Ордер на любов (збірник)

Валентин Чемерис

Ордер на любов (збірник)

Ордер на любов

Роман

… Любощі, як сон: не заїси, не заспиш: раз чоловік родиться, раз і любить…

Г. Барвінок

– Пугу, пугу, козак з Лугу! – умовне звертання у запорозьких козаків, їхній своєрідний пароль.

З історичних джерел

– Оце так притичина!

Оце випадок!..

Наче щось недобре віщує…

І. Нечуй-Левицький

Частина перша

Кальміус – річка золота

Козацька територія, звана ще вольностями запорозьких козаків, або землею запорожців, а найперше – Запорозька Січ, що за Д. Яворницьким мала в окружності 1700 верст, поділялася на вісім паланок (паланка в перекладі з турецької означає невелика фортеця, в ширшому значенні – повіт запорозьких вольностей, а як по-сучасному, то райцентр): Бугогардівська, Інгульська, Кодацька, Самарська, Орільська, Протовчанська, Прогноївська і Кальміуська. Три з них були біля правого берега Дніпра, п'ять біля лівого. Кальміуська, якщо рахувати від центра запорозьких земель, славетної Хортиці, вважалася далекою околицею козацької держави, найсхіднішою паланкою – між річками Вовчою, Кальміусом та Азовським морем і разом з Прогноївською була найменш заселеною. Якщо, наприклад, Самарська мала біля двох десятків сіл, Орільська ще більше, майже три десятки, не рахуючи хуторів, то Кальміуська лише два села і 28 зимівників – це з чотирьох тисяч, що налічувалися тоді на Запоріжжі.

Пояснювалось це кількома причинами, а головні були дві – віддаленість від Запоріжжя, бідність тамтешніх ґрунтів, і особливо небезпечним сусідством з ногайськими татарами й постійними набігами, що вони чинили на землі цієї паланки, розоренням поселень, захопленням в ясир людей тощо.

Так ось про Кальміус, звану ще річкою золотою.

Це так прийшлі люди, тюрки буцімто колись її прозвали (мабуть, за красу): Кальміус, по-їхньому й означає Золота Річка. (Каль – золото, міус – річка). Дмитро Яворницький назву виводить від тюркського кил – волосина і міюус – ріг: тонка, як волосина і покручена як ріг. Назва відповідає характеру русла річки. Але пізніше, ближче познайомившись з річкою, тюркські племена і нарекли її золотою. Кальміус – річка й справді гарна, хоча й неширока, швидше вузька, звивиста й покручена, але ж до біса мальовнича, вся в зелених вербах, очеретах і травах, повна риби, птаства та звіра в прибережних степах, а найперше – солодкої води.

Землі, щоправда, в тих краях були менш родючими, аніж, скажімо, в долинах Дніпра, Самари (край самарський козаки навіть називали обітованою Палестиною, раєм Божим на землі), чи Орелі, Омельника, Самоткані чи Домоткані, але й не зовсім бідними. Принаймні, козаки-гречкосії, які сиділи зимівниками на східному прикордонні вольностей Війська Запорозького і там мали все, а тому на долю не скаржились. Хіба що на посуху, що часто лютувала в тих краях та ще на сарану, після нашестя якої – перелітної й пішої – іноді залишалася чорна земля, а хмари сарани навіть сонце затуляли і зжирали все на святій землі – сіяне і самосіяне. Але ті біди, слава Богу, були не часті і здебільшого тільки влітку, а ось татари, звані в тих краях ногайцями, дозоляли гірше суховіїв, бездощів'я та сарани.

В будь-яку пору року – по весні, влітку, восени чи й узимку. Божа кара та й годі! Але хто буде сусідами, від козаків не залежало, бо сусідів не вибирають. Як і батьків. Кому на яких поталанить, з тими й вікуй, хоч зозулею кукукай, хоч сіроманцем вий. Добрі вони чи злі, вибору не було і жити доводилося й на Кальміусі, Золотій Річці, де поселенців чигала небезпека, що для декого закінчувалася неволею, кримськими чи турецькими невільницькими ринками.

Уздовж правого берега Кальміусу слався тяжкий Кальміуській шлях (Кальміуська сакма), що починався у верхів'ях річки Молочні Води, де й відокремлювався від Муравського шляху, йшов уздовж Кальміусу і біля фортеці Тор (м. Слов'янськ) перетинав Сіверський Дінець і тягнувся мимо фортець Старобільська, Сватове, Валуйки, Новий Оскіл, Старий Оскіл, а під містом Лівни знову з'єднувався з Муравським шляхом, яким століттями ходили кримські та ногайські татари на Слобідську та Лівобережну України і далі в Московію ловити людей для ясиру. Тож недарма по берегах Золотої Річки постійно скаржилися яскраво-строкаті й чубаті одуди: худо тут, худо тут…

Події, про які піде мова в цій повісті, відбувалися влітку 1772 року в найпівнічнішій паланці Війська Запорозького – Кальміуській, котра знаходилася в межиріччі Кальміусу, Вовчої, Кінських Вод та Берди і межувала з півночі та заходу із Самарською та Кодацькою паланками, а зі сходу й півдня із землями Війська Донського та кочовищем ногайських татар. У тому місці, де Золота Річка вигинаючись, повертає на південь, утворюючи широкі рибні плеса, запорожці заклали невелике укріплення – столицю Кальміуської паланки. Біля фортеці й почали селитися люди, спершу козаки-зимівчани, гніздюки, а згодом і посполиті, піддані Війська Запорозького, колишні кріпаки-втікачі з Правобережної України, з Польщі. Так і зростала слобода.

Того року вона мала десь із півсотні дворів, не рахуючи зимівників, пасік та рибних промислів, де теж селилися люди. Козаки-зимівчани час од часу відбували військові повинності, несли службу в залогах, а посполиті платили до військової скарбниці невеликий податок. Та ще в косовицю допомагали Кошу на військових луках косити сіно для січової кінноти, часом лагодили дороги й містки – та й потому. Як козаки, так і посполиті випасали худобу, сіяли хліб, займалися бджолярством, рибною ловлею та ще торгівлею з усіма Українами – Правобережною, Лівобережною, Слобідською та Гетьманщиною – возили туди валки з хлібом і рибою, ганяли гурти овець на продаж, табуни запорозьких коней і постійно воювали з кримськими татарами та ногайськими, які раз по раз нападали на Україну.

У фортеці несла службу військова паланкова старшина, що після січової була на другому місці по значимості: паланковий полковник (його ще називали сердюком), осавул, писар, підосавул та хорунжий. Вони обиралися щорічно на Раді. Вона ж вирішувала найважливіші питання внутрішніх справ паланки, але підписи на документах ставила тільки паланкова старшина: полковник такий-то із старшиною.

До військових службовців паланки також належали: громадський отаман, який стояв на чолі слободи, та промислів, стежив за ладом і взагалі за життям мешканців, військовий табунник, військовий скотар та військовий чабан відали громадськими табунами коней, чередами худоби та отарами овець.

Паланковим осавулом (а це – права рука полковника) на той час сидів на Кальміусі якийсь Савка на прізвисько Пишногубий – він і стане одним з героїв нашої повісті.

Осавул нівроку зростом удався, високий, статуристий, трохи худуватий, але міцний та жилавий (кому руку потисне, той довго руку розминатиме) і кметою його Бог не обідив, і лою йому щедро в голову налив, хоч Савку іноді й заносило і він частенько потрапляв у різні непереливки. І з лиця Савка – хоч воду пий: голова гладко поголена, довгий оселедець закручений за вухом, кінчик звисає біля щоки, смаглявий, чорноокий, із злегка видовженим лицем, чорні вуса ледь посріблені сивиною, як у бобра хутро. Шапка хвацько набакир (о, козак відчував себе справжні козаком тільки тоді, коли надягав шапку), чиста сорочка, черкеска, широкий черес із вірною подругою шаблюкою, порохівниця на нім, кисет з люлькою. Хоч Савка й розміняв уже п'ятий десяток, але тримався по-молодечому, якщо не по-парубочому, хоч уже з десяток літ як був удівцем. Правда, й маловіром був і дещо забобонним, але не за це його любили в слободі. Козарлюга він хоч куди, ось тільки гордий та хизуватий! Так спідню губу й копиле, й копиле! Губань одне слово. Тож коли про нього в розмові зайде згадка, то балакун якийсь неодмінно вверне:

– У Савки спідня губа пишна, копилиться, мов цабе превелике. Ніби він отаман всього Війська Запорозького, а не паланковий осавул.

Жаль, що надто пишногубий, а то був би справжнім чоловіком.

Так до Савки й прилипло: Губань. Або ще – Пишногубий. Так його і в реєстр Війська Запорозького записано:

Савка Пишногубий, кальміуський осавул, і сидів він біля Кальміусу, як муха на гуглі…

Французький інженер Гійом Левассер де Боплан, котрий жив в Україні і на початку 30-х років XVII ст. будував фортецю Кодак на правому березі Дніпра біля першого (Кодацького) порогу, писав про жахливе безправ'я та бідність українських селян під гнітом Речі Посполитої[1], про те, що саме рабство було «причиною того, що багато селян тікає (а ще ж нависала турецько-татарська смертельна небезпека, що загрожувала самому існуванню українського народу) в найвіддаленіші краї, а найвідважніші з них подаються на Запоріжжя». Де на волі вони ставали вольними, себто козаками. Цим тюркським словом, що побутувало в половецькій, татарській та турецькій мовах називали відважну, незалежну, вільну від кріпацтва озброєну людину, яка поруч із господарськими заняттями, була готова обороняти рідну землю (недарма ж половці ще називали козаками тих, хто ніс сторожову службу, оберігав кордони племені від ворогів). А «запорозькими», або «низовими» козаків називали тому, що головні їхні центри знаходилися нижче Дніпровських порогів, себто за порогами, на Низу. Там і була їхня столиця Запорозька Січ (від слова «сікти» або ще «рубати», що означало первісне укріплення з дерева та хмизу). Свою столицю козаки ще називали Кошем (слово тюркського походження й означало у татар військову ставку, місцезнаходження вождя). На Січі, у добре укріпленій фортеці стояли гарнізоном-залогою козаки-січовики, які не мали свого господарства (хіба колективне, рибна ловля тощо) й свого окремого житла, а мешкали у спільних хатах-казармах, званих куренями і нічого свого не мали, крім одягу та зброї, живучи комуною, гуртом-артіллю.

Численність козаків на Січі коливалася в залежності від пори року, ходу воєнних дій тощо, і не перевищувала 15—20 тисяч чоловік. Основна ж маса проживала за межами Січі, в паланках, на зимівниках, і з'являлася в козацькій столиці лише для виконання тих чи тих повинностей, під час обрання старшин та підготовки до військового походу – тоді Січ аж клекотіла від багатотисячного зібрання!

Крім усього, січовики ще й почергово несли прикордонну службу запорозьких земель, збиралися командами чи партіями на чолі з наказними полковниками для виконання якихось особливих завдань поза Січчю. Тих же козаків, які проживали в зимівниках, у селах чи хуторах січовики іронічно називали сиднями, гніздюками та баболюбами, адже вони мали право – на відміну від січовиків – обзаводитись сім'ями, мали землі – часом і значні, – були добрими хліборобами, розводили худобу, коней, займалися полюванням, рибальством, піднімали цілину, прокладали шляхи-дороги, будували мости, укріплення (засіки), засновували поселення (біля їхніх зимівників часто виникали хутори й села, що прибирали собі ім'я першого осадника). І все це робили, не випускаючи зброї з рук (або: в руках – чепіги плуга, за плечима – рушниця, на поясі – шабля), готові в будь-яку годину дня і ночі стати на герць із ворогом аби захистити себе і вольності свої, край їм любий і дорогий.

Траплялися серед них і такі, котрі майже нічого не мали і тулилися в бордюгах, виритих землянках чи й наймалися до заможніших у робітники, але більшість була кукібливою, дбайливою і бережливою, вона вміла й любила трудитися, а тому була заможною і мала свої хутори, на яких разом з ними трудилися й посполиті, наймані робітники-«молодики», для яких робота завжди знаходилася, що й давала їм добрі засоби для прожиття – вільного і не бідного, і кожен з них сам собі був паном і це про них казали: де байрак, там і козак… І не тільки серед старшин, а й серед зимівчан, сиднів та гніздюків траплялися й багаті, ті, кого й нині називають заповзятливими та енергійними, які дишло вткнуть у землю, а з нього неодмінно виросте віз.

Хутір-зимівник осавула Савки Пишногубого знаходився неподалік липової пущі – від паланкової слободи за півверсти вниз по Кальміусу і був обгороджений міцним частоколом, званий на січовий манір палісадом, походячи зовні на маленьку фортецю-засіку. Кальміуська паланка, як уже мовилося, межувала з кочовищем ногайських татар, і дубовий частокіл з товстих колод був не зайвим.

За частоколом – просторий, зарослий споришем двір із старою шовковицею посередині та колодязем під її шатами, у дворі стояли три хати: великий панський дім з ґанком, критий ґонтом і дві менші оселі, криті очеретом – для робітників. Ще далі куховарня, дві комори й хлів для худоби, стайня для коней, сінник, солодовня, за нею – броварня, льодовня, возовня і різні там великі й малі споруди. І все це ховалося під надійний захисток преміцного дубового частоколу, на якому й сам чорт зуби зламає, не те, що ногаєць.

Сидів Савка на кальміуських ґрунтах міцно, всього маючи доволі: і скотини, і бджіл, і птиці, і різного збіжжя. Сіяв жито, пшеницю і, як співають на Різдво посипальники: усяку пашницю – овес, ячмінь, гречку, просо, льон та коноплю. А які кавуни в нього родили – великі (двох у руках і не понесеш) та солодкі, а які дині вигрівали боки – мед! А далі огірки, картопля, звана земляними яблуками, грядки часнику, цибулі, буряків, петрушки. Городом своїм (як і полем) Савка нарадуватися не міг. Того літа щедро гриміли грози, небеса не скупилися на дощі – зело, як з води лізло!

Усюди завзято гуділи дикі бджоли – у прибережних очеретах, на вербах, у заростях буркуну, у травах, у липовій пущі, тож липові бодні в Савки стояли повні янтарного духмяного меду, що його Савка не знав де дівати і постійно скаржився на «солодке життя», від якого йому часом бувало аж гірко. Багато чого з тих урожаїв люди Савки возили в Гетьманську Україну на продаж і в пана осавула завжди водилася свіжа копійка.

А навколо зимівника у степу та балках аж кишіло дичини: олені, сайги, дикі коні тарпани, біля річки – видра, куріпки, тетеруки, перепілки, дрофи у степах (дроф було стільки, що їх іноді волоками тягали, як рибу), стрепети тощо. Повертаючись зі степу, козаки те пернате добро ловили ледь чи не голими руками. А які водилися дикі свині! Шість дужих чоловіків ледь, бувало, піднімуть впольованого кабана!

У самому Кальміусі стільки коропів та осетрів (іншу рибу й до уваги не брали), що уловом однієї тоні можна було всю слободу нагодувати! А раків скільки, що аби довго не мудрувати, їх часом штаньми ловили!

Ні, добре сидів осавул Савка Пишногубий на Кальміусі, річці для нього й справді золотій, бо на її багатствах він таки, казали, капшуки хіба ж такі набивав!

Того літа він мав приємний клопіт – виглядав сватів. До Маковія лишалися вже лічені дні, тож Савка велів челяді поквапитись і все приготувати до зустрічі дорогих гостей від самарського полковника Дем'яна Третяка – його син, молодий сотник Грицько, і уподобав осавулівну. Свати мали прибути на Маковія – на день семи святих мучеників Маккавеїв, коли в церквах святять квіти і мак, щоби потім зберігати їх за образами до весни. (По весні мак сіють на городі, а квіти на Благовіщення дівчата вплітають до своїх кіс – щоб не випадало волосся.) Від Маковія до Покрови – рукою подати. На Покрову, як по всій Україні почнуться весілля і дівчата заспівають «Свята мати Покровонько, накрий мою головоньку, хоч ганчіркою, аби не зостатися дівкою», і мало відбутися весілля Грицька та Оксани – як Бог, звичайно, дасть. Збиваючи одне одного з ніг, челядини бігали по двору як несамовиті, хапали гусей, качок, курей, поросят, різали, скубли і патрали птицю, на хуторі в пана осавула стояв шарварок, навсібіч летіло пір'я, верещали поросята, котрі на Покрову мали лягти на столи з хроном у рожевих писках…

Сам пан осавул щойно повернувся із слободи, перепікся на сонці, тож сидів тепер на лаві під шовковицею, відхекувався і жадібно пив нахильці з глечика холодний квас, що його дістала з льодовні ключниця Соломія.

– Ху-у!.. Ну й пече ж, матері його ковінька! – утер Савка вуса й віддав ключниці глечик. – То як там, Соломіє?

– Пнемося, пане осавуле, аби не осоромитися перед сватами, – відповіла ключниця, дивлячись в чорні, ще молоді очі свого господаря й злегка рожевіла.

– Глядіть мені!.. – посварився осавул товстим пальцем. – Щоби я і слова цього «осоромимося» більше не чув! І сватання, і весілля у Савки Пишногубого мусять прогриміти на все славне Запорожжя, а не тільки на прикордонні! Щоби мені й холодців наварили, і пиріжків напекли, і борщів з гусятиною намудрували, і локшини… Та про кендюх і ковбаси не забудьте! І щоби поросята були яко мальовані! Та про варенуху подбай і про калганівку також!..

– Усе буде зроблено, пане осавуле, – як і перше, захоплено дивлячись у Савчині очі, віддано відповіла ключниця. – Сватів зустрінемо як треба!

– То гаразд, іди, – але ключниця чомусь і не рушила. – Ти той, як його… Де сьогодні спиш, звабо? На сіннику?

– Таке вигадали, – залилася рум'янцем молодиця, але видно чекала цих слів, бо так і ожила, ожила. – На сіннику, бо де ж іще в таку спекоту спочити, як не на сіннику. Тільки там уночі й холодніше.

І пішла, війнувши пишним тілом…

– Буде тобі й на сіннику жарота, як я до тебе дістануся!

Савка посміхнувся у вуса, від чого його обличчя враз помолоділо і, розстебнувши комір сорочки, перейшов з лави на кожух, просланий під шовковицею з наміром передрімати, покіль спаде обідній вар, як зненацька почувся нагальний тупіт. Хтось гнав коня вчвал…

Осавул неохоче звів голову, з досадою думаючи, хто ж це в таку жароту коня жене? Тупіт наростав, ось уже понад палісадом майнула сукняна козацька шапка, плечі й рушниця вершника. Пишногубий упізнав свого табунника Тараса Кожум'яку, хлопця загалом хвацького та голінного і працівника доброго й сумлінного. Коли б усі такими робітниками були, то жити можна й на пограниччі.

– Ей, ви там? – крикнув до челяді. – Впустіть пастуха! Не інакше, як щось спішне в нього.

Двоє челядників відчинили важку дубову хвіртку, схожу на браму й Тарас улетів у двір. Упоперек шиї його коня лежала зв'язана людина, зразу видно, що чужа, в засаленому халаті, брудних шароварах й закудланій баранячій шапці. З одного боку звисали спутані кінським путом ноги в стоптаних сап'янцях, а з другого – зв'язані обротькою руки…

«Еге-ге, – подумав осавул і присвиснув з подиву. – Тарас ногайця притарабанив… Бідовий парубок, – але тієї ж миті й занепокоївся. – Чи ж бува не лихо яке з табуном, не пеня-біда?»

Тарас підскакавши до шовковиці, хвацько зіскочив з коня й знявши зв'язаного бранця, кинув його до ніг осавула, весело крикнув:

– Ось вам, пане осавуле, гостинця приволік!

І засміявся, показуючи міцні білі зуби.

Савка мигцем глянув на ногайця, у якого був зламаний ніс (зрісся криво) – певно його добрячим кулаком колись почастували. Та й брова розсічена – побував під чиїмось гострим залізом.

– Добрий, добрий, – гмикнув. – Коней чужих забаглося?.. Га, кривоносе? – І до Тараса: – Що з табуном?

– Пасеться, як і перше пасся за могилою, – не без гордощів відповів табунник. – Коні цілі й здорові.

– Ху-ух!.. Ну й спекота! Прямо тобі вар!.. – з шумом перевів осавул подих, бо найбільше боявся за долю коней. – Слава Богу, що все добре. А тепер розказуй, що там у вас лучилося і де ти, парубче, такого гостинця роздобув, хай йому грець!

Тарас збив шапку набакир, витер запотілого лоба і, похльоскуючи себе канчуком по халявах, трохи хизуючись, заходився розказувати:

– Біля Тернової балки пригодонька лучилася. Пасемо собі коней, а сусіді наші лихії (ткнув канчуком в бік зв'язаного ногайця) й обаранили нас. Коней у балці приховали, а самі з ножами й повзуть, ховаючись у траві. Хотіли нас зненацька застукати, налигати і разом з кіньми в ясир. Але Бог відвів від нас пеню… Ось цей… гм-гм… добродій, – знову показав на полоняника, – мені на шию накинув аркан, але я встиг по аркану полосонути шаблею… Ех, і почалося ж тоді! – Тарас у захваті аж притоптував ногами. – їх з десяток, а нас трійко… Ми попадали на землю, та як пальнули з трьох рушниць, так трьох нападників, як корова язиком злизала. Нагаї як зайці із шкоди сипонули! Вони коней красти – мастаки! Із засідки аркан уміють накинути, а на герць вийти у них жижки тремтять. Ну й дали ж ми їм! Добродіям незваним. Ще двох збили з ніг, а цей ось, що перед вами загорає, хотів було п'ятами накивати. Та ні, думаю, не вийде! Ти мене багнув живцем узяти і я тобі тим же віддячу! Ну й скрутили! А п'ятеро нападників як дали чосу, то тільки їх і бачили!..

Ногаєць хрипів і скалив око на осавула.

– Чого витріщився, – накинувся на нього Савка. – Багато я ваших кобилятників перерубав, та бач ще лишилися на розплід!

Тут він загледів челядь, котра з усіх боків обступила шовковицю і замахав руками:

– Ей, ей, киш! Чого збіглися, як на диво яке? Так ніби живого ногая, сусіда нашого, зроду не бачили? Вони такі ж люди, яко й ми, тільки не християни. А тепер – гайда до роботи, нічого гав ловити!

Челядь неохоче розійшлася. Осавул штурхнув ногою бранця.

– Ей ти, як тебе – Ахмет чи Магомет? То що з тобою, сусіде, чинити? На шию каменюку та в Кальміус головою – ракам на корм, чи на гіляці почепити? Якщо те і те тобі не до шмиги, то звиняй, нічого кращого не можу запропонувати.

Бранець щось забелькотів, ледве повертаючи язиком в пересохлому роті, на губах застигла піна.

– Ну й мова ж у наших сусідів! – подивувався осавул. – Слова по-їхньому не вимовиш, а вони ж белькочуть на ній змалку!

Ногаєць поглядом чорних блискучих очей показував на колодязь.

