Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця

Та бридкий сморід паленого пір'я змусив усіх одступитися від купи ладану, що його пахноти вже не могли занюшити – ні наймити, ні джури, ні козацтво, ні обозний з дружиною, ні сам пан Бог.

Демид Купа, розлючений, згадавши нарешті, що в нього є язик, лаючись і лементуючи, наскочив на Михайлика, котрий уже дотрушував над жертовним вогнем перину:

– Схаменись, дрантогузе чортів!

– Не лайтесь, пане.

– Не нюхав мого канчука?

– А ти, пане, мого кулака, – і хлопець спокійно простиг Пампушці-Стародупському свій кулак, здоровенний, мов дривітня. І стиха додав: – Він смертю пахне.

– Закатую!

– Я не кріпак тобі, пане.

– Всі хлопи скоро мають стати кріпаками! – і заверещав зненацька: – Ге-еть!

– Ой! Грім рака вбив! – удавано злякавшись, посміхнувся Козак Мамай.

– Геть з мого дому!

– А хіба це ваш дім? – простодушно спитав Михайлик, рукою широко обвівши й степ, і неозорі далі, і синій дзвін небес.

– Невірний слуга – гірший ворога, – граючи найчарівнішими низами свого лоскотливого голосу, протуркотіла пані Роксолана. – Але ж ти досі був слугою вірним.

– Я слугою не був, – знизав плечима Михайлик, і йому вже й самому дивно було, що могло збурити йому кров, коли він тримав на руках оцю вгодовану кралю.

– Ми таки не слуги, – потвердила й неня.

– Я – коваль, – мовив Михайлик, і так він це мовив, аж сам Козак Мамай від задоволення почервонів, так гаряче сказав, буцімто й справді немає в світі діла кращого, як бути ковалем.

– Не вклонюсь багачу, бо сам хліб молочу, – єхидкувато посміхнувся Козак Мамай, і з його коротенької люлечки сипонули, затріщавши, важкі, веселі іскри.

Ніби одна з тих іскор попала обозному в око, бо він, репетуючи, аж зайшовся:

– Пріч! Геть! Згиньте з очей!

– Але ж навіщо ти так сильно, Діомиде? – докірливо спитала Роксолана. – Ти його лиши мені, оцього ведмедяку, коваля оцього, лиши!

– Навіщо він тобі? – здивувався Пампушка.

– Візьму за покоївку, – без сорома казка грайливо блиснула своїми вишнево-темними зорями пані Купа. – Служитиме мені при вдяганні. При купанні. При постелі. При…

– Ах ти ж кобило ногайська! – несподівано визвірилась на свою пані ковалева ненька і раптом розійшлась, як шуря-буря: мати захищала сина.

– Чого це ти, Явдошко? – спитала пані, мовби й не чула її образливих слів.

Але Явдоха, мати, як левиця, відбороняла молодого коваля від посягання примхливої пані, бо страшнішого за це для будь-якої матінки нічого бути не могло.

– Щоб тебе несвіцький сором побив! – кричала вона. – Сто ножів тобі в твою мотрю, – чого, бач, захотіла! Кому що – до мого сина, а тобі – зась! Така, бач, добра пані, що ледве в матню йому не вскочить! Та в тебе ж коло пупа – чортів купа! Але зась! Але зась!

Роксолана марно спитувалась угамувати знавіснілу наймичку, але то був вихор, якого вже, видно, не могла зацитькати ніяка людська сила.

– Я сам скажу, мамо, я сам, – намагався втишити її й Михайлик, але паніматка не вгавала, і гострі слова злітали з її присохлих материнських вуст, як важкі блискавиці.

– Салотовко ти чортова! Шерепо невштепурна, стонадцять кіп чортів тобі під хвіст! Та бодай на тебе дяк з кадильницею, на гладку кобилу! Та щоб же тобі…

– Чого репетуєш, Явдохо? – аж навіть розгубившись, знов була спробувала заговорити Роксолана, задкуючи від невеличкої та кругленької, мов цибулька, Явдохи, але все було марно.

– Що ти там шепчеш? – лементувала тая. – Та за твоїм шамотінням і мого крику не чуть! Ти диви, яка пані: величається, мов сучка в човні. Кралюги ти шмат, а не пані! Пранці б тебе випрали, слабогузко ти макоцвітная!

– Явдохо, та вгамуйся ж! – стиха попросив був Пампушка.

– Чого це ти на мене кричиш, котолупе? – визвірилась на нього громовержиця. – Ти краще скажи їй, своїй гетьманській потіпасі… Або краще я їй сама скажу! – І Явдоха знову обернулась до переляканої пані: – І чого це ти вирячилась на мене, мов кизяк з пасльону? Де ж, чи не цяця?! Бодай же пішла ти попід шум та під хвилю, нечупандо ти плисова! Щоб тобі не було солоду й змолоду! Бодай же тобі… – але, зненацька заспокоюючись, додала: – Недодеря! – і сказала вже й зовсім наче мирно: – І не дивись ти на мене відьмою, паплюжище, безсоромнице ти передня і задня, щоб на тебе праведне сонце не дивилось!.. Тьху!

І перевела свій лагідний материнський погляд на Михайлика.

І ніжно вхопила свого хлопчика за комір.

Та й сказала:

– Ходімо звідси, соколочку мій! – І таким сонечком, такою добротою сяяло її ще не старе, кругленьке, але вже зморшкувате й горем крашене обличчя, що серце в Михайлика тьохнуло, і він свою маму поцілував у лоба. – Ходімо, синку! Га? – ще раз повторила вона.

Та й замовкла. Вже більше й не лаялась.

І зовсім не тому не лаялась вона, що вичерпалась або стомилась, ні, а тому тільки наша Явдоха замовкла, що в неї, в доброї нені Михайликової, як і в усякої статечної паніматки, вельми розвинене було почуття міри, і вона ще змалку знала польську мудрість: «Цо занадто, то нє здрово!» – тобто – крути, та не перекручуй, – і завжди наша Явдоха цю мудру істину прикладала до життя.

– Повернімося звідси додому, синку? – спитала вона в свого добродушного хлопчика. – В нашу рідну Хоролівщину? Га?

– Авжеж, – радо погодився Михайлик. – Я давно вже хочу додому.

– А може, все-таки поїдемо далі, парубче? – спитав у хлопця Козак Мамай і загадково посміхнувся. – Зараз оце й рушимо разом? Ну?

– Та я ж – не сам-один, я – з мамою, – зашарівся простодушний коваль.

– Попросимо до гурту й маму, – і Козак підійшов до Явдохи й доземно вклонився їй, б'ючи чолом. – Поїдемо, паніматко, разом?

– А куди ж?

– Туди ж, куди ви оце їхали: до міста Мирослава.

– У цього падлючища нам більше не служити, – кивнула вона до пана Пампушки і заклопотано знизала плечима: – Як же ми там проживем?

– Аби живі, а голі будемо! – жартом одвітував Мамай і заходився сідлати Добряна, свого баского білогривого воронька.

А дух паленого пір'я, забиваючи пахощі росного ладану, тим часом уже долинав у блакиті куди слід, аж до престолу Всевишнього.

І пан Пампушка спересердя чхнув.

Чхнув і збентежений чимось Песик Ложка.

Чхнув і сам Господь на небесах.

І не тільки тому чхнув, що надто вже гидко присмерджувало паленим пір'ям, а ще й тому, що вони з апостолом Петром уже встигли й погиркатись через оту веремію, зняту десь там, на грішній землі, підступним заходом Козака Мамая.

– Спаскудив мені якийсь анахтемський козак усю хвалу, – з досадою сказав Господь.

– Спаскудив-таки, – погодився й апостол.

– Таку щедру хвалу… і збавив! – і спитав: – Яку ж йому складемо кару, тому козакові?

– От уже й кару, – відмахнувся святий Петро. – Ви, Боже, старієте: за все – кару та й кару! І вам не соромно? Га?

– Знов розбазікався, бачу! – сердито буркнув Господь Бог.

– Варто комусь молитву проказать не слово в слово – і зразу й кара! Словечко перебреше хтось у Новому а чи й у Ветхому Завіті – зразу й кара! А коли хто підлеглих кривдить, коли там, унизу, хтось лише про шкуру свою дбає, а не про добрих людей чи про славу Господню, то за це кари нікому нема та й нема, аби б тільки були кадила справні? Га?

– А що ж ти думаєш! Кадило – це, їй-богу ж, ловка річ.

– Ви таки, Господи, старієте: невже ж вас так тішить усе оте славослов'я…

– А таки тішить!

– …Усі оті лабузнення, кадіння, величання, поклони та поклони, акафісти, молебні? Лизь-лизь та й лизь-лизь? Хіба не так?

– Ти, бачу я, Петрусю, важиш проти основи основ?

– Важу, Господи, – не заперечував святий Петро.

– І смієш про те признаватись!

– Смію, Господи.

– А слід мені лише кивнути пальцем…

– Кивайте.

– …і тобі не бути вже в службовому переліку святих.

– Не бути то й не бути: всі ходимо під Богом.

– Та ти ж від людської роботи одвик.

– Як-небудь проживу.

– Але як же…

– Я ж був колись рибалкою, Господи, – і святий Петро посміхнувся, згадавши блаженні часи бурхливої молодості. – Ви ж пам'ятаєте, Боже, як на озері, десь біля Генісарета здається, синок ваш ходив по хвилях, мов по суші. А коли це спробував зробити я… – і старий Петро засміявся, – мало не втоп!

– Ну, от бачиш! Не по чину пішов. Еге ж! – і сказав тоном наказу: – Треба цю вчительну халепу записати в нову редакцію Євангелія.

– Давно вже записано, Боже.

– І всі це вивчають?

– Вивчають.

– І всюди тебе лають, картають, скромадять і ганять?

– Аякже!

– Коренять і шельмують?

– Ого-го!

– І ти раденький з того?

– Раденький, Господи.

– А яким ти голосом говориш про це?

– Бодренним, як і велено, Господи.

– Прочухани любити слід.

– Щоб і ногами не дриґать?

– Як то?

– А так! Є десь така приказка: «Не рад пес, що вбитий, ще й ногами дриґає». Ось як! А я таки дриґаю…

– Додриґаєшся!

– Але ж я… вже просто не можу більше вчувати, як ти, Господи, приймаєш не від добрих та щирих людей, а від кадильників, підхлібників та полизачів, приймаєш молитовне величання, за те прощаючи смертні гріхи. Не супроти Господа Бога гріхи, а проти людей, проти правди! І я вже не хочу, заради моєї посади високої, заради лакомства нещасного, терпіти любов твою до себе самого, терпіти все оте…

– Ще одне слово, – застеріг Господь, – і ти передаси ключі від раю комусь іншому, Петре.

– Та мої ж заслуги перед престолом Всевишнього відомі всім!

– Але ж усяку відомість можна перевідомити. Ми оголосимо, буцім за останніми даними богословської науки – найбільші заслуги перед престолом Всевишнього має не святий Петро, а, приміром, святий…

– Ще одне слово, Вседержителю, – спокійно застеріг апостол, – і доведеться переписувати весь виклад Нового Завіту.

– Мовчу, мовчу… – гірко зітхнувши, сказав Преблагий.

– Мовчання пориває до мислення, Боже.

– Ти певен? А я став балакучий… еге?

– Еге.

І вони – там, на закрайку хмари, ті двоє старих і сумних парубків, замислились, задумались, і чимало гіркого було в тому роздумі, хоч Господь Бог так, видно, ні до чого й не додумався, бо після досить затяжної мовчанки мовив:

– Ти таки, Петрику, спустися вниз і довідайся лишень, і запиши: що за чесний і шляхетний діяч так щиро там розкадився, як його звуть, якого роду, яку посаду посідає, в котрий раз одружений, скільки має законних тещ і незаконних дітей, чи не бував раб божий у поганських країнах та чи не вклонявся там чужовірним божкам та ідолам… – І він іще довго, пан Бог, напоумляв апостола Петра, а наостанку знову мовив: – І взагалі спитай: чого ж він хоче, той предостойний кадильник, чого жадає від нас за свою прещедру хвалу?

І святий Петро, в которий раз, скорився.

– Та ще дізнайся: хто це там пір'я підсипав у наш ладан? І запиши… і запиши!

– Добре, Господи, – сумно сказав він. – Служба є служба…

– А служба Божа – найпаче.

– Нехай, – сказав Петро і низенько вклонився. – Піду. Спушусь туди. Все взнаю. Й запишу.

І осінив себе хрестом.

А Вседержитель сказав:

– Боже помагай.

– Боже помагай! – глузливо кинув своєму ковалеві й пан обозний. – Можеш мене! Свого пана! Покинути! Одного! Серед степу!

– Можу, – знизав плечима Михайлик.

– Кохайлику! – ставши близенько, з-за спини стиха проворкувала Роксолана.

– Параско, одійди! – гримнув на неї обозний, назвавши свою пані її хресним ім'ям, як це завжди бувало, коли він сердився.

Роксолана відійшла.

– Але на чім же ти поїдеш? – кепкуючи, спитав Михайлика обозний.

– Верхи, – відповів за нього Мамай.

– А твоя неня?

– І паніматка – також верхи, – посміхнувся Козак Мамай і поважливо блимнув на Явдоху, що йому подобалася все більше та більше, щира українська мати – з усіма її достойностями й вадами. – Чи не так, ненько?

– Нема ж на чім верхи, – повела плечем Явдоха.

– Нема – так буде!

– Може, коли й буде, а поки що… – І вона вклонилась панові Пампушці. – Служила я тобі аж двадцять і п'ять год, а не заслужила, бач, ні вола, ні коня, ані доброго слова від тебе, пане чваньку, колишній козаче запорозький! – І кивнула синові: – Ходім!

– Ходімо, – блиснув зубами парубок.

– Рушили, – сказав Козак Мамай.

І раптом свиснув.

Так дуже свиснув, аж луна пішла степами.

Аж Песик Ложка гавкнув.

Аж пані Роксолана схопилася за товстенне чоловікове плече.

Спустивши з повода свого коня Добряна, Козак свиснув ще раз, а кінь рвонув і миттю зник у травах.

За руки взявши Михайлика та його маму, Мамай рушив був за конем.

Але спинився.

І сказав Демидові Пампушці:

– Ти, пане Купо, все-таки не забувай: боятися тобі довіку – не тільки соколів, а й горобців. Хіба не правда, Ложко?

Песик Ложка гавкнув.

– Лякай, лякай! – огризнувся Пампушка.

– Лякати ляканого? Ні. Тобі просто судилося загинути від птиці.

– Від якої ж? – торопіючи під поглядом Мамая, спитав пан Купа-Стародупський.

– Не знаю – від якої саме. Може, від того ж таки сокола…

І Песик Ложка схвально кивнув головою.

– А то й від горобця?

І Песик знову потвердив Козакові слова.

– А чи й від курки навіть?

І Ложка знову гавкнув.

– Невже ж ти думаєш, що я злякався? – спитав ошелешений Купа. – Невже ж ти думаєш, що я…

Але скінчити не встиг.

Підкравшись до нього ззаду, Михайлик голосом того ж таки осиротілого сьогодні соколонька розпачливо крикнув панові обозному над самим вухом:

– Каяк! Каяк!

І пан Купа, мало не ґиґнувши з перестраху й ледве встоявши на ногах, хутко прикрив пухкою долонею свою лисину, що на ній уже набрякла від сьогоднішнього соколиного дзьоба здоровенна синя-пресиня ґуля.

Всі, крім Михайлика, бо ж той був несміюн (ніхто ж його ніколи ще не спромігся нічим насмішити!), всі зареготали.

Роксолана, склавши добру ціну жартові, поблажливо ляпнула Михайлика по руці й сказала, мов горличка протуркотіла:

– Лобуряка!

А Козак Мамай низенько вклонився кріпакам, наймитам, джурам і козацтву, котре охороняло в дорозі важну особу пана обозного, і мовив:

– Прощавайте, люди добрі.

– Щасти тобі Боже, Мамаю! – щиро прогули голоси.

Вклонилась до всіх і паніматка Михайликова та й рушила вслід за Козаком.

Віддав чолом і син її, і наче приском обпік нашого парубка прощальний погляд пані Роксолани.

І наш молодець на цей раз не одвернувся.

Він мужньо витримав той грішний погляд і, без тіні посмішки, пустуючи, сказав їй достеменним полубаском пана обозного:

– Параско, одійди!

– Кохайлику?

– Прощавай, Парасю! – своїм уже, звичайним парубоцьким голосом і з неприхованою щирістю мовив Михайлик і грубо лапнув її гаряче тіло.

– І все, Кохайлику? – хистким, непевним голосом спитала Роксолана.

– Для тебе – все, – сказав він сумовито й просто.

– Ти про мене погано не думай, Михайлику, – зашепотіла пані. – Всім заськи до моєї запаски! Крім тебе… Ну? Ну? Та ну ж?

– Я ще тобі наснюся, – задерикувато сказав хлопець. – Тричі!

– Як?

– Як тільки схочеш… Прощавай! – І поволеньки рушив, ледве ноги від землі одриваючи, за Козаком Мамаєм.

І враз поринув парубок у хвильне море трав, а Роксолана, захитавшися, мало не впала, коли б не підтримала її татарка Патиме.

На все те зловтішно озирнувшись, за сином подалась і ненька.

– Ми з вами, постривайте! – раптом покрикнув услід Мамаєві старий козак Ничипір Кукурік.

І скочив на коня, котрий належав панові Пампушці.

За ним опинилося в сідлах і мало не все інше козацтво, що охороняло Пампушку в тій дальній мандрівці з Хоролівщини до міста Мирослава.

І миттю позникали всі вони в буйних травах.

І все це сталося так хутко, що пан Демид Пампушка і отямитись не встиг, як лишився в голій та повній небезпек пустелі майже без ніякої оружної охорони.

В степу все цвіло, як і годиться в травні місяці (хоч треба сказати, що тоді май, як і належить, звався квітнем чи цвітнем, бо все ж тоді цвіте, а травнем називали місяць трав, теперішній апріль).

Та не до трав і не до квітів було тоді обозному Пампушці.

В траві було повнісінько гадюк.

І вовки там водились.

І дикі коти.

І, що найстрашніше, люди.

В кожнім яру могла чигати засідка: жовтожупанники Гордія Однокрила, гетьмана… поляки… чи й татари… грабіж, полон чи й смерть.

На Господа надії вже не було сьогодні – після того пір'я.

Та й Роксолана, на свого мужа глянувши не без презирства, одвернулась.

Копнувши чоботом дотліваюче жертовне вогнище з пір'ям і ладаном, де з димом спливали биті таляри й червінчики, заплачені чумацькому отаманові, Демид Пампушка, від страху, від злості, від досади згадавши, що й він колись був козаком і людиною, скочив на свого важенного коня, щоб наздогнати, спинити й завернути козаків-охоронців, котрі покинули пана з його челядниками посеред страшного й непевного степу, він уже вихопив шаблю й торкнув коня, але… ступак його, заіржавши, рушити з місця не міг.

Він стриг вухами, рвався вперед, але не мав сили одірватися від інших коней, що їх там невбачай хтось (чи не Козак Мамай, бува) посплітав докупи гривами.

Блискавкою бистрої шаблі Пампушка відтяв коня від інших, перерубавши сплетені гриви, і знову хотів був рушити навздогін за втікачами, але не встиг конище, рвонувши під несамовитими вдарами вершника, не встиг проскочити й десятка кроків, як раптом тріснула зарані кимось підрізана підпруга, і цяцьковане перлами сідло зразу з'їхало набік.

Він, може, й випав би з сідла на землю, пан полковий обозний, але ноги йому зав'язли в золотих стременах.

Він, може, якось і випручався б, але, на гріх, од напруги порвався очкур на товстеннім череві зацного пана, і шаровари спали зразу ж, накривши прездорового конягу з головою й ногами, – отакі вони широкі були, ті козацькі штани, що могли б, гляди, покрити ще трьох коней з головою й ногами.

Кінь зосліпу рвонувся вперед, та замалим не впав, заплутавшись у брижах дорогого червоного сукна.

Пампушка горлав до наймитів, до челяді, до жінки, але ж підступитись до коня вже змоги не було, бо той, скаженіючи, шарахав туди й сюди, не бачачи нічого, спотикався, мало не падав, але й на місці не стояв ні хвильки.

Самому злізти в пана Купи способу не було, бо ж ноги, трохи вище колін, зав'язли не тільки в збруї, а й у штанях, і кінь та вершник роз'єднатись уже не могли, зв'язані штаньми в якогось чудернацького кентавра.

Кінь, шарахнувши, поніс його далі та й далі, зосліпу раз по раз спотикаючись, але (чи не промислом Божим) чомусь не падаючи.

Обозний чув позаду голос дружини, челяді, всіх, хто бачив його ганьбу, хто реготав десь там з його пригоди.

Та як же було й не реготати?

Коли штани опали на коня, пан Купа, засвітивши голим тілом, не міг же все те приховати, а підштаників, либонь, не мав (досі ж бо не вирішили вчені: чи носили ж запорожці підштаники?).

Отемнений кінь, спотикаючись, ніс його далі та й далі.

I кров уже вдарила в голову Купі.

Сливе втрачаючи тяму, він думав про Козака Мамая: «Чорт його приніс на мою голову в таку хвилину… чорт його приніс!»

А Мамай тим часом, здибавши в травах свого коняку-розбишаку, побачив, що той уже привів йому цілий табун тарпанів.

Це були добрі коненята, але дикі та вільні, тонконогі, невеличкі й прудкі, бо завше змагалися з вітром, булані, з товстими головами на вихилястих шиях, з гострими, вперед нашорошеними вухами, з маленькими вогнистими та лютими очима.

Мамай підступив до якоїсь меткої кобилки. Дика тварюка задрала голову, роздула ніздрі, тремтіла всією шкурою, била передніми (некованими, звісно) копитами, але на місці перед Козаком таки встояла.

Взявши її за кучеряву та коротку гриву, до якої ніколи не торкалась людська рука, Мамай кивнув Михайликові, і той швиденько охляп скочив їй на спину і став на той час аж кумедний навіть, наш простодушний коваль: і страшнувато було хлопцеві зненацька опинитись на такій скаженій кобилі, та й замала вона була для нього, для такого велета, аж його довгі ноги майже волочились по землі.

Посадовивши матінку Михайликову на скромно й лепсько цяцьковане сідло свого винохода, званого Добрян, Козак Мамай легко скочив охляп ще на одного тарпана, який невеличкому на зріст Козакові був саме впору, і всі рушили в путь.

Проїхали вони проз табір Стародупського і разом з наймитами посміялися з його їздецьких вправ на зашаровареному ступакові, але, часу на розваги не мавши, помчали далі, бо треба вже було спішити в Мирослав.

Попереду летів Михайлик.

Дика тварина мчала його хоч і не прудкіш од думки, але ж шпаркіш од вітру.

Вітер свистів у вухах ковалеві, та обличчя йому пашіло не тільки од вітру, обпалене, аж обсмалене шаленим поглядом товстої солодухи Роксолани.

Височенні трави сікли по ногах, по руках, по обличчю: і курай, і буркун, і ковила, і катран, і чорнобиль, і голубі петрові батоги, і велетенські будяки, котрі вставали над неозорим степом, мов дерева, не нижчі, либонь, від розквітаючих золотом величавих жезлів дивини, які стовбичили то тут, то там – чи не до самого неба п'ялися, мов жовто-ярі превеликі свічі в цьому широченному храмі української вроди-природи.

Нічого того не бачив Михайлик, хіба що жовті квіти дроку, що скалками сонця мерехтіли попід ногами тарпана, бо ж хлопчина прагнув тільки вперед і вперед, тікаючи від незборимої спокуси ще не звіданого, але вже доступного, звабливо таємничого, гарячого жіночого єства.

Мчав за Михайликом і Козак Мамай на такому ж дикому коні, і дві пари вільних рукавів козацької одежі за його спиною метлялися, мов крила, і з коротенької зіньківки-люлечки летіли іскри, що ними раз у раз пострілював шипучий та тріскучий лубенський тютюнець.

Гнали й усі козаки, що лишили напризволяще бундючного пана, мчали шпарко, тріпочучи такими ж рукавами-крилами.

Линула з ними й ненька на вороному скакуні Мамаєвім, і в доброго коня були недовгі версти.

Не відставав од них і щирий Песик Ложка, що летів татарською стрілою на кривих і коротких ногах.

І, мчавши степом уперед і вперед, Козак Мамай подумував про ту тривогу, що знову обіймала Україну, про чергову війну, яка чигала вже десь там, у глибині степів.

Явдоха думала про сина, який, без тата зрісши, вступаючи оце в життя без отецького піклування, без батьківського лупцювання, не знав іще – де добре, а де зле, і оце зараз був, як видно, сам не свій тільки тому, що мислі його парубоцькі лишались десь там, коло тієї шльондри Роксолани.

А не дуже й цнотливі мислі парубка й справді-таки витали там.

Не знаючи, куди заніс шалений кінь обплутаного штаньми Пампушку, Михайлик турбувався: коли б не скоїлась яка халепа з тою малолітньою молодичкою, з Парасочкою, в цьому непривітному степу.

А пані Роксолана, Параска, лишившись на степу з челядниками й пахолками, без мужа, що його біс батька зна куди заніс замотаний у кармазинові штани ступак, пані вернулась на ту ж таки могилу, де дотлівала купа ладану.

Загадавши слугам, пані й сама взялась до заступа, і гуртом вони швиденько геть повідкидали все недогоріле пір’я, і вогнище знов закуріло так солодко, що Господь Бог мовив на небі до святого Петра:

– Ще й досі не ходив?

– Не ходив-таки, Господи.

– А знову ж пахтить?

– Пахтить.

– Як треба?

– Хвала тобі, Господи Боже!

– То ти, старий, сходи-таки… поглянь. Хто ж то хвалу таку пускає в небеса?

І старий Петро мусив-таки спуститися вниз.

Поглянув.

Записав.

І, з примхи долі, до переліку імен угодників Божих (чи, як те звалось у небесній канцелярії – з латинська, до номенклатури) потрапив не сам пан Купа, а його легковажна дружина, Параска Стародупська, котра, либонь, не дуже й тямила, як можна те високе становище використати задля власного хісна, і тільки тепер збагнула, що й чоловік бува на щось потрібен у хазяйстві.

А сам Демид Купа мчав іще на знавіснілому коні, якому світ закрили запорозькі шаровари.

Зацний пан уже й знесилів од усього того, що з ним сталось.

Він уже й не думав ні про що.

Єдина мисль, яка ще жевріла в свідомості обозного, була злостива думка про криваву мсту, про того проклятущого байдебуру, що так з нього посміявся.

«І чорт його приніс на мою голову…»

– Чорт мене приніс? – перепитав Козак Мамай, зненацька виникши на куцому тарпані невідь-звідки й наче підслухавши думки обозного. – Не чорт, а сто чортів! Стонадцять чортів! Сто кіп чортів! – і запитав: – Ти щось хотів мені сказати, пане Купо?

– Ні… нічого, – ледве промимрив той і замалим не впав, бо його кінь, почувши дух тарпана, дикого свого родича, шарахнув геть і зосліпу мало не шубовснув у якесь степове озерце. – Нічого я сказати не хотів!

– То прощавай.

I Мамай, торкнувши чоботом свого дикуна, хотів уже був повернути його вихилясту шию в той бік, куди лежала путь на місто Мирослав, коли Пампущин зашароварений коняга оступився в те степове озерце, аж бризки мулу розлетілись, але не втоп, бо сливе не було води.

Сліпий коняга бабрався в багнюці, а Пампушка, хоч і видів добре, вилізти з болота не міг, і здавалось йому, що вони вже тонуть, і обозний став просити Козака о поміч.

А коли Мамай, витягши його з конем на сухе, хотів був рушити далі, пан Купа сказав:

– Спасибі тобі, пане-брате, за твою поміч, за твою ласку, за твою…

– Покури й мені ладаном! Ну? Даєш на здогад, щоб я тебе зсадив з коня? То-то ж ти й чемний такий. Еге?

І наш Козак Мамай, роздерши на клапті шаровари пана Купи, визволив йому ноги з золотих стремен, звільнив од кармазинових пут і коняку його, що тут же чкурнув чимдуж світ заочі, немов сказився.

Пан полковий обозний – без штанів, у самих клаптях, що лишилися після черкески й жупана, – тупцяв на місці, розминаючи ноги й добуваючи сил, щоб рушити на пошуки валки, голубого ридвана й своєї безпутної жони.

Поглядаючи на череп'яний квітчастий баклаг з горілкою, що висів при поясі в Мамая, пан Купа зважився-таки попросити в нього бодай каламарчик горілки і вже й рота роззявив, але Мамай сказав:

– Ходи здоров! – і, своїм чортячим сміхом задзвенівши, знову раптом зник.

Немовби й не було його тут. Як лизень злизав Козака.

Ніби його, чортолупа анахтемського, самого чорти на бубон ухопили.

Оті самісінькі стонадцять кіп чортів, що носили його по всій Україні протягом незліченної рахуби років, оті сто копанок чортів, котрі носять його по нашій вільній землі й тепер, сьогодні, зараз, котрі носитимуть його між нами й завжди, невмираку-невмирайла, поки живі є ми, поки існує на світі славний український народ, його волелюбність, працьовитість, дотепність, гостре його слово, його пісні, прислів'я та казки, що з ними з віку в вік ми ростемо від ранніх дитячих літ, від перших життєвих вражень.

Пісні, приказки та казки!

В кожного народу – є свої.

Але багато й спільного в казках та прислів'ях народів, близьких і дальніх сусідів, у побрехеньках, анекдотах, у тих пригодах, що їх зазнають герої витворів гумору народного – в Болгарії, на Вкраїні, в Туреччині, в Хорватії, в Німеччині, в Литві, – і є сила-силенна народних анекдотів, записаних на Україні, де розповідається те ж саме, що і в анекдотах, наприклад, про татарського (узбецького, албанського, азербайджанського чи болгарського) дотепника ходжу (чи моллу) Насреддіна, хоч і невідомо вже – коли, хто, де, в кого та що саме запозичив і як звуть того моллу насправді, – чи, бува, не Козаком Мамаєм?

Але я змалку чув ці казки й анекдоти, як дещицю з невичерпного моря побрехеньок, казок, можебилиць і анекдотів мого рідного краю, благословенної Слобожанщини.

Пісні, приказки та казки!

Скільки чув я їх од матері моєї…

Чув і од матері моєї матері, тобто від моєї рідної бабусі, Ганни Олександрівни Гармаш.

У моєї баби Ганни батько чумакував, а дід її…

Небагато я чув про діда Йвана, мого прапрадіда, – він переставився, коли бабуся Ганна ще зовсім малою була, а згадав я тут про нього лише тому, що у Ганни Олександрівни в сараї над льохом зосталась від мого прапрадіда, тобто від його дружини, чимала скриня, з прискриночком у ній – для грошей, для коралів, для ниток і голок, – добра ще скриня, на коліщатах, кована мережаним залізом зовні й гарно цяцькована всередині. По стінках – квітами. А на порепаному та полупаному віку скрині сяяла мальована картина.

І не така вже вона й трухлява стояла, пам'ятаю, та скриня, а тільки розсохлась вона сильно, і з неї не щезав світ божий, навіть коли в неї, бувало, залізеш і накриєшся зсередини важенним віком, бо й віко те крізніло, та й заснований павутинням ґонтовий дах погрібника світився наскрізь.

Мені вже сповнилось тоді років п'ять або й шість, і я частенько, якщо звідти не кричали на мене попідсипувані весною квочки, ховався на дні тої скрині й не зводив очей з помальованого віка, що його я, наче ляду, спускав над собою, немовби поринаючи в інший світ, у світ чар-зілля (куди й ми з вами, читачу, вступаємо зараз, у цій химерній книзі), у світ казки, в той волошебний (як моя баба Ганна казала) світ, котрого я не забуду ніколи в житті та навіть і по смерті, бо ж вірю я, що стежка до образу Мамая не заросте й тоді, і не тому не заросте, що я його так добре випишу, а лише тому, що в нім, либонь, явлені будуть ті риси національної вдачі, ті величезні дива й пригоди, які прийшли в цю книгу від щедрот народу нашого, від його казок, пісень та дум, бувальщин та сміховий, – щирі дива, витвори духу народного, які житимуть разом з ним…

Дивлячись там, ізсередини, на віко скрині, на картину, нехитро намальовану на ньому, навіть я, малий і простодушний, уже починав тоді розуміти, чому прапрадід, помираючи, велів себе в тій скрині поховати, – не в труні, а в скрині! – бо, звісна ж річ, і найпевніший мрець, глипнувши згасаючим оком на тую картину, ожив би миттю та й помирати б уже не схотів…