Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця

Та ви самі лишень послухайте:

Ой червона калинонько,

Білий цвіт,

Ти квітчаєш, повиваєш

Цілий світ…

Наша пісня пролітає

З краю в край…

Цвіт-калино, Україно,

Розцвітай!

Вона була довга-таки, ця хороша пісня, і чули її в той день по всіх майданах, по зелених вулицях, по найдальших закутках щедро заквітчаного кетягами калини славного українського города Мирослава.

Чути було ту пісню і в березовім гайку біля мирославського собору, що про його красу колись чимало книг написано, збудованого без жодного залізного гвіздка, бо ж залізними колись тіло Спасителя до хреста прибивали.

Чути пісню було і в мурованих панських хоромах, що красувались по майданах, чути було і в хатах заможніших міщан та ремісництва, і на околицях міста, де біліли охайні халупи злидарів.

Долинала пісня й до вишгорода, який нависав над городом руїнами домініканського монастиря, спаленого ще заходами гетьмана Богдана Хмельницького за те, що мнисі-домінікани, нітрохи не жадаючи приходу козацького визвольного війська, освящали шляхетський меч, круг костьолу його носили, щоб дав Бог викоренити всю вільну Русь, а пожар там жахтів тоді такий пребуйний, що в костьолі дзвони дзвонили самі по собі… Тепер по всій горі над містом була широка пустка, і тільки багате водою джерело на самому верху, як і завжди, струміло вниз веселим потічком та на готичній вежі поруйнованого монастиря останнім часом удень і вночі сидів понурий сокіл.

Звідти ж, від руїн монастиря, – гульк та гульк! – видніло добре і все місто, і ріка Рубайло, що окружала його, і Красавйця – озеро, дугою вигнуте, і хати поза озером, і вся Калинова Долина, велетенська чаша, в якій затишно лежало не тільки місто Мирослав, а й хутори, а й села, поля, сади, городи, діброви та гаї.

Обидва виходи з тієї величезної Долини – поміж горбами та пагорбами, між річкою та озером, між мочарами та непроходимими болотами – замикали дві фортеці, не так давно збудовані Бопланом: високі вали з чотирма вежами, з гарматами в нерівно попробиваних вікнах, з важкими ворітьми, що вели в Коронний замок, який стовбичив поміж озером та високим берегом ріки Рубайла, що далеко й далеко за нею лежали заболочені луги, порослі вільшиною, верболозом та вербами.

По горах круг Долини летіли в небо крилаті вітряки.

Трохи осторонь сяяла біла церковця, збудована багато років тому з необтесаних білокорих березових колод, і така вона була похила, що здавалося – от-от повійне вітер, і вона впаде в Рубайло.

Все місто Мирослав скидалось на сад, на гай, на діброву: старезні прездорові яблуні та груші височіли всюди, як дуби, – їх навіть рубали на дрова, стільки їх там було. Берези біліли повсюди. Зеленіли в квітниках ще не розквітлі квіти. Величались явори та осокори.

Не було ще тільки тополь, звичайних пірамідальних тополь, раїн, згодом привезених до нас із Італії і з половини вісімнадцятого віку таких притаманних українському пейзажеві…

І всюди красувалась калина.

А пісня про неї пливла та й пливла.

Пісню чути було і в домі єпископа Мелхиседека, на нижній осаді «глаголем» поставленого, мурованого двоповерхового будинку, в парадних покоях, прибраних задля клечальної суботи всяким гіллям та зелом, де саме йшла на той час військова рада мирославців.

Збройна сила Гордія Пихатого, Однокрила, з усіх усюд підступала до Калинової Долини, до города Мирослава, щоб його захопити: гетьман своє жовтожупанне жовнірство лишав корогвами по значних українських городах, бо ж не міг він без цього сунути війною далі на Москву.