– А-а… водички захотілося? – узявся в боки осавул й похитуючись з носків на підбори, зареготав: – Га-га-га!.. Зараз ми тобі свіженької та холодненької піднесемо. Пийте на здоров'ячко, ви ж бо коней у таку спеку крали, вжарилися…

– Хай дадуть йому води, – Тарас відчув жаль до поверженого ворога. – Християни ж ми… Та й він уже не ворог наш, а бранець. А до бранців треба проявляти милосердя.

– З конокрадами в мене буде інша мова! Коневі до хвоста і в степ! А напувати його – забагато йому честі! Обійдемося і без милосердя! Тим більше, у нас його… ги-ги… небагато. Бодай стачило б на своїх… Ану, хлопці, прив'яжіть нашого гостя Інгулові до хвоста! Та Інгула гарненько роздрочіть і пустіть жеребчика погуляти…

Челядь потягла зв'язаного ногайця до кліті, де стояв норовистий, напівдикий Інгул.

Савка поклав тонку, жилаву руку на плече Тарасові.

– А тобі, парубче, дяка за вірну службу! Не забуду твого завзяття й при нагоді віддячу.

Відійшов на крок, оглянув Кожум'яку з ніг до голови, ніби коня на торжку вибирав.

– Гарний у бісового батька парубок!

Перед ним стояв високий, стрункий хлопець з тоненькою талією, з чорним вусом і карими очима. Шапка на бік перехняблена, чорний чуб, як вороняче крило відбивається. Засмаглий, дужий, молодий… Осавул навіть заздрість відчув у серці, що його пастух такий молодий і вдатний, а він, його господар, уже піввіку розміняв і чорні вуса вже сивиною біліють. І коли його літа так швидко мекнули?!. Тільки й помічаєш свою старість, як на чужу молодість дивишся.

– Ну, ось що, парубче. Сказав – віддячу, так віддячу. Такі як ти, мені потрібні і сьогодні і завтра теж будуть до шмиги. Призначаю тебе старшим табунником. Можна б сказати, отаманом!

– Спасибі, пане осавуле, – злегка кивнув головою Тарас. – Але я маю до вас одне прохання.

Пишногубий розплився в посмішці.

– Проси, що хочеш, я тобі сьогодні ні в чому не відмовлю – заслужив!

– Тату-у… – пролунав від господської хати дзвінкий дівочий голос. – А що це у нас у дворі коїться? Я чула, ногайці напали на табун?

– Напали та облизнів похапали, – посміхнувся батько до дочки.

З ґанку збігла струнка дівчина у вишиваній сорочці, сукняній квітчастій плахті й у червоних чобітках, підтримуючи в руках важку біляву косу.

– Ой, Тарасе, – ураз зашарілася дівчина. – Ти живий? І кров у тебе на скроні.

«Тю… – подумав осавул, – а я й не примітив. Дівчата зіркі, цяточку і ту на парубкові загледять…»

– Дріб'язок, – і молодий пастух теж ніби зашарівся. Пишногубий це запримітив і невдоволено насупився, – ногаєць стусонув, коли його пеленали…

Довга, білява як льон коса чомусь захвилювалася на грудях у дочки і осавулові це теж не сподобалось. «Чому вона так шаріє, коли загледить Тараса? – сердито подумав і навіть засопів од невдоволення. – Теж мені… дочка господаря, а перед сіромою губиться…»

А вголос мовив інше, силкуючись бути шляхетним.

– Привітай, Оксано, Тараса, він повівся як справжній козак. Табун урятував і старшим табунником став.

Оксана осміхнулася голубими очима до парубка.

– Старайся, козаче, отаманом будеш!

На парубкових щоках спалахнув рум'янець, і його карі очі так і засяяли чимось таким, що й зовсім не сподобалось Пишногубому.

«Еге-ге-ге… – сполошено подумав осавул, – та він, здається, закохався в Оксану… Треба пошвидше віддавати її за сотника та родичатися з паном полковником, бо ця голота чого доброго перехопить дочку».

Біля стайні почулося іржання Інгула. Регочучи, козаки прив'язували йому до хвоста зв'язаного ногая.

– Ой… – зблідла Оксана. – Що вони хочуть з ним чинити?

– Хлопці! – сердито крикнув осавул. – Тягніть пошвидше нашого дорогого гостя з двору! А ти, дочко, – повернувся до Оксани, – йди в покої, не для дівчат це видовисько.

– Які ви жорстокі, – Оксана, похнюпивши голову, побігла в панську хату й зачинилася там.

Конюхи вже вивели Інгула за хвіртку, тільки двором ще тягнувся на вірьовці зв'язаний бранець та силкувався встати. Та ось і він закушпелив за хвіртку.

– Почекайте, – крикнув осавул до конюхів. – Захотілося мені самому провести незваного гостя у степ широкий. Осідлайте мого коня! – до Тараса: – Так що ти хотів прохати?

– Пане осавуло, – Тарас зняв шапку й м'яв її в руках. – Віддайте за мене Оксану! – і додав з відчаєм: – Кохаємось ми…

І в ту мить відчув, що осавулова рука на його плечі ніби свинцем налилася й цупко стисла плече.

– Он ти про що? – Савка рвучко відсмикнув руку й потемнів на виду, суплячи густі брови. – Чи тобі сонце теєчки… голову напекло?

– Але я кохаю Оксану, як рідна вона мені…

Пишногубому враз забракло повітря, якого біля Кальміусу було до безміру.

– Ти… насправжки? Не жартуєш часом?

– Та ні ж бо! – зі святою простотою вигукнув хлопець. – Ми вже давно з Оксаною кохаємось.

– Дуже радий, – скреготнув зубами осавул і став чорніти як хмара та супитись. – Я думав, ти справжній робітник, а ти… ти джиґун! Барвінком під ноги стелишся моїй дочці? Дженджуришся та вже й женихаєшся? Клинці підбиваєш? Шури-мури крутиш? Як шевська смола до чобота липнеш? Бубликом підкочуєшся, га? Га? – заревів осавул так, що аж горобці хуркнули з шовковиці. – Підпускаєш кукільмента? Пробиваєш стежку до її серця? Розводиш шашні-мишашні? Хвіст розпускаєш павичем? Вибий собі хвіст об тин, доки я тобі реберця не порахував! Ич який лицяльник-зальотник! Та хто ти такий, дозволь тебе запитати, що просиш руки в моєї дочки? Га?

Тарас смикнувся, але зусиллям волі оволодів собою, тільки лице його наче закам'яніло.

– З вашої ласки, пане осавуло, із сьогоднішнього дня мовби вже старший табунник, – мовив глухо, надіваючи шапку. – Тож не відаю як вам і дякувати, – додав не без шпильки. – Як кажуть, заслужив…

– Не пащекуй! Ти хочеш, аби я за свого пастуха, бодай і старшого, рідну дочку віддав? Від серця її відірвав – на, бери!

Тарас з-під насуплених брів похмуро бликнув на осавула потемнілими очима.

– А хіба пастухи не такі люди, як і решта Божих створінь? Чи мо вони з лопуцька?

– Такі та не такі! Не смій і думати про Оксану! Яка вона тобі пара?! Як соколиха горобцеві!

– Можете мене з двору вигнати, а ображати – не об-ображайте!

– А то – що? – процідив Савка крізь зуби. – Чи погрожувати мені будеш? То враз допоможу тобі туди, звідки ти втік, повернутися. Там тобі пани ще й раді будуть. Вони своїх збіглих хлопів по всій Україні розшукують. І на Запоріжжя послів присилають: чи немає у вас, бува, наших втікачів? А ми їм: є, є, приїздіть та заберіть.

– Але ж пан осавул щойно мене запевняв, що ні в чому мені не відмовить.

– І зараз не відмовлю, а тілько про Оксану і думати не смій! Зась! Не твого польоту пташечка.

– А чийого ж?

– А це вже нам знати, – пом'якшив голос. – Ех, Тарасе, Тарасе!..

– Я вже двадцять літ як Тарас!

– Робітник ти, не спорю, добрий, надійний. Ось тільки чого ти лізеш не у свої сани? Не твоє мелеться! Узяв я тебе, сірому безрідну, панського кріпака збіглого, служив би та вислужувався, а ти… до господської дочки?.. Меткий! Куди воно годиться? Отямся, парубче! Знай цвіркун свій запічок! Проте, за твою сміливість твою ж глупість прощаю. Так і бути, я сьогодні щедрий. Проси що хочеш! Можу й вівцю дати. Навіть цілу вівцю, і ще якусь там дещицю з капшука видобуду на шинок. Годиться?

– У шинок я не ходок. З вівцями хай барани живуть, а мені…

– Оксану, значить? Губа не дура!

– Еге ж, Оксану.

– Та чи ти… здурів? Блекоти об'ївся? Чи найнявся? – осавул вже із себе вийшов. – Оксану, Оксану… Може і я чогось хочу… Наприклад, булави отаманської та… Руки короткі. І в тебе вони короткі. Ех! Бачу, ти розумний, хоч і дурний дуже! Міг би мати на почин вівцю для власного господарства, а так матимеш, – помахав перед парубком канчуком, – уторопав?

– Не хапайтеся за канчук, бо ви мені не пан, а я вам не кріпак!

– Дарма! Хоч я тобі й не пан, як ти кажеш, але ти поки що мій робітник, а не я твій. А тепер, – ляснув канчуком, – киш з мого двору! Щоб і ноги твоєї тут більше не було! Щоб і духу!.. І вдруге, коли будеш свататись, спершу очі протри, зваж хто ти і сватай паночку по своїх халявах. І не доводь… не доводь, кажу, мене до гріха!

– Бувайте, пане осавуло! А канчук заховайте, щоб він бува по вашій спині не погуляв.

– То ти мені… господареві свому, по-погрожуєш? – аж задихнувся Пишногубий. – Та я ж тобі покажу!.. Гей, джуро? Вели хлопцям абись цьому розумнику, – кивнув на Тараса, – трохи хвоста опустили, бо високо його задрав! – І вже йдучи до хати: – Двадцять канчуків з моєї ласки і хай котиться до бісової мамки! А того… кривоноса біля конячого хвоста, потримайте ще, зараз я душечку свою відведу!..

Погупотів ґанком, зник у хаті. Джура, не дивлячись на Тараса, буркнув:

– Лягай на колоду, а ви, хло, – до козаків, – усипте йому обіцяні двадцять канчуків – мо' й набереться ума.

– Авжеж, так і розігнався лягати, – буркнув Тарас. – Краще не доводьте мене до гріха. Теж мені козаки! Над своїм же товаришем готові глум учинити? – зняв з плеча рушницю, перекинув її на руку. – Відійди, Петре, бо рука в мене тремтить когось по мармизі погладити, то як би кулька не дзизнула! А вона, як і горобець, вилетить не спіймаєш!

– Отямся, Тарасе, – джура зблід від наведеної на нього рушниці й позадкував. – Як ти смієш мені… погрожувати рушницею? Та ти знаєш, що пан осавул тобі за це зробить? Аж загуркочеш у секвестор! Пан осавул бунту й непослуху не потерпить. Як і нападу на його козаків!

– Відчиніть хвіртку, – опинившись на коні, Тарас звів рушницю і козаки миттєво виконали його наказ. – Ех, хлопці, хлопці! З вільних козаків на придвірних гайдуків перекинулися?! Тьху та й годі! – і вже з порогу хвіртки. – А панові Пишногубому передайте моє шануваннячко. Чого повитріщалися? Відчуваю, що пан отаман таки буде моїм тестем, а тестя треба шанувати.

Вилетів за хвіртку, де два челядники тримали за вуздечку Інгула з прив'язаним до нього ногайцем, що звивався на землі вужем, усе ще намагаючись встати, і махнув шаблею… Загледівши білу блискавку од шаблі, що розсікаючи повітря, неслася згори вниз, челядники кинулися врозтіч – один з них навіть голову обхопив руками, бо здавалося, що та блискавка падала йому на тім'я… Але Тарас рубонув шаблею по вірьовці, весело крикнув:

– Гуляй, татарине! Як там тебе? По-вашому не знаю, а по-нашому будеш… будеш Ломиносом! Годиться?

– Ло-омині-іс, – повторив ногаєць з охотою.

– Ось, ось, Ломиніс. Бери ноги в руки і шпар! Та вдруге не попадайся, і передай своїм, що й серед козаків люди трапляються!

Штрикнув шаблею по путах, якими був стриножений бранець, перерізав їх і татарин миттєво схопившись на ноги, очманіло завертів головою, не тямлячи, що діється і все ще не вірячи, що він уже вільний.

– Чеши до свого аулу без оглядки! Поквапся, покіль я добрий. Тільки не забувай іноді хоч трохи, а побути ще й людиною – ми все ж таки сусіди. А з сусідами краще в мирі жити. Га, Ломиносе?

– Ло-оми-ині-іс розумій…

– От і добре. От і молодець. А тепер… блискай п'ятами!

Ногайця не довелося двічі просити. Блиснувши зубами, він зайцем чкурнув подалі від зимівника пана осавула.

– Ач, як полопотів шароварами! Хоч і розбійник, а теж хоче жити, – сміявся Тарас. – Як живим будеш – приходь до нас з Оксаною на весілля! – До челядників. – Зоставайтесь і ви здорові, хлопці-молодці. А за ногайця забудьте. Як кажуть, коли наше не в лад, то ми з нашим назад. Я його привіз, я його і… відвіз. Тисячу гараздів панові осавулу! Боюсь, що йому все ж таки прийдеться стати моїм тестем, а мені – його зятем. А вам не раджу за татарином гнатися. Коли що – прикрию його. Якщо ви люди ще добрі, то хай і у вас усе буде добре! І хай пан осавул не радується, що, мовляв, спекався Тараса. Я швидко повернуся, гоц, гойя-гоц!

І помчав за ногайцем, що ген-ген курів степом…

Савка вбіг до світлиці, впав на лаву, але всидіти не міг, цмокнув язиком, схопився й заснував з кутка в куток. Ну й Тарас! І хто б міг подумати? Якась голота, котрої аж кишить на військових землях, отак нахабно посміла в зятьки до можної старшини набиватися? З вельможного ярма вискочив, прийняли тебе, пригріли на вольних землях, прихистили то й сиди собі тихенько, і не рипайся, щоб тебе часом твій пан не злапав, як кіт курчатко! А він бач!.. Руки в старшинської дочки просить. Хе! Знає кіт, де ласий шмат… Звичайно, Тарас сміливий, гарний, цього в нього не відбереш, але ж… Ні шеляга за душею, ні аршина ґрунту! На все готовеньке зазіхнув. Аякже, діли, осавуле, хутір на двох…

– Оксано, – в грудях у Савки все ще бушувало, – а ходи-но сюди!

Спинився біля вікна, сердито до дочки, котра саме зайшла:

– Ти знаєш, що Тарас щойно утнув?

– Тату, я… – Оксана зблідла й рішуче вигукнула: – Кохаю Тараса!

Пишногубий як стояв, так і впав на лаву біля вікна.

– Що ти мелеш несуразне?!. – в його очах майнув не то подив, не то переляк. – Хай Тарас здурів, невже й ти? Як ти можеш кохати сірому? За нетягу хочеш віддатися? Здуріла дівка, їй-бо здуріла! А пану сотнику самарському, виходить, гарбуза?

– Робіть зі мною, тату, що хочете… Хоч карайте, хоч милуйте, а тілько я Тараса кохаю.

– О, Господи, що ти верзеш? Хіба можуть бути любощі між бурлакою і старшинською дочкою? – Савка знову забігав по світлиці, ляскаючи себе руками по боках. – Закрутив парубок дівці голову і вся тут річ.

– Без Тараса мені світ не милий…

– Тараса, Тараса… – ще швидше забігав осавул. – Той на своєму вперся: Оксану, Оксану!.. А ця сорокою закрекотіла: Тараса, Тараса!.. Та чи ти хоч знаєш, що пан сотник самарський і багатий, і можний? Ще багатший, як ми з тобою. І батько в нього полковник. Дивись, і мене в кошову старшину витягне, бо вище осавула я сам не стрибну. Мо' й ми колись, як он у москалів, дворянами постаємо, панством шляхетним, як у ляхів, а ти… Тарас, Тарас… Краса до вінця! Та, зрештою, і сотник не без вроди!

– Я вашого сотника не хотіла, самі йому нав'язалися, тепер і печіть раків!

– Не підеш? А я тебе… примушу! – закричав осавул і схопив канчук. – Ось цим… пожену! Заміж! І смири гординю! Ще й дякуватимеш батькові, котрий хоче тобі добра!

– Можете силувати мене й приневолювати, але добром не піду!

Савка забігав по хаті бурмочучи: «Оце тобі, Савка, і на!..»

Спинився біля дочки, за плечі її взяв.

– Оксано, ну подумай, що ти говориш, – м'яко почав, намагаючись придавити в собі гнів. – Та хутір же який у нас славний! Три тисячі самих овець, а це вже три тисячі карбованців! Сто двадцять коней з лошаками. А ґрунти які! Одного жита три загони, пшениці чотири, ячменю… А пасіка яка!.. А хто такий Тарас? Збіглий кріпак, хлоп, якому милостиво дозволили жити на військових землях. Навіть не зимівчанин середньої руки з тяглом, а піший посполитий. Ну хіба ж нам родичатися з голотою?

– Але ж і ви, тату, колись були простим козаком. Шабля та рушниця – ні ґрунтів, ні худоби!

– Був, був!.. – скипів батько. – Але що було, те… те за водою вже спливло! І не тикай мені минувшиною межи очі!

– Не треба мені ні ваших ґрунтів, ні худоби, ні сотників з полковниками! Я кохаю Тараса і більше нічого й нікого не хочу! Хай вам і хутір, і все ваше багатство!

Плачучи, вибігла із світлиці.

«Еге-ге, – сполошено думав осавул, лишившись сам. – Тут щось не те. Не чисто! – Савка до всього ж ще був і забобонним. – Де це видано, де це чувано, щоб людина по своїй волі від багатства відрікалася? Як тому пастухові отак вдалося затуманити Оксану? А мо' він… характерник? Галдовник який. Химородник? Га? І то не її розум говорить, то його чари діють… Ой, коли б Тарас та не перевертень який!.. Не обберешся тоді лиха! Захопить хутір і розтринькає моє добро з нечистою своєю братією… Стривай, стривай, Савко, а чи ж тобі, бува, ніяких пригод не лучалося? А мо' знак який був чи прикмета на нечисту силу?»

Чухаючи канчуком спину, Савка напружено думав, а очі його тим часом так і бігали з боку в бік, так і бігали та швидко лупали…

– Еге-ге-ге… Кажись, був знак!

Днів зо два їхав пан осавул у слободу, аж тут де не візьмись – кішка чорна вибігла на дорогу. Кінь – тиць і став! А потім як пирхне, як захропе, захарапудиться, аж копитом землю загріб… А клята кішка спину дугою вигнула, хвоста сторч задрала, наїжачила шерсть, очі горять, а сама шипить…

– Тпрусь, окаянна! – крикнув осавул і навіть грізно брови насупив, але на дивну кішку це аж ніяк не вплинуло, вона ще крутіше спину вигнула… Ось-ось колесом покотиться…

Вихопив Савка пістоль – баб-бах!

Дим розійшовся, а з кішки – й знаку.

«Еге-ге-ге, – похолов у сідлі осавул. – Та це, кажись, нечиста сила. Не інакше, як відьма, а то б чого кінь харапудився…»

Пан осавул над усе боявся нечистої сили, різних там упирів, чортів, відьом, характерників, перевертнів і загадкова кішка довго йому не давала спокою та з думки не йшла… Не інакше, як то відьма тоді стрілася… Пригадавши той давній випадок, Пишногубий ще швидше забігав світлицею, бурмочучи про себе: «Еге-ге-ге-е… От коли б та кішка і на Оксану ману не напустила… Тому дівка й уперлася на своєму… І потім… учора сич кричав. А це вже й зовсім погано. Треба буде старих людей розпитати як з нечистою силою боротися, з басаврючками різними, чарівницями лихими!..»

Виглянув у вікно, двором йшла Соломія, несучи щось у пелені й від того трохи оголивши повні білі стегна, звабні та пишні.

Цмокнув язиком. Гарна бісова молодиця, нічого не скажеш! Хоч і не старшинського роду, а гожа… Та раптом його думки побігли в інший бік… А що, коли й Соломія часом… того? З відьомського кагалу, га? А то б чого його очима поїдом їла б? Еге-ге-ге!.. Тут треба добре помізкувати, аби не вскочити в халепу. Все може бути. Варт, мабуть, триматися Соломії осторонь, бо як задурманить чарами, то пізно буде. І Тараса будь-що спекатись. Найліпше було б, аби він з паланки щез. І – назавжди. А сам не захоче щезати – у плечі його, у плечі! Мо' в інших краях ума-розуму набереться та схаменеться. Хлопець він загалом непоганий, відігнати його, віднадити і хай собі в інших краях живе!

Чекаючи на Оксану, Тарас сидів на березі тихого Кальміусу, знічев'я шпурляв у воду камінці і невесело думав про своє життя.

«Перед тим, як поперед батька в пекло бігти, подумав би ліпше, – та й маєш чим, не дурний, – чия Оксана донька і хто ти такий», – порадив йому на прощання осавул Пишногубий і Тарас саме цим і був заклопотаний. Думав. Чия Оксана дочка – тут і думати не треба. Усе й так ясно: українського козака, який у старшину шляхетну преться. А ось хто він такий? Тарас Кожум'яка, двадцяти літ від роду. А втім, думай не думай, як не крути, як не верти, а – не знатного він і не можного роду. Та ще й із чорного народу. Чернь-сірома. Голота нещадима. Шляхетство йому не світить, та й дідько з ним – не було б більшої печалі. Гадав, що на Січі нарешті людиною стане, бо нею ж народився, але виходить, що й тут йому бідняцтвом та незнатністю попрікають. Хоча – дарма старається пан осавул, нема йому чого соромитися свого чорного народу. Батько його кожум'яка, з тих кожум'яків, котрі на Русі із зміями-гориничами боролися і він побореться, бо теж з роду кожум'як! Як і батько, і дід його належав до вільних селян, але по ревізії 1764 року їх раптом записали за абиштовим (відставним) товаришем Миргородського полку Йосипом Зарудним (подейкували, що меткий поміщик підкупив – скільки там того діла! – кого треба), як його власних селян, буцімто отриманих ним у спадок від батька. Отакої! Хоч стій, хоч падай! Кревна несправедливість! Ошуканство! Кинулись покріпачені шукати правди й захисту – де там! Все 'дно, що шукати серед літа криги. Усюди позасідали такі, як їхній пан. І тоді найзатятіші правдоборці вирішили тікати від новоявленого пана – а що мали чинити? Знали, що воля в Україні була лише в одному краї – на людославному Запорожжі. Пристав до гурту дядьків, котрі надумали мастити п'яти на Січ і Тарас – та й з малолітства козакуванням снив. Батько йому теж радив: я вже, каже, старий для дороги та пригод, де вже мені з насидженого місця зриватися і який з мене козак, як вже й спини розігнути не сила. А ти, покіль молодий, допоки тебе в баранячий ріг не скрутили, спробуй пошукати волі та кращої долі. Має ж вона десь бути у світі білому. Не худоба ми, не бидло, що нас до абиштового товариша як власність його по ревізії записали.

Тікали на Січ чи не з усієї України, тікали всі, хто не корився кривді, тікали поодинці, але здебільшого партіями по кілька чоловік, попередньо змовившись; зривались часом і сім'ями, усією родиною – з дітьми, з волами, коровами, вівцями, завантаживши віз сяким-таким скарбом та реманентом. Пускалися в небезпечну дорогу й цілими селами, а вже за порогами, на новому місці утворювали слободи без панів та зиску, як вольні козаки, посполиті Війська Запорозького низового. На всі вимоги повернути таких утікачів Кіш велемудро відповідав, що «выслать их на прежние жилища учинить способу не находится». Проте на Січ щомісяця прибували гінці та довірені особи ясновельможного панства з вимогами повернути їм драпаків, котрі знайшли собі притулок серед козаків. І Москва не раз нагадувала, аби «запорожники» здирців та лотрів, які до них прибувають без пашпортів, негайно хапали, у колодки забивали й повертали їхнім панам, а вже вони з ними вільні робити так, як вважатимуть за потрібне. Кіш як міг захищав утікачів, міняв їм прізвища, ховав їх по глухих зимівниках і дальніх слободах, а панам та урядовцям Гетьманщини – як і Москві, – обіцяв небезпремінно розшукати драпаків і повернути їх шляхетному панству – хай чекає воно! І мовби ж шукав збіглих, але неодмінно відповідав, що на землях Війська Запорозького низового ніяких кріпаків не виявлено, бо у них живуть люди все вольні, січові козаки й посполиті, а козаків і посполитих Січ нікому не видаватиме, бо вольні люди живуть там, де їм заманеться і як захочуть. Коли ж полювальники за людьми аж надто наполягали, особливо урядовці з канцелярії генерал-губернатора Гетьманщини та царські генерали, запевняючи, що їм, мовляв, «известно учинилось», де перебувають збіглі, в таких і таких паланках, Кіш, аби відчепилися пани, посилав у такі й такі паланки ордери на розшуки втікачів, але паланкові полковники й старшина, знаючи, що від них хоче Кіш, відповідали, як в одну дудку гуділи: названих втікачів вони зело пильно шукали, але таких у них не виявилось, бо в них все люди вольнії, але попри все збіглих вони зело препильно шукають і, дасть Бог, знайдуть…

Швидко чи ні, а з гуртом дядьків-односельців Тарас і прибув на Січ. Знаючі ще на Гасан-базарі розказали їм, що прибувши на Січ, треба їм записатися до якого-небудь куреня, бо коли обминеш курінь, козаком ніколи не станеш і прав на Запорожжі не матимеш. Куренів у них тридцять вісім – вибирай який хочеш! Був серед куренів і Полтавський, що складався із земляків. До них і подалися миргородці – прямцем до курінного. Казали, що курінний отаман – цар і Бог на Січі, і голова, і найбільший начальник у своєму курені, більший, як сам кошовий для усього товариства, він складає курінні списки, встановлює чергу на відбування служби козаками, які приписані до його куреня, видає свідоцтва й атестати, розпоряджається курінним майном, зброєю, харчовими припасами тощо, він суддя над козаками (для куреня – більший суддя, як військовий суддя для всього товариства), завідує курінною касою. Без відома його і без згоди і волосина не впаде з голови і ніщо не робиться в курені, слово його було вирішальним і останнім – закон для курінних козаків і обговоренню не підлягало. Сказав курінний і все тут. Умри, а виконуй!

Отож, утікачі шапки познімали, отаману за звичаєм вклонилися.

– А чого це ви, хлопці-молодці, – питає курінний, дебелий шрамований, бувалий у бувальцях козак-батько, – на Січ нашу прибули та до мене гуртом заявилися? Чи ж бува не козаками хочете поставати?

– Хочемо, батьку, – одказують прибулі, – козаками-січовиками поставати.

– А звідкіля ж ви будете, такі статуристі та гойні?

– З миргородського краю, люди ми вольні, православні, а пан нас записав по ревізії як свою власність. Та зачав вимагати, аби ми на нього задурно робили. Чи не щодень нас війт на панщину києм гнав, то ми якось помолившись та з духом зібравшись, його києм його самого й відлупцювали гарненько…

– До чого ж мудрі люди, – посміхається отаман.

– А потім укинули його в льох, панський будинок підпалили і подалися світ за очі. Так до вас на Січ і прибули, абись козаками поставати.

Отаман кожного розпитав як він прозивається і чи серйозні в нього наміри і як він гадає далі жити?

– А тебе, молодику, як звати-величати? – наостанку питає Тараса.

– Тарас я, – одказує парубок, – а прозиваюся Чепурком.

– Чого так?

– Бабуся моя така чепуруха була, така. Усі її звали тільки чепуркуватою. Тож і нас прозвали чепурками. Звідтоді ми Чепурки, хоч батько мій мнець.

– Хто, хто?

– Сирицю мне, не дублену шкіру, яловичу, свинячу…

– Знаємо, що таке сириця і хто такий мнець. То, кажеш, твій батько кожум'яка?

– Ага.

Курінний подумав-подумав і вирішив:

– Ось що, хлопче. Хто стає козаком, той починає нове життя, тож у нас прийнято кожному неофіту міняти ім'я. Та заодно й панів, які збіглих розшукують, треба зі сліду збивати. Вони шукають, приміром, Тараса Чепурка, а на Січі є Тарас Кожум'яка… Га?

Так Тарас Чепурко на Січі зробився Тарасом Кожум'якою і під таким прізвищем був записаний до військового компуту.

– От ви, добродії, поставали вже козаками, – насамкінець звертається до всіх курінний. – Тепер ніякий пан над вами вже не пан, бо ви люди віднині вольні. Поживіть поки що в курені, призвичайтесь до наших, до січових порядків, зі зброєю навчитеся поводитись, щоби шабелька вам за рідну сестрицю стала, а там видно буде. Можете податися і в паланки, найнятися до когось, аби підзаробитися та краще зодягнутися, як і личить козакові. А на Січ будете з'являтися лишень тоді, коли вас погукаємо: відбувати свою чергу в сторожовій залозі. У курені зараз мало козаків, розбрелися по Запорожжю, так що є де вам притулитися.

Показав місце в курені – кожному в три аршини довжиною і два аршини шириною, та й пожартував з дуже серйозним видом:

– Оце вам домовина. А як помрете, то зробимо ще коротшу.

Заможньому козакові, який має господарство, не було потреби в курені жити, тож він на Січі з'являвся тільки відбути свою чергову повинність військову (дехто й від цього намагався відхреститися), а щойно прибулому куди податися, як ні майна в нього, ні даху над головою. Одна сорочка на ньому та й та латана-перелатана. А в курені хоч раз на день годують і дах над головою, і товариство поруч – є з ким душу в бесідах відвести. І все ж, навіть бідні козаки намагалися відразу ж після вступу до Січі податися в яку-небудь паланку на заробітки – і Січі це вигідно, і зимівчанам. А хто залишався в курені, той входив до січової залоги і виконував різні службові обов'язки, що випадали козакам під час відбування ними військової черги: несли караули, служили в роз'їзних командах, працювали у військових зимівниках, заготовляли сіно й паливо, ловили неводами рибу, розвозили накази старшин по паланках і форпостах. У вільний час, якого було обмаль, тренувалися в стрільбі, навчалися орудувати шаблею і списом, влучно стріляти з мушкета й пістоля, а навчившись у старих козаків різних веселих співанок, на дозвіллі виводили:

Се козак запорожець,

ні об чім не туже;

Як люлька й тютюнець,

то йому й байдуже.

Він те тільки й знає —

коли не п'є, так воші б'є,

а все не гуляє!

Годували раз на день – абияк. Сміючись, отаман казав:

– Запорожці як малі діти: дай багато – усе з'їдять, дай мало – довольні будуть.

Ідучи в похід брали з собою кілька горщиків тетері, толокна (круто звареної каші), пастерми (висушена та вив'ялена баранина) і цим вдовільнялися. Горілки ж у походах не пили – під страхом смертної кари!

З півроку побув Тарас козаком у січовій залозі і таке життя йому, молодому та безжурному, навіть аж до смаку припало, тож так збирався й далі козакувати. Та й курінний отаман до нього придивляючись, підбадьорливо покашлював-покахикував:

– Гарним будеш козаком, – казав бувало Тарасові. – Старайся, хлопче, ще і ще, побудеш синком, а там і на значного козака тебе благословимо.

І побажав так служити товариству, аби козаком характерником стати.

Що таке характерник?

А це такий козак, який «все бачить». Навіть за тисячу верст – бо дзеркала має для інших невидимі. А ще тямить говорити зі звіром і птицею. І гаддя його слухає. Він і з чортом може побалакати та укласти з ним, як треба, угоду, хоч козак завжди ближче стоїть до Бога. А з Господом він розмовляє через спів та гру на кобзі. Характерників не бере проста куля, а тіко срібна, вони ловлять розпечені кулі та ядра голими руками, не бояться вогню. Можуть жити під водою, можуть пройти крізь вогонь, що охороняє рай. Можуть вовком перекидатися або кішкою, ще й говорять аж дванадцятьма мовами – отакі вони, характерники! І Тарас старався, до всього придивлявся, усьому навчався, слухав старших, службу військову справно ніс і все було добре і думав він, що так і буде з року в рік – доки він, дасть Бог, характерником стане. Бодай і на схилі літ. Аж якось курінний йому й каже: ось що, Тарасе Кожум'яко, надійшов до Коша лист від твого пана з Гетьманщини абиштового товариша Миргородського полку Йосипа Зарудного, у якому він повідомляє Кіш, що від нього селяни його втекли на Січ, називає їхні хвамилії і прізвиська, і твою теж. Хоч ти вже й не Чепурко, а Кожум'яка та все дно гайни куди-небудь від гріха подалі. Люди Зарудного на Січі колобродять, упізнають – доведеться тебе видавати їм. А Кіш ще нікого не видавав і не збирається таке свинство робити, тож краще тобі податися в паланку і там перечекати… Це вже пізніше Тарас дізнається, що й справді у скарзі до Кошу Йосипа Зарудного писалося, що він, Тарас Чепурко, а тепер Кожум'яка служить в Полтавському курені. Видно пан Зарудний мав на Січі вуха і очі, адже все безпомильно знав про своїх втікачів, називаючи кожного та сповіщаючи, де він і в кого переховується, в якій паланці, у якого козака в робітниках ходить.

Козаки розповідали (а на Січі всі про всіх і все знали, бо там ніхто не таївся, всі жили на виду у всіх), що поміщик Зарудний прислав на Січ своїх людей, кріпаків-сищиків (не кріпаків, себто не підневільних козаки могли при нагоді й побити), нишпорків стовухих і стооких, аби вони все винюхали і про все йому донесли. Надіслав він листа і своєму кумові, колишньому кошовому отаману Січі, а тепер абиштовому старшині Григорію Федорову, просячи його подати «руку помочі» та посприяти в поверненні втікачів, які переховуються в Самарській паланці. Знаючи, що суха ложка рот дере, абиштовий товариш до свого «смиренного» прохання, доклав дещо й суттєвіше: штоф горілки (міра алкогольних напоїв, яка дорівнювала 1/8 або 1/10 відра), чимале барильце вишнівочки, два смагляві книші на закуску, ящик із фруктів, зварених з цукром – пресолодка штукенція! – мішок яблук та добрячий сидір проса і ще щось там. (Подібні дарунки тоді одержали суддя Микола Тимофеев, начальник запорозького духовенства ієромонах Володимир та інші чини із січової адміністрації.) Григорій Федоров, не бувши дурнем, – та й не пропадати ж добру! – загуляв з друзями, гуртом вони й спорожнили той штоф, закушуючи його книшами та пастилою (просо лишили на куліш) і невдовзі від Коша самарському полковнику пішов ордер з наказом знайти зазначених у листі пана Зарудного збіглих селян – якщо тільки вони ще перебувають у Самарській паланці – уточнювалося. Полковник швиденько відповів у тому дусі, що звичайно ж вище поіменовані селяни в його паланці не перебувають – про це Кіш і відповів панові Зарудному. Щоправда, пан Зарудний надіслав нову скаргу – пишучий чоловік! – до кошового (уже на січових старшин), що вони, мовляв, займаються відписками, а заодно надіслав і промеморію (нагадування) від Миргородської полкової канцелярії та комісаріатства. Кіш ту промеморію теж надіслав самарському полковнику, чим його не дуже налякав, бо той швиденько відповів Кошу, що ніяких збіглих селян пана Зарудного, хоч їх і шукали зело препильно, на території паланки не виявлено, а Кіш так же звично ту відповідь надіслав панові Зарудному… Так почалося листування між Кошем та паном Зарудним, що успішно тривало кілька років, доки Кошеві не набридло. Кіш ніколи й нікого не видавав – цього пан Зарудний не знав і в це повірити не міг, що на Січі знаходять надійний притулок усі втікачі. (Зберігся в історії факт, коли командир однієї з російських кордонних фортець на Січі С. Лебединець заявившись на Запорожжя в пошуках збіглих, почав виявляти таку затятість, що козаки його просто «до смерти закололи».)

Зрештою, збіглим порадили поміняти паланку, що вони й зробили. (їх, до речі, поголили по-козацькому, чи як тоді казали, «по-черкаському», аби вони і зовні були схожими на козаків.) І загубилися на просторах запорозької вольниці збіглі, а Кіш уже щиро відповідав на енну скаргу пана Зарудного, що, на жаль, не відає де перебувають його селяни – можливо, вони в Польщу подалися чи в Литву, то хай би пан Зарудний ще їх і там пошукав!

Ось тоді, як зачалося те листування Коша з паном Зарудним з Миргорода, курінний і порадив Тарасові поміняти місце проживання.

– Тут ти у всіх на виду, і пан твій не заспокоїться, бо його нишпорки та вивідники доповідатимуть йому, що ти – серед козаків Полтавського куреня. Ще раптом схоплять тебе панські посіпаки й таємно із Січі вивезуть, зав'язавши у мішок… Траплялося й таке. Особливо з тими, хто ласий на дурничку випити і тоді нажлуктиться так, що аж у свого пана протверезіє… Та й узагалі, не привертай до себе уваги зайвої – спокійніше так буде. Тож щезни на якийсь там час. Куди? Та куди-небудь, аби подалі від Січі. Гайни на глухе прикордоння, де й перечекаєш недобру годину. А хочеш, направлю тебе до кума свого в Кальміуську паланку, наймешся там до козаків, літо попрацюєш, щось, дивись, ще й заробиш. А тим часом пан Зарудний заспокоїться і перестане слати нам свої супліки – жаль, що більше не передає горівки, книшів та пастили. Гарна в нього горівка!

Так Тарас Чепурко – тоді вже січовий козак Кожум'яка – й опинився в Кальміуській паланці, найдальшій паланці Війська Запорозького низового на березі Золотої Річки…

Посполитих у слободі було мало, два чи три двори, а то все жили тяглі зимівчани, котрі мали своїх коней, худобу, ватаги овець. Жили, як хотіли, не відаючи ні пана, ні наглядача, займалися торгівлею та рибальством. Слобода ділилася на «односумів», на артілі, котрі гуртом ловили рибу, в'ялили й солили її і возили на продаж. Усі, хто входив до артілі, отримували однакову суму від продажу риби, тому їх і називали односумами. Тарас і собі пристав до односумів, весну побродив у Кальміусі, тягаючи невода. І все було б нічого та побачив якось доньку осавула Савки Пишногубого то й втратив спокій. Моя і моя… Аби бути ближче до Оксани Пишногубівни найнявся до її батька пастухом. Тепер ось і має… Осавул ще й погрожує видати його тим, хто розшукує на Січі збіглих холопів!

…Бульк! Бульк!.. Летять камінці в Кальміус та й летять. Але зрештою набридло й камінці шпурляти, встав, ходив між вербами, позираючи на хутір, що ген жовтів дубовим частоколом і намугикував:

Ой, Кальміус-річка,

Молодапе репеличка.

Покохала перепела

Молода перепеличка…

Усього натерпівся, пильнуючи осавулів табун. І зграї вовків дозоляли, і напади ногайців, що були не кращі од сіроманців, відбивав, тому й спав в обнімку з гаківницею, знав холод, голод і спеку. Все терпів, бо хотів бути поруч з Оксаною. Чи бодай хоч бачити її зрідка. Дівчина теж була не байдужою до нього, це втішало і вселяло в хлопцеву душу надію на щастя…

Над Золотою Річкою стояла млява післяобідня тиша. Ані шерхоту, очерет ніби задрімав, іноді вітер зі степу налетить, покуйовдить його і зелена стіна очерету тоді спросонку: ш-ш-ш-у-у-у, ш-ш-ш-у-у… І знову все навколо замре, як засне. Верби посхиляли до води довге гнучке віття, ніби милуються своєю вродою в дзеркалі води. І все навколо теж гарне: і тихий, спокійний Кальміус, і верби, і дубові гаї, і ген степи, і слобода, що мальовничо потопає у вербовому розмаї на піщаному березі. Це останній шмат землі запорозької в цих краях, по той бік уже землі Війська Донського. Берег на тому боці пустельний, на мілководді бродять довгоногі й довгоносі кулики і позирають на козацький край. Ось на тім боці вигулькнув бузько, поважно й статечно цибав берегом, поводячи сюди й туди довжелезним червоним дзьобищем… Цікаво, чий він, свій, чи – донський? Та ось птах знявся й полинув над річкою… Тарас зітхнув, проводжаючи бузька-чорногуза заздрісним поглядом… Коли б і йому Бог дав крила! Полетіли б вони з Оксаною тоді хоч і на край світу, туди, де ніхто не перечитиме їхньому щастю… Тільки ж де він, той щасливий край? Та й чи є він у світі білому? Всюди, куди не поткнись – неправда і свавілля, можні чинять що хочуть, бідних і за людей не вважаючи… Як їм заманеться, так і буде. От і батько Оксани затявся на своєму – не пара він його дочці, не пара! А чому не пара? Якщо вони злюбилися, то виходить пара? Молодих Бог парує, от і їх звів у цьому світі щоб парувалися…

А чини та багатство, то таке – наживне…

Та спробуй це втокмачити Савці Пишногубому! Завтра Маковія, у слободі вже печуть смачні шулики й готують медову ситу з маком. А на хуторі в пана осавула розливають холодець для самарських сватів… Якщо не придумає Тарас нічого, як порятувати своє щастя, завтра самарські й засватають осавулівну…

– Тарасику!..

Рвучко оглянувся.

– Оксаночко, перепілко моя!..

Побіг назустріч, дівчина пташкою пурхнула в його дужі обійми, припала до парубоцьких грудей і хлопець відчув, як сполошеною пташкою б'ється її серденько…

– Тарасику, веселику мій! Я заледве вирвалася на часинку, батько й за частокіл з хутора не випускає… Ой, Тарасику, щось треба діяти, завтра приїздять свати. Але я не віддамся за нелюба. Та й батько мо' ще й передумає…

– Не переінакшить, Оксанко, багатство самарського полковника та його знайомства в Січі у нього увічу стоять…

– А мо' зі сватами не зійдеться?

– Об чім річ? Зійдеться, моя ясочко, дуже-бо він забаг породичатися з полковником, аби й самому вивищитись у Січі.

– То що ж нам робити?

– Тікати!

– Ти так упевнено радиш, наче знаєш куди. То скажи мені, повідай: куди?

– Куди завгодно, хоч і в світ за очі, аби лишень разом бути. Не можу я без тебе.

– І я без тебе, Тарасику, не можу.

– Тікаймо, Оксанко. Сьогодні, бо завтра вже пізно буде. Як звечоріє так і гайнемо. Куди? Та знамо, що в кращі краї. Не в гірші ж. Тіко в кращі. Мені не вперше тікати, звик. А ось чи ти зважишся?

– Я зважуся. Але чи певен ти, що у світі білому є кращі краї?

– Мо' й немає, але ми… Ми все одно знайдемо. Мусить знайтися у світі білому закуток для двох.

– Усюди пани – і на Вкраїні, і поза Вкраїною.

– А ми на землях Війська Запорозького принишкнемо. Наймуся до добрих людей в робітники – з голоду не пропадемо. А там… там видно буде. – Не міг надивитися на її очі. – Вони в тебе весняні, як блакитне небо, і озерця у них наче із живою водою, – близькість молодого дівочого тіла п'янила його й наче дурманила. – До скону літ дякуватиму долі, що звела мене з тобою, ластівко моя кальміуська.

– Таке вигадав: ластівка кальміуська, – сміялася дівчина і навіть аж удавно обурювалася, а насправді почутому з уст такого гарного хлопця була рада-радісінька. А він гладив її м'яке біляве волосся, торкався його губами, обережно – ледь-ледь…

– Покладемо сподіванку на мого батька, Тарасику, – вона вірила, що все ще владнається. – Він у мене хороший, татусь мій рідний. Мо' ще й схаменеться. Сам же колись був простим козаком, як кажуть, без роду, без племені… І в турецькій неволі гибів замолоду, усього зазнав і всього спізнав. І чаша його не медом була виповнена, а трунком полиновим. Не може він супроти мого щастя піти, будемо вірити в нашу зорю. Та й Господь з нами – не облишить нас у біді. А мені вже пора, – легенько вивільнилася з його обіймів. – Я на часинку вихопилася – не будемо татусика мого гнівити, покладемось на долю і на Божу волю.

Зненацька над сонним Кальміусом пролунало:

– Пугу-пугу!

– Козак з Лугу! – стрепенувшись вигукнув Тарас. – Пугу, пугу, козак з Лугу! Хто б ти не був, а будеш нам за свого – де ти, пугаче?

Крик наче захлинувшись, урвався так же раптово, як і пролунав.

– Ой, Божечку ж… Оно-но він, – показала дівчина. – У річці тоне…

Вибігли з-за верб. На середині Кальміусу то виринала, то знову зникала під водою чиясь голова.

Тарас як був в одязі, з усього розгону кинувся у воду і поплив наввимашки. Тим часом потопаючий виринув, сапнув повітря, смачно вилаявся:

– А-а… в Бога… душу!.. Ать-переать!.. І в Кальміус-річку! Не візьмеш мене, я ще на цьому світі не все звершив!

Голова вкотре зникла під водою. Та ось Тарас уже на тому місці. Пірнув. Якусь мить, що видалась Оксані вічністю, його не видно було над Кальміусом… Ой, Божечку ж… Та ось нарешті з'являється Тарасова голова на поверхні, він вже пливе до берега, щось тягне за собою… Ось вони вже досягли мілководдя, Тарас став на ноги, тягне під руки якогось чоловіка. Оксана забрела, підсобила витягти на берег порятованого. Незнайомця поклали на пісок. Сорочка на ньому була пошматована, праве плече кров'ю запеклося. Чуприна і густа чорна борода скуйовджені, у куширі та водоростях…

– Дядьку, дядьку, – затермосила Оксана незнайомця. – Ви живі? Душа при вас?

Незнайомець розплющив очі, схилившись на бік, виблював воду.

– Ху-ух!.. Напився від пуза водиці з Кальміусу. Ледь усю її було не висьорбав!

– Живий, – зраділа Оксана.

– Не діждуться, щоб я здох! – незнайомець комусь посварився кулаком на той бік. – Мене дідько так рано не візьме! Та й живим краще бути, яко мертвим! Як запорожці кажуть: пугу, пугу! Тому й діда мого колись прозивали Пугачем, і я тепер Пугач. Здорові були, сусіди!

– Здоров був, дядьку!

– Житимеш, коли такий затятий, – сміявся Тарас, викручуючи шапку. – Хоч і наковтався води.

– За нєімєнієм оковитої, – порятований підморгнув Оксані. – Чи не правда, кралечко? То де я? Сподіваюсь, на цьому світі?

– На цьому, дядьку. На березі Кальміусу, загалом у добрих людей.

– У запорожців, значить, слава тя Господи! Таки пощастило дістатися до вашого берега, брати-козаки запорозькі.

– Так, ви, дядьку, на землях Війська Запорозького. Тонули в Кальміусі, а Тарас вас і порятував.

– Гарний у тебе хлопець, дівчино. Коли б не він, потрапив би я в кумпанію до кальміуських раків. Спасибі, вік не забуду, – незнайомець сів на піску, важко дихав. – Крові багато вийшло, за погонею не було коли рану перев'язувати. Ще зовсім недавно Дон за милу душечку перепливав, а це в Кальміусі бульки пустив.

– У вас плече прострілене.

– Дякувати Богові, рана навиліт, – оглянувши плече порятованого, підсумував Тарас. – А зілля швидко вас на ноги поставить.

– І то добре, що навиліт. Хоч куля й рідна, та все ж…

– А ви чи не з москалів бува, дядьку, що з того берега?

– Ні, я не руський. Козак донський я… Чули про таких – козаків донських? Почекайте, відійду трохи, усе розкажу. Три дні тікав, ні росинки в роті не мавши, комашню в очеретах годував. А перед самим Кальміусом на пограниччі напоровся на засаду, схопив кулю в плече… Спасибі тобі, парубче, і тобі, дівчино. Хороші ви, дай вам Бог щастя, а я, мать, піду…

Спробував звестися й опустився на пісок.

– Зараз, зараз минеться, як на собаці заживе. Тільки голова крутиться…

– Куди вже вам іти, – жалісливо сказала Оксана. – Не ходоки ви поки що. У нас побудете та сил наберетеся. А звідки ви по-нашому вмієте балакати, дядьку із землі війська Донського?

– Дак ми ж сусіди, а з ким поведешся – від того й наберешся. У нас ваші козаки бувають. І живе їх серед донців багато… Рідко в якій станиці ваших немає. Та і я вам не чужий, свій, можна сказати. Одного з вами племені. – Засилкувався встати. – Погуторив і гайда. Бо в мене ще дорога дальня, маю до самої вашої Січі дійти.

– Куди там до Січі?! – жахнулась Оксана. – Та ви ж за слободою впадете. Не пущу вас. Я живу тут недалечко, на хуторі осавула Пишногубого. У нас перележите, рану залікуєте, сил наберетеся, а тоді вже й на Січ гайнете.

Тарас було заїкнувся: «Але ж пан осавул…», як Оксана його враз перебила:

– Та як ти міг подумати таке про мого батька? Та він у біді нікого не лишить – козацького ж роду він! Коли з кримської неволі втікав, побратима свого три дні на плечах ніс…

– Дай Боже, щоби я помилився, – зітхнув Тарас, і до донця. – Оксана діло радить, перележати вам треба, дядьку, сил набратися. Ви ж як з хреста зняті.

Донець криво посміхнувся.

– Майже. Із шибениці, – і додав по хвилі. – Та ви не думайте про мене чого такого… розтакого. Не розбійник я, хоча можу й ним бути. Мене від правди-матінки шибеницею хотіли відучити.

– Віримо, що ви не лихий.

– Лихим я ще стану – за мною не пропаде, – пообіцяв комусь донець і додав, спохмурнівши. – Ой, стану! Багатьом тоді не поздоровиться! А найпаче царю-батюш-ці – дідькові б він був батьком!

– Свят-свят, що ви таке говорите, дядьку?!.

– А з царями інакше й не можна. Щоби нашу волю не душили, щоби козаків на своїх холопів не перетворювали!

На тім боці почувся тупіт копит, ось з-за кущів вигулькнули голови вершників, цівки рушниць за плечима. На берег вихопився кінний загін. Тікати вже було пізно, донець простягнувся на піску, заповз у виямок. Не розгубившись, Оксана впала на нього і піднявши ногу в червоному сап'янці, задриґала нею. Тарас, усе збагнувши, впав на неї і вдвох вони почали імітувати то боротьбу, то обнімання…

На тім боці почулося кахикання, потім гучне, веселе:

– Бог у поміч!..

Тарас усе ще вдаючи боротьбу, повернув голову.

– Не заважай, братва! – крикнув.

– В таком дєлє – мєшать нє будеє, – почулося з того боку. – Ей, казак-запорожнік, нє відєл случаем с нашєго не бєжал на ваш бєрєг казачішка одін худой, подстрєлєний ішшо? Алі можєт на ваш берег пєрєплил, а?

– Нікого не бачили, і ніхто з вашого боку на наш не перепливав.

І заходився вдавати, що цілує Оксану (хоч цілував і насправді і Оксана, забувши, що під ними чужий чоловік, відповідала йому на поцілунки поцілунками).

– Ладно, мілуйтєсь, нє будем мєшать. Только гляді, казак, нє подкачай!

І загін помчав далі понад берегом…

Пишногубий насторожено зиркнув на незнайомця – що за чоловік? Звідки? Якої бенері до них прибився? І чого це він не куди-небудь (Запорожжя велике), а до них приблукав? Та ще з того боку. Чи ж бува не розбійник який лихий, збіглий?

До челяді буркнув:

– Донця нагодуйте, а перед тим перев'яжіть йому рану і хай висипляється. А я під вечір побалакаю з непрошеним гостем. З того боку до нас як не сміття за водою припливе, то розбійника дідько принесе!.. Розбирайся потім з ним!

Вийшов у двір, де його вже чекали козаки з підосавулом Вихрестом.

– Дочко – до хати! – крикнув сердито і, скочивши в сідло коня, повернув до Тараса насуплене лице. – А ти, бунтарюго, залиш мій хутір! По добрій волі прошу. Не доводь мене до гріха праведного! І щоб ноги твоєї тута більше не було! Не злиняєш – пеняй на себе! – До підосавула Вихреста: – Гайда!

– Слухаю, пане осавуло. – До Тараса. – Чув? Дограєшся, парубче з вогнем!

– Не із соломи, не згорю.

– Наше діло тебе застерегти по-доброму, а там – сам дивись.

Усі вже вихопилися за частокіл, а Вихрест, затримавшись у хвіртці, крикнув до Тараса:

– Ей, ти?.. Забув! Пан слобідський полковник кличе тебе до себе. Казав, діло нагальне.

– Прийду! – не дивлячись на Вихреста, буркнув Тарас.

Постояв посеред двору, біля челядницької, випив квасу, що його подала йому жаліслива ключниця, і рушив було до хвіртки. Соломія зашелестіла спідницею поруч.

– Змирися, парубче, і долі своїй покорися, – випроваджуючи його за хвіртку голосно – аби челядь чула, казала. – Не доводь пана осавула до гріха! Він у нас добрий, але й доброта має свої межі. Як і терпець. Що вдієш, Оксана не твоя суджена. Не судилося вам, хоч і кохаєтесь. Та й кажуть же люде: не з кожного стрічання чекай вінчання. Як у пісні співається:

Не всі тії вінч аються,

Що весною розвиваються,

Не всі тії вінчаються,

Що любляться та кохаються…

– Гарна ваша пісенька, тіточко Соломіє, – зітхнув парубок. – Тільки я її і без вас знаю.

Половина садів цвіте,

Друга обсипається.

Половина людей вінчається,

А другая розлучається…

– От і добре, що ти сю пісню знаєш, – аж пораділа ключниця. – Не треба мені довго тебе і вмовляти. Не нами це заведено, не нам його й кінчати.

– Ви, тітко, співайте, як хочете, як знаєте, а я від свого не відступлюся!

– Та воно, як той казав, і такечки, – озирнувшись, Соломія вже за хвірткою шепнула: – Знаю, любить тебе Оксана, молода наша осавулівна, та пан осавул на тебе чортом дихає. І не поганий він, а бач…

– Хочу вас попрохати, тіточко Соломіє, бо за тим донцем забув і домовитись з Оксаною. Тож передайте їй…

– Що ти, парубче, що ти! – замахала ключниця повними, засмаглими руками. – І не проси, бо не передам.

Пан осавул мене зі світу зживе, як дізнається… – Озирнувшись, шепнула: – А куди Оксані вийти?

– До млина, як стемніє…

– Що ти, що ти! Таке вигадав! Іди собі геть, покіль здоровий та цілий! – шепотом: – Передам. Але ти мене не бачив, а я тебе.

І зачинила важку дубову хвіртку, накинула гак у пробоєць і понесла своє пишне тіло до панського будинку.

Тарас вийшов на шлях, що вів до слободи і, йдучи, думав, чого це його нагально кличе пан полковник слобідський? Не інакше, як осавул уже наскаржився на свого табунника, будуть гуртом умовляти, аби відступився від Оксани, а полковник ще й пристрашить вигнанням з паланки у світ за очі.

Попрямував навпрошки через липову пущу. В липняку, хоч літо вже й спливало, усе ще пахтіло медом, гули дикі бджоли. То там, то тут никали бортники й викурювали з дупел бджіл, виламуючи стільники з медом. І від того в липняку ще дужче пахтіло медом, і дух був таким хмільним і п'янким, що голова млосно крутилася і в горлі гірчило.

Вийшовши з липняка з легким хмелем в голові й першинкою в горлі, Тарас попростував галявою, затим спустився стежкою в яр, що тягнувся в бік річки. Задумавшись про свою долю, хлопець не зчувся, як на нього біля куща глоду накинули мішок… Збивши з ніг, почали, хекаючи, в'язати.

Отямившись, Тарас заборсався в мішку та вже було пізно. Хотів було закричати, але хтось п'ятірнею затис йому через мішковину рота. Три пари дужих рук підняли його і понесли яром… Тарас чув, як вони надсадно хекали, наступаючи один одному на п'яти і крізь зуби лаялись.

Потім хтось захрипів: «Сюди… Покваптесь, аби лиха година не принесла свідків… Думав, як не солом'яний так і не згорить… Воно й не згорить, але… хі-хі… потоне…»

Тарас упізнав по голосу підосавула Вихреста. Так ось чому він на нього бликав, погрожував… І з полковником вигадав, аби заманити в яр свою жертву…

«Не згорить, так булькне, – знову озвався той голос. – В'яжіть йому каміння до ніг! Та швидше, сукині діти!..»

І Тарас через ряднину мішка відчув шелест очерету і плескіт Кальміусу, що в тому місці біля яру мав глибокі вирви, та чорториї…

Частина друга

Пугач – птиця нічна

Було ополудень. Осавул Пишногубий та паланковий писар Дмитро Чуб, розімлілі від спеки, сиділи в хаті-канцелярії й по списках звіряли, хто з посполитих та зимівчан паланки ще не сплатив податку до військової скарбниці. У канцелярію, нагнувши голову, аби не набити ґулю об низький одвірок, зайшов підосавул Вихрест, по-змовницькому зиркнув на осавула, а той до писаря:

– Гаразд, Митре. Зі списком ми впоралися, а тепер іди та обходь боржників, хай не відмагаються, а сплачують, як і положено.

Писар зітхнувши – спека ж яка! – вийшов.

– Що там? – Савка до Вихреста. – Як наше діло?

– Тягніть вівцю, пане осавуле, – Вихрест блиснув зубами й перейшов на змовницький шепіт. – І миша не писнула. Мішок на голову і…

– Що – «і»? – насторожився Савка.

– У Кальміус, – ошкірився підосавул. – А то б куди ще? Не під вінець же!

– У мішку… в Кальміус? – усе ще не міг второпати Савка.

– Атож, – шкірив зуби Вихрест і його маленьке, чорне й неголене личко так і випромінювало задоволення. – Та ви не турбуйтеся, пане осавуло, мої люде надійні. Словом не прохопляться.

– Які… люде?

– А ті, з полонених. Волохи…

Осавул пригадав, що в слободі й справді живе двоє полонених волохів, котрі вже давно призвичаїлись, і всі їх мали за своїх.

– їм будь-кого втопити – що раз плюнути! – хвальковито сказав Вихрест. – Мої надійні люде.

– Ти хотів сказати: звірі?

– Не второпаю вас, пане осавуло.

Савка схопив Вихреста за груди й труснув його.

– То ти, сучий сину, Тараса в мішку втопив?

– Як ви й веліли, пане осавуле! – злякано витріщився Вихрест. – Хіба ж не такечки? Ви ж казали: мішок йому на голову – гоп! – і…

– Що – «і»? – розлютився Пишногубий. – Хіба я велів аби його в Кальміус?.. Велів накинути мішок, віддухопелити його гарненько для остраху і відпустити. І він би тоді сам утік з паланки.

– А я втямив, що в мішку та в Кальміус, – стенув плечима Вихрест. – Як мішок на голову, то куди ж іще, як не в річку, в чорторий?

– Затям дурня Богу молитися, то й лоб розгатить! – забігав осавул по хаті. – Ех, чортів сину, що ти наробив? Козака ні за понюх тютюну згубив! Та якого хлопця! Віднадили б його від Оксани і було б з нього. Хай чимчикує в іншу паланку і живе там. Парубок він сміливий, ще б знадобився Січі. А ти його, дурило, у Кальміус! У чорторий!.. Та налякати треба було, духопелків надавати і досить. Через тебе, волоський вилупку, гріх на душу взяв. Та я ж тілько татарву та ляшків рубав, а не своїх. Та ми ж, чортів вилупку, не звірі які, а люди, – сунув кулак Вихресту під вуса. – Ну я ж т-тобі!..

І вибігши у двір, крикнув до козаків:

– Коня, бісові діти, та хутчій!..

Вихопився в сідло й вилетівши з фортеці, помчав до берега, до того місця, де в Кальміус спускався яр. Вихрест ледве встигав за ним, з кислим видом гуцикаючи в сідлі. Ну, не розібрався він. Замість того, аби надавати стусанів, утопив парубка. Хоча… Чи й не втрата яка. Кальміус надійніше за стусани. З Кальміусу він уже не вирине і вже точно залишить у спокої пані осавулівну, на яку ще раніше Тараса поклав око він. А духопелки… То таке, можуть подіяти, а можуть і ні. А голодранців на Січі завжди вистачало й вистачатиме. їх де не сій, вони й там родять. На одного більше злидня, на одного менше лотра, як поляки кажуть, чи й варто гніватись і полудник собі псувати? Та ще в таку спекотняву. А збіглі на Січ щодня прибувають – вистачить цього добра по зав'язку!..

Примчали до яру, спинили коней. Було тихо й безлюдно. В очереті цінькала якась пташка і ніби жалібно на щось скаржилась.

– Отуди його й пожбурили, – ткнув Вихрест канчуком на річку. – Там такі вирви скажені…

– Тебе у той чорторий пожбурити!

– Але зате Кальміус надійніший за будь-які духопелки!

– Цить, душогубе! – осавул вихопився конем обіч яру на кручу і далі, обминаючи яр, виїхав в липняк. Навстріч ішли бортники з дубовими кадками за плечима, повними меду, що аж хлюпався. За ними роями гуділи ображені бджоли.

Уже поминули яр, коли звідти зненацька вихопився мокрий з голови до ніг… Тарас Кожум'яка з ножем у руці.

– В-він… – прохрипів Вихрест. – Ми ж його в Кальміус кидали. І каменюку до ніг причепили… Я ж пам'ятаю! Свят, свят!.. Відьмак. Коли б людина, то неодмінно б утопився. Каменюку ж прив'язали. А відьмаки вони такі… не тонуть у воді, в огні не горять.

Щось бурмочучи, підосавул зсунувся з коня, впав на землю, потім схопився і кинувся тікати, з переляку забувши про свого коня. Тарас тінню метнувся за ним навздогін, не зронивши й слова і цим ще більше нажахав Вихреста.

Савка тремтячою рукою перехрестив лоба й огрів коня канчуком.

– А-а… – пролунав десь крик підосавула й урвався раптово.

Пишногубий гнав коня не озираючись. Одна думка шпигала мозок: Тарас – відьмак! Перевертень! Характерник і галдовник! А мо' й упир. Інакше б утопився… Та ще в мішку, з каменюкою на ногах. Характерник! Вочевидь, перевертень! Перекинчик! Химородник! Чудодійник! Заморока! Той, що з нечистою силою знається! О, Господи, кого ж тільки покохала його дочка?! Не інакше, як ману напустив на дівчину, відьмак! Чарами Оксану обплутав! Тепер втямки чому Оксана так вперлася на своєму. Бідна, вона й сама не відає, що чинить…

Осавул гнав коня до хутора й оселедець на голові в нього ворушився. Од вітру, бо з поквапу десь посіяв шапку, чуприндер піднімався на вітрі од швидкої їзди, а йому здавалося, що від відьмацьких чарів… Хоч він і був колись сміливим козаком, не раз і не двічі з воріженьками клятими ставав на герць, та ще й тепер був не ликом шитий, але то ж вороги. Такі ж люди, як і він, а тут… Відьмаків Савка боявся над усе. З нечистою силою жарти куці-куценькі. Супроти неї і шабля, й пістоль безсилі. На те воно й кодло бісівське!

Коли Савка примчав на хутір, лиця на ньому не було.

– Джуро!. – крикнув, зіскакуючи з коня. – Мерщій до мене того… Донця чи як його в дідька! Та тримай пістоль напохваті й козакам вели бути готовими до всього!

Сів під шовковицею в тіні й сполошено думав: «Якщо Тарас привів донця, який невідь де взявся… Буцімто з Кальміусу виринув… Еге, знаємо, хто з Кальміусу виринає! Вочевидь, діло нечисте. Цей донець або перевертень, або теж відьмак і галдовник, а то б чого з ним знався Кожум'яка? О, Господи, чого це до мого обійстя збирається нечисть? Не інакше, як відьомський кагал ухвалив мене зі світу білого зжити. Не може бути, щоб у мішку… з каменюкою на ногах людина не втопилася! Відьмак або характерник!!! Такого і проста куля не візьме, хіба що заговорена…»

Тим часом джура з трьома козаками привів з челядницької донця.

Був незнайомець уже в значно кращому стані і тримався бадьоро, і до Савки посміхнувся, шкребучи п'ятірнею в закудланій бороді. А очі в нього – хитрі-хитрющі! Ні, з таким треба вухо тримати на сторожі. Не зчуєшся, як і круг пальця тебе обведе!

– Ну, здоров ще раз, чоловіче, – підкручуючи вуса, нарочито безтурботно почав осавул. – Наївся, напився і виспався?

– І наївся, і кваску холодного напився, і покимарив малість. Вельми дякую, пане осавуле, за ласку!

– Я не молодиця, аби одаровувати тебе ласкою, – сердито відрізав осавул. – Кажи яко на духу: хто ти такий за їден? Від кого утікав і чого Кальміус з того боку на наш переплив?

Донець ще затятіше пошкріб п'ятірнею в бороді.

– Та вроді б донським козаком буду, а на прізвисько Омелько Пугач.

– Пугу, пугу, козак з Лугу?

– Атож. Так мій ще дід казав, тож його й прозвано було Пугачем. І батько мій звідтоді Пугач і я, значить, Пугач.

– Так ти вроді як наш?

– І ваш, бо коріння моє на Запорожжі, і не ваш, бо я з того боку Кальміусу, з донських козаків.

– І вашим, значить, і нашим? – Савка якусь мить думав, а тоді випалив, певний, що загнав донця на слизьке: – А чого це ти, донський, як кажеш, козак, майже москаль, руський чоловік, царя свого підданий, а по-нашому балакаєш? Ти з Дону чи звідки?

– З Дону. Із станиці Зимовейської.

– То чого ж це ти по-нашому гуториш? Де набрався нашої мови?

– Удома.

– Уперше чую, аби в руських та по-нашому балакали.

– Так ми всі хоч і донські козаки і на Дону козакуємо, а такі ж черкаси, як і ви.

– Хто, хто?

– Ну, малороси. Вашого брата на Дону до гибелі, чи не в кожній станиці цілі кутки їх. Дід мій Михайло теж родом був з Малоросії, а вже батько – козак донський, і я стало бисть донський. А вдома гуторимо по-малоросійському, по-вашому значить. Та й жінка моя Софія, сирота, дочка малоросійського козака Дмитра.

– Прямо тобі… запорожець.

– та втікавзДону,і б того.

– А чого це ти, донський козак, який балакає по-нашому, та втікав з Дону, із свого краю, га? Не поладив з ким чи що? – мов медом мазав осавул.

– Було… – зітхнув Омелько Пугач, – отамана свого стукнув.

– Як це ти… Отамана? Обамбурив? – звів брови осавул. – Не думаю, щоб це йому сподобалося.

– Ого, ще і як не сподобалося, тому й мусив тікати.

– І за віщо ж ти його?

– Та так… Стукнув для користі діла, а він візьми і вріж дуба!

– Еге-ге-ге!.. – насторожився Пишногубий. – То ти, виходить, птаха стріляна?

– Атож. Пугач – птах нічний і хижий до всього ж.

– А чи відомо тобі, птиця хижа, нічна, що старшина нам, козакам, самим Богом дана?

– Про мене хоч хай і чортом, аби лишень правду шанувала та козаків своїх не притискувала, старшина, дарована, як ти кажеш Богом. І щоби не оббирала їх, значить, на рибних промислах!

– Еге-ге-ге! То ти, виходить, харцизяка-розбіяка? Прибив отамана, з-під шибениці дьору дав і хочеш, аби я тебе у своєму зимівнику прихистив? Аби ти й моїх козаків до бунту проти старшин підбивав?

– Як пан осавул заслужить, вони й самі дадуть йому по мармизі.

– От що, донський служивець. За правду ти постраждав чи не за правду – не моє се діло. У мене своїх клопотів повно. Хай ваша донська старшина й розбирається. А ти, козаче…

– Взагалі я козак, хоча й маю чин хорунжого.

– Овва! Ти вже, виявляється, й хорунжий?

– Хорунжий. Що ж тут дивного?

– Це ти щойно придумав чи раніше? Якийсь гультяй-горопаха і – хорунжий? – не йняв віри Пишногубий. – Заливай та міру знай! У нас хорунжий так навіть до генеральної старшини належить. А ти… Чийсь збіглий хлоп. Хоча… Який же ти хорунжий – сотенний чи й полковий?

– Полковий.

– Бреши більше! – підморгнув Савка. – Ти такий же полковий хорунжий, як я, приміром, гетьман. Та ж чи ти хоч тямиш, що таке чин хорунжого? Це ж перший офіцерський чин у козаків московського царя. А ти хто? Кріпак? Збіглий холоп якогось руського пана? Розбійник з великої дороги. За віщо ж ти хоч відхопив такий чин?

– Та вроді як за хоробрість.

– Де? Біля молодиці? Чи на грабунку?

– У війні з турками.

– Овва! З тобою балакати, що проти вітру, даруй, сцяти. Затям, я розбійникам та вбивцям притулку не даю. Я з татарами рубався, але розбійників не переховував. – До козаків: – Ану скрутіть руки збіглому харцизяці!

– Спершу нагодував, а тепер руки скручуєш? – наче аж дивувався донець, як йому в'язали руки. – М'яко стелив та…

– Поспиш і на твердому, бо не панського роду, – відмахнувся осавул. – Віддам я тебе донському уряду і хай він розбирається, що й до чого. Чи на шибеницю тебе чіпляти, чи на коня садовити. – До козаків: – Запріть його в коморі! Та пильніше під арештом пильнуйте!

– Овва! Обрадував, – насмішкувато вигукнув Омелько. – Відправляйте мене під арешт – чи мені звикати? Де я вже не сидів, посиджу ще й у вас. Я, абись ви знали, все життя своє або козакував-воював, або сидів у холодній, у темній, у буцегарнях, арештантських, гауптвахтах, у каталажках, людоморках, острогах, сибірах, у тюрмах-тюрягах, у фурдизі-хурдизі, в ямах… Садовіть ще й ви у свою кутузку. Я звідусіль утікав, посиджу ще й у вашій цюпі та дасть Бог і втечу, бо як же інакше, га?

– Чули, чули? – загаласував Савка. – Пильніше чатуйте, бо й заправду драла дасть.

– Утечу, пане осавуле, утечу як пить дать! Трохи одпочину в тебе під замком та й візьму ноги в руки. Я довго не тримаюся одного місця. Навіть біля жінки не тримаюся, усе мене, окаянного носить і носить. Від Дону до Берліна, а оце й до вас занесло.

– А ми й не будемо тебе довго тримати, ми тебе хутчій передамо твоїм. Отим, що вже тобі й шибеницю приготували!

Донця потягли до комори, осавул хотів було йти до хати, аж у хвіртку несамовито затарабанили.

– Хто там і якої трясці? – крикнув Савка, мацаючи в себе пістоль за поясом.

– джура пана полковника.

– Ану відчиніть, – велів осавул челяді й небавом у двір ускочив на коні джура кальміуського полковника.

– Кепські вісті, пане осавуло. Ваш табунник Тарас Кожум'яка в липняку штрикнув ножем підосавула Вихреста.

– На смерть?

– Та, кажись, ні. Пан підосавул ще матюкається і злий яко хорт. А пан полковник відрядив козаків на пошуки розбійника. І велів, аби й ви відрядили своїх людей і щоби сьогодні Кожум'яка був пійманий і в буцегарню припроваджений.

– Передай панові полковнику, що я нагально пошлю своїх козаків на пошуки й лови Тараса, – і джура зник за частоколом.

«Еге-ге-ге, он воно на що закандзюбилося? – стривожено подумав осавул. – Ні, таки правда, що Тарас відьмак! З мішка виліз, підосавула ножем штрикнув. Коли б і мені лиха не натворив! Підосавула хай хоч і дідько хапає чи хапун який, а я з Оксаною – пропав!..»

Аж тут і дочка.

– Тату, кажуть ви звеліли донця зв'язати й заперти в коморі. Правда се?

Савка дратуючись, вус смиконув.

– І ти туди ж?.. Яке тобі діло? Чи й у донця вже той… закохалася?

– Та-ату??! – закричала дочка. – Не губіть себе, бо я краще про вас думаю! Донець довірився мені, я привела його додому, обіцяла, що ніхто його й пальцем не зачепить… Ой, тату, та ж чи ми татари які, що в гості запрошуємо, а тоді руки виламуємо?

– А ти не вчи батька, бо я й сам з вусами! – крикнув осавул. – Постривай, доберусь до того відьмака, що тебе задурив і морочить! А про донця й не згадуй! Він на старшину руку підняв і мусить бути покараним!

– Ей, де баба Пріська? – крикнув Савка біля челядської куховарні. – Розшукайте в один мент!

По хвилі в куховарню зачовгла маленька, згорблена бабуся з личком, як старий, жовтий огірок, перепечений на сонці, і запитала, сідаючи на лаву:

– То це ти мене, Савко, кликав?

– Не Савка, а пан-господар, – сердито поправив її осавул. – Коли вже ви навчитеся шанувати свого годувальника?

Баба Пріська не дочула.

– І що ти там, Савко, белькотиш, як той гиндик? – спитала, приставляючи долоню до вуха. – Кричи дужче, бо я на вуха слабую. Ще як на Явдошки оглухла в гентім році, так і дотеперички глуха.

– Я хотів би у вас, бабо Прісько, поспитати про одну… е-е… штуку. Ви ось багато на світі жили, – тут осавул озирнувся і вгледів куховарок, котрі обліпили поріг. – Ей, ей, а ви якої трясці повитріщалися? Клопотів у вас своїх немає? Робити вам нічого, дак я вам зараз роботу знайду!

Куховарки розійшлися, осавул знову закричав:

– Бабо Прісько, я хотів би розпитати…

– Та не кричи, яко оглашенний, – замахала стара руками. – Я ще трошки чую, то й зовсім оглухну від твого кричи.

«Тьху! – спересердя сплюнув Савка. – Бенеря бери цю бабку! То вона зовсім глуха, то не дуже кричи…»

Почав тихіше і здалеку.

– От ви, бабо, багато на світі жили, чи не доводилось вам часом з русалками здибуватись?

– З ким, ким? Та дужче кричи, бо я глуха.

– Тьху! – і осавул гаркнув щосили: – 3 русалками, кажу, не зустрічалися, бабо?

– Зустрічалася, аякже, – закивала стара маленькою головою. – Тільки ти не кричи так, бо я й зовсім оглухну. Тихіше трошки галасуй. А з русалками стрічалася… Ще дівчиною. Повилазять русалки, бувало, із ставка, коси порозпускають і ловлять дівчат. А котру спопадуть, ту й до смерті залоскочуть і під греблю її, сердешну, затягнуть. Русалок, Савко, найпаче треба боятися в Зелену неділю. Бо вони тоді з води виходять і бігають полями та в житах качаються. У Русальну неділю. Тоді й близько дівчатам не можна підходити до русалок, абись не залоскотали. А коли по воду йдеш, то за пазуху полину поклади, полин усяку нечисть відлякує. От перестріне тебе русалка й запитає: «Полин чи петрушка?» Ти й кажи хутчіше: «Полин, а ти, русалко, – згинь!..» Русалка затіпається й тікає геть… А не дай Боже, що петрушка скажеш, то русалка тебе схопить: «Моя ти душка!..»

«Еге-ге-ге, – сполошено подумав Савка, – он воно що виходить? Тре' Оксану на всяк випадок застерегти, аби полин за пазухою носила».

– А про вовкулаків що-небудь чули, бабо?

– А чого ж не чула? Ще і як чула. Вовкулаки вночі бігають, у вовків перекинувшись. – І застерегла: – Гляди, з ними не здибуйся, бо вони дуже злі. З відьмами любляться.

– Хто?

– Та вовкулаки, за яких ти питаєш. Од відьом та вовкулаків, як вони злюбляться і народжуються упирі, злі люди. Живуть вони, мовби яко люди, а коли помруть, то не так, як ми з тобою, Савко, помремо.

– Я помирати не збираюся!

– Що кажеш? – витріщилася стара.

– Кажу, не збираюся помирати! – крикнув Савка.

– Та не кричи, – замахала стара маленькими, висохлими ручками. – Не хочеш помирати – живи. А упирі коли помруть, то їх тре' прибити осиковим кіллям, бо як не приб'ють у ямі, то вони з могил вилазять і кров у хрещених та молитовних ссуть, аж цмулять.

– А відьми?

– Що – відьми? – не второпала стара.

– Кажу, відьми кого ссуть?

– Кого треба, того й ссуть. Вони на все здатні. От коли зустрінеш яку нечисть – дивись чи є в неї хвіст. Бо хвіст – перша ознака відьми, чарівниці злої, басаврючки лихої. Як з хвостом – то вроджена відьма, так і знай. А без хвоста – навчена. Тільки ти з ними будь обережним, бо вони тебе ураз обмагорять. То клубком покотяться, то в кішку перекинуться, то ще в якусь тварюку. А про відьмака й казати нема чого. З ним людина й зовсім не владна.

– А коли, приміром, вовкулаку запхати у мішок та ще каміння прив'язати і в Кальміус вкинути – утопиться він чи не втопиться?

– Де вже там! – махнула баба рукою. – Дідька лисого втопиться. Хоч і цілу хуру каміння прив'яжи йому, все 'дно вирне і знову капоститиме добрим людям.

– А в молодого хлопця відьмак може перекинутися? – доскіпувався осавул і на всяк випадок старанно хрестився.

– А чого ж… І в молодого, і в старого. Йому все їдно.

«Еге-ге-ге, – сполошено засовався Пишногубий на лавці. – Он воно що виходить? Правду баба каже, відьмака не втопиш. Таки точно, то відьмак в образі та подобії Тараса до Оксани причепився».

– Бабо, а чи можна відьмака віднадити?

– Чого не можна, як можна. – Стара подумала-подумала і не зовсім упевнено відповіла: – Кажись, плакун-травою люди всяку нечисть віднаджують. А збирати її тре' на ранковій росі в Іванів день. Тіко корінь без ножа викопуй, бо не подіє.

– Іванів день уже минув, де тепер того плакуна нарвеш? – роздумливо мовив осавул і крикнув: – А ще яка трава є?

– Од нечисті?

– Та вже ж не од добрих людей!

– То ти б так і казав. Коли хочеш з відьмами воювати, нечуй-вітру дістань. Росте він зимою по берегах річок та ставків.

– Що ви мелете, бабо? Зимою трава росте?

– Що чуєш. Росте зимою, бо ж не проста трава, а чарівна. А рвуть її на Різдво, якраз опівночі. Але її зрячі не можуть знайти, а просять сліпців, ті напомацки й збирають нечуй-вітер.

«От лихо, – скривився осавул. – Іванів день минув, а до Різдва ще далеко», – а вголос крикнув:

– Що там ще є?

– Тирлич добре відьом віднаджує, – оповідала баба. – Але збирати його треба лише в Києві, перед Івановим днем на Лисій горі. Там, де відьомське тирло. А коли тирлича не хочеш, то можна відьмака віднадити свяченою вербою…

«Нарешті! – зітхнув осавул, зводячись, – з цього б і починала. А то буду я тобі в Київ їхати та на Лису чи яку там гору дертися! Чортова баба, поки випитаєш у неї, дак і горло зірвеш!..»

Того ж таки дня за порадою баби Пріськи осавул повтикав гілочки свяченої верби у стріху господської хати, потім у стріху комори, у частокіл та в навершшя хвіртки.

«Чорта лисого тепер перелізете, – мовив на адресу нечистої сили. – На свяченій вербі і ноги, і роги свої поламаєте! – І шепотів, як його навчала стара відьмознавка. – Одв'яжись, одчепись, сатано, одчепись од мого двору й од моєї дочки Оксани! Тьху, тьху, тьху! На твою погибель, на моє здоров'я, а тобі на безголов'я!..»

– У-у-у-у!!. У-у-у-у!!. – раптом почулося з боку Кальміусу.

– Ага-га-га!!! – стрепенувся осавул, і радісна посмішка так і спалахнула нарешті на його доти похмурому й переляканому лиці. – Виєш, голубчику, вий!.. А що? Вкусив?.. Дулю з маком вхопив? Облизня спіймав? Так тобі й треба, вилупку! Почекай, почекай, ти ще в мене і вовком витимеш, і собакою скиглитимеш! Тепер скільки не біснуйся в очереті, а свячена верба тебе й близько до частоколу не підпустить!

Повеселілий осавул поклав і собі за пазуху гілочки свяченої верби, велів челяді сидіти й не рипатися з двору, а сам подався з козаками до слободи, аби разом з паном полковником шукати збіглого Тараса Кожум'яку. І лише тоді ключниця Соломія обережно визирнула з куховарні й угледівши, що господар поїхав, полегшено зітхнула й старанно перехрестилася.

– Слава Богу, зійшло з рук, не дізнався. А то б надавав мені і стусанів, і канчуків!..

Річ у тім, що Соломія з поспіху все переплутала й замість свяченої верби подала Савці звичайнісіньку лозу, котру нарізали ще по весні для віників, а коли розібралася (свячена верба була застромлена за сволок), то не відважилася зізнатися. Ще чого доброго за таку похибку Савка і з двору її витурлить у тришия! Але слава Богу, все скінчилося благополучно і Савка, повтикавши всюди гілочки звичайнісінької лози (ще й поклав її собі в пазуху), поїхав у слободу, а Соломія подалася поратися по господарству і щось веселе та безжурне наспівувала – не інакше, як про любов…

Уже випала роса – холоднюча, рясна, як повінь. У траві чавкотіло й хлюпотіло. Це вказувало, що день буде напрочуд гожим.

Комарі, що звечора вилися клубками, повідволожувалися, і їхнє безугавне дзижчання нарешті урвалося. Як місяць угорі зблід і почав з небесної височіні спускатися за Кальміус, за його верби, що стіною бовваніли по той бік, у слободі заспівали півні. Здається, треті.

Тарас постояв, прислухаючись, – будимири, відспівавши своє, вгомонилися, і тиша знову облягла нічний світ. Навіть очерет у березі нашушукавшись, нарешті затих – певно вітер перед світанком вклався й собі відпочити.

Де-де іноді тюрлюкали коники, але й вони до росяної повені повмовкали – Божий світ заснув-заковиз на якусь часинку.

Треба було квапитись – ранок не за горами – на сході вже почало ледь-ледь світліти.

Тарас підійшов до частоколу з боку річки, де був потаємний лаз, відсунув обапол і боком протиснувся в осавулову фортецю. Прислухався. Ніби тихо. Вирачкував з бузку і звівся на ноги. Знову прислухався, сюди й туди сторожком поводячи вухом. Нечутно ступаючи, крався попід стайнею, перебіг до дровітні, а звідти поза льодовнею обігнув куховарню й опинився біля комори. Трохи постояв, сторожко прислухаючись. Подвір'я спить, певно задрімав і вартівник. Тарас намацав на дверях замок, похитав його – де там! Тоді майнув до воловні, там біля возів лежали ярма, шаснув руками й намацав заніз. Мигцем до комори, ще раз озирнувся, прислухаючись. Пора. Передранковий сон у всіх міцний. У вартівника теж. Устромив заніз у пробоєць і з усієї сили наліг – раз, вдруге. Пробоєць і не думав зрушувати, а заніз не витримав, почав гнутися… Тоді повернув його другим боком і знову, що було сили наліг… Пробоєць нарешті скрипнув, зрушився й повільно пішов з одвірка. Ось уже й замок з пробойцем у руках, відіклав його вбік, обережно, аби не зарипіли двері, прочинив їх і шмигнув у комору.

Темінь, хоч в око стрель.

– Ей, – шепотом озвався парубок, – є тут хто живий? Це я, Тарас… Хочу звільнити вас, дядьку Омельку.

– Тута я, відпочиваю в пана осавула, – почувся бадьорий голос з кутка, з глухої пітьми. – Проходь, ить гостем будеш.

– О, то вас, дядьку Омельку, як немовля спеленали…

– Лежу, як у братніх обіймах.

Тарас поперерізував ножем вірьовки, донець якусь мить розтирав затерплі руки – у пітьмі біліла його сорочка.

– Спасибі, козаче, за волю, відчував я, що ти прийдеш на допомогу. Виходить, ти мене вже двічі порятував, а я тобі ще й не віддячив.

– Потім будемо в ціні сходитись, – заквапився Тарас. – Пора нам звідсіля, з гостинних хоромів пана осавула вибиратися, бо ранок уже ось-ось. По той бік Кальміусу починає схід рожевіти. Доки не задніло, мусимо подалі від слободи відійти. Гайда, дядьку. Іти зможете?

– Як треба – то й побіжу. Не звикати, половина життя мого минула в бігах. Усе бігаю, бігаю, ніяк ить не набігаюсь!

– Сюди, тут лаз…

Нечутно поминувши куховарню і льодовню, тільки-но порівнялися зі стайнею, як наче з-під землі перед ними виросла людина з рушницею в руках. Зіткнулися так близько, що тікати вже не було куди. Тарас, не давши опам'ятатися вартівнику, який саме зібрався розстібувати собі ширінку, тож був зайнятий сим важливим ділом і не загледів нападу, вхопився за його рушницю, рвонув до себе й одночасно вдарив заспаного вартівника ногою в пах. А зверху, по голові його садонув своїм кулачищем ще й донець. Вартівник і не охнувши, впав.

– До ранку очумається, а ми – берімо ноги в руки, – Тарас прихопив рушницю, кинувся за стайню, донець за ним.

Але вартівник на диво швидко отямився і закричав-загаласував:

– Ряту-уйте-е!!! Пукавку відібрали!!! Стріляй хто може-е…

Десь збоку бабахнуло і так лунко, що аж виляски понад Кальміусом шугнули. Шукати лаз у бузку вже не було часу. Це зрозумів і донець. Він став під частоколом, уперся в нього руками.

– Хутчій на спину, а потім зверху мені пособиш!

Стрибнувши йому на плечі кішкою, Тарас виліз на частокіл і подав донцю рушницю, той ухопився за цівку. Тарас потягнув його, але сам ледь було не звалився з гребеня частоколу. Омелько впав. А на хуторі вже стояв ґвалт, чулася тупотнява ніг, якесь гупання. Тоді Омелько, розігнавшись, стрибнув і вхопився руками за край частоколу, Тарас підхопив його, тягнув щосили, але ноги донця лише сковзалися.

– Сюди-и!.. – почулося десь поруч. – Тут вони, харцизяки!!.

Гахнув постріл. Від яскравого спалаху Тарас на мить осліп. Куля, вдарившись в обапіл, засипала його трісками. Оглушений і засліплений, Тарас звалився по той бік частоколу, Омелько Пугач стрибнув за ним, упав, покотився, але схопився і зашкутильгав. Тарас біг не кидаючи рушниці. Десь уже іржали коні, чувся тупіт копит.

Утікачі пробігли вербняком понад річкою.

Чавкало і хлюпало в траві, кущі порскали на них водою.

– За мною, дядьку Омельку! Не відставайте. Тут є одна місцина. Коли встигнемо – урятовані.

Ускочили в зарослі рогозу, під ногами забулькала вода. Чавкала болотяна жижа, осока різала руки, але втікачі ні на що не звертали уваги. Далі вже брели, розсовуючи болотяні зарослі, плутаючись у плетиві коріння. Усе вище й вище піднімалася вода. Ось вона вже сягнула пліч, шиї…

– Далі – плавом… – шепнув Тарас.

Пливли в якійсь гущавині звивистою протокою між двома стінами очерету. Донець уже й з ліку збився, а Тарас усе повертав і повертав, то в одну бічну протоку, то в іншу, доки не дісталися мілини.

– На цьому острові крім діда Видри рідко хто буває, – сказав Тарас, як уже вибралися на сухе. – Отут і пересидимо у сховку, а там видно буде. Ходімо до діда Видри, він десь тутечки в курені живе.

Трохи пройшли островом і побачили згасаючий жар багаття, а біля нього темнів курінь. Червоне світло од жару падало на босі ноги, що стирчали з куреня.

– Агов, діду?!. Зустрічайте гостей непрошених!

– Що? Га? – почулося в темені куреня й по хвилі звідти вирачкував дід Видра. – Яка це трясця товчеться ночами?

Утікачі пробігли вербняком понад річкою.

– Це я, Тарас, і товариш зі мною – Омелько Пугач із потойбіччя Кальміусу, з донської сторони.

– А-а, – позіхнув старий. – То це, мать, по вас пуляли на хуторі? А я передрімую і крізь сон чую: бах-бах!.. Думаю, чи не татари вже бува напали, дак не схоже… Вони самі вночі бояться… Еге, та з вас вода хлющить… То я зараз огонь розведу, посушитесь, бо перед ранком свіженько та бадьоренько на моєму острові…

– Вогонь здалеку видно, ми й так обсохнемо.

– Тоді стягуйте з себе мокру одіж, лізте в курінь та заривайтеся в сіно. А дасть Бог день, тоді й будемо метикувати, що його чинити… Ич який ви ґвалт у хуторі зчинили – до білого дня тепер не заспокоїться перепуджений Савка Пишногубий…

…Савка не вгледів, де й кішка взялася. Нявкнула і давай, боком тертися об його ноги. Треться і треться, та все мур-р, мур-р… Осавул нахилився, погладив її долонею по вигнутій дугою спині, а кішка раптом – стриб йому на плече і такою важенною видалась, що він аж зігнувся та крекнув.

«Еге-ге-ге, – подумав сполошено й закляк. – Дак це на мене відьма стрибнула… Басаврючка лиха, чарівниця зла… Кабиць! І що було на ніч під подушки свяченої верби покласти!..»

Закляк осавул, стерп… А чорна кішка всілася в нього на плечах, очі в неї жовтющі, аж мороз по спині від тих очей пішов… Савка хоче відвести погляд, але несила. Чорна кішка зуби скалить і раптом людською мовою озвалася:

– Добігався, осавуле? Ось тепер я вже на тобі покатаюся, – і так шипить, що в Савки й мороз-морозяка по спині пішов, аж до зашпорів у руки. А тоді як крикне: – Гей, лети сюди дим, стань, Савко, гнідим!

Звідкілясь повалив дим, чорний, їдучий, осавул сапнув, закашлявся, а чорна твар йому – р-раз! Вудила в зуби. Не встиг він і охнути, як вмить на гнідого коня перетворився. Скочила відьма в сідло, повіддя натягнула, та як зарегоче… І бачить Савка, що то не відьма в сідлі сидить, а Соломія…

Матір Божа! Святі угодники!

– Ха-ха-а!!!– регоче розпатлана Соломія. – Гей, коню-осавуле, тари-бари, понеси мене за хмари! За ліси і за моря, де живе матінка моя! Ха-ха-ха-а!!!

І чує Савка, що земля під його ногами-копитами кудись зникає і світ вже пливе під ним, пливе…

– Ряту-уйте-е!!! – щодуху закричав осавул і проснувся.

Схопився.

Сів.

Тяжко дихав.

Усе йому здавалося, що він гнідий і летить над світом білим з відьмою на спині і в роті у нього – вудила…

– Рят…

– Савко, що з тобою? Ти так жахно уві сні закричав…

Савка витріщився, нічого не тямлячи після чудернацького сну. Біля нього в одній сорочці сиділа… Соломія. Не на ньому в сідлі, а біля нього в постелі…

– Ти? – важко дихав Пишногубий. – Де ти… взялася?

Соломія засміялась, прикриваючи ковдрою оголені плечі та груди.

– Ну ти, Савко, й жартун!.. Сам на ніченьку покликав, а тепер… Де взялася… – потяглася до нього. – Тобі лихе приснилося? Йди до мене, любко-голубко моя, я тебе приголублю…

– Не підсовуйся, – осавул якусь мить перелякано на неї дивився, а тоді крикнув: – Ти… Ти відьма?

– Ха-ха-ха!.. – раптом зареготала Соломія й осавулу здалося, що очі в неї жовті-жовтющі! Як у тієї… кішки.

– Відьма! Ти їздиш на мені вночі! Ти спільниця того відьмака Тараса! Той біля Оксани, а ти біля мене… А той донець – упир… Насіли, обсіли і зі світу білого мене хочете зжити?

– Ти збожеволів, Савко.

– Не ворушись! – грізно крикнув Савка, висмикуючи пістоль з-під подушки і націлюючи його на Соломію. – Май на увазі… Куля в мене заговорена! Нечисть перед нею безсила. Зізнавайся! Ти – відьма? І їздиш на мені щоночі? Уб'ю, куля заговорена…

Соломія сиділа перед ним, з жаху розкривши рота, потім закричала, впала головою до його ніг. (Савка хутко підтягнув ноги.)

– Савко, що ти чиниш? Опам'ятайся, яка я відьма? Я твоя ключниця… Ти ще й досі не проснувся, любий мій. Протри свої баньки й придивися. Це ж я, твоя любка Соломія.

Жінка плакала в його ногах. Така поведінка вкрай спантеличила Пишногубого. Виходить, Соломія й не відьма. Бо коли на відьму пістоль наставиш із заговореною кулею, вона неодмінно на кішку перекинеться і тільки її й бачили. А Соломія плаче… Савка розгублено почухав пістолем собі спину.

– Соломіє, то ти… ти не відьма? – жалісливим голосом попрохав він. – І кішкою на мені не сиділа?

– Чи ти несповна розуму, чоловіченьку добрий?

Савка вагався якусь мить, а тоді крикнув:

– Ану… перехрестися!..

Тремтячою рукою Соломія осінила себе хрестом – раз, вдруге…

– Клянусь Богом і всіма святими, що я не та, ким ти мене називаєш.

І знову хрестилась – ще і ще…

– Досить… – знеможено сказав осавул і сунув пістоль під подушку. Жодна відьма у світі не зможе перехреститися, а коли це й зробить, то миттєво її охопить полум'я і тоді від неї лишиться хіба що попіл… Таки правда, Соломія не відьма. Ач як затято хреститься! Але ж сон. Кішка і він… Кінь… Бррр…

– Соломіє, – застогнав Пишногубий. – Ти правду мовила: або я збожеволів, або й досі сплю. Обніми мене, Соломієчко та поцілуй, як ти вмієш цілуватися – щоб аж душу з мене вийняла…

– А хай би тебе дідько обіймав! – утирала бідна жінка сльози. – Так налякав, що й досі душа в п'ятках тремтить. То пістоля під носа суне, то обіймай його та цілуй так, аби й душу з нього вийняти!.. Ти хоч би, Савко, совісти трохи мав…

Проте Соломія обхопила його за шию міцними, дужими руками, притягнула до себе і так його почала спрагло та гаряче цілувати, що Савка знову було злякався: ану й справді своїми поцілунками вийме з нього душу? Жінки вони й на таке здатні. А Соломія й поготів!.. Проте притулившись до молодиці, пружної і теплої, Савка трохи заспокоївся.

– Але ж яка воно трясця все-таки їздить на мені ночами? – бурмотів він уже сонний, як раптом в ту мить у дворі почувся крик, потім лунко бахнув постріл – один, другий…

– О Господи! – застогнала Соломія. – Що за ніч сьогодні ґвалтівна.

Савка як ужалений схопився, висмикнув з-під подушки пістоль, завмер, прислухаючись до лементу й тупотняви ніг у дворі. А тоді поспіхом натягнув шаровари.

У вікно хтось затарабанив.

– Хто? – осавул підбіг до вікна, став збоку. – Якої трясці-бенери?

– Пане осавуле, це я… джура ваш, – почулося з того боку. – Хтось звільнив з комори донця. Мабуть, Тарас. Утекли через частокіл оба.

– А-а… так-перетак! – закричав осавул. – Проґавили, проспали іродові душі! Ловіть їх, хапайте, а я зараз уберуся…

Стрілянина вже вщухла, коли Савка босий, в одних шароварах та сорочці вихопився на ґанок.

– До Кальміусу п'ятами накивали, – доповів джура. – Уже було й наздогнали їх, – джура брехав, – так вони на очах пощезали. Наче мара! Не інакше, як відьмаки якісь!

«Еге-ге-ге, – сполошено подумав осавул, – таки й справді відьмаки. Бо коли Тараса в мішку не втопили, з камінням на ногах, то тепер і подавно…»

Джурі велів:

– Скачи в слободу до пана полковника і розкажи йому все, як було. Хай висилає на поміч козаків, мо' гуртом і викишкаємо їх з очерету! Більше ніде їм, як крім очерету та болота ховатися.

А сам повернувся до хати. Навстріч вибігла переполошена Оксана. На ній лиця не було.

– Татоньку, що лучилося?..

Савці стало шкода дочки, обійняв її легенько за плечі, погладив по голові.

– Заспокойся, дочко, усе вже вгамувалося. Йди спати і нічого лихого не думай. Завтра… ба, ба, вже сьогодні приїздять свати і ти мусиш мати гарний вигляд.

– Ні, тату, я мушу знати, що стряслося сеї ночі?

– Усе тобі треба знати! Донець утік, он що! Певно, Тарас йому в цьому пособив. Обоє і втекли до річки. Та будь певна, ми їх хутко з Кальміусу викуримо!

Оксана побігла у свою спочивальню, упала на постіль, уткнулась лицем в подушку і довго лежала так, здригаючись усім тілом. Відчай і безнадія полонили дівчину. Усе було втрачене: кохання, щастя, Тарас, мрії про любе життя… Не знала, куди подітися…

На хуторі вже влягався гармидер, вщухав тупіт, вмовкали голоси.

Уже під ранок сон таки зморив хутір – хто не доспав, той тепер досипляв…

Оксана схопилася. У кутку тямно блимала лампадка. Дівчина сіла на ліжку, обхопила руками коліна й задумалась. Донця звільнив Тарас. Це так. Тепер вони удвох переховуються в очереті, годуючи комарів та ловлячи дрижаків… А може, й на острові в діда Видри. А напевне ж у діда Видри… А що коли їх там вранці схоплять?

– Боже, їх треба порятувати, – схопилася дівчина. – Доки ще не пізно… Без Тараса мені не життя.

Квапно зодяглася, вибігла у світлицю. Навстріч їй з лави піднявся козак.

– Куди? – загородив рушницею дорогу. – Пан осавул велів до ранку нікого не випускати з господи. – Позіхнув, додавши. – Іди собі, дівчино, спати, бо вже світає…

– Та що ж це таке? Уже з рідної хати не випускають!

– Моє діло маленьке, – знову позіхнув козак. – А тілько пан осавул велів тебе кріпко оберігати. Донця, каже, викрали, то й Оксану з-під носа поцуплять…

Оксана метнулася назад у спочивальню, впала на постіль і затряслася від плачу… Таки й справді все вже було втрачено: кохання, щастя, Тарас, і – воля. Що ж тепер буде, що ж тепер буде… Ще й свати сьогодні прибувають з далекої Самарської паланки – о, Боже, Боже, спаси й помилуй! Краще в Кальміус головою, як за нелюба віддаватися!

Тарас проснувся раптово, як з води вирнув. Донець ще спав, хропів розкотисто і вільно – як у себе вдома. Щасливець! Усе йому ніпочім. На все в нього бадьора відповідь: ми своє ще візьмемо!.. Він, може, й візьме, а чого чекати йому, Тарасові? Доки засватають його Оксану і заберуть в далеку Самарську паланку, як на блюді піднесуть тамтешньому багатому сотникові, синові вельможного і владного полковника? То чого чекати? Часу на чекання вже немає. Сьогодні – останній день. А там – кінець світу. Для нього.

Сторожко прислухався. З очерету неслося глухе: бу-у, бу-у, бу-у… Водяний бугай у воду дме. День мав бути гарним, гожим та не для всіх щасливим. Але це вже кому як поталанить, кому яка доля випала.

З куреня видно шмат води, далі – очерет, а ще далі – берег. Високий і крутий, і розлогий дуб над самісінькою кручею. Коли восени з нього сипляться жолуді, то котяться з кручі і булькають у воду, наче діти стрибають…

На мілководді біля острова стояла на одній нозі біла, як сніг, чапля, така гарна, як наче з іншого світу, де немає зла і насильства, а всі Божі створіння радуються життю і світ собою прикрашають. Витягнувши довгу, наче виточену шию, вона до чогось прислухалася, і це Тараса трохи насторожило. У прибережному вербняку голосно кувала зозуля – можливо, чапля рахувала собі літа? Та ось зозуля вмовкла раптово, ніби вичерпавши запас літ, і чапля відразу ж полетіла, неспішно махаючи білосніжними крилами і здавалося, що там, де вона пролітала, світ ставав кращим.

Тарас натягнув на себе ще вогку сорочку та штани і виліз з куреня. Був ранній ранок, Кальміус парував, туман густо набився в очерет і клубками котився над водою… Дід Видра, згорбившись, сидів біля багаття й дерев'яною ложкою з довгою ручкою помішував у казані варево. На увесь острів пахтіла каша й Тарас відчув голод. За вчорашній день ні ріски в роті не мав.

– Проснувся, козаче? – не повертаючи голови, озвався старий. – Якраз вчасно, каша умліє, тож будемо снідати.

Тарас щулячись від ранкової свіжості, підсів ближче до вогню, з насолодою вдихнув смачну пару.

– Пишногубий не почастував? – у вуса посміхнувся дід.

– Почастував, але кулями…

– Хто на що не скупий, – мовив старий.

Був він маленький, сухенький, увесь, як чапля білий-білий. І голова, і борода, і сорочка. З весни й до перших морозів ловив в Кальміусі рибу (а її там!), від роду вдався неговірким, відлюдькуватим, тож уподобав пустельний острівець на Золотій Річці і до людей рідко потикався. Але щодо рибної ловлі, то в цім ділі він був великим мастаком. «Хапає рибу, як видра», – казали про нього в слободі, тож до старого й прилипло навіки: дід Видра!

– Уночі як? Було тихо? – спитав Тарас.

– Та вроді… А твій товариш звідки?

– З того боку, – показав Тарас на протилежний берег.

– Донець, значить, – підсумував старий і по хвилі: – Уранці, ще ти на боковеньці перебував, донським берегом п'ятеро на конях гуцикали. Біля слободи перевозу гукали.

– Чи ж бува не за ним? – спохмурнів Тарас. – Він ледве спекався погоні, хоч кулю на прощання й відхопив. То куди ж нам тепер?

– Світ широкий і, кажуть, не без добрих людей.

– Кажуть, та тілько де вони, добрі люди? Хто підкаже?

– Не журися, знайдуться й добрі люди. Як сам будеш добрим, то й до тебе по-доброму будуть ставитися. За добро добром віддячуватимуть.

– Ой, діду, не про себе думаю.

– Оксана з мислі не йде? – поспитав дід і сердито додав: – Що то за любов у чортового батька, як ви не зуміли її від лихих людей відборонити? То Бог вам випробування посилає, а ви…

– Хоч ви не мучте, діду!

– І то діло, – згодився старий. – Буди свого товариша та біля каші заходимося. А там, як сліпий казав, побачимо.

– Дядьку Омельку, – гукнув Тарас. – Вилазьте з куреня до каші.

– Де каша, там і душа наша! – донець так і вилетів з куреня свіжий, бадьорий, веселий. – Де моя найбільша ложка?

Поплескав Тараса по плечу.

– Не журись, козаче, є каша, буде й діло.

Узялися за ложки, всілися кружка біля казана і незчулися як об днище зашкрябали.

– Ну, батьку, потішив нас своєю кашею. Не забуду, – Омелько задоволено витирав вуса та бороду. – Тепер і світ веселішим став. Після такої каші можна і за діло ить братися. А ти, батьку, чого не питаєш, хто я такий, що незваним гостем на твій острів серед ночі прибився?

– А чого питати, – пахнув старий люлькою. – Тараса знаю як облупленого, лихого він із собою не приведе. А коли ти з ним, виходить і ти добрий чоловік. А за що постраждав, що з того берега до нас прибився – сам розкладуть.

– За правду, батьку, боровся та ледь ноги виніс.

– Інші за правду й голови кладуть.

– Надійде час і я покладу, – замислено мовив Омелько і, мабуть, мовив під руку лихові, бо надійде його час – так і станеться. І той час уже був не за горами – чотири роки ще лишалося Омельку побути в цьому світі, а тоді він зустріне свою люту смерть.

Над островом закружляла чайка, старий провів її пильним поглядом, сам до себе мовив:

– Далека гостя, аж із Азова, од моря. Через день-другий чекай бурі на Кальміусі… – І повернувся до перерваної розмови. – Коли за правду – борітеся, дасть Бог поборете, а голови зложите за святе діло, то й дорікати ніхто не буде.

При цих словах на березі з крутого туману виринув вершник, потім другий, третій…

– Ховайтеся, – шепнув дід. – 3 високого берега острів як на долоні.

Тарас з Омельком поповзли за курінь, принишкли там. Вершники, а їх вигулькнуло четверо, погарцювали на кручі, певно радячись між собою (один для чогось тицяв канчук на острів) і подалися до хутора Пишногубого.

– Тарасе, нам пора, – звівся донець. – Доки не прочесали острів, тре' змиватися.

– Куди? – похмуро спитав Тарас.

– Одна нам ниньки дорога – на Запоріжжя. Я маю на Січі з деким зустрітися – і з старшиною, і з козаками. А найперше з осавулом Василем Журбою – мо' чув про такого? Я з ним воював під Бендерами. Добрий чоловік і козак хоть куди! Надійніший за рідного брата. А з Січі, як усе владнаю, як задумав-замислив, повернуся на Дон.

– Але ж за вами там пеня ходить?

– Вона ходить, бенеря б її взяла, а я – бігаю. Поперед неї. Так половина мого життя й минула в дорозі. Уже без дороги й не можу. Звик. А боятися лиха козаку не слід, хай воно його боїться. Як ото кажуть: вовка боятися – в ліс не ходити. Маю ще багато справ на Дону-батюшці нашому. Та й у Росії-матушці теж. Допоки їх не звершу – не заспокоююся. А вийде задумане, усю Росію переверну, правду їй мужицьку поверну. А не вийде… Що ж, не звикати до вороння – воно наді мною всю жисть каркає. Маю завершить те, що не вдалося Івану Ісаєвичу Болотникову та Степану Тимофійовичу Разіну, отаманам нашим відважним, земля їм пухом, царство райське їхнім замученим душам.

Тарас, скинувши брови на лоба, дивився на донця широко відкритими очима – так ось він який, донець! І хто він за їден? Наче й не простий козак, хоч на вигляд з простолюдинів. Ні від кого ще не чув Тарас таких слів – аж моторошно від них стало. Про Разіна він уже чув, як і про його кінець мученицький. То, виходить, Омелько собі надумав проти влади виступити? Ой-ой!

– Хто ти такий, дядьку Омельку?

– Сьогодні я донський козак. Ну, ще – хорунжий. Правда, збіглий. А завтра… Який буду завтра – завтра й покаже. А тільки гнутися й далі терпіти гніт уже не буду. І багато таких у нас на Дону, які теж більше не будуть терпіти гніт і неправду. От разом і підемо. У похід за нашу, за мужицьку правду. Захочуть запорожці до нас приєднатися – хай приєднуються… Запорожжя згадав. Потеревенили і доста. Пора в дорогу збиратися. Геть жур з голови – на Запорожжя так на Запорожжя! Іншого путі в нас немає. Дасть Бог удасться нам задумане. І тобі, і мені. А там… там видно буде. А ти, парубче, на Запорожжі кріпко стій за своє щастя – бо як же у світі жити? Не кури ми, що гребуться в смітті. Нам небо подавай! Так і поїхали шукати своє небо, мій брате молодший!

Тарас зітхнув і нічого не сказав. А про себе вирішив: не вирушить він у далеку дорогу, не побачивши Оксани. Та й гірка думка ятрила: ну, втече на Запорожжя, а Оксану тим часом засватають. Чи й заміж оддадуть, то що йому тоді Запорожжя? Осавул Савка ще й зрадіє, як почує, що він утік з паланки. Ні, ні, Оксани він не покине, якщо й тікати, то тільки вдвох…

Благально поглянув на діда Видру.

– Та добре вже, добре, – буркнув старий. – Повезу рибу на хутір, мо' й побачу Оксану. Шепну, де ти.

На тім і порішили. Побути до вечора на острові, а тоді хто куди: хто на Запорожжя, хто й поза Запорожжям.

– Задуманому – бути! – підсумував Омелько і поліз у курінь. – Покіль будете з Оксаною рішати, я ще покимарю, – озвався з куреня. – Бо як стемніє – почнеться моя дорога, а коли вдасться поспати – хто тепера скаже.

Старий почав збиратися. Саме в цей час на березі почувся кінський тупіт. Дід махнув рукою і Тарас заповз до куреня. Напроти острова тупіт стих, чути було, як пирхали коні, брязкаючи вудилами.

– Агов, діду Видро?!. – гукнули з берега й Тарас упізнав по голосу осавула Пишногубого. – Оглух чи що, старий корч?!!

– Не глушко, – озвався старий. – Чого горлопаниш?

– Хто з тобою на острові?

– Сам та душа моя.

– Гляди, щоб часом твоя душа не відлетіла геть!

– Ось іди ти, Савко, к лихій годині! – вилаявся дід. – Причепиться і сам не знає чого.

На березі гомоніли між собою, певно радилися.

– Агов, діду?! – знов крикнув осавул. – Веслуй сюди човником!

– Я тебе в гості не кликав, то й човном за тобою не приїду, – озвався дід Видра. – А коли тобі треба, пливи сам.

– Тьху! – вилаявся осавул і потім чути, наказував своїм козакам: – Грицьку, і ти, Семене, гайда в слободу, візьміть човна і пливіть сюди, а ми тут на березі початуємо, щоб ті з очерету в степ не перебігли. Та хутчіше, іродові діти!

Двоє погупотіли кіньми до слободи, решта козаків гомоніла на березі, напроти острова.

Дід Видра сівши ближче до куреня, зашепотів до втікачів.

– Не вішайте носів, хлопці. Я, мабуть, попливу таки в слободу, менше буде підозри, що ви тута. Як я второпав, вас чи не з самого ранку по всій паланці розшукують. А я, допоки осавул берег пантрує, мо' й побачу Оксану. А ви сидіть тут і не балакайте голосно: бо далеко чути над водою. А це візьміть, на всякий випадок, – посунув до куреня дві очеретини. – Як нечиста сила кого принесе на острів, вибирайтеся з куреня і залазьте в очерет або рогіз по шию у воду і стійте. Коли що, очеретини візьмете в зуби – у них в середині перетинки пробиті, пірнайте і пересиджуйте у воді, якщо лихо буде…

Та ледве дід Видра, сівши в човен, стукнув веслами, як на березі загаласували:

– Ей, ей?! Хто там човна лаштує?

Дід Видра сплюнув.

– Та якого ви дідька до мене причепилися? Хіба я бранець який, хіба вже й у слободу пливсти не маю права?

– Пливи, старий, пливи, побачимо хто в тебе в човні.

– Та пливу вже!..

Лишившись удвох, Тарас і Омелько задумались кожен про своє і в той же час про спільне: як їм далі бути? Чи на острові день переднювати, чи десь безпечніше місце до вечора пошукати? В очереті кричав якийсь птах, хрипло, уривчасто, ніби дорікав комусь чи скаржився на свою долю-недолю. Чути було, як пирхали на березі коні та впівголоса розмовляли між собою козаки. Сонце вже піднялося вище верб, туман розходився, а з ним зникала й ранкова прохолода. Небо почало біліти – день мав бути спекотним. Де-не-де сплескувала риба, і Тарас після кожного сплескоту піднімав голову й сторожко прислухався: чи не пливуть бува козаки? З куреня їм видно було, як великий сірий птах зробивши коло над річкою, впав у воду, щось певно схопив там пазурами, бо понісся над водою як на причепі – ноги у воді, крилами ледве встигає підтримувати рівновагу. І несеться, як човен.

– Чого то він? – подивувався Омелько.

– То скопа. Схопила рибину та надто здорову. З води не здужає її витягти, а рибина сили не має затягнути полювальника під воду. От і носяться, як навіжені, хто кого. Або скопа її витягне, або вона скопу втопить…

– Брати виходить, треба по силі і по пазурах своїх, – загадково мовив Омелько. – Щоб потім не піти на дно із здобиччю.

– Воно й так.

Омелько перевернувся на спину, заклав руки за голову, зітхнув наче легко, як мовби позбувся гніту й умиротворено дивився на високе небо, що здіймалося над Кальміусом – білі хмарки позастигали в ньому, як у роздумах: куди ж їм далі пливти? До далекого звідси Дніпра на сході чи на захід до самого Дону?

Такими ж думками був занятий і Омелько, хоча твердо знав: спершу йому треба на Січ податися, а вже тоді на рідний Дон…

Мовчав і Тарас, міркуючи над своїми клопотами.

– Про Оксану задумався? – поспитав по хвилі донець і не чекаючи відповіді, гомонів як сам до себе: – Гарна вона в тебе, і лицем, і мислями, і душею – шкода таку втрачати.

– А я і не збираюся її втрачати, – не повертаючи голови озвався Тарас. – Щоб нас не чекало, а тільки вдвох маємо вирушати. А ви, дядьку Омельку, про свою думаєте? Коли ви з нею побралися, щасливі були?

– Не без того. Молодий був, а молодість завжди щаслива – яке б життя не було. А побрався я з нею рано і давно. Як прийшов мені час, записали мене, як у нас і водиться, на козацьку службу. А коли козак, то й женитися можна. Тож ставши козаком, не довго думаючи, батькові в ноги поклонився: женіть мене, тату!.. «Як приспічило, – каже батько, – то й женю. Козаком уже став, чому й не женитися, га?..»

А дівчину собі я назнав ще раніше – із сусідньої станиці. Запала вона мені в серце, марив нею. Не я буду, думав, – як не заберу її собі. І забрав… Батько мій вибір схвалив. Ми із Зимовейської станиці, вона із Есаулівської, дочка тамтешнього малоросійського козака Дмитра Недюжева. Маленький такий був козак, на вигляд – як підпарубчак. На силу не дужий був, хворів. Тож його донці й прозвали не дюжим. Ну, не дюжий, то й не дюжий… Але прізвисько те й прилипло до Дмитра і став він Недюжевим. А дочка в нього – нічого – вдатна із себе, статна. Міцна дівка. Голосиста! Як заспіває малоросійської пісні – душу з тебе вийме. Парубки й козаки за нею бігали, хоч вона і з бідного роду. Але я всіх випередив і перехопив дочку Недюжева. І стали ми із Софією…

– Жити-поживати? – Тарас зацікавлено повернувся до Омелька і, лежачи на животі в курені, підопер руками щоки, не спускаючи очей з донця – страх як любив слухати розповіді старших про життя-буття. А особливо про те, хто як женився, де хто яку назнав…

– Жити-поживати, кажеш? – Омелько, захопившись спогадами, схопився й сів. – Воно б такечки й годилося б молодим: жити-поживати та коханням коханню радуватись, але… Хіба козаку дадуть потішитись жонушкою молодою? Пожив я з Софією після свайби аж… аж цілий тиждень! Не більше не менше.

– Чого так?

– А того. Мене – гоп! – і спорядили в пруський похід. А далі… Далі, як у вашій же, вкраїнській пісні співається, – Омелько на мить задумався і впівголоса заспівав:

Іхав козак за Дунай,

Сказав: «Дівчино, прощай!

Ти, конику вороненький,

Неси та гуляй!»

– Отак і зі мною вийшло. Тільки я казав «Прощай» не дівчині, а вже дружиноньці своїй молодій і коник мене поніс не за Дунай, а в інші краї. А решта, як у пісні:

«Постій, постій, козаче,

Твоя дівчина плаче,

Як ти мене покидаєш —

Тільки подумай!»

Тарас сів біля Омелька і собі підхопив пісню:

«Білих ручок не ламай,

Ясних очок не стирай,

Мене з війни зі славою

К собі ожидай!»

І здавалося йому, що то він їде на війну і прощається з Оксаною, і Оксана білі ручки ломить, з плачем проводжаючи Тараса в далекий похід:

«Не хочу я нікого,

Тільки тебе одного,

Ти будь здоров, мій миленький,

А все пропадай!»

– Ось таке прощання і мені випало, – розказував далі Омелько, як вони відвели душі піснею. – Через тиждень, як побралися ми з Софійкою. Пішли донські козаки з царевим військом в Європу і я з ними. Тоді така зчинилася катавасія… З одного боку Австрія, Хранція, Росія наша, Іспанія і, кажись, Саксонія та Швейцарія (назви тих чужоземних держав Тарас чув чи не вперше і все дивувався: і як це простий козак Омелько Пугач їх пам'ятає? Але ж і пощастило чоловіку – півсвіту пройшов, див усіляких надивився!), а з другого – дай Бог пам'яті – Прусія, Англія, значить, і Португалія. І почали вони молотити одна одну!..[2] Руський цар і послав своє військо на ту молотьбу. Так я й побував у світі широкому, у загряницях, Європах тамтешніх погуляв. Ваші козаки з царевим військом тоді теж воювали – Київський полк, Ніжинський, Чернігівський й Чугуївський, кажись. Повоювати довелося добряче, але ж і прусаків добряче побили!.. У Берліні німецькому я був, та й інші міста брав. Як подався на війну, то додому повернувся через три роки після весілля. Правда, мене іноді з війни посилали на Дон з різними військовими дорученнями. То я, будучи на Дону, на нічку бувало й заскакував у рідну станицю до жіночки своєї молодої… Так ми прихватком за три роки й прижили сина Трохима та дочку Горпину. На нічку заскочу, а коли вдруге з'явлюся, уже дитьо в люльці. А як з війни повернувся, то Господь мені послав ще одну дочку Христину. Так і маю ниньки сина і двох дівок. Але виростали вони без мене. Бо я знову подався – не зі своєї волі, знатьця, на війну – русько-турецьку. У 1770 році під Бендерами отримав чин хорунжого – вроді як молодшим козацьким офіцером, значить, став.

– То вас, дядьку Омелько, попоносило по світах!

– Та хай йому грець – навоювався по зав'язку. А що з тих воєн маю? Рани та підірване здоров'я. Пожити досі до пуття так і не встиг, але навоювався… Коли відвели руське військо на зимові кватері, дали мені місячний відпуск. Приїхав на побивку додому в Зимовейську і зліг – простуди, хвороби, рани… Пробув я дома аж до весни наступного року. Як далі жити, думаю. Воювати набридло, та ще хтозна за кого і хтозна й за віщо. Виходило, що ніби й не за кращу долю чорного люду, не за козацьку волю, а вроді, як за царя та дворян, най би їх дідько по всьому світі згріб та до чортів у пекло відтарабанив. П'явки на шиї простого люду! Отож, став я оббивати пороги, відставки просити. Скільки там тої жисті, аби по Європі шлятися! Хоча не проти я був війни, тільки ж не за царя. А як за волю козацьку, то я готов іще та ще воювати! Не дали мені тоді відставки, за носа мене почали водити. Відчуваю, доведеться ще воювати за царя та дворян. А дзуськи! Навоювався за них, за себе тре' воювати, за свою долю та волю. Узяв я ноги в руки і гайнув на Дон і далі. Став ховатися, мене ловили, в буцегарні садовили, а я втікав. Мене зловлять та посадять, а я і втечу!.. Ніхто мене не може втримати, як би міцно не запирав. Так ось і до вас на Запоріжжя забіг. Ледь, правда, не пристрелили мене, ледь було в Кальміусі бульки не пустив, а бачиш – живий. Осавул мене ваш запер, а я бачиш – на волі. З твоєю допомогою, та все одно. Так мені на роду написано: тікати з тюрем! От Бог мені й посилає людей на допомогу. І тебе послав, аби ти мене з-під замків визволив. Бо маю ще на Січі побувати, із козаками-запорожцями погутарити про волю та кращу долю. Проситиму в них підпомоги для задуманого. Чому б нам разом за волю й не виступити, га? Козаки ж ми – хоч по той бік Кальміусу, хоч по сей. Вольні люди!

Берегом, чути було, – затупотів кінь і донець вмовк на півслові. Тарас виглянувши з куреня, прислухався. Вершник мчав від хутора.

– Пане осавуло! – невдовзі почувся голос. – У вас гості. Щойно в слободу приїхали свати від пана полковника самарського.

– О-о! Нарешті! А ти, Хвеську, за добру вість отримаєш карафу оковитої! – почувся радісний вигук Савки Пишногубого. – А вам, хлопці, такий мій наказ! Я гайну на хутір, а ви тутечки зоставайтеся, берег пильнуйте. Та глядіть мені, випустите їх – голови постинаю!

Чути було, як він помчав до хутора…

Тарас схопився, кинувся до рушниці, що стояла в курені.

– Охолонь, парубче, – Омелько перехопив у нього рушницю. – Не гарячкуй, бо що ми білого дня проти них удіємо? Тільки себе викриємо. А треба буде за рушницю братися – візьмемось. Усьому свій час. А поки що нас на острові мовби й немає. Почекаємо діда Видру, він нам якісь вісті принесе, тоді й будемо діяти. Нам аби до ночі протриматися, а вже тоді можна буде панові осавулу й ручкою помахати.

– А Оксана… Я без неї нікуди не подамся.

– А я Оксану без тебе й не залишу. Так собі міркую: тікати нам треба утрьох. Якщо Оксана не буде проти.

– Та вона, – зрадів Тарас, – за мною готова хоч і на край світу податися.

– От і добре, от і славно. – Омелько засунув рушницю під сіно в курені, приліг і собі. – Чекаймо, куди воно, значить, поверне. Та й часу до вечора ще чимало. Перш за все нам треба діда Видру діждатися, а вже тоді…

І замовк на півслові, до чогось прислухаючись та приклавши пальця до губ. Через мить десь в очереті ніби скрипнули весла… Омелько й Тарас схопилися, прислухаючись.

Хтось скрадливо плив до острова. Ось вже затріщав очерет, потрапивши під днище човна.

– Або ж дід Видра повертається, або ж… – шепнув Омелько. – На всяк випадок треба з куреня вибиратися та десь в іншому місці сховку пошукати.

Прихопивши очеретини, котрі їм лишив дід Видра, виповзли з куреня, за нього заповзли і, схопившись, побігли в дальній кінець острова, там перебрели вузьку смужку води й опинилися в кущах рогозу.

Забрели по шию, над водою були тільки їхні голови. По хвилі почулися голоси приглушені й на острові з'явилася група козаків з рушницями напохваті… Видно було, що вони заглянули до куреня.

– Нема нікого…

– Десь вони тута, – заперечив другий голос. – Он і слід у траві свіжий. Наче двоє пройшли до води.

Поникали островом, заглядаючи під кожен кущ.

– Еге-ге-гей! – почали викрикувати. – Ану вилазьте, ми знаємо, що ви тута! Вилазьте, бо вам же й гірше буде!

Двоє йшли по сліду в траві до того краю острова, де по шиї у воді стояли втікачі. Один з них сказав другому:

– Таки сюди бігли – бачиш, прим'ята трава?

– Але де вони поділися? – подивувався другий. – Човна ж у них немає.

– А коли човна катма, то десь тута. Ану, сходи до того он куща рогозу!..

Тарас з Омельком перезиркнулись і, взявши в зуби по очеретині, тихо пірнули й сіли на дні. А щоб їх бува не виштовхнула вода, трималися за підводні стебла рогозу. Дихали через очеретини, у яких дід Видра, наче передбачаючи, що вони знадобляться, заздалегідь попроштрикував перетинки.

Сидіти у воді було нелегко, вода намагалася виштовхнути їх на поверхню, повітря ледь-ледь сочилося через очеретину і його було явно замало для дихання. До всього ж у донця вислизнула з рота очеретина, він хапав її руками, але вона вже спливла на поверхню. Аби не задихнутися, Омелько мусив виринути й собі на поверхню… Виринув і стрівся віч-на-віч з поглядом козака, який щось роздивлявся у воді біля рогозу…

Загледівши закудлану бородату голову з широко розкритим ротом та виряченими очима, стояв якусь мить наче остовпілий, а тоді крикнув і кинувся тікати, галасуючи на увесь острів:

– Водяник!.. Там… там водяник випірнув! Очі вирячені, ротяка розкрита і на голові – кушир зелений…

Зчинилася паніка, козаки пострибали в човни й налягли на весла.

Хтось зопалу було вистрілив у білий світ, але на нього закричали:

– Не чіпай водяника, бо поперекидає човни і потопить нас к лихій годині!

Налягаючи на весла, козаки зникли за очеретом… Донець пірнув, штовхнув у плече Тараса, котрий тримаючись за рогіз, кріпився на дні з останніх сил і вони виринули. Тарас жадібно хапав розкритим ротом повітря. Чути було, як за очеретом, стукаючи веслами, поспішно втікали на човнах козаки.

– Чого вони? – не второпав Тарас.

Омелько, посміхаючись, розповів про свою пригоду з очеретиною та як він передчасно випірнув на поверхню.

Тарас, хоч і сумно було та гнітюче на душі, а не втримавшись, посміхнувся.

– Козаки бояться усілякої нечисті, і водяників також. Більше їх осавул і хлудиною не зажене на острів. До вечора тепер сюди ніхто не поткнеться. Швидше б дід Видра повертався та розказав, що там у слободі діється?..

Частина третя

Ясень місяць – пан господар

– Оксано-о! А ходи-но сюди, дочко моя. Щось маю тобі приємне повідати й обрадувати тебе.

Подивована Оксана – у голосі батька бриніла якась невластива йому ніжність, і це її аж насторожило, – підійшла ближче. Батька й справді сьогодні не впізнати. Сяє як новенький таляр, сивіючі вуса хвацько підкручує, що теж указувало про його піднесений настрій. На ньому празниковий блакитний каптан із жовтими позументами, новенькі чоботи, а шапка аж набакир збита і з-під неї вороним крилом спадає чорний чуб. Очі карі аж світяться, на щоках чи не рум'янець. Ні, таки правду каже ключниця Соломія, що батько в неї хоть куди ще козак!.. А Соломії як завше видніше. Та ще й на червонім чересі в нього коштовна шабля сріблом сяє – осавул її чіпляє лише в особливих випадках. Тож сьогодні певно один з таких особливих приключок.

– Лучилось щось, тату?

– Авжеж, лучилося, доню, лучилося, – блискає білими зубами (ні, таки батько в неї гарний!). – У нас сьогодні свято. Настав і твій час, дочко моя.

Оксана злякано скинула на лоба тоненькі стрілки чорнявих бровенят, в очах майнув ніби переляк – не до добра батько так радується. Ой, коли б…

– Господи, що ще лучилося, кажіть швидше, тату, не томіть душі.

– Не вік тобі дівувати, тож і настав твій час, твоя годинонька. Приїхали свати із Самарської паланки! – І вигукнув гордовито, поправляючи на поясі коштовну шаблю свою: – Од самого пана полковника, який і забаг з нами породичатися! От!

Оксана враз зів'яла, як серпом під корінь підтята квітка.

– Що хочте, тату, чиніть, а тіко живосилом не віддамся я за нелюба!.. Серцю не накажеш кохати сотника тільки тому, що він син Самарського полковника!

– То ти… ти гордуєш сином самого… самого полковника?!

– Та хай він буде хоч і сином самого гетьмана чи кошового отамана, а нелюбий він мені і все тут!

– Любов – до вінця, а жити треба до кінця! Допоки Господь життя тобі вділив! – забігав осавул і коштовна шабля чомусь потрапляла йому межи ноги і він сердито її рукою відкидав. – Не хочеш по добрій волі, дівко – з прикажу підеш, такпідеш!

– Не піду, хоч ґвалтуйте мене!

– А я кажу підеш, так підеш! А потім ще й дякуватимеш батькові. Тож і не задирай, дівко, хвоста!

– Ви мене хочете занапастити, тату? – жалібно каже дочка (а раптом жалісливість краще подіє?). – Свою єдину дочку?

– Тому, що ти в мене єдина, і хочу тобі добра! І хочу тебе надійно в житті прилаштувати. А був би в мене цілий кагал дівок, то махнув би на тебе рукою, а розумнішу твою сестричку видав би за сотника, сина полковника. Але ти в мене одна, тож і не єрепенься. Батько їй добра хоче, а вона… вона…

– Не мені ви хочете добра, тату, а собі – породичатися з полковником, щоби й самому потім за допомогою свата в полковники вибитись.

– Овва! Ти наче тая пророчиця ясновидющая баба Настя наша! Усе наперед знаєш-віщуєш, та тіко буде по-моєму, а не по-твоєму!

– Що я кажу, так воно і є.

– Тю, тю, дурепа! Розумна ти в мене, а як придивлюся, то мовби й дурна! Хіба риба не шукає де глибше, а чоловік де ліпше? То ж бо! Та якщо й хочу того, про що ти щебечеш, то що ж тут поганого, га? Якщо я, дасть Бог, і стану полковником. Га? Інші про такий чин і мріяти не можуть, а мені він сам до рук пливе. Та й син його, сотник бравий і голінний, як молодець, як парубок – вдатний із себе! Ти ще й полюбиш його, дурна дівко!

– Але ж тату, двох любити – гріх. Та й серце в мене одне, і воно віддане іншому.

– Ой, ой! Як по-писаному говориш! Хоч і жіночого роду, а яка вумна! Прямо тобі… отаманша! Тіко того, що ти маєш на мислі, ось-ось ми схопимо. Лотра того і харцизяку, який підосавула Вихреста, а він же до старшини належить, ножем штрикнув і тепер десь переховується на Кальміусі!

– Тарас того й штрикнув, що Вихрест його в мішку хотів утопити.

– О! О! Ти й про це відаєш? Хто ж тобі про таке сказав?

– Сорока на хвості принесла…

– Я тій сороці хвоста видеру! Затям: як спіймаємо Тараса, а ми його таки спопадемо, так на Січ відправимо і там його в секвестор посадять. Або й у пушкарні до гармати ланцюгом прикують. А ти… Ти й думати про нього забудь! Того відьмака чекає сувора кара. Без роду, без племені, збіглий хлоп!.. Ми його на Січі прийняли, обігріли, в найдальшій паланці заховали, аби пан його не знайшов, а він… Замість того, щоб дякувати, отаке затіяв? Та він же і не козак. Поспільство всього лише! Найманий робітник. І козаком йому стати й не світить. А після того, як з ножем на підосавула кинувся й поготів! Ото віддавайся за сотника і будеш щаслива.

– Тату, не буде в мене щастя з нелюбом!

– Знову своєї заспівала! Нашій бо пісеньці кінця не буде! Як та сорока заскрекотіла на тину: нелюб, нелюб, нелюб!.. Сьогодні нелюб, а завтра, дивись, і люб. У житті й не таке трапляється. Та й мені краще знати, де твоє щастя, дівко. Слухай мене в оба. – Спинився, мовби аж подобрів, лице лагіднішим стало: – Уже прибули в нашу слободу пани-свати од полковника Самарського. Двоє старшин. А з ними – десяток козаків для охорони. Зупинилися вони в нашого пана полковника. Відпочинуть з дороги, а завтра й до нас прибудуть. Тебе сватати. Десь так, поснідавши, і з'являться. До обіду ми із сим ділом і впораємося та й засядемо під шовковицею біля столу. Отакечки. Тож ти вже сьогодні починай чепуритися, прибиратися. Щоб на завтра була… була козир-дівка! О! Я про це вже й Соломії велів. Вона тобі допомагатиме, підкаже, що та як. То така молодиця, що всі жіночі чари знає. По собі відаю… – Осавул збагнув, що бовкнув зайве і вдав, що закашлявся. – Кхе-кхе… То їсть, на Соломію у всьому покладайся. Та раненько ляж сьогодні бай-бай. На боковеньку значить, – далі осавул заливався чи не солов'єм. – Щоби завтра, виспавшись та вилежавшись, була свіжа й бадьора, і щоби в очах твоїх радість світилася! Коли свати прибудуть до нас, то зазвичай почнуть щось там плести про куницю, по сліду якої вони йдуть чи не з самої Туреччини або ж Німеччини і що, мовляв, слід той до нас привів, то я і велю челяді погукати куницю-красну дівицю… Аби ти вийшла та піч, як і годиться колупала. А потім рушники Соломія подасть і ти будеш старостів в'язати. Тіко, як почнем тебе гукати, куницю, красну дівицю, щоби ти не вибігала прожогом, ось, мовляв, і я. А щоби трохи мовби покомизилася. Щоби тебе подовше пошукали – такий звичай. Тому тобі сховатися треба гарненько, а челядь тебе й шукатиме – уторопала?

– Авжеж, уторопала. Що ж тут невтямки. Сховаюся, тату. Ой кріпко сховаюся! Будете мене шукати!

– От і добре, от і славно! Ховайся гарненько, щоби тебе шукали трохи й шукали. Щоби аж свати занепокоїлися, а тоді ти й з'явишся. А тепер іди до Соломії та й починайте, що там треба починати в сьому непростому дійстві. А я зі свого боку займуся, аби було чим сватів пригощати та яствами і питієм їх чудувати…

А з думки не йшов табунник Тарас, який ні сіло ні впало – от вже забандюрилося хлопцеві в дурну його голову! – забаг стати ще й зятям його – десь, певно, на Кальміусі з донцем-харцизякою та лотром, переховується – і як його звідти викишкати й пов'язати та на Січ у секвестор відправити? Не міг той відьмак зі слободи вислизнути – не ящірка він, не полоз який! І на крилах не полетить. Хоча… Кажуть, відьмаки можуть туману в очі напускати і на очах щезати – коли б то так не сталося. Але треба на бекет гайнути й дозорців застерегти, аби пильнували в оба! Мало йому гостей із Самарської паланки, з Палестини обітованої, як називають той край, так має ще й збіглим хлопом займатися та горлорізом з Дону!

З такими думками, накинувши на плечі черкеску, а на голову шапку, помчав з хутора чи не на увесь день, давши перед тим челяді всі необхідні настанови.

Як і радив батько звернутися до Соломії, Оксана й звернулася, адже й без батькової ради-поради мала те дівчина на мислі. Та ще в тій скруті, в якій вона того дня опинилася.

Ні для кого вже не було секретом, що ключниця Соломія в господі пана осавула кальміуського не лише мала ключі від комори та льохів, а й сам хутір тримала у своїх руках. Спершу вона виконувала ролю мовби потаємної господині пана осавула, а згодом уже й відкрито нею стала. Не стверджена з господарем законним шлюбом, не вінчана з ним, вона тим не менше була з усіма правами законної господині хутора – у цій якості Соломію вже всі визнавали і слухалися її, як слухаються хазяйку. Удівець Савка Пишногубий (і прилипне ж ото до чоловіка прізвисько як до мазаної стіни шматок глини, сердилась Соломія, адже губи в Савки як губи!) хоч і вдавав із себе про людське око та ще рятуючи свій гонор, – незалежного, але, як те бачила зіркаста челядь, був давно вже підкаблучником. Тільки сам собі в тому не зізнавався. І хай ключниця ще не була йому вінчаною жоною (але за тим не станеться, до того все йдеться), але перебувала в становищі вищому од звичайної коханки. Та й Савка з тим не дуже таївся. Коли що треба було вирішити (крім військових, звичайно, справ), а Савка часу не мав, чи лінь йому було помакітрити, то всіх відсилав до своєї ключниці: який, мовляв, рішенець Соломія прийме, так воно й буде!.. І Соломія – руки в боки, голос – хазяйки, кому треба духопелків дати, то й духопелками пригостить, не церемонилась, кого треба язиком відбатувати чи й послати кого… подалі, усе встигала бойова молодиця! І все й вирішувала і останнє слово завжди залишалося за нею. І тут нічого не міг вдіяти навіть сам пане-господар!

На хуторі Соломія вже давно всьому давала раду і лад, ґаздувала в обійсті та в хаті пана осавула, як у своїй вотчині, домонтарствувала як на своєму, але ж і крутилася зрання й до темна, усюди встигала, сама робила, бо не ледачою вдалася й іншим не давала харків м'яти чи байдики бити, поралась, товклася, як і має товктися справжня ґаздиня й хазяйка-господарка, справувала, як належить, падкувала, сокоріла, як квочка біля курчат, усе доводила своїм старанням і працею до ладу, усе на ній трималося, усім вона заправляла, і її на все вистачало – ще й у постелі після трудів праведних тішила свого пана-господаря, щиро його, правда, покохавши, терплячи всі його вибрики на кшталт того, що вона буцімто… відьма. Надто боявся осавул відьом та різної нечисті, якій нема ліку, це був чи не єдиний його ґандж! (А втім, справжня жінка і має бути хоч трохи відьмою, бо інакше цим чоловікам не даси ради!)

Тож за вже вкоренілою звичкою – «Та йдіть до Соломії, як вона скаже, так і буде, а мені голови не морочте, мало в мене своїх клопотів!» – послав до ключниці й дочку. Оксана пішла з охотою, радше з відчаєм, бо ні до кого їй було більше йти – виросла без матері, без бабусі чи рідної сестри – ба, навіть тітки-порадниці не мала! – без старшої, взагалі, жінки поруч, яка була б їй за порадницю, про що й шкодувала все життя.

– Ой, тітонько-голубонько, рятуйте мене і спасайте!..

– Тю, тю! Від якої це трясці-пені маю тебе рятувати і спасати? – Соломія вдала, що подивована, хоч чого до неї прибігла господарева дочка, збагнула одразу. – До неї свати приїхали, радуватися дівці треба, а вона – рятуйте та спасайте!.. Та і яка з мене рятівниця й спасителька, як я буває й собі ради не дам та батькові твоєму.

– Ой, тітонько, ой, голубонько, – співала своєї Оксана. – На вас тільки й надія. Потрапила я в пастку, як пташка в сільце і як вибратися – не відаю.

– То що ж я маю робити-діяти?

– Заховайте мене од сватів так, щоби вони… щоби вони мене ніколи більше не знайшли!

– Придумай для мене щось полегше, дівко.

– Хочуть мене віддати в чужу сторонку.

– Не вік же тобі сидіти-дівувати на Кальміусі? На Самарі, кажуть, життя краще і край безпечніший.

– З нелюбом мені і рай не рай.

– Еге-ге-ге, як любить казати твій батько, а мій господар пан осавул. Он воно в чому заковика. Чула, чула, що вже прибули в слободу свати від самарського полковника.

– Не піду я за їхнього сотника, через душу свою, через серденько не переступлю і все тут! Не піду я за їхнього сотника, хоч хай і на горло мене скарають. Чого це я маю йти за нелюба, як я кохаю Тараса?

– Так-таки й не підеш? – удала, що страшенно подивована Соломія. – Через волю батька свого переступиш? Отямся, дівко!

– Бог тому свідок – переступлю!

– Еге-ге-ге… Недарма так каже твій батько. Матиму ж я з тобою клопіт. Та й чого ти єрепенишся, дівко моя хороша? Ішла б за сотника, забере він тебе на Самару – там, кажуть, і життя краще, бо татари не близько і ґрунти кращі, і пан полковник, кажуть, знатний та багатий, і син його – хоть куди козак! Та за нього будь-яка дівка з дорогою душею побіжить! Ще й дякуватиме долі.

– А я не побіжу!

– Побіжиш, як батько… пожене.

– Знаю, що пожене, тому й до вас, тітонько Соломіє, за поміччю та порадою прийшла – рятуйте мене і спасайте.

Оксана закліпала і сльози горохом потекли з її очей, дівчина опустилася перед ключницею на коліна.

– Молю і благаю вас, порятуйте мене, тітонько. Не маю я неньки рідної, більше мені ні до кого голову прихилити, за порадою звернутися, ні в кого захисту шукати… Самотня я, як билиночка у степу.

– Що ти, дочко, що ти? – злякалася Соломія. – Встань же зараз з колін, – намагалася дівчину підняти на ноги. – Хтось загледить, що господська дочка перед ключницею на колінах стоїть – пропала я.

Підняла Оксану, витерла їй рукавом сльози, цмокнула в щоку, осінила її хресним знаменням, усадовила на лаві, сама сіла поруч та й пригорнула її до себе.

– Ти мені, Оксано, як дочка рідная… Що з тобою робити, ума для цього не знайду.

– А ви мені як… як мати рідна. Ні до кого мені в цьому світі голови прихилити – батькові не до мене, одного Тараса маю, та й того в мене хочуть відібрати. А без милого мені й життя не життя.

Заревіла… А за нею й Соломія. Так вони виплакалися одна в одної на грудях, а тоді повтиралися і Соломія як ніби й не плакала, сказала спокійно й розважливо:

– Маємо клопіт наш гарненько обмізкувати та й знайти рішинець. Батька вмовляти, аби він передумав тебе за сотника віддавати, а дозволив побратися з Тарасом – марний клопіт. Тут вище себе не стрибнеш – батечко твій затятий, від свого не відступиться. Маємо діяти інакше. Давно я загледіла, до чого в тебе з Тарасом йдеться. Парубок він голінний, гарний і добрий, ось тіко що бідний. Як і я – ніхто. А панові осавулу знатних та можних подавай, бо тільки з такими забаг родичатися. Забув, що сам колись був простим козаком, без шеляга за душею! Ох-ох!.. Та що тепер минуле ворушити, давай думати, як нам діяти. Тут хочеш не хочеш, а доведеться, – озирнувшись, шепнула, – проти волі батька йти. А там… там, що буде те й буде. Мо' пан осавул ще й одумається – душа в нього добра. А тут ще й Тараса оголошено розбійником.

– З-за того Вихреста, тітонько. Він Тарасика в мішку топив. Ще й каміння до ніг йому прив'язав і з волохами його в Кальміус укинув.

– Ой, Господи, і за віщо ж людині отаке? І як він з річки вибрався? Міг же й утопитися.

– Ніж у нього був, то він, як його у воду вкинули, кіскою[3] і розпоров мішок, на ногах пута перерізав, ледь не захлебнувся, але з води вибрався. Тією кіскою він потім і Вихреста штрикнув. Тепер мусить ховатися, бо його розбійником названо. Ледь чи не убивцею, хоча розбійник той… Вихрест. І має тепер Тарас ховатися.

– У діда Видри він, на острові. І донець там. А пан осавул сам не свій носиться, щоб спіймати його, в колодки забити і риштанта з нього зробити. А тут ще й свати… Так недоречно. І маєш ти їх завтра рушниками перев'язувати.

– Не перев'яжу! Краще з кручі та в Кальміус головою.

– Ой, не спіши в Кальміус, дитино моя. Ти ж не риба, щоби у воду кидатися. Ти під сонечком Божим маєш жити, як Господь і встановив усім людям на земельці святій сущими. А допомогти тобі я допоможу. Гріх кому б то не було проти вашої любові йти. Кажеш, батько велів, аби я тебе заховала, щоби трохи тебе пошукали, як з'являться свати?

– Але щоб вони, шукаючи, мене й не знайшли, – у відчаї вигукнула Оксана. – Ось так мене заховайте, тітонько-голубонько.

– Тсс! Чого кричиш? Не буди лихо, покіль спить воно тихо. Бо про таке як дізнається пан осавул – витурлить мене з хутора втришия! Ще й правий буде.

– Ті-ітонько-голубонько…

– Та заховаю, заховаю, серце моє. Хіба ж я не тямлю нічого? Хіба ж я любов не шаную? Так заховаю тебе, дівчинко-рибчинко, що довго свати тебе чекатимуть. Тільки – цур! – не видавай мене. Коли що – усе на себе візьмеш. Ти йому донька рідна, він тобі пробачить, змінить гнів на милість. А я… чужа-чужаниця. Витурлить мене, а я не хотіла б втрачати твого батька – люб він мені. Але зважусь… Вийду на діда Видру і щось з ним придумаємо. А ти, дитино, заспокойся. До вечора ходи весела та все щось наспівуй… Начебто й рада сватам. Аби бува батько нічого не запідозрив. А вночі я тебе й заховаю. Щоб уранці тебе й не знайшли. Візьму гріх на душу – ні з чим самарські свати поїдуть од нас! Не я буду! А там, дасть Бог, і пана осавула вкоськаю. Ніде він од мене не подінеться, я йому Богом послана, а він мені. На тім і стою!

Осавул Савка Пишногубий любив швидких коней. Без них і життя свого не уявляв. А швидка їзда для нього то – лет. Та ще в степу, де й душа твоя летить разом з твоїм конем і чи не випереджає його. Та і який козак – якщо він руський не любить швидкої їзди.

Це пізніше класик з України скаже-вигукне: і який же, мовляв, руський не любить швидкої їзди.

А починалося все із козаків, бо ніхто більше за них не любив доброго коня! І в якого козака, – якщо тільки він козак! – не було доброго коника-вітрогона? Козацький кінь був родичем татарського, бо мав з ним спільний родовід – від дикого коня – тарпана, тож як і прадід був витривалим і спину не знав. А без коня козак і не козак, а так, піша-пішаниця, дядько, який бреде собі степом і якого швидко хто-небудь та й схопить. Бажаючих схопити пішого у степу – водиться-не переводиться, бо сусідів лихих, воріженьків підступних не виводиться. Особливо на дальніх околицях козацького краю. Тут воля швидко перетворюється на неволю. Чи кримські татари схоплять, чи ближні ногайці та й відправлять на невільничий ринок у Стамбул на ясир-базар, а звідти живий товар повезуть до Іспанії, Італії, до Північної Африки, Аравії до Ірану чи Туреччини – додому вже ніколи не повернешся і слід твій у світах навіки загубиться…

У другій половині XVI століття на південні простори України перекочувала від Кабарди й Азова Ногайська орда. І однієї було забагато для тих країв, а вона ще й розділилася на чотири роди – Єдичкульська зайняла лівий берег Дніпра від Кизикермена (теперішня Каховка) до гирла аКінських Вод, а згодом і вздовж її течії до верхів'я; Джамбуйлуцька кочує теж на лівобережжі Дніпра південніше від Єдичкульської, від Кизикермена до гирла Дніпра і почала захоплювати Перекопський перешийок, від чого її ще звуть Перекопською; Очаківська або Єдисанська кочує правобережжям Дніпра від гирла Кам'янки й до гирла Бугу; Буджацька (або ще Білгородська) займає територію узбережжя Чорного моря між Дніпром та Дунаєм і між Акерманом і Кілією.

А коли ці орди увійшли до складу Кримського ханства, то розпочали такі напади на Україну, що перетворилися на стихійну біду, і в Україні тоді заспівали:

Зажурилась Україна,

Що ніде прожити,

Гей, витоптала орда кіньми

Маленькії діти.

Чотирма шляхами йшла орда на Україну – Чорним, Кучманським, Молдавським або Покутським та Моравським. З останнього ординці й робили наскоки на Кальміуську паланку. Тож по всіх землях Січі стояли сторожові пости, з яких вдень і вночі дозорці оглядали степи, а лігши на землю, припавши до неї вухом, прислуховувалися: чи не стугонить вона бува, не суне орда? Один з таких сторожових бекетів стояв за версту від слободи Кальміуської паланки, звідки ген аж до далеких обріїв проглядався степ. Там і знаходився сторожовий форпост, що мав редут – замкнуте польове земляне укріплення для самооборони, житло для козаків і стайню для коней. З форпосту раз по раз розсилалися розвідувальні роз'їзди, які й вели розвідку.

А для спостереження за місцевістю будувалися бекети. Кожний форпост для передачі вогненно-димових сигналів мав так звану фігуру, що споруджувалася на узвишші, здебільшого на стародавній могилі.

До фігури на Кальміуському редуті і мчав того дня Савка, вона теж стояла на прадавній могилі, з якої далеко було видно. Сама фігура складалася з 19 просмолених бочок – спершу в коло ставилися шість бочок і зв'язувалися просмоленим канатом, на них витарабанювали друге коло з п'яти бочок, на нього – третє з чотирьох, затим – четверте з трьох і п'яте з двох бочок.

А на самому верху ставилася одна бочка без дна. У середині фігури з гори до низу в порожнину заливали смолу. Над верхньою бочкою лежав залізний прут з блоком, через нього й протягували довгий мотузок із запалювачем та грузилом. Біля фігури ще будувалася вишка, на якій почергово чатували козаки-спостерігачі. Досить було розвідувальним роз'їздам чи дозорцям на вишках виявити загін татар, негайно запалювалася ближня фігура, вогонь і дим від неї відразу ж помічали на сусідніх вишках і теж підпалювали свої фігури. Досить швидко вже палали фігури біля самої Січі та біля південних міст і сіл України і всі вже знали: ворог іде. Тоді ж грімкотливо озивалися січові гармати, звучали козацькі сурми, шикувалися козацькі загони й вирушали в той край, де було помічено ворога.

У містах і селах вдаряли в церковні дзвони, люди кидали все й бігли під захист оборонних споруд. Сторожові польові дозори козаків видивлялися ворогів з високих степових могил, звідки далеко видно в неозорих степах. Але для того, аби запорожці знали, хто вигулькнув на могилі – свій чи ординець, була домовленість – козаки на могилу вихоплювалися верхи на коні неодмінно поодинці. Якщо люди побачать на степовій могилі одинокого вершника, знали, що той свій. Татари про це не відали і часто вихоплювалися на могили гуртом, по кілька вершників і цим ще здалеку видавали себе.

Коли Савка Пишногубий примчав до фігури, на бруствері редуту дозорці саме всідалися біля казана із щойно звареною кашею – снідали. Але на вишці незмінно маячив дозорець, снідатиме він останнім, як його змінять. Він вдивлявся у виднокіл і пахкав люлькою своєю незмінною – видно було голубий димок, що вився над ним у небо…

Савка осадив коня біля земляного валу укріплення, спішився, пустив коня попастися, а сам, хльоскаючи себе канчуком по халявах, піднявся на вал.

– Здорові були, хлопці-молодці!

– Здоров був і ти, пане осавуле, – спроквола проказали дозорці.

– Бог у поміч, ївши.

– Дякуємо.

– Як ніч минула? Без пригод? Нічого підозрілого ніде не завбачали?

– Слава Богу, без пригод, а підозрілого нічого не замічали. Пробігали в далині тарпани невеликими табунцями, та орли в небі пролітають. Та марево степами блукає.

– Ну й добре.

– Мо' й ви приєднаєтесь до нас, пане осавуле, та гуртом і поснідаємо. Добру кашу щойно зварили.

– Дякую, але я тільки-но від саламахи.

Задерши голову, так, що довелося рукою притримати шапку, Савка крикнув дозорцю на вишці.

– Що там, козаче, видно? Як там наші вороги? Ще живі й здорові?

– І живі, й здорові, – відповідав з вишки дозорець.

– Нічого, поки будуть вороги, поти будемо й ми, козаки. Бо як же козаку та без ворога-воріженька, га? Пильнуйте, хлопці, в оба. Літа не минає, аби ординці не посунули на нас. А зима надійде, ріки скреснуть – валом попруть на Україну – буде нам роботи!

– Ногайці вже спробували на табун напасти, але табунники самі справилися. Тарас Кожум'яка так одного ординця навіть спеленав.

– Знаю. Привозив його в слободу та й відпустив, чортів хлопець! Надто гонору в нього багато. Усупереч моїй волі став. Наперекір їй. Ти йому одне, а він тобі – інше! То ви ось що, хлопці-молодці, не дивіться, що Тарас вроді як свій, а як загледете його, хапайте й до мене хутчій везіть.

– Що вже заслужив?

– Заслужив, – Савка спустився з валу, скочив у сідло коня. – Мо' Тарас здумає мимо вас у степ прошмигнути, аби на Січ чи ще куди податися, – не зівайте, хапайте й до мене. Нагороду отримаєте.

І погнав коня в слободу. Був певний, що Тарасу з донцем у степ, якщо вони надумають утікати на Січ, непоміченим не вдасться прошмигнути. Дозорці їх неодмінно затримають. Але він не підозрював, що Тарас з донцем вирішили втікати не степом, де їх і справді швидко б наздогнала погоня осавула, а за порадою діда Видри вибрали зовсім інший шлях, кружний, але надійніший.

А все було так.

Коли хутір облігся, й у дворі все завмерло і в покоях теж запала тиша, Оксана тихенько встала, зодяглася у своєму сховку, куди її заховала Соломія, підійшла до дверей і ледь прочинила їх. Прислухалася. Німо.

Ось задзижчала в кутку сонна муха. Стримуючи подих, дівчина навпомацки перейшла дві кімнати й опинилася в сінях. Двері, що вели у внутрішній двір, були тільки на гаку. Оксана прислухалась, серце калатало в грудях, як несамовите. Дівчині здавалося, що те калатання чує вся слобода. Пригасла руку до грудей, другою обережно зняла гак, трохи відхилила двері, висунула голову, прислухаючись.

Тихо…

Ось на стайні брязнув прив'яззю кінь. З воловні почулося мукання, і знову німа тиша у дворі. Варта десь там куняє в передньому дворі, а тут, на задвірках, – анікого.

Оксана постояла, якусь мить прислухаючись. Ляк перед невідомістю, перед ніччю все ще не минав. Але згадала, що завтра до них прибудуть свати, і ця згадка придала їй рішучості. «Ну постривайте ж, тату, – прошепотіла невідомо до кого, – я так заховаюся, що будете мене вік шукати!..» Вихопившись у внутрішній двір, метнулась мимо льодовні, забігла за стайню, постояла озираючись і нечутною тінню подалася понад частоколом. Ногами землі під собою не відчувала. Здавалося, наче пливе у повітрі – вона і не вона.

Соломія передала їй через діда Видру, де саме опівночі на березі Кальміусу з човном чекатиме її Тарас – тож назад дороги вже не було. Що буде – те й буде, а тільки вперед. До нього, до коханого.

Зрештою, Оксана забралася в кущ бузку, продерлась через нього і в частоколі намацала обапол потаємного лазу, відсунула його, боком протиснулася в лаз і, опинившись по той бік частоколу, зітхнула з полегшенням. Перехрестилася.

– З Богом, – проказала сама собі і наче з мосту у воду, кинулась у темінь ночі, притискуючи руки до грудей – так калатало серце.

Та ось вона спустилася з гори вниз, де між вербами на Кальміусі був млин – там і мав її опівночі виглядати Тарас.

З-за хмар вигулькнув молодик і ледь-ледь освітив дорогу. Оксана бігла, немов хто гнався за нею, ляк пробирав її до кісток. За кожним кущем, чорним і мовчазним, їй ввижалися страхів'я і дива. Ось вона вже внизу. Трохи стишила ходу, відхекалась. До млина рукою подати, чути, як в лотоках шумить вода та час од часу щось поскрипує. Пригадалися розповіді про водяників, котрі живуть на млинах під лотоками й ночами мелють відьомське борошно, про чортів, котрі крутять млинове колесо, а запопавши людину, топлять її біля греблі…

А що коли Тарас, не дочекавшись її, пішов геть? Тоді чорти й водяники неодмінно схоплять її і затягнуть у вирву на Кальміусі…

Моторошно заухкав сич, і дівчина аж присіла зі страху.

Схопившись, наосліп кинулась бігти і з усього розгону потрапила в чиїсь обійми.

– Ой, мамо-о…

– Тсс, це я – Тарас, – почулося знайоме і дівчина, зажмурившись, притулилася до грудей милого. – Хутчій побігли до човна і попливемо на острів до діда Видри. А там… там вирішимо, як нам бути.

Вони пливли нічним Кальміусом у хисткому човнику, а над ними вгорі, в зоряному небі плив місяченько, щойно народжений серпик, званий молодиком. Сяйвом своїм він відбивався і в кульчиках дівчини – лунницях, підвісках у вигляді півмісяця, що оберігають жінок і дівчат від злих сил. Місяць – чоловіче начало, він – парубок, а сонце його наречена.

Тож здавна колядували на Україні:

Ясен Місяць – пан господар,

Красне Сонце – жона його…

Колись Місяць був одним з головних богів на Русі і йому пращури приносили жертву – ліплений пиріг, вареник, що символізував нічне світило і захищав їх темної пори. Чи не тому Оксані було спокійніше під місяцем і вона вірила, що місячної ночі з ними нічого лихого не станеться.

Другий молодик плив біля човна у воді, й Оксана поволі заспокоювалася, адже місяць угорі і побратим його у воді таки захистять їх з Тарасом од лиха.

Вода була темна, м'яка й шовковиста на дотик – Оксана опустила руку за борт і вода сріблом переливалася в її руці. Тарас тихо гріб (уключини, щоб не скрипіли, були завбачливо обмотані ганчір'ям), прямуючи до острова діда Видри.

Тихо шелестів очерет, здіймаючись темною стіною, обіцяючи дівчині надійний прихисток. Місяць був угорі й унизу, Тарас поруч, і на душі в дівчини поволі влягалося сум'яття й тривоги останніх днів. Що буде, те й буде, аби тільки коханий був з нею. А буде тільки добре, адже старі люди кажуть: усе, що починається в ніч народження нового місяця, неодмінно завершиться щасливо. (Народжені на новомісяччя діти матимуть веселий характер, лагідну вдачу, а ті, хто народився при ущербному місяці – понурі й дратівливі.) Своє спільне життя вони розпочинають у ніч народження молодика, тож усе буде добре.

– Козацьке сонце, – кивнув Тарас на місяць, – нас хоч і не обігріє, так захистить. Козаки завжди в похід збираються вночі, на ворогів теж стараються нападати вночі – при світлі місяченька, сонця свого, тож звикай до козацького сонця, воно світитиме нам ще не раз.

– Ой, Тарасику, куди ж ми пливемо, дивлячись у темінь ночі?

– Боїшся?

– Є трохи остраху. Кинула родину, хату, батька, усе, що мені було близьке, що мене захищало й берегло, ще ніколи не була вночі поза отчою хатою – боюсь…

– Кажуть люди, що у своїй хаті й кутки допомагають, але тепер звикай. Довго нам доведеться попоблукати без своєї хати.

– Ой, не лякай мене, не звикла я бурлакувати.

– Тепер звикай, серденько. Я бурлакую і нічого. Не такий страшний чорт, як його малюють. А пливемо на острів. Поки що. А куди подамося далі – один Бог знає. Але думаю туди, де прихисток знайдемо, де нас ніхто не розлучить. А найперше – до добрих людей.

– А чи є ж вони у світі?

– Є, Оксаночко, є. Інакше б і світу не було – без добрих людей. Навіть вороги наші і ті добрі.

– Що ти говориш?

– Добрі до своїх. То й наші люди до нас теж будуть добрими – я так мислю.

Зачепив веслом маківку, що біліла на темній воді, підтягнув її до човна і хотів було зірвати.

– Не треба, не руш її, – попрохала дівчина. – їй так гарно квітнути під місяцем у рідних водах. Хай квітне. Скільки в неї того часу на цвітіння – усього нічого.

Зненацька щось вискочило з води і знову у воду – бульк! Аж виляски пішли і сонної тиші, як не було.

– Ой, не водяник? – Оксана кинулась до Тараса, притулилась до парубка. – Мені лячно…

– То – риба сплеснула, – він обняв її, пригорнув до себе і млів од дівочого тіла у своїх обіймах, тож дідові Видрі довелося їх гукати.

– Годі, молодята, милуватись, пливіть швидше, бо скільки влітку тієї ночі – з гороб'ячий скік. Та й у дорогу далеку вже треба збиратися, ось-ось на сході крайнебо запалає…

Кількома дужими гребками Тарас пригнав човен і він, зашурготівши піском, ткнувся носом у берег острова.

– Ось і перший наш причал, – сказав дівчині. – Скільки їх ще буде!

В очеретах ні-ні та й скрикував якийсь птах – протяжно і наче розпачливо, мовби благав про допомогу. Таємничо-насторожено шумів темний очерет, що стіною оточував острів.

Вечеряли щербою (юшка з риби), що її наварив дід Видра. їли із спільного дерев'яного коритця. На свіжому листі очерету лежала варена риба.

Сиділи за куренем, аби на берег у слободу не було видно вогню од багаття. Дружно працювали ложками і гомоніли стиха. Оксана розповіла, що з нею лучилося, як її заховала Соломія в кімнатці, як вона потім опівночі вибиралася з хутора..

– Свати самарські вже в слободі, – казала. – Завтра вранці приїдуть до нас на хутір…

– Це вже сьогодні, – уточнив донець.

– Будуть щось про куницю, по сліду якої вони йдуть, казати, а тоді батько велить мене знайти і привести, і підуть шукати мене, а мене немає. Ой, що тоді зчиниться на хуторі! Батько все на острові догори дном переверне!

– Авжеж, – підтримав дід Видра, – завтра пан осавул, як його доньки вдома не виявиться, пришле на острів загін козаків з наказом все перерити, а Тараса й Оксану знайти. Тож до ранку треба й вирушати вам у путь-дорогу дальнюю.

Омелько Пугач облизав ложку, поклав її біля казана на очеретяне листя, утер вуса.

– Ось що, молодята. Путь-дорога моя на Січ лежить. У вас я й так уже забарився. Маю на Січі із старшиною зустрітися, з козаками. Є в мене там побратим Василь Журба – під Бендерами разом воювали. Він і вам, молодята, