Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця

– Бо ж їх у вас – за людей не мають, – сердито підхопив Михайлик. І сказав: – Я гадаю, панове громадо, що ви повинні заразісінько…

І тільки тут молодий коваль зауважив, що матінка вже смикає його за латаний-перелатаний рукав.

І хлопчина замовк, кинув оком на своє лахміття, таке пошарпане, що не вчепиться й рак, і зніяковів.

– Та звісна річ, повинні! – підхопив останні Михайликові слова отець Мелхиседек. – Ви мусите, панове цехмайстри, зразу ж ознайомити, же на час війни бодай, до цехів приймаєте всіх.

– Приблуд? – жахнувшись, бундючно спитав коваль Ткаченко.

– Усіх, хто здатен і зугарен працювати.

– А предківські звичаї? – знову озвався цехмайстер ковалів. – У нас така вже установа здавна.

– Та й хто ж дозволить ламати звичай? – спитав цехмайстер бортників. – Хто дасть нам таке право?

– Бог, – сказав єпископ.

– Війна дала нам право, – додав цехмайстер гончарів Саливон Глек. – Отже, діди, підіймайте зади! Та й до роботи!

– До роботи ще рано, – буркнув цехмайстер жіноцьких кравців. – А до розваги візьмемо: те діло треба розжувати.

– Ніколи жувати! – знову забувши, де він є, прохопився Михайлик, на мить одірвавши погляд від панни Ярини, і знову матінка смикнула сина за рукав, а потім, швиденько пригнувши голову його до себе, стала пригладжувати давно не стрижений у дальній дорозі чуб.

Михайлик сердито випростався.

І повторив.

– Жувати ніколи. Війна не жде!

– А чого це ти правуєш тут? – трішки отямившись від подиву перед поведенцією свого недавнього ковалика, визвірився пан Купа-Стародупський.

– Ого?! – щиро здивувався Михайлик. – Це я правую? Та я ж – несміливий. Ось і неня моя знає об тім… Я ж несміливий! Змалечку… Также, мамо?

– А так…

– Ну, ну, несміливий! – посміхнувся єпископ, бо хлопець йому все більше та більше подобався.

– Стривай, стривай! – схаменувся нарешті обозний. – А як ти сюди потрапив?

– Влетів! Чи то пак увійшов, пане Купо.

– Але з якого права?

– З ніякого, – сам з того дивуючись, погодився простодушний Михайлик.

– Та як же ти насмів? – собакувато витріщився обозний.

– Насмів! – сказав якимось чужим голосом і, ще більше сам собі дивуючись, стенув плечима хлопець.

– Ану геть! – з баса гукнув йому обозний. – Геть звідси!

– Чого ж то «геть»? – спитав Мелхиседек.

– Голодранців сюди ніхто не кликав.

– А він прийшов некликаний і дещо нам нараяв, спасибі йому… – І глас Мелхиседека задзвенів такою міддю, що пан обозний аж навіть підвівся і слухав стоячи, бо вчув нараз, що перед ним зненацька виник не тільки духовний пастир міста, а й душа, сумління та розум оборони, сердитий воєначальник, який може втяти й голову. – А тепер слухай-но, пане обозний, – провадив далі Мелхиседек. – Якщо люди та коні не будуть ситі…

– Задля цього доведеться збільшити оплаті й податки.

– Благословіть, владико, дерти з бідного лико? Ні, того не буде! Так от: якщо не стане в Мирославі хліба…

– Я подбаю, – так смиренно сказав обозний, мовби в нього з переляку знову луснув очкур.

– Якщо не будуть усі прийшлі й тутешні люди при певному ділі…

– Як же то можна – без певного діла в час війни!

– Якщо в обозі зненацька не стане пороху, – провадив далі архієрей, – я звелю тебе повісити на Замковім майдані ребром на гак! – і превелебний владика так теє сказав, що Пампушці аж приском по спині сипонуло, бо ж він любісінько знав: Мелхиседек жартувати не любить. – Ребром за гак! – повторив архієрей. – Звелю повісити.

– Такого пана?! – знову не стримавшись, озвався Михайлик, а мати вщипнула хлопчину за руку. Але той без тіні посмішки спитав: – Такого важенного пана повісити?

Всі зареготали.

Зареготав і сам архієрей.

Не сміявся тільки Михайлик, бо ж він не сміявся ще ніколи в житті.

– А чого це ти важний такий? – зауваживши це й насупивши свої русяві, схожі на вуса, кудлаті брови, удавано сердито запитав єпископ.

– Зроду він у мене такий, – відповіла за хлопця матінка.

– Я сам, мамо, я сам, – пересмикнув плечима парубок.

– А як же все-таки ти, голубе, сюди потрапив? – ледве стримуючи посмішку, спитав єпископ, бо раптом скортіло йому взнати щось про цього милого здорованя.

– Та ви ж самі, владико, запросили мене сюди! – щиро дивуючись з недоречності запитання, відповів хлопець та й помацав свій розпухлий від падіння в польоті і вже досить червоний ніс, бо йому знову здалося, буцім він уп'ять летить кудись, але не вниз, у той рівчак, а вгору, тільки вгору, ширяючи на дужих крилах, які росли й росли йому за спиною, не на гусячих чи лебединих, а, як ми сказали б тепер, на крилах духу, – хоч, правда, Михайлик досить виразно відчував, мовби хутко ввесь обростає пір'ям, такі мурашки бігали по всьому тілу, – і він, як і всі вперше без тями закохані молодики, вже не боявся нічого в світі. – Це ж ви самі сюди мене покликали, владико, – повторив Михайлик, спокійним кроком підступаючи до архієрейського столу.

– Я? Тебе? Покликав? – здивувався архієрей.

– Запросили, владико.

– Коли ж?

– Ви самі ж наказали привести мене до велебності вашої.

– Не пам'ятаю.

– Ви звеліли зловити й привести мене сюди, панотче. Але… я сам себе зловив. І осьдечки! Прийшов.

– Чого?

– Так то ж був я! – простодушно признався Михайлик.

– Що саме «ти»? Де був? – удаючи, мовби не втне нічого, спитав архієрей.

– Це ж він, цей голодранець, схопив у Подоляночки золотий келех! – вихопився Пампушка.

– Еге ж, це я, – радо потвердив Михайлик.

– Так, це ми схопили, – кивнула й матінка.

Мелхиседек і на цей раз не зумів стримати мимовільну посмішку.

Та й усі там посміхнулись приязно.

Чому приязно?

Хтозна…

Може, цей простосердий хлопець, нікому й не знайомий тут, нагло привабив чимось батьківські серця суворих і щирих людей.

Може, то матінка його, трішки чудна і кумедна, зворушливо-лагідна в своїм материнськім збентеженні й клопоті, може, то вона, прикипівши до хлопця, зворушила там кожного…

Не знаю…

Але всі посміхались.

Аж пан Пампушка раптом спитав у владики:

– Накажете взяти?

– Кого взяти?

– Оцього молодого зухвальця.

– Куди взяти?

– До цюпи.

– Навіщо ж мене брати? – спитав Михайлик. – Хочете мене проковтнути, пане Купо, навіть не спитавши, як звуть?

– Звуть його Михайликом, – буркнув Пампушка-Стародупський. І додав: – Я завше знаю, кого як звуть. Я завше знаю, що роблю, кого беру, кого ковтаю: не жди дяки від приблудної псяки. А цей Михайлик…

– Хто ти є такий? – спитав у парубка єпископ.

– Поки ще ніхто, – сумовито відмовив хлопець.

– Де ти живеш?

– Поки ще ніде.

– Чого ж ти бешкетуєш?

Михайлик, торопіючи перед його преосвященством і знаючи свою вину, промовчав.

– Навіщо ти схопив той келех?

– Бо золотий! – швиденько виснував Пампушка.

Михайлик ще дужче зніяковів, отетерів, спалахнув, розлютився.

Але юнацьке збентеження знову взяло в нім верх, і молодець, очима втупившися в архієрея, так по-дитячому зашарівся, і прихована посмішка з нутра осяяла вкрите золотим пушком обличчя, так торкнула губи, сяйнувши перлами зубів, так засвітила очі, аж серце тьохнуло в старого архієрея, бо ж не мав своїх дітей ніколи, аж усі в покоях посміхнулись парубчині, бо не посміхнутись не могли.

А владика сказав йому:

– Возверзи печаль свою на Господа… – і знову запитав: – Але навіщо ж ти схопив той келех? Ну? Скажи!

– Я й сам не знаю, як це сталось, – просто відповів хлопчина.

– Ти бач, зазіхнув на честь Ярини Подолянки! – тоненько просурмив пан Хівря, кивнувши на небогу архієрея, яка, знову внісши тацю з тернівкою столітньою, стояла тут же, спокійна, величава, але, здавалося, вже ні гич не збентежена після того переполоху.

– Я? Зазіхнув на честь? – преповажно перепитав Михайлик. – Я?.. Та це ж чудово!

І аж просіяв.

– Я це поправлю, – мовив молодик.

– Тобто як? – спантеличено спитав єпископ.

– Полагоджу.

– Не розумію.

– Я оженюся з нею, – намагаючись не дивитись на Ярину, простодушно проголосив Михайлик.

– Ого?! – прохопилась панна Подолянка.

– Бовть, як жаба в болото! – пискнув Хівря.

– Ми оженимось, – поважно потвердила й святоха Явдоха.

– Отак притьмом? – спитав єпископ, тетеріючи з подиву перед нахабним хлопцем.

А всі зареготали.

– Тири-тири, дівонько, я твій жених? – хихотнув Хівря.

– Хоч би в мене спитав, короленку, – глузливо кинула обшарпаному Михайликові пишна панянка Ярина.

– Я ще не встиг, – пояснив хлопець.

– Ми спитаємо, серденько, – заспокоїла й неня. – Як слід по закону!

– Спасибі, ненько, – і панна Ярина ґречно посміхнулась до матері, бо ж була в монастирях хорошенько вихована, і тут же люто визвірилась на Михайлика, аж усім страшно стало, так лихо блиснули її прекрасні очі: – Щастя твоє, що ти з мамою, хлопчику! – і лагідним голоском, кепкуючи, додала: – Дай мамі ручку!

І пішла до дверей ота хутка Яринка, строга, як ялинка, струнка, як хвоїнка, гостра, як тернинка.

А від порога обернулась:

– І щоб на очі мені більше не потрапляв!

– Добре! – скраснівши, мов жарина, покірливо й лагідно, але голосно, з чоловічою впертістю гукнув Михайлик. – Я не сам прийду! – гукнув він їй услід. – Я не сам! Я зашлю старостів!

– Балака, мов колядує, – здивувався владика.

– Здурів! – штурхонула сина Явдоха.

А панна Ярина, люта-прелюта, мимохіть затримавшись біля порога, аж поперхнулась тим сердитим і зневажливим словом, котрим хотіла була дати одкоша молоденькому нахабі, так поперхнулась лихим словом, аж мусила проковтнути його і, не пустивши пари з уст, мов галушкою вдавилась тендітна панночка, мерщій ступила на поріг, тікаючи від незлобивого, але таки досить дошкульного реготу, який так одностайно грянув за її спиною, бо ж на ту мить Михайлик знову вперто повторив:

– Я таки зашлю їх… старостів!

«Жовтодзюб! – люто подумала панна про молодика, хоч їй уже й самій було смішно. – Губи як капиці! Від вуха до вуха. Мамин синок!»

І рвонула двері.

Але геть вийти не змогла.

На порозі стояв Ігнатій Романюк, сивоголовий чоловік непевного віку, молодявий, ставний, з бурштиновими чотками в тонких нервових пальцях, колишній її духівник і вихователь, католицький священик, спочатку ужгородський, а потім пермський канонік, котрий торік Ярині допоміг утекти з Голландії на батьківщину, а тепер, знявши попівський сан і пішки пройшовши мало не всю Європу, з пильним ділом поспішав до Москви.

– Кармело, доню! – прошепотів Ігнатій.

– Падре, ви?! – радісно скрикнула панна і гаряче припала старому до руки.

– Не треба, доню, – і він вихопив руку, на яку впало кілька дівочих сліз. – Я вже не піп, Ярино.

– Це шана батькові, а не попові, – скрасніла панна і, виступаючи з покою, попросила: – Завітайте, святий отче, до мене! Потрібна ваша рада…

– Сьогодні ж, доню.

І він переступив поріг.

Зодягнений у чорну сукняну чоху, – ніхто в нас так чорно тоді не одягався, – стрункий, легкий, моторний, як юнак, і з мудрими очима літньої людини, якій немало довелось зазнати лиха, – рум'яний і аж почорнілий від сонця всіх країв Європи, він рухався стримано й зовні спокійно, як і всякий природний горянин-гуцул, хоч і покинув свої полонини за багато років перед тим.

Ступивши до архієрейських покоїв, Гнат Романюк оком бувалого в бувальцях католицького попа за найкоротшу мить кинув по всій кімнаті, по людях, що там раду радили, по юрбі за вікнами, по стелі й по стінах…

На піднебенні, тобто на стелі між двома дубовими сволоками, там були картини зі сценами античних і запорозьких битв, а посередині, в різьбленому колі, схожому на ромен, голубіло зображення неба з золотими зірками. На стінах, обклеєних голландською шпалерною тканиною, висіли в золотих рамах картини: були там і подвиги Самсона, схожого на запорожця, і море з чайками козацькими, що нападають на турецьку галеру, і страта гетьмана Остряниці, і кілька достотних фламандських та італійських картин, і портрети українських гетьманів у горностаєвих мантіях, і гравіроване в Лондоні поличчя Богдана Хмельницького. Стояли по кутках і стародавні мармурові статуї, знайдені в землі коло самого Мирослава, і мальовані глечики з клечанням та квітами, скіфські, етруські й старогрецькі вази, висіли ятагани, кинджали, шаблі та пістолі на килимі, а посеред столу, поряд з чорним архієрейським клобуком, сяяв полковницький пернач. Полиці з книгами тяглись вздовж лівої стіни, і всюди теж лежали книги, порозгортувані, з закладками, оправлені в телячу шкіру, – книги, книги й книги.

Ступивши кілька кроків по рясно всипаній заради зелених свят травою й квітами підлозі, – була ж саме клечальна субота, – Гнат Романюк підійшов до столу, що й за ним по кутках зеленіло клечання, а владика підвівся назустріч, вітаючи гостя, запрошуючи до господи, щиро радіючи старому гуцулові, рятівникові панни Подолянки.

– Слава Йсусу! – привітався по-карпатському Романюк.

– Навіки слава! – озвався єпископ. – Сідайте, прошу вас.

Куценький ченчик, отець Зосима, чорним чортом повільно виступивши з-за спини його преосвященства, повагом підсунув гостеві мережаний дзиґлик, пан Романюк хотів був сісти, але, скинувши оком до порога, помітив здоровенного козарлюгу з матінкою, що йому кілька днів тому гуцул порятував життя в бою…

Конец бесплатного ознакомительного фрагмента.