Ордер на любов (збірник)

– Мені б, дядьку, та вашу бадьорість…

– Коли б я був інакший, то вже б мене винесли ногами вперед. Тримайся, хлопче, більше копи лиха не буде. Дасть Бог і нам колись просвіток.

А покіль – терпімо.

Не з лопуцька ж ми. А мені так і не вперше потрапляти в халепу. На війнах з німчурою й татарвою всього траплялося. Та й свої добавляли – звик. За одного битого знаєш, скільки дають?

– Двох?

– Як добре битий – то й більше. А я, бачиш, усе ще живий. Бо мене не так просто вкоськати. Покіль не звершу того, що мені Богом і долею покладено – не піду з цього світу. А ногайці – то се так… Затримка на моїм шляху.

Тарас підсунувся ближче до Оксани, яку обступили ординці і вдарив одного ногою (він уже простягав до дівчини руки) і той відлетів сторчака. Схопившись, висмикнув ніж, шкірячи зуби, кинувся на хлопця, високо занісши свого колія. Проте різко крикнув один з ординців, певно, старший, бо халат у нього був чистіший, а пояс оздобленим срібними цяцьками. Скреготнувши зубами, нападник відступився.

– Еге, це вже гірше, – озвався донець. – Бережуть нас. Певно, на продаж. Тож, думаю, матимемо час пометикувати як цих «друзів» позбутися. Чуєш, як вони – гала-бала. Так і лепечуть. Та якогось ходжу Бекболата згадують. Певно, до пана свого, до бея чи якогось там мурзяки нас відконвоюють. А як пощастить, то й самого хана лицезрітимемо.

Та ось ногаєць, котрий був у чистішому халаті, щось крикнув, скочив на коня, троє його одноплемінників схопили Оксану і посадили її позад ногайця на коня та швидко і вправно прив'язали бранку, і ординець погнав коня з Оксаною за своєю спиною. За ним помчало троє верхівців.

– Окса-ано-о!!! – закричав Тарас, але закричав безпомічно і сам збагнувши, вмовк від безсилля. Та й що тепер? У цих степах скільки не кричи, ні до кого не докричишся. Ускочили в халепу – самі й винуваті.

Тим часом ногайці дістали вірьовку, штурханами підняли бранців і прив'язали їх до сідла одного коня.

– Гайда, – ляснув у долоні один з них, верхівці скочили в сідла і заходилися періщити бранців нагаями, примушуючи їх іти за конем.

– Пішли, Тарасе, покіль запрошують, – озвався донець. – Мені не вперше за конем зв'язаним іти, а тобі не завадить і походити. Дивись у житті й знадобиться. Науки не слід цуратися.

Тарас пригадав як ще недавно сам привіз у слободу зв'язаного ногайця, коли рятував осавулів табун – от вже не думав, не гадав, що так повернеться його доля. Учора ти віз когось зв'язаним, сьогодні тебе женуть. Тоді він відпустив на волю конокрада ногайського з кривим носом, якого прозвав Ломиносом, а його вже, мабуть, ніхто не відпустить. Крім як на себе та ще на дядька Омелька, нема на кого й покластися.

Так почалася їхня дорога в неволю. Гнали увесь день, не даючи ні води, ні передиху. А досить було бранцям уповільнити хід, як вже над головами свистіли нагаї. Ногайці поспішали, часто озиралися навсібіч, з кожного узвишшя оглядали видноколи, остерігаючись, певно, зустрічі із сторожовим загоном козаків. Допікала спрага, тріскались пересохлі губи, язиком було трудно повертати в роті. День видався спекотним, задушливим – ні хмаринки, ні вітру. А ось Омелько, як наче йому й не дозоляла спека, ні-ні та й намугикував щось собі під ніс. І чим більше вибивався з сил, тим частіше щось наспівував і це йому, певно, додавало нових сил.

– Співай, хлопче, – підбадьорював Тараса. – Мене завжди в поході виручали пісні. Як не тяжко-гірко, а заспіваю і ніби тіло дужішим стає і ноги ще слухаються…

Ординці з подивом прислухалися до його пісень і схвально кивали головами: співай, мовляв, козаче, швидше до аулу дістанемось. А донець знай собі виводить:

Ох і не стелися,

Хрещатий барвінку,

Та й по крутій горі…

Гей, не втішайтесь,

Злії воріженьки,

Та пригодоньці моїй…

Тарас зненацька й собі стиха підхопив:

Бо моя пригода —

Козацькая врода,

Так, як ранняя роса:

Що вітер повіє,

Сонечко пригріє,

Роса на землю впаде —

Так моя неслава,

Людська поговірка,

Усе марно пропаде!

Та ще гірше спраги й неслави була думка про кохану… Що її чекає в неволі? Картав себе – нащо було так далеко забиратися на південь? Боялися погоні осавула, от і потрапили з вогню та в полум'я. Ногайці постійно нишпорять південним прикордонням запорозького краю, полюючи на людей, коней, нападаючи на зимівники й хутори, захоплюючи все, що можна захопити – з того й живуть. Самі ж бідолахи такі, що злиденніших за них ще треба пошукати, а бач, на чужому горі наживаються. А найбільше полюють за людьми, продають їх потім у Криму чи й везуть полон у Стамбул на невільницькі базари. Дівчат у першу чергу. Та ще вродливих… Тож власна доля його не дуже хвилювала – що буде, те й буде, а ось що чекає Оксану? При згадці про дівчину в хлопця стискувалося серце й пекло огнем. Терзав себе, що зірвав дівчину, підмовив її до втечі, ось тепер і маєш. Сам пропав і дівчину занапастив… Тепер і виходить, як у пісні:

Ой жаль, жаль,

Мені буде.

Візьмуть її люди —

Моя не буде.

Ой жаль, жаль…

А вже мою дівчиноньку

Орли водуть.

А вже мою дівчиноньку

До шлюбу ведуть.

Один веде за рученьку,

Другий – за рукав,

Третій стоїть, гірко плаче:

Любив та й не взяв!..

Джура осавула Пишногубого, рудий Петро примчав з козаками на пристань трохи завчасно: дід Видра ще веслував на плесі. Джура спішився (козаки залишалися в сідлах), сів на перекинутий на березі човен, що його збиралися смолити та й лузав собі насіння, пучками кидаючи його до рота вправно шеретував, у куточку уст росла вервечка лушпайок, доки не падала од своєї ваги, і знічев'я позирав на річку. Старий правував човником до пристані. «Пливи, пливи, кальміуський водянику, – думав джура, ритмічно кидаючи собі до рота насіння, – пан осавул з тебе душу витрясе, а все одно дізнається, де ти подів Оксану? То на острові ти хитрий, а тут ми хитріші».

Оглянувся, на пристані було порожньо, з десяток-другий човнів гойдався на прив'язі, неподалік на плаву стояв водяний млин, ще далі загорілі дітлахи хлюпотілися на мілководді, витягували оберемки куширу і вибирали з неї дрібну рибку.

«Аби той водяник не пірнув бува під млин, – раптом подумав джура і навіть за насіння на якийсь час забув. – Еге, вони, водяники, люблять ховатися під млинами…»

Та ось човен повернув до берега і невдовзі ткнувся носом в пісок. Джура для вірності почекав, доки старий зійде на берег, а потім як виріс біля нього.

– Ану, пішли, старигань, з нами! Та тільки без отих… без вибриків, – поклав руку на ефес шаблі.

– Куди? – буркнув дід, не дивлячись на джуру.

– Побачиш куди, – криво посміхнувся той і велів козакам: – Ну ж бо, хлопці, оточіть старого кіньми та проведіть до пана осавула.

– А коли не піду? – з-під кущуватих брів старий бликнув на джуру, який уже вихопився в сідло.

– Поведемо, – джура знову звично кинув до рота пучку насіння, зарешетував його міцними білими зубами, і в куточку губ його почала з'являтися й рости вервечка лушпайок. – А не підеш – поведемо! Бо ми тебе давно чекаємо. А пан осавул так уже й скучив за тобою, ги-ги…

Лушпайки сипонули йому на груди.

Видра пхукнув і почовг до фортеці, за ним трюхикали на конях козаки. Джура на всяк випадок страхав старого:

– Не здумай дорогою на кішку перекинутись, чи колесом покотитись, як відьмаки роблять, – з нами жарти куці!

– Великий, а дурний, – відмахнувся Видра. – Коли хочеш кішкою бігати – бігай! Дурному ума не вставиш, а я при чім?

– Це я – дурний? – почервонів джура. – Та я ж т-тобі!..

– Не гарячкуй, бо й справді покочуся колесом – чи й доженеш мене.

– Ну, ну, – джура з червоного зробився білим. – Не жартуй!

Коли прийшли в канцелярію паланки, Савка Пишногубий з ніг до голови оглянув Видру і запитав, як стрибнув:

– То що, водянику, будемо робити?

– А що… Ти б, Савко, мені за тараню нарешті заплатив.

– Що ти мені таранею очі замилюєш? – схопився осавул і сів. – Не будь жмикрутом, діду! За якусь там сушену рибку ладен здерти з мене останнє!

– Еге, довго ж доведеться дерти, доки з тебе останнє здереш!

– Не заговорюй зуби! Скажи краще як на духу: де ти подів Оксану, дочку мою?

– А ти мене сторожем біля неї ставив? Ставив? То чого питаєш?

– І запитаю! – підвищив голос осавул. – І тобі, кальміуський водянику, не поздоровиться! Це ти переховуєш в очереті донця Пугача. А він з Тарасом викрав мою дочку. Кажи, де поділи Оксану?

– А коли не скажу?

– А я т-тебе до військового осавула чи судді на Січ відправлю як риштанта! Тарас викрав Оксану, а ти… ти її утопив!

– Ти здурів, Савко? Чого б це я топив твою дочку? Хіба я душогубець який? Чи людожер? Зроду гріха на душу не брав і не візьму.

– Ти… ти відлюдькуватий, од людей на острові ховаєшся.

– Таким частоколом як ти, таким палісадом я від людей не відгороджувався! Острів мій з усіх боків відкритий – підпливай з якого хочеш!

– І підпливу! І тобі не поздоровиться! Сьогодні ж і прочешемо острів – ич які володіння собі назнав! Острів захопив! Що хоче, те й робить на ньому!

Савка забігав по канцелярії, махаючи руками, зрештою спинився біля Видри.

– Діду… У тебе теж були колись діти.

– Були та загули. Татари в неволю їх погнали, у ясир до турків, а я на острові опинився в самотині.

– Ну… Ти той… Не я ж винен, що ті людолови захопили твоїх дітей, а матір їхню вбили. Ти горя зазнав, мене зрозумієш. Батько ж я Оксані чи не батько?

– Та вроді…

– Вроді… Благаю, скажи, де Оксана? Я заплачу тобі. Вівцю дам. Га? А хочеш… хочеш корову! – Савка аж задихнувся від власної щедрості, у якусь мить – знаючи себе – і сам собі не повірив. – Аж цілу корову тобі дам! Молочко на старості питимеш, бо тільки на рибі й сидиш.

– Корова мені ні до чого, – глухо сказав старий. – А Оксани твоєї ніхто не викрадав – сама вона по добрій волі згодилась втікати від тебе, батька свого.

– Ну, ну!..

– Не нукай, бо не запріг! Який ти є батько, такий і є. Не моя в тім вина, що од тебе дитина втекла. А топити її – ніхто не топив. З якого дива? Кажу, утекла вона з Тарасом…

– Еге-ге-ге!.. Он воно що? І куди?

– Не закудикуй їм дороги! На Січ – куди б іще? Це я кажу тобі не як осавулові, а як батьку. Донець їх повів на Січ, казав той… правду вони там будуть шукати.

– Яку… п-правду?

– А ту… Вона ж єдина у світі білому, правда наша людськая. Кохаються молоді, то хай би й побралися. Чого ти їм на переп'ят став?

– Утекла… Он воно що? Не викрав, а сама втекла, – Савка побігав, махнув рукою. – Іди! Вірю тобі. Чіпати тебе не буду. Ось тобі дукат за твою правду.

– Правдою не торгую, а за тараню заплатив би, га?

– То візьми за тараню й одчепися од мене!

– Якби по-людському то взяв би, а так… – дід вийшов не взявши дуката. Савка й не наполягав, а хутко сунув його до капшука, що висів у нього на поясі біля кисета з люлькою й тютюном – ціліший буде.

«Еге-ге-ге… На Січ п'ятами накивали – он воно що? Таке накажуть кошовому, таке… Ні, їх тре' випередити. Доки вони кружлятимуть степами, мої гінці швидше Кошу дістануться!»

І крикнув:

– Гей, писарю? Хапай перо, каламар, папір та бігом до мене. Будемо панові військовому судді листа писати… Вони хитрі та й ми не з плохих! Ще побачимо, хто кого!..

Після втечі Оксани на хуторі в Савки Пишногубого як на похоронах стало. Не чутно більше було ні гомону, ні пісень, що їх зрання до вечора бувало виспівувала Оксана, челядь не галасувала, як раніше, а намагалася поменше потрапляти на очі господареві. Двір наче вимер. Коли-не-коли тепер сидів під шовковицею пан осавул, а здебільшого лежав у душній спочивальні, смалив люльку і нікого не хотів бачити. Здавалося, що й на службу свою махнув рукою. Соломія й по кілька разів на день зазирала до спочивальні із джбаном.

– Може б кваску випили, пане осавуле? Таке добро й пропадає. Спека, а ніхто не п'є.

– Ось іди ти к бісу зі своїм квасом! – буркне осавул, не повертаючись, і знову пускає дим до стелі (в спочивальні накурено, хоч сокиру вішай!)

– Холодненький, – жалісливо тягне Соломія, – прямо з льодовні…

Савка мовчить, пускає дим до стелі. Люлькою пахкає, аж вона іскрить як труба з димом. І чого він ушнипився в ту стелю, що там інтересне видивляється? Життя коротке, що пташиний скік, чого його себе замарно їсти, коли треба радуватися ясному дню і теплому сонечку в небі – раз бо на світі живеш… Ображено надувши вишневі губи, Соломія виходить, війнувши дорідними стегнами. Савка схоплюється й бігає з одного кутка в інший. І знову падає на неприбрану, зіжмакану постіль. Отак насміятися з нього! Отак круг пальця його обвели! Заварив Тарас кашу і зник. Та біс із тобою, зникай! Але ж і дочку прихопив… Насміявся з нього, осавула! Якийсь збіглий хлоп! Посполитий, найманий молодик, га?! Ще й Оксана підпряглася… Ех, Оксано, Оксано!.. Хіба я тобі був поганим батьком. Чи що шкодував для тебе? А ти мені під дихало! І сама щезла.

Усе ще переймався минулою прикрістю, коли не знайшовши дочки, мусив вибачатися перед самарськими сватами. Шапку перед ними знімати. Вони про куницю заспівали, а куниця й драла дала! Це ж треба? Отаке рідна дочка з рідним батьком утнула! Свати так розгнівалися, що почали кричати… Це, мовляв, насмішка над ними!.. Це гірше… гірше гарбуза! Репетували, що він, Савка, нікудишній батько, якщо рідній дочці не може ладу дати, коли вона з розбійниками втекла. Га? Та яка вона… дівчина? Може, вона… гуляща? На дідька їм така й здалася!.. Хряпнули дверима, покульбачили коней і ґвалтом подалися в свою паланку. Тепер з мрією породичатися із самарським полковником доведеться розпрощатися. І це рідна дочка такого батькові гостинчика підсунула! А така ж була… тиха, соромлива. А воно… Недарма ж кажуть, що в тихому болоті чорти водяться…

Знову схоплюється, набиває люльку тютюном, довго викрешує вогню. Пару разів ударив кресалом не по губці, а по пальцю, лайнувся, сунув пальця до рота. А люльку спересердя було пошпурив геть, а тоді рачкуючи, шукав її під ліжником і знову набивав тютюном та викрешував вогню і жадібно смоктав гіркий дим… А Тарас… Такий вірний був табунник, працьовитий, надійний. А що втнув? Відьмак! Не інакше. От і заманив дочку. Ману на неї напустив, зачарував її, тому й побігла за ним на край світу. Чи ж хоч жива? Чи не втопив її бува той відьмак?..

До спочивальні зазирає джура, носом у ластовинні шморгає.

– Ну?.. З чим приперся? З якими вістями? За що ви мій хліб їсте, га?

– Шукаємо, пане осавуле. Із сил уже вибилися від щоденних пошуків, усі стежки й дороги оббігали, а з них і сліду. Як на крилах полетіли.

– Ось так… пурх-пурх і полетіли? – здіймає Савка руки й імітує політ. – Ось такечки, га?

А сам думає: «А чорт його знає, мо' й полетіли на якій мітлі. Відьмаки – вони на все здатні!»

Уголос каже:

– Шукайте, а без Оксани не повертайтесь! До самої Січі степи прочешіть! Видра казав, що вони на Січ подалися.

– Бреше дід, – переступає з ноги на ногу джура, дістає насіння, але лузати не зважується. – Коли б на Січ подалися, то ми їх уже давно наздогнали б! Та й сторожа на бекеті в ці дні нікого в степу не помічала. Навіть ногайців щось не видно.

– Гінець з моїм листом подався на Січ?

– Атож. Двох найкращих коней йому дали, щоб пересідав. Десяток козаків його охороняє, аби ногаї бува не перехопили. Як ото в гентім році, коли…

– Іди геть!

Джура виходить, Савка знову бігає по спочивальні.

Укотре заглядає Соломія з осоружним джбаном.

– Така жарота, пане осавуле, а ви ще й не пробували сьогодні кваску, як раніше.

Савка нарешті відчуває спрагу, жадібно нахильці спорожняє половину посудини й рукавом витирає вуса.

– Ось так би й зразу, Савко! Тобто, пане осавуло, – радіє Соломія. – Раніше я чи й устигала вам носити квас, а це чорті й що. Пийте, покіль п'ється!..

І так жалібно дивиться на Савку, що Савці аж самому себе жаль стає.

– Ех, Соломіє, Соломієчко!.. Самотній я, покинутий. І багатий, а нікому моє багатство не потрібне. Рідна дочка і та дьору дала! Одна ти в мене, вірна і лишилася.

– Кохаю я тебе, Савко, – горнеться до нього ключниця. – Дня без тебе не можу прожити. А ти… навіть сам собі стелиш, сам спиш… Куди воно годиться? Такі нічки задарма пропадають. А вік людський недовгий, не встигнеш оглянутись, а він уже й мекнув. Буде потім каяття та не буде вороття.

– Не до тебе мені, як той трапунок із сватами лучився. Чи й переживу ганьбу таку.

– Удвох легше переживати, Савко.

– Але ж ти проста селянка, – Савка важко зітхає. – Проста-простісінька… Як пліточка. Як линочок. Коли б ти із знатного стану була, то й одружився б з тобою, а так – не можу… Хоч ти, перепелиця-молодиця, й подобаєшся мені. Але… простого роду.

– Та хіба ж тільки із знатними живуть? Із жінкою, Савко. Чим вона здобніша, тим краще чоловікові з нею живеться.

– Воно то й так-такечки, – ніби погоджується осавул. – Спокуслива ти і здобна, а тіко – проста…

– Знову заспівав своєї! Ну, проста! Простісінька! А кращої мене ти й серед можних не знайдеш.

– А ти пригадай, може у твоєму роду які полковники були, га?

– Господь з тобою! Які полковники? Із селян я.

– Ото ж бо й воно, – зітхає Савка. – А що з простої візьмеш?.. Хоча, стривай. Може, хоч якийсь там підстаршина у твоєму роду був? Чи є? Га?

Соломія винувато кліпає.

– Немає ні старшин, ні підстарший. Усе прості люде… Батько чабаном був, а брат в козаки подався та десь і поліг. Чи у світі завіявся.

– А раптом твій брат та при самому… самому кошовому служить, га? – з превеликою надією доскіпується осавул.

– Не знаю, бо вже літ з десять, як не бачила його і не чула про Василька…

Примечания

1

Після Люблінської унії 1569 р. утворилася єдина Польсько-Литовська держава – Річ Посполита, а також після Брестської унії 1596 р. на Україні (як і в Білорусії) запанував колоніальний режим, коли шляхта жила як у раю, а селяни наче в чистилищі (Боплан).

2

Ідеться про Семилітню війну 1756—1763 pp.

3

Кіска – ніж із шматка коси.

Конец бесплатного ознакомительного фрагмента.