Кляса

Зате, якщо знати українську й російську мови, як Пашок, неважко розуміти польську. В Кракові, куди він потрапив у складі делегації від «Каруселі», а батько до останнього не вірив, що пустять, Пашок навіть трохи посперечався з готельним слюсарем, огрядним мужиком, що згадав раптом про УПА і про вбиту «шьостру», тобто сестру. Пашок відповів в тому сенсі, що поляки теж убивали українців, чого вже там, а слюсар димив «Клубовими», мружився й не відповідав.

Ще краще знає мову київський дядько Федір, він навіть передплачує польську газету «Політика», він здавна має сантимент до поляків, трохи не з флотської служби, і Пашку врізався в пам’ять дядьків сюжет про те, як польські моряки билися в портовому кабаку з британськими: все починалося з того, що до англійців підходив гевал-поляк і – це був його коронний номер – різким рухом висмикував скатерть зі столу, не перекинувши при цьому жодного прибору. За мить скатертина опинялась на голові у когось із британців, а той, в свою чергу, тут же опинявся на підлозі після скуловоротного удару пшека. Все. Спалахувала буйна бійня, під час котрої, як підсміювався дядько, радянським матросам найважливішим було вчасно з кабака здиміти.

Нині за кордон дядю Федю не випускають, він, як сам каже, «невиїзний». Невиїзні й двоє інших дядьків, батькових братів, хоча їм часто приходять запрошення на міжнародні наукові конференції та симпозіуми. Всі троє – кандидати якихось наук, і всі троє, під час приїздів, намагаються виховувати Пашка, хоча це й пізно. «Треба вчиться, Павло», – це головний рефрен їхніх, тепер вже нечастих, розмов. «Шо ти – хочеш бути в статусі нетверезого люмпена? Чи все життя різати з пенопласта нєтлєнний образ?» – питають вони і спідлоба дивляться на Пашка. Ні, цього Пашок не хоче. Він, мабуть, хотів би бути схожим на дядьків, але для цього треба вчитися, ставати аспірантом, кандидатом чогось, а йому тоскнішає від однієї думки про ненависні точні науки, та й проблеми ґрунтів чи там атмосферних явищ йому безнадійно далекі. До того ж, добре бути інтелігентом у їхніх Києвах, а на мікрорайоні таким Пашок себе не уявляє. Тут інтелігенти якщо й трапляються, то зовсім не цікаві, як батько Ромки Руднєва чи Сафонов з третього під’їзду. Схиляються на під’їзді над шахматами та щось нудять про свої проектні бюро. Навіть роботяги є значно цікавіші, це Пашок на заводі «Моторобудівник» ще до армії засвоїв.

Саня Ніколаєв, наприклад, закінчив технікум і навіть заочно інститут, а працював плавильником в моторівській «літєйці». Там же робив і Пашок. Іронічний і розумний Саня був Пашку симпатичний. Особливо після того, як ливарник Лось підтримав введення військового стану в Польщі і зобов’язався з цього приводу виконати на 110% квартальний план – принаймні так було сказано в «молнії», з самого ранку вивішеній в цеху. «Нашо це йому?» – спитав у Сані спантеличений Пашок. «Тому, шо він дурак, – пояснив Саня. – Плюс штрейкбрехер». Саня – це не те, що дрімучий обрубник Іван Мажара чи, тим більше, парторг Бормаченко. Колись давно, кажуть, Саня організував в цеху справжній страйк, протест «по-італійськи», коли люди призупиняють роботу, залишаючись на робочих місцях.

Ще менше під кліше звичного роботяги підходив Сергій Батурин. Раз на тиждень Пашок зустрічався з ним у вечірній школі на Жилмасиві. Батурин сидів на задній парті, за спиною в Пашка і, блискаючи фіксами, хрипів всякі дотепи та відповіді на хитромудрі формули. Він їх вирішував швидше будь-яких відмінників, але руку ніколи не піднімав. Весь батуринський вигляд був не відмінницький – темні обводи довкола очей, незмінна «біломорина» над важким підборіддям, а в трикутнику розстебнутої сорочки синіла виколота троянда із встромленими мечами, що, все разом, наштовхувало спостережливу людину на певні висновки. Батурин відкрив для Пашка деякі невідомі речі, зокрема, й специфічну топографію Жилмасиву та околиць. Саме тоді Пашок зорієнтувався, що гастроном на Красній знаючими людьми зветься «Ресора», а якщо спуститись з гортопівського мосту і перейти за колії, на Калантировку, там є «Дереза», де теж можна взяти вина або горілки. Ці шевченківські ландшафти були густо заселені цікавою старшою братвою, такими, як Батурин, і зовсім літніми – під тридцятку, і багатьох з них Сергій знав.

Батурина теж люди знали. Зокрема, на «Стрілі», де грають не тільки на полі. На трибунах, ближче до аптеки, розташований «катран», місце, де грають в карти «під інтерес». Наприклад, кучерявий Пасик з Красної і його приятель Кисіль, котрий тоді ще був живий і в котрого пів-Шевчика ходило в боржниках. Сидів там і екс-боксер Яцик, схожий на Тайсона, про котрого в той час, зрозуміло, ніхто поняття не мав. Тепер про Тайсона знають всі, Пашок дивився кілька його боїв і знає, що це наймолодший чемпіон світу за всю історію професійного боксу. Тайсон зараз почав збавляти, а Яцик як сидів на катрані, так і сидить, підставивши могутній торс під жилмасивське сонце. Пашок зрідка там буває, його тягне на Жилмасив, де він, вважай, і народився – з роддому його привезли в жилмасивський барак, їхній дім на Чарівному посьолку був якраз на ремонті. Замість барака тепер музична школа – звуки «фоно» вплітаються в туркотіння горлиць, а в старій аптеці й запахи ще такі, як були з давніх-давен.

Осінь, коли Пашок прийшов у «вечірку», остаточно підвела риску під Пашковими зразковими часами. Ні, він не кинувся притьмом викрадати мопеди, як Антон чи Пєша Підставний, техніка його завжди цікавила мало. Навіть з Лєнкою з 14-«б» не став зв’язуваться, коли в підвалі, де іноді збирався дворовий гурт, трапилося щось схоже на груповий секс – бридко стало в останній момент. Просто йому якось враз здитиніли дворові хлопці, алейка і лавочка під липами, де вони збирались вечорами, курили, зрідка пили і першопрохідницьким, але вже впевненим матючком приміряли себе до світу. Всі вони ще вчилися – в школі, в училищі-«бурсі», але вчилися, тоді як він – працював.

Тоді він ще не побився зі своїм напарником Льошкою, але й сидіти в червоному кутку, де розташовувалися художники, й слухати розспіви цехового хору чи засідання профкому йому було нецікаво. Написавши «молнії», Пашок йшов до Сані Ніколаєва й у відблисках індукційних печей слухав підколки на адресу парторга Бормаченка, котрого Пашок подумки не раз усаджував на тачку, як робочі із «Солідарності», вивозячи неугодних начальників за заводський забор. Про це з недомовками писали навіть в газетах, що зранку підшивалися в червоному кутку усміхненою Свєтою-технологом. Разів два в тиждень Пашок стояв в парку Шевченка, в «стікляшці» – хіба не інтересно узнати, що недавно на «Моторі» начальника відстаючого цеху директор Омельченко, котрого всі називають «Вася», одматюкав за невиконаний план, закрив на ніч у своєму кабінеті, а в результаті інфаркт і винесений вранці труп. А, до прикладу, димитрівські брати Поляки, наголос на останньому складі, не побоялись почати війну зі всемогутнім зеленоярівським кланом Пронози-Чорта-Чарліка і навіть вийшли з неї переможцями.

В одночасся Пашок став старшим навіть за нахабноокого Скорика, котрий через свою гарненьку сестру знав купу зеленоярівської шпани і ходив гоголем і по району, і на танцях в парку Шевченка, де перед вели теж зеленоярівські. Серед них, малоліток, тоді модно було всюди з’являтися з нунчаками, двома короткими палицями, з’єднаними на манір ціпа, Ларочкін так ходив, а в бійці хапати супротивника обіруч за барки і бити головою в обличчя. Сьозя таким ударом вищербив Васьці-музиканту два передніх зуба.

Пашок не любив Скорика і заздрив його «ЮсТопу» – джинсовому костюму. Хто його ще в дворі не любив, так це Женя Островський. Може, це їх обох і зблизило. А ще те, що Жені двір теж став затісним, раніше навіть, ніж Пашкові.

11

Женічка – саме Пашок придумав так називати буйном’ясого Островського. Об шістнадцяти роках Женічка, підпоясавшись, міг заправити в пряжку тільки кінчик ременя, носив шапку бразильських кучерів і вже знав толк в коцаних, тобто краплених карточних колодах і «вольтах». «Вольти» – це шахрайські прийоми, завдяки котрим супернику йде карта абияка, а вмілому тасувальнику – суцільні козирі. Чистий рамс, як примовляв Женічка. Пашок навіть мозолі на пальцях натер, опановуючи ці тонкощі до автоматизму.

На думку Пашка, Женя був досить небезпечним типом. Небезпечним і підступним. Пашок добре пам’ятав, як Женя умовив Ганса зіграти під копійку. Дріб’язковий програш обернувся для Ганса цілою проблемою, бо Женя зажадав повернення не просто копійки, а саме монети 1961-го року випуску, їх, як виявилось, в обігу практично не зустрічалось, Женя ж грозився «ввімкнути лічильник» і довести борг до астрономічної суми. Як би там не було, Пашок і Островський, що в’яло вчився на зварювальника в училищі заводу «Іскра», прийнявши до компанії Ваську-музиканта, вчергове виключеного з музичного училища, разом дорослішали навмання, тиняючись дорослим світом. «Сугроб» в цьому світі було не обійти.

«Сугроб» – він же «Сніжинка», кафе поряд з драм-театром та готелем «Театральний», в ті часи був пристанищем картярської еліти. Крім убитого за сто рублів Киселя (Пашок йшов за повісткою до військкомату й бачив Уральську вулицю, засипану похоронними квітами) знав він професіоналів не густо. Ну ще старшого брата Олега Букіна, Кабуру з 6-го дому, котрий пристойно погравав і на районі і, як запевняли, в місті. Але навіть з урахуванням кілограмового золотого ланцюга на шиї, про професійний рівень хитроокого Кабури Пашку важко судити. Хом’як каже, що в цепуру основний внесок зробили малолітки, особливо Саня Горобець, програвши Кабурі більше тисячі рублів. Сам Хом’як, звісно, умудрився програти всього червонець.

Останній приїзд у «Сніжинку», як завжди, був пов’язаний з таємничими Женічкиними справами. Сонце хилилось на захід і підрум’янювало колони театру імені Щорса й передвечірні каштани, на відкритій терасі під мозаїчним панно з танцюристками у віночках сиділи люди, одягнені вже по-весняному. Мирно сиділи. Буденно. Прихований світ, однак, ворушився, вовтузився, розпукуючи перед зором посвячених таємничими символами й кодами.

«Рускій», – сторожко кивнув Женя в бік зверхнього красеня, що пройшов мимо, ковзнувши по них оксамитовим оком. Пашок чув про Руского.

«Вони з Коновалом даже в Москву їздили грать після Олімпіади, – віщав Островський. – П’ять днів і п’ять ночей бодалися в преф з московськими і розійшлись при своїх». Переконує. Кличка ось тільки в епічного Руского непідходяща. Він ніби вийшов з блокнота, списаного Пашком в шкільні роки іменами італо-американських мафіозо, в’язкими, як джем. Який він Рускій?

– О, дядя Ваня Курський!.. Він як положенець, дядя Ваня. Щас у них на втором етажі сходняк, – Женічка напружено вдивлявся на вхід. – Саврик з Брилем уже там. І Коновал должен підійти. Ага, он, по-моєму, і Мурман пхне…

Весь цвіт був тут. Про дядю Ваню Курського, живу кримінальну легенду, раніше долинали лише слабкі відголоски, а тепер – ось він, старомодні сандалі, світла шведка, проходить повз і, привітно посміхнувшись, каже супутнику-«шкафу»: «Свої рєбя-а-ата… Вони ще себе покажуть…» Авторитетні слова обволокували впевненістю гостріше, ніж сто грамів коньяку, вже випитих малолітками. Хотілося ризику й пригод.

В той же вечір, не придумавши нічого розумнішого, вони попробували пограбувати будку-холодильник біля кінотеатру «Комсомолець». В найнепідходящий момент міліцейський «бобік» обдав кримінальних неофітів світлом фар. Примружена трійця завмерла, відкидаючи довгі тіні через зупинку до парку. Але патруль, трохи підкоригувавши плани юних грабіжників, проїхав мимо.

Інша будка, їх багато лишалося на нічних вулицях, за іронією долі, біліла якраз навпроти обласного управління КДБ, під гастрономом. Підважувана прутами кришка й замки немилосердно скреготіли, але чекістам в ту вільглу квітневу ніч або міцно спалося, або було не до таких дрібниць. Малоліток морозиво теж мало цікавило. В такий спосіб вони прилучалися до таємничого світу, в якому були і дядя Ваня, і оксамитовоокий Руський, і хлопці з їхнього двору – Козак і Рудик з Кугутом, котрі вже сиділи за пограбування кількох магазинів і навіть «Біди». Десь там, в тому світі, був і Прошка, про котрого Пашку розповідав Батурин, з ним вони одержали перший строк, вибивши зубний золотий міст в ботанічному саду його директору.

Це тільки початок – так, не змовляючись, думали малолітки, вертаючись нічними вулицями, піднявши коміри курток і «бурсацького» пальто. Біля комендатури вони пригостили морозивом солдатів-вартових, ще один ящик вручили стрічним тіткам на гортопівськім мосту, а останнім трофеєм поділилися з трамвайницею заблуклого в ночі трамвая, який вони зупинили, ставши на колію.

– Хуй нас хто піймає. А якщо піймають, багато не дадуть – ми малолітки, – Женічка в нічному парку біля ресторану «Росія» напучував по-отецьки, підводячи до серйознішого діла. – Плюс, в тюрмі тоже жить можна. Все там є – і дружба, й виручка. Ліш би ти пацаном був путьовим.

Зняти золоті прикраси, «рижуху» з опівнічної перехожої біля греблі Дніпрогесу малолітки не наважилися, але приїхали на вихідні в село Женіччиної бабці. Дніпро дихав в кінці городу і підмивав кручу. Дід і баба Пашка теж жили в дніпровському селі, вниз по ріці, й дід Михайло розповідав, що в кінці 20-х в село з Харкова, тодішньої столиці України, приїздили на відпочинок навіть Хвильовий і Остап Вишня. П’ять червоно-чорних смугастих томів Вишні стоять в книжковій шафі, а про забороненого Хвильового Пашок знає від батька. «Село – культурне, а люди – некультурні», – буцімто сказав Хвильовий, і дід через півсторіччя цитував його слова.

Був спекотний серпень. Малолітки випили, покупалися. Попльовуючи в туш для вій, Пашок виколов на пухлому Женіччиному передпліччі три неоковирні букви – ТУЗ, «тюрму», мовляв, «уже знаєм», – так чогось Островському заманулось. Потім вони випили ще. А ще пізніше трійця вийшла в по-баладному місячну ніч і пішла грабувати сільраду.

Світив місяць, згодом пустився дощ. Блискавка кілька разів дряпнула небо. «Підходяща погода», – подумалось Пашку. І екіпіровка підходяща. На озброєнні в городських гостей були дві туристичні сокирки і ніж. Що п’яні малолітки хотіли знайти в сільраді, – незрозуміло, але виглядало все це значно серйозніше, ніж з ятками. Сокиркою Пашок перерубав кабель сигналізації, а баграми з пожежного щита вони виламали подвійні двері в приміщення і до кількох кабінетів. Поперекидавши в сільраді все вверх дном і не знайшовши нічого цікавого, вони взялися за ще одні двері, металеві, через які до навісного замка йшла навскоси залізна скоба.

– Там каса їхня колхозанська, бля буду! – сичав Женя з темноти, а Васька й Павло підважували скобу все новими баграми. Скоба гнулася, скреготала, але, на щастя безтолкових бандитів, гнулися й багра. Діда-сторожа з колгоспного гаража, який, запідозривши неладне, окликнув їх здалеку, від візиту до сільради щось утримало – чи то грозова злива, з громом і блискавкою на півнеба, чи, може, звичайний інстинкт самозбереження, хто зна. В тому теж було щастя обох сторін.

П’яні і стомлені, – скоба так і не піддалась, вони повернулися в темну хату й поснули, аби на світанку бути благополучно пов’язаними дільничним і пильними колгоспниками, що вичислили сопляків по слідах на розкислій землі. Їх, похмільних, привезли в розкурочену сільраду рибколгоспу «Дніпро», а потім в кузові вантажівки з вітерцем доправили до міста, в міліцію.

Через тиждень трійцю пізнавали в обличчя і слідчий, «слідак», і мусора на перекурі під стендом «Їх разисківаєт міліція», прогнозуючи все більші строки. Під час чергового допитування, нудного, як ніколи, пачка цигарок «Кент» з глибин слідчого столу перемістилася Островському до кишені і, перекуривши по цигарці на ґанку, вони вийшли за ворота Хортицького райвідділу, аби більше не повертатись. І не повернулись.

Заплуталися там в райвідділі в своїх папірцях, чи що – так і лишилося загадкою. Але про початківців-грабіжників забули.

Васьці й Пашку якраз вистачило, щоб піти в армію. Женя невдовзі здійснив розбій у Бердянську, вже без приятелів, і таки сів. «ТУЗ» – він і в Африці «ТУЗ».

12

– Ну шо, бліже к тєлу. Нада ж дальше шо-то думать, – каже горластий Бацик, масно поблискуючи відвислою нижньою губою. «Він це і вчора казав, і сьогодні, вже, може, вп’яте повторює», – сонно розмірковує Пашок, сидячи навпочіпки між Шестиком і Беном, і дивлячись краєм ока на виряченого Бацика.

– Хоч пивка для ривка… Понтів нема ж так сидіть.

Років три вже Бацик ходить в одних і тих же спортивних штанях, які Пашок з Єгором забрали в наркош-малоліток і на щось із ним обмінялись. Штани ці із синіх стали чорними і, мабуть, могли б стояти.

Якийсь Бацик первісно дрімучий, навіть в антуражі гриля, – розмірковує Павло знічев’я. Плуг цивілізації наче б тільки ковзнув по Бацику, зав’язнувши в його світло-русій, у в’ялих кільцях кучерів, голові. Що б там не відбувалось у світі, Бацик, набурмосившись, поблискує губою і невдоволено перепитує:

– Сли, так а єсть ще шо-то бухнуть?

Так весь день. Поки не потягнеться з нижньої губи нитка слини – то вже, значить, Бацику захорошіло, піймав прихід.

Якщо вірить твердженням колишньої офіційної пропаганди, таких людей і в природі бути не повинно, навкруги зовсім інше життя. Таке, як на плакатах з агітмайданчика в Пашковому дворі. Толя Убийвовк і Маріман, що п’ють самогон під тими плакатами – вони міф, а плакатні пролетарі в комбінезонах – є якраз дійсністю. Тепер плакати із залізних конструкцій повиймали, а зеленоярівські куркульчики дорозбирують і дерев’яну сцену. Толя ж з Маріманом на обдертому агітмайданчику сидять, як завжди. Як символ краху комуністичної системи, хмикає Пашок.

Правда, на заводі і в цеху парторги ще є і ще бадьоряться. Батько Павла, скільки Павло пам’ятає, комуністів не любить. «Хіба вони комуністи, – видихував батько. – Комуністи в Італії. А це – імперіалісти чистих кровєй». Іноді ж, особливо останнім часом, коли, навпаки, комуністів стало лаяти не страшно, батько зітхає: «Ні-і, ідея таки справедлива… І Скрипник з Хвильовим – то таки були комуністи. Українські комуністи…» І зітхає ще важче. Поєднання протиріч, батько. Йому не вгодиш.

– А інтєрєсно, горить чемер чи ні? Ми ж так і не попробували, – Шестик, капнувши на клаптик газети самогону, пробує його запалити. Клапоть димить, але не займається. – Разбодяжила, к-кобила, – розчаровано констатує Шестопал. Всі мовчать.

«А якого я хуя зараз тут з ними марную час?» – хвиля невдоволення раптом накочує на Павла, котрий сидить навпочіпки, він так довго може сидіти, і знічев’я покусує стеблину пирію. Ну якого, справді? Єгора нема, пішов, мабуть, на ДД колоться. Гостросюжетного теж нічого тут не намічається, а півдня сидіти і зітхати про випивку та про минулі часи Пашку з кожним разом все не цікавіше. До того ж, з «тайги» не видно, хто проходить повз гриль, а віднедавна йому це необхідно. Це навіть важливіше зустрічі з Єгором чи з будь-ким із братви.

«Випити хочеться ще, до речі», – думається Павлові. Перша хвиля сп’яніння, найкраща, коли, здається, аж невагомієш, уже пройшла. Тепер просто сидиш, наче придавлений, футболка налипа до лопаток і піт пощипує очі.

– Слово за слово, хуєм по столу, – пояснює Бацик Шестопалу свої шрами на щоках. – Малий мій мені в п’ятак, я йому в обрлатку. Ну, він – за приправу, дурлко, я тоже…

– Ну, нічо. Головне ж – не по злобi, – підколює Бацика Бен.

– Да, – не відчувши каверзи, киває Бацик, і губа йому знов одвиса. – Помирлились уже…

Дикуваті люди, – думає Пашок, косячись на Бацика і побіжно ковзаючи поглядом по решті, – і нічого тут не змінити. Бацик таким, як він є, був би завжди – за римлян, і в Середньовіччя, і потім – завжди. І Малий теж. І інші. За Махна Бацику якраз і місце на тачанці – Бацик не признається, але Шестик повідав якось, що він добре грає на баяні, – летить тачанка, пил з-під коліс, і Бацик, розпустивши по вітру кучері в пуху з крамарських перин, грає яке-небудь «Яблучко». Одвісивши, звісно, губу.

Про що, цікаво, мріє Пітома, мружачись з колоди на сонце – одне вухо смішно відстовбурчене, промінці зморщок довкола кавових очей, – про що він мріє? Згадує чотирнадцять своїх відсиджених років, останній раз по 118-й статті, за зґвалтування? Чи, може, думає, як не піти й завтра на роботу? – Пітома десь робить зварювальником, «сварним», як він каже.

«Тоскливенько», – озирається Пашок навкруги. Краще не копирсаться у всьому цьому, бо пропадає настрій, навіть тверезієш. Он Шестопалу з Вітою добре. Вони про щось воркують на колоді, поприхилявши голови, у Віти спідниця збита між ногами – Пашок завважує червоні пухирі комариних укусів на білих колінах, – а на очі спадають руді пацьорки, які Віта раз по раз заправляє за вуха. Так вони сиділи в грилі, прихиливши голови, коли поховали Колю Космонавта, тільки тоді вони були опухлі і червоноокі від п’яних сліз. Коля був другом Шестика, зарізали в «Біді». Тоді якраз Павло відчув, що компанії цій, як і багатьом перед ними, підійшов строк розсипатися – вони ще збираються в грилі і «тайзі», дружні й солідарні, але невидимий хронометр відстукує час розпаду.

– Ну шо, папа, може – пайдьом дамой, пєрєпіхньомся? У нас там ще й су-у-у-упчик єсть…

Малий озивається поперед Шестика:

– Супчик, супчик… Луччє б ти бухнуть достала, – Дробот пригладжує цупке, як пакля, волосся, це його характерний жест напідпитку. – В Орєха он, в долг. Або в овощному. Сидиш тут, розкапустилась. Гидота туберкульозна.

Малий жартує, всі розуміють. Через те й Шестик не вступається за Вітину честь. Малий, в принципі, хлопець добродушний, але коли тверезий. На Вагонці можна багато наслухатись про братів Дроботів. В тамтешньому гастрономі вони колись були присутні з самого ранку, беручи портвейн без черги і перебивши при тому пару-трійку невдоволених. Хмирь, старший брат, тепер колеться. Але може не стриматись – «слаб чєловєк», – як сміється Єгор, і за півгодини до «ширялова» випити пляшку портвейну. Потім, вколовшись, Вадік блює над унітазом. Вадік взагалі – нестриманий. На своєму весіллі він уже через десять хвилин падав зі стільця на ґанок «Біди», куди його попід руки виводили, щоб протверезів. Малий – точно такий же. Сидіти б обом Дроботам, Малому й Хмирю, в тюрмі і не вилазити, але поки що їхній добродушний, як ведмідь з мультфільму, батько працює начальником цеху, та ще й будівельного, і вміє домовлятися з людьми.

Не всім же батькам бути таким, як Павлів. З ким і про що він може домовлятися? З Шамрилом, сусідом по сходовому майданчику? «Нда-а, – з недавніх пір батьківське око гнівно полихає в бік шамрилівських дверей. – Голода, каже, не було в 33-м… Він не пам’ятає, каже. А сам на два роки старший від мене…» Іван Васильович – не старий Дробот. Тому він і не начальник. Ну й плюс хвороба.

– Ну так шо, братва, нада ж шо-то думать, – повторює Бацик. – Під лежачий камінь водка не тече.

– Да, треба до гриля підтягуватися, – тріпнувши чубом, погоджується Шестопал. – Скоро вже й бізнесюки з базару припхнуть. Подоля, Картузик – дивись, хтось на бабки й розкрутиться.

– Подоля в мене на піздюліну розкрутиться, аж на бігом! Так, сука, підставив, – додає, встаючи з колоди Пітома. Він недавно зустрів на Великім Базарі Подолю, і в кафе, де сіли випити, програв неправдоподібну велику суму базарним блатним, Подоліним знайомим в карти. Подоля, розсудливо зникнувши з кафе, відкараскується тепер від цієї історії, а Пітомі передають з базару нагадування про борг, чимдальш загрозливіші. Їм Пітомин колишній токмачанський авторитет до фені.

– Подоля своє знайде. А тих шпильових, якшо по-харошому не поймуть, бля буду, візьму гранату і підірву. З собой вмєстє, – обурюється Пітома. – Обіграли вони мене – на коцаній колоді, п’яного, та й ще й втройом. Чєрті бєспрєдєльниє!

– Ну ладно, ладно, ігруля! Розійшовся. Нічого було сідать, якшо руки під болт заточені, – підколює Пітому Малий. – Ти ж знаєш: «У картішек нєт братішек», – Нюхом молодого сіроманця Малий, звісно, відчуває Пітомине прив’ядання і не оминає нагоди куснути марніючого здорованя. Однак, рівно настільки, щоб справа не дійшла до бійки – Малий, хоч і вважається «кришетьочним», хитрий і на прямий конфлікт з Пітомою ще не наважується.

«Сука Малий», – думає Пашок, дослухаючись, як вони перегиркуються з Пітомою. Міг би й промовчать, уважить патріарха – «дядя Вітя», – так Пашок жартома називає Пітому. Пітома розгублено старіє і крізь тріщини в моноліті його авторитету настирливою травою пробивається панібратство слабших, але молодших. Малого самого очікує те ж саме. Тим більше те пер, коли вслід за Хмирем Малий почав колотися. Відмітившись на ДД, менший Хмирь обов’язково завертає до грилика випити на халяву, догнатись. Причому п’є Малий стаканами, презирливо вивертаючи губи, якщо налито не по вінця: «А шо ти налив? Дроботи по стіки не п’ють». Дробот – це їхнє з Хмирем прізвище.

Стриму Малий ні в чому не знає і, дивлячись на його розмах, Женя Жміль, котрий якось коловся навіть із знаменитим дніпропетровським Матросом і його братвою, похитав лисіючою головою:

– Його так скоро не стане.

Правда, ще минулої осені не стало самого Жмеля. Вмер від передозу, передозування наркотика, наостанок прохрипівши лікарям, що метушилися довкола нього з крапельницею:

– Приберіть цю порнографію, дайте спокійно крякнуть.

Мужнім, до речі, був Жміль «насєкомим», Пашку він подобався.

13

Двір поволі наливається сонцем. Тіні поважчали, щільніше позбивались під стіни, під стовбури дерев та під Пашкові ноги. Сієста. Тільки навпроти овочевого куняє прийомщиця посуду та біля гастроному стоїть кілька бабів.

Талки вдома немає. Це її Пашок виглядав, Талчин під’їзд добре видно і з «тайги», і з гриля, а потім, не втерпівши, таки заскочив, видобув мелодійні трелі з дзвінка із навпіл тріснутим корпусом. Він би, мабуть, і не сидів би сьогодні так довго під грилем. І в інші дні. Талка – ось в чому причина. Соромлячись навіть себе самого, Пашок в глибині душі відчуває, що через Талку цінність гриля і околиць набули зовсім іншої ваги, ноги сюди самі несуть.

Талка, з нею Павло бачився позавчора, пропонує похрестити свого малого племінника. Вона все придумала сама, просто і геніально, і від перспективи законної вхожості в Талчин дім Пашку стає невагомо, як від перших ста грамів. Слово «кум» ось тільки Пашку не дуже подобається. Батурин, наприклад, так називає начальника табору чи, в ширшому розумінні, всіх мусорів – «кумовскiє». Пашку ж кумом уявляється гротескний дядько, ситенький і підпитий, хрест-навхрест перев’язаний рушниками, наче витанцював зі свайби чоловік, мужик, одним словом. А Павло який мужик? Він пацан. Нехай поки що, але.

Сонце припікає немилосердно. Поки Талки немає, Пашок вирішив сходити в бік Вагонки, до Єгора. Вагонка – вона поряд, п’ять хвилин ходу. Там теж трамвайне кільце, на якому розвертається 14-а марка і шурхотить ґумою аеропортівська траса. Може, Єгор таки вдома, а може, щось по дорозі цікаве трапиться – що тут сидіти? Довкола гриля вже порожньо, братва потяглася до базарчика. Грошей так і не дістали, і Шестопал запропонував забрати у когось з тамтешніх бутлегерів пляшку горілки або самогону, вони так постійно роблять. Іти з братвою Пашок не схотів, бо на базарчику часто торгує самогоном Хом’якова мати, та й інші знайомі можуть побачити. Плюс Пашок ніяк не може звикнуть до квилінь обібраних торгашів, йому ніяково, як було кілька днів тому, коли Шестопал і Сьозік забирали пляшку в одного хлопця з «Іскри», а він стояв поряд. У той же вечір, правда, Пашок з Беном побили двох фуцинів, але то вже поп’яні, і не на базарчику, а за гаражами, де разом пили.

Пашок любить братву. Він сам братва. Але тільки іноді. І не до кінця. Він все ніяк не зрозуміє, хто він. У різних середовищах Пашок раптом відчуває свою випадковість, навіть несправжність, ніби він, Пашок, якийсь засланий лазутчик, людина з подвійним дном. «За роботу кночив участковий, – Пашок дивиться на Талчині вікна, він уже обігнув її довгу дев’ятиповерхівку і пригадує розповідь Шестопала. – «Чьо, мол, гуляєш? Мусор єсть мусор». Пашок щось підтакував, а чого підтакувать? Це ж фальш. Наче б він теж роками не працює чи не вилазе з тюрми, теж роками…

Відразу після армії Павла навіть запрошували на роботу в міліцію, приходила «повістка» з Чарівної. Батько, не зорієнтувавшись, почав виговорювати, аж губи йому сіріли:

– Догрався? Докрутився?! Ото все пісеньки твоїх отих хрипунів! Тепер визивають, – батько боязко косився на стос Павлових бобін, – антісовєтчину ще пришиють. Повикидай їх з балкона, а ні – давай я викину!

Блатні барди батька дратують. Він взагалі часто не сприймає того, що для більшості є звичним і взисканим. Іноді Пашка це роздратовує, іноді батькова осібність ним схвалюється. «Як він такий і получився?» – думає Пашок іноді. А получився ж… Пашок зримо уявляє картину, про яку розповідав колись сам батько – на причілку школи, пережидаючи дощ, стоїть стрижене хлоп’я, в якійсь драній «кохті», бабин Іван, як його дражнили по-«вуличному», «Їваня», – і читає випроханий у вчительки вірш на відривному календарному листкові, вітер завихрює фіолетову хмару, і тріпотить листок в Іванових пальцях… «Прочитав, – казав батько, – і ніби стіни струснулись». Пашку теж подобається той вірш, як іще багато чого, зокрема, й з пожовтілих книжечок зі знайомим чорнильним підписом на фронтисписі – «Оріхів-49» чи «Ходорів-51», але ж це лишень маленька частка того, що можна сприймати. Пашок якось умудряється поєднувати непоєднувані речі, і йому самому з того трохи непевно.

А цікаво, оговтується Пашок, в Італії чи Франції пишуть щось подібне – як на тому батьковому давньому листкові? «Любіть Францію?» Чи вони це вже давно проїхали? Любіть Польщу – це, мабуть, є. Принаймні щось подібне Пашок бачив у їхньому букварі, дядько Федір йому подарував колись, ще, мабуть, при мезозої. «Ідон сцєжкон дзєці, – пам’ятається Пашкові, – з левей строни овєс… – Так-так, – з левей строни овєс. З правей строни любін, жулти і пахнонци. А на лонци в далі – стадо бялих овєц, і хлопчик, і пєсек, стада пілнуйонци». Сьогоднішній Пашок іде стежкою, між вижухлої трави, до траси, обабіч якої зеленіє посадка, і розгортають сірі віяла вицвілі дев’ятиповерхівки, а ще далі, аж за невидимим звідси третім мікрорайоном, щось жовтіє, може, й «овєс», чорт його зна, хоча навряд, мабуть – пшениця, звідки тому вівсу взятися, точно – пшеницi, окреслені лісосмугами на горизонті.