Кляса

Коли Пашок піднімався в майстерню між двома особістами з першого відділу, молодший – попереду, старший – ззаду, сходи тремтіли, як завжди.

7

А все та безпонтова гравюра, яку Пашок вирізав на пофарбованій тушшю дерев’яній плашці і навіть не думав ховати на прохідній, – що, дощечки їм шкода?

Схожу він бачив у Єгора над холодильником, тож вирішив трохи прикрасити і батьківську кухню. Кухня в них ще та, чого варта допотопна газова плитка і подарований Солодськими, коли переїздили на іншу квартиру, пенал в облущеній білій фарбі. Пашок згорав колись від сорому навіть перед наркошами – це звідтоді залишилась невідчищена миска. Однак йому ще самовпевнено здавалось, що це можливо – прикрасити щось в батьківській хаті.

«Разбєрьомся, – сказали в першому відділі, куди Пашок перемістився з прохідної, затриманий тьоткою-«вохрівкою». – Може, ти їх на продаж штампуєш?»

І закрили дощечку – довгі сосни на тлі звихреного неба – в сейф.

Наступного дня особісти вже з самого ранку були в майстерні. Павло встиг звечора попередити колег про свою халепу і ймовірний шмон, тож все, що могло викликати особістські питання, було сховане – так, дріб’язок, але від гріха подалі.

Наприклад, майже готова електрогітара, яку, потрушуючи дрібними, наче в пуделя, кучериками, місяцями майстрував Ігор-бригадир. Він завжди, коли немає роботи, щось майструє. Страдакайстер – так його Павло і прозвав, фірма така гітарна єсть. Ідеалом в цій справі для Ігоря є Жоржик, знаний гітарний майстер, до якого музиканти записуються в чергу, а дружина літає в Ленінград робити собі зачіски.

Пашок підсміюється з Ігоревої хазяйновитості. Тягти, як Плюшкін, всякі дощечки додому, щоб потім ліпити з них кухонний гарнітур, Пашку видається скучним. Та в нього і не вийде. Дядь Валік Карпов підсміюється теж. По-кацапськи вилицюватий Карпов гітар не робить. Він сидить в заваленому підрамниками і засохлими палітрами кутку під гіпсовим носом і пише на дозвіллі картини. Він пише їх з уяви, поступово розквецюючи видавлені з усіх туб барви в один помийно-сірий колір. Коли в Карпова немає натхнення, від куняє, підставивши рожевувату лисину під величезну лампу в сріблистому абажурі. «Хє-хє», – каже він прокинувшись і, голосно втягнувши куточком рота повітря – «іфшль», – човпе в передбанник курити.

– Хє-хє! – сказав Карпов і особістам. – «Архіпелаг ГУЛАГ» у мєня дома лєжит.

Гарний настрій був у всіх, не тільки в Карпова, що встиг поховати свої геніальні твори – не кожного ж дня приходять в майстерню люди з першого відділу.

– Треба буде – і дома подивимось, – суворо відрубав старший, схожий на кіношного слюсаря-путіловця, покликаного революцією на службу в губернський ЧК. Другий, молодший, порпався в Ігоревому столі. Робив він це мовчки, запустивши допитливу нижню губку за верхню.

З гебістами Павло справу мав вперше. З мусорами, з тими так, мав, хоч і зовсім нечасто. Пашок прекрасно пам’ятає, як тьмяно зблискував ствол незнайомцевого «макарова» в дворі навпроти Жовтневого райвідділу, а потім, коли вже перестали бити, сяяв носок міліцейського чобота біля його голови, ловлячи світло чи то ліхтаря, чи осіннього місяця. Зла на мусорів Павло не тримає – не попадайся, не будеш мати неприємності. Гебісти ж – зовсім інша річ. Таємнича і навіть зловісна, як випливало з давніх розмов батька, або з радіоголосів, що їх батько слухає вечорами. «Включив Галич якийсь електроприлад вдома, в Парижі, і його тут же чисто випадково й убило, – тремтів він губами. – А з нашими – так взагалі… Братам Гориням даже в лагері, кажуть, щось в їжу підмішують. Сволота…» Якщо ж вірити фільмам, то це мужні люди, шляхетні і небагатослівні.

– Так, а в связі з чим це визвано? – Ніна згорала від цікавості – Павло її ні про що не попереджував. Вона відчувала якийсь зв’язок між нежданим візитом і Павлом і раз у раз поколювала його злорадною голочкою швидких очей. Особісти промовчали і продовжували переглядати речі.

Один карячився над карпівськими завалами, а молодший нишпорив в столі Страдакайстера, раз у раз виглядаючи з-під столу – контролював.

– У нас ващє-то щас гласность, – ніби згадавши, ображено озвався з кутка Карпов. – Он і Токарєв співає: «Да штоб ти бил здоров, Міхал Сєргєіч Горбачов…»

– Так, ти поговорі там, поговорі, зєльонояровскій… Щас ми у тєбя в углу поглядім…

Знають навіть, що Карпуха з Зеленого, он як. Це ж їх – і того, «путіловця», і молодшого, лисуватого, мали на увазі дядьки, перемовляючись про «хлопців» в дідовій «великій» хаті, де висіли портрети родичів, і повітря видавалося синюватим. Їх мав на увазі батько, з року в рік озираючись навкруг і притуляючи багатозначно палець до рота – «не балтай». Ті, з «контори», невидимі, були присутні за стінами й стелями, куди показував батько, і за батьківським плечем були, теж незримі. Майже монстри. Потвори. В такі миті Павло зневажав батькову зацькованість, чорноту під очима і навіть вічно запущену під майку, вкляклу на хворій підшлунковій батькову руку – божевілля якесь.

Ці двоє, що відразу почали нишпорити по підрях, виглядали звичайнісінькими людьми. «Дєдушка» навіть видався Пашкові симпатичним. Але на душі було неспокійно.

– Так, це чий стіл? – молодший особіст перейшов до наступного столу.

– Мій, – відповів спокійно Павло, холодіючи й дерев’яніючи м’язами. Йому Страдакайстер теж все встиг переховати, але зошит, зошит! «Твою, дурака, маму!»

– Значить, іспользуя заводські матєрьяли, робим всякі подє-є-єлки… – з карпівського кутка долинало монотонне бурчання. – І в рабочєє врє-є-ємя… – дід-путіловець тримав недоховану Карповим картину.

Павло, дивлячись на дядьваліківські творіння, завжди з трудом стримує посмішку. Єгор, під час візиту додому до Карпова, не стримався, до того ж мав необережність не розпізнати Єсеніна на портреті, і Карпов їх вигнав – «р-рог!» Нахабні візитери ще довго реготали, йдучи вздовж трамвайної колії і зриваючи на ходу запилені зеленоярівські абрикоси. Ну, не Піросмані Карпуха, і що тут поробиш? Це скоріш параноя.

«Іди вже, чамор притрушений, шпигунів лови», – думав зло Пашок про «путіловця», котрий навіть не посміхнувся на карповське мальовидло. Незвані візитери, однак, нікуди не поспішали і сантиметр за сантиметром промацували все в майстерні. Навіть Нінині викройки і старі журнали «Польша» перегортали – а раптом там секретний план якийсь, як сказав «путіловець». «Он прєдлагал мнє дєньгі і жемчуга стакан, шоб я єму развєдал сєкрєтнава завода план», – співав колись в отроцтві Женя Островський, смішно потрясаючи тілесами. Пригадалось. У Пашковому зошиті секретних планів немає. Є гірше. І вони, суки, зошита не пропустять.

Там, під рудою обкладинкою, пропаленою цигаркою – вірші. Про них не знає жодна жива душа. Ніхто. В його колі віршування сприймається як щось стидне, як онанізм, наприклад. Коли Павло уявляє, що хтось довідається про його нахили, в нього обов’язково гарячішають вуха. Через те й Ігоря не наважився просити, щоб переховав. Та й віршами це назвати важко. Пашок вже про них майже забув, жаліючи, однак, викинути.

«Йоб твою мать!» – подумки повторював Пашок. Гарячково пригадуючи найпотаємніші рядки, він, холодіючи ще більше, раптом згадав…

Там, між сторінок, лежав ще й складений вчетверо окремий аркуш. Його Павло вкинув в зошит в останній момент, несучи писанину з дому на роботу – вдома в нього так і немає власного безпечного закутка, куди б не добрались сторонні очі. На аркушику – теж вірш. Єдиний, написаний по-українському. Він Пашку не подобається ще більше, ніж ті, псевдо-вуркаганські. Щось там про погану владу, Шевченко згадується і «старі іржаві пута, кайда…» – ні, ні, це як сон якийсь, – Павлу стало аж гаряче, – ох, до чого ж, блять, ніяково. Не страшно, а саме ніяково. Хоч і страшно теж – проблем потім може підвалити неміряно. Поц! Взять і самороздягнутися перед усією їхньою братією і Зіною Гнатівною на додачу. Тепер маєш.

Особіст, пошаривши в ніші столу, випростався вже із зошитом в руках. Павло загальмовано споглядав, відчуваючи лише, як гупає серце.

– Інтєрєсно… – відірвавшись від гортання сторінок, лисуватий пильно зиркнув на Пашка спідлоба. – Інтєрєсно…

Він знову уткнувся в читання, гортаючи сторінки, і раптом, закривши зошит, різко підступив до Пашка:

– А ти не наркоман часом?

«Це він, пес, мабуть, до згадки про мак дійшов», – майже байдуже подумав Павло. Ацетон, що ним в цеху розводять фарбу, він носив хлопцям за забор пару разів, це так, Жені Островському носив, ацетону в цеху хоч залийся, тільки сам Павло не колеться. Згадав у віршику щось там про мак – то й що? Знайшли наркомана. Там інше в зошиті є, інше…

– Ану покажи вєни! – вправним рухом особіст вже розстібав рукав Пашкового халата. Запала тиша, кругла, як сріблистий абажур карповської лампи. Всі очі вп’ялися в Пашка. Ніна, визираючи із-за плеча особіста, збуджено покусувала губи, покривлені зловтішною посмішкою.

Потім на стіл із зошита, знову взятого особістом, випав невеличкий, складений вчетверо аркуш…

8

Тиждень Пашок ходив до першого відділу. Через стіл, де завжди чомусь горіла лампа, він вдивлявся в Самсоненка – того, молодшого особіста, котрий виявився старшим за званням і вів «справу».

– Дєло очєнь сєрйозноє, – сказав Самсоненко на початку. – Оч-чєнь…

Він тримався суворо і багатозначно, але його зелені котячі очі мимоволі світилися неприхованою хлоп’ячою радістю. Удача привалила капітану Самсоненку – чи хто він там, – відчувалось. Не якісь рутинні вивози-виноси «за територію», а – «стіхі». По-лі-ти-ка.

Ніколи ще Павло так глупо не попадався. Він взагалі ніколи не попадався. Він не тато, щоб із селюцькою наївністю писати якісь листи-протести «проти русифікації» до обласного КДБ, а потім, вилетівши з посади старшого майстра в училищі, потім ще звідкись, гарячково позбавлятися від крамоли – Пашок дотепер пам’ятає вуглуваті мішки, повні старих книг з жовтими сторінками, що їх, на прохання вчергове наляканого батька, викидає дід Ісак в сміттєвозку на Чарівному посьолку, – і все життя труситися й оглядатись, і заявлять, напівзлякано-напівгордовито: «Мене тягали…» Це в них як пароль такий – «мене тягали», в тих поодиноких персонажів з Шевченками на лацканах, що, збурюючи уяву маленького екстреміста, з’являлись у них вдома і, як дядько Шовкун, накривши капелюхом телефонний апарат – «комітет не спить», – вели втаємничені крамольні розмови. Тягали, а толку? Прокукурікати, як півник, та й захрипнуть, Пашкові не хочеться. Навіть капітан Зінкін його не вгриз.

– Кто сдєлал ето? – погрозливо спитав капітан у виструнченого особового складу, киваючи вбік політичної карти світу – ще й року тоді Пашок не прослужив.

На карті, в «ленкімнаті», хтось звечора заштрихував олівцем територію УРСР, виділивши її з рожевого рядна Радянського Союзу, і вайлуватий кацап Зінкін враз перемінився.

– Ми в палітатдєлє пагаварім с етім гєополітіком сраним, с етім аб’явівшимся сєпаратістам, – широке зінкінське гузно і ноги «іксом» не вселяли відчуття справжньої небезпеки, але змокрілий чубчик налипав до рожевенького лоба незвично грізно. – Ну?! Атвічайтє!!!

Пронесло. За допомогою гумки-«стерки» Україну було повернуто в рожеву, як зінкінська фізіономія, державно-політичну єдність, і все потроху вляглось. Як Зінкін не лютувався і не впивався поглядом в Пашка – він-то здогадувався, чия то робота.

Так то був капітан Зінкін, друга особа в частині, заступник командира, поважний і здоровий, як вантажівка. А тут якесь чмо плішиве, якого на заводі під лупу не видно, Самсоненко цей, що заліз копитом у душу і хвицяє там, відстовбурчуючи свою допитливу акуратну нижню губку: «Влип, влип ти по-настоящому, парінь!» Чмо.

Втихла справа так же негадано, як почалася. Видно, зверху дали відмашку, і Самсоненко, довірливо перехилившись через стіл, Павло бачив малинову павутинку лопнутих судин на його щоках, проворкував:

– Ми вирішили не давати ходу цій історії. Я наполіг. – На самсонівських вухах, підсвічені лампою, світились волосинки. – Хоч, канєшно, можна було і з комсомолу полетіти, і взагалі…

«Х’от, благодійники», – підсміхнувся тоді Пашок незримо. Свій комсомольський квиток він ще в частині виправ разом з парадкою, навіть фотокартка циганкуватого патлатого персонажа, доармійського Пашка, напіввідклеїлась. А недавно Павло з комсомолу взагалі вийшов. І Сашко Цегельник, столяр, вийшов. Навіть електрик Вова Фаза, слаборозвинутий хлоп з приміської Матвіївки, й той вийшов. Часи не ті, ось в чому справа, а не в благодійності вашій. Шмигельський навіть ширку варить на роботі, в дальньому закутку, і ходить на роботу зі значком-тризубом на светрі, їх Пашок зі Львова привіз цілу пригорщу. Муляр Ковбаса повісив на дверях «битовки» плакат, з якого невеселий Шевченко тицяє пальцем – «Чи твої діти розмовляють моєю мовою?» Раніше це б не схвалили. Та і в «Каруселі», куди Шмигельський долучив і Пашка, мабуть, не всі б люди сподобались Самсону. «Неформали», – якось пояснив їх Шмигельський і притупнув імпортними оранжевими кедами. «Ето протєст!» – різко підстрибнув він, маючи на увазі чи то незвичний колір кедів, чи власну неформальність. Накурившись або вмазавшись на роботі, Шмигельський сідає за мольберт і вихлюпує свої марення. «Самотність» – назвав Шмигло останнє нарковидиво. Мазанина, але цікава, з карповською не зрівняти.

– А стіхі у тєбя інтєрєсниє, – сказав вкрадливий Самсоненко наостанок. – Спєцифічєскіє, но інтєрєсниє. Піши, развівайса.

«Міняються, міняються часи, – думав Пашок, дивлячись на Самсона. – І те, що ти, нишпорка, мене не зайняв, краще тому підтвердження. А з віршами ми якось і без тебе розберемось».

Незмінною лишається хіба хатня обстановка. Гравюра, яку Пашку розхотілося вішать, валяється на подарованім Солодськими, батьківськими приятелями, пеналі в облущеній білій фарбі. «Саратов» теж на місці.

«Шо ти понімаєш, він ні разу не зламався! – сказав батько на останню Павлову пропозицію про новий холодильник. – Це воєнний завод, по авіаційній технології роблено». Самотнє громаддя серванта, більш-менш пристойної речі у хаті, ще більше підкреслює убогість тутешнього інтер’єру. Тоска.

Павло не дуже любить згадувати своє отроцтво, була і в ньому якась тиха нудьга, але стосунки з батьками були іншими. Тепер Павлу з батьками складно. В нього все нутро завмирає, аж вени, здається, кам’яніють на шиї, коли батько, ставши в дверях Павлової кімнати, починає кричати, аж тіпається. Єдине, чого Павло тоді хоче, це щоб батько скоріше вмовк, але він кричить довго й надривно. Мати іноді теж долучається, зло проговорюючи свій монолог. Потім вже з батьківської кімнати долинають обурені вигуки, а Пашок лежить на дивані, уставившись в стелю. Він, звісно, винуватий.

Він завжди лежить довго. Думки обсновують його, одна безпросвітніша іншої, і тоді йому здається, що час начеб зупиняється, а повітря довкола теж загусає, в’язне настільки, що його можна різати ножем, як масло. Те в’язке довкілля тримає Пашка і не дає нікуди вирватися. Так йому здається. «Хто там трусе? Хто там трусе?! – долинає з балкона Зінин голос, що якраз сама ж витрушує якусь лаху. – Трусе воно там!» – і Пашку навіть нiколиться посміхнутися. А ще буває відчуття, що від повсякчасних скнінь нутрощі пересихають і затягуються сухою кіркою. Дивне відчуття.

Зошит з віршами Павло спалив на цехових задвірках, біля ящика з битим склом, куди «стєкольщік» Толя Молдаван викидав обрізки. Так – то й так. Хай інші пишуть. Більше року від одної згадки про віршування йому аж піднуджувало. Як отруївся. Самсоненко ще й не віддавав зразу зошита, запеняв, що, мовляв, донька взяла почитати. Цікаво, в якому вона званні?

Грьобаний клоп! – Пашок трохи скулюється, згадуючи особіста. – Що він від нього, Павла, хотів? Такі думки, як в тому віршикові, були в Пашка якщо не в першому, то в третьому класі, точно. «Ти маленька українка, а він – дурний німець», – мовчки притискував нігтем речення в дитячому оповіданні Яновського батько і, так же мовчки, повертав книжечку Павлу. «Ти маленький українець…» Атож…

Якби ще в армії спеціальні суворі люди з пильним поглядом раптом задумали заглянути, наприклад, в усі черепні коробки «лічнава састава», то з його дурної, коротко на той час стриженої голови вони б витягли двома пальцями за кінчик, торжествуючи і ледь гидуючи, багато чого, їм цікавого. Але на спеціальних Пашок не наривався. Білобровому ж, бадьоренькому лейтенанту Мискову, коли б він на політзаняттях навіть відклав указку і, осмикнувши кітель, вийшов із-за трибуни, все одно не побачити сутінки біднуватої, з липким від хвороб повітрям, квартири, де роками велись притишені розмови про «хлопців», а в кутку ще дволампова «Естонія» з нашорошеним батьком при ній, зеленим оком по-кошачому світиться з темряви. І Самсону не побачити.

Павлу соромно за віршики, за свій прокол, знічев’я за нього згадавши, він навіть може стишити ходу посеред вулиці, щелепи йому зводить аж – так соромно, але за потаємні думки – ні. Гонорово навіть. Та й по всьому видно, виходить воно останнім часом не по-самсоненківськи у світі. Не зовсім по Пашковому, але й зовсім не по-самсоненківськи. Варто ввімкнути телевізор або почитати газети, особливо ті, що він привозив з Галичини, а тепер кладе їм в поштову скриньку поштарка – хтось їх для Пашка передплатив. Ну і з’їздити на площу Октябрьську, в центр.

Віталік Комашко казав, що у п’ятницю буде на площі якийсь мітинг, чи що, згадує Пашок. Там часто якісь акції. А сьогодні що за день? Точно, п’ятниця. Можна було б і з’їздити, невпевнено думає Пашок, обводячи поглядом грильбарівські столики. Хто зна тільки, як день складеться?

9

– Тєпєрь нам ста-а-алі мали

Тваі патьо-о-о-ортиє джинси…

Бенівський хриплуватий голос і звуки гітари долинають з глибини розімлілої на сонці зелені, з «тайги».

– Гуд-бай, Амєріка, гуд…

Ла-ла ла-ла, ла-ла ла-ла…

Вазьмі банджо, сиграй мнє на пращаньє…

Павло вже навіть бачить Бенову виголену під бритву, аж білу, маківку («у мєня на жопє мєньше шрамов», – казав хтось) і ще голови, ще – Пітома, Шестопал… Єгор, вроді. Хоча ні, здалося здаля.

– Ого, тут у вас цілий сарафан, – каже Павло зраділо, протискуючись до гурту. – А я в Орєха виморожую.

– Та пішов він нахуй, той Орєх, – каже Малий, звично й без особливого зла. Братва шанує орєхівський центнер з чимось, сила є сила, але між собою оцінює Орєха критично. Дехто навіть закидає йому зв’язок з мусорами. – Йомкості ніколи не миє, коз-зел, – продовжує Малий. – І пиво вчорашнє…

– Да, не було завоза, – діловито погоджується Шестопал, тиснучи Павлові руку. – Привіт, Пашок! – Шестопалик спритно ріже помідор на газеті і хлюпає в стакан щось каламутно-біле. – На от, лучче хапони, бо за цими чайками нічо й не останеться.

Шестик, компактний, в спортивному костюмі, виглядає абсолютно тверезим, тільки очі полискують вологим зблиском. Крім нього й Бена, що стиха теребить струни, навколо імпровізованого стола-газети розташувались колом Дробот-Малий, Бацик і Пітома. Малий, сміючись, розповідає якусь історію. Шестиківська Віта, зрозуміло, теж тут, хоч краще б її не було. Вилицювата, нечупарна Віта викликає в Пашка затаєну відразу й відчуття присутності при чомусь непристойному. Як і її квартира, де, кинувши дружину, живе нині Шестопал і де на проваленому дивані і засмальцьованих матрацах по кутках товчуться всілякі типажі. «Хілтон», – так називає ту шуршу Бен, – «Хілтон» п’ятизірковий…»

– Канєшно, чайки. А єслі оно хуєвастєнько… – каже Віта, мрійливо ошкіряючись. Пашка пересмикує від того «…астєнько», наче б Віта кинула йому в гранчак якогось пуголовка. «Астєнько», мать твою…» Пашок стискає стакан.

Від привселюдної бенівської гітари Пашку, правда, теж незатишно – навіщо приваблювати зайву увагу? І чим? Гітарою – ще сорочку зав’язати вузлом на пупі і гребінець в задню кишеню штанів, щоб пластмасова ручка тирчала й полискувала.

– …Корочє, довго він так валявся. Приїхали мусора, глянули – труп. Куди його у витрик? – продовжує Малий перервану історію. – Документів, ясний хуй, немає, шоб же ж додому сообщіть…

– Так, а жена?

– А вона якраз кудись поїхала по путьовці. Та і шо – жена?..

Обпікши гортань пекучою рідиною, люмпен-естет похапцем жує помідор, тамуючи судому, що зводить його від щелеп до шлунку. Так завжди у Павла буває з самогоном, він його не любить, особливо такий, спроворений на продаж невідомою бабою Катьою чи якоюсь Качянячою Гольовкою, смердючий і з металевим присмаком, – і неуважливо дослухається до голосів. Хоча ні, після недавнього нічного візиту на Зелений, до баби Каті шлях тепер заказано, згадує Пашок. Бен тоді, аби не платити, розіграв із себе мусора, замість міліцейського посвідчення тичучи під ніс самогонниці червону пачку «Прими». Сина баби Каті це не переконало, й він біг до кінця двору, розмахуючи сокирою. Там вони його й побили – у Бена вибуховий темперамент і успішна боксерська юність.

– Короче, прокидається він від холоду, – продовжує Малий. – Глядь – а він голий. Пол якийсь холодний, кафелем викладений, свєт єлі блимає…

– Так а шо він, не чуствував, коли його роздівали?

– Тю, Бацик, а ти, п’яний вдрободан, шо-небудь чуствуєш?

– Та не отвлєкайся, Малий, на цю Бацилу, розказуй давай, – Шестик в компанії як би за головного. Спортивний костюм на ньому з кожним разом все більш м’ятий і невипраний, під очима в Шестопалика мішки, які Павло спочатку не розгледів. З перепою Шестопал, він вчора теж в «Біді» був. Там вони, до речі, колись і познайомились – п’яні Козак з Пашком трохи не забрали в Шестика і ще в когось дві пляшки шампанського, але після того в них не було жодного конфлікту. Шестопал виявився на рідкість порядним пацаном. Він віддасть останнє, він справедливий, Шестопал.

– …І шось йому тісно лежать, понял. Повертається він направо… – Малий робить багатозначні павзи, нагнітаючи цікавість, – а там жмурик. Наліво – тоже жмур. Короче – його замість витрика в морг привезли… – останні слова Малого тонуть в сміхові і захоплених вигуках. – …В морг, понял. Савочкін підривається, куди й хміль дівся – і починає гатить у двері. Сторож одкрив, глянув… – Малий знов робить павзу, – і скопитився тут же нахуй, без сознанки! А Савочкін через нього переступив і – додому! Голий, через весь город! Кар-раул!

Пашок чув цю історію з Маловим приятелем Савочкіним. Малий сам – ходяча історія. Восени, обкурившись макухи, Малий йшов додому і загрібав ногою листя, так і дійшов, а за ним слід – від Красної до Вагонки, кілометрів п’ять. А то в якогось неформала зідрав з куртки шпильку і ввіткнув в голову, дуже вже він Малому не сподобався. Пояснює свій гнів Малий неконкретно, зате лаконічно: «Гиддота туберкульозна!» І все тут.

– Загризи, загризи, Пашок. Чемергес ще той, петлюрівський. У Вальки брали, з четвертого «бе», – Шестопал дбайливо подає надгризену булочку і знов збирається хлюпнути в гранчак.

«Пумч-пемч», – по шляпки вгачує в розімлілу порожнечу цвяшки двох акордів Бен і відкладає гітару.

– Я прошу вибачення у сім’ї і з її дозволу наллю собі без черги, як музиканту, – витіювато закручує він. – Можна, сім’я?

– Та шо ти, Бен, понтуєсся. Пий, який базар – тільки ж людям підріж, – незлобиво каже Шестик.

– Сім’я… – наче на просвіт, крутить це слово Бен, сам ще як слід не призвичаївшись до нього, і виправдовується. – А шо, я по лагєрній привичці, хаваєм же разом, значить – сім’я. От у нас на общєм режимі, на Полтаві…

– Та давай, пий – стакан не задержуй! – вже нетерпляче, але весело озивається «сім’я». – Ти ж знаєш, за шо Гагаріна убили?

– За те, шо посуду задержував…

– Нє, Гагарін долітався, а Пушкін – дотриндівся… нгек-кге-ге…

– Кхга-га-га-га.

– Бить добру, сім’я, – стакан зблискує в Бена під акуратним вусом. – Дай Бог, не послідня. Ифш-шшш…

«Сім’я», «тайга» – Пашок скошує очі на Бена, – невже він не відчуває фальшу цієї псевдозеківської романтики, солодкавої до нудоти, як намальовані різнобарвними кульковими ручками на хустках-«марочках» троянди в колючому дроті? «Питал міня мусар, с-сука пазорная, – підгигикують Пашок з Єгором, чуючи магнітофонні схлипи якоїсь шансонної марухи. – А я атвічала, гор-р-рда і смєєла-а…» Порнографія. «Тайга» й «сім’я» виглядають чимось подібним. Втім, Бену так не здається.

Перед випадковими співпляшниками Бен, підпивши, може раптом задрати футболку і гордо виставити на показ розцяцьковану синіми візерунками, в трояндах і в мечах, спину:

– Слиш, дружище! Ти ще не знаєш, з ким ти, чувак, зв’язався!

Хоча, якщо відкинути всі ці понти, Бен справді міг би відповідати своїм «ходкам» – він таки сидів два рази, хоч і не довго, – своїм запалим щокам, чорним від триденної щетини, гарячим очам і акуратному, з ямочкою, підборіддю. Бен дійсно буває нестримно-зухвалим, аж темно-каре око закошується йому в сторону.

– Так, а шо там вчора в «Біді» случилось – може, я всього не помню? Всі тільки й бухтять – така бойня, така бойня…

– Та все нормально. Спочатку Клим набив кноцур одному пасажиру. А потім почалось рубалово направо й наліво, хуй проссиш, хто з ким. Короче, перебили весь кишлак.

– А помниш, той фуцин наглий? Усе кричав: «Я брат Магомета, я брат Магомета!» По носарю братва скинулась – пасажиру хватило. Аут. Уносітє.

– То мене вже не було, – ревниво докидає Пітома. При розмовах за бійки він завжди напружується, чиїсь успіхи на цьому поприщі сприймаючи мало не як власну образу. Пітома все ніяк не змириться з тим, що його час пройшов. Той час зостався хіба на фотографіях, як в альбомі у покійного Козакового брата, Пітоминого ровесника, з тонкими деревцями наївного мікрорайону, з такими ж наївними кльошами, патлами і комірами сорочок, викладених поверх піджаків. За мурами Токмачки зостався, де просидів Пітома не один рік, як добрий тато, гуртуючи довкола себе всіх мікрорайонських каторжан.

– Клим, Клим, – бурчить Пітома, – а хто його вчив руками махать, а? Уміли б вони шось…

– А хто, Віть, ти? – перепитує Пашок, лише для того, щоб потішити вражене пітоминське самолюбство, хміль вколисує Павла в округлі братські стосунки. Куди там тепер Пітомі до Клима, розуміє Пашок. Клим фантастичний боєць, ще крутіший, ніж його старший брат Кувалда, котрий міг перебити півзупинки, так, знічев’я, по дорозі додому на Зелений. Талант у них до бійки, в Клименчуків. В крові.

– Ну а хто?! – Пітомина брова суворо повзе вгору, а лоб береться грізно-здивованими брижами. – Я ж пєрвим на Токмачці начав рукопашним займаться, я, Пєца і Спартак-мелітопольський, ну. І штангу я начав тягать, причом з тої пацанви ніхто – як жопу не рвали, – не міг взять той вєс, шо я брав аж на бігом. Та шо ти! – стишуючи голос, бо його однак ніхто не слухає, Пітома довірливо схиляється над Пашком: – А од пола сто піісят раз, це як, а? А виход з силой на обі руки? А? – Пітома запитливо дивиться на Пашка, і його стомлені кавові очі світяться очікуванням захоплення. Пашок з розумінням покивує і перепитує щось для порядку, відчуваючи, як із недавно заковтнутого металевого кім’яха по всьому тілу розпускається квітка тепла, і голову починає паморочить настрій всесилля.

Старіє Пітома, старіє. «Це була скала, – відрубав колись Саня Прошка з Красної. – А тепер від нього лишилась половина». І хоча по високо напнутих, як в оперного співака, пітоминських грудях можна вгадати колишню міць, ту, пощезлу половину, вже ніхто й ніщо йому не доточить.

Прошка – серйозний Пашків приятель. Може, найсерйозніший. Він, в принципі, батуринський товариш, але через Сергія знає його і Пашок, років п’ять уже, мабуть, і за цей час у них склалися непогані стосунки. Прохор, як і Пітома, дворазовий токмачанин, а взагалі сидів Прошка три рази, його потужна спина атлета синя від татуювань. Можна було б з’їздити до Сані на Красну, Пашок завжди не проти з ним перетнутись, але зараз він вже трохи напідпитку. Їхати до Прохора додому треба тверезим. І, бажано, з якимсь ділом. Прошка таки направду серйозний хлоп.

Пашку вже хороше. Гайвороння всіх непевностей пурхнуло кудись врізнобіч, лишився тільки приятельський, затоплений сонцем світ. Так би і йти по ньому, пританцьовуючи, в пошуках пригод і удач, що тремтять десь ніздрями в передчутті невідворотного спіткання, Пашок знає.

Жерстяний «грибок» над трубою ближнього погреба сяє під сонцем. За «тайгою» сновигають люди, незлі й зрозумілі. Жовтіє пузатим боком пивовозка під грилем – сьогоднішній завіз. І обов’язково – обов’язково мусить майнуть у дворі довгонога фігурка, яку Пашок визирає крізь гілля, в нього завжди при її з’яві перехоплює дихання. Стакан знов доходить до Павла. Бр-р, яке ж воно поганюче, офль-фль-льф… Сік з помідора капає в спориш. Але стає все млосніше, все краще… По-південному компактні хмарки висять собі над головою, пливучи потроху. Хмарки пливуть, вітер ворушить кронами теплих кипарисів і лаврів на золотавій кручі, над гарячими, черствими будиночками, що біліють на тлі густого моря, імлаво розчиненого в небі. З підніжок трамвая білозубо сміються підлітки-негри і б’ють по м’ячу на пустирі, а в щілинах між плит старого патіо зеленіє трава…

Де це? А хтозна. В повітрі. В точності саме такого, може, й нема, але щось подібне є, і ми знаєм про його існування, – думає розімлілий Пашок. – Про нас там не здогадуються, точно не здогадуються, звідки? – але й ми є. Ми теж з фавел. З мафіозних усяких Січілій. З димних окраїн, околиць із стінами в розводах плісняви і натягнутими через вулицю, від вікна до вікна, шворками з мокрим ганчір’ям. З бандиткуватих Баїй, з нижнього міста. Пошарпані «Капітани піску» лежать десь у Пашка вдома, і штамп районної бібліотеки імені Шевченка синіє на їхніх сторінках.

Хоч і невидиме, синіє десь море і солоно дихає безмежжям. Наколка в Бена на тім’ї – «Прівєт от парікмахєра!» – синіє теж.

10

За кордоном Павло не був. Точніше, був, але в Польщі – що то за закордон? У справжньому закордонному світі був Хом’як. Він ловив рибу в Атлантиці і навіть був в Буенос-Айресі, це хоч і не Бразилія, про яку, начитавшись, так мріяв Пашок підлітком, а все ж. Кангасейро – Пашку й зараз подобається це слово, ніби йде состав по пампасах, чи що там в них, свистить вітер, і озброєний чоловік біжить, стрибаючи з вагона на вагон – кан-га-сей-ро!