довше Пашок знається хіба з Юрою Садовським, кілька років сиділи разом за партою і творили в школі чимало різних капостей. Наприклад, високими травневими ночами били вікна в класах найпротивніших, на їхній погляд, викладачів, дзенькіт перевалювався через чорні коробки гуртожитків і котився аж до «Горизонту», в балку.

Під кінець восьмого класу Пашку вже й самому не вірилось, що перші шкільні роки він був круглим відмінником. Зрештою, ким могло бути хлоп’я, з яким ще до школи батько, коли більш-менш здоровилось, читав книжки, малював вусатих козаків і, гуляючи в ботанічному саду, на стадіоні «Стріла» чи в степу за мікрорайоном, розповідав, розповідав. «Сьогодні рівно сорок років, як у Харкові почався процес СВУ – Спілки Визволення України…» Звідти Пашкові головні таємниці, що, наче днище судна мушлями, обросли іншими тайночками, дрібнішими, всі з яких він уже стільки років тягає в собі.

З тих і трохи ближчих, але все рівно казково далеких часів – як риска під ними, – лишилась похвальна грамота за чотири перших класи і віньєтка, з якої, серйозно стуливши губи, дивиться ще тоді кругловидий – комірець білої сорочки заломлений, куди той фотограф дивився, казала мати, – хлопчик в піонерському галстуці і напівбоксі. Хлопчик як хлопчик, такий, як усі. Крім своєї художньої школи, куди квапився три рази на тиждень, він на той час вже нічим, навіть мовою, не вирізнявся серед ровесницького загалу, потроху навчившись розділяти себе на того, що для людей, і внутрішнього – для себе самого. Вони всі однакові, однокласники – а як інакше? – і Льоня Остапець, і Валєрка Пилюгін, і дві Лєнки – Гальченко й Дойчо, і Петя Яланський, який перші тижні в першому класі сидів з Пашком за одною партою.

– Я тоже курив, та тіки дєдушка замітили, царство їм небесне, – шепотів Пашкові на вухо ситенький Петя. – Накрутили вони мені вуха…

– От шо робиться, – стиха, з придиханням сказав батько до матері на кухні після Пашкової розповіді про Петю. – Видно, вдома батьки так говорять, і дитина ж поки що так балакає. Хоч тіки з нашим і пошепки. Навіть каже «дєдушка, Ви». А школа їх нівечить і вичавлює все своє… – Пашок, пригальмувавши в коридорі, слухав, намагаючись втямити – про що це батько?

Навіть зеленоярівський Мішка Канакі був таким, як усі, це він тепер, бородатий і кучерявий, з’являється зрідка в «Біді» і обнімається з Пиріжком – «ми з тобою одної крові, ми еліни». Точніше, обнімався, поки Пиріжка не посадили.

Тепер Пашкові аж соромно за свої більш-менш зразкові часи. Єдине – шкода теплих стосунків з батьками. Тоді він не лежав на дивані горілиць, як тепер, коли полається з ними, бездумно уставившись в стелю, злий і знічений водночас. «Господи, скільки ж це триватиме? – бува, думає він тепер похмуро. – І головне – куди звідси звалювать?» Про те, що з дому треба йти, в Пашка немає жодних сумнівів, давно було треба. Після двадцяти років батьків треба любити на відстані.

Павло навіть трохи заздрить сестрі, яка кочує вже який рік по середніх азіях, по гарнізонах Туркестанського округу, де служить її капітан-чоловік. Зрідка вона присилає речі з воєнторгівського магазину, останній раз це був махровий імпортний халат, як з каталогу «Отто», Пашок уподобав такий, побачивши на комусь з Вагонки, і тепер, влазячи ранками в теплу махровість, згадує своїх військових, безмежно далеких родичів, і Туркестан, ще дальніший.

«Склоняв «Запорожсталь» к сожитєльству», – згадує Пашок Гусаків вислів і посміхається йдучи, – це ж треба так сказати! Точно що сміяться хохотом. Треба не забути з Єгором поділитись. Вони це постійно роблять, Павло з Єгором – сміються. З усього. Єгор смішно ворушить бровами, зображуючи Василя Карповича, старого Дробота, який розмовляє з обколотим Вадіком, старшим сином. «Вадік, ти хочеш в технікумі учиться?» Єгорівські брови сходяться до перенісся. «Агнєшно, пепа», – Вадік-Єгор почухує п’ятірнею обличчя. Потім бере уявну трубку телефону і добродушно приплямкує, вже знов як старий Дробот: «Сергій Семенович? Є просьба. Ага… Харашо… А якого діаметру труба? Лади…» Єгор-Василь Карпович кладе трубку і знову ворушить бровами: «Вадік, підеш в елєктротєхнічєський…» – «Асіпа, пепа, – мямлить Єгор і підкочує очі під лоба. – Асіпа». В Єгора явний акторський талант.

Весело й цікаво з Єгором можна говорити й про щось серйозніше. Про війну в Карабаху, наприклад, про генерала Лєбєдя, що, виставивши щелепу, рикав недавно по телевізору, смішний, чи про Солженіцина з яким-небудь Варламом Шаламовим – єгорівські батьки передплачують журнали «Новий мір», «Знамя» і «Юность», довільний джентльменський набір радянської «прогресивної інтелігенції», там часто друкуються твори з «шухляд», про табори і сталінські репресії – Пашка це цікавить, Єгора теж. У нього навіть дід, колишній партпрацівник, був репресований як «ворог народу»: «Увєзлі Ґрі-і-і-шу-у, – Єгор дотепно копіює свою бабцю, змахуючи уявну сльозу і дрібно покивуючи головою, – навсєґда увєзлі-і-і».

– Грамотєї х-хуєви! – сичить на них Олег Дробот, Малий. – Куди там – Бєрія, Шмєрія… Нє, шоб думать, де взять. Он Шестопал у Вальки вже з утра брав…

Малий – типовий гопник, «любер», як називають його Пашок з Єгором, начитавшись про люберецьких в «Огоньку», – тупуватий і розбишакуватий. Він вже, мабуть, теж під грилем.

Сонце поволі щільнішає і заливає весь простір. «Ніби лимонад», – думає Пашок умиротворено і, ковзаючи оком по верхівках дерев, недбало кладе уявні вправні мазки на уявне ж полотно. Розтоплена сонцем, похмільна невпевненість майже зникла, футболка приємніше теплішає на плечах, і Пашка огортає спокій. Він уже чомусь впевнений, що в «Біді» вчора все обійшлося благополучно. В пам’яті зринають кілька смішних епізодів, з яких вони посміються з Єгором, зустрівшись. Пітома, наприклад, піввечора набридав Пашкові, допитуючись – зламати ударом кулака стіл, чи ні? Потім переключив увагу на підстриженого під Шварцнеггера бармена і знов докучав: «А йому – хоч? От щас, дам – і голова одлетить. Аж на бігом. Хоч?»

Павло не схотів. Краще це все відтворити в особах сьогодні під пивною. Тим більше що Пітому самого за день перед тим Клим збив з ніг, з одного удару.

Павло з Єгором сміються, чого їм не сміятися? Хоча, якщо дивитися з обивательської, серйозної сторони, робити це їм обом не дуже то й варто. Особливо Єгору. Він наркоман і колеться уже п’ятий рік.

5

Наркоманів на районі повно. Ларочкін, Міша Циган, Абрек, Мердич, Сорока, Женя Жміль, Рудик, Ювелір – море. Наркомани, як правило, не п’ють і вічно кудись поспішають зграйкою заклопотаних хортів.

А куди спішити? Всі дороги їхні все рівно сходяться або на ДД, або на Капустянці. ДД – посьолок такий, аж під Запоріжжям-Лівим, його з мікрорайону майже не видно, тільки ліс опор електропередач чорніє на горизонті і заштриховує півнеба. Незвична абревіатура розшифровується як «Дніпро – Донбас», з Дніпрогесу біжить по дротах струм в Донецький басейн, через те й «ДД». Дедевська «ширка», опій, біжить по наркоманських венах.

Цього року Пашок був на ДД раз, навесні. Єгор з Гордієм зайшли до циганів, а він лишився спостерігати за посьолковським життям. П’ятачок перед архаїчним гастрономом, жартома названий Пашком «площею Сан-Бабіла», раз у раз оживлявся селюцького виду пенсіонерами, квапливими наркоманами й чинно походжаючими ромалами. «Буде чинність, як же, – думав Пашок. – До тисячі доларів, за підрахунками Єгора, проходить за добу через одну циганську «точку». Ось іде пузатий чорновусець, що випірнув з провулка, хльоскає гілочкою по штанах, сорочка навипуск, лакові туфлі, і це, можливо, Золотий, про котрого згадували Гордій з Єгором. А дві мотрони, ліниво здіймаючі посьолківські порохи подолами, не хто інші, як Роза й Узбечка, котрим Женя Островський умудрився здати навіть газову плитку, власноручно зняту й винесену з дому.

– Все, Пашок, погнали наші городських, – гордіївські залисини виникли із-за розпуклих абрикосових бруньок. – Кози в золоті, небо в алмазах.

Ситуація в циганському домі, виявляється, розігралася прямо в стилі Бужі, авторитета з Космосу, з котрим останнім часом мав спільні справи Гордій. Він і без того був «дєрзкім», якось сам розігнав чоловік десять, що прийшли з Толею Торбою на Вагонку на розборки, взяв ланцюга з гайкою на кінці й розігнав, а після тюрми й взагалі почав «підніматися», ввійшовши в коло Бужиних знайомців. А Бужа – це вже не іграшки. Єдина різниця, що у Бужі «волина» справжня, «беретта», а в Гордія – всього лишень запальничка в формі ТТ, хоч і майстерно зроблена. Цілком достатньо, щоб не платити за наркотики.

– А ху-хо не хо-хо? – презирливі «фікси» поблискували над роздвоєним гордіївським підборіддям. – Індєйці й так мені багато должні…

Через місяць, у травні, Пашок дивився на це підборіддя, восково-бліде, як і весь Гордій, обкладений квітами й білими оторочками. Розірвався стравохід у Гордія. Єгор забивав гвіздками труну, а Пашок скошував очі на густо натикані оградки й думав, що краще вже лежати в діда в селі на гробках – сільське кладовище привільне, в травах і сонці, воно Павлу нагадує пасіку. Баба Христя там лежить із рідні. На Капустянці, слава Богу, нема нікого.

Впритул до кладовища, названого за однойменною балкою, підступає запоріжсталівський водовідстійник з червоним від часток руди мулом, а за плесом сіріють заводські корпуси. Похмура тінь лежить на всій Капустянці, і Пашку, як завжди, хотілося звідти скоріше втекти.

Після гордіївської смерті навіть Єгорові батьки почали пильніше придивлятися до сина, чий триб життя, як раніше здавалося Пашкові, їх майже не обходив. «У нас мама і брат – в положиловці, а ми з папіком – отріцаловка», – казав Єгор сміючись. Батько у нього старший майстер на «Іскрі», а мати інженер, так що за мікрорайонськими табелями про ранги можуть вважатися інтелігенцією. Правда, цьому соціальному статусу дещо не відповідає буряковий колір фізії старого Єгорова та – іноді – вмащене в побілку плече піджака. Пашок випивав недавно з єгорівським «папіком» за виноградником під «п’яним домом». Випивав і переконував, що поняття не має, де Єгор пропадає цілими днями й звідки приходить без алкогольного віддиху, але з червоними скляними очима.

Обманював Пашок, звісно. Навіть він, хоч сам і не колеться, знає кілька циганських «точок». Та й шо їх знати? Будинки циган-бариг по селищах найбагатші й найпомпезніші, як і пам’ятники на циганських могилах. Кажуть, коли вони ховають своїх баронів, то кладуть у могили коштовності, а потім все заливають бетоном.

Звісно, будуть коштовності. Пашок розуміє, що не в ромалах одних справа, тим більше, він не расист. Але циганів, що торгують наркотою, Павло недолюблює. І не один він. Єсть люди, які недолюблюють їх активніше. Єнот, з 12-го дому, вночі з товаришем зайшли в двір і попросили грошей. Для переконливості на обличчях в обох «ґаджьо» були протигазні маски, а в руках обріз рушниці і недіючий ручний кулемет – мабуть, на «копрі» запоріжсталівськім Єнот відшукав, він змалку там копирсався, от і вичепив серед брухту. Вісім років дали Єноту, Пашку Батурин писав, що зустрічався з ним в запорізькій тюрмі, їх і на «пересилку» разом везли. «Гайдамака Єнот, – згадує іноді Павло. – Його б поставить на правильні рейки…»

Пашок жодного разу не уколовся. Покурити – це можна. У багатьох на районі знайдеться заповітний коробок з циганською анашею – макухою, дуррю, драпом, а якщо не коробок, то хоч крихти макухи, рясно понатрушувані в рубцях кишень. З драпом веселіше. «Взривай», – і папіроса йде по колу, об’єднуючи втаємничених, шкварчить, аж потріскує, коротшає на очах і ривками – х-пип, х-пип, – якомога глибше робиться затяжка гіркуватого диму. Ритуал свого роду.

У «Біду» вчора Пітома з Ванею Кузнецем принесли целофановий пакет дурі, й Пашок пам’ятає, що курили весь вечір, в перервах між бійками. В «Біді» навіть фойє і туалет пропахли макухою. Взагалі-то офіційно вона зветься кафе-клуб «Юність», але для всіх вона – «Біда», що за «юність» така безлика? Як грубо, але справедливо кажуть аборигени, там завжди можна знайти «на свою жопу приключєній», звідки й назва. Можна – це точно. У «Біді» спиртне продають на розлив, а в залі гасяться цигарки об стіл, і з-за барної стійки звучать вуркаганські пісні.

– По актіровкє, врачєй путьовкє

Я пакідаю лагєря!..

Або:

Он ушол із лагєря в галубиє далі…

Шол тагда Вітюшенькє двадцать пєрвий год…

Особливо часто вони звучали, коли був Толя Пиріжок – гінкий довгобразий грек, улюбленець місцевих дівчат-малоліток, які ще й дотепер кажуть згадуючи: «Ето било, кагда я, блять, гуляла с Піражком». Пиріг тепер сидить на особливому режимі, звідки він періодично виходить і сідає знову, ріжучи когось раз у раз для порядку. Впередостаннє він, кажуть, порізав бритвою-«мойкою» чоловік сім в ресторані «Росія», нікого, правда, не відправивши при тому на той світ. Д’Артаньян. Тепер десь в смугастій робі, на Бердичеві. А прізвище у Толі оригінальне – Христодуліді.

Навіть Юра Садовський покурює стихаря. Невідомо тільки, де він умудряється діставати анашу, Юра – приятелів у нього немає, а з такою, спотвореною інтелектом зовнішністю, до циганів краще не потикатися. Павло ось недавно ходив на Зелений з Абреком за самогоном, самогон – не анаша, так і то щось підозріло джерґотіли між собою циганки за забором – «ґаджьо, ґаджьо». Ґаджьо – це чужак, як ґрінґо у мексиканців.

Юра на тлі Пашкового оточення виглядає чужорідним тілом, але зрідка, коли Юрі вдається застати Павла вдома, вони спілкуються, і Павло проводжає Юру в бік Димитрівського, де Юра живе, теж з батьками. В останній Юрин візит Павло дав йому дві батькові книжки, Плужника і Антонича, треба б не забути потім. Юра ж, в свою чергу, розповідав про якихось оберіутів і в’їдливо, як здалось Пашку, пояснював, що «дир-бул-щил» написав Кручьоних, а не Бурлюк, як чомусь здавалось Пашкові.

Якихось особливих незручностей наркомани Пашку не приносять. Хіба материну миску, в якій вони вижарювали «зеркало» в нього на кухні, пустив їх якось Пашок, так і не вдалося повністю віддраяти від брунатного накипу. Та ще вночі будить його іноді Вадік Хмирь з Вагонки, котрий, одружившись, живе тепер в Пашковому будинку.

– Алла! – кричить Хмирь під балконом. – Ангідрид я дістав. А ацетон єсть, Алла?

Кричить він саме тоді, коли Павло якраз починає провалюватись у сон – якась чуйка у Хмиря. Хоча його присутність у дворі є Пашкові корисною, через Хмиря на Пашка менше уваги звертають. Хмирева жінка Алла, сестра Колі Чайника, теж наркоманка. В наркомани йдуть цілими родинами. Є вже й династії – старший брат, менший.

«Козли», – часто думає Пашок про наркоманів. Ну хіба не нікчема той тип, що приїздив з Тольою Кришталем – замість шнурків білизняні мотузки, опухлий якийсь. Іншого разу Пашку їх шкода. Просто не повезло пацанам. Не кращі від них, навіть гірші, живуть собі, дітей чукикають, а цих щось їсть зсередини, палить і жене на ДД, до «індєйців», як наркомани називають циганоту. Може, це такий замінник духовних пошуків – двиганина їхня, ерзац метань і пристрастей?

Заходять наркомщики і в гриль. Це як повернення блудного сина. Тих, що поєднують кайф, чергуючи то наркотик-«ширку», то алкоголь-«синьку», грилик приймає радо. Єгор з таких. «Пацани, я многоборець, – з награною поважністю каже він, підходячи до гурту під грилем. – Я сьогодні під синім флагом».

Правда, невидима межа, скляна стіна між тими, хто колеться, і хто ні – таки існує, і всі її відчувають, хто б із якого боку не стояв. Навіть Павло з Єгором, хоч вони й друзі. З якогось часу межа розведе їх до решти, вщент – вже розводить – Пашок розуміє це, але повністю так буде не завтра.

Припікає все більше. Спориші і бордюри полискують зернистим світлом, а на черствому, вибіленому сонцем асфальті поволі важчає Пашкова рухома тінь.

Бурий ріг гриля вже видніється з-за гори ящиків пункту прийому склопосуду. Про майбутнє в цьому світі загадувати не прийнято.

6

«Г иль-бар» – одна буква в надпису над приземистою цегляною будівлею зі скляним фасадом випала.

В липких сутінках пивної всього з десяток чоловік. Орєх, опасистий, метра під два гевал, царствено возвишається за стійкою. По праву орєхівську руку чорніє телефон. За спиною обертаються, поблискуючи, спиці гриля з насадженою курячою тушкою, вічною, як і Орєх. Пивну, частіше, ніж «гриликом», називають на декадентський трохи манір – «у Орєха».

– Привіт, Сань. Як пиво? – каже Пашок, аби щось сказати, і озирається по кутках. Може, вже і Єгор тут? За столами і по кутках темніють постаті.

– Мокроє, – статечно киває Орєх, повагом кладучи руку на нікельований кран і зблискуючи з-під вусяної чорноти золотом коронок.

– Скоко? – Ш-шш… – піна з резинової трубки, натягнутої на нікельований кран, заповнює півлітрову банку.

Єгора в грилі немає. Навряд щоб він тут уже був і, зустрівшись з братвою, здимів у пошуках пригод – ще рано. Мабуть, дома сидить, обклавшись журналами, а може, чого доброго, вирушив на ДД, і тоді перетнутися їм буде дуже важко. Єгор останнім часом щось зблизився по наркотиках з Ювеліром, сплелись хвостами, як каже сам Єгор. Павло Ювеліра трохи недолюблює за хитрість. Ювелір завжди пригальмовує в розмові, заїкаючись, але його ассирійські очі швидкі й верткі, як два тхори. Добре, що не дав йому колись свою золоту «гайку», вензель хотів Пашок змінити на персні – обдурив би ассирієць, точно. Перстень і зараз у Пашка на руці, а звідки він – то окрема розмова.

– Привєт-Паштєт! – О, про вовка помовка – Мукоша, і не з ким-небудь, а саме з Ювеліром, грають в нарди, примостившись на бордюрчику під скляною стіною, Пашок їх і не помітив відразу. Значить, Єгор вдома.

– Два по шість, кидай, Ювелір.

Голова у Мукоші перебинтована, в ту суботу Ажим розбив йому банку на голові і зачепив якусь вену. Було море крові, навіть «швидку» викликав Орєх, ледве Мукошу відкачали. Таке в грилі трапляється, особливо на правій половині, яку завсідники охрестили «афганістаном». Тут збирається братва, біла кість, і наближені до братви. Ліву, де туалет, завсідники правої жартома називають між собою «пєтушатнею». Там переважно п’ють роботяги після зміни або, як зараз, мужики-пенсіонери в матерчатих картузиках і шведках навипуск. Пашку там стояти вроді якби й не по чину. «Ето самоє, куди ти пішов? – кричить, бува, Подоля до когось з пацанів, що по запарці завертають не на «свою» територію. – У тебе шо, з прошлим не в порядку?» Хоч розподіл цей досить умовний.

– Пивом голову не обманиш, – долоня-грабарка тягнеться до Павла, над нею – костистий мужик в сивих бакенбардах. Це Левко, або дядько Левко, як звуть його Пашок з Єгором. – Х-хасан! – сірі Левкові очі сміються з-під кущуватих брів. – У мене й закуска єсть, пряничок. – «Хасан» – це він так через триденну Пашкову неголеність. – Добав рваний.

– Каля-маля, – докидає Левків супутник, – у Вальки єсть. Беру без вопросов, каля-маля. – Із-за цієї тарабарської приповідки в нього й кличка така, Каля-Маля.

З Левком і Калєю-Малєю Пашку пити не хочеться. Про що з ними говорити? – тільки час змарнуєш. Як з Ванею Кузнецем, що стоїть з кількома мужиками в лівому закутку.

Бокал пива можна розтягнути надовго. За цей час якраз може і з’явитися Єгор. Ювелір з Мукошею Єгора теж не бачили. За словами Мукоші, в «Біді» вчора все завершилось більш-менш благополучно, навіть прибулий наряд міліції нікого не забирав. Над чорнявою ювелірівською головою і перебинтованою Мукошиною, схиленими над дошкою з нардами, колишуться пасма тютюнового диму.

Бр-р-р. Пиво Орєх вже встиг розбавить. Ще з учора, мабуть. Подейкують, що він, сука, додає в пиво ще й соди, щоб піни більше було. Бр-р. Павло, сьорбнувши теплого пійла, кривиться і дістає цигарку. Взагалі-то за спиною у Орєха висить плакат «У нас не курят», з якого карикатурна свиня пускає кільця диму: «А я курю – хрю-хрю!», – але нічого, народу мало, перетопчеться Орєх. Хоч кури, хоч не кури, повітря в грилі, як у всіх забігайлівках – липке і кисле, в якому іноді потріскують невидимі, проте добре відчутні десь під здухвиною кілкі іскри небезпеки. Але це, як правило, під вечір, коли багато людей і більшість вже п’яні.

«Бля, ну та де ж це всі? – нудиться Пашок, дивлячись знічев’я то в запилене скло, то на дерев’яний бордюрчик уздовж стіни, на якому примостившись грають в нарди Ювелір і Ажим. – Хоч би Єгор швидше намалювався». З’явилось кілька нових постатей. Валік-афганець. Хабар. Дядь Ваня Кудряшов. У дядь Вані в долоні затиснута цигарка, але не підкурена, він законослухняний і дражнити Орєха не буде. Все життя дядь Ваня працює на «Моторі» формувальником, він і Штирова, Пашкового знайомого, затягнув до себе в ливарний цех. Пашок до армії теж в «літєйці» працював, тому іноді вони з Кудряшовим звертають у розмові на ливарну тему, Кудряшов вважає, що Пашок в неї теж втаємничений. Кілька разів дядь Ваня, довірливо перехилившись через столик, навіть кликав Пашка до себе на дільницю. «Формовка – не каждому дається, – худенький гостроносий Кудряшов з надією поглядав на Пашка. – П’янкі, гулянкі – ето пиль. А формовка – це ж діло. Настоящє». Пашок щось кивав, але на формовку він, звісно, не піде. І не лише через занижений зір. Міняти шило на мило? Він і на своїй роботі тимчасово.

Коля Нікішаєв зараз буде просити руб. Подовше б він не підходив. Мукоша десь уже зник. Пашок знає, що Ажим «попаде», програє тобто, Ювелір шахраюватий, і нарди в нього такі ж – в якомусь кутку дошки і в одному із «зариків» вроблені магніти, Пашок чув це від когось, але хай самі розбираються, вони йому не приятелі. От Єгор – приятель, навіть друг, з ним Пашкові найцікавіше. Єгор дотепний, і, коли був останній конкурс карикатури, до нього Пашок і Сергій Шмигельський навіть звертались за темами. Сергій Пашка в «Карусель» і одвів свого часу. Там…

– Так, ану харош! Каля-Маля, Ювелір! – з-за шинквасу кричить Орєх і перериває хід Пашкової думки. – На уліцу куріть! Нє вийобуйтєсь.

Орєх так завжди кричить, бо сам не курить. Плюс, він монополіст, пиво продається і в інших місцях, але тільки в свою тару, «на винос», взяв і пішов, а в Орєха можна годинами стояти за бокальчиком, наче в якомусь чоловічому клубі, про які іноді можна побачити в іноземних фільмах.

…Там, в «Каруселі»… Ага, про «Карусель». Там, під жовтим світлом лампи, за довгим дощатим столом, збираються зовсім інші люди, ніж братва й роботяги з гриля. Є навіть переможниця конкурсу краси, який вперше в місті, рік тому провів губастенький Тьома Пархоменко, журналіст місцевої молодіжки. Пару раз Пашок пив там із джинсовим, схожим на Джона Леннона, молодиком на прізвище Цвєтков. Його брат, виявляється, відомий російський поет-емігрант, живе в Америці, його вірші з передмовою Вознесенського недавно надрукували в «Огонькє», Павло читав.

– А братва, м-мам, м-мам, м-мабуть, в тайзі, – каже, відірвавшись від дошки, Ювелір. – Вроді туди йшли, П-пітома, Бен, Малий…

Хм, тайга. Бен, на додачу до своєї недавньої відсидки та деякої дотепності, має нахил до замашних фраз. Через те гайок під найближчим до гриля домом став «тайгою». Пашок ще раз хмикає, згадуючи Бена, який експериментує не лише з назвами, а й зі своєю зовнішністю, іноді виголюючи навіть волосся на голові. Тоді на правильному бенівському черепі проступає витатуюваний павук і надпис: «Прівєт от парікмахєра!» Ні в кого чогось схожого Пашок не зустрічав.

Голоси в грилі поволі густішають і вже перекривають клацання ювелірівських нардів – почали підходити з «Іскри» і довколишніх шарашок. Є серед них і фігуранти стінгазети «Позор п’яніцам!», що вивішується на всіх заводських прохідних і до котрої бригада художників має прямий стосунок. До Пашка, однак, жодних претензій ні в кого нема, він багатьох відмазував, міняючи вилучене фото на пляшку. Вигідний «ченч». З Козаченком, шофером з транспортного цеху, вони потепер розкланюються як найкращі приятелі.

За п’ять років Павло звик на «Іскрі». Звик, але так і не змирився до кінця. Щось кудись його наче б манить звідти, як і з дому. Завжди манило. Ще з душних шкільних класів, від дошок, змережаних головорозломними формулами, які, щоб побачити, треба було примружуватись – в Пашка короткозорість, а окуляри носити він соромиться. Варто ввійти в прохідну, і все, що лишається за забором, куди Пашок зазирає зі сходового майданчика над дільницею механіка, стає нестримно притягальним, як сама свобода, – навіть цегляні паркани автобази, труби абразивного і торці якихось складів, куди тягнуться іржаві колії в пожухлих бур’янах. Там є щось обпікаюче-свіже, за забором, аж теплі мурашки пливуть Пашкові поза плечі.

На волі, у свіжості світу, добре. Пашок любить там тинятися, з ділом і без, просто так. Як, наприклад, зараз в грилi. Найнецікавіше йому в понеділок підніматися на другий поверх по крутих залізних сходах, що ведуть знадвору в малярку, над цеховим відділом механіка і розчинно-бетонним вузлом. Сходи аж подзвонюють і дрібно тремтять від кроків.