Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця

Матінка його, сестра Гійома ле Вассера де Боплана, лишилася в Руані з невеличкою рентою, а сам він, без єдиного франка чи гульдена, мусив заробляти шматок хліба, тягаючи на спині вантажі в Амстердамськім порту.

Він не міг про це спокійно говорити, і хутка мова його стала ще швидша, і він заникувався і повторював разів по кілька якесь слово, аж тремтів, розповідаючи про ту пригоду, хоч, власне, нічого особливого з ним тоді й не приключилось.

І справді.

Йому доручили того дня не дуже й важкий кофр однести до найдальшого корабельного прeшибу.

Найняв його якийсь поважний пан, сивоголовий і ставний, схожий чимось на перебраного в світську одежу католицького попа.

– З ним була оця панна! – і Філіпп кивнув на те чудово намальоване поличчя, котре так і лежало в нього на колінах і проти пригасаючого багаття зоріло на глядачів, немов живе, аж наче прислухалось до розмови.

Молодий бідолаха француз бачив цю панну й того сивого лише який десяток дзиґаревих хвилин, поки вони бігли втрьох до дальнього пришибу, де чекало на них брудне й стареньке судно під вітрилами.

Так, либонь, нічого й не лишилося б у пам'яті бездомного француза, крім прекрасних очей прикро стурбованої панни, коли б вони, ті двоє, перед розставанням не балакали, необачно перекидаючись прощальними словами, що їх в Амстердамі зрозуміти, певна річ, ніхто не міг, крім нього самого, бо ті двоє розмовляли по-українському, а Філіпп цю мову знав: його рідний дядечко, Гійом де Боплан, незадовго до скону свого мав намір повернутися на Вкраїну, і хотів Філіппа, небожа, взяти з собою туди, і вчив його цієї милозвучної мови.

Той сивий пан і дівчина, що мала рушити в якусь далеку й небезпечну путь під цими брудними вітрилами, весь час розмовляли про свої справи, і Філіпп зрозумів: дівчина тікає звідси від чогось такого, що є страшніше над смерть, сам той сивий теж мусить сьогодні ж покинути Голландію. Вони, прощаючись, мали надію зустрітись на Вкраїні, а наостанку дівчина, коли Філіпп, діставши свою плату за перенесення вантажу, вже збирався йти собі, панна тая, раптом згадавши про щось, хапаючись, швиденько витягла оцей самий портрет і попросила знайти на вулиці такій і такій майстерню Рембрандта і повернути йому образок, бо художникові, вона сказала, за роботу не заплачено і панна мусить повернути йому те, що їй, на превеликий жаль, належати не може.

Філіпп пообіцяв.

Парусне судно рушило негайно ж, і сивий пан швиденько зник у лабіринтах порту.

А Рембрандта Гарменса ван Рейна, великого художника, що про нього по всій Європі ходили вже легенди, Філіпп, поки була ще змога жити в Амстердамі, знайти не зміг, бо художник (як і всі великі митці), бідуючи й поневіряючись, коли його картини спродали з молотка, безслідно канув десь у єврейських кварталах голландської столиці, на бідняцькому дні Амстердама…

І ось тепер, прибившись на Вкраїну й ставши запорожцем, Пилип-з-Конопель шукав повсюди тую панну.

– Але навіщо? – запитав Мамай.

– Віддати цей портрет.

– І тільки?.. Брешеш!

– Брешу. На панночку чигає небезпека, і я мушу…

– Яка небезпека? – швидко спитав Козак.

– Це я скажу тільки їй… коли знайду, звичайно.

– Знайдеш.

– Де ж вона?

– У місті Мирославі.

– Ви знаєте її? Чия вона?

– Племінниця єпископа Мелхиседека. Їдьмо з нами туди.

– Я тут на службі, при цій вежі.

– Ти ж казав про якусь для панни небезпеку?

І Пилип-з-Конопель, проймаючись довір'ям до Козака Мамая, заговорив:

– Простуючи на Україну, вже в Варшаві, за три останні роки тричі шарпаній полками шведів, у храмі Святого Яна, я випадком підслухав тиху мову двох домініканців, і аж волосся стало сторч від того, що я вчув… бо ж вони говорили про долю тої ж панни, яку їй проклятущі круки готували в Римі.

– Розмова йшла саме про неї? – спитав Мамай, повівши вусом на дерев'яний образок, що його так і тримав на колінах Пилип.

– Я так подумав… мені здалося, що про неї. Я ж тоді, в порту, ще в Амстердамі, чув, як сивий пан назвав її, прощаючись: Кармела…

– А в Варшаві?

– Теж говорили про Кармелу.

– А таку саму дівчину, що живе в Мирославі, – з полегшенням зітхнув Козак Мамай, – архієрейську небогу звуть Яриною.

– Не вона?! – і Пилип-з-Конопель аж вус кучерявий з досади прикусив.

– Але ж… оцей портрет! – неначе сам до себе прошепотів Козак Мамай. – То, ти кажеш, Кармела?

– Еге ж, Кармела Подолянка.

Мамай аж скрикнув:

– Подолянка?! – І він схопив за руку Сганареля, що вже хотів був бережно вгорнути в клапоть шовку й той пречудовий образок. – Стривай, стривай! Вони її тримали там, католицькі собаки, небогу нашого православного єпископа, батька й матір її вбивши, а дівку, викравши, тримали десь по кляшторах домініканських і, видно, там її й перехрестили на Кармелу… А ке сюди! – І він схилився до пригаслого багаття, підкинув до вогню сухої ковили, зітхнув, дмухнув, посипав трохи порохом із турячого рога, що висів при поясі, і вогнище зненацька спалахнуло, лизнуло наче в саме небо, і на яку хвилину, хто там був, побачили в руках у Мамая чудовий образок якоїсь панни, писаний на дубовій табличці, од претовстого шару фарби аж ніби шкарубкий на дотик, аж ніби теплий – чи то від близького багаття, а чи від тепла, яким сяяли живі розумні очі прекрасної незнайомки.

То була гожа українська дівчина. Літ шістнадцяти.

В убранні подолянки: в мережаній сорочці, вишиваній чорною заполоччю, в керсетці, в намисті, з косою на грудях білявою, з бровою колесом, з чорними очима шаломпалом, що дивились, як здавалось Михайликові, саме на нього – пильно, з чеканням чогось давно забутого, але знайомого, жаданого навіть, і серце в Михайлика солодко тьохнуло чи від її погляду, чи від нездоланного впливу щирого в своїй геніальній простоті мистецтва, коли думки та настрої митця стають нараз твоїми настроями, мислями та почуттями, коли складний душевний світ людини, яку показує художник, світ почуттів, ума, любові, боротьби, страждання розкривається перед нами, як глибокий і дзвінкий колодязь, що в ньому купається сонце.

Козак Мамай, сам до малювання маючи кебету, за короткі хвилини, поки буяли розкошлані порохом пелехи полум'я, встиг на вільно виписаному образку тієї українки без похибки визнати руку якогось великого й своєрідного живописця, котрого, як Мамаєві вже сказав Філіпп, на всьому широкому світі знали під іменням Рембрандта ван Рейна.

Портрет Ярини Подолянки він писав так, той людяний майстер, сміливо використовуючи всі доступні йому найтонші, найбагатші ефекти світлотіні, що треба було дивитись на поличчя з відстані, але серед темної степової ночі, в хисткому відблиску багаття люди й зблизька сприйняли саме те, чого всім своїм хистом домагався щиросердий маляр, та й був це в усій первозданній, первісній, чародійній красі його, в авторській недоторканності свіжий живопис самого Рембрандта, а не ті, вже потемнілі барви на полотнах і дошках, десятки разів одновлюваних і підмальовуваних байдужими руками реставраторів, які ми з вами, читачу, вважаємо за щастя бачити в музеях тепер.

Козака Мамая, крім настрою, крім інтелекту, крім сили духу геніального маляра, вразило за ті куці хвилини просвітку біля нічного багаття ще й вільне вигравання колориту, упевнений мазок повним пензлем, не знане доти вміння, як тоді казали учні самого Рембрандта, «весело класти фарбу, не дбаючи про рівність і блиск», дивувався Мамай і з характеру фарб імпасто, тобто фарб вельми в'язких, важких, густих, що лягали на дошку товстим шаром, наче тісто, з виткими борозенками від пензля, виразно опуклими на дотик.

Всі ці мислі промайнули невиразно й зовсім не цими словами, бо ж не вчився Козак ніде малярського мистецтва, але його враження від портрета Кармели Подолянки складалось саме так.

А наш Михайлик тим часом, протягом тих кількох хвилин, поки буяло полум'я, не думав ні про колірне рішення картини, ні про опуклі мазки, ні про гру світла й тіні, бо малювати ж не вмів, та й витвір художника бачив чи не вперше оцей селюк: приголомшений силою впливу генія, він дивився на Рембрандтів шедевр із побожним захопленням, на ту чудову Подоляночку, дивне видіння з чужого казкового світу, хоч вона й видавалась Михайликові зовсім не панною, а звичайнісінькою дівчинкою з їхнього села.

Кармела й справді не скидалась би на панну, коли б не панив її важкий щирозлотний ковток у правім вусі (перед художником сиділа вона сливе в три чверті), ковток, виписаний вельми пастозно, тобто з виразно опуклим рельєфом.

Вона і справді не схожа була б на панну, коли б не скрашала її величава статура, коли б ось так згорда не зоріли очі, коли б не рука оця вузька, нервова, аж ніяк не хлопська, – коли б усе це не панило дівку, вона нітрохи не скидалась би на панну.

Забувши про всенький світ, Михайлик дивився на це малоймовірне диво, і ті аж надто короткі хвилини здались йому цілим життям.

Трепетною рукою сувора панна стискала білоцвітний кетяг бульденежа, французької садової безплідної калини, яка здалась тут Михайликові звичайнісінькою, знайомою з дитинства, – і хоч не дивилась тая панянка на студену квітку, щойно зірвану з куща, аж наче вкриту краплями роси або дощу, живісіньку і таку світлосяйну, ніби той снігуватий кетяг був джерелом світла, – здавалося, немовби панна злилась водно з тим цвітом – у тузі, в льоті, в прагненні до рідних українських берегів…

Та видіння те зненацька зникло.

Полум'я погасло так само нагло, як і спалахнуло від кинутої в багаття дрібки пороху а чи від якоїсь там чаклунської штуки Мамая, і стало враз темніше, ніж було до спалаху, а може, потемніло в очах від того дива дивного, з яким носився, шукаючи своєї панни, Пилип-з-Конопель.

Тонісінька багряна штаба ще жевріла на обрії, де зникло сонце, а Пилип-з-Конопель, навпомацки вгорнувши книги й той образок, заховав усе в тороки і, спотикаючись об кротові купини, бе'збач подався до хвигури, де давно вже зайшла його пора чатувати.

Старий Гордієнко сказав йому вслід:

– Неспокійно сьогодні чомусь на душі.

– Еге ж… – на ці слова відповідаючи чи, може, на якісь мислі свої, пробурчав Козак Мамай.

– Пильнуй, Пилипе, – по-материнському сказала вслід Явдоха, а Філіпп згадав Руан і свою сиву маму.

– Я, Пилипе, з тобою, – раптом попросився, ще під владою чарівного видіння перебуваючи, простодушний коваль.

– Ходім, – озвався вже десь із темряви Пилип-з-Конопель.

Михайлик кинувся за ним.

А від синка, як завше, не відстала й мама.

– Я сам, мамо, я сам, – звично мовив Михайлик, бо ж йому хотілося з тим французом розмови парубоцької, кортіло розпитати про ту панну, але неня була невблаганна і, взявши свого хлопчика за руку, не відставала від нього в тій теменній темряві.

А Михайлик спитав:

– Чи ж він живий?

– Це хто?

– Художник.

– Шукав його… живий десь, кажуть. Але де? – І Сганарель почав розповідати про вигнаного з дому геніального живописця, про свої марні пошуки в трущобах Амстердама, про сморід, і брудоту, і силенну силу квітів на вулицях голландської столиці…

Вони стояли втрьох на горбі, під хвигурою, мама й два сини, за руки тримавшись у тьмі.

Держались за руки й дивились на захід, на далеченну багряну штабу, яка ставала тонша й тонша, але не простигала, немовби її щойно в небесній кузні вихопили з горна й поклали на ковадло – десь там, де злягаються небо й земля на подружньому ложі, – і вже десь там зненацька вдарили по тій штабі, бо полетіли іскри й розсипались зірками по всьому куполу небес.

Неня й Михайлик дивились на гру світла заходового.

Поривав туди очі й Пилип.

Бо ж десь там, на заході, в Нормандії, в Руані, була і його неня, яку він пригадав саме в ту мить.

Там десь жила його далека батьківщина, що поворот до неї був йому заказаний.

Він аж заплющився, подумавши про свій Париж.

Ось лілові марева Сени…

Новісінька церква Сорбонни, що біля неї жив, поки вчився в Парижі…

Одна шалена дівчина, котра йому заморочила голову, тоді ще… давно… до хвилинної зустрічі з Кармелою…

І раптом її погляд блиснув, сяйнув перед ним…

І раптом страшно закричав Михайлик:

– Вогонь! Вогонь!

І так він голосно своїм басилом загорлав у степу, порожньому й німому, аж Господь Бог прокинувся на небесах.

– Знов десь горить хвигура, – сонно сказав він. – Знов спати не дають, анахтеми!

– Господи ж Боже мій! Та це ж уп'ять війна! – І святому Петрові вже й спати розхотілось. – То вся Європа воювала повних тридцять літ. То голландці з ангелянами зчепились. То поляки й шведи воловодились. А тут…

– Війна, – бурчав Господь. – Усе війни та війни… мов скажені собаки! І нащо я їх наплодив! – І Бог, одвернувшись у темний куточок хмарини, безмрійно захріп.

Але святий Петро не спав.

Змагали невеселі мислі.

І він дивився в той бік, де в степу одна за одною займалися сторожові хвигури, перші знаки нової війни.

– Вогонь! – волав Михайлик.

А вогонь, вогонь, буйний та зловісний, бурхав-таки в небо з дальньої могили, на котрій стовбичила сусідня хвигура, і десь там, поза обрієм, далі та далі, ще та й ще.

Степ оживав.

– Вогонь! – ахнув і Пилип-з-Конопель.

– Війна-таки… знову! – зітхнула й Михайликова матінка, знаючи, що не мине вона, проклята, на цей раз і єдиного синка її, бо ж, як слушно сказав колись Горацій, війни осоружні матерям.

Не встигли наші подорожні отямитись, як Пилип-з-Конопель, сповняючи козацьку службу, вже викресав вогню й миттю підпалив добре виварений у міцній селітрі віхоть.

Полум'я пойняло смоляні бочки мигцем, загуло, завило, облизало чорнісіньке небо, сполохало птаство, і гайвороння, зачувши близьку поживу війни, закружляло над хистким стовпом вогню.

Хвигура палала, і на тому вартова служба біля неї кінчалась, а тим трьом козакам уже треба було поспішати до рідної неньки, до далекої за порогами Січі.

І Пилип, і старий Гордієнко, і той рудий довгаль, вони вже кинулись до стриножених коней, що попаски ходили поблизу.

Заходились кульбачити й своїх Мамай з товаришами.

Явдоха, неня, похапцем пакувала харчі й куховарський припас.

Михайлик помагав їй.

А Пилип-з-Конопель, підступивши на мить до Козака, спитав:

– Хто з ким воює?

– Самозваний гетьман Гордій Пихатий, – відповів Мамай, і його висока ліва брова піднялася ще вище, і ворухнувся, розпушившись, вус, і проти полум'я хвигури він здавався рудим, аж червоним. – Воює гетьман Однокрил.

– Але з ким?

– З нами. З ним і з ним. І з нею, з ковалевою матінкою. З тобою, хлопче. З Україною.

– Порушив-таки присягу, – сердито буркнула Явдоха.

– Яку присягу? – запитав Пилип.

– Переяславську, – сказав Михайлик.

– Порушив, сучого сина стерво! – І Мамай потяг з люльки, але вона, гаспидська, погасла, заярився, люто блимнув оком, а ми подумали: ніхто ж не чекав у цім сюжеті ні війни, ні крові, бо ж багнулась повість весела й легка, як же воно піде все тепер, коли, як і завше зненацька, грянула війна?

Щось дотепне й кумедне – на трагічному тлі чергової війни? Щось веселе в хвилину жалоби? Жарти – в травах, забризканих кров'ю?

Хай і так…

Саме так.

Тарас Григорович Шевченко говорив же колись про неприторенну вдачу своїх земляків, бо ж не можуть вони не прогаптувати порою й найсуворішу матерію бодай ледве помітним жартом: «Земляк мій часом, – мимоволі, звісно, і в потрясаючий фінал «Гамлета» абощо… вкине таке слівце, що й крізь сльози всміхнешся…»

І оцей сміх крізь сльози – в горі, в лихолітті, сміх, що від нього легше дихати в лиху годину, легше боронитись від нападників, жарт, і дотеп, і кепкування з ворога, і регіт, коли б'ють лихом об землю, коли й саме лихо сміється, завжди і всюди сміх: і веселий і гіркий, добродушний чи їдовитий, але сміх, але жарт – навіть у горі, – і саме це на протязі століть ставало в житті України чи не головною прикметою її національного характеру? Тож і тепер нам не буде, може, великого гріха показати щось химерне, дотепне на трагічному тлі чергової війни, що початку її ми з вами не ждали в цю мить…

– Еге ж, – задумливо говорив Мамай французові, – кривоприсяжець-гетьман вирушив-таки проти народу.

– З яким же військом? – питав Пилип.

– З найманим, парубче.

– Хто ж там у нього?

– Крім українців, збитих з пантелику гидкою балаканиною, там і пани-ляшки з татарами, угри й серби з хорватами, німецьке рейтарство, що, як стара повія, продається кожному…

– Хто тільки добре платить… – додав француз, який уже і тоді чудово знав, що таке німецька вояччина.

Вони хутенько впоралися з кіньми.

Студений вітер подихнув зненацька, і стало зимно, а може, дрижаків хапали всі од напруження, що мирних людей охопило, як тільки спалахнув на дальній вежі вогонь небезпеки.

Коли прийшла пора рушати, Мамай спитав:

– Ти – небіж де Боплана?

– Син його сестри.

– Рушаючи звідси в Париж, Боплан обіцяв повернутись на Вкраїну… років через три.

– А через два – помер.

Знявши свій шлик, Козак перехрестився, а щоб хто не вздрів супроти полум'я хвигури вологих його очей, Мамай хутенько підтягнув попругу і скочив на Добряна.

Кинулись на коней і всі інші.

Мамай сказав:

– Рушайте без мене. Поїду назад. Пильна справа.

– А де ж? – поспитала Явдоха.

– У гетьманському війську.

– Надовго?

– На одну ніч. Потім…

– А там вас не вб'ють? – стурбувався Михайлик, бо не хотілося розлучатися з Козаком.

– А ти – куди ж? – посміхнувся Мамай.

– Ми – з мамою, – мовив Михайлик.

– Як ми, Козаче, й поспішали за тобою, – кивнула матінка. – До міста Мирослава.

– А ти? – спитав Козак француза.

– Супроти гетьмана, – сказав Пилип. – На Січ.

– До Січі, товариство, вам уже не добутись, – заперечив Мамай. – Схоплять однокрилівці.

Француз якось там по-своєму вилаявся.

І спитав:

– Куди ж нам їхати?

– До Мирослава. Всі разом рушайте туди.

– А що там?

– Ті, хто не зрадив народу. – І додав задля самого тільки Сганареля: – Там дівчина, що ти її шукаєш.

– Рушили! – хутко сказав Пилип. І поспитав у Козака Мамая: – Побачимось? У Мирославі?

– Будем живі, побачимось, – і Мамай з коня вклонився: – Прощавайте, панове товариство!

І всі ці люди, як то буває в час війни, коли прощаються, не дуже й вірячи в майбутні зустрічі, всі почоломкались і обнялись.

Поцілувавши руку ковалевій матінці і вже з коня не злазячи, Мамай сказав:

– Вам, ненько, в дорозі бути за отамана.

– Я ж – тільки стара жінка, голубе.

– Ви – мати. А мати ж на війні… – і попросив: – Доїхавши до Мирослава, тарпанів диких пустите на волю.

– Гаразд, – відповіла Явдоха.

– Найкраща путь проз річку Вовчі Води.

– Знаю. Прощавай! – І, обернувшись до Михайлика, до козаків, до вартових з хвигури, Явдоха наказала: – Рушаймо!

Та, поки ще вони не рушили, Козак Мамай торкнув свого коня.

Довкола від полум'я на смоляних бочках видніло, як удень.

Але Козак Мамай у ніч шубовснув, як у море.

І раптом зник.

Ось так він і зникав, коли йому було потрібно.

Але він же був не дух безплотний, отже, й таланило йому не раз у раз.

Коли його надвечір наступного дня схопили однокрилівські жовтожупанники, він з рук п'ятьох десятків гайдуків, звичайно, видертись не міг і опинився в казематі, в хурдизі, в холодній цюпі, за добрим десятком важких та кованих дверей.

Його продав Демид Пампушка-Купа-Стародупський.

Застуканий зненацька серед степу гетьманськими чатами, пан обозний, – а він досі був без штанів, бо ж не знайшов іще в степу голубого ридвана, де лишилась його Роксоланочка, – мирославський обозний зазнав чимало стиду й кепкувань від Однокрилових посіпак, а потім і від самого пана гетьмана, коли такого вельможного безштанька поставили йому перед очі.

Гордієві Пихатому, званому в народі Однокрилом, звісно, і на думку не спадало тоді, щоб отакий опецькуватий лисяк, що дістав од пана гетьмана чималий посаг за колишньою його коханкою, щоб отакий тюхтій та став одним із численних зазіхачів на булаву, що їх завжди було чимало на многостраждальній Україні.

Він поспішав до міста Мирослава, пан Пампушка-Стародупський, до стану Однокрилових ворогів, щоб звідти розпочати свої підступні умисли супроти гетьмана-криво-присяжця: зрадник поспішав зрадити зрадника.

І ось тепер, ускочивши в лабети ясновельможного пана Однокрила, так би мовити, «родича» свого (через Роксоланочку), щоб піддобрити гетьмана, щоб відплатити й за вчорашню наругу Мамаєві, – за спаскуджене паленим пір'ям кадіння й за ганебно втрачені штани, – він виказав кривоприсяжцеві нашого Козака, бо щойно стрів його на околиці села Буряківки, де на ту ніч отаборився в поході гетьман.

Коли запорожця схопили, пан гетьман, зрадівши аж такому таланінню при самому початку війни, звелів мерщій укинути небезпечного ворога за ґрати й поставити навколо цюпи, крім варти звичайної, ще й десятків з десять німецьких рейтарів, бо він уже чував про всякі характерницькі штуки цього анахтемського Козака.

Гетьманові, правда, хотілось порішити осоружного запорожця негайно ж, але ясновельможний поклав собі до ранку трохи витверезитись, щоб уже на свіжу голову заходитись коло такого приємного діла, як страта богопротивного чаклуна і лобуряки, бо ж у Гордія Пихатого було чимало підстав дихати на Козака Мамая чортом…

Велика ненавидь терзала душу гетьманові цілу ніч, а причин задля такої сили почуття у пана ясновельможного було аж-аж-аж.

Деякі причини були потаємні, і про них розповідати зараз трохи ще зарано.

А деякі були відомі всім, і, поки Мамай Козак лишався в живих, це применшувало славу владолюбного й справді-таки пихатого гетьмана.

Одного разу, приміром, – це було ще на Січі, в ту пору, коли нинішній гетьман ходив у генеральних писарях Війська Запорозького Низового, – вони побилися з Мамаєм об заклад: хто кого переп'є.

Засіли вони в наметі в генерального писаря, поставили чималу куховку та й почали дудліж.

Уже й вечір минув, уже й ніч була о половині, а Мамай тільки й знав – міняти в шандалі свічку за свічкою та погейкувати на генерального, бач, писаря: ще коряк та ще коряк!

А перед самим світанням бачить наш Мамай, що Однокрил уже знемігся й заснув.

Аж голову схилив на свій писарський стіл, де каламарі, пера, печаті та всяка інша канцелярська справа ташувалась досить густо.

І Козак Мамай подумав:

«Прокинеться вранці оцей гемонський шляхтич (сучого сина стерво!) та й скаже січовому товариству, буцім перепив самого Мамая».

Ото й пішов Козак шукати свідків, а не знайшов, бо всі вже були в ту пору п'яні.

Тоді й узяв Мамай зі столу отого червоного шпанського воску, що з нього печатки прикладає генеральний писар до гетьманських універсалів чи й до листів султанові турецькому або королеві польському, та й на свічці той цупкий віск, що його ми звемо сургучем, розтопивши, приварив до столу великою печаттю Війська Запорозького обидва Однокрилові вуса, бо ж вони були тоді в нього довгі-предовгі.

Та й пішов собі спати кудись до Дніпра, в очерети.

А щоб генеральний писар не обрубав собі вуса передчасно та не втік од прилюдного вранці глуму, Козак Мамай посадив над ним, на тому ж таки столі, свого Песика Ложку та й звелів пильнувати.

От прокинувсь Гордій Пихатий, аж голови ніяк не підведе.

Поки він розшолопав, у чім річ, то вже й ранок благословився над Дніпром.

Хотів був пан писар чим-побудь обрубати собі вуса, так і до шаблі ж не сягне рукою, та й Ложечка на нього, на тім же столі сидячи, над самісіньким носом, гарикає, як біблейський лев.

На крик зійшлися вранці до намету генерального писаря добрі люди, мало не вся Січ зібралася, реготали, реготали, а теж нічого вдіять не могли, бо Ложка до столу нікого ж не пускав, а зброї на Мамаєвого Песика, звісна річ, ніхто не зніме ж!

То реготали всі, а то бачать, же генеральному писареві вже й непереливки, кинулись були шукати Мамая, та хто ж його так зразу знайде в плавнях.

А прийшов сам він уже чи не в обід.

Отоді лише й зліз вірний Ложка зі столу.

Обрубали тоді сокирою нинішньому гетьманові вуса так незграбно, що від правого – сливе нічого не лишилось, а лівий був ще досить довгий.

Всі дожидали грози, коли пан писар опиниться біля свічада й уздрить свою пику з нерівними вусами, але, на превеликий подив, гроза минулася, бо пан Гордій Пихатий мав од природи одну потаємну ваду: в нього в очах з постійного перепою завше все двоїлося, – так уже йому Бог дав, – і, коли він дивився на себе в дзеркало, то бачив два носи, чотири ока, чотири вуса, чотири вуха, і він це розумів, і все, що бачив, ділив на два, а тоді, помітивши, що в нього чомусь – не чотири вуса, а тільки два, він подумав, що все двоїться, як двоїлось доти, а вуса двоїтись чомусь перестали, і був з того навіть вельми вдоволений, бо ж йому набридло та остобісіло все ділити на два, і його тішила змога не ділити бодай свої вуса.

А й справді, подумати тільки: не завше ж приємно, коли в очах усе двоїться.

Коли двоїться щось хороше, то нехай собі й двоїться.

Коли ти даєш кому червінчик, а ввижається, буцім даєш ти два, – нехай! – а коли ти береш один замість двох?.. Самі тільки збитки!

Про цю ваду пана генерального писаря не знав тоді ніхто, і добрі люди дивувались, коли він не помітив відсутності другого вуса, а тепер, коли Гордій Пихатий став гетьманом, всі думали, же так воно й треба, і по всьому гетьманству між полизачами та підлабузниками зайшла мода: наслідуючи Однокрила, ходили вони з одним вусом, і щирих гетьманців можна було будлі-де впізнати не тільки по жовтих жупанах, а й по одному врубаному вусу, – хоч і не тільки в цьому безсоромні приклонники наслідували пана гетьмана: і в одежі, і в особливостях мови, і в дудлінні оковитої з цебра, і в пихатому поводженні з підлеглими людьми…

Нахабне припечатання вусів пана Гордія Пихатого не поліпшило їхніх взаємин, але це не було головною приключкою до їх ворогування з-тим гаспидським Козаком Мамаєм, не це стало найпершою причиною до того, що наш Козак Мамай, потрапивши до рук гетьманцям, зразу ж таки був приречений на страту.

Була причина страшніша.

Така страшна, що й не дай бог…

Опинившись під десятьма замками в камінній цюпі з вірним Ложкою, котрий в скрутну хвилину, звісно, був при ньому, Козак Мамай перетрусив зопрілий сніп соломи в мокрому кутку та й ліг собі на бік і зразу ж укинувся в сон.

Та й спав спокійнісінько.

Не чув і німецького ґелґотання рейтарів – біля дверей та під вікном.

Не чув і цюкання сокир коло шибениці, яку найманці-угри майстрували на майдані проти каземату.

Не чув, як у соломі шаруділи пацюки.

Не чув і того, як Ложка, з діда-прадіда звикши до полювання по норах на харсунів та лисів, розгрібав кривими короткими лапами пацючі діри під стіною, шукаючи виходу на волю.

А Козак Мамай спав та й спав, ніби в свят-вечір наївся шуликів.

І снилась запорожцеві одна дівчина… в городі Мирославі… котру він міг приголубити тільки вві сні: вона саме скаржилась на нього, гончарівна Лукія, непевному Козаковому побратимові, нормандцеві де Бопланові, повернення якого на береги Дніпра, не знаючи про його смерть, Козак Мамай чекав увесь цей час.

Бо вірив: коли живий, француз додержить слова і знов повернеться на Україну, де прожив мало не двадцять років, будуючи проти сили козацтва фортеці, дбаючи про розширення польських володінь на Україні, про вигоду й славу королів, – це все по службі! – а по дружбі вболіваючи за трудящий люд країни, тішачись її краєвидами, приятелюючи з козаками, упадаючи коло українських дівчат.

Він тоді полюбив Наддніпрянщину і мріяв, уже не служачи Польській Короні, сюди повернутись. Він надрукував у Франції «Опис України», випустив і вісім карт, гравірованих відомим голландським художником Гондіусом, а наш Козак Мамай якийсь примірник тих карт, помальованих барвисто, відняв колись у польського воєначальника в бою на Жовтих Водах: панство з тими картами в руках грабувало багатства України.

Бачив колись Мамай у покійного Богдана й велику Бопланову карту Польщизни: її тримав перед собою гетьман, приймаючи королівських послів, і карта ця лежала перед ними як погроза…

Але Боплана в ту пору коло Дніпра вже не було: облишивши службу в війську польському, де був капітаном артилерії, він повернувся до Франції, в Руан, бо, можливо, передчуваючи близький на Вкраїні початок нової визвольної війни, воювати проти народу нашого більш не хотів…

А тепер у гетьманській хурдизі він Козакові снився.

Ще молодим, моторним і дотепним снився, як був тоді, коли для вигоди поляків мурував у Калиновій Долині дві фортеці, які мали замкнути вхід і вихід з міста Мирослава.

Вони вві сні й зустрілись ненароком.

Вже скинувши одежу капітана артилерії, в трикутнім капелюсі з кольористим пером, у зеленім французькім каптані, в жабо, в червоних панчохах, в довгогривій перуці «алонж» Боплан повертався з відправи в домініканському монастирі, що з гори хижо навис над містом Мирославом, і затримався серед калини.

Було йому, либонь, приємно подивитись на зарості калинових кущів, на білі кетяги, на супротивне черешчате листя, на білі, круглі, п’ятикутні пелюсточки, цнотливі й зимні, з діамантами роси на всіх суцвіттях.

І снилося Мамаєві, немовби він сказав:

– Цю квітку змалювати б на гербі України: в деяких народів суцвіття калини означає мир.

Збоку поглядав Козак Мамай на круте французове перенісся, важке підборіддя і раптом побачив у сні, що то й не Боплан, а молодий запорожець при степовій хвигурі, Філіпп Сганарель, чи Пилип-з-Конопель…

І до світанку ще, прокинувшися в цюпі, Козак очей не розплющував, лежав на соломі, а йому ввижалась звичайнісінька біла квітка, яка щойно наснилась йому.