Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця

– Якби свині крила, вона й небо зрила б… А в нашої ж – крило тільки одно! Чи зриє ж? Га?

І гетьман Козака боявся, аж наче дим йому клубився з рота, коли говорив про Мамая, бо стикались вони вже не раз, а колись той проклятий Козак устругнув аж таку непристойну капость, що про неї й на вухо не скажеш, не те що друкованим словом.

Чортом дихав на Козака пан гетьман.

Хоч і не знав того ясновельможний, що він сам з'явився на світ божий не без участі Козака Мамая.

Не можна сказати, щоб він був йому батьком, Однокрилові, наш Козак Мамай, але все-таки річ певна, що з'явився він на світ з його руки.

Так, так, з руки!

Козак його колись намалював, так само як оце зараз – свого коня Добряна, що оживав під кожним помахом його руки.

А сталося це так…

Задумавшись колись над стародавньою казкою про дванадцять лебединів, Мамай, як і завше, сам того не помічаючи, почав на якійсь там стіні малювати… І раптом…

Але стривайте, читачу!

Ви ту казку знаєте?

Оту, де королівна Золота Звізда?

Оту, де дванадцятьох короленків щось там обернуло на лебедів, а сестриці їхній, Золотій Звізді, сказала волошебниця таке:

– Кропива он, бач, як очерет… Коли хочеш братиків порятувати, ламай ту кропиву, обдирай з неї лико, плети братам сорочки та й надінь на них, коли повернуться, щоб знову стали людьми, як і були. І хто прийде, щоб не озивалась, покіль не доплетеш сорочок. А кропива жалка, буде вона аж до серця пекти, а ти плети й плети, мовчи й мовчи, а коли не доплетеш, бува, чи до кого озвешся, то й братів не побачиш… Отак!

От і плете дівчина тая, Звізда Золотая, з кропиви сорочки для братів-лебединів, і жалить кропива до самого серця, а вона плете та й плете, хай пече, а вона привикає.

Вже зробила Звізда Золотая одинадцять кропив'яних сорочок, стала плести й дванадцяту, аж не стало в неї кропиви на один правий рукав.

І от летять дванадцять лебединів, одинадцятеро білих, а дванадцятий – чорний, найменший, і кинула їм сестра по сорочці – першому, і другому, і всім дванадцятьом, і стали вони, тії лебеді, знов богатирями-велетами, тільки дванадцятий, чорний, надів без рукава сорочку, і лишилося йому, замість правої руки, лебедине крило…

Задумався колись Мамай над долею людською, над казкою цією, і ненароком намалював собі того богатиря з одним крилом.

Йому й сумно було малювати такого.

І співчуття виникало до нього в художника.

І щирий жаль.

Але, ще малюючи, помітив Козак Мамай, же супроти його власної волі, з'являються в обличчі однокрилого молодика і якась пихатість несподівана, і в погляді зверхність, і жорстокість, що їх зовсім не хотілось Козакові бачити в своєму сотворінні, бо ж він зовсім інакше уявляв собі норов цієї скривдженої долею людини.

В цьому калікуватому створінні зосередились прикмети сотень характерів знайомих Козакові людей, і така вже була в Мамая сила духу, така гаряча кров забуяла в його творінні, що Однокрил, живий, зійшов у світ, живий, хоч і пихатий, і злостивий, і владолюбний, але живий, бо вдихнув йому душу художник, який, проте, не був митцем більшим за Господа Бога, і тому все вийшло в цьому потворному характері не так, як художник хотів: каліка уявив себе янголом, надлюдиною, котрій, бач, од Бога судилось над безкрилими панувати.

І скільки літ потому каявся Мамай, що пустив на світ таке страховисько, знехтувавши святу повинність художника – відповідати за свої витвори перед Богом і людьми.

При початку нашої книги річ була про Бога, котрий, пустивши в світ людей, незабаром збагнув, що роблять вони зовсім не те, чого хотілось би Творцеві, не те, що їм робити слід, бо й Господь Бог, сотворивши окрасу природи – людину, не все в ній зміг, у цій своїй перлині, піднести до вінця творіння, не все було в ній таке чисте й людяне, як Господові, мабуть, марилось у його першім творчім пориванні, хоч і набріхано ж, мабуть, на Творця в Біблії, в Первій книзі Мойсея: «І бачив Бог, же все, що сотворив, було аж вельми добре», набріхано-таки, бо самовдоволення ніколи й ніде не було притаманним істому творцеві, художникові, а може, згарячу Господь у добрім ставленні до своїх витворів і помилявся попервах, бо ж існував він сам-один на світі, і нікому було сказати правду, скласти ціну, нікому ж було Творця по-дружньому взяти за лікоть і щиро порадити, бо ж критиків щирих тоді не було ж, а сопіння та гарчання диявола, злобно настроєного супроти всього доброго та світлого, кому ж хотілось на таке зважати!

Отже, візьми ти мене за лікоть, мій друже критику, пораднику й наставнику, і поможи розміркувати: чому це Козака Мамая аж така біда спіткала, аж така притуга, що довелось художникові каятися в тім, же необачно випустив у світ свого однокрилого недолюдка? Чому так сталося? Чи він життя не знав, художник? Чи проти правди схибив? Чому ж його спостигла найстрашніша мука? Поміркуймо ж разом, бо ж настала вже пора, коли добрі товариші наші стають суворими критиками і суворі критики наші стають добрими товаришами, і не прожити нам без цього товариства.

Бо ж нинішнім художникам чи й драматургам важче ж, либонь, як було колись Богові: у безсмертного Творця всі сотворіння були смертні, а нині ж – художник, коли він справді-таки художник, пускає в світ сотворіння безсмертні, котрі живі, поки живе народ.

Саме тому ж то, видно, Господь Бог (та й архангели всякі) не дуже й полюбляють нашого брата, митців, котрі, либонь, створили колись і самого Господа Бога.

Кепкуючи, спитав же колись святий Петро в Творця-Вседержителя:

– То хто ж кого сотворив? Чи ти, Боже, людей? А чи грішні люди – тебе? Які-небудь художники? Чи драматурги? А?

– Про те в Святому Письмі докладно сказано.

– А справді було як?

– Я вже й не знаю…

I Господь Бог, в збентеженні, задумався… Хоч і не міг він того зрозуміти, що зникне він, безсмертний Бог, саме в ту мить, коли помре останній з тих недолугих людей, хто в Бога вірить, і він чомусь гнівався та й гнівався-таки на скульпторів, художників і драматургів, бо ж про всі їхні муки нічого не знав.

Тож і Мамай, художник, створивши Однокрила, карався й каявся, і, крім ненависті, нічого в них обох, – нічого в них, крім обоюдогострої й шаленої ненависті, нічого й не лишилося…

І от, про все про те гірку думу думаючи, Козак малював у гетьманській темниці свого втраченого Добряна.

Ще не було в коня двох задніх ніг.

Але Козак вишкрябував шильцем не ноги.

Випробовуючи терпіння долі, він заходився рясно вимальовувати хвіст і гриву, марнуючи по зачерку на кожну волосинку, і вони аж очі вбирали, такі були білі, ті грива та хвіст, у чорного коня.

А грюкання, гупання та голоси тим часом наближались, і Мамай знову вчув голос гетьмана, владний, і гучний, і співучий, бо ясновельможний був, очевидячки, чимось вельми збуджений, бо так голосно балакати звички не мав.

– Боронь боже від скаженої воші! – перехрестився Мамай та й малював далі, довершуючи гриву та хвіст.

Бряжчали в чиїхось руках здоровенні ключі, одмикаючи одні за одними кілька дверей.

Але все те гетьманові здавалось аж надто повільним. Ключі не зразу попадали куди слід… А нетерплячка та збентеження Гордія Пихатого передавались і його посіпакам, бо ж і вони боялись цього Козака, як і взагалі запорожців: тії ж були чи не всі характерниками, з води вміли сухими виходити, туману насилали, і сон навівали, і на котів часом перекидалися (з круглою, мов кавун, пикою, з цупкими, наче з дроту, вусами), і люстерка мали такі собі, що бачили за тисячу верстов, і такі вже були химородники, як дочеркнеться до замка на скрині, то скриня й відчиняється, а коли в такого стріляти з пістоля, то він ту кулю схопить рукою, здавить, сплющить та й назад кине в того, хто стріляв.

Отож усі йшли до цюпи, де сидів Мамай, з душевним дрожем.

Чути було, як біля якихось дверей упали на землю ключі, а хтось, лаючись, їх піднімав.

Чути було й Гордія Пихатого здавлений голос.

А Мамай домальовував перше з двох задніх копит.

Коли ж, брязнувши та грюкнувши, відчинились двері до хурдиги, тільки й побачив гетьман, як гулькнуло вузеньке тіло знайомого панові гетьману Песика, такого знайомого, що він, за короткий вус (сургучем колись припечений) себе помацавши, аж від досади сплюнув, відсахнувшись од стіни, бо там дзижчала страшнуватим басом, літаючи по цюпі, прездорова, з хруща завбільшки, чорна бджола, яка спурхнула з білого грона калини, що лежало біля муру.

А Козак Мамай, так і не домалювавши четверте копито чорного гриваня, заходився підправляти тут і там: то око чи шию, то вуха, одним начерком їх нашорошивши, і все-таки, як те й буває з будь-яким щирим художником, лишався роботою своєю невдоволений…

За його спиною стояв у зловісному мовчанні сам однокрилий гетьман, у соболях, у шапці з султаном, з булавою в руці і нерухомий тілом: тільки чорні пера ворушилися в його крилі.

З-за його спини цікаво й насторожено дивились осавули, хорунжі, сотники, бунчужні, пани полковники, генеральний писар та генеральний суддя, яких поприводили сюди задля того, щоб усе тут могло відбутись за законом, що його пан гетьман вельми шанував.

Генеральний писар складав цієї ночі смертний вирок Козакові Мамаєві.

Генеральний суддя мав узаконити його: іменем України, знову підступно продаваної паном гетьманом під лядську кормигу.

Генеральний кат мав той вирок здійснити.

Взявши в генерального писаря настоптаний сургучною печаткою величезний сувій паперу, генеральний суддя вже був роззявив рота, щоб читати, коли Козак Мамай раптово чхнув.

– На здоров'я! – зопалу мовив хтось за спиною в гетьмана.

– Спасибі, – ґречно подякував Мамай.

А пан гетьман раптом люто скинувся.

– Хто сказав «на здоров'я»? – тихо спитав він, обернувшись до своїх двораків, хорунжих, сотників, бунчужних і полковників.

Але гетьманський почет мовчав.

Стало тихо.

Тільки прездорова чорна бджола дзижчала, літаючи по цюпі.

– Хто сказав «на здоров'я» злобителеві та лиходієві нашої ясновельможності?! – залементував пан гетьман.

Але почет мовчав.

– Хто сказав «на здоров'я»?! – ще дужче загорлав пан гетьман, на хвильку забувши свій звичай – не підносити голосу.

Але Однокрилові ніхто не відповів.

– А ось ми зараз, – мовив ясновельможний тихо, – зараз ми з'ясуємо – чий був голос.

І, звернувшись до молоденького хорунжого, що жупан на нім аж лопотів іще, такий він був новий, пан Гордій Пихатий наказав:

– Ану скажи: «на здоров'я»!

– На здоров'я! – повторив хорунжий.

– Спасибі! – ґречно відповів Мамай.

– Говорять не до тебе! – визвірився гетьман.

– Як то – не до мене? – посміхнувся Мамай, підморгнувши ворушким вусом. – Коли чхнув я, то й «на здоров'я» може належати тільки мені, високозацний пане гетьмане. І, значить…

– Нічого не значить! – гарикнув Однокрил і знову звернувся до когось там, до старшого, здається, писаря з генеральної канцелярії, що стояв біля того молоденького хорунжого: – Кажи тепер ти: «на здоров'я»!

– На здоров'я! – сказав канцелярист.

– Спасибі! – відмовив Мамай.

– Тепер – ти! – кинув ясновельможний підскарбієві.

– На здоров'я! – покірно сказав підскарбій.

Але й це був голос не той, що промовив оте чортове «на здоров'я» в перший раз.

– Ти! – звелів гетьман отаманові гармашів.

Але й це був не той.

І Козак Мамай, смішливо потягши себе за золоту сергу, сказав:

– Якщо ви всі тут, панове, призичите мені «на здоров'я», то я так поважчаю й подужчаю, що повісити мене вам буде вже не до снаги!

– Ти ще й жартуєш, харцизяко?! – не стримавшись, визвірився гетьман, аж пера на його чорнім крилі стали сторч.

– Жартую, пане гетьмане: на здоров'я козі, що хвіст короткий! На здоров'я мертвому, що ніс холодний! На здоров'я…

– Жартуєш навіть перед шибеницею?

– Завжди і скрізь! – І додав: – Добряча українська вдача…

– А хіба я… а хіба в мене… – почав був гетьман, та від злості поперхнувся і затявсь на слові. – А в мене – хіба не українська? Я ж – плоть от плоті… – І він змахнув крилом.

– Всі зрадники народу теж од його плоті – плоть!

– Ах ти ж… – І гетьман вихопив пістоль.

А Козак Мамай, заярившись, блимнув прискаленим оком на той пістоль, на трепетне крило ясновельможного, на його трохи зизуваті очі (знав же Козак, що гетьман бачить зараз двох Мамаїв), на рум'янці лютості, що проступили крізь штучну блідість його білиною помальованого червоного обличчя, на піт, що виступив над переніссям, на все це таке Мамаєві знайоме й попервах дороге, бо ж навіть з усіма його препоганими вадами він його колись любив, і таке зненависне тепер.

У Однокрила дрижали руки, кремінь у пістоля затявся, і гетьман смикав його і стукав руків'ям об чорний мур, а потім кинув ту зброю на землю.

І витяг шаблю.

І замахнувся вже на Козака.

– Ти згинеш зараз! – зойкнув він. – А мене… мене… мене… ще вище піднесе любов народу! Як пана Бога кохам!

– Цього тобі не бачити, як свині неба.

– Я вб'ю тебе!

– А вбий… – знизав плечима запорожець і байдужісінько схилився до недомальованого на стіні копита в того коня, що вже аж басував од нетерплячки, аж наче тихенько іржав.

А Козак Мамай, дратуючи Однокрила, що вже й шаблюку заніс над його шиєю, але стримав себе, бо ще звечора був задумав інакше – повісити Мамая привселюдно, – отож, дратуючи, Козак промовив стиха, киваючи на пана гетьмана:

– Ну, чисто змій з печери: жар їсть, вугіллям… – і він зримував. – А з вух – аж дим іде!

І тут, як у лузі калинка, зашуміла панова Гордієва шабелька, і хто вже зна, що сталось би в наступну мить, коли б ясновельможний, шаблюкою замірившись на безоружного Мамая, та не вздрів би коня-білогривця, що чорнів на стіні поза ним.

З несподіванки гетьман і шаблю опустив, і крилом захистився від того, що вздрів на стіні: йому здалось, що той баско до нього підморгнув.

Та ще й глузливо блимнув чорним оком.

Та ще й копитом тупнув.

А коли він ще стиха й заіржав, Мамай звівся до його нашорошеного вуха, щось шепнув, і гетьман, опустивши своє крило, укинув шаблю в піхви і знов звелів генеральному судді:

– Розпочинайте суд!

І пан генеральний суддя щиро взявся до діла.

Проголосивши всі, які належало, врочисті слова, пан суддя почав допитувати свідків.

– Пане Скубенку! – покликав він, звернувшись до підскарбія.

Підскарбій вийшов трохи наперед.

Поцілував Євангеліє, присягаючи.

А генеральний суддя спитав:

– Ти чув, Скубенку, як оцей паливода і байдебура, котрого звуть Мамаєм, та лаяв презацного володаря обох берегів Дніпра – від Сану аж до Дін, владного гетьмана Київського, Мирославського, Переяславського, Чернігівського, Волинського, Львівського, Полтавського, Пирятинського, Бердичівського, Вінницького та інших черкаських земель, гетьмана Війська Запорозького Низового, – тож чи ти чув, пане підскарбій, як оцей галабурдник і харциз лаяв ясновельможного пана гетьмана? Чув?

– Чув, пане суддя, – почухав потилицю підскарбій.

– Послідніми словами лаяв?

– Послідніми, пане суддя.

– А ти, Жупане? – спитав суддя, прийнявши присягу в ставного хорунжого. – Ти чув, як Мамай нашого гетьмана ганив, обмовляв чи неславив, кобенив чи паскудив? Ти чув?

– Чув, пане генеральний суддя.

– А ти, Сноходо? – спитав суддя в завше п'яненького і завше сонного лейстрового сотника, що куняв собі в куточку, притулившись до мокрого муру. – І що ж ти чув?

– Він шпетив і шкилював пана гетьмана, – заговорив, прокидаючись, Снохода, – називав ясновельможного котолупом, гицлем, однокрилим гусаком, ворогом отчизни, потаємним католиком і похлібцею лядським!

– Е-е, ні! – заперечив Мамай, регочучи. – Коли б же тільки так я взивав його, то мене, може, й не варто було б вішати! Але ж я називав пана гетьмана… – І Козак Мамай висипав на гетьманців цілу торбу таких словечок, що ми з вами, читачу, тільки язика прикусити мусимо, щоб, бува, не повторити чогось тут, у нашому скромному романі. – А ще я казав про тебе, пане гетьмане… – І наш Мамай хотів був доточити ще там щось, таке ж непристойне й ущипливе, але Гордій Пихатий його перепинив:

– Питалем не тебе!

– І ще казав я людям, щоб не вірили жодному твоєму словечкові, бо ти – кривоприсяжець, Однокриле…

– Цить!

– Щоб добрі люди лишались вірними Москві!..

– Я тепер – дужчий за Москву! Бо ж під моїми стягами – вояцтво всіх країн Європи, і раптовий удар на Москву принесе жадану перемогу!

– Ні, – спокійно заперечив Мамай. – Перемоги в тебе не буде. Бо навіть з усім твоїм військом купованим… наша сірома тебе не пустить на Москву.

– Нема такої сили, що спинила б гетьмана Гордія.

І звелів генеральному судді:

– Кінчайте суд!

І все скінчилось хутко.

І вирок прочитали Мамаєві, як годиться по закону.

Та й новеньку шибеницю крізь віконце показали.

І православний піп до Козака Мамая підступив з хрестом, миршавий такий попик, наче молем погризений, з патлами й борідкою, ніби вимоченими в меду.

Та й сказав той попик:

– Кайся в гріхах, раб божий!

– Не час, панотченьку. Хай колись, перед смертю!

– Аж он вона чекає на майдані, твоя смерть.

– То – не моя.

– Послухай, сину…

І панотець заходився великого грішника всовіщати.

А всі уважно слухали. І всі вже плакали, бо звикли плакати від кожного слова цього поганенького попика, звикли плакати, бо ж плакав од його молитов і казань сам зацний гетьман.

Не плакав там лише Мамай.

– Чому ж ти не плачеш? – спитав попик.

– Я – з іншої парахвії, панотче.

– А-а… – мовив душевний пастир і співчутливо додав: – Ти, сину мій, утішся. Бо всяка смерть – лише єдина мить: чи в постелі, чи на полі бою, чи на шибениці – все одно. І всі ж ми – смертні: навіть королі, царі й гетьмани!

– Але ж їх, я бачу, поки що не вішають! – з досадою мовив Козак, кивнувши на Однокрила. – Хоч, правда, певен я, що тобі, ясновельможний, судилось від Бога коли-небудь погетьманувати ще й на шибениці?! Га?

Гордій Пихатий не відповів зухвальцеві, котрий уже стояв ногою в могилі, і вони завмерли один проти одного, дві сили, котрі й тоді вже надвоє ділили народ України, як і всі народи всіх країн.

– Пощади не просиш? – спитав Однокрил.

Мамай знизав плечима.

– Помреш без покаяння? – спитав попик.

– А я й не думаю вмирати.

– Доведеться, – кивнув на шибеницю за вікном Однокрил.

– А я втечу, – сказав, кепкуючи, Мамай.

Та й схилився до задньої ноги коневі, щоб трохи підмалювати копито, обрамоване білою щіткою.

– Утечеш?

– Утечу.

– Коли ж?

– А зараз.

– Так ти надієшся на свою чортячу силу?

– Трішки.

– А чи не підтоптався ти, Козаче? Ні?

– Я замолоду був такий дужий, як і зараз.

– Ти певен?

– А чого ж! Хоч би й оці мури в хурдизі, – кивнув, продовжуючи шкрябати шильцем по стіні, Козак Мамай. – Я й замолоду розвалити їх не здужав би, ці мури. Не здужаю й тепер. Сила однакова!

– І все-таки втечеш? – глузуючи з приреченого на страту, спитав пан гетьман. – Але як же? Як?

– А ось так!

І Козак Мамай скочив охляп на свого шпаркого воронька Добряна-Білогривця.

Вдарив кінь некованим копитом, аж іскри засліпили очі всім, хто був на ту хвилину в цюпі.

Молоденький хорунжий устиг схопити Мамая за ногу.

Але гривань уже рвонувся, і чобіт лишився в руках у хорунжого.

А запорожця не стало.

Не стало й щойно домальованого коня.

Тільки старий і стоптаний червоний чобіт лишився в руках у гетьманського посіпаки.

Тільки чобіт червоний.

Та ще долі – калинова квітка.

– Проклятий чаклун! – тихо сказав Однокрил і, схопивши чоботище, брязнув ним об землю.

А на ранок той самий чобіт, з гетьмана-зрадника глузуючи, хтось нишком повісив на новій шибениці – замість Козака Мамая, химородника, чаклуна й чарівника.

Хоч як він намагався, наш Козак Мамай, не думати про зрадливого гетьмана, та мислі, поки, втікши від нього, мчав намальованим конем до міста Мирослава, зверталися не раз до Гордія Пихатого, аж зимний дрож ненависті проймав запорозького козака.

То ж була його біда, Козакова, той Однокрил, ганьба його, прокляття, і, знехтувавши колись життєву правду, за що мистецтво завше страшно мститься, Мамай, художник, карався й мучився потому все життя.

Ось чому ніколи вже не малював Козак людей, хоч митцеве серце того й прагнуло, але він боявся від Бога ще гіршої кари, як цей Однокрил.

Деякі, правда, потомні художники, нехтуючи відповідальністю перед народом, Бога не боялись і малювали, замість людей, ангельські лики, мало не з німбами, мало не з крилами, ложно пориваючи їх некрилаті душі на тому пір'ї чи не до самих небес, але ж і їх спостигала завше кара за нещирість і неправду.

А наш Козак Мамай, хоч і не був він художником великим (що ми вже бачили з його невдалого витвору), і творив не без похибок, але мав чисту совість, щиру душу козацьку, тож і розумів те все, що митцеві розуміти й знати треба, і аж тепер, після років вагань та гризоти, він нарешті зважився свій гидкий і необачний витвір, Однокрила того, при першій же нагоді знищити.

Але як?

І, мчавши степом, Козак Мамай думав і думав саме про це, бо страшенну владу й силу забрав химерний гетьман над людьми, над їхньою долею, над їхнім життям та й коїть з ними, що заманеться, – бо ж гетьман як чиряк, де схоче, там і сяде.

Не стрічаючи в степу ані душі живої, мчав і мчав Козак Мамай крізь хащі трав, і слід хвилювався за його конем, неначе в морі.

І всюди було тихо – ані-ні!

Лиш комарі та оводи бриніли.

Хававкали перепели.

Та жайворон шугав у високості.

Подекуди в степах, вельми запізнілі того літа, одцвітали медвяні терни молочними дрібними зірочками, і лілові, мов темні коралі, христові колючки шарпали та рвали на Козакові жупан, обдирали халяву єдиного чобота (бо другий же потрапив на шибеницю), та й коня терни шмагали, і по всьому степу, скільки сягало око, скрізь були оті терни й терни, неначе вся країна, дужа й молода, а ще не вельми щаслива, вся тоді була, вся в терновім вінці.

Лігши трохи спочити, впав Мамай на колючі тернові гілки, щоб, бува, не заснути, і знову мчав далі, поспішаючи, а то й спинявся на хвилинку – то біля гаю десь, то біля камінного мамая на степовій могилі, та й скидав шапку-бирку, схиляв голову, бо скільки ж товариства полягло в минулій війні – там і тут, та й скільки люду в цій новій поляже, в новій війні, сліди якої він уже бачив зараз: поминаючи ниви, села і сади, слободи й замки, він здибував усе частіше дими, пожарища, забитих коней, свіжу кров.

І він, як те завше й бувало в горі, витягав з рота коротеньку зіньківку, що сипала приском на вітер, витягав з рота люлечку і щось таке співав та й співав, і хай не здивує читач, коли в цій книзі всі співатимуть, – такий уже ми є народ співучий.

Та й чи не всі в цій книзі, яка почнеться зараз (після не дуже й довгого пролога), чи не всі тут і казки казатимуть, бо такий він уже удався, наш народ-мрійник, бо така вже вона мислиться мені, оця напоєна піснями й пойнята казками книга!

Тож Козак Мамай співав якоїсь пісні, що тут же й складалася, тут же за вітром і губилася – в льоті прудкому чорного, як березовий вугіль, білохвостого та сивогривого коня.

Він співав завжди і всюди, наш Козак Мамай: у горі, в радості, в роботі, в роздумі.

Заспівав і тепер:

Ой я зроду бурлакую,

Просто неба я ночую…

Хтів би в хаті ночувати,

Та ні жінки, ані хати

Не здобувся я…

Доленько моя!

Мав би хату, мав би жінку,

Колихав би я дитинку, —

Та не те мені судилось, —

З козаченьком одружилась

Шабля Мамая…

Доленько моя!

Давній звичай є на Січі:

Не дивись бабам у вічі,

Та й не знайся із бабами,

Бо зазнається з киями

Спина вся твоя…

Доленько моя!

За красунею як тужиш,

А вітчизні збройно служиш,

Не заходь у суперечку,

А заскоч тихенько в гречку,

Доки кров буя…

Доленько моя!

Один серед безмірного степу, Козак Мамай, зустрічаючи ранок нового дня, співав про те, в чім він не признався б нікому: про мрію невгасиму – не тинятись по світі, воюючи й бешкетуючи, шкилюючи й жартуючи, а мати б свою хатину, дружиноньку вірну, дрібних дітей…

Але він мусив те, що мусив.

Його завжди кликав обов'язок.

І стримувала його дана січовому товариству свята обітниця, котру складали всі запорожці: не знатися з жіноцтвом («нехай із ним справу має сатана, ніж добрий запорожець!»), бо за те була на Січі кривава розплата – киї, що після них мало хто й виживав.

Давала козацька сірома і обітницю довічного убозтва, але ж водились між козаками й пани, котрі, збагатившись торгівлею та війною й товсте пузо наївши (як той же Демид Пампушка, приміром), забирали в Січі владу і про обітницю довічного убозтва згадували там не так уже й часто, але порушення обітниці безшлюб'я й цноти кінчались завше страшною розплатою, бо ж природний гріх той, у гречку скакання, є властивий насамперед безпосереднім, сильним і хорошим людям, котрі, грішивши, не тікатимуть від кари товариства.

В Січі, на майдані, виставляли для такої нагоди кілька барил оковитої, привозили два чи три вози прездорових київ, завгрубшки з козацьку руку, і кожен братчик мусив свого ж таки грішного товариша запорожця, котрий десь ускочив у гречку, тобто злигався з якою-небудь дівкою чи молодицею, кожен мусив, випивши перед тим добрий коряк горілки, оперіщити порушника присяги по голій спині, – а хто бив не по щирості, товариша жаліючи, того тут же частували киями самого.

Мамай, цей бравий козарлюга, після вступу до січового товариства вірний був чернечій обітниці, і не тільки тому, що тямив, до якого лиха призводить нашого смирного брата шалена жінота, і не тільки тому, що добре знав, же вояки в походах відважніші та сміливіші бувають саме тоді, коли в них за плечима – ні жінок, ні хат, ні дітей, коли втрачати немає чого, – і зовсім не тому не стрибав він у гречку, що боявся київ, або жив бовдурякою нечутенним, а чи байдужісінько йому було до найсильніших радощів житейських, а чи тому, що не палав Козак од поглядів дівочих, ні, ні, ні! – але ж перемагала постійна залежність од безугавних воєнних чвар, од наскоків татарських, од плюндрування польського, од повстань і походів, же й найменшої змоги не лишалось – помріяти про власне кубло, про малят, про зрозумілу і гарну жіночку, привітну, рідну, а не чужу, хоч і мав Козак на думці завше одну дівчину, котрій уже років чи не з двадцять кортіло його заходом вискочити в молодиці, одну, колись прегарну і вже зів'ялу в марному чеканні дівчину, яка жила саме в тім місті, в Мирославі, куди він зараз так дуже поспішав.

Еге ж, нелегко все це було пережити.

Бо й дівчина тая старілась.

Та й сам він… дуже прагнув того, про що зараз оце співав – сам-один посеред безлюдного степу, забуваючи про всі ті небезпеки, які щокрок чигали тут на самотнього запорожця.

Співав та й співав.

Співав, бо не співати не міг.

Бо така вже вдача слов'янина: поляка, серба, чеха, білоруса, росіянина, болгарина…

Така вже вдача… «Наша дума, наша пісня не вмре, не загине: от де, люди, наша слава, слава України!»

Говорив же колись Горький, що народна поезія України – апофеоз краси, що народ український через століття рабства і неволі проніс-таки дорогоцінне багатство свого генія: «Гляньте, який ласкавий і співучий світ розкривається в його безсмертних піснях!»

А й справді, гляньте!

Співає ж українець і на війну йдучи.

Співає й журячись.

Співає й весілля справляючи.

Співає й хату муруючи.

Та й робить народ наш усе, наче пісню співа.

Залізо кує, немов пісню співа.

Заводи будує, немов пісню співа.

Жито сіє, мов пісню співа.

Та й пісню співа, немов пісню співа…

Та й багато ж їх у нас, пісень отих…

…Попросив колись молоденький чорт нашу дівку:

– Навчи лишень мене співати.

Дівка того чорта й осідлала:

– Неси мене, каже, куди знаєш: я буду співать, а ти вчись.

Ухопилась дівка за шерсть, поніс її чорт у ліси, в чагарі, де терни, де глоди, але тільки сам обідрався, що й шерсті на ньому вже не лишилося, а дівка – ціла та все співа.

– Коли ж ти, клята душе, наспіваєшся? – питає чорт.

– Та, – каже дівка, – ще й половини не переспівала.

– Уйми лишень: там словечко, там – два.

– З пісні слова не викинеш!

Та й співала дівка, поки чорт не ґиґнув…

От скільки в нас пісень! Та ще й яких: і чорта вбити можна!

Книга перша

Починається пісня перша

Вони її з таким захватом співали, цю клечальну пісню, мирославські дівчата, невсипущі співухи, з ранку до тривожної ночі дзвеніли тої суботи, бо ж надходили зелені свята, що заради них та пісня й на світ появилась, та й пісня про калину славно бриніла саме тут, у місті Мирославі, схованому в її заростях, бо ж білим цвітом пінилась того дня вся Калинова Долина.

Ось чому тая пісня… ось чому вона…