Посполиті, ввесь народ український ставали на заваді Однокрилові, кривоприсяжцеві, серпи та коси на зброю перековували, сушили сухарі та свиней на сало різали, м'ясо до бочок солили та й розвозили вколо, по лісах та байраках, закопували в землю або ж споряджали чумацькими валками до Ніжина, до Мирослава, до Ромна, до Полтави чи й до інших міст, де гуртувалось вірне своїм вільностям козацтво лівого берега Дніпра, хоч те ж саме діялось і на правому, де все більше та більше простого народу ставало до оборони святого діла.

Жінок та дітей повсюди вивозили з хуторів та сіл, але ж куди їм було братись? Декотрі з дітьми подались до Московщини – шукати захисту в добрих сусідів, а інші молодиці та дівчата сунули з козаками й посполитими – щитити свою свободу й честь.

Проти гетьманського нашестя люди в два-три вали окопувались по містечках, по селах і слободах, але спинити ворога не могли, бо ж превелика сила сунула під стягами зрадника, німота злая, гірша від татар, та й слов'ян немало, найманців, та й свого ж козацтва не одна душечка була, та й шляхти – без лічби, і польської, і угорської, – і люди від тої навали вже терпіли біду, і що там за страх був – хто виповість!

За який тиждень війни вся Вкраїна спалахнула пожежами й залилась кров'ю, бо ж наймані чужинці показали себе собаками, та й доморослі гетьманці теж гарні були і, як розповідав очевидець, многі міста поплюндрували, церкви попустошили, невісти й дівиці псотили, податки незмірні брали, коні, бидло, вівці займали та й інші всякі трудності людям чинили, та й росли безлистими гаями шибениці по містах і селах, і не одна душа загинула, не душечку і в орду погнали – в полон, у неволю, на глум…

За кілька днів Лубенщину, Миргородщину, Полтавщину та й понад Дніпром чимало сіл та городів потоптав Однокрил, і вже чимало люду з обох сторін пало, але деякі міста і слободи трималися вперто, і люди певні були, що вистоять хоч би там що…

Гетьман Однокрил, нахабно рушивши з чужинним військом на Москву, раз по раз у навальному поході мусив зупинятись, бо сливе по всіх городах Наддніпрянщини, навіть по селах оружно стрівали зрадників і найманців не тільки запорожці, де вже встигло козацтво добутися з Січі, а й люди мирні, і кожен дальший крок оплачував зрадник великою кров'ю.

Загони гетьманців, посуваючись по всій Україні на північний схід, де хутко встигали пройти далі, де спинялися ближче. Війська Однокрилові потрібно було зразу багато, бо ж, крім жовнірських корогов, по більших містах і замках він мусив лишати міцнішу залогу, а то й, приневолений обставинами, облягав непокірні міста, котрі не хотіли здаватись на зрадникову волю.

У ті часи облога була на війні річчю звичайною, тож однокрилівці, одне за одним в коло замикаючи міста, мали надію на те, що закроми повсюди стояли не такі вже й повні, та й зброї скрізь мали небагато, та й по городах Полтавщини подекуди вже мерли люди від якоїсь гарячки, – але ж оборонці тримались та й були певні: хотя би й кілька літ гетьманці добували ті міста, то би їх не дістали, така сильна була в людей жага відборонити свою волю, так щиро своє ратне діло робили піші та комонні воїни й гармаші, хлібороби й городники, пастухи та ковалі, все чесне ремісництво України.

Судилась, видно, затяжна облога й місту Мирославу, бо ж військо Однокрила стягалось відусіль до північного виходу з Долини і вже, либонь, стояло б ногою на цьому майдані Соборному, коли б мирославське ремісництво та міщанство під проводом кількох десятків запорожців, котрі на ту годину трапились у городі, не дали гетьманцям такого одкоша біля північної фортеці, що чимало шляхти й татар, котрі підступали до Мирослава з того боку, голови зложили, а деякі ляхи, побачивши, що зле, повергли пиху свою й почали, Бога для, о рятунок просити, але ж і їх оборонці збили всіх до ноги, а хто встиг, кивав п'ятами, бо татари, тікаючи, займали, де могли, шляхетських коней, а небожата-ляхи мусили геть подаватись піхотою.

Вчувши про таку свою ганьбу, Гордій Пихатий звелів стягти до Мирослава, як те доніс пійманий німецький капітан, аж три крот десять тисяч війська, і тая сила сюди вже потроху підходила і вже не раз спитувала, як тоді казали, до міста штурмувати, але далі північної фортеці ніякий ворог ступити не міг, а південного проходу в Долину однокрилівці і закрити ще не спромоглися, хоч і могло те коло замкнутись не сьогодні-завтра.

А поки що до міста Мирослава відусюди стікались, шукаючи захистку, тисячі й тисячі голодних та обшарпаних утікачів, що так і жили сумними таборами по левадах і майданах, розповідаючи про всяке страхіття, чинене однокрилівцями на шляху до Москви.

Тим часом військова рада міста Мирослава про всі ці лиха радилась, громадою міркуючи, що саме треба встигнути вчинити, поки ще кільце облоги не замкнулось, як триматись далі, даючи відсіч наскокам ошалілих найманців пана гетьмана, як одвернути очевидну загрозу голоду в оточеному людному місті, куди стікалося все більше й більше сіроми, котра шукала порятунку від смерті й неволі.

Що гетьман Однокрил, не діставши Мирослава, рушить далі, на північ, на це сподіватись було б нерозумно, бо ж той самий німецький капітан і втікачі-жовтожупанники, які переходили на бік народу, і наші ж таки вивідачі, всі доносили, що від Калинової Долини пан гетьман не одступиться, бо ж тут, – а те всі знали, – десь тут, у городі чи в Долині, ще з розказу Хмельницького, запорожці сховали чималенькі скарби, котрі Гордієві Пихатому були аж-аж потрібні задля певності успіху підступно розпочатої війни.

Ось чому треба було сподіватись на гірше.

Ось чому такі збентежені сиділи всі ті, хто був на раді, хто там слухав попід прочиненими вікнами, ось чому по всьому городу і пісня про калину бриніла так тривожно й сумно…

А на раді міста Мирослава, що засіла в архієрейських покоях, значні мирославці, хто на ту часину звільнився од чатів, од сутичок біля північної фортеці, од тяжкого труда війни, всі думали й гадали там, як ліпше лиху посполитому зарадити, міркували, що можна зробити, покіль ще не замкнулося коло облоги, покіль триватимуть зелені свята, ті два-три дні, протягом яких можна було й не чекати значного нападу гетьманців, бо гетьман Однокрил, душа православна, завше відомий був своєю показною набожністю.

В архієрейських покоях, на тій раді, перебувала не тільки старшина, тобто значніші козацькі отамани, а й господарі міста – виборні райці з бурмістром у началі, а й люди ремісні – цехові майстри, а й значніші купці, що торг вели з країнами Європи та Ближньої Азії, а й старші віком братчики-ремісники – з великих цехів ковальського, зброярського, ткацького та інших, від кількох кравецьких (міщанських кравців, козацьких, котрі шили жупани, духовних, німецьких та жіноцьких) і від цехів дрібніших: золотницького, книжного (тобто друкарського), лікарського, аптекарського, цеху жебраків та й від усіх інших тридцяти трьох цехів міста Мирослава, а не було на тій раді тільки найстаріших ремісниць із цеху веселого, чи, як його урядово звано тоді, цеху пречистих сестер, бо найстаріші кралі того прилюдного фаху не могли вже бути видатними майстринями свого діла, а трудівників і трудівниць наймолодших з будь-якого цеху на важливі ради тоді не кликано, бо засідали там найтовстіші, а тонші в той час воювали чи працювали, бо поміж товстунами були ще й прецнотливі судді з церковного братства, ченці та попи, котрі до притулку пречистих сестер могли вчащати тільки потаємно.

Старшинував на тій раді сам превелебний владика, єпископ, тобто архієрей, суворий господар дому сього, колишній вихованець Київської академії, котра була на ту пору світочем науки задля всього православного світу, потім – чернець, наречений при посвяті в ієрейський сан вітцем Мелхиседеком, а раніш добре-таки відомий на Вкраїні під іменем полковника Миколи Гармаша, що його на Січі, ще замолоду, продражнили Голоблею.

Це був чоловік видатної статури і вроди, тої вроди, яку можна б назвати саме вродою козацькою, грубуватою, може, трохи різкою, але гарною мужеством своїм і тими горющими очима, що завше вирізняли запорожця навіть у чималому гурті.

Хоч і не лишилося вже на маківці першої окраси козака – запорозької чуприни, оселедця, але біляве та пишне волосся, навіть попівськими патлами пущене, кучерявилось, наче в парубка, ще не стриженого в козаки, а своєчасної сивини в білявих пасмах ніхто не помічав, і трудненько було сказати про цього білоуса – чи сивий він, а чи просто вродився аж таким русявим чоловіком.

Його великі очі видавалися ще більшими, як це й буває в людей з білявим чубом та бровами, коли в них – чорні очі, котрі в ту мить видавалися ще чорнішими, бо на лобі владики білів полотняний завій, на якому вже проступила кров рани, здобутої в учорашньому бою коло північної фортеці.

Очі його попід скривавленим завоєм палали вогнем невситимим, та й недарма ж погляду очей тих у місті Мирославі багато хто боявся, і навіть люди з провинами зовсім незначними починали свої прегрішенія ревно клясти, бо ж були певні, що, гріха вкусивши, потаїти його не пощастить, бо ж очі владики все повитягають з найглибшого дна душі без ніякої сповіді.

Владики боялися. Але й любили. Але й вірили йому. І те, що зараз його чорна ряса була перехвачена шабельтасом та й сама шаблюка теліпалась при боці в превелебного, нікого не дивувало, ба навіть радувало, що став на чолі оборони міста їхній владика духовний, котрого Бог не обійшов ні розумом, ні військовим хистом.

Попівського духу було не занадто у вітця Мелхиседека, бо ж не став він святенником і до кожного словечка не доточував мудрості Святого Письма, як те водиться поміж ученими попами й архієреями, а робив це тільки в міру, і більшість оборонців міста, які зібрались тут, у покоях владики, і люди, що стояли на Соборному майдані, попід вікнами господи, і ті, що десь там, коло Теслярської вежі, на північнім краю Калинової Долини, чекали ворожого нападу, всі вони вірили не тільки в доброчесність, а і в ратний талан єпископа, як вірили в слушність святого діла, вірили в перемогу правди.

Ось чому так людно і так тихо було в ту годину на Соборнім майдані, коло дому єпископа: між дерев'яною з дев'ятьма банями церквою та мурованою двоповерховою господою Мелхиседека навіть мачку посіяти було ніде, так було людно й тихо.

Аж на сусідніх дахах, на деревах, на парканах та й попід самими вікнами владичиної господи мріла силенна сила слухачів та глядачів (а поміж ними, звісна річ, і гетьманських вивідачів), бо й загалом за ті дні в городі люду побільшало, тинялось по вулицях чимало й безхатніх, що й ночувати мусили просто неба, бо, як ми вже про те казали, всі в лиху годину шукали в містах України, а то й Росії, захистку від усякої воєнної халепи.

Крізь прочинені вікна до хати зазирали цікаві послухати раду – козацька голота, челядники ремісничі, школярі, спудеї, ченці, крамарчуки, жінота, дітвора.

Часом знімався на майдані гомін, але ті, хто стояв при самих вікнах, сичали й цитькали на задніх, а ті – на позадніх, і гомін знову та знову вщухав, бо ж кожне розуміло, що заважати в такому значному ділі не слід, та й жадали всі хутчіше знати, що ж воно там діється, на тій широкій раді.

Люди, котрі нишкли біля вікон, уважно дослухалися до будь-якого слова.

І зразу ж пошепки все переказували тим, хто стояв, чекаючи, в них за спиною.

А ті – далі та й далі.

І Соборний майдан, та й увесь Мирослав, і вся Долина зразу ж таки дізнавались – хто саме та що саме сказав на той час у покоях владики.

Це ж було потрібно знати кожному, бо на тій раді вже точилась суперечка: отець Мелхиседек, у многомилосердного Бога терпіння благаючи, похмуро змагався з паном Демидом Пампушкою, котрого ясновельможний гетьман, зваживши всі його заслуги й послуги, три дні тому, коли Козак Мамай був уже в цюпі, ласкаво відпустив до Мирослава.

Пампушка-Стародупський і владика сперечалися, а сливе всі, хто був там, підсобляли своїм словом розгніваному мирославському владиці, духовному вітцеві й воєначальникові.

Зіпершись біля столу на мережаний з чорного арабського дерева аналой, бо звик промовляти стоячи, отець Мелхиседек, досі не позбувшись давнезних запорозьких звичок, звертався до мирян з такими від серця словами:

– Послухайте мене, старого собаку, братчики, що я скажу вам: знову ми мусимо слати в листах прохання о поміч.

– Кому? – спитав Пампушка-Стародупський.

– Кошовому на Січ.

– Посилали вже, – заперечив Пампушка.

– Аж три! – додав тонісіньким голоском лейстровий сотник Хівря, невсипущий злоріка, нестарий, чепурний і вельми жінкуватий дядечко. – Аж три листи!

– Де ж вони? – спитав єпископ. – Однокрилівці хапають наших посланців. Доведеться листи писати знов: ще й по містах, до всіх полковників, хто вірний Україні. Та й до московського царя…

– Але про що ж писати? Про те, що цар повинен знати й сам?

– Еге ж! Про те, що пан Гордій Пихатий, генеральний писар Війська Запорозького, постинав у Києві, у Гадячі, в Черкасах голови двом десяткам козацької старшини, самозванно вчинив себе ясновельможним і, захопивши стяги, булаву, клейноди й скарбницю покійного нашого гетьмана, порушив присягу, дану Москві.

– Про це ми вже царю писали! – вигукнув Пампушка.

– А тепер, – мовби й не чувши, провадив далі архієрей, – кривоприсяжець з панами-ляхами, з найманими синами Європи та з ордами Карамбея о сороку тисячів крикливих кримців, білогороддів та ногаїв плюндрує села й городи на Україні, а вже підступив і до нас, щоб дістати незліченні скарби, колись та десь приховані в Калиновій Долині запорожцями, скарби, котрі дадуть спроможність Однокрилові купити в Азії та Європі стільки війська, же перед ним не встоїмо – ні ми, ні ти, пресвітлий царю, бо він посуне й далі, на Москву. А якщо він захопить наше місто (хоч ми вже в храмі всією громадою хреста цілували – не віддаватись ворогові живцем), посуне далі до Путивля, де твої бояри з військом скупилися (а до нас чомусь не йдуть), щоб їх винищити, а потім і до тебе, царю, взятись на Москві…

– Те ж саме, що в трьох попередніх листах! – прохопився Пампушка.

– Не в трьох, а в чотирьох уже! – поправив його той самий жінкуватий сотник Хівря, і тоненький голосок у нього був такий дзвінкий, неначе в молодої на другий по весіллі день. – Еге ж, у чотирьох!

– От бачите! – зрадів пан Купа. І додав: – Та й про скарби писать не треба. Чи є вони, чи їх немає… хтозна! А потім цар спитає: де вони?.. Необережно!

Та мирославський владика, ніби й не чувши застереження, провадив далі:

– І от… сунучи супроти Москви, той чорний лебедин жакує наші села й городи. Палає Україна. Але навперейми кривоприсяжцеві, щоб не дати ходу на Москву, оружно встають посполиті обох берегів Дніпра. То рятуй же, царю! Нас рятуй і себе… Ось так йому й напишемо, московському цареві!

– А цар подумає, ваша велебність, що ми тут налякались! – знову занепокоївся Пампушка.

– Подумає! – жваво підхопив той самий Хівря, рум'яний і щокатий, наче літня молодиця, довгоносий та безвусий, з благенькою чуприною, з величезними синіми очима, що дивилися на все з докором, – чудернацький сотник, котрого знали всі, як бабича (бо ж він завше дома залюбки місив тісто, доїв корови, пряв та шив, а то й ходив за бабу-повитуху, бо і в тім ділі тямив, за що його й прозвали Хіврею), еж і справді він був більше схожий на яку-небудь підтоптану святенницю, ніж на бравого лейстрового сотника. – Подумає, що налякались, – повторив пан Хівря, – та й за шкуру сала нам заллє… ще більше, як ось тепер! – І він пренахабно витріщився на царського воєводу Саватея Шутова, моторного дідка, що сидів біля столу, дальнього боярина, котрий прибув сюди, щоб не трішки нажитись, та й докладав до цього діла всіх зусиль, отож і цікавили його в Мирославі не люди, не правда, а шинки й прибуток від горілки, що вельми бентежило й пана Хіврю, який тримав у Калиновій Долині до прибуття сюди воєводи Шутова десятків зо два шинків. – Заллє нам цар за шкуру сала, ви не думайте!

І аж тут пан обозний, Демид Пампушка-Купа-Стародупський, нарешті вирішив, що надійшла слушна хвилина – ловкенько показати себе перед людьми як щирого прихильника Москви, бо це ж могло йому стати в пригоді при сповненні його далекосяжних замірів, бо ж пан Пампушка, зазіхаючи здалеку на гетьманську булаву, добре тямив, що без помочі одуреного народу (навіть і з купою червінчиків – із омріяних запорозьких скарбів) проти лукавого лебедина він сам нічого вдіяти не зможе, тож і замірився тепер дурить громаду Мирослава, проголошуючи свою прихильність до Москви.

Її пан Купа голосно сказав:

– Ти смієш, пане сотнику, таке патякати супроти його царської величності?!

– А коли царські воєводи зугарніші за королівських посіпак! – тоненько проспівав пан Хівря, киваючи на боярина Шутова. – Шинки та корчми! Були вони чиї? Мої та королівські. А стали? Царські! А все інше? Як і було! Навіть орендарі шинків – ті ж самі: як стирчали за шинквасами руді та чорні пейси, так і стирчать!

– Пейси, пейси! – розсердився боярин. – Таж тільки вони й платять на царську величність! Бо ваші урядники… мусять вони прибутки збирати…

– Здирати, а не збирати! – зойкнув жінкуватий сотник.

– А де вони, прибутки? Де? Старшина ваша, війти, бурмістри – нас, воєводу царського, не слухають! Усі діла, городові й козацькі, відають без нас! Тож нам тільки й лишаються побори…

– Атож! – знову задзвенів пан Хівря. – Здирства і податки завели не згірше ляхів: дай та дай, не тільний, а телись! З кого ремінь деруть, з кого вже й лій топлять!

– Брешеш, тітко! – не стримавшись, гарикнув нарешті й колишній полковник, аж наче сіллю в очі Хіврі сипонув. – Нема ж такого, як було за Польщі? – І звернувся до громади: – Нема ж такого в нас, як по містах під Однокрилом?

І рада вся, і ввесь майдан захвилювалися й загомоніли, бо ж у Мирославі були тисячі людей, що повтікали від гетьманської наруги й розповідали тут про ті ж страхи, які терзали Україну й за панування Польщі, бо людей однокрилівці нищили, немов косили траву.

І люди вже кричали на майдані, як від болю:

– Глумляться з віри!

– Б’ють!

– Нехай б’ють, олії не виб’ють!

А якийсь старезний лірник, по той бік вікна, сліпий, з лицем, покритим шрамами, колишній козак, гірко мовив, неначе сам до себе, але так, що його чули всі:

– Наші люди вже такі бідні стали: горло переріж – кров не піде! Але все-таки ріжуть і ріжуть…

– Чуєш, Хівре? – спитав архієрей.

– Я ж – не про це! Я – про шинки. А що кривдять бідних людей оті пани поляки…

– А сам ти реміняччя не дереш із кріпаків та хлопів?

– Голос як сурмонька, а чортова думонька!

– Дрібні марнeці сонце тобі застують! – високопарно і повчально сказав жінкуватому сотникові пан Купа-Стародупський, і не тому сказав, що мав такі сталі переконання, а тому тільки, же на той час панові обозному це було вигідно та зручно. – Дрібниці тобі сонце заступають, пане Хівре! Москалі – брати наші по вірі православній! Чого ж ти гавкаєш, собако?!

– Я ж – не про віру, а про шинки! Бо за горілку грошики? Кому вони йдуть?

– Ти волів би, старий шинкарю, гарбати їх собі? – єхидно запитав Пампушка і поглянув скоса на Саватея Шутова, на воєводу: яке на нього враження справляє це заступництво?

Та воєвода, старенький уже, тихо, як дитина, спав.

– Ну, набалакались? – кепкуючи, спитав єпископ у Пампушки. – Знайшли, де правда? – бо добре знав справжню ціну його, як ми тепер сказали б, патріотичному патяканню. І єпископ спитав у громади:

– То що ж, панове товариство? Ще одного листа цареві слати будемо?

– Аякже! – в один голос видихнула вся рада, і зразу ж там, за вікнами, схвально загомонів майдан.

– Будемо писати, велебний і побожне милий нам владико, – урочисто потвердив за всіх старий гончар Саливон Юренко, по-вуличному званий Саливоном Глеком, і вся рада згідно закивала головами, підтримуючи слово достойного мирославця.

Але знову вискочив Пампушка, бо не облишала його і надія – будь-як похитнути любов і довір'я громади до цього ченця, що знову став воєначальником.

– Та й що ж ми можемо цареві дописати? Вчетверте просити допомоги, не закалявши тим своєї гідності?

– А ми йому, щоб гідності не закаляти, напишемо, пане обозний, так… – І архієрей спинився, щоб подумати, і трудно було зрозуміти, чи його преосвященство не жартує, коли він знов заговорив: – А ми йому напишемо ось так: «Якщо ваша царська величність не пришле негайно на потугу свої полки, всім нам тут жаба цицьки дасть, та й вам самим там, на Москві, пресвітлий царю, буде непереливки!»

– Хо-хо-хо! – тонісінько, як старенька пані, захихотів пан Хівря.

– Так і напишемо його царській величності?! – закричав і Пампушка, бо ж не мав ні крихти запорозького гумору. – Жаба цицьки дасть? Я таких слів не підпишу!

– Підпишемо й без тебе, – посміхнувся єпископ.

– А то ж не ваша річ: ви – архієрей, а не отаман!

– Архієрей, з волі народу, знову мусив стати мирославським полковником.

– Хіба ж перевелись на світі справжні козаки? – спитав Пампушка, випинаючи живіт.

– Це ти про себе? – запитав єпископ.

Всі зареготали, а Пампушка-Купа, відчувши небезпечне становище, сказав:

– Ніхто ж не схоче воювати під орудою ченця.

– Ніхто? – спитав владика. І, помовчавши, мовив: – Ну, коли так… – і вклонився всій раді. – Я прошу громаду звільнити мене од військового клопоту.

– Як-як? – здивовано спитав хтось, не дочувши, по той бік вікна.

– Візьміть у мене пернач, – і владика повагом переклав на край столу знак своєї полковницької влади.

– Не візьмемо, – суворо сказав хтось у покоях.

– Не візьмемо! – загукав і тисячоголосий майдан.

– Але ж я немічний старий чернець… – почав був архієрей. Та його перепинили голоси в хаті й на майдані:

– В воду його, старого!

Сміття – йому на голову!

– Киями його, собаку!

– Киями, щоб не комизився!..

І це було найвищим виявом поваги та любові до колишнього запорозького полковника Миколи Гармаша, найщирішим виявом всенародного довір'я його душевної чистоти, до ратного хисту, до всіх достойностей духовного вітця, який оце знову встав щитити праве діло.

– Візьми пернач! – звелів цехмайстер гончарів Саливон Глек. – Громада просить.

І полковник знову взяв пернач.

На всі три сторони вклонився, бо ж по четвертій у хаті не було нікого: на стіні висів гравірований у Лондоні портрет покійного Богдана Хмеля.

– Кланяється громаді, – сказали за вікном.

І ввесь майдан ожив.

І, мов на Січі, барвистими птахами злетіли вгору шапки та шлики.

А в очах старого архієрея любов і довір'я народу збудили сльозу, бо ж, хоч і високо стояв він над людьми, чистоту серця зберіг навіки, хоч і не згадував ніколи архієрей відомих слів апостола Павла: «Omnia munda mundis» – тобто щось таке на кшталт «для чистих – усе чисто».

Він прислухався, старий, до гомону.

Але той гомін став нараз пригасати.

– Вічная мудрість нехай о нас радить… – почав був архієрей, але замовк, бо знову віддалік загупали гармати, і гармидер дальнього бою виразно долинув сюди.

– Піди й дізнайся – що там знову скоїлось? – звелів єпископ келійникові, бородатому куценькому ченчикові в руденькій полинялій рясці, і той, ледве переступаючи своїми здоровенними чоботищами, тихо зник за дверима, а всі мовчали вражено, бо ж ніхто й припустити не міг, що той триклятий гицель, Однокрил, посуне в наступ цієї суботи, в переддень зелених свят.

Думками всі полинули туди, де все дужче й дужче гупали гармати, до північного входу в Долину, а дехто з воїнів похапцем вийшов з явним наміром мерщій поспішити туди.

Порідшало людей і на Соборному майдані, там, за вікнами.

А пан Демид тим часом, сидівши тихо, думав про щось своє, не зводячи рачих зіниць з вітця Мелхиседека.

Пана Купу, котрий давно вже став потаємним католиком – а їх тоді чимало вже було між українськими вельможами й магнатами, – єпископ дратував своєю непримиренністю до відступників народу й православної віри, до зрадників дідизни та вітчизни, своїм щирим правдолюбством, своїми козацькими вихватками, які ще й досі давалися взнаки. Але найпуще зненавидів пан Купа вітця Мелхиседека за те, що єпископ, поки пан обозний їздив до Стародупки справляти своє весілля з Роксоланою, що перебрав на себе цей проклятущий чорноризець обов'язки воєначальника, бо ж мирославський полковник пан Косюра-Чорний перекинувся до Однокрила за день чи за два до початку цієї війни та й утік з Мирослава, – хоча владу військову, ясна річ, мав би в місті та й по всій Долині забрати до рук саме він, Демид Пампушка-Стародупський, як те й належало полковому обозному та ще й такому заможному, як цей.

Бог його знає, на що надіявся Пампушка (чи не на спалену серед степу копицю ладану), але панові обозному здавалося чомусь, що все ним задумане сподіється легко та хутко: і десь там приховані мирославські скарби зразу ж таки віддадуться йому до рук, і полковником він стане (а то ж було тоді ніяк не менше від чину нинішнього маршала), і гетьманом – без дляння й проволоки, – і ось тепер, коли не зразу все складалося, як треба, хотілось Пампушці бодай хоч трішки захитати повагу до слуги Господнього, до єпископа Мелхиседека, – ще й тому хотілося, що він його просто боявся.

Боявся й тому, що цей колишній запорожець бував часом грізний та буйний, як ревуча весняна вода.

Та й говорив єпископ інколи, мовби в очі сипав тютюном, – це коли правду в очі кидав.

Боявся Пампушка й пронизуватого погляду цього козацького полковника, що замолоду вславився на Запорожжі, а потім і в полках покійного гетьмана, котрий його й примусив потім напнути чорну рясу, знаючи силу церкви та дбаючи, як муж державний, про те, щоб тримать її в чистих і певних руках… У визвольній боротьбі українського народу, треба сказати, не останнім клопотом була завжди й чистота православної віри, чистота від католицьких впливів Рима, тобто від зазіхань чужинців, котрі завше явно і тайно діяли через своїх повірників, що з країни до країни ходили й ходять у сутанах і без сутан.

Знітившись під поглядом Мелхиседека (бо ж не забув і недавньої своєї підлості проти Мамая), Пампушка хотів був сказати владиці щось примирливе, але з-за вікна зненацька пролунав досить гучно низький жіночий голос: