Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця

Пані Параска підійшла.

– Ти біля мене стань.

Дружина стала поряд.

– Отак! Ти мусиш бути тут. Бо ти ж – моя шлюбна дружина. А ще давнєколишні греки говорили, що кохана жона Богом дана, як і смерть!

І пан полковий обозний з любою своєю жіночкою, за руки побравшись, у молитовнім екстазі не чули, як кажуть, і пупа на череві, та й линули до Бога, поглядами проводжаючи солодкий дим, що білим стовпом здіймався вже до самих небесних чертогів.

– Коли чого треба, дери очі до неба, – тихо пирснула розпроєхидна Явдоха.

А там, на небесах, Господь, мало не гупнувши вниз (йому ж від понадмірного кадіння в голові замакітрилось), так сказав святому Петрові:

– Петре, гов, Петре?!

– Ну? – знехотя, куняючи над новим французьким романом, озвався апостол Петро.

– Хто це до нас таку хвалу пускає?

– Та вже пускає хтось.

– Сильна хвала.

– А сильна.

– Ще й не бувало такої.

– Та не бувало ж.

– Усе по дрібочці, жаднюги, по зернятку палять у кадильницях той ладан.

– Таж кожне зернятко, Господи, грошей стоїть!

– А тут же – ціла купа: возів, гляди, зо два?

– Не менше.

– І хто б же оце воно отак ладанить?

– Коли б же я знав!

– А ти не лінуйся, Петре. Спустись.

– Боже милий! Після наїдкуватої вечері…

– Спустись-но і довідайся: хто він такий і чого він хоче з нас за свою хвалу?

– Та, мабуть же, за велику хвалу немало й хоче.

– А ти спитай: чого йому треба?.. Іди, йди!

– Поки встанеш, поки злізеш, поки дійдеш… – І все-таки почав озуватися без ніяких онуч, – на небі ж онуч не держатимеш! – у руді старезні чоботища, які вже, либонь, з добру сотню років не бачили ні краплі дьогтю.

А пан Господь, – надто вже тішило його таке щедре кадіння, – тим часом пильно принюхувався, вдихав приємні пахощі священної смоли і… раптом сильно чхнув.

Закрутив носом і святий Петро.

– Палене пір'я? – здивувався Господь Бог.

– Палене пір'я, – погодився і апостол Петро і теж так дуже чхнув, аж навернулись сльози.

Вони обоє дивилися вниз, на землю, але нічого до пуття вгледіти не могли, бо ж окуляри в сімнадцятому столітті були на небесах ще не дуже й звичним знаряддям, та й хтозна, чи зважились би тоді сам пан Бог і його заступник чіпляти на носа таку річ, аж надто досадну навіть і для досить підстаркуватих парубків, якими вже й на ту пору були пан Бог і апостол Петро.

Отже, окулярів у Господа ще не було тоді, а без них тільки й можна було збагнути, що біля ладану зчиняється якийсь несвітній шарварок.

А шарварок там і справді вийшов неабиякий.

Демид Пампушка-Купа-Стародупський, леліючи неситим оком стовп кадильного диму, злітав уже в упованнях до Бога (більшого ж тоді начальства не було), аж раптом знову вздрів тих самих соколів, котрі, зухвало намагаючись опинитись між ним та Вседержителем, ген-ген швидкими помахами крил кружляли вдвох у небі, граючись і справляючи, видно, своє весілля.

Ставши поміж козаками великим паном, Пампушка вже не терпів, щоб йому перебаранчав хтось у будь-якому ділі, і те, що скоїлось далі, сталося дуже хутко, за якусь мить.

Знову схопивши лук, що так і валявся біля його ніг, Пампушка рвонув тятиву, і спрягла, й проспівала стріла, і люди зойкнули, охнули, а Михайлик знову кинувся до пана.

Та було вже пізно.

Демид Пампушка ще замолоду славився як вдатний стрілець, і його татарська стрілка точнісінько влучила птаха, котрого в ті пори вважали в народі недоторканним, оспівували в думах та піснях, маючи його священним знаком вільної козацької душі.

Розітнувся тоскний крик смертного болю: «Кгіак, кгіак!» – а потім і другий, нижчий та дужчий, голос розпачу: «Каяк, каяк!» – і птах став падати, ба навіть не один, а двоє, два могутні птахи, зразу повержені на землю чи не однією стрілою меткого вбивці?

«Ось який молодець я!» – подумав про себе Демид Пампушка-Стародупський.

А коли один із птахів брязнув до ніг, обозний схилився поглянути зблизька, не зауваживши, що другий птах, живісінький, навис йому над головою.

І тут же пан Демид зойкнув од страшенного болю.

Тільки-но він торкнувся до жертви своєї, другий сокіл, що падав каменем за підбитою подружницею життя, проводжаючи її в останньому смертному льоті, так сильно дзьобнув обозного в лисину, аж той завив.

Та тями не стратив.

Він видер мерщій у джури з рук важку рушницю-кременівку, приклався й стрілив у сокола.

Але не влучив.

Хтось так сильно двигонув пана Демида під лікоть, що меткий стрілець дав на цей раз хука.

Від того блюзнірського пострілу, що від нього аж наче ввесь степ застогнав, знялося з гомоном стільки всякого птаства, яке мирно живе собі в травах, аж день потемнів, бо сонця не стало за крилами, та й чаєчки хуртовиною білою зметнулись, і лебедин одинокий проплив над сполоханим степом.

А за спиною в Пампушки зненацька пролунав не дуже й низький, тремкий, співливий, але мужній голос, несамовито яросливий покрик якогось козака:

– Чого ж оце ти накоїв, сучого сина стерво!?

– Як ти смієш… – почав був пан обозний, але чомусь прикусив язика.

Перед ним зненацька виник невеличкий, кругленький, вельми кремезний і легкий чоловічок – у голубому, без окрас, запорозькому жупані, з важкою золотою сергою в пипці лівого вуха, що на нього був намотаний довжелезний оселедець – козацька чуприна.

Блиснувши сергою і люто блимнувши на обозного і аж наче обпаливши його тим лихим побіжним поглядом, запорожець схилився до збитого птаха.

Мало не обірвавши на собі шабельтас, Пампушка був кинувся до незнайомого, щоб цюкнути його шаблею збоку чи навіть і ззаду (панам начальникам ніщо ж тоді було не гріх), але до нього рвонулись джури та наймити Пампущині, щоб заступити козака своїми грудьми.

Та не встигли вони й допомогти йому, бо між паном обозним і прийшлим козарлюгою, вишкіривши зуби, зненацька опинився грайливий кінь, що його козак тримав за довжелезний повід.

А коли пан Пампушка спробував був того коня обійти, то ззаду, крізь халяву, чиїсь зуби вп'ялись йому в литку.

Це був собачка, що невідь-звідки взявся, коротконогий песик з тої породи, котру звали тоді ямниками, або даксами, чи, може, й таксами, як ми звемо їх тепер.

А запорожець узяв до рук живу ще птицю, вражену стрілою, і жила вже тая соколиця при останньому сконі.

То була дужа самиця сапсана – з чорними баками на горлі, з темними плямами на сірих грудях, і серце соколиці, часуючи, долічувало ще одну, останню свою хвилину, яку судилось їй прожити в добрих козакових руках.

Блискучі очі птаха якусь хвилину ще сяяли життям, і вдивлявся в них той химерний козак, поки вони згасали.

Потім розтягнув на ввесь широкий розмах іще теплі крила, тугі, такі шорсткі й задовгі, що козакові ледве вистачило короткуватих рук, вони ж бо ще дуже тремтіли невгамовним дрожем прощання з життям, яке відчув він, тримаючи смертельно враженого птаха.

Пампушка тим часом розглядав того зухвальця, котрий оце зважився так неподобно й непоштиво розмовляти з вельможним паном обозним.

Одягнений у не багатий, а чепурний жупан, трохи розхристаний на грудях, у сорочці – свіжій, білісінькій, мережаній, з цяцькованими хрещатими ляхівками на дев'ять дірочок, з блакитною стьожкою, в червоних, з вузькими та гострими носами чоботях, з довгим таволжаним ратищем у руці, з пістолем за поясом, із шаблею при боці та з бандурою на спині, – цей козак начебто й не відрізнявся од інших запорожців середнього достатку, яких тоді можна було зустріти на просторах України, – а що штани в нього були на якийсь десяток ліктів ширші навіть, ніж у пана Купи, глибокі й хвилясті, як море, й широкі, як степ, то в таких шароварах тоді ходили найбідніші навіть нетяги-запорожці, котрі грудьми власними світ християнський щитили од мусульман, світ православний – од католиків, тобто відстоювали честь і свободу України, знаюки, дужаки й чудомори, що ворогів упень витинали, з води сухими виходили, сон на людей насилали, на дванадцяти мовах сердито балакали, велет-люди, що були звитяжцями, лицарями й характерниками, тобто чаклунами – до всього доброго щирими й до всього злого – лихими.

Отже, прийшлий козак, що так несподівано виник перед купою ладану, не відрізнявся од інших запорожців, та й гарна врода цього козака, і довжелезні вуса, які ворушились у нього, мов у кота, і пишний оселедець з крамарський аршин завдовжки, – все це було звичайнісіньке й нічим не видатне, як і в усіх інших січовиків.

Вабили погляд нової людини тільки очі, що зараз горіли гнівом, болем, тугою прощання з милою його серцю соколицею…

Тільки очі.

А вони в зухвалого козака вродилися й справді прегарні, аж моторошно ставало від його погляду.

Вони були великі в нього, наче у вола, й поставлені на диво широко, оті очища.

Вони мерехтіли ще трохи й різно та й не на одному рівні стояли, як те й водиться в більшості мужніх чоловіків, – ледь та ледь, але невідповідність правого боку до лівого була таки помітна.

Були вони й кольору невловимого та несталого, бо мінилися щогодини, щохвилини – від освітлення, від настрою, від обставин: то зелені, то сиві, то сині, то аж карі – з голубими цяточками, аж ніби чорні; і від гніву темнішали вони, синім, чортівським а чи янгольським світлом мінячись, чорнішали й від радості чи од презирства, од любові чи од ненавиді, від будь-якого захватного почуття, – вони бували всякими, ці чортячі баньки, тільки байдужими вони не бували ніколи, – вони були терпкі та ярі, а не врічливі, і матері охоче до таких людей пускають дітвору, бо ж до них тварини й діти ставляться з довір'ям і любов'ю.

Це були очі, що в їхню глибінь, випадково людину зустрівши на вулиці, як у таємничу криницю, зазирають жінки.

Це були очі, що їх, колись побачивши, не міг, та й не вмів, та й не хтів ніхто забути, бо пропікав той погляд до найпотаємнішого лона душі.

Діомид Пампушка дивився на прийшлого козака, і здавалось йому, же десь би він мусив був стрічати цього чоловічка, таким знаним виглядало його обличчя, його ліва брова, помітно вища за праву, від чого вираз подиву ніколи не облишав цих рис, його праве око, трохи прискалене від їдкого диму коротенької люлечки-зіньківки, яка раз по раз стріляла іскрами, тріскотіла й прискала міцним лубенським тютюном, його спокійні, але заразом і такі поривчасті рухи, що аж вітер вихорився круг нього, – все це здавалось аж надто знайомим, хоч пан обозний і кріпко певен був, що не здибував цього запорожця ніколи раніш.

А він, козак той, уже переносив збиту соколицю на жертовний вогонь, на купу ладану, що мерехтіла жовто-синіми язиками, і птиця в його руках, тягарем смерті наливаючись, ставала важча та важча, немовби тільки тепер вона втрачала останній порив стрімкого льоту життя. І козак поклав її бережно в огонь, який запалив йому очі й сяйнув на золотій серзі.

Пан Пампушка-Купа-Стародупський рвонувся був, щоб витягти птицю з багаття, але невиразне почуття страху перед чужим козарлюгою збудило властиву обозному обачність, і він не прорік ні словечка та й лишився на місці.

Чорно-сіра хмара степового птаства, сполоханого пострілом кременівки, і той самий лебедин, і степові чайки – кружляли та й кружляли над могилою, і крики гайвороння покривали всі інші голоси надвечірнього степу.

Та ніхто з тих людей, хто був біля могили, ніхто не чув того птаства, бо пан обозний не стримався. Коли синє полум'я, лизнувши соколине крило, обпалило його і всім у носа шпигонув поганий дух присмаленого пір'я, пан Купа скривився й залементував, мов на живіт:

– Забери свою смердючу курку!

– А то чому? – стиха спитав козак, і з його люльки сипонуло приском тютюну, і вуса стали сторч, і оселедець розпушився по всій маківці, і око, від тютюнового диму прискалене, трохи розплющилось, ніби на мить відкривши обозному приховану чортячу посмішку, яка сяйнула по обличчю, і він хотів був цьому панові сказати ще щось, але промовчав, лиховісно тамуючи кипіння гніву, бо вже розпирало воно козакові груди.

– Ти панові Богові мого доброго духу пір'ям не псуй.

– А то чого? – смикнувши себе за золоту сережку, глузливо й тихо спитав козак.

– Таж Господь Вседержитель може й не додивитись, що то не я пустив до них таке гидке смердіння.

– Бог – не теля, баче й відтіля, – посміхнувся незнайомий, сяйнувши разками перлових зубів і ще вище звівши вгору ліву кудлату брову.

– Ти чуєш, Господи? – задравши голову, святенно поспитав Пампушка.

– Навіщо ти так Бога влещаєш, вельможний пане?

А коли Пампушка промовчав, козак, зненацька продух задля гніву свого знайшовши в кепкуванні, в глумі, знову спитав:

– Аж копиця ладану? Навіщо стільки?

– Чортів од Бога відганяємо, – відповіла за мужа пані Роксолана.

– Тепер уже чорти пішли такі, що не бояться й ладану, – сколошкавши собі вуса, відмовив козак, і щось таке забриніло в голосі його, що всю грайливість наче рукою зняло з гарненького обличчя чимось прикро враженої пані Роксолани.

А пан обозний, підбадьорившись трішки, обачно і ґречно спитав:

– Чорти вже не бояться ладану? А я ж того не знав.

– А що ти знав? – люто блимнув прискаленим оком сторонський козак. – Намислив, гицлю, яку-небудь капость і тепер благаєш у Бога потуги на тую бридь? Схопити хочеш місяця зубами? Чи живцем на небо пнешся? Ну? Ну? Збреши що-небудь! – І козак, пресердитий, закрутивши за вухо чуприну, схожу на незаплетену дівочу косу, схилився до свого коротконогого й клишавого песика, котрого поштиво звали по всій Україні з великої літери – Песик Ложка, – бо той саме чогось загавкав.

– Чого тобі? – спитав козак.

І нахилився до свого собачки, немовби слухаючи, що той каже йому пошепки.

– Я це вже знаю, Ложко, – вислухавши Песика, мовив козак. – Цей лисий пан із Брехунівки родом! – І звернувся до наймитів і джур обозного: – Коли хтось робить із губи халяву, тобто розминається з правдою, собачка мій завше гавкає… – І обернувся до Пампушки: – То як же тебе, пане, звуть?

– Я – полковий обозний міста Мирослава – Демид Пампушка-Стародупський! О!

– Щось я не чув такого, – добре знаючи, з ким справу має, щоб подратувати пана, відмовив козак. – А як дражнили в Січі?

– Купа.

– Чого купа? – зареготав козак.

Та й люди пирснули.

– Полови купа? – наполягав козак. – Снігу? Сіна? Піску? А чи, може…

– Мене купа! – розсердився пан обозний, аж його коротка шия враз почервоніла й стала ще коротша, і в пані Роксолани серце тьохнуло, бо їй здалося, буцім чоловіка грець візьме, бо той, сказавши двійко тих слів, не міг спинитися й повторив іще раз: – Мене купа! – а потім ще: – Мене купа! Мене купа! Мене купа…

А коли добрі люди, не витримавши кумедії, всі зареготали, запорожець так лиховісно посміхнувся, що Роксолана, грішним ділом, подумала – чи не козак цей поробив таке її чоловікові, щоб покепкувати з вельможного пана, на що й завжди були зугарні запорожці, оті проклятущі характерники, чаклуни.

А пан обозний повторив востаннє:

– Мене купа!

І замовк.

– Я так і думав, – посміхнувся запорожець. – Гляну на вид, то й скажу, що Демид! Та ще й який: ціла купа! Але, щоб не творило твоє прізвисько в умах людей ніяких непристойностей, чи не краще було б, якби тебе віднині та дражнили не просто Купа, а, скажімо, Купа чого-небудь такого… помітного… ну… всім відомого… зрозумілого навіть малій дитині. Ну, от хоч би й…

– Замовчи! – гарикнув пан обозний, добре знаючи, яку силу має вимовлене при народі слово, ущипливе українське слово, котре прилипає до людини на віки вічні. І пан Пампушка-Купа-Стародупський, щоб не дати прийшлому зухвальцеві доточити до його прізвиська яке-небудь слово, раптом загорлав: – Чого ти до мене причепився? А то звелю своїм пахолкам і джурам…

– Звели.

– І вони тебе зараз гуртом…

– Звели ж!

Але пан Купа чогось раптом принишк.

– Палиш ось такенну купу ладану і, замість того щоб душею линуть до Бога, лаєшся, лютуєш, погрожуєш…

– Хто ти є, щоб так зі мною розмовляти? – зойкнув, не витримавши, пан обозний. – Хто ти такий?

Запорожець, пригладивши лівицею розпушений кучерявий ус, загадково посміхнувся, але нічого не відповів.

– Бо ж ти такого пана, як ось я… ти мусиш поважати!

– Атож! – поважливо мовив козарлюга. – Видно між ложками ополоника!

– Візьміть його! – крикнув посіпакам пан обозний і, зовсім розкокошившись, горлав: – Чого ж ви стоїте? В'яжіть його! В'яжіть!

Але на цей наказ ні джури, ні наймити, ні кріпаки, ніхто й не ворухнувся. Тільки ладан димів та й димів.

Та й хто ж там міг поворухнутись, коли саме в ту хвилю Явдоха, мама Михайликова, прошепотіла синові:

– Та це ж Козак Мамай!

І шепіт її почули, бо ж про нього, про Козака Мамая, не одну вже сотню літ ішли слава й прослава.

– Козак Мамай! Козак Мамай! – ніби тихий вітер прошелестів у квітучій траві, і всі аж розступились, і в тому шелестінні голосів були і радість, і любов, і подив, і острах навіть, і тривога, – але всю цю гаму почуттів уже перевершувала притаманна більшості українців природна дитяча цікавість.

Та як же було й не скам'яніти від подиву перед таким химерним, небезпечним і аж моторошно прецікавим чоловіком:

бо ж він прожив на світі, кажуть люди, не одну-таки сотеньку літ;

бо ж обставав Козак за бідних і простих людей, що їм так тяжко та гірко жилося;

бо ж не терпів Мамай солодкого панського духу;

бо ж не боявся він ні шляхти, ні татар, ні турків, ні своїх панів, бо ж був собі характерник, чаклун над чаклунами запорозькими, сміливий чортолуп, способний, як кажуть, кішці вузлом хвоста зав'язати, чи впіймати вовка за вуха, чи навіть шкуру спустити з чорта живого, бо подейкували ж, буцім жупан у нього зісподу хвацько підбитий самими чортовими спинками, сіренькими, тонісінькими, власноручно здертими, бач, з якихось там стонадцяти кіп дрібних чортів, чортиць і чортенят, бо ж полюбляв Козак поглядом колючим чортів сліпити, тобто всякого врага і супостата;

бо ж, люди кажуть, п'яніли дівчата, на нього поглянувши, хоч він і не дивився на них;

бо ж любив Козак Мамай дітей, а вагітні жінки за щастя мали зустріти його, бувши при надії сповити синка;

бо ж воював Козак Мамай супроти горя людського і в найскрутніші для простого люду українського хвилини завше з'являвся саме там, де були потрібні його любов чи ненависть, його дотепність або мудрість, його відвага чи його доброта, де були потрібні його рада чи помога, – отож і поява Козака Мамая йшла завжди опліч із лихом або перестерігала про близьку біду…

От чому люди в Пампущинім таборі, впізнавши Козака, стривожено загомоніли, зашамотіли та зразу й заніміли, бо ще ж не відали ні про яке нове лихо, котре на них чигало десь поблизу.

Похолонуло в пузі і в пана обозного, коли й він збагнув нарешті, хто ж оце виник перед ним так невбачай посеред степу, – бо знав же пан Купа, що Мамай – недобрий проти панства чародійник і що ані ворогувати з ним, ні накладати з тим лукавим химородником не приведи господь… Крім того ж, якось долинула до пана Купи втішна чутка, буцімто Козака Мамая недавнечко спіймав і стратив гетьман Однокрил, і тому несподівана поява Козакова ще прикріше вразила обозного, немовби Козак воскрес із мертвих, хоч умирати й не збирався, як завжди.

От чому, кінець кінцем збагнувши, що перед ним представ Козак Мамай, пан Купа спитав необачно:

– Чи не з того світу, Козаче?

– З того світу, – відповів Мамай таким звичайним робом, що Пампушка аж відсахнувся, мов од нечистої сили.

І спробував пожартувати:

– Що ж там наші батьки поробляють?

– А що ж! – лихо блимнувши прискаленим оком, відповів Мамай. – Панам же скрізь добре: сидять собі в казанах, а мужик, бідолаха, рубає дрова та під ними й палить, рубає та палить… Така, як бачиш, дяка вам від Бога за все ваше куріння, поклоніння, ладан і свічки… – І стиха засміявся і сказав: – Ти ось мені й не відповів: про що ж ти Бога молиш, пане Купо? Чого з тим ладаном лабузнишся до Вседержителя? Чого? Скажи!

Та й що він міг сказати, пан полковий обозний, оцьому хитрюзі козарлюзі?!

Що міг сказати?

Чи те, що вже знов спалахнула на Вкраїні ганебна війна, почата Однокрилом, гетьманом-кривоприсяжцем Гордієм Пихатим, колишнім полюбовником дружини обозного, пані Роксолани, – війна, про яку ці люди круг нього ще, видно, й не знають?

А чи те, що він вирішив скористатися з цієї війни задля власної вигоди?

Чи, може, те, що він оце їде шукати скарби, зариті ще заходом покійного гетьмана-визволителя десь там, у місті Мирославі, де пан Купа мав честь бути полковим обозним?

А чи те, що сподівається Пампушка-Купа з тими незліченними скарбами повалити в лиху годину війни кривоприсяжця Однокрила (скуби чорта, поки він линяє!), захопити гетьманську булаву, щоб таким же розбійником і гасителем духу народного запанувати над пошарпаною Україною?

Чи, може, те, що вирішив обозний задля цього достойного діла всіх одурити?

Одурити й нинішнього гетьмана, який, несподівано вдаривши, вже десь суне супроти Москви, порушивши угоду Переяславської ради…

Одурити й січове козацтво, городян, ремісників та гречкосіїв, які оружно встають уже проти зрадника гетьмана, – одурити сірому та всіх посполитих, прикинувшись прихильником Москви…

Одурити, коли пощастить, і самих москалів, що проти них ясновельможний гетьман учора вже рушив підступною війною…

Не міг же таки пан обозний розповісти Мамаєві й про те, що в такім значнім ділі він вирішив ревно просити помочі в Господа Бога і що ця купа ладану… Ні, ні! Не міг же він нічого відповісти, пан Пампушка, оцьому шибайголові, паливоді й нетязі, котрий, либонь, і сам читає все в його думках, добре тямлячи, що пан обозний – псяюха з тих псяюх, які в ноги не тільки панам і гетьмана, а й простому людові кланяються, щоб кусати за п'яти…

І тільки-но пан обозний наважився збрехати щось Мамаєві, тільки був роззявив задля цього рота, як Песик Ложка гавкнув, і Пампушка подавився першим же словом, як вареником.

– Чого ж мовчиш? – напосідав Мамай. – Чи ти живим-таки до раю просишся?

– Бодай хоч по смерті.

– А тебе й по смерті в рай такого не пустять!

– Та чому ж? – збентежено озвалась Роксолана, що не хукнула досі й пари з уст. – Чому ж таки не пустять?

– А тому, що сотворив його пан Бог та й висякався!

– Бог сотворив мене по своєму образу і подобію, – статечно відмовив пан обозний.

– Хіба ж Господь такий кумедний?

– Це блюзнірство! – проголосив Пампушка.

– А все-таки в рай ось таких не пускають!

І знов стурбовано спитала пані Купа:

– Чому ж? Чому?

– Тому, тому! – весело передражнив її Мамай і нарешті пояснив Пампушці: – Не пустять до раю тому, що ти – лисий.

– Та й що? – спитав обозний.

– Лисих же в рай не пускають.

– Хто це тобі сказав?

– Це зна й останній дурень!

– Але чому ж то лисих не пускають?

– А тому!.. – І Мамай почав пояснювати: – Був би ти, скажімо, німець або швед, то напнув би на лисину зроблений з чужого волосся такий собі очіпок чи, як його французи називають, «перрюк», та й по всьому б: голова як голова. А де, мій паночку, ти візьмеш оселедець? На голісіньку голову з чужого волосся козацької чуприни ти не прикарючиш?.. Ні!.. А до раю ж усі входять рачки, це кожен знає, хто там був… Отож, як буде лисий чоловік іти в Царство Небесне, там дірка така вузенька замість дверей, щоб хтось недостойний не проліз, а за діркою – святий Петро з отакенними ключами від раю небесного. То це як полізе лисяк до раю, просуне голу голову в тую дірку, то святий Петро подумав, що ти – задки, голим афедроном наперед…

– Чим-чим?

– Афедроном… тобто голим ґузном наперед, – коли ти по-грецькому не тямиш! – то святий Петро й подума, що ти задки, та й брязне тебе по лисині золотими ключами: «Що це, – скаже, – за ґевал такий», – та й прожене… – І Козак Мамай так зареготав, аж луна пішла над степом і, не вдержавшись, пирснули за Мамаєм і двораки Пампущині, засміялось і козацтво, що супроводило його в дорозі, навіть вишкірив свої прегострі зуби Песик Ложка.

Аж коли трохи вщухло, пан обозний пробурчав:

– Це блюзнірство.

– Блюзнірство, – погодився Мамай. – Неповага до старшого чином.

– Богозневага навіть, – підказав обозний.

– Е-е, ні, голубчику, ти не бреши: Бога я в серці маю, як і всякий козак.

– То невже ж ти гадаєш, що Вседержитель сам не відає, кого йому пускати в рай, а кого – ні? Невже ж ти думаєш, що пан Господь без тебе не зуміє оцінити по заслузі усердя кожного свого раба?

– Усердя аж до усердя? – кепкуючи, спитав Козак Мамай, маючи на увазі, що перше «усердя» різниться від другого не лише коренем своїм, а й змістом, – і тут же нахилився до Песика Ложки: – Бачив я задолизів, бачив я лизоблюдів, бачив я всяких інших приклонників, підніжків, кадильників і полизачів, але такого, як цей… – І він спитав у свого собачки: – Що ж нам робити з ним, з оцим… – і наш Козак сказав таке слівце, що його ми тут і повторити не можемо, і цей Мамаїв вислів так і пропаде для цікавих до всього нащадків, бо ж ось так умів, перцюючи, висловлюватися тільки він: рідко, да їдко…

А Песик Ложка гавкнув, і Мамай, своєю золотою сережкою прихилившись до нього, уважно вислухав.

– А-а, – закивав головою Козак. – Сьогодні, ти кажеш, п'ятниця?

– П'ятниця, – кивнув і Михайлик.

– П'ятінка свята, – потвердила й неня.

– А в день пісний каляти руки об душу панську не годиться? Так, Ложечко?

Ложка схвально кивнув головою.

– Твоє, бач, щастя, пане! – посміхнувся Мамай і знов нахилився до Ложки. – Нехай ще трохи поживе?.. Та кому ж він потрібен, такий пановитий! Що-що?.. Він оце каже, мій собачка, же панові обозному тепер на все життя боятись треба сокола… Еге ж, отого самого, – і Мамай кивнув у тихе небо, де й досі з розпачливим криком ширяв осиротілий птах.

Аж тут розумний Песик гавкнув знову.

І вп'ять нахилився до нього наш Мамай.

– Не тільки сокола боятись? А й усякої іншої птиці? Навіть курей? І горобців?! – І Козак швиденько випростався. І спитав: – Ти чуєш, пане Купо? Га?

– Чую… тільки одчепись! – І він, у котрий уже раз, намагався душею й поглядом знову полинути до неба за димним запашним стовпом.

– То бійся горобців.

Пан Купа відмахнувся.

– І не поможе тобі ані ладан, ані молебні, ані лизання, ані хитрощі.

– Ну, то забери звідси хоч соколицю свою, голубчику.

– Пір'ям смердить? Кепсько?

– Та не лепсько ж!

– А по-моєму – славно. Коби я міг серед степу роздобути возів зо два гусячого або курячого пір'я, то я б іще трохи й підсипав до твоєї хвали.

– Добре, що дурні словеса не йдуть на небеса!

– А коли йдуть? – сама в себе заклопотано спитала Явдоха та й підштовхнула сина: – Ану, Михайлику! – та й кивнула нишком на ридван.

Михайлик аж підскочив.

Михайлик аж крякнув.

Бо вміли ж вони з мамою розумітись без зайвого слова.

А за яку хвилинку, побравшись, як і завжди, за руки, неня й син уже поспішали до голубого ридвана, що так і стояв десь там осторонь, біля крислатої груші.

Вони йшли озираючись, бо ж не хотілось їм, щоб зрозумів пан Купа, чого вони туди майнули.

А поспішили вони до тої крислатої груші, бо ж там, у холодку, притрушені пелюстками припізнілого весняного цвіту, лежали винесені з ридвана подушки: вишивані та гаптовані, і з плахти полтавської зшиті, і з килимів гуцульських, і саєтові, і єдвабні, напхані тонко надраним пір'ям, пухом і вовною.

Та Явдоха зразу метнулась не до них, а до ридвана, де так і лишилась важка перина, якої не здужали б, мабуть, підняти й четверо добрих козаків.

– Я сам, мамо, я сам! – кинувся за нею й Михайлик, підважив собі на плечі тую прездорову озію, а матінка, скільки могла захопити, набрала попід грушею жужмом кілька подушок та й поспішила за сином, котрий нітрішки й не захекався, в забавку дотягши панську перину до кадильного вогнища.

Захоплений кількахвилинною можливістю звернутись без перешкод із тим кадінням до Господа Бога, – бо ж Мамай, нарешті, дав йому спокій, – пан Купа й не помітив нічого, а побачивши, зразу й не зрозумів, навіщо це мама з синочком прицупили сюди перину та подушки, але наступна ж мить усе йому відкрила.

Михайлик своєю шаблюкою, котра в руках у велетня здавалась іграшкою, швиденько пропоров перину, а паніматка те ж саме з подушками вчинила кривим турецьким ятаганом, який вона завжди носила при поясі, – та й полетіло на горющу купу ладану тонко дране пір'я, понаскубане руками кріпачок та полонянок – і з курячих крил, і з когутячих косиць, і з качиних плавців, і з качурових кучериків, і з гусячих маховиків, і з усякої іншої птиці, крім хіба дикої качки, бо її пір'ям подушок не набивають зроду-звіку, щоб ночами не боліла голова.

Вивернувши все те на купу ладану, мати й син зухвало поглянули на Пампушку з Роксоланою, котрі аж отетеріли, вражені таким зухвальством, аж ні пари з уст не могли пустити, – запитально зиркали і на Мамая, на дивні та прекрасні очі його, що в них раз по раз мерехтіли якісь чортячі вогники вдоволення, і Михайликові з матінкою приємно було бачити, як сіпався в нього кінчик правого вуса, що, видно, означало похвалу – людям, Богові й природі, як розкошлана брова його звелася крутіше навіть, ніж те було завжди, і він зареготав:

– Бодай вас Бог любив, а мене молодиці!

Стиха пирснула й полонена татарка.

Боязко засміялися й наймити.

І тільки пан Купа з дружиною ще й досі мовчали.