Кляса

Павло Вольвач

Кляса

1

Ключ майже нечутно два рази обертається в замку, але двері таки риплять. Кімнатні двері, з глибини сусідчиної квартири, звідки вчувається на мить якесь шамотіння і затамоване дихання, а дверне вічко наливається сторожкою чорнотою.

Однією рукою Павло неквапно витягає ключа, а другою, скрутивши дулю, цілиться в сусідський «глазок» і в Зіну Гнатівну, яка, він знає, вклякає зараз при дверному вічку. Такий у Павла із Зіною Гнатівною ритуал, котрий триває вже хтозна-звідколи. Іноді, коли Павло вертається зі своїх походеньок, Гнатівна, наче б випадково, в якійсь справі, зблискує з-за дверей масною невдоволеною губою: «А, це ти, синок… А я думаю – хто там воно йде?..» – «От сука. Це о першій же ж годині ночі!» – думає тоді Павло і, щось муркнувши, зникає за чорними, оббитими дерматином дверима. В Зіни оббивка на дверях коричнева.

Пашок відчуває, що обличчя в нього трохи підпухле, а тіло проймає легкою дрожжю. Так у нього завжди буває з похмілля – вчора він був з Козаком і Єгором в «Біді». Весь вечір там тліла по закутках якась безпричинна бійка, то затухаючи, то знов спалахуючи, і Павло теж виникав в різних місцях, розтягуючи переплетені клубки тіл. Навіть сам вдарив одного типа з першого мікрорайону, якого вони з Єгором звуть між собою Кондуктором. Колі Кугуту хтось розбив порожню пляшку на голові, Павлові спливає в пам’яті Коліна закривавлена проплішина, і стає трохи тривожно за вчорашнє.

«Ще не вистачало в «Біді» вмочити роги в маргарин, – тоскнішає Павло і дивиться, розчепіривши долоню, на тремтячі пальці. – З понеділка треба з гульнею підв’язувать». Йому не зовсім до душі подібні пригоди, але трапляються вони часто. Останньою була історія з Симоном, який, підженившись, жив у Єгоровому «п’яному домі». Там Павло з Єгором його і віддубасили. «За мітлу», щось там Симон зайве ляпав. До Єгора на Вагонку, через насип, прийшла потім ціла делегація мікрорайонських, вже мужики, років під сорок, з держаками від лопат і велосипедними ланцюгами – добре, що не застали вдома. Ледве владналось. А Симона не так давно закололи шилом у бійці.

«Скорик – лох», – байдуже ковзнувши поглядом по напівзакресленому надпису на синій панелі стіни, Пашок завмирає на майданчику біля поштових скриньок, дослухаючись. Якби була ніч, могли б рипнути Зінині двері і почувся б злодійкуватий ляск – Зіна завжди вибиває свої капці вночі, після того, як пройде Павло, і обов’язково – під сусідські двері. Але зараз – ранок. Тихо.

За густою зеленню і бетонним козирком над під’їздом Павлу в запилене вікно нікого не видно, але він шкірою відчуває, що внизу, на лавці, вже зібралися баби-завсідниці. Пліткарський розвод. «Оце утром встала, а нога затекла. І давлєня…» Якось Пашок підмовив Кота, малолітку з сусідніх дворів, і за пару пляшок горілки Кіт розтрощив уночі обидві лавки на друзки. Правда, швидко знайшлися нові штахети, і умілець дядя Павлік з першого поверху, ворушачи волохатими плечима, все підладнав. Мудак.

Схожого на причальну тумбу Павліка всі в під’їзді звуть саме Павліком, а Павла – як прийдеться. Павлові байдуже, як його тут зовуть. «Привєт, Палік!» – з грайливою недбалістю вітається при зустрічі дядя Льоня Братко з першого поверху і, ніби танцюючи, виписуючи доладні кренделі, поспішає в свою «літєйку». Для друзів же він Паша, Пашок. Вигадливий Єгор іноді називає Павличком.

«Цікаво, чим же вчора все закінчилось в “Біді”»? – думає Пашок і дивиться на смугу світла з під’їздних дверей, в котрій плавають золотаві ворсинки. Він вчора одлучився, проводжаючи Лєнку з Низової, а коли вернувся, перед освітленим ґанком вже стояв міліцейський «бобік». Павло не крутий каторжанин, як, наприклад, Козак, це його вислів, навіть не сидів жодного разу, але, як і вся мікрорайонська братва, з мусорами зайвий раз воліє не зв’язуватися. Він пірнув за ріг, в темноту, і обігнувши ЖКО і дитячий садок, заклавши чималий гак, з іншого кінця району вийшов, збуджений і захеканий, до свого дому.

Прояснити деталі міг би Козак, але він зараз недієздатний, так його Вірка сказала вранці Павлові по телефону. В гриль-барі, де зараз, напевно, вже обговорюється вчорашня «бідівська» веремія, Козак навряд чи з’явиться. «Та ето яма. Одні вуха кругом, – каже Козак про «гриль». – Все одно, шо в райотдєл сходить». Ходити ж в «Біду» йому взагалі ризиковано – вона починає працювати ввечері, вдень там замок, та ще сонні пенсіонери купують кефір і пельмені, а в Козака «надзор», після восьмої вечора може прийти дільничний з перевіркою.

Козаку з похмілля погано. Єгор же, мабуть, уже в грилі. Треба й Павлові туди підтягуватися. Йому не погано, просто трохи невпевнено. Зі здоров’ям донедавна було все гаразд, навіть після серйозних пиятик не піднімається тиск, і Павло на заводі часто здає кров у «день донора». Єгор теж здає, навіть червоні книжечки посвідчень є в обох. «В вашем портвєйнє кровi нє обнаружено!» – сміються вони з недопущених до здачі і йдуть далі пити – і ті, хто здав, і хто ні – яка робота? Тиск у Пашка не піднімається, як у старших хлопців, але в травні він таки знепритомнів у «Шайбі», в черзі за пивом, всього на мить. Добре, що поряд був Сергій Батурин, підняв, і на руці біліла пов’язка – зрозуміло, що кров здавав, не так соромно.

Зараз Пашку на роботу не йти. Непевність з роботою. Тижнів два тому обновляли величезний плакат на пустирі перед заводом. Пашок ялозив щіткою по сталеварській касці, по хустці колгоспниці, вітер здував цівки фарби на його армійські штани і ботинки, а Пашкові невесело думалось: кому вона тепер взагалі потрібна, така робота – «мір, труд, май»? Втім, з роботою туго не тільки в них, в цеху недавно були збори, люди гули і перекрикували заступника начальника цеху, що пояснював все «розвалом Союзу». «А хто ж його розвалює?!» – басив муляр Ковбаса. Про Пашка, так хай валиться, і чим скоріш, тим краще. На зборах він про це не казав, правда, він взагалі мовчить на подібних заходах.

На роботу не йти, але й дома робити нічого. Хіба лежати на дивані, втупившись в приземисту – 2.30 – стелю, поцятковану набитими за літо комарами. Пашок вільно дістає до неї рукою, ледь ставши навшпиньки. Можна ще вдивлятися у власне відображення між старомодних, з фіолетовим відливом і золотим обідком на вінцях, келихів, водячи пальцем по запиленій поліровці серванта. Нудьготище.

Келихи та кілька чашок із блюдцями – ото й усі «сервізи» в їхньому домі. Багато хіба книжок за склом світлої, з рипучими дверцятами батькової шафи, такої ж старомодної, як і велике розкладне крісло, під одламану ніжку якого батько підкладає 17-й том УРЕ – Української Радянської Енциклопедії. Книжки теж переважно старі, куповані батьком раніше, тепер він книжок не купує. Більшість з них Павло давно перечитав, ще з дитинства, читати він навчився років з чотирьох, а за нечитані братися зовсім не хочеться. Іноді, особливо під вечір, він, рипнувши дверцятами, все ж бере і читає якісь вірші – так, ніби знічев’я. Навіть Єсенін, якого Пашок і зараз ще любить, сприймається все важче. Особливо з похмілля. Безпросвіття віє звідти на Павла, і йому здається, що з ним може щось приключитися негарне, якщо буде вдумуватися в ті рядки. Вени поріже, на тюрму нарветься чи ще що.

Інколи він може прочитати кілька строф вголос, але потім скошує очі на килимок і вмовкає. Килимок висить на стіні, а за тонкою, в одну цеглину стіною – вже Зіна Гнатівна. Вона весь час чимось там в себе порипує, гуркотить, шкребеться, але як тільки в Павловій кімнаті лунають голосні звуки, з того боку стіни враз западає тиша. Павло тоді дивиться на килимок і уявляє, як за ним треться об стіну бурякове вухо Зіни Гнатівни. Може, й справді правий Павлів батько, вперто вважаючи Зіну «агентом», низовим, шісткою, а все ж приставленим «ким треба» за ним, Іваном Васильовичем – батька звати Іваном, – слідкувати. Павло підсміюється з татових прибамбасів, але коли, розслабившись і наївно вважаючи себе усамітненим, замугиче, бува, яку пісню, з-за стіни обов’язково озветься Зіна: «…та й біла гриво-о-го-нька…», присоромлюючи Павла своїм слухом і голосом – сопрано в неї чи що там, Павло не розбирається.

Зі слухом у Пашка тугувато. Ще до армії вони зі Скориком наввипередки переймали гітарну грамоту від Васі-музиканта з першого під’їзду. Примостившись десь на сходах чи під батареєю, заучували акорди та вчились брати «баре» – аж пучки пухли. «Чувакі, всьо, я барал! Лабаєм под качум!» – казав Вася, так говорили його лабухи з танців в ДК металургів і, недбало затягуючись цигаркою, підпускав довгі пальці аж під брови. Тепер Павлові якось не до гітар. Хіба Валєха Дерев’янко під випадок може щось збацать, як недавно, коли зустрів його з Беном, і вони, Валєха й Бен, за гаражами біля базарчика влаштували нічний концерт, під цвіркунів і при зеленому місяці.

Гітара, на якій Павло так і не навчився грати хоч щось до ладу, припадає пилом на шафі. Іноді з п’ятого поверху до Павла на третій долинають звуки «фоно» – то Скорик двома пальцями тренькає під настрій простенький пасаж, завчений ним ще при Васі. Кожного разу все рідше, бо одружився і живе десь на Красній. Вася теж переїхав.

Ага…

– А у раввіна била дочка Єнта…

А офентиш лєжит посланіє в конверте…

А в том посланії всєго четирє слова:

Прощай, уєхала! Гражданка Іванова…

Блатна мелодія шкварчить знизу, з-за дверей Братка: «одєсіти», так узагальнено зве цю музику дядя Льоня. Він сам як одесит – тонкий метелик жиганських вусиків, засмагла лисина – «я із Адєси, здрасьтє! па-ра-ру тачтач». Коли Братко поспішає на роботу, може видатись, що в ливарному цеху заводу «Іскра» на нього жде не роба з товстої повсті, а солом’яне канотьє і брюки в тоненьку смужку. Найвеселіша людина в під’їзді – дядя Льоня.

До останнього часу поспішав на «Іскру» й Павло, шостий рік уже. П’ять років за забором, вважає він – цілком достатньо, щоб з’їхати з глузду. Життя давно пора змінювати, але як? Хтозна. З іншого кутка району, від «п’яного», або, як ще кажуть, «кривого» дому, квапиться на завод і Єгор. Єгор – це не ім’я, звуть Єгора Олегом, а прізвище Єгоров, звідки й невигадлива кличка. На заводі вони й познайомились. Є ще один Єгоров, Жога, батуринський приятель, його дім на Зеленому Яру, під парканом автобази, а город спускається в балку, до ботанічного саду. Пашок з Єгором їздили недавно до Жоги.

«Дохлий», – насмішкувато називає Єгора Малий, його сусід по Вагонці, і дає стусани під єгорівські ребра. Єгор справді худорлявий, майже як підліток. Зате в нього є почуття гумору, і Єгор, не в приклад тому ж Малому, любить читати книжки. Слабаком чи боягузом його теж не назвеш. Як би то вчора не Єгор торохнув Кугута пляшкою. Він іноді навіть Павла дивує. Як тоді, коли біля «Горизонту» влучив з розвороту ліктем в голову Супиному приятелеві, Павлові навіть добавляти не довелось – ліг той тип під воротами «Гарика», наче завжди там лежав. «Горизонт», «Гарик» по-народному – це літній кінотеатр, чудо повітового конструктивізму. В жирні літні ночі він вибухав ревищем, матом і дівочим виском, і рухомі міліцейські кокарди тривожно зблискували з чорноти. Порожні пляшки в «Гарику» з задніх рядів котилися до передніх і підкочувалися під екран, до колонок. Тепер тут тихо, під стінами і на сусідньому футбольному полі пасуться зеленоярівські кози – кілька років кінотеатр не працює.

Павло взагалі забув, коли був у кіно. Найчастіше зустрічаються вони з Єгором в гриль-барі. Єгорівська кучма, світла й шорстка, як посохлий під зиму очерет, зараз вже, мабуть, жовтіє десь в тих околицях. Павлу теж туди треба. Але він вагається. Він стоїть в під’їзді, під поштовими скриньками, подумки матюкається і наслухається до звуків, налаштовуючись перед завершальним ривком.

Ой-йо-йой! Што ж ето такоє:

Прієхал хазер і натворіл такоє!..

Дядь Льоніна лисина блікує хоч слабким, але відблиском свята. Інші ж – вверх-вниз, вправо-вліво, – люди зовсім буденні, і життя їхнє таке ж. Нецікаві переважно люди. Вколюють, ковтаючи дими при мартенах і домнах, до пенсії точать одну й ту ж шестерню. Метушаться. Снують. Під вечір стягуються до хат, до сервантів і «стєнок», до сковорід і маргарину, і вікна крізь білясті гардини світяться маргаринно в ніч, а пізніше, коли зовсім споночіє, мерехтять мертвотною блакиттю від ввімкнутих телевізорів. Да.

«Середній прошарок», – думає про них Пашок, з року в рік тупо дивлячись в стелю чи на сірі під’їздні сходи, йдучи або вниз, або вгору. Коли йде вгору – думається похмуріше, коли вниз – веселіше. Середні люди. Його ж завжди цікавили інші.

«Я люблю тєбя жизнь», – востаннє чіпляється Пашок куточком ока за надпис по тиньку – ще до армії Скориків друг Захода нашкрябав, і рушає по сходах на прямокутник світла. Дійсно, жизнь. Таке.

2

Павло вже й не пам’ятає, коли відкрив в собі схильність до фантазувань і мрій. Здавна. Може, це якраз їх і єднає з Єгором. Останнім часом, правда, і мрії Павла подразнюють, він розуміє, що все це від невизначеності в житті. Підзатяглось щось мрійництво.

Десь на плацу чи на двоярусній койці по відбою післяармійське життя уявлялось йому зовсім по-іншому, мрії злипалися в одну розпливчасту сонячну пляму, але ось уже шостий рік він тут, в батькiвській квартирі, другий під’їзд, третій поверх – живе і живе, і чогось сонячного в тому не багато. Власне, не живе, а ночує під одним дахом з батьками. Буває, що не ночує. На тому тижні, наприклад, не ночував – ходив до однієї дівчини на Димитрівський, вискочив по-домашньому, а довелося від неї і на роботу йти, прямо в капцях.

Пашок прийшов з армії весною, Єгор теж, тільки на рік пізніше. Час, проведений серед казахстанського степу, характеризується ним коротко: «Жопа!»

«Аллахума анта раббі, ля ілляха ілля анта… – нема Бога, крім Аллаха. – Бісмі лляхі…» – відтворює Єгор армійського кухаря, чеченця Хасана. Так сказав Єгор і при Джабраїлі, що невідь-звідки з’явився недавно на районі. Джабраїл посміхався білозубо й цокав язиком. Він вмовляє їх допомогти украсти маленького сина у колишньої дружини, що живе десь за 54-м гастрономом. Обіцяє добре заплатити і навіть підігнати якусь зброю, «лимонки», чи що, котрі дісталися йому з Карабаху. Пашок обіцяв подумати. «Пусть іщут нєгра помоложе», як гласить мікрорайонський афоризм, знайшов кіднеперів. От випили вони тоді з Джабраїлом пристойно, пляшки дві. І ще вип’ють, коли зустрінуться.

Подій у Пашковому житті начебто багато, але на його життєвий статус вони якось і не впливають. Що не роби, куди не йди, а все рівно вранці вирушати до прохідної заводу «Іскра», де в будівельному цеху дзижчать електропилки, врізаючись в дерево, і з гучномовця кричить диспетчер Сєргованцев.

Свої армійські штани і ботинки Пашкові вже важко й пізнати, так забейкались вони з часом фарбами. Та і як не забейкаться – числиться Пашок маляром, а працює їхня цехова бригада художників-оформлювачів по всьому заводу і за заводом. «Художники», правда, це голосно сказано. Чого вартий, наприклад, дядь Валік Карпов. «Хє-хє, – підбадьорював сам себе Карпуха, малюючи першотравневого голуба на прохідну. – Урррюпінскій!» Як не бадьорився, крила в голуба вийшли асиметричні, довелось таки Ігореві-бригадиру перемальовувати карпівську квацянину.

Штани від парадки Пашок відніс на роботу, а картуз і кітель з блискавками військ зв’язку на петлицях просотуються духом нафталіну в шифоньєрі, над пляшками зі спиртом, в котрому плаває зрадницький білий осад.

– Як тобі не стидно? – говорить мати. – Це ж я собі з заводу принесла на розтирку – коліно ж он як розпухає, а ти?

Пашку стидно. Але змінити вже нічого не може. З пляшок, виявлених в шифоньєрі, за пронафталіненими одежами і в непрацюючій пральній машині «Riga-8», він кілька разів відливав для жажденних приятелів. З Єгором брав, і з Ваньою Кузьою, і з Козаком. І з Супою. Від долитої води з’явився осад, мутне шмаття плаває в пляшках, беззвучно волаючи про підлог.

«З путніми так не друже», – зітхає мати після чийогось чергового візиту, і виріз її ніздрів різкішає. Наче в тих «путніх» немає своїх матерів, для яких уже він, Пашок – неблагонадійний, – думає іноді Павло, але матері про це не каже. Хай.

Путні – це, мабуть, такі, як Андрій Мансуров з 12-го дому, важно крокуючий через двір з університетським тубусом. Може, до путніх вписуються співучні з художньої школи, про котру нагадують оберемки пензлів та окам’янілі гуаші, звалені в тумбочці на балконі. А малював Пашок непогано. Зустрівшись зрідка, на Пашка ще й тепер запитально дивиться їхній вчитель рисунку й живопису Віталій Тарасович – довгий прямоспинний мужчина, подібний в ході до циркуля.

– Аквадєлька любіт кдєпкій кадандаш, – втовкмачував він їм, накульгуючи між мольбертів.

І хоч Тарасович – мужик непоганий, Пашок норовить його чимскоріш проминути – про що з ним Пашку говорити, про «аквадєльку»? Він нею ситий по ніздрі.

Точні науки Пашок не любить. На історичний факультет – найбільший конкурс, куди йому з його атестатом, одержаним у ВШРМ № 5. Що лишається – філологія? Це Пашку нецікаво.

Курячи на балконі, він дивиться на башточку зі шпилем – це аж на Іванова, – на зеленоярівські горби, доуявляючи, що там, за ними, іноді закучерявленими хмарами і димами. З року в рік. Хоча що тут уявляти? За Іванова – Жилмасив, Красна і завод «Моторобудівник», на центральну прохідну якого Пашок два роки ходив перед армією – передумавши йти в десятий клас. За зеленоярівськими горбами – теж Зелений, він страшенно великий і доходить аж до запоріжсталівських домен і водоохолоджувачів, фіолетових здаля і схожих формою на перекинуті відра, а ще далі – і до головного проспекту, імені, ясна річ, Леніна, найдовшого в Європі, це Пашок ще зі школи чітко засвоїв, райони вздовж якого звуться «центром» чи, як кажуть на околицях – городом. Зелений Яр – «посьолок», приватний сектор, і весна в місті, здається, розпочинається саме з нього – зненацька розцвітають вишнi, і горби й балки стоять тоді, припорошені білим, ніби на них обтрусилися хмари.

На Зеленому Пашкові робити сьогодні начебто нiчого, хіба з Єгором за драпом, циганською анашею, пройтись під вечір за компанію. Пашок часто приходить додому з пересохлим від анаші ротом, хоч і не вважає себе якимсь чином залежним від драпу – так, баловство. Недавно вони накурилися плану з Гансом, Пашок Ганса пригостив, і Ганс сміявся всю дорогу в автобусі, поки їхав до своєї зупинки. І вдома продовжував сміятися, батьки з переляку навіть «швидку» викликали. «Кровь стинєт в жилах», – іронічно кажуть про такий сміх Пашок з Єгором, підкреслюючи оте манірне «овь», так тут ніхто не каже, кажуть «кров», вони читали статтю про наркоманію, десь в Кривому Розі, і тепер насмішкувато цитують ту перелякану журналістку.

Головне, що Пашок вчасно здимів з дому. Приводів для батьківських нарікань достатньо – і прийшов він вчора пізно, і запах алкоголю ще вчувався вранці в його кімнаті, добре, хоч встиг провітрити. Добре й те, що до нього ніхто не встиг зайти із хлопців – батьки їх і так не сприймають, а після Пашкових зальотів особливо. Більшість з них, на думку батьків – «вурки». Навіть Єгор, котрого батьки хоч і не називають так, але підозріливо приглядаються і принюхуються, коли він зрідка дзвонить до Пашка в двері.

Мати сьогодні з нічної зміни, а батько, здається, іде в обід на чергування. Ціпок на місці, отже поки що батько вдома. Ціпок стоїть в коридорі, і коли Пашок, взуваючись, іноді чіпляє його, чорна палиця падає з противним гуркотом. Пашку тоді, як ніколи, хочеться її викинути. З паличкою батько справді схожий на сторожа. Те сторожування викликане обставинами, до хвороб батько був старшим майстром в училищі, і на фотографіях того часу він виглядає інтелігентним і навіть одухотвореним, наче якийсь письменник, він і хотів в молодості стати письменником, баба Христя розповідала й дядьки, але такого батька Пашок якраз і не застав, він його пам’ятає або непрацюючим, вічно по лікарнях, або сторожем, і Пашка аж піднуджує від нинішнього батькового статусу, від його похмурого, відстороненого вигляду і від ціпочка, який, на думку Павла, батьку й даром не потрібен.

Хто не «вурка», так це Юра Садовський. З ним Пашок приятелює ще з дитинства, ще з Чарівного селища, де їхні родини раніше жили. «Пішу стіхі», – років з кілька тому проскрипів Юра, схиливши, мов морожена курка, голову набік. Хлюпали хвилі, від засмаглого гурту глухо гупав волейбольний м’яч… Звідтоді в очах Павла Юра набув особливого статусу. Таких зацікавлень, як у Юри, на районі Пашок більше ні в кого не зустрічав.

Одного армійського кримського літа Пашок вже, правда, здибав живого поета. Але він був з Києва. Той таємничий, з виголеними скронями чоловік, розповідав дивовижні речі, подорожуючи тисячоліттями, наче салатами й чарками на столі. За його словами виходило, що орії-гречкосії вперше на Землі винайшли колесо, Ісус Христос був галілеянином, тобто з Галичини, а в Іспанії є місто Хатка, що теж неспроста. Пашок дивився в іконописні, напівприкриті важкими повіками очі поета і думав про іспанське місто, а ще більше про те, наскільки ж хороша річ – акордні роботи. Саме так працював той поет-каратист, він влітку сторожував сади в Молдавії, а взимку сидів в найкращому готелі Ялти, дивився на туманне море, пропахле ставридою, і писав вірші.

Пашок теж би так хотів. І акордних робіт, на які Шашечкін, Пашків начальник, чомусь його не бере, і віршів. Він любить вірші. Любить екзотику.

…Із копит твоїх у Дніпро

Вже стікає вода Юкону.

Або щось таке середземноморське. Як у лазуровому томику Олекси Влизька, котрий ще підлітком розкопав в завалах батьківської шафи:

О тихий порте мій —

вечірня заводь

трансу,

що серце

і думки

за рейдами запер,

де віє

з-поза плеч

м’язистим ренесансом,

та з люльок,

за димком, —

пахучий канупер.

В Ялту Пашок встиг з’їздити з Ваською-музикантом, щойно прийшовши з армії, Васька тоді ще не переїхав. Мабуть, з місяць після тих місць всі барви вдома здавалися Пашкові вицвілими, бляклими, як лікарняний халат. Потім минулось.

З канупером він не стикався. Це не драп. І не макова соломка, пакет якої тижнів два лежав у серванті, Женя Островський попрохав приховати. Але то було давно.

3

Димне, аж біле сонце низько висить над мерехкими, наче вкутаними в марлю зеленоярівськими узвишшями. Між листяного моря кущаться тіні, густо-синіми проваллями залягаючи між будинків, а вгорі, по верхівках, вже тонко маститься золотаве, із сріблинкою, світло.

Золото з молоком – літній ранок.

Павло зупиняється. «Дінь-дінь-дзінь» – чується дзвякання від алейки. То Котова мати, Валька-молочниця видзвонює біля бідонів у калатачку. За густою, трохи імлавою впроти сонця зеленню кленів і акацій, куди навскоси від будинку врубається тротуар, шурхотять автомашини. Там автобусна зупинка, а ще далі, через пустир, кінцева трамвая, «кільце», де розвертається, прийшовши з базару, п’ятнадцята марка. За кільцем – балка, гаражі і завалена нечистотами річка-смердючка, за якою вже починається Зелений Яр.

– Салтим!

– Ето-ето, бить добру!

Навіть не оглядаючись, Пашок знає, що це Юра Гусак і Маріман. Нічого східного, крім «салтиму», в Юрі нема, навіть прізвище в нього Гусаков. Іноді з таксистського минулого з’являється картуз-аеродром, але то під осінь.

Гусак шумно дихає і – каблуки докупи, корпус ледь нахилений вперед, протягує Пашкові руку. Маріман, що топчеться поруч, явно з перепою.

– Салтим, Паувлік! – повторює Юра. Від нього віє елегантністю м’ясника і легким перегаром. – Аддихаєм? А я, братка, на роботу устраювався – ну її нахєр. Знов обрізали Гусакову крила, укидуєш? – Гусак зітхає і, згадавши, киває на Марімана: – Мармєлуху ось зустрів, йопсєль-мопсєль…

Маріман років п’ять не працює, де його Гусак міг зустріти – в «титано-магнієвському» автобусі? Заводським автобусом їздить Павлова мати. Вона працює в три зміни, як ніхто із жінок у під’їзді, доводиться й поночі ходить. Раніше разом у нічну зміну їздив мужик з під’їзду, вальцівник Проценко, і матері було безпечніше, але на нього в цеху впала з крана якась болванка і розчавила півтулуба. В труні Проценко лежав чорний – лице ціле, але чорне, як чобіт. Тоді на похороні було дуже багато мужиків, як ніколи до того в їхнім дворі. А похорони тут частенько.

– Склоняв же ж «Запорожсталь» к сожитєльству, – Гусак хусточкою промокає рясний піт з обличчя. – Ох, бросю, бросю все нахуй, Паувлік! Візьму палатку – і в Гагри за укропом.

– Да, в Гаграх тьопло, – підтакує Маріман. – А в Сочах в мене паспорт десь так і остався.

Маріману, видно, не до Гусакового гумору, а дарма. Пашок з Єгором якось випивали з Гусаком в «кулінарії». Півгодини постояли, а Юркові вислови до сих пір ходять поміж ними. «Піду, Матвєя викручу» – це, наприклад, коли хтось має намір відлити. Шкода, що зараз Гусак поспішає. У них, видно, намітилась якась випивка з Мармелухою, з Маріманом тобто. Маріман раніше плавав, через те й кличка така.

– Паувлік, а шо вчора за молотьба в «Біді» була? – вже на ходу кидає Гусак. – Кажуть, перебили пол-Коканда?

– Я там не був, Юра. Не знаю, – при згадці про вчорашнє в Павла трохи холодіє під здухвиною. У нього навіть є неясне відчуття, нібито він вдарив Єгора. Аби остудити єгорівський бійцівський запал. «Ви то в дьосна цилуєтєсь, то морди друг другу б’йотє», – приснилось це Пашкові, чи таки казав йому ці слова вчора Мукоша? «Якшо ви не кєнти, тоді я іспанський льотчик», – з учорашньої липкої каламуті долинає його ламкий голос. Треба в гриль іти, дійсно. Там все розкажуть.

– А я вчора своїй кажу: я пашол на партсобраніє, у нєйо і задержусь. Пройшлись з Камазом і Запорожцем по пам’ятних місцях, ох… – Юрі, видно, теж нездорово після вчорашньої «проходки». – Цех кузнєчний, план мой встрєчний… Ну ладно, – Гусак вдоволено поплескує себе по черевцю. – Одпахав Лєбєдєв! Самий хітрий із армян – ето Юра Гусакян. Ідьом, Мармєлуха, монополька вже одкрита, підлічу тебе мал-мал…

Масивний гусаківський тулуб вправно колишеться на тугих ніжках, віддаляючись, а Павло, ніби згадавши, кричить Гусю навздогін:

– Так, Юрок, а шо ти вже зрання такий червоний? Ти ж на роботі вроді був?

– А це від волнєнія, Паувлік. І від перенапруги на трудовом фронті, – сміється Гусак і зникає з Маріманом за рогом. Пашку ще якийсь час стоїть перед очима розпашіла Юрина фізіономія.

Гусак, мабуть, підсвідомо відчуває власну непоєднуваність з ковальсько-пресовим цехом, і вже півроку ніяк не пройде там медичну комісію. Пашок сам подумки жахається від запоріжсталівського пекла, бо то таки пекло – варто хоча б здаля поглянути на заводські дими – бурі, жовті, рожеві, які зливаються в один ядучий смог і, закриваючи сонце, тьмавим шатром зависають над містом. «Грєбісь он в рот, родной завод, а я пойду покушаю», – ця пролетарська народна мудрість є неафішованим гаслом життя для більшості тутешнього молодого люду. Навіть зараз, коли з усіх офіційних усюд тільки й чути про нові економічні моделі, про госпрозрахунок, все одно – «грєбісь он в рот».

– Автанділ он тоже, – сміючись казав якось про їхнього спільного знайомого Іван Петрович, останній в часі Пашків бригадир. – Пішов було на «Запоріжсталь» горновим. Гарячого стажу Авто захотів. Каже: «Месяц прадержялса. Но кагда ат аднаво кадра толко батинкі асталіс – в тот же день убєжял».

Спортивними штаньми тепер на «товчку» Авто торгує, Пашок його там зустрічав. Не вийшло з Авта передовика.

Та й де вони тепер, ті передовики? На алейці колись стояв помпезний стенд, в алюмінієвих чеканках і з червоними буквами – «Лучшиє люді района». Кращі люди, в орденах і при галстуках, поважно дивилися через скло зі здоровенних фотографій. Тепер тільки пара бетонованих лунок біліє з трави, нагадуючи про передовиків. Ні, в житті вони, звісно, єсть, куди їм діться, але в житті вони не такі, як на стенді. Пашок якось бачив на запоріжсталівській базі відпочинку одного знаменитого сталевара, про нього навіть вірші писали місцеві поети. Звичайний мужик, з коротко вистриженою потилицею і якорями на руках. Перегаром трохи пахло.

Мати, в принципі, теж передовик. У неї й медаль якась відповідна єсть, лежить у синій коробочці в шафі, між батькових книжок. Грамоту ще якусь давали. Років з двадцять тому рідна «Запоріжсталь» ощасливила матір ордером на їхню нинішню квартиру. «Мати у вас – металург, – напівжартома, але з гордістю каже мати. – І ордер – на мене, а не на вас, тунєядців». Це правда. Ще раніше вони жили в комуналці на Чарівному селищі, що надалеко звідси, і Павло пам’ятає, як за хімчисткою «Кристал» і жовтим бараком 3-го училища асфальтова дорога ставала ґрунтовою, а далі взагалі зникала між посадок та пустирів, де тепер і стоїть мікрорайон.

За домом, під меморіальною таблицею, що полискує на вранішнім сонці, прикрашена вже прив’ялими бузком і тюльпанами – видно, дата якась була, – зараз стоїть Павло, роздумуючи, куди піти. Втім, що там роздумувать – в гриль, однозначно. Гриль – звичайнісінька пивнуха-забігайлівка, або ще «склянка», як ніхто тут не каже, і «стєкляшка», як кажуть усі. Разом з тим, це епіцентр життя другого Шевченківського мікрорайону, точніше – специфічної частини його підданих. І це якраз і добре, що специфічної, інші Пашка давно вже мало цікавлять, з вечірньої школи починаючи. Гриля – наголос на другому складі, не обминути Пашкові ніяк. Якщо дивитися непризвичаєним оком або, наприклад, з вікна поїзда, що стукотить за посадкою, мікрорайон, мабуть, виглядає понурою дірою. Якщо ж притертися й пообвикнути та знати правильні місця, такі, як гриль, жити можна й тут. Живе ж Пашок. І люди живуть.

Іти ось тільки одному не хочеться, а Козаків балкон, видний Пашку від «торця», зачинений наглухо – не досвистишся.

4

Трудовий фронт, про який згадував Гусак, для Пашка почався рано. Він працює з шістнадцяти років, але всі свої місця роботи сприймає як тимчасові. Коли він іде на завод, завжди думає: «Невже це на все життя?!» З багатьма речами Пашок звикся, тільки не з тоскністю прохідних.

Хоча і з прохідними можна давати якусь раду. Сергій Шмигельський, з естетбюро, через кальку скопіював відбиток печатки з «увольнітєльної» і, зволожуючи малюнок проспиртованою ваткою, сам шльопає «чекухи» на чистих бланках. Пашок за такими папірцями може вийти і повернутися з двома пляшками за поясом, а то ще й в рукаві пронести, коли осінь чи зима надворі. В гастрономі «у Каті» його знають всі «гружчики», він заходить через службовий вхід і бере скільки треба. Мізинець ось тільки Пашок там вибив, зачепив об металеві ящики в бійці, і палець і дотепер кривий.

Не працювати зовсім – нецікаво. Що толку самотою сидіти цілими днями на агітмайданчику, як Маріман чи Толя Убийвовк, і ждати, в кого стрельнути руб чи хто пригостить на халяву. «Тунєядець», – кажуть баби в дворі про Марімана. Женя Островський, доармійський Павлів приятель, взагалі презирливо кривить губи: «Лохмандєй. Я з ним в лагєрі сидів. Даси такому чмирю сухарик на ниточці, шоб ковтнув, і водиш по зоні, як козла на вірьовці. Лох слойоний!» А Павло пам’ятає, як за жовтавою каламуттю часу, якраз на «торці», де і щойно, стоїть він, Коля Маріман, зграбно збитий вчорашній матрос «Сєврибфлота» і, повагом повертаючи тугу шию, проводжає поглядом якусь жінку, що із супутником – чоловіча рука на талії, звабний вигин стегна, пройшла повз нього, цокаючи каблуками-шпильками. І Маріман, цикнувши зубом, оком молодого жеребця, зверху-вниз, знизу-вверх, наче покивує, погоджуючись, пече її поглядом вслід, і око його, баске й нахабне, світиться із якогось, вже тепер розмитого, року там так сімдесят п’ятого хіттю і жагою життя. «Смєяцца хохотом», – так він казав та й зараз каже.

Дорогу на роботу Павло знає до вибоїн, до тріщин в асфальті – мікрорайоном, через посадку, через пропахлі мазутом і хрусткі від гравію залізничні колії, видивляючись, чи не йде, бува, поїзд, до ялинок і газетного кіоску під прохідною – «Доброє утро, товаріщі! Желаєм успєхов в трудє!» – так над нею написано. Потім уже заводом, проминувши маленького, як мавпочка, Леніна на постаменті, повз гальваніку, де раніше робив, за заводську їдальню, під будівельний цех, під яким вже чекають на Пашка чергові плакатні щити. Або в майстерні щось, якщо робота дрібніша. Майстерень дві. Одна цехова, інша заводська. Їх розділяє тонка стіна і коридорчик, в якому курить і стругає, коли надходить натхнення, дерев’яні статуетки дядь Валік Карпов. В заводській майстерні Пашок працює недавно, і йому здається, що він сидить у цеховій, разом з Ігорем-бригадиром і дядь Валіком. Ззаду Ніна кривить губки в єхидній посмішці. Пашок не любить Ніну, невиразну жіночку, що каменем сиділа у нього за спиною, крім обідньої перерви, виходячи за зміну з майстерні лише раз.

– Пудіть пошла, – іронічно коментує услід дядь Валік. Він теж не любить Ніну. Він взагалі не любить жінок і виклично розповідає про свою імпотенцію.

– Женщін бить не можна, – бува, хруснувши суставами зі сну, озивається знічев’я Карпов і додає в Нінину сторону вдоволений, – їх душить треба!

Ніна відплачує по-єзуїтськи витончено. Підгадавши момент, вона встає з-за столу, не озираючись на Карпова, повагом розправляє складки плаття і, переможно ляснувши резинкою трусів через сукню, сідає на місце. Вже в передбаннику Карпов плюється і скрегоче: «Провоцируєт, с-сука… Нні-нон!»

Все життя бути в гальваніці чи в малярці будівельного цеху, де начальником бровастий Василь Карпович, батько Малого і Хмиря, видається Пашкові катастрофою. Але й звик він тут, це теж правда. Не все понуро в заводі, буває й весело, і за цим Павло туди і ходив – не за 140 ж рублями.

«В кого я, до речі, брав вчора гроші в «Біді»? – згадує Пашок, ламана лінія дахів колишеться в такт його ході. – У Шестопала? Чи в Грині Одеси?» В принципі, в кого б не брав, можна не віддавати. З Шестиком вони друзі, тобто кєнти, а Одесу Пашок по знайомству влаштовував вантажником в гастроном на Гортопі, і не його вина, що Одеса протримався там аж півмісяця. Нічого, ще влаштується, у Одеси повно зв’язків і без Пашка. Він його навіть знайомив якось на Малому ринку з Яшою Пункіним, першим олімпійським чемпіоном з класичної боротьби. Яша, ще бадьорий дідок-єврей, випив з ними між порожніми базарними рундуками прямо з пляшки, чим дуже Пашкові сподобався.

«З грішми у мене немає нічого спільного», – так зазвичай Пашок визначає свій матеріальний стан, весела фраза, десь вичитана. Насправді веселого мало. Гроші потрібні. Може ж, таки неспроста Хом’як обережно перепитував у нього про спільну роботу на базарі? В хом’яківській лавці тоскно пахне просолідоленими автозапчастинами, але немає прохідної і вихід прямо в базар, це Павлу сподобалось. Він недавно заносив туди пару «куліс», ручки переключення швидкостей, мати Сергія Батурина просила передати. Батурин – теж однокласник, тільки по «вечірці», він сидить четвертий раз уже, і в Павла в серванті назбирався між книжками стос його листів і поштівок, списаних кучерявистим, схожим на давньоруську в’язь, почерком. «Чістава нєба, свєжева хлєба…» – Пашок іронічно посміхається, згадуючи останнє привітання з днем народження. Треба б зібратися та якось ще послати йому чаю та цигарок, Сергію. Пашок поважає Батурина.

Хом’яка він поважає теж. Від вічно заклопотаного Адриковського, здається, вусібіч прискає енергія, Пашок теж заряджається. Оптиміст Адриковський. Йде Хом’яку пруха, як кажуть в таких випадках. Мастьовий Хом’як. Йому мартени ні до чого. Перед базаром він часто їздив в Польщу – в нього там дядько живе, – завжди везе туди Хом’як гори всякого краму на продаж, аж їхній «Москвич» черпає днищем землю.

І до далекої Варшави,

З вогнями Києва в очах,

Поривно йдуть залізні лави,

Панам несуть червоний жах, —

згадуючи Хом’якові поїздки, Пашок згадує ці рядки, десь колись читані, і посміхається подумки. Треба зайти до Хомчика, переговорити. Вони приятелі з Хом’яком, довше Пашок знається хіба з Юрою Садовським, кілька років сиділи разом за партою і творили в школі чимало різних капостей. Наприклад, високими травневими ночами били вікна в класах найпротивніших, на їхній погляд, викладачів, дзенькіт перевалювався через чорні коробки гуртожитків і котився аж до «Горизонту», в балку.

Під кінець восьмого класу Пашку вже й самому не вірилось, що перші шкільні роки він був круглим відмінником. Зрештою, ким могло бути хлоп’я, з яким ще до школи батько, коли більш-менш здоровилось, читав книжки, малював вусатих козаків і, гуляючи в ботанічному саду, на стадіоні «Стріла» чи в степу за мікрорайоном, розповідав, розповідав. «Сьогодні рівно сорок років, як у Харкові почався процес СВУ – Спілки Визволення України…» Звідти Пашкові головні таємниці, що, наче днище судна мушлями, обросли іншими тайночками, дрібнішими, всі з яких він уже стільки років тягає в собі.

З тих і трохи ближчих, але все рівно казково далеких часів – як риска під ними, – лишилась похвальна грамота за чотири перших класи і віньєтка, з якої, серйозно стуливши губи, дивиться ще тоді кругловидий – комірець білої сорочки заломлений, куди той фотограф дивився, казала мати, – хлопчик в піонерському галстуці і напівбоксі. Хлопчик як хлопчик, такий, як усі. Крім своєї художньої школи, куди квапився три рази на тиждень, він на той час вже нічим, навіть мовою, не вирізнявся серед ровесницького загалу, потроху навчившись розділяти себе на того, що для людей, і внутрішнього – для себе самого. Вони всі однакові, однокласники – а як інакше? – і Льоня Остапець, і Валєрка Пилюгін, і дві Лєнки – Гальченко й Дойчо, і Петя Яланський, який перші тижні в першому класі сидів з Пашком за одною партою.

– Я тоже курив, та тіки дєдушка замітили, царство їм небесне, – шепотів Пашкові на вухо ситенький Петя. – Накрутили вони мені вуха…

– От шо робиться, – стиха, з придиханням сказав батько до матері на кухні після Пашкової розповіді про Петю. – Видно, вдома батьки так говорять, і дитина ж поки що так балакає. Хоч тіки з нашим і пошепки. Навіть каже «дєдушка, Ви». А школа їх нівечить і вичавлює все своє… – Пашок, пригальмувавши в коридорі, слухав, намагаючись втямити – про що це батько?

Навіть зеленоярівський Мішка Канакі був таким, як усі, це він тепер, бородатий і кучерявий, з’являється зрідка в «Біді» і обнімається з Пиріжком – «ми з тобою одної крові, ми еліни». Точніше, обнімався, поки Пиріжка не посадили.

Тепер Пашкові аж соромно за свої більш-менш зразкові часи. Єдине – шкода теплих стосунків з батьками. Тоді він не лежав на дивані горілиць, як тепер, коли полається з ними, бездумно уставившись в стелю, злий і знічений водночас. «Господи, скільки ж це триватиме? – бува, думає він тепер похмуро. – І головне – куди звідси звалювать?» Про те, що з дому треба йти, в Пашка немає жодних сумнівів, давно було треба. Після двадцяти років батьків треба любити на відстані.

Павло навіть трохи заздрить сестрі, яка кочує вже який рік по середніх азіях, по гарнізонах Туркестанського округу, де служить її капітан-чоловік. Зрідка вона присилає речі з воєнторгівського магазину, останній раз це був махровий імпортний халат, як з каталогу «Отто», Пашок уподобав такий, побачивши на комусь з Вагонки, і тепер, влазячи ранками в теплу махровість, згадує своїх військових, безмежно далеких родичів, і Туркестан, ще дальніший.

«Склоняв «Запорожсталь» к сожитєльству», – згадує Пашок Гусаків вислів і посміхається йдучи, – це ж треба так сказати! Точно що сміяться хохотом. Треба не забути з Єгором поділитись. Вони це постійно роблять, Павло з Єгором – сміються. З усього. Єгор смішно ворушить бровами, зображуючи Василя Карповича, старого Дробота, який розмовляє з обколотим Вадіком, старшим сином. «Вадік, ти хочеш в технікумі учиться?» Єгорівські брови сходяться до перенісся. «Агнєшно, пепа», – Вадік-Єгор почухує п’ятірнею обличчя. Потім бере уявну трубку телефону і добродушно приплямкує, вже знов як старий Дробот: «Сергій Семенович? Є просьба. Ага… Харашо… А якого діаметру труба? Лади…» Єгор-Василь Карпович кладе трубку і знову ворушить бровами: «Вадік, підеш в елєктротєхнічєський…» – «Асіпа, пепа, – мямлить Єгор і підкочує очі під лоба. – Асіпа». В Єгора явний акторський талант.

Весело й цікаво з Єгором можна говорити й про щось серйозніше. Про війну в Карабаху, наприклад, про генерала Лєбєдя, що, виставивши щелепу, рикав недавно по телевізору, смішний, чи про Солженіцина з яким-небудь Варламом Шаламовим – єгорівські батьки передплачують журнали «Новий мір», «Знамя» і «Юность», довільний джентльменський набір радянської «прогресивної інтелігенції», там часто друкуються твори з «шухляд», про табори і сталінські репресії – Пашка це цікавить, Єгора теж. У нього навіть дід, колишній партпрацівник, був репресований як «ворог народу»: «Увєзлі Ґрі-і-і-шу-у, – Єгор дотепно копіює свою бабцю, змахуючи уявну сльозу і дрібно покивуючи головою, – навсєґда увєзлі-і-і».

– Грамотєї х-хуєви! – сичить на них Олег Дробот, Малий. – Куди там – Бєрія, Шмєрія… Нє, шоб думать, де взять. Он Шестопал у Вальки вже з утра брав…

Малий – типовий гопник, «любер», як називають його Пашок з Єгором, начитавшись про люберецьких в «Огоньку», – тупуватий і розбишакуватий. Він вже, мабуть, теж під грилем.

Сонце поволі щільнішає і заливає весь простір. «Ніби лимонад», – думає Пашок умиротворено і, ковзаючи оком по верхівках дерев, недбало кладе уявні вправні мазки на уявне ж полотно. Розтоплена сонцем, похмільна невпевненість майже зникла, футболка приємніше теплішає на плечах, і Пашка огортає спокій. Він уже чомусь впевнений, що в «Біді» вчора все обійшлося благополучно. В пам’яті зринають кілька смішних епізодів, з яких вони посміються з Єгором, зустрівшись. Пітома, наприклад, піввечора набридав Пашкові, допитуючись – зламати ударом кулака стіл, чи ні? Потім переключив увагу на підстриженого під Шварцнеггера бармена і знов докучав: «А йому – хоч? От щас, дам – і голова одлетить. Аж на бігом. Хоч?»

Павло не схотів. Краще це все відтворити в особах сьогодні під пивною. Тим більше що Пітому самого за день перед тим Клим збив з ніг, з одного удару.

Павло з Єгором сміються, чого їм не сміятися? Хоча, якщо дивитися з обивательської, серйозної сторони, робити це їм обом не дуже то й варто. Особливо Єгору. Він наркоман і колеться уже п’ятий рік.

5

Наркоманів на районі повно. Ларочкін, Міша Циган, Абрек, Мердич, Сорока, Женя Жміль, Рудик, Ювелір – море. Наркомани, як правило, не п’ють і вічно кудись поспішають зграйкою заклопотаних хортів.

А куди спішити? Всі дороги їхні все рівно сходяться або на ДД, або на Капустянці. ДД – посьолок такий, аж під Запоріжжям-Лівим, його з мікрорайону майже не видно, тільки ліс опор електропередач чорніє на горизонті і заштриховує півнеба. Незвична абревіатура розшифровується як «Дніпро – Донбас», з Дніпрогесу біжить по дротах струм в Донецький басейн, через те й «ДД». Дедевська «ширка», опій, біжить по наркоманських венах.

Цього року Пашок був на ДД раз, навесні. Єгор з Гордієм зайшли до циганів, а він лишився спостерігати за посьолковським життям. П’ятачок перед архаїчним гастрономом, жартома названий Пашком «площею Сан-Бабіла», раз у раз оживлявся селюцького виду пенсіонерами, квапливими наркоманами й чинно походжаючими ромалами. «Буде чинність, як же, – думав Пашок. – До тисячі доларів, за підрахунками Єгора, проходить за добу через одну циганську «точку». Ось іде пузатий чорновусець, що випірнув з провулка, хльоскає гілочкою по штанах, сорочка навипуск, лакові туфлі, і це, можливо, Золотий, про котрого згадували Гордій з Єгором. А дві мотрони, ліниво здіймаючі посьолківські порохи подолами, не хто інші, як Роза й Узбечка, котрим Женя Островський умудрився здати навіть газову плитку, власноручно зняту й винесену з дому.

– Все, Пашок, погнали наші городських, – гордіївські залисини виникли із-за розпуклих абрикосових бруньок. – Кози в золоті, небо в алмазах.

Ситуація в циганському домі, виявляється, розігралася прямо в стилі Бужі, авторитета з Космосу, з котрим останнім часом мав спільні справи Гордій. Він і без того був «дєрзкім», якось сам розігнав чоловік десять, що прийшли з Толею Торбою на Вагонку на розборки, взяв ланцюга з гайкою на кінці й розігнав, а після тюрми й взагалі почав «підніматися», ввійшовши в коло Бужиних знайомців. А Бужа – це вже не іграшки. Єдина різниця, що у Бужі «волина» справжня, «беретта», а в Гордія – всього лишень запальничка в формі ТТ, хоч і майстерно зроблена. Цілком достатньо, щоб не платити за наркотики.

– А ху-хо не хо-хо? – презирливі «фікси» поблискували над роздвоєним гордіївським підборіддям. – Індєйці й так мені багато должні…

Через місяць, у травні, Пашок дивився на це підборіддя, восково-бліде, як і весь Гордій, обкладений квітами й білими оторочками. Розірвався стравохід у Гордія. Єгор забивав гвіздками труну, а Пашок скошував очі на густо натикані оградки й думав, що краще вже лежати в діда в селі на гробках – сільське кладовище привільне, в травах і сонці, воно Павлу нагадує пасіку. Баба Христя там лежить із рідні. На Капустянці, слава Богу, нема нікого.

Впритул до кладовища, названого за однойменною балкою, підступає запоріжсталівський водовідстійник з червоним від часток руди мулом, а за плесом сіріють заводські корпуси. Похмура тінь лежить на всій Капустянці, і Пашку, як завжди, хотілося звідти скоріше втекти.

Після гордіївської смерті навіть Єгорові батьки почали пильніше придивлятися до сина, чий триб життя, як раніше здавалося Пашкові, їх майже не обходив. «У нас мама і брат – в положиловці, а ми з папіком – отріцаловка», – казав Єгор сміючись. Батько у нього старший майстер на «Іскрі», а мати інженер, так що за мікрорайонськими табелями про ранги можуть вважатися інтелігенцією. Правда, цьому соціальному статусу дещо не відповідає буряковий колір фізії старого Єгорова та – іноді – вмащене в побілку плече піджака. Пашок випивав недавно з єгорівським «папіком» за виноградником під «п’яним домом». Випивав і переконував, що поняття не має, де Єгор пропадає цілими днями й звідки приходить без алкогольного віддиху, але з червоними скляними очима.

Обманював Пашок, звісно. Навіть він, хоч сам і не колеться, знає кілька циганських «точок». Та й шо їх знати? Будинки циган-бариг по селищах найбагатші й найпомпезніші, як і пам’ятники на циганських могилах. Кажуть, коли вони ховають своїх баронів, то кладуть у могили коштовності, а потім все заливають бетоном.

Звісно, будуть коштовності. Пашок розуміє, що не в ромалах одних справа, тим більше, він не расист. Але циганів, що торгують наркотою, Павло недолюблює. І не один він. Єсть люди, які недолюблюють їх активніше. Єнот, з 12-го дому, вночі з товаришем зайшли в двір і попросили грошей. Для переконливості на обличчях в обох «ґаджьо» були протигазні маски, а в руках обріз рушниці і недіючий ручний кулемет – мабуть, на «копрі» запоріжсталівськім Єнот відшукав, він змалку там копирсався, от і вичепив серед брухту. Вісім років дали Єноту, Пашку Батурин писав, що зустрічався з ним в запорізькій тюрмі, їх і на «пересилку» разом везли. «Гайдамака Єнот, – згадує іноді Павло. – Його б поставить на правильні рейки…»

Пашок жодного разу не уколовся. Покурити – це можна. У багатьох на районі знайдеться заповітний коробок з циганською анашею – макухою, дуррю, драпом, а якщо не коробок, то хоч крихти макухи, рясно понатрушувані в рубцях кишень. З драпом веселіше. «Взривай», – і папіроса йде по колу, об’єднуючи втаємничених, шкварчить, аж потріскує, коротшає на очах і ривками – х-пип, х-пип, – якомога глибше робиться затяжка гіркуватого диму. Ритуал свого роду.

У «Біду» вчора Пітома з Ванею Кузнецем принесли целофановий пакет дурі, й Пашок пам’ятає, що курили весь вечір, в перервах між бійками. В «Біді» навіть фойє і туалет пропахли макухою. Взагалі-то офіційно вона зветься кафе-клуб «Юність», але для всіх вона – «Біда», що за «юність» така безлика? Як грубо, але справедливо кажуть аборигени, там завжди можна знайти «на свою жопу приключєній», звідки й назва. Можна – це точно. У «Біді» спиртне продають на розлив, а в залі гасяться цигарки об стіл, і з-за барної стійки звучать вуркаганські пісні.

– По актіровкє, врачєй путьовкє

Я пакідаю лагєря!..

Або:

Он ушол із лагєря в галубиє далі…

Шол тагда Вітюшенькє двадцать пєрвий год…

Особливо часто вони звучали, коли був Толя Пиріжок – гінкий довгобразий грек, улюбленець місцевих дівчат-малоліток, які ще й дотепер кажуть згадуючи: «Ето било, кагда я, блять, гуляла с Піражком». Пиріг тепер сидить на особливому режимі, звідки він періодично виходить і сідає знову, ріжучи когось раз у раз для порядку. Впередостаннє він, кажуть, порізав бритвою-«мойкою» чоловік сім в ресторані «Росія», нікого, правда, не відправивши при тому на той світ. Д’Артаньян. Тепер десь в смугастій робі, на Бердичеві. А прізвище у Толі оригінальне – Христодуліді.

Навіть Юра Садовський покурює стихаря. Невідомо тільки, де він умудряється діставати анашу, Юра – приятелів у нього немає, а з такою, спотвореною інтелектом зовнішністю, до циганів краще не потикатися. Павло ось недавно ходив на Зелений з Абреком за самогоном, самогон – не анаша, так і то щось підозріло джерґотіли між собою циганки за забором – «ґаджьо, ґаджьо». Ґаджьо – це чужак, як ґрінґо у мексиканців.

Юра на тлі Пашкового оточення виглядає чужорідним тілом, але зрідка, коли Юрі вдається застати Павла вдома, вони спілкуються, і Павло проводжає Юру в бік Димитрівського, де Юра живе, теж з батьками. В останній Юрин візит Павло дав йому дві батькові книжки, Плужника і Антонича, треба б не забути потім. Юра ж, в свою чергу, розповідав про якихось оберіутів і в’їдливо, як здалось Пашку, пояснював, що «дир-бул-щил» написав Кручьоних, а не Бурлюк, як чомусь здавалось Пашкові.

Якихось особливих незручностей наркомани Пашку не приносять. Хіба материну миску, в якій вони вижарювали «зеркало» в нього на кухні, пустив їх якось Пашок, так і не вдалося повністю віддраяти від брунатного накипу. Та ще вночі будить його іноді Вадік Хмирь з Вагонки, котрий, одружившись, живе тепер в Пашковому будинку.

– Алла! – кричить Хмирь під балконом. – Ангідрид я дістав. А ацетон єсть, Алла?

Кричить він саме тоді, коли Павло якраз починає провалюватись у сон – якась чуйка у Хмиря. Хоча його присутність у дворі є Пашкові корисною, через Хмиря на Пашка менше уваги звертають. Хмирева жінка Алла, сестра Колі Чайника, теж наркоманка. В наркомани йдуть цілими родинами. Є вже й династії – старший брат, менший.

«Козли», – часто думає Пашок про наркоманів. Ну хіба не нікчема той тип, що приїздив з Тольою Кришталем – замість шнурків білизняні мотузки, опухлий якийсь. Іншого разу Пашку їх шкода. Просто не повезло пацанам. Не кращі від них, навіть гірші, живуть собі, дітей чукикають, а цих щось їсть зсередини, палить і жене на ДД, до «індєйців», як наркомани називають циганоту. Може, це такий замінник духовних пошуків – двиганина їхня, ерзац метань і пристрастей?

Заходять наркомщики і в гриль. Це як повернення блудного сина. Тих, що поєднують кайф, чергуючи то наркотик-«ширку», то алкоголь-«синьку», грилик приймає радо. Єгор з таких. «Пацани, я многоборець, – з награною поважністю каже він, підходячи до гурту під грилем. – Я сьогодні під синім флагом».

Правда, невидима межа, скляна стіна між тими, хто колеться, і хто ні – таки існує, і всі її відчувають, хто б із якого боку не стояв. Навіть Павло з Єгором, хоч вони й друзі. З якогось часу межа розведе їх до решти, вщент – вже розводить – Пашок розуміє це, але повністю так буде не завтра.

Припікає все більше. Спориші і бордюри полискують зернистим світлом, а на черствому, вибіленому сонцем асфальті поволі важчає Пашкова рухома тінь.

Бурий ріг гриля вже видніється з-за гори ящиків пункту прийому склопосуду. Про майбутнє в цьому світі загадувати не прийнято.

6

«Г иль-бар» – одна буква в надпису над приземистою цегляною будівлею зі скляним фасадом випала.

В липких сутінках пивної всього з десяток чоловік. Орєх, опасистий, метра під два гевал, царствено возвишається за стійкою. По праву орєхівську руку чорніє телефон. За спиною обертаються, поблискуючи, спиці гриля з насадженою курячою тушкою, вічною, як і Орєх. Пивну, частіше, ніж «гриликом», називають на декадентський трохи манір – «у Орєха».

– Привіт, Сань. Як пиво? – каже Пашок, аби щось сказати, і озирається по кутках. Може, вже і Єгор тут? За столами і по кутках темніють постаті.

– Мокроє, – статечно киває Орєх, повагом кладучи руку на нікельований кран і зблискуючи з-під вусяної чорноти золотом коронок.

– Скоко? – Ш-шш… – піна з резинової трубки, натягнутої на нікельований кран, заповнює півлітрову банку.

Єгора в грилі немає. Навряд щоб він тут уже був і, зустрівшись з братвою, здимів у пошуках пригод – ще рано. Мабуть, дома сидить, обклавшись журналами, а може, чого доброго, вирушив на ДД, і тоді перетнутися їм буде дуже важко. Єгор останнім часом щось зблизився по наркотиках з Ювеліром, сплелись хвостами, як каже сам Єгор. Павло Ювеліра трохи недолюблює за хитрість. Ювелір завжди пригальмовує в розмові, заїкаючись, але його ассирійські очі швидкі й верткі, як два тхори. Добре, що не дав йому колись свою золоту «гайку», вензель хотів Пашок змінити на персні – обдурив би ассирієць, точно. Перстень і зараз у Пашка на руці, а звідки він – то окрема розмова.

– Привєт-Паштєт! – О, про вовка помовка – Мукоша, і не з ким-небудь, а саме з Ювеліром, грають в нарди, примостившись на бордюрчику під скляною стіною, Пашок їх і не помітив відразу. Значить, Єгор вдома.

– Два по шість, кидай, Ювелір.

Голова у Мукоші перебинтована, в ту суботу Ажим розбив йому банку на голові і зачепив якусь вену. Було море крові, навіть «швидку» викликав Орєх, ледве Мукошу відкачали. Таке в грилі трапляється, особливо на правій половині, яку завсідники охрестили «афганістаном». Тут збирається братва, біла кість, і наближені до братви. Ліву, де туалет, завсідники правої жартома називають між собою «пєтушатнею». Там переважно п’ють роботяги після зміни або, як зараз, мужики-пенсіонери в матерчатих картузиках і шведках навипуск. Пашку там стояти вроді якби й не по чину. «Ето самоє, куди ти пішов? – кричить, бува, Подоля до когось з пацанів, що по запарці завертають не на «свою» територію. – У тебе шо, з прошлим не в порядку?» Хоч розподіл цей досить умовний.

– Пивом голову не обманиш, – долоня-грабарка тягнеться до Павла, над нею – костистий мужик в сивих бакенбардах. Це Левко, або дядько Левко, як звуть його Пашок з Єгором. – Х-хасан! – сірі Левкові очі сміються з-під кущуватих брів. – У мене й закуска єсть, пряничок. – «Хасан» – це він так через триденну Пашкову неголеність. – Добав рваний.

– Каля-маля, – докидає Левків супутник, – у Вальки єсть. Беру без вопросов, каля-маля. – Із-за цієї тарабарської приповідки в нього й кличка така, Каля-Маля.

З Левком і Калєю-Малєю Пашку пити не хочеться. Про що з ними говорити? – тільки час змарнуєш. Як з Ванею Кузнецем, що стоїть з кількома мужиками в лівому закутку.

Бокал пива можна розтягнути надовго. За цей час якраз може і з’явитися Єгор. Ювелір з Мукошею Єгора теж не бачили. За словами Мукоші, в «Біді» вчора все завершилось більш-менш благополучно, навіть прибулий наряд міліції нікого не забирав. Над чорнявою ювелірівською головою і перебинтованою Мукошиною, схиленими над дошкою з нардами, колишуться пасма тютюнового диму.

Бр-р-р. Пиво Орєх вже встиг розбавить. Ще з учора, мабуть. Подейкують, що він, сука, додає в пиво ще й соди, щоб піни більше було. Бр-р. Павло, сьорбнувши теплого пійла, кривиться і дістає цигарку. Взагалі-то за спиною у Орєха висить плакат «У нас не курят», з якого карикатурна свиня пускає кільця диму: «А я курю – хрю-хрю!», – але нічого, народу мало, перетопчеться Орєх. Хоч кури, хоч не кури, повітря в грилі, як у всіх забігайлівках – липке і кисле, в якому іноді потріскують невидимі, проте добре відчутні десь під здухвиною кілкі іскри небезпеки. Але це, як правило, під вечір, коли багато людей і більшість вже п’яні.

«Бля, ну та де ж це всі? – нудиться Пашок, дивлячись знічев’я то в запилене скло, то на дерев’яний бордюрчик уздовж стіни, на якому примостившись грають в нарди Ювелір і Ажим. – Хоч би Єгор швидше намалювався». З’явилось кілька нових постатей. Валік-афганець. Хабар. Дядь Ваня Кудряшов. У дядь Вані в долоні затиснута цигарка, але не підкурена, він законослухняний і дражнити Орєха не буде. Все життя дядь Ваня працює на «Моторі» формувальником, він і Штирова, Пашкового знайомого, затягнув до себе в ливарний цех. Пашок до армії теж в «літєйці» працював, тому іноді вони з Кудряшовим звертають у розмові на ливарну тему, Кудряшов вважає, що Пашок в неї теж втаємничений. Кілька разів дядь Ваня, довірливо перехилившись через столик, навіть кликав Пашка до себе на дільницю. «Формовка – не каждому дається, – худенький гостроносий Кудряшов з надією поглядав на Пашка. – П’янкі, гулянкі – ето пиль. А формовка – це ж діло. Настоящє». Пашок щось кивав, але на формовку він, звісно, не піде. І не лише через занижений зір. Міняти шило на мило? Він і на своїй роботі тимчасово.

Коля Нікішаєв зараз буде просити руб. Подовше б він не підходив. Мукоша десь уже зник. Пашок знає, що Ажим «попаде», програє тобто, Ювелір шахраюватий, і нарди в нього такі ж – в якомусь кутку дошки і в одному із «зариків» вроблені магніти, Пашок чув це від когось, але хай самі розбираються, вони йому не приятелі. От Єгор – приятель, навіть друг, з ним Пашкові найцікавіше. Єгор дотепний, і, коли був останній конкурс карикатури, до нього Пашок і Сергій Шмигельський навіть звертались за темами. Сергій Пашка в «Карусель» і одвів свого часу. Там…

– Так, ану харош! Каля-Маля, Ювелір! – з-за шинквасу кричить Орєх і перериває хід Пашкової думки. – На уліцу куріть! Нє вийобуйтєсь.

Орєх так завжди кричить, бо сам не курить. Плюс, він монополіст, пиво продається і в інших місцях, але тільки в свою тару, «на винос», взяв і пішов, а в Орєха можна годинами стояти за бокальчиком, наче в якомусь чоловічому клубі, про які іноді можна побачити в іноземних фільмах.

…Там, в «Каруселі»… Ага, про «Карусель». Там, під жовтим світлом лампи, за довгим дощатим столом, збираються зовсім інші люди, ніж братва й роботяги з гриля. Є навіть переможниця конкурсу краси, який вперше в місті, рік тому провів губастенький Тьома Пархоменко, журналіст місцевої молодіжки. Пару раз Пашок пив там із джинсовим, схожим на Джона Леннона, молодиком на прізвище Цвєтков. Його брат, виявляється, відомий російський поет-емігрант, живе в Америці, його вірші з передмовою Вознесенського недавно надрукували в «Огонькє», Павло читав.

– А братва, м-мам, м-мам, м-мабуть, в тайзі, – каже, відірвавшись від дошки, Ювелір. – Вроді туди йшли, П-пітома, Бен, Малий…

Хм, тайга. Бен, на додачу до своєї недавньої відсидки та деякої дотепності, має нахил до замашних фраз. Через те гайок під найближчим до гриля домом став «тайгою». Пашок ще раз хмикає, згадуючи Бена, який експериментує не лише з назвами, а й зі своєю зовнішністю, іноді виголюючи навіть волосся на голові. Тоді на правильному бенівському черепі проступає витатуюваний павук і надпис: «Прівєт от парікмахєра!» Ні в кого чогось схожого Пашок не зустрічав.

Голоси в грилі поволі густішають і вже перекривають клацання ювелірівських нардів – почали підходити з «Іскри» і довколишніх шарашок. Є серед них і фігуранти стінгазети «Позор п’яніцам!», що вивішується на всіх заводських прохідних і до котрої бригада художників має прямий стосунок. До Пашка, однак, жодних претензій ні в кого нема, він багатьох відмазував, міняючи вилучене фото на пляшку. Вигідний «ченч». З Козаченком, шофером з транспортного цеху, вони потепер розкланюються як найкращі приятелі.

За п’ять років Павло звик на «Іскрі». Звик, але так і не змирився до кінця. Щось кудись його наче б манить звідти, як і з дому. Завжди манило. Ще з душних шкільних класів, від дошок, змережаних головорозломними формулами, які, щоб побачити, треба було примружуватись – в Пашка короткозорість, а окуляри носити він соромиться. Варто ввійти в прохідну, і все, що лишається за забором, куди Пашок зазирає зі сходового майданчика над дільницею механіка, стає нестримно притягальним, як сама свобода, – навіть цегляні паркани автобази, труби абразивного і торці якихось складів, куди тягнуться іржаві колії в пожухлих бур’янах. Там є щось обпікаюче-свіже, за забором, аж теплі мурашки пливуть Пашкові поза плечі.

На волі, у свіжості світу, добре. Пашок любить там тинятися, з ділом і без, просто так. Як, наприклад, зараз в грилi. Найнецікавіше йому в понеділок підніматися на другий поверх по крутих залізних сходах, що ведуть знадвору в малярку, над цеховим відділом механіка і розчинно-бетонним вузлом. Сходи аж подзвонюють і дрібно тремтять від кроків.

Коли Пашок піднімався в майстерню між двома особістами з першого відділу, молодший – попереду, старший – ззаду, сходи тремтіли, як завжди.

7

А все та безпонтова гравюра, яку Пашок вирізав на пофарбованій тушшю дерев’яній плашці і навіть не думав ховати на прохідній, – що, дощечки їм шкода?

Схожу він бачив у Єгора над холодильником, тож вирішив трохи прикрасити і батьківську кухню. Кухня в них ще та, чого варта допотопна газова плитка і подарований Солодськими, коли переїздили на іншу квартиру, пенал в облущеній білій фарбі. Пашок згорав колись від сорому навіть перед наркошами – це звідтоді залишилась невідчищена миска. Однак йому ще самовпевнено здавалось, що це можливо – прикрасити щось в батьківській хаті.

«Разбєрьомся, – сказали в першому відділі, куди Пашок перемістився з прохідної, затриманий тьоткою-«вохрівкою». – Може, ти їх на продаж штампуєш?»

І закрили дощечку – довгі сосни на тлі звихреного неба – в сейф.

Наступного дня особісти вже з самого ранку були в майстерні. Павло встиг звечора попередити колег про свою халепу і ймовірний шмон, тож все, що могло викликати особістські питання, було сховане – так, дріб’язок, але від гріха подалі.

Наприклад, майже готова електрогітара, яку, потрушуючи дрібними, наче в пуделя, кучериками, місяцями майстрував Ігор-бригадир. Він завжди, коли немає роботи, щось майструє. Страдакайстер – так його Павло і прозвав, фірма така гітарна єсть. Ідеалом в цій справі для Ігоря є Жоржик, знаний гітарний майстер, до якого музиканти записуються в чергу, а дружина літає в Ленінград робити собі зачіски.

Пашок підсміюється з Ігоревої хазяйновитості. Тягти, як Плюшкін, всякі дощечки додому, щоб потім ліпити з них кухонний гарнітур, Пашку видається скучним. Та в нього і не вийде. Дядь Валік Карпов підсміюється теж. По-кацапськи вилицюватий Карпов гітар не робить. Він сидить в заваленому підрамниками і засохлими палітрами кутку під гіпсовим носом і пише на дозвіллі картини. Він пише їх з уяви, поступово розквецюючи видавлені з усіх туб барви в один помийно-сірий колір. Коли в Карпова немає натхнення, від куняє, підставивши рожевувату лисину під величезну лампу в сріблистому абажурі. «Хє-хє», – каже він прокинувшись і, голосно втягнувши куточком рота повітря – «іфшль», – човпе в передбанник курити.

– Хє-хє! – сказав Карпов і особістам. – «Архіпелаг ГУЛАГ» у мєня дома лєжит.

Гарний настрій був у всіх, не тільки в Карпова, що встиг поховати свої геніальні твори – не кожного ж дня приходять в майстерню люди з першого відділу.

– Треба буде – і дома подивимось, – суворо відрубав старший, схожий на кіношного слюсаря-путіловця, покликаного революцією на службу в губернський ЧК. Другий, молодший, порпався в Ігоревому столі. Робив він це мовчки, запустивши допитливу нижню губку за верхню.

З гебістами Павло справу мав вперше. З мусорами, з тими так, мав, хоч і зовсім нечасто. Пашок прекрасно пам’ятає, як тьмяно зблискував ствол незнайомцевого «макарова» в дворі навпроти Жовтневого райвідділу, а потім, коли вже перестали бити, сяяв носок міліцейського чобота біля його голови, ловлячи світло чи то ліхтаря, чи осіннього місяця. Зла на мусорів Павло не тримає – не попадайся, не будеш мати неприємності. Гебісти ж – зовсім інша річ. Таємнича і навіть зловісна, як випливало з давніх розмов батька, або з радіоголосів, що їх батько слухає вечорами. «Включив Галич якийсь електроприлад вдома, в Парижі, і його тут же чисто випадково й убило, – тремтів він губами. – А з нашими – так взагалі… Братам Гориням даже в лагері, кажуть, щось в їжу підмішують. Сволота…» Якщо ж вірити фільмам, то це мужні люди, шляхетні і небагатослівні.

– Так, а в связі з чим це визвано? – Ніна згорала від цікавості – Павло її ні про що не попереджував. Вона відчувала якийсь зв’язок між нежданим візитом і Павлом і раз у раз поколювала його злорадною голочкою швидких очей. Особісти промовчали і продовжували переглядати речі.

Один карячився над карпівськими завалами, а молодший нишпорив в столі Страдакайстера, раз у раз виглядаючи з-під столу – контролював.

– У нас ващє-то щас гласность, – ніби згадавши, ображено озвався з кутка Карпов. – Он і Токарєв співає: «Да штоб ти бил здоров, Міхал Сєргєіч Горбачов…»

– Так, ти поговорі там, поговорі, зєльонояровскій… Щас ми у тєбя в углу поглядім…

Знають навіть, що Карпуха з Зеленого, он як. Це ж їх – і того, «путіловця», і молодшого, лисуватого, мали на увазі дядьки, перемовляючись про «хлопців» в дідовій «великій» хаті, де висіли портрети родичів, і повітря видавалося синюватим. Їх мав на увазі батько, з року в рік озираючись навкруг і притуляючи багатозначно палець до рота – «не балтай». Ті, з «контори», невидимі, були присутні за стінами й стелями, куди показував батько, і за батьківським плечем були, теж незримі. Майже монстри. Потвори. В такі миті Павло зневажав батькову зацькованість, чорноту під очима і навіть вічно запущену під майку, вкляклу на хворій підшлунковій батькову руку – божевілля якесь.

Ці двоє, що відразу почали нишпорити по підрях, виглядали звичайнісінькими людьми. «Дєдушка» навіть видався Пашкові симпатичним. Але на душі було неспокійно.

– Так, це чий стіл? – молодший особіст перейшов до наступного столу.

– Мій, – відповів спокійно Павло, холодіючи й дерев’яніючи м’язами. Йому Страдакайстер теж все встиг переховати, але зошит, зошит! «Твою, дурака, маму!»

– Значить, іспользуя заводські матєрьяли, робим всякі подє-є-єлки… – з карпівського кутка долинало монотонне бурчання. – І в рабочєє врє-є-ємя… – дід-путіловець тримав недоховану Карповим картину.

Павло, дивлячись на дядьваліківські творіння, завжди з трудом стримує посмішку. Єгор, під час візиту додому до Карпова, не стримався, до того ж мав необережність не розпізнати Єсеніна на портреті, і Карпов їх вигнав – «р-рог!» Нахабні візитери ще довго реготали, йдучи вздовж трамвайної колії і зриваючи на ходу запилені зеленоярівські абрикоси. Ну, не Піросмані Карпуха, і що тут поробиш? Це скоріш параноя.

«Іди вже, чамор притрушений, шпигунів лови», – думав зло Пашок про «путіловця», котрий навіть не посміхнувся на карповське мальовидло. Незвані візитери, однак, нікуди не поспішали і сантиметр за сантиметром промацували все в майстерні. Навіть Нінині викройки і старі журнали «Польша» перегортали – а раптом там секретний план якийсь, як сказав «путіловець». «Он прєдлагал мнє дєньгі і жемчуга стакан, шоб я єму развєдал сєкрєтнава завода план», – співав колись в отроцтві Женя Островський, смішно потрясаючи тілесами. Пригадалось. У Пашковому зошиті секретних планів немає. Є гірше. І вони, суки, зошита не пропустять.

Там, під рудою обкладинкою, пропаленою цигаркою – вірші. Про них не знає жодна жива душа. Ніхто. В його колі віршування сприймається як щось стидне, як онанізм, наприклад. Коли Павло уявляє, що хтось довідається про його нахили, в нього обов’язково гарячішають вуха. Через те й Ігоря не наважився просити, щоб переховав. Та й віршами це назвати важко. Пашок вже про них майже забув, жаліючи, однак, викинути.

«Йоб твою мать!» – подумки повторював Пашок. Гарячково пригадуючи найпотаємніші рядки, він, холодіючи ще більше, раптом згадав…

Там, між сторінок, лежав ще й складений вчетверо окремий аркуш. Його Павло вкинув в зошит в останній момент, несучи писанину з дому на роботу – вдома в нього так і немає власного безпечного закутка, куди б не добрались сторонні очі. На аркушику – теж вірш. Єдиний, написаний по-українському. Він Пашку не подобається ще більше, ніж ті, псевдо-вуркаганські. Щось там про погану владу, Шевченко згадується і «старі іржаві пута, кайда…» – ні, ні, це як сон якийсь, – Павлу стало аж гаряче, – ох, до чого ж, блять, ніяково. Не страшно, а саме ніяково. Хоч і страшно теж – проблем потім може підвалити неміряно. Поц! Взять і самороздягнутися перед усією їхньою братією і Зіною Гнатівною на додачу. Тепер маєш.

Особіст, пошаривши в ніші столу, випростався вже із зошитом в руках. Павло загальмовано споглядав, відчуваючи лише, як гупає серце.

– Інтєрєсно… – відірвавшись від гортання сторінок, лисуватий пильно зиркнув на Пашка спідлоба. – Інтєрєсно…

Він знову уткнувся в читання, гортаючи сторінки, і раптом, закривши зошит, різко підступив до Пашка:

– А ти не наркоман часом?

«Це він, пес, мабуть, до згадки про мак дійшов», – майже байдуже подумав Павло. Ацетон, що ним в цеху розводять фарбу, він носив хлопцям за забор пару разів, це так, Жені Островському носив, ацетону в цеху хоч залийся, тільки сам Павло не колеться. Згадав у віршику щось там про мак – то й що? Знайшли наркомана. Там інше в зошиті є, інше…

– Ану покажи вєни! – вправним рухом особіст вже розстібав рукав Пашкового халата. Запала тиша, кругла, як сріблистий абажур карповської лампи. Всі очі вп’ялися в Пашка. Ніна, визираючи із-за плеча особіста, збуджено покусувала губи, покривлені зловтішною посмішкою.

Потім на стіл із зошита, знову взятого особістом, випав невеличкий, складений вчетверо аркуш…

8

Тиждень Пашок ходив до першого відділу. Через стіл, де завжди чомусь горіла лампа, він вдивлявся в Самсоненка – того, молодшого особіста, котрий виявився старшим за званням і вів «справу».

– Дєло очєнь сєрйозноє, – сказав Самсоненко на початку. – Оч-чєнь…

Він тримався суворо і багатозначно, але його зелені котячі очі мимоволі світилися неприхованою хлоп’ячою радістю. Удача привалила капітану Самсоненку – чи хто він там, – відчувалось. Не якісь рутинні вивози-виноси «за територію», а – «стіхі». По-лі-ти-ка.

Ніколи ще Павло так глупо не попадався. Він взагалі ніколи не попадався. Він не тато, щоб із селюцькою наївністю писати якісь листи-протести «проти русифікації» до обласного КДБ, а потім, вилетівши з посади старшого майстра в училищі, потім ще звідкись, гарячково позбавлятися від крамоли – Пашок дотепер пам’ятає вуглуваті мішки, повні старих книг з жовтими сторінками, що їх, на прохання вчергове наляканого батька, викидає дід Ісак в сміттєвозку на Чарівному посьолку, – і все життя труситися й оглядатись, і заявлять, напівзлякано-напівгордовито: «Мене тягали…» Це в них як пароль такий – «мене тягали», в тих поодиноких персонажів з Шевченками на лацканах, що, збурюючи уяву маленького екстреміста, з’являлись у них вдома і, як дядько Шовкун, накривши капелюхом телефонний апарат – «комітет не спить», – вели втаємничені крамольні розмови. Тягали, а толку? Прокукурікати, як півник, та й захрипнуть, Пашкові не хочеться. Навіть капітан Зінкін його не вгриз.

– Кто сдєлал ето? – погрозливо спитав капітан у виструнченого особового складу, киваючи вбік політичної карти світу – ще й року тоді Пашок не прослужив.

На карті, в «ленкімнаті», хтось звечора заштрихував олівцем територію УРСР, виділивши її з рожевого рядна Радянського Союзу, і вайлуватий кацап Зінкін враз перемінився.

– Ми в палітатдєлє пагаварім с етім гєополітіком сраним, с етім аб’явівшимся сєпаратістам, – широке зінкінське гузно і ноги «іксом» не вселяли відчуття справжньої небезпеки, але змокрілий чубчик налипав до рожевенького лоба незвично грізно. – Ну?! Атвічайтє!!!

Пронесло. За допомогою гумки-«стерки» Україну було повернуто в рожеву, як зінкінська фізіономія, державно-політичну єдність, і все потроху вляглось. Як Зінкін не лютувався і не впивався поглядом в Пашка – він-то здогадувався, чия то робота.

Так то був капітан Зінкін, друга особа в частині, заступник командира, поважний і здоровий, як вантажівка. А тут якесь чмо плішиве, якого на заводі під лупу не видно, Самсоненко цей, що заліз копитом у душу і хвицяє там, відстовбурчуючи свою допитливу акуратну нижню губку: «Влип, влип ти по-настоящому, парінь!» Чмо.

Втихла справа так же негадано, як почалася. Видно, зверху дали відмашку, і Самсоненко, довірливо перехилившись через стіл, Павло бачив малинову павутинку лопнутих судин на його щоках, проворкував:

– Ми вирішили не давати ходу цій історії. Я наполіг. – На самсонівських вухах, підсвічені лампою, світились волосинки. – Хоч, канєшно, можна було і з комсомолу полетіти, і взагалі…

«Х’от, благодійники», – підсміхнувся тоді Пашок незримо. Свій комсомольський квиток він ще в частині виправ разом з парадкою, навіть фотокартка циганкуватого патлатого персонажа, доармійського Пашка, напіввідклеїлась. А недавно Павло з комсомолу взагалі вийшов. І Сашко Цегельник, столяр, вийшов. Навіть електрик Вова Фаза, слаборозвинутий хлоп з приміської Матвіївки, й той вийшов. Часи не ті, ось в чому справа, а не в благодійності вашій. Шмигельський навіть ширку варить на роботі, в дальньому закутку, і ходить на роботу зі значком-тризубом на светрі, їх Пашок зі Львова привіз цілу пригорщу. Муляр Ковбаса повісив на дверях «битовки» плакат, з якого невеселий Шевченко тицяє пальцем – «Чи твої діти розмовляють моєю мовою?» Раніше це б не схвалили. Та і в «Каруселі», куди Шмигельський долучив і Пашка, мабуть, не всі б люди сподобались Самсону. «Неформали», – якось пояснив їх Шмигельський і притупнув імпортними оранжевими кедами. «Ето протєст!» – різко підстрибнув він, маючи на увазі чи то незвичний колір кедів, чи власну неформальність. Накурившись або вмазавшись на роботі, Шмигельський сідає за мольберт і вихлюпує свої марення. «Самотність» – назвав Шмигло останнє нарковидиво. Мазанина, але цікава, з карповською не зрівняти.

– А стіхі у тєбя інтєрєсниє, – сказав вкрадливий Самсоненко наостанок. – Спєцифічєскіє, но інтєрєсниє. Піши, развівайса.

«Міняються, міняються часи, – думав Пашок, дивлячись на Самсона. – І те, що ти, нишпорка, мене не зайняв, краще тому підтвердження. А з віршами ми якось і без тебе розберемось».

Незмінною лишається хіба хатня обстановка. Гравюра, яку Пашку розхотілося вішать, валяється на подарованім Солодськими, батьківськими приятелями, пеналі в облущеній білій фарбі. «Саратов» теж на місці.

«Шо ти понімаєш, він ні разу не зламався! – сказав батько на останню Павлову пропозицію про новий холодильник. – Це воєнний завод, по авіаційній технології роблено». Самотнє громаддя серванта, більш-менш пристойної речі у хаті, ще більше підкреслює убогість тутешнього інтер’єру. Тоска.

Павло не дуже любить згадувати своє отроцтво, була і в ньому якась тиха нудьга, але стосунки з батьками були іншими. Тепер Павлу з батьками складно. В нього все нутро завмирає, аж вени, здається, кам’яніють на шиї, коли батько, ставши в дверях Павлової кімнати, починає кричати, аж тіпається. Єдине, чого Павло тоді хоче, це щоб батько скоріше вмовк, але він кричить довго й надривно. Мати іноді теж долучається, зло проговорюючи свій монолог. Потім вже з батьківської кімнати долинають обурені вигуки, а Пашок лежить на дивані, уставившись в стелю. Він, звісно, винуватий.

Він завжди лежить довго. Думки обсновують його, одна безпросвітніша іншої, і тоді йому здається, що час начеб зупиняється, а повітря довкола теж загусає, в’язне настільки, що його можна різати ножем, як масло. Те в’язке довкілля тримає Пашка і не дає нікуди вирватися. Так йому здається. «Хто там трусе? Хто там трусе?! – долинає з балкона Зінин голос, що якраз сама ж витрушує якусь лаху. – Трусе воно там!» – і Пашку навіть нiколиться посміхнутися. А ще буває відчуття, що від повсякчасних скнінь нутрощі пересихають і затягуються сухою кіркою. Дивне відчуття.

Зошит з віршами Павло спалив на цехових задвірках, біля ящика з битим склом, куди «стєкольщік» Толя Молдаван викидав обрізки. Так – то й так. Хай інші пишуть. Більше року від одної згадки про віршування йому аж піднуджувало. Як отруївся. Самсоненко ще й не віддавав зразу зошита, запеняв, що, мовляв, донька взяла почитати. Цікаво, в якому вона званні?

Грьобаний клоп! – Пашок трохи скулюється, згадуючи особіста. – Що він від нього, Павла, хотів? Такі думки, як в тому віршикові, були в Пашка якщо не в першому, то в третьому класі, точно. «Ти маленька українка, а він – дурний німець», – мовчки притискував нігтем речення в дитячому оповіданні Яновського батько і, так же мовчки, повертав книжечку Павлу. «Ти маленький українець…» Атож…

Якби ще в армії спеціальні суворі люди з пильним поглядом раптом задумали заглянути, наприклад, в усі черепні коробки «лічнава састава», то з його дурної, коротко на той час стриженої голови вони б витягли двома пальцями за кінчик, торжествуючи і ледь гидуючи, багато чого, їм цікавого. Але на спеціальних Пашок не наривався. Білобровому ж, бадьоренькому лейтенанту Мискову, коли б він на політзаняттях навіть відклав указку і, осмикнувши кітель, вийшов із-за трибуни, все одно не побачити сутінки біднуватої, з липким від хвороб повітрям, квартири, де роками велись притишені розмови про «хлопців», а в кутку ще дволампова «Естонія» з нашорошеним батьком при ній, зеленим оком по-кошачому світиться з темряви. І Самсону не побачити.

Павлу соромно за віршики, за свій прокол, знічев’я за нього згадавши, він навіть може стишити ходу посеред вулиці, щелепи йому зводить аж – так соромно, але за потаємні думки – ні. Гонорово навіть. Та й по всьому видно, виходить воно останнім часом не по-самсоненківськи у світі. Не зовсім по Пашковому, але й зовсім не по-самсоненківськи. Варто ввімкнути телевізор або почитати газети, особливо ті, що він привозив з Галичини, а тепер кладе їм в поштову скриньку поштарка – хтось їх для Пашка передплатив. Ну і з’їздити на площу Октябрьську, в центр.

Віталік Комашко казав, що у п’ятницю буде на площі якийсь мітинг, чи що, згадує Пашок. Там часто якісь акції. А сьогодні що за день? Точно, п’ятниця. Можна було б і з’їздити, невпевнено думає Пашок, обводячи поглядом грильбарівські столики. Хто зна тільки, як день складеться?

9

– Тєпєрь нам ста-а-алі мали

Тваі патьо-о-о-ортиє джинси…

Бенівський хриплуватий голос і звуки гітари долинають з глибини розімлілої на сонці зелені, з «тайги».

– Гуд-бай, Амєріка, гуд…

Ла-ла ла-ла, ла-ла ла-ла…

Вазьмі банджо, сиграй мнє на пращаньє…

Павло вже навіть бачить Бенову виголену під бритву, аж білу, маківку («у мєня на жопє мєньше шрамов», – казав хтось) і ще голови, ще – Пітома, Шестопал… Єгор, вроді. Хоча ні, здалося здаля.

– Ого, тут у вас цілий сарафан, – каже Павло зраділо, протискуючись до гурту. – А я в Орєха виморожую.

– Та пішов він нахуй, той Орєх, – каже Малий, звично й без особливого зла. Братва шанує орєхівський центнер з чимось, сила є сила, але між собою оцінює Орєха критично. Дехто навіть закидає йому зв’язок з мусорами. – Йомкості ніколи не миє, коз-зел, – продовжує Малий. – І пиво вчорашнє…

– Да, не було завоза, – діловито погоджується Шестопал, тиснучи Павлові руку. – Привіт, Пашок! – Шестопалик спритно ріже помідор на газеті і хлюпає в стакан щось каламутно-біле. – На от, лучче хапони, бо за цими чайками нічо й не останеться.

Шестик, компактний, в спортивному костюмі, виглядає абсолютно тверезим, тільки очі полискують вологим зблиском. Крім нього й Бена, що стиха теребить струни, навколо імпровізованого стола-газети розташувались колом Дробот-Малий, Бацик і Пітома. Малий, сміючись, розповідає якусь історію. Шестиківська Віта, зрозуміло, теж тут, хоч краще б її не було. Вилицювата, нечупарна Віта викликає в Пашка затаєну відразу й відчуття присутності при чомусь непристойному. Як і її квартира, де, кинувши дружину, живе нині Шестопал і де на проваленому дивані і засмальцьованих матрацах по кутках товчуться всілякі типажі. «Хілтон», – так називає ту шуршу Бен, – «Хілтон» п’ятизірковий…»

– Канєшно, чайки. А єслі оно хуєвастєнько… – каже Віта, мрійливо ошкіряючись. Пашка пересмикує від того «…астєнько», наче б Віта кинула йому в гранчак якогось пуголовка. «Астєнько», мать твою…» Пашок стискає стакан.

Від привселюдної бенівської гітари Пашку, правда, теж незатишно – навіщо приваблювати зайву увагу? І чим? Гітарою – ще сорочку зав’язати вузлом на пупі і гребінець в задню кишеню штанів, щоб пластмасова ручка тирчала й полискувала.

– …Корочє, довго він так валявся. Приїхали мусора, глянули – труп. Куди його у витрик? – продовжує Малий перервану історію. – Документів, ясний хуй, немає, шоб же ж додому сообщіть…

– Так, а жена?

– А вона якраз кудись поїхала по путьовці. Та і шо – жена?..

Обпікши гортань пекучою рідиною, люмпен-естет похапцем жує помідор, тамуючи судому, що зводить його від щелеп до шлунку. Так завжди у Павла буває з самогоном, він його не любить, особливо такий, спроворений на продаж невідомою бабою Катьою чи якоюсь Качянячою Гольовкою, смердючий і з металевим присмаком, – і неуважливо дослухається до голосів. Хоча ні, після недавнього нічного візиту на Зелений, до баби Каті шлях тепер заказано, згадує Пашок. Бен тоді, аби не платити, розіграв із себе мусора, замість міліцейського посвідчення тичучи під ніс самогонниці червону пачку «Прими». Сина баби Каті це не переконало, й він біг до кінця двору, розмахуючи сокирою. Там вони його й побили – у Бена вибуховий темперамент і успішна боксерська юність.

– Короче, прокидається він від холоду, – продовжує Малий. – Глядь – а він голий. Пол якийсь холодний, кафелем викладений, свєт єлі блимає…

– Так а шо він, не чуствував, коли його роздівали?

– Тю, Бацик, а ти, п’яний вдрободан, шо-небудь чуствуєш?

– Та не отвлєкайся, Малий, на цю Бацилу, розказуй давай, – Шестик в компанії як би за головного. Спортивний костюм на ньому з кожним разом все більш м’ятий і невипраний, під очима в Шестопалика мішки, які Павло спочатку не розгледів. З перепою Шестопал, він вчора теж в «Біді» був. Там вони, до речі, колись і познайомились – п’яні Козак з Пашком трохи не забрали в Шестика і ще в когось дві пляшки шампанського, але після того в них не було жодного конфлікту. Шестопал виявився на рідкість порядним пацаном. Він віддасть останнє, він справедливий, Шестопал.

– …І шось йому тісно лежать, понял. Повертається він направо… – Малий робить багатозначні павзи, нагнітаючи цікавість, – а там жмурик. Наліво – тоже жмур. Короче – його замість витрика в морг привезли… – останні слова Малого тонуть в сміхові і захоплених вигуках. – …В морг, понял. Савочкін підривається, куди й хміль дівся – і починає гатить у двері. Сторож одкрив, глянув… – Малий знов робить павзу, – і скопитився тут же нахуй, без сознанки! А Савочкін через нього переступив і – додому! Голий, через весь город! Кар-раул!

Пашок чув цю історію з Маловим приятелем Савочкіним. Малий сам – ходяча історія. Восени, обкурившись макухи, Малий йшов додому і загрібав ногою листя, так і дійшов, а за ним слід – від Красної до Вагонки, кілометрів п’ять. А то в якогось неформала зідрав з куртки шпильку і ввіткнув в голову, дуже вже він Малому не сподобався. Пояснює свій гнів Малий неконкретно, зате лаконічно: «Гиддота туберкульозна!» І все тут.

– Загризи, загризи, Пашок. Чемергес ще той, петлюрівський. У Вальки брали, з четвертого «бе», – Шестопал дбайливо подає надгризену булочку і знов збирається хлюпнути в гранчак.

«Пумч-пемч», – по шляпки вгачує в розімлілу порожнечу цвяшки двох акордів Бен і відкладає гітару.

– Я прошу вибачення у сім’ї і з її дозволу наллю собі без черги, як музиканту, – витіювато закручує він. – Можна, сім’я?

– Та шо ти, Бен, понтуєсся. Пий, який базар – тільки ж людям підріж, – незлобиво каже Шестик.

– Сім’я… – наче на просвіт, крутить це слово Бен, сам ще як слід не призвичаївшись до нього, і виправдовується. – А шо, я по лагєрній привичці, хаваєм же разом, значить – сім’я. От у нас на общєм режимі, на Полтаві…

– Та давай, пий – стакан не задержуй! – вже нетерпляче, але весело озивається «сім’я». – Ти ж знаєш, за шо Гагаріна убили?

– За те, шо посуду задержував…

– Нє, Гагарін долітався, а Пушкін – дотриндівся… нгек-кге-ге…

– Кхга-га-га-га.

– Бить добру, сім’я, – стакан зблискує в Бена під акуратним вусом. – Дай Бог, не послідня. Ифш-шшш…

«Сім’я», «тайга» – Пашок скошує очі на Бена, – невже він не відчуває фальшу цієї псевдозеківської романтики, солодкавої до нудоти, як намальовані різнобарвними кульковими ручками на хустках-«марочках» троянди в колючому дроті? «Питал міня мусар, с-сука пазорная, – підгигикують Пашок з Єгором, чуючи магнітофонні схлипи якоїсь шансонної марухи. – А я атвічала, гор-р-рда і смєєла-а…» Порнографія. «Тайга» й «сім’я» виглядають чимось подібним. Втім, Бену так не здається.

Перед випадковими співпляшниками Бен, підпивши, може раптом задрати футболку і гордо виставити на показ розцяцьковану синіми візерунками, в трояндах і в мечах, спину:

– Слиш, дружище! Ти ще не знаєш, з ким ти, чувак, зв’язався!

Хоча, якщо відкинути всі ці понти, Бен справді міг би відповідати своїм «ходкам» – він таки сидів два рази, хоч і не довго, – своїм запалим щокам, чорним від триденної щетини, гарячим очам і акуратному, з ямочкою, підборіддю. Бен дійсно буває нестримно-зухвалим, аж темно-каре око закошується йому в сторону.

– Так, а шо там вчора в «Біді» случилось – може, я всього не помню? Всі тільки й бухтять – така бойня, така бойня…

– Та все нормально. Спочатку Клим набив кноцур одному пасажиру. А потім почалось рубалово направо й наліво, хуй проссиш, хто з ким. Короче, перебили весь кишлак.

– А помниш, той фуцин наглий? Усе кричав: «Я брат Магомета, я брат Магомета!» По носарю братва скинулась – пасажиру хватило. Аут. Уносітє.

– То мене вже не було, – ревниво докидає Пітома. При розмовах за бійки він завжди напружується, чиїсь успіхи на цьому поприщі сприймаючи мало не як власну образу. Пітома все ніяк не змириться з тим, що його час пройшов. Той час зостався хіба на фотографіях, як в альбомі у покійного Козакового брата, Пітоминого ровесника, з тонкими деревцями наївного мікрорайону, з такими ж наївними кльошами, патлами і комірами сорочок, викладених поверх піджаків. За мурами Токмачки зостався, де просидів Пітома не один рік, як добрий тато, гуртуючи довкола себе всіх мікрорайонських каторжан.

– Клим, Клим, – бурчить Пітома, – а хто його вчив руками махать, а? Уміли б вони шось…

– А хто, Віть, ти? – перепитує Пашок, лише для того, щоб потішити вражене пітоминське самолюбство, хміль вколисує Павла в округлі братські стосунки. Куди там тепер Пітомі до Клима, розуміє Пашок. Клим фантастичний боєць, ще крутіший, ніж його старший брат Кувалда, котрий міг перебити півзупинки, так, знічев’я, по дорозі додому на Зелений. Талант у них до бійки, в Клименчуків. В крові.

– Ну а хто?! – Пітомина брова суворо повзе вгору, а лоб береться грізно-здивованими брижами. – Я ж пєрвим на Токмачці начав рукопашним займаться, я, Пєца і Спартак-мелітопольський, ну. І штангу я начав тягать, причом з тої пацанви ніхто – як жопу не рвали, – не міг взять той вєс, шо я брав аж на бігом. Та шо ти! – стишуючи голос, бо його однак ніхто не слухає, Пітома довірливо схиляється над Пашком: – А од пола сто піісят раз, це як, а? А виход з силой на обі руки? А? – Пітома запитливо дивиться на Пашка, і його стомлені кавові очі світяться очікуванням захоплення. Пашок з розумінням покивує і перепитує щось для порядку, відчуваючи, як із недавно заковтнутого металевого кім’яха по всьому тілу розпускається квітка тепла, і голову починає паморочить настрій всесилля.

Старіє Пітома, старіє. «Це була скала, – відрубав колись Саня Прошка з Красної. – А тепер від нього лишилась половина». І хоча по високо напнутих, як в оперного співака, пітоминських грудях можна вгадати колишню міць, ту, пощезлу половину, вже ніхто й ніщо йому не доточить.

Прошка – серйозний Пашків приятель. Може, найсерйозніший. Він, в принципі, батуринський товариш, але через Сергія знає його і Пашок, років п’ять уже, мабуть, і за цей час у них склалися непогані стосунки. Прохор, як і Пітома, дворазовий токмачанин, а взагалі сидів Прошка три рази, його потужна спина атлета синя від татуювань. Можна було б з’їздити до Сані на Красну, Пашок завжди не проти з ним перетнутись, але зараз він вже трохи напідпитку. Їхати до Прохора додому треба тверезим. І, бажано, з якимсь ділом. Прошка таки направду серйозний хлоп.

Пашку вже хороше. Гайвороння всіх непевностей пурхнуло кудись врізнобіч, лишився тільки приятельський, затоплений сонцем світ. Так би і йти по ньому, пританцьовуючи, в пошуках пригод і удач, що тремтять десь ніздрями в передчутті невідворотного спіткання, Пашок знає.

Жерстяний «грибок» над трубою ближнього погреба сяє під сонцем. За «тайгою» сновигають люди, незлі й зрозумілі. Жовтіє пузатим боком пивовозка під грилем – сьогоднішній завіз. І обов’язково – обов’язково мусить майнуть у дворі довгонога фігурка, яку Пашок визирає крізь гілля, в нього завжди при її з’яві перехоплює дихання. Стакан знов доходить до Павла. Бр-р, яке ж воно поганюче, офль-фль-льф… Сік з помідора капає в спориш. Але стає все млосніше, все краще… По-південному компактні хмарки висять собі над головою, пливучи потроху. Хмарки пливуть, вітер ворушить кронами теплих кипарисів і лаврів на золотавій кручі, над гарячими, черствими будиночками, що біліють на тлі густого моря, імлаво розчиненого в небі. З підніжок трамвая білозубо сміються підлітки-негри і б’ють по м’ячу на пустирі, а в щілинах між плит старого патіо зеленіє трава…

Де це? А хтозна. В повітрі. В точності саме такого, може, й нема, але щось подібне є, і ми знаєм про його існування, – думає розімлілий Пашок. – Про нас там не здогадуються, точно не здогадуються, звідки? – але й ми є. Ми теж з фавел. З мафіозних усяких Січілій. З димних окраїн, околиць із стінами в розводах плісняви і натягнутими через вулицю, від вікна до вікна, шворками з мокрим ганчір’ям. З бандиткуватих Баїй, з нижнього міста. Пошарпані «Капітани піску» лежать десь у Пашка вдома, і штамп районної бібліотеки імені Шевченка синіє на їхніх сторінках.

Хоч і невидиме, синіє десь море і солоно дихає безмежжям. Наколка в Бена на тім’ї – «Прівєт от парікмахєра!» – синіє теж.

10

За кордоном Павло не був. Точніше, був, але в Польщі – що то за закордон? У справжньому закордонному світі був Хом’як. Він ловив рибу в Атлантиці і навіть був в Буенос-Айресі, це хоч і не Бразилія, про яку, начитавшись, так мріяв Пашок підлітком, а все ж. Кангасейро – Пашку й зараз подобається це слово, ніби йде состав по пампасах, чи що там в них, свистить вітер, і озброєний чоловік біжить, стрибаючи з вагона на вагон – кан-га-сей-ро!

Зате, якщо знати українську й російську мови, як Пашок, неважко розуміти польську. В Кракові, куди він потрапив у складі делегації від «Каруселі», а батько до останнього не вірив, що пустять, Пашок навіть трохи посперечався з готельним слюсарем, огрядним мужиком, що згадав раптом про УПА і про вбиту «шьостру», тобто сестру. Пашок відповів в тому сенсі, що поляки теж убивали українців, чого вже там, а слюсар димив «Клубовими», мружився й не відповідав.

Ще краще знає мову київський дядько Федір, він навіть передплачує польську газету «Політика», він здавна має сантимент до поляків, трохи не з флотської служби, і Пашку врізався в пам’ять дядьків сюжет про те, як польські моряки билися в портовому кабаку з британськими: все починалося з того, що до англійців підходив гевал-поляк і – це був його коронний номер – різким рухом висмикував скатерть зі столу, не перекинувши при цьому жодного прибору. За мить скатертина опинялась на голові у когось із британців, а той, в свою чергу, тут же опинявся на підлозі після скуловоротного удару пшека. Все. Спалахувала буйна бійня, під час котрої, як підсміювався дядько, радянським матросам найважливішим було вчасно з кабака здиміти.

Нині за кордон дядю Федю не випускають, він, як сам каже, «невиїзний». Невиїзні й двоє інших дядьків, батькових братів, хоча їм часто приходять запрошення на міжнародні наукові конференції та симпозіуми. Всі троє – кандидати якихось наук, і всі троє, під час приїздів, намагаються виховувати Пашка, хоча це й пізно. «Треба вчиться, Павло», – це головний рефрен їхніх, тепер вже нечастих, розмов. «Шо ти – хочеш бути в статусі нетверезого люмпена? Чи все життя різати з пенопласта нєтлєнний образ?» – питають вони і спідлоба дивляться на Пашка. Ні, цього Пашок не хоче. Він, мабуть, хотів би бути схожим на дядьків, але для цього треба вчитися, ставати аспірантом, кандидатом чогось, а йому тоскнішає від однієї думки про ненависні точні науки, та й проблеми ґрунтів чи там атмосферних явищ йому безнадійно далекі. До того ж, добре бути інтелігентом у їхніх Києвах, а на мікрорайоні таким Пашок себе не уявляє. Тут інтелігенти якщо й трапляються, то зовсім не цікаві, як батько Ромки Руднєва чи Сафонов з третього під’їзду. Схиляються на під’їзді над шахматами та щось нудять про свої проектні бюро. Навіть роботяги є значно цікавіші, це Пашок на заводі «Моторобудівник» ще до армії засвоїв.

Саня Ніколаєв, наприклад, закінчив технікум і навіть заочно інститут, а працював плавильником в моторівській «літєйці». Там же робив і Пашок. Іронічний і розумний Саня був Пашку симпатичний. Особливо після того, як ливарник Лось підтримав введення військового стану в Польщі і зобов’язався з цього приводу виконати на 110% квартальний план – принаймні так було сказано в «молнії», з самого ранку вивішеній в цеху. «Нашо це йому?» – спитав у Сані спантеличений Пашок. «Тому, шо він дурак, – пояснив Саня. – Плюс штрейкбрехер». Саня – це не те, що дрімучий обрубник Іван Мажара чи, тим більше, парторг Бормаченко. Колись давно, кажуть, Саня організував в цеху справжній страйк, протест «по-італійськи», коли люди призупиняють роботу, залишаючись на робочих місцях.

Ще менше під кліше звичного роботяги підходив Сергій Батурин. Раз на тиждень Пашок зустрічався з ним у вечірній школі на Жилмасиві. Батурин сидів на задній парті, за спиною в Пашка і, блискаючи фіксами, хрипів всякі дотепи та відповіді на хитромудрі формули. Він їх вирішував швидше будь-яких відмінників, але руку ніколи не піднімав. Весь батуринський вигляд був не відмінницький – темні обводи довкола очей, незмінна «біломорина» над важким підборіддям, а в трикутнику розстебнутої сорочки синіла виколота троянда із встромленими мечами, що, все разом, наштовхувало спостережливу людину на певні висновки. Батурин відкрив для Пашка деякі невідомі речі, зокрема, й специфічну топографію Жилмасиву та околиць. Саме тоді Пашок зорієнтувався, що гастроном на Красній знаючими людьми зветься «Ресора», а якщо спуститись з гортопівського мосту і перейти за колії, на Калантировку, там є «Дереза», де теж можна взяти вина або горілки. Ці шевченківські ландшафти були густо заселені цікавою старшою братвою, такими, як Батурин, і зовсім літніми – під тридцятку, і багатьох з них Сергій знав.

Батурина теж люди знали. Зокрема, на «Стрілі», де грають не тільки на полі. На трибунах, ближче до аптеки, розташований «катран», місце, де грають в карти «під інтерес». Наприклад, кучерявий Пасик з Красної і його приятель Кисіль, котрий тоді ще був живий і в котрого пів-Шевчика ходило в боржниках. Сидів там і екс-боксер Яцик, схожий на Тайсона, про котрого в той час, зрозуміло, ніхто поняття не мав. Тепер про Тайсона знають всі, Пашок дивився кілька його боїв і знає, що це наймолодший чемпіон світу за всю історію професійного боксу. Тайсон зараз почав збавляти, а Яцик як сидів на катрані, так і сидить, підставивши могутній торс під жилмасивське сонце. Пашок зрідка там буває, його тягне на Жилмасив, де він, вважай, і народився – з роддому його привезли в жилмасивський барак, їхній дім на Чарівному посьолку був якраз на ремонті. Замість барака тепер музична школа – звуки «фоно» вплітаються в туркотіння горлиць, а в старій аптеці й запахи ще такі, як були з давніх-давен.

Осінь, коли Пашок прийшов у «вечірку», остаточно підвела риску під Пашковими зразковими часами. Ні, він не кинувся притьмом викрадати мопеди, як Антон чи Пєша Підставний, техніка його завжди цікавила мало. Навіть з Лєнкою з 14-«б» не став зв’язуваться, коли в підвалі, де іноді збирався дворовий гурт, трапилося щось схоже на груповий секс – бридко стало в останній момент. Просто йому якось враз здитиніли дворові хлопці, алейка і лавочка під липами, де вони збирались вечорами, курили, зрідка пили і першопрохідницьким, але вже впевненим матючком приміряли себе до світу. Всі вони ще вчилися – в школі, в училищі-«бурсі», але вчилися, тоді як він – працював.

Тоді він ще не побився зі своїм напарником Льошкою, але й сидіти в червоному кутку, де розташовувалися художники, й слухати розспіви цехового хору чи засідання профкому йому було нецікаво. Написавши «молнії», Пашок йшов до Сані Ніколаєва й у відблисках індукційних печей слухав підколки на адресу парторга Бормаченка, котрого Пашок подумки не раз усаджував на тачку, як робочі із «Солідарності», вивозячи неугодних начальників за заводський забор. Про це з недомовками писали навіть в газетах, що зранку підшивалися в червоному кутку усміхненою Свєтою-технологом. Разів два в тиждень Пашок стояв в парку Шевченка, в «стікляшці» – хіба не інтересно узнати, що недавно на «Моторі» начальника відстаючого цеху директор Омельченко, котрого всі називають «Вася», одматюкав за невиконаний план, закрив на ніч у своєму кабінеті, а в результаті інфаркт і винесений вранці труп. А, до прикладу, димитрівські брати Поляки, наголос на останньому складі, не побоялись почати війну зі всемогутнім зеленоярівським кланом Пронози-Чорта-Чарліка і навіть вийшли з неї переможцями.

В одночасся Пашок став старшим навіть за нахабноокого Скорика, котрий через свою гарненьку сестру знав купу зеленоярівської шпани і ходив гоголем і по району, і на танцях в парку Шевченка, де перед вели теж зеленоярівські. Серед них, малоліток, тоді модно було всюди з’являтися з нунчаками, двома короткими палицями, з’єднаними на манір ціпа, Ларочкін так ходив, а в бійці хапати супротивника обіруч за барки і бити головою в обличчя. Сьозя таким ударом вищербив Васьці-музиканту два передніх зуба.

Пашок не любив Скорика і заздрив його «ЮсТопу» – джинсовому костюму. Хто його ще в дворі не любив, так це Женя Островський. Може, це їх обох і зблизило. А ще те, що Жені двір теж став затісним, раніше навіть, ніж Пашкові.

11

Женічка – саме Пашок придумав так називати буйном’ясого Островського. Об шістнадцяти роках Женічка, підпоясавшись, міг заправити в пряжку тільки кінчик ременя, носив шапку бразильських кучерів і вже знав толк в коцаних, тобто краплених карточних колодах і «вольтах». «Вольти» – це шахрайські прийоми, завдяки котрим супернику йде карта абияка, а вмілому тасувальнику – суцільні козирі. Чистий рамс, як примовляв Женічка. Пашок навіть мозолі на пальцях натер, опановуючи ці тонкощі до автоматизму.

На думку Пашка, Женя був досить небезпечним типом. Небезпечним і підступним. Пашок добре пам’ятав, як Женя умовив Ганса зіграти під копійку. Дріб’язковий програш обернувся для Ганса цілою проблемою, бо Женя зажадав повернення не просто копійки, а саме монети 1961-го року випуску, їх, як виявилось, в обігу практично не зустрічалось, Женя ж грозився «ввімкнути лічильник» і довести борг до астрономічної суми. Як би там не було, Пашок і Островський, що в’яло вчився на зварювальника в училищі заводу «Іскра», прийнявши до компанії Ваську-музиканта, вчергове виключеного з музичного училища, разом дорослішали навмання, тиняючись дорослим світом. «Сугроб» в цьому світі було не обійти.

«Сугроб» – він же «Сніжинка», кафе поряд з драм-театром та готелем «Театральний», в ті часи був пристанищем картярської еліти. Крім убитого за сто рублів Киселя (Пашок йшов за повісткою до військкомату й бачив Уральську вулицю, засипану похоронними квітами) знав він професіоналів не густо. Ну ще старшого брата Олега Букіна, Кабуру з 6-го дому, котрий пристойно погравав і на районі і, як запевняли, в місті. Але навіть з урахуванням кілограмового золотого ланцюга на шиї, про професійний рівень хитроокого Кабури Пашку важко судити. Хом’як каже, що в цепуру основний внесок зробили малолітки, особливо Саня Горобець, програвши Кабурі більше тисячі рублів. Сам Хом’як, звісно, умудрився програти всього червонець.

Останній приїзд у «Сніжинку», як завжди, був пов’язаний з таємничими Женічкиними справами. Сонце хилилось на захід і підрум’янювало колони театру імені Щорса й передвечірні каштани, на відкритій терасі під мозаїчним панно з танцюристками у віночках сиділи люди, одягнені вже по-весняному. Мирно сиділи. Буденно. Прихований світ, однак, ворушився, вовтузився, розпукуючи перед зором посвячених таємничими символами й кодами.

«Рускій», – сторожко кивнув Женя в бік зверхнього красеня, що пройшов мимо, ковзнувши по них оксамитовим оком. Пашок чув про Руского.

«Вони з Коновалом даже в Москву їздили грать після Олімпіади, – віщав Островський. – П’ять днів і п’ять ночей бодалися в преф з московськими і розійшлись при своїх». Переконує. Кличка ось тільки в епічного Руского непідходяща. Він ніби вийшов з блокнота, списаного Пашком в шкільні роки іменами італо-американських мафіозо, в’язкими, як джем. Який він Рускій?

– О, дядя Ваня Курський!.. Він як положенець, дядя Ваня. Щас у них на втором етажі сходняк, – Женічка напружено вдивлявся на вхід. – Саврик з Брилем уже там. І Коновал должен підійти. Ага, он, по-моєму, і Мурман пхне…

Весь цвіт був тут. Про дядю Ваню Курського, живу кримінальну легенду, раніше долинали лише слабкі відголоски, а тепер – ось він, старомодні сандалі, світла шведка, проходить повз і, привітно посміхнувшись, каже супутнику-«шкафу»: «Свої рєбя-а-ата… Вони ще себе покажуть…» Авторитетні слова обволокували впевненістю гостріше, ніж сто грамів коньяку, вже випитих малолітками. Хотілося ризику й пригод.

В той же вечір, не придумавши нічого розумнішого, вони попробували пограбувати будку-холодильник біля кінотеатру «Комсомолець». В найнепідходящий момент міліцейський «бобік» обдав кримінальних неофітів світлом фар. Примружена трійця завмерла, відкидаючи довгі тіні через зупинку до парку. Але патруль, трохи підкоригувавши плани юних грабіжників, проїхав мимо.

Інша будка, їх багато лишалося на нічних вулицях, за іронією долі, біліла якраз навпроти обласного управління КДБ, під гастрономом. Підважувана прутами кришка й замки немилосердно скреготіли, але чекістам в ту вільглу квітневу ніч або міцно спалося, або було не до таких дрібниць. Малоліток морозиво теж мало цікавило. В такий спосіб вони прилучалися до таємничого світу, в якому були і дядя Ваня, і оксамитовоокий Руський, і хлопці з їхнього двору – Козак і Рудик з Кугутом, котрі вже сиділи за пограбування кількох магазинів і навіть «Біди». Десь там, в тому світі, був і Прошка, про котрого Пашку розповідав Батурин, з ним вони одержали перший строк, вибивши зубний золотий міст в ботанічному саду його директору.

Це тільки початок – так, не змовляючись, думали малолітки, вертаючись нічними вулицями, піднявши коміри курток і «бурсацького» пальто. Біля комендатури вони пригостили морозивом солдатів-вартових, ще один ящик вручили стрічним тіткам на гортопівськім мосту, а останнім трофеєм поділилися з трамвайницею заблуклого в ночі трамвая, який вони зупинили, ставши на колію.

– Хуй нас хто піймає. А якщо піймають, багато не дадуть – ми малолітки, – Женічка в нічному парку біля ресторану «Росія» напучував по-отецьки, підводячи до серйознішого діла. – Плюс, в тюрмі тоже жить можна. Все там є – і дружба, й виручка. Ліш би ти пацаном був путьовим.

Зняти золоті прикраси, «рижуху» з опівнічної перехожої біля греблі Дніпрогесу малолітки не наважилися, але приїхали на вихідні в село Женіччиної бабці. Дніпро дихав в кінці городу і підмивав кручу. Дід і баба Пашка теж жили в дніпровському селі, вниз по ріці, й дід Михайло розповідав, що в кінці 20-х в село з Харкова, тодішньої столиці України, приїздили на відпочинок навіть Хвильовий і Остап Вишня. П’ять червоно-чорних смугастих томів Вишні стоять в книжковій шафі, а про забороненого Хвильового Пашок знає від батька. «Село – культурне, а люди – некультурні», – буцімто сказав Хвильовий, і дід через півсторіччя цитував його слова.

Був спекотний серпень. Малолітки випили, покупалися. Попльовуючи в туш для вій, Пашок виколов на пухлому Женіччиному передпліччі три неоковирні букви – ТУЗ, «тюрму», мовляв, «уже знаєм», – так чогось Островському заманулось. Потім вони випили ще. А ще пізніше трійця вийшла в по-баладному місячну ніч і пішла грабувати сільраду.

Світив місяць, згодом пустився дощ. Блискавка кілька разів дряпнула небо. «Підходяща погода», – подумалось Пашку. І екіпіровка підходяща. На озброєнні в городських гостей були дві туристичні сокирки і ніж. Що п’яні малолітки хотіли знайти в сільраді, – незрозуміло, але виглядало все це значно серйозніше, ніж з ятками. Сокиркою Пашок перерубав кабель сигналізації, а баграми з пожежного щита вони виламали подвійні двері в приміщення і до кількох кабінетів. Поперекидавши в сільраді все вверх дном і не знайшовши нічого цікавого, вони взялися за ще одні двері, металеві, через які до навісного замка йшла навскоси залізна скоба.

– Там каса їхня колхозанська, бля буду! – сичав Женя з темноти, а Васька й Павло підважували скобу все новими баграми. Скоба гнулася, скреготала, але, на щастя безтолкових бандитів, гнулися й багра. Діда-сторожа з колгоспного гаража, який, запідозривши неладне, окликнув їх здалеку, від візиту до сільради щось утримало – чи то грозова злива, з громом і блискавкою на півнеба, чи, може, звичайний інстинкт самозбереження, хто зна. В тому теж було щастя обох сторін.

П’яні і стомлені, – скоба так і не піддалась, вони повернулися в темну хату й поснули, аби на світанку бути благополучно пов’язаними дільничним і пильними колгоспниками, що вичислили сопляків по слідах на розкислій землі. Їх, похмільних, привезли в розкурочену сільраду рибколгоспу «Дніпро», а потім в кузові вантажівки з вітерцем доправили до міста, в міліцію.

Через тиждень трійцю пізнавали в обличчя і слідчий, «слідак», і мусора на перекурі під стендом «Їх разисківаєт міліція», прогнозуючи все більші строки. Під час чергового допитування, нудного, як ніколи, пачка цигарок «Кент» з глибин слідчого столу перемістилася Островському до кишені і, перекуривши по цигарці на ґанку, вони вийшли за ворота Хортицького райвідділу, аби більше не повертатись. І не повернулись.

Заплуталися там в райвідділі в своїх папірцях, чи що – так і лишилося загадкою. Але про початківців-грабіжників забули.

Васьці й Пашку якраз вистачило, щоб піти в армію. Женя невдовзі здійснив розбій у Бердянську, вже без приятелів, і таки сів. «ТУЗ» – він і в Африці «ТУЗ».

12

– Ну шо, бліже к тєлу. Нада ж дальше шо-то думать, – каже горластий Бацик, масно поблискуючи відвислою нижньою губою. «Він це і вчора казав, і сьогодні, вже, може, вп’яте повторює», – сонно розмірковує Пашок, сидячи навпочіпки між Шестиком і Беном, і дивлячись краєм ока на виряченого Бацика.

– Хоч пивка для ривка… Понтів нема ж так сидіть.

Років три вже Бацик ходить в одних і тих же спортивних штанях, які Пашок з Єгором забрали в наркош-малоліток і на щось із ним обмінялись. Штани ці із синіх стали чорними і, мабуть, могли б стояти.

Якийсь Бацик первісно дрімучий, навіть в антуражі гриля, – розмірковує Павло знічев’я. Плуг цивілізації наче б тільки ковзнув по Бацику, зав’язнувши в його світло-русій, у в’ялих кільцях кучерів, голові. Що б там не відбувалось у світі, Бацик, набурмосившись, поблискує губою і невдоволено перепитує:

– Сли, так а єсть ще шо-то бухнуть?

Так весь день. Поки не потягнеться з нижньої губи нитка слини – то вже, значить, Бацику захорошіло, піймав прихід.

Якщо вірить твердженням колишньої офіційної пропаганди, таких людей і в природі бути не повинно, навкруги зовсім інше життя. Таке, як на плакатах з агітмайданчика в Пашковому дворі. Толя Убийвовк і Маріман, що п’ють самогон під тими плакатами – вони міф, а плакатні пролетарі в комбінезонах – є якраз дійсністю. Тепер плакати із залізних конструкцій повиймали, а зеленоярівські куркульчики дорозбирують і дерев’яну сцену. Толя ж з Маріманом на обдертому агітмайданчику сидять, як завжди. Як символ краху комуністичної системи, хмикає Пашок.

Правда, на заводі і в цеху парторги ще є і ще бадьоряться. Батько Павла, скільки Павло пам’ятає, комуністів не любить. «Хіба вони комуністи, – видихував батько. – Комуністи в Італії. А це – імперіалісти чистих кровєй». Іноді ж, особливо останнім часом, коли, навпаки, комуністів стало лаяти не страшно, батько зітхає: «Ні-і, ідея таки справедлива… І Скрипник з Хвильовим – то таки були комуністи. Українські комуністи…» І зітхає ще важче. Поєднання протиріч, батько. Йому не вгодиш.

– А інтєрєсно, горить чемер чи ні? Ми ж так і не попробували, – Шестик, капнувши на клаптик газети самогону, пробує його запалити. Клапоть димить, але не займається. – Разбодяжила, к-кобила, – розчаровано констатує Шестопал. Всі мовчать.

«А якого я хуя зараз тут з ними марную час?» – хвиля невдоволення раптом накочує на Павла, котрий сидить навпочіпки, він так довго може сидіти, і знічев’я покусує стеблину пирію. Ну якого, справді? Єгора нема, пішов, мабуть, на ДД колоться. Гостросюжетного теж нічого тут не намічається, а півдня сидіти і зітхати про випивку та про минулі часи Пашку з кожним разом все не цікавіше. До того ж, з «тайги» не видно, хто проходить повз гриль, а віднедавна йому це необхідно. Це навіть важливіше зустрічі з Єгором чи з будь-ким із братви.

«Випити хочеться ще, до речі», – думається Павлові. Перша хвиля сп’яніння, найкраща, коли, здається, аж невагомієш, уже пройшла. Тепер просто сидиш, наче придавлений, футболка налипа до лопаток і піт пощипує очі.

– Слово за слово, хуєм по столу, – пояснює Бацик Шестопалу свої шрами на щоках. – Малий мій мені в п’ятак, я йому в обрлатку. Ну, він – за приправу, дурлко, я тоже…

– Ну, нічо. Головне ж – не по злобi, – підколює Бацика Бен.

– Да, – не відчувши каверзи, киває Бацик, і губа йому знов одвиса. – Помирлились уже…

Дикуваті люди, – думає Пашок, косячись на Бацика і побіжно ковзаючи поглядом по решті, – і нічого тут не змінити. Бацик таким, як він є, був би завжди – за римлян, і в Середньовіччя, і потім – завжди. І Малий теж. І інші. За Махна Бацику якраз і місце на тачанці – Бацик не признається, але Шестик повідав якось, що він добре грає на баяні, – летить тачанка, пил з-під коліс, і Бацик, розпустивши по вітру кучері в пуху з крамарських перин, грає яке-небудь «Яблучко». Одвісивши, звісно, губу.

Про що, цікаво, мріє Пітома, мружачись з колоди на сонце – одне вухо смішно відстовбурчене, промінці зморщок довкола кавових очей, – про що він мріє? Згадує чотирнадцять своїх відсиджених років, останній раз по 118-й статті, за зґвалтування? Чи, може, думає, як не піти й завтра на роботу? – Пітома десь робить зварювальником, «сварним», як він каже.

«Тоскливенько», – озирається Пашок навкруги. Краще не копирсаться у всьому цьому, бо пропадає настрій, навіть тверезієш. Он Шестопалу з Вітою добре. Вони про щось воркують на колоді, поприхилявши голови, у Віти спідниця збита між ногами – Пашок завважує червоні пухирі комариних укусів на білих колінах, – а на очі спадають руді пацьорки, які Віта раз по раз заправляє за вуха. Так вони сиділи в грилі, прихиливши голови, коли поховали Колю Космонавта, тільки тоді вони були опухлі і червоноокі від п’яних сліз. Коля був другом Шестика, зарізали в «Біді». Тоді якраз Павло відчув, що компанії цій, як і багатьом перед ними, підійшов строк розсипатися – вони ще збираються в грилі і «тайзі», дружні й солідарні, але невидимий хронометр відстукує час розпаду.

– Ну шо, папа, може – пайдьом дамой, пєрєпіхньомся? У нас там ще й су-у-у-упчик єсть…

Малий озивається поперед Шестика:

– Супчик, супчик… Луччє б ти бухнуть достала, – Дробот пригладжує цупке, як пакля, волосся, це його характерний жест напідпитку. – В Орєха он, в долг. Або в овощному. Сидиш тут, розкапустилась. Гидота туберкульозна.

Малий жартує, всі розуміють. Через те й Шестик не вступається за Вітину честь. Малий, в принципі, хлопець добродушний, але коли тверезий. На Вагонці можна багато наслухатись про братів Дроботів. В тамтешньому гастрономі вони колись були присутні з самого ранку, беручи портвейн без черги і перебивши при тому пару-трійку невдоволених. Хмирь, старший брат, тепер колеться. Але може не стриматись – «слаб чєловєк», – як сміється Єгор, і за півгодини до «ширялова» випити пляшку портвейну. Потім, вколовшись, Вадік блює над унітазом. Вадік взагалі – нестриманий. На своєму весіллі він уже через десять хвилин падав зі стільця на ґанок «Біди», куди його попід руки виводили, щоб протверезів. Малий – точно такий же. Сидіти б обом Дроботам, Малому й Хмирю, в тюрмі і не вилазити, але поки що їхній добродушний, як ведмідь з мультфільму, батько працює начальником цеху, та ще й будівельного, і вміє домовлятися з людьми.

Не всім же батькам бути таким, як Павлів. З ким і про що він може домовлятися? З Шамрилом, сусідом по сходовому майданчику? «Нда-а, – з недавніх пір батьківське око гнівно полихає в бік шамрилівських дверей. – Голода, каже, не було в 33-м… Він не пам’ятає, каже. А сам на два роки старший від мене…» Іван Васильович – не старий Дробот. Тому він і не начальник. Ну й плюс хвороба.

– Ну так шо, братва, нада ж шо-то думать, – повторює Бацик. – Під лежачий камінь водка не тече.

– Да, треба до гриля підтягуватися, – тріпнувши чубом, погоджується Шестопал. – Скоро вже й бізнесюки з базару припхнуть. Подоля, Картузик – дивись, хтось на бабки й розкрутиться.

– Подоля в мене на піздюліну розкрутиться, аж на бігом! Так, сука, підставив, – додає, встаючи з колоди Пітома. Він недавно зустрів на Великім Базарі Подолю, і в кафе, де сіли випити, програв неправдоподібну велику суму базарним блатним, Подоліним знайомим в карти. Подоля, розсудливо зникнувши з кафе, відкараскується тепер від цієї історії, а Пітомі передають з базару нагадування про борг, чимдальш загрозливіші. Їм Пітомин колишній токмачанський авторитет до фені.

– Подоля своє знайде. А тих шпильових, якшо по-харошому не поймуть, бля буду, візьму гранату і підірву. З собой вмєстє, – обурюється Пітома. – Обіграли вони мене – на коцаній колоді, п’яного, та й ще й втройом. Чєрті бєспрєдєльниє!

– Ну ладно, ладно, ігруля! Розійшовся. Нічого було сідать, якшо руки під болт заточені, – підколює Пітому Малий. – Ти ж знаєш: «У картішек нєт братішек», – Нюхом молодого сіроманця Малий, звісно, відчуває Пітомине прив’ядання і не оминає нагоди куснути марніючого здорованя. Однак, рівно настільки, щоб справа не дійшла до бійки – Малий, хоч і вважається «кришетьочним», хитрий і на прямий конфлікт з Пітомою ще не наважується.

«Сука Малий», – думає Пашок, дослухаючись, як вони перегиркуються з Пітомою. Міг би й промовчать, уважить патріарха – «дядя Вітя», – так Пашок жартома називає Пітому. Пітома розгублено старіє і крізь тріщини в моноліті його авторитету настирливою травою пробивається панібратство слабших, але молодших. Малого самого очікує те ж саме. Тим більше те пер, коли вслід за Хмирем Малий почав колотися. Відмітившись на ДД, менший Хмирь обов’язково завертає до грилика випити на халяву, догнатись. Причому п’є Малий стаканами, презирливо вивертаючи губи, якщо налито не по вінця: «А шо ти налив? Дроботи по стіки не п’ють». Дробот – це їхнє з Хмирем прізвище.

Стриму Малий ні в чому не знає і, дивлячись на його розмах, Женя Жміль, котрий якось коловся навіть із знаменитим дніпропетровським Матросом і його братвою, похитав лисіючою головою:

– Його так скоро не стане.

Правда, ще минулої осені не стало самого Жмеля. Вмер від передозу, передозування наркотика, наостанок прохрипівши лікарям, що метушилися довкола нього з крапельницею:

– Приберіть цю порнографію, дайте спокійно крякнуть.

Мужнім, до речі, був Жміль «насєкомим», Пашку він подобався.

13

Двір поволі наливається сонцем. Тіні поважчали, щільніше позбивались під стіни, під стовбури дерев та під Пашкові ноги. Сієста. Тільки навпроти овочевого куняє прийомщиця посуду та біля гастроному стоїть кілька бабів.

Талки вдома немає. Це її Пашок виглядав, Талчин під’їзд добре видно і з «тайги», і з гриля, а потім, не втерпівши, таки заскочив, видобув мелодійні трелі з дзвінка із навпіл тріснутим корпусом. Він би, мабуть, і не сидів би сьогодні так довго під грилем. І в інші дні. Талка – ось в чому причина. Соромлячись навіть себе самого, Пашок в глибині душі відчуває, що через Талку цінність гриля і околиць набули зовсім іншої ваги, ноги сюди самі несуть.

Талка, з нею Павло бачився позавчора, пропонує похрестити свого малого племінника. Вона все придумала сама, просто і геніально, і від перспективи законної вхожості в Талчин дім Пашку стає невагомо, як від перших ста грамів. Слово «кум» ось тільки Пашку не дуже подобається. Батурин, наприклад, так називає начальника табору чи, в ширшому розумінні, всіх мусорів – «кумовскiє». Пашку ж кумом уявляється гротескний дядько, ситенький і підпитий, хрест-навхрест перев’язаний рушниками, наче витанцював зі свайби чоловік, мужик, одним словом. А Павло який мужик? Він пацан. Нехай поки що, але.

Сонце припікає немилосердно. Поки Талки немає, Пашок вирішив сходити в бік Вагонки, до Єгора. Вагонка – вона поряд, п’ять хвилин ходу. Там теж трамвайне кільце, на якому розвертається 14-а марка і шурхотить ґумою аеропортівська траса. Може, Єгор таки вдома, а може, щось по дорозі цікаве трапиться – що тут сидіти? Довкола гриля вже порожньо, братва потяглася до базарчика. Грошей так і не дістали, і Шестопал запропонував забрати у когось з тамтешніх бутлегерів пляшку горілки або самогону, вони так постійно роблять. Іти з братвою Пашок не схотів, бо на базарчику часто торгує самогоном Хом’якова мати, та й інші знайомі можуть побачити. Плюс Пашок ніяк не може звикнуть до квилінь обібраних торгашів, йому ніяково, як було кілька днів тому, коли Шестопал і Сьозік забирали пляшку в одного хлопця з «Іскри», а він стояв поряд. У той же вечір, правда, Пашок з Беном побили двох фуцинів, але то вже поп’яні, і не на базарчику, а за гаражами, де разом пили.

Пашок любить братву. Він сам братва. Але тільки іноді. І не до кінця. Він все ніяк не зрозуміє, хто він. У різних середовищах Пашок раптом відчуває свою випадковість, навіть несправжність, ніби він, Пашок, якийсь засланий лазутчик, людина з подвійним дном. «За роботу кночив участковий, – Пашок дивиться на Талчині вікна, він уже обігнув її довгу дев’ятиповерхівку і пригадує розповідь Шестопала. – «Чьо, мол, гуляєш? Мусор єсть мусор». Пашок щось підтакував, а чого підтакувать? Це ж фальш. Наче б він теж роками не працює чи не вилазе з тюрми, теж роками…

Відразу після армії Павла навіть запрошували на роботу в міліцію, приходила «повістка» з Чарівної. Батько, не зорієнтувавшись, почав виговорювати, аж губи йому сіріли:

– Догрався? Докрутився?! Ото все пісеньки твоїх отих хрипунів! Тепер визивають, – батько боязко косився на стос Павлових бобін, – антісовєтчину ще пришиють. Повикидай їх з балкона, а ні – давай я викину!

Блатні барди батька дратують. Він взагалі часто не сприймає того, що для більшості є звичним і взисканим. Іноді Пашка це роздратовує, іноді батькова осібність ним схвалюється. «Як він такий і получився?» – думає Пашок іноді. А получився ж… Пашок зримо уявляє картину, про яку розповідав колись сам батько – на причілку школи, пережидаючи дощ, стоїть стрижене хлоп’я, в якійсь драній «кохті», бабин Іван, як його дражнили по-«вуличному», «Їваня», – і читає випроханий у вчительки вірш на відривному календарному листкові, вітер завихрює фіолетову хмару, і тріпотить листок в Іванових пальцях… «Прочитав, – казав батько, – і ніби стіни струснулись». Пашку теж подобається той вірш, як іще багато чого, зокрема, й з пожовтілих книжечок зі знайомим чорнильним підписом на фронтисписі – «Оріхів-49» чи «Ходорів-51», але ж це лишень маленька частка того, що можна сприймати. Пашок якось умудряється поєднувати непоєднувані речі, і йому самому з того трохи непевно.

А цікаво, оговтується Пашок, в Італії чи Франції пишуть щось подібне – як на тому батьковому давньому листкові? «Любіть Францію?» Чи вони це вже давно проїхали? Любіть Польщу – це, мабуть, є. Принаймні щось подібне Пашок бачив у їхньому букварі, дядько Федір йому подарував колись, ще, мабуть, при мезозої. «Ідон сцєжкон дзєці, – пам’ятається Пашкові, – з левей строни овєс… – Так-так, – з левей строни овєс. З правей строни любін, жулти і пахнонци. А на лонци в далі – стадо бялих овєц, і хлопчик, і пєсек, стада пілнуйонци». Сьогоднішній Пашок іде стежкою, між вижухлої трави, до траси, обабіч якої зеленіє посадка, і розгортають сірі віяла вицвілі дев’ятиповерхівки, а ще далі, аж за невидимим звідси третім мікрорайоном, щось жовтіє, може, й «овєс», чорт його зна, хоча навряд, мабуть – пшениця, звідки тому вівсу взятися, точно – пшеницi, окреслені лісосмугами на горизонті.

Павло хмикає, згадуючи розлюченого від переляку батька. Кого ж садять за Висоцького чи Розенбаума? Останнього, слухаючи хриплі магнітофонні записи, Пашок уявляв старим пропитим євреєм, з гачкуватим носом і в сивих кучерях, можливо, навіть «сиділим». А тепер його показують по телевізору, і виглядає він абсолютно по-іншому – більярдна куля голови, вусики – майже дядя Боря. Навіть Новікова, котрий справді сидів, недавно випустили, Пашок читав в «Комсомолці». Він до того звільнення теж причетний – вони з бригадиром Іваном Петровичем минулого літа були в Москві і, гуляючи по Арбату, знічев’я поставили й свої підписи під зверненням про звільнення барда-арештанта.

«Блатная жизнь – нєль’огкая жизнь», – копіюючи Женічку, глузливо повторює Пашок вголос і озирається – чи ніхто не почув? Навкруги порожньо. Тільки за дорогою, під дубками і запиленими кленами жовтіє пивна бочка – цього літа Орєх таки втратив статус монополіста. Біля бочок, на пожухлій траві, краще, ніж у задушливому грилі. Ще «на винос» пиво є на першому мікрорайоні, на Бермудах, де завжди крутиться п’яненький очкастий дідок, якого всі називають комбатом. Комбат за банку пива напам’ять читає вірші, в основному, про війну, і хоч вірші нікому задарма непотрібні, дехто його пригощає.

Фальш полягає і в іншому, продовжує розмірковувати Пашок. Наприклад, коли приходив Мутний за книжками, і вони, йдучи розпашілими вечірніми асфальтами, довго розмовляли про літературу. «Несправжні розмови, – думалось тоді Пашку. – Незаслужені». Бо хто він – Пашок? Вчора, скажімо, лаявся з батьками, а перед тим уночі побили з Беном одного типка з Димитрівського, сильно побили, Пашок навіть загубив свого хрестика, теж батуринський подарунок, ланцюжок є, а хрестик обірвався, а сьогодні, проходячи повз той же базарчик, Мутний скрипить в задимлені сутінки з рожевою смугою через небо:

– Як писав мій улюблений Поль Валєрі…

«Поль Валєрі», – аж їжився Пашок, – почув би це хто з братви. Той же Бен. Чи Малий, котрий з похмілля сам себе стукає по лобі, сміючись: «Чому тут боліти? Кость!»

Ірка Чорна стверджує, що Пашок копіює своїх приятелів і знайомих, а сам насправді не такий. Чорт його знає. Може, Чорній і видніше. Як би там не було, а Пашку хочеться жити по-своєму, хоч подумки. По-своєму, правда, не дуже виходить. Особливо на роботі, де над тобою – всі, а ти – на самому споді, тож мусиш до скону точити гайку чи писати, білим по червоному, гасла, як він пише – до свят і посеред буднів, бо комусь з начальства так примандюрилось. Якась піраміда начальственна, справді. Директор заводу, начальник цеху, всі ці парторги-комсорги, навіть майстер Шмаков, що весь час смикає ліктями, наче хоче підтягнути штани. Навіть бригадир Іван Петрович, з яким вони частенько випивають – Петрович мужик непоганий, хоч і суворий з виду. З виду.

Петрович – член партії і, може, через це боїться начальства більше, ніж Пашок, котрий є його як би підлеглим. Коли Пашок написав стос оголошень про перший мітинг РУХу, їхній шеф Шашечкін, що нагодився під ту пору в майстерню, навіть виду не подав, тільки багатозначно поворушив нижньою губою, туди-назад, так він завжди робить у визначальних для його статусу ситуаціях. А Іван Петрович аж потемнів ликом.

Перед торішнім Першим травнем партійний Петрович теж темнів і покусував вуса, бо дзвонили із заводського парткому. Дзвонила заступниця парторга Голишова.

Білошкіра, моложава заступниця – жінка не тільки начальственна, але й цікава, і Пашок розуміє Юру Мутного, котрий колись бачив її в заводоуправлінні, ждучи Пашка. «Як там та мадам? – скрипить Юра дотепер. – Та-ака женщіна…»

Груди в Тетяни Валентинівни – так її звуть, – справді хвилюючі, і Павло завжди скошує очі, коли вона з’являється в цеху.

14

Пашок тепер дозволяє собі ще й єхидно осміхатися в бік Голишової – він пам’ятає їхню суперечку біля заводоуправління. І він її виграв. Хай Валентинівна озирнеться навкруги.

Тепер навіть оунівський прапор не є вже аж такою дивиною. У Капулівці їх було повно, в найнесподіваніших місцях. Гінкі, коротко стрижені хлопці-харків’яни йдуть, Пашку до сих пір це в очах – ідуть, біліють потилицями, а червоно-чорні бинди яскравіють прямо на рюкзаках, чи, як говорили самі хлопці, наплічниках. «Хагків – місто контрастів, – вдоволено й багатозначно відповів Сашко Черненко на здивований Пашків погляд. – Там не тільки євтушенок до Верховного Совєта обигають».

Отож-бо, Валентинівно.

Тепер аж смішно згадувать, як після дзвінка Голишової бігали вони з Петровичем до святково оформленої заводської вантажівки зафарбовувати блакитну смужку, що вступила в крамольну близькість із жовтизною плакатного колосся. Стегна Тетяни Валентинівни, затягнені в чорну шкіру плаща, грали масними бліками, Пашок ялозив щіткою під акомпанемент голишовського крику і, матюкаючись стиха, задивлявся на Танині округлості, щоб не думать про смужку – хай. Хоча, не втримавшись, якраз тоді посперечався-погиркався з розпашілою Голишовою – якщо всі ці парторги-комсорги хочуть взяти його в спільники, то вони помиляються.

На парад же й цього Першого травня Пашок ходив. Вони ходять з Єгором на паради, і не тільки тому, що заставляють, ні – там весело. Він може і до моторівців підійти, і до гальваніків іскрівських, і зі своїм будівельним цехом потоптатися біля стовпа – їхнього «цехового» стовпа, розташованого поряд з пам’ятником комсомольцям, «Тривожна молодість», який усі називають «Фантомасом». Крім самогону, на парадах завжди водиться спирт, заводський спирт, на багатьох підприємствах його вдосталь. У них на «Іскрі» теж спирт є трохи не в кожному цеху. І кругом зі своїми особливостями. Лікар Араба-джанц із заводської поліклініки, котрий за спирт може виписати липовий лікарняний, кажуть, визначає цех за запахом спирту. «О, 48-й пожалував!» Або: «Я нє понял – робиш у 34-му, а продукт приніс з 42-го. Свого нема?»

Випивати в колоні, що шикується вздовж ліхтарних стовпів, для зручності позначених цифрами, починають задовго до урочистої ходи. Коли колони, просуваючись проспектом до площі, зупиняються на дамбі, внизу вздовж всього насипу утворюється натовп, схожий на ще одну демонстрацію, паралельну. Замість прапорів і транспарантів у людей в руках стакани й нехитра закусь, настрій же тут ще веселіший, ніж нагорі.

«…ава… доблєсним… металургам!..»

«…раствуют… совєтскіє… моторостроітєлі…»

«Ура-а!..»

«А-а-а-а…» – гудуть у відповідь, недбало посміхаючись до невидимих з-під насипу гучномовців. Без різниці, хто мусить «здрастувати» – все одно весело. І цього разу так було.

«Е-нєкатариє е-вєражескіє галаса, – казав Єгор, прицмокуючи і деренкочучи голосом, як Брежнєв, – утвє-ер-ждают, шо маї рє-ечі… м-м-м-ццц… запісуют на мластінгху, – Єгор ворушив щелепою і обводив безтямним поглядом мужиків, з якими вони стали випити під ялинками. – Ццц-м’а… на мластінгху… на мластінгху…» Народ реготав. Навіть Льоша Олійник, який про острів Даманський трусив щось товстими щоками й аж покивував, ніби страшну казку розказував проти ночі, – і той недовірливо посміхнувся. Коли Пашок з Єгором перепитали, яким таким «лучом лазаря» попалили китайські танки, добродушний Льоша замислився. «Е-е-е-еее, знаєм ми… – через якийсь час протягнув він з розумінням. – Яким-яким лучом – правільним! Лоботряси!»

Все було звично, як завжди. «А-а-а-а-а!» – котилося над проспектом, аж у вухах гуло, і хиталися оббризкані сонцем хмарки, прапори, транспаранти і пінопластові голуби з літачками – попереду вже починалися моторівські колони. Тільки портрети членів Політбюро цього року біля трибуни на площі вже не виставлялись. У цьому теж, на думку Пашка, програш Голишової і таких, як вона…

Після параду теж пили. Потім їхні шляхи з Єгором десь розійшлися.

15

«Це ж тоді мене і в контору забрали, здається», – пригадує Пашок, обминаючи глибочезну канаву і перестрибуючи через труби – з весни вони тут лежать.

«Точно, тоді, – збавляє кроку Пашок. Коло бочки з пивом знайомих начебто немає, але краще роздивитися зблизька. – На Кутузова».

Він десь бродив весь вечір, годі й згадати, а потім біля дому Ірки Чорної зустрів Васю Діброву. Коли вони, облазивши в пошуках спиртного весь посьолок Горького і Уральські казарми, у Васі там повно знайомих, вертались, стомлені і протверезілі, додому, їх і забрали мусора. Без всяких пояснень заштовхали в «бобік» і привезли під глухі оцинковані двері, вихоплювані з пітьми світлом косо закріпленої лампочки. «Морг, – здивовано пізнав Пашок. – Судмедекспертиза». Підлітками серед них було один час популярно їздити сюди, заглядати у вікна, за якими медики різали трупи. Пашок, правда, тільки раз їздив. Тоді на столі лежав якийсь дідок в майці, з прорваної шкарпетки стирчав жовтий палець. Слава Богу, нагнав їх лікар.

Про все це він згадував, дивлячись, як Васю мусора підвели до якогось хлопця, що невідь-звідки взявся під дверима. «Він?» – спитали мусора. Хлопець заперечливо мотнув головою. «Ану на цього глянь». Па шок, мружачись на лампочку, намагався роздивитися незнайомця, в якого волосся на лобі злиплось від засохлої крові. «Він», – стомлено кивнув хлопець і прикрив очі. Пашок навіть не встиг нічого заперечити. Ще півгодини тому вони бродили по Максима Горького, сиділи за опівнічними «козлятниками» у дворах, заходили в якісь хази, кухні якісь, жовті і каламутні від електричного світла, з липкими клейонками на столах і непевними рухами непевних людей, і – нічого. А тепер…

Оговтався він вже в райвідділі. Пашок сказав, що зроду не бачив того потерпілого, мусора, звісно, не вірили. Вася, що якось враз відсторонився від Пашка, ввічливо нагадував мусорам, що він, Вася, не при ділах, і що його треба б відпускати. За товариша він навіть не згадував. «Недаром на тебе, суку, Батурин злий, – подумав тоді Пашок. – Ну, нічого, колись же Сергій вийде». Вийде і з’явиться біля прохідної 402-го заводу, тихого й жовтого, де працює Вася. Втім, може, та жовтизна від забору Уральських казарм, військового містечка, розташованого якраз навпроти. Пашок там рідко буває, останній раз купував цигарки в сусідньому магазинчику, чомусь «Ватра» була зникла з прилавків, а там якимсь дивом завалялася…

Хтозна, чим би вся ця історія закінчилась для Пашка, якби не його відпрацьований хід, кілька разів вже застосовуваний у схожих випадках. «Тільки не вздумай брехать, – сказав черговий, погойдуючи в руці телефонну трубку. – Ми провірим». А що провірять – кілька чужих анкетних даних Пашок завчив напам’ять, а Єгорівські – так просто до автоматизму. Їх він і назвав, і вже через півгодини йшов пустельною Чарівною вулицею.

Пашок посміхається, згадавши, як матюкався потім Єгор. У своїй безневинності він мусорів переконав – та і що там переконувать, він інша ж зовсім людина, – а от якісь квитанції на штраф йому таки приходили. «Ніч’о, Єгор, – сміявся Пашок. – Якщо прийде на завод «тєлєга», я твою фотку із стінгазети приберу». Втім, великого скандалу Єгор не робить. За кодексом тутешньої честі, «по понятіям», нічого неприйнятного в Пашкових діях нема, навпаки. Якихось аж надто серйозних проблем товаришу не приніс, штраф – то дріб’язок, в разі чого Пашок дав би і свої гроші, – але сам вирвався із значно більшої халепи.

Пашку тоді пощастило двічі, бо при ньому не було батуринського ножа. Подаровану на день народження «викидуху» поламав Супа, випросив на пару днів і повернув з безвольно обвислим лезом. Гарний був ніж, у формі жіночого чобота. Такий у них здавна лежав серед мотлоху у столі на балконі, батько ховав. «Федін ніж, – казав батько. – Ще з Елісти». Дядька, Пашок не раз чув, заперли на кілька років з Києва в Калмикію після аспірантури, відмовився дядько свідчити в КДБ проти якихось, як батько говорив, «хлопців». Той ніж десь подівся, а батуринський Пашок тримав у шухлядці серванта і брав з собою зрідка – так, аби був. Якось йдучи від Чорної, він з радісною чіткістю відкрив, що приємна ваговитість в правій кишені начисто витісняє острах, який ще вчора ворушився в душі при вигуках і реготі з темряви. Вчора – одне, а сьогодні – зовсім інше. «Хай зачеплять, – зло і аж якось весело думав Пашок, поглядом і слухом приміряючи відстань до якоїсь нічної компанії, що виникла на дорозі. – Навіть добре було б, аби доклепались». Не зачепили й словом, пішли в бік Диспетчерської.

Тепер Батурин передав іншого ножа, – Пашок його зримо бачить, сьорбаючи пиво з півлітрової банки, він таки зупинився коло бочки – черги всього два чоловіка, а пиво свіже, різке, не те, що в Орєха. Ніж з секретом – кнопки немає, але лезо викидається автоматично, просто треба знати, куди тиснути. Лежить в серванті «приправа» – як подарунок. Пізно вже Пашку з ножами шляться – треба все вибирати вчасно. Тут, вважає він, далеко пішли б такі, як Женічка. Після третього строку, відбутого в Красноярському краї – «л’єсная камандіровка, ані там всє л’єсниє», з новою стриманістю, хоч і з колишнім м’яким «ель» пояснює Женя, – він посинів від еполетів і тигрів, а над лівою лопаткою павучком вп’явся виколотий приціл і напис півколом: «Нє промахнісь, чекіст!» Оскалений тигр означає, що його носій «озлобльон на савєцкую власть», Пашок знає, але який із Жені борець-антирадянщик? Та й блатна його кар’єра, схоже, не вдасться, бо промахнувся сам Женічка – присів в таборі на голку.

«Багато їх таких», – Пашок сьорбає пиво і вдивляється вздовж дороги – тепер йому треба не прогледіть Єгора, якщо той піде не повз пивну бочку, а через перехід. Багато їх таких було, один здібніший іншого, а де вони тепер, куди діваються? З року в рік з’являються на непевних блатних небосхилах і гаснуть, наче й не було ніколи. Артюх, Фантомас-Кувалда, Махара, Качан з Зеленого, Сиша, Свинарь димитрівський… Навіть Ларочкін, вишуканий, зухвалий Ларочкін, котрого в дев’ятнадцять років знало півміста, вся шевченківська юна шпана, а неформал-Шмигельський дотепер називає «молодьожним лідєром», і той здав. «Какой умєр? Конем на Токмачці, – повідав якось про нього Пашку Островський. – У п’ятій бригаді». «Кінь» – це щось типу «шниря», малошанована персона, подай-принеси.

Найсвіжіший крах – Супа. Ще недавно казав він Пашкові в чотирнадцятиповерхівці, де вони випивали, і Супа заставляв Толю Убийвовка стрибати з балкона, якісь гроші той йому заборгував, майже осудливо казав Супа, наче про якусь ваду: «Ти, Пашок, не зможеш чоловіка зарізать. По очах бачу». Тоді Пашок таки добряче злякався за Убийвовка. Місяць, як Супа вийшов в черговий раз з тюрми, і вже видно, що це не той Супа. Двох передніх зубів уже немає – Клим вибив. «Комісар! Сходи за бутилкою», – покрикує на нього Клим. «Комісар» – бо в Супи ще залишилась пристрасть до шкіряних піджаків, але від колишньої зухвалості залишилась тінь.

«Цікаво, а ти зміг би когось убити? – знов перескакує на свою персону Пашок. – Щоб хтось цикнув зубом під якоюсь смердючою пивною: «Там пацан – нє балуйся. Жалко, шо размєнялі», – і сам потім або сів, зарубавши по п’янці когось «за базар», або перекинувся від паленої «катанки» чи передозу?» Ні. Навіть думати про такі речі не хочеться. Але якщо б зайшлося про щось дуже серйозне, честь, наприклад, відстоювати в безвиході, в тюрмі, не дай Боже, чи ще десь, коли питання руба, або-або, – то хто його знає, як би тоді воно обернулось. «Хто зна», – думає Пашок.

Сам Супа свого часу Пашка не зарізав. Хоча міг.

16

Холодний кінчик ножа впирався під підборіддя. Пашок з тоскою згадав безтурботність ситуації, яка була ще за мить до цього і в існування якої він тепер і сам не вірив.

«Оце попав! – майнуло в засліпленій раптовим спалахом страху свідомості. – Хто це? Що йому треба?» Ніж тим часом все більше піддівав щелепу, боляче впинаючись у шкіру.

За мить перед тим він стояв з дворовими хлопцями біля арки, що з’єднує їхній будинок з сусіднім, і балакав ні про що. Мирні хлопці, домашні. Предмети в безшелесній, позолоченій липневій ночі вклякали, оторочені пухнастим світлом і чорними тінями, і були схожі на театральні декорації.

І ось – цей ніж під горлом.

Під наростаючим тиском леза Павло повільно піднімав підборіддя, стаючи вже ледь не навшпиньки, і думав, що так тривати довго не зможе. Ще трохи, й ніж випірне під піднебінням.

Виріс цей клятий ніж із сигарети. З рухомої жарко-малинової цятки, що швидко пливла вздовж будинку в напрямку арки. Придивившись, Пашок розгледів при цятці джинси і, як йому здалось, тільняшку. Над тільняшкою з темноти біліли не то сивини, не то блондинистий «йоржик». Пашку однак яка різниця? Йому закурить.

– Іди візьми! – не зупиняючись, навіть не повертаючи голови, недбало кинув через плече білоголовий і, збивши в пітьму сніп іскор з папіроси, пірнув в чорноту підворіття.

Холодний клубок ворухнувся в Пашка під здухвиною, а в ногах з’явилась обм’яклість. Це був виклик, зухвалий і безпричинний, і Павлові враз менш за все захотілося йти в ту відьомську непроглядність, що зімкнулась за незнайомцем. Але, якусь мить повагавшись, він рушив вслід і…

Лезо, сухо клацнувши, вилетіло з кулака незнайомця, іншою рукою він цупко схопив і притягнув Пашка на себе.

– Ну шо, тобі сігарету?

Білоголовий, Пашок бачив пори на його вилиці, фіолетово-стальній у відблиску дальнього ліхтаря, був, здається, відмороженим на всю голову. Він підіймав лезо «викидухи» все вище.

– Ну так шо, хтось хотів закурить?

Становище було безвихідним. Ніщо не заважало цьому харцизу, якого Пашок все ніяк не міг розгледіть, легким порухом леза перерізати Павлові горло, він був володарем ситуації, що хоче, те й зробить, а Пашок може тільки підніматися навшпиньки, глупо звісивши руки й не вірячи, що це відбувається саме з ним.

З ним, а не із зеленоярівським малоліткою, котрого Пиріжок, зачепившись в «Біді» й догнавши в Пашковому дворі, порізав позаминулої осені – наче б не сильно, а далі зупинки не дійшов, там реанімація його й завантажила. З ним, а не зі Жмелем, котрого вдарив ножем похмурий Вітя з дев’ятиповерхівки, ще й прокрутив в рані для певності. Жміль, лежачи на лавці в дворі, затикав дірку майкою, поки «швидка» приїхала. Ледве встигли.

Пашок знав багато таких історій, і всі вони, злипшись в один кім’ях, миттєво прокрутилися в голові.

– Так хтось хотів закурить, я спрашую?

«Оце попадалово! – відчуваючи впритул чуже дихання і гостряк, гарячково думав Павло. – Оце…»

Різко мотнувши головою, він щосили шарпнувся назад. Тоненька футболка тріснула, і хоча харциз ще утримував в п’ятірні рвані бинди, між Павлом і ним утворився спасенний простір. Зверху вниз Пашок вдарив по руці нападника і, ще раз щосили шарпнувшись назад, футболка знов тріснула, – вирвався, обірваний і очманілий, визадковуючи, вивалюючись з ошкіреної ножем чорної пройми арки.

– А…а… е-шо з тобою? – здавлено пробелькотів хтось із хлопців, коли Павло вийшов на жовтий круг під ліхтар. Біле шмаття, що звисло з нього, як кожура з недочищеного банана, ледь ворухнулося.

Павло ще сам не прийшов до тями, відчуваючи лишень, як серце калатає на все тіло і підкочується під язик. На ходу, сковтуючи слину, Пашок описав пригоду в арці і вже за рогом, в безлюдному дворі, де біля сміттєвих баків шаруділи коти та відполіровані штахети ближньої лавочки сріблилися проти місяця, гарячково застугоніла йому у скронях думка – що робити? Розбити лавку на штахети? З виноградника понависмикувати арматури? Що? Колю Чик-Чирика ось недавно побили у них у дворі палками, руку зламали, а цей харциз чим кращий – проти лома нема прийома, хай він навіть і з ножем, цей козел.

Пашок щось гарячково планував і сам не вірив у здійснення планів. Ех, сюди б зараз Толю Кришталя, Козака з Махарою, на крайняк того ж Женю Островського – Пашок, уривисто дихаючи, крутив головою, не знаючи, що вдіяти.

Надто кроткі були з ним напарники, та й сам він, треба визнати, від твердого ікла «викидняка», а особливо – від ще твердішої зухвалості того типа, – і розгубився, і злякався.

І тут з-за рогу знову вийшов той, у тільняшці, тепер уже було добре видно, що то тільняшка. Він повільно підходив до них, тінь пливла по стіні, і, зупинившись за пару метрів, якийсь час мовчки дивився, набичившись. Ліхтар опинився в нього за спиною, і обличчя знову було не розгледіти. Середнього зросту, міцний. Коротко стрижений.

– Ну так шо, комсомольці? Кому тут ще папірос? – пачка глухо шльопнулась їм під ноги. З острахом вони дивились на нього, але все ж не відходили.

Ніж клацнув сухо, як і раніше, й холодно блиснуло лезо. Пашок на мить знову відчув удушливу непродихність страху, але тільки на мить. Це вже не те, що в арці. Так, вони, четверо кроликів, позадкували сторожко перед ним одним, достобіса затятим нічним відчайдухом, в цьому була ганьба, що саднила більше, ніж страх, але й він, баклан сивоглавий, бездоганно зігравши першу дію дурної, ним же й зрежисованої вистави, відчувши чужу слабину, почав збиватися на фальш і понтуватися, клацаючи ножичком, а цього робити не слід, – думав Пашок, – дістав «месера», так ріж, раз ти такий матьорий каторжанин, думав Пашок. – Тебе, альбіноса, не побили, але й ти вже нічого більше не зробиш.

Білоголовий ще пару разів клацнув ножиком і, відійшовши до сусіднього під’їзду, де самотньо покурювала Жаба, – Павло її ще раніше запримітив, старіюча блядь з ротом до вух, звідки й кличка, – щось притишено заговорив до неї.

– …Та ета малалєткі! – вчувся уривок зневажливо-примирливого Жабиного пирску. – Знайшов з ким…

Сука Жаба, знайшла малоліток…

За мить харциз, прихопивши з собою ротату леді, розчинився між оторочених місячним і ліхтарним світлом нічних лаштунків.

17

Сором і цікавість – два відчуття міцно засіли в Павлові після нічної пригоди. Потім сором притлумився, а зацікавленість – хто ж то такий був? – залишилась.

Втім, час ішов, а підходящих кандидатур на роль того зухвальця в мікрорайонському житті не проступало.

Вже проти глибокої осені, стоячи в пивній і за звичкою розглядаючи відвідувачів, Пашок наштрикнувся поглядом на незвичного чоловіка років тридцяти п’яти. Раніше його він не бачив в Орєха ніколи, це точно.

Коричнева шкіряна куртка підкреслювала акуратну міць незнайомцевої фігури, а важким підборіддям, що завершувало його видовжену, з бандитськи запалими щоками голову, водив він уповільнено й гордовито. Принц крові.

Чимось він нагадував Джека Лондона, чиє фото Пашок ще класі в п’ятому знайшов в якомусь журналі під час збору макулатури і потепер шкодує викинути. Аристократичний вигляд незнайомця, що явно вирізнявся з пивного загалу, завершували сиві, з-під дорогої ондатрової шапки, скроні, хоч і не такі неприродно білі, як здалось Павлові колись вночі, а все ж незвичні на молодому загалом обличчі.

«Він!» – шкірою Павло відчув, що давня зустріч була саме з цією людиною і ні з ким більше. Той нічний жиганисько стояв від Павла через кілька столів, можна навіть банкою влучити, і стримано покивував, слухаючи якогось мужика в чорній шубі. Про банку, однак, думки не було, Пашок давно і майже безболісно прийняв ту, сивоскронного, перемогу й мовчки ковтнув її, не признаючись навіть самому собі в боягузтві, але все ж визнаючи власну слабшість. Куди тут діватися. Хай.

Конец бесплатного ознакомительного фрагмента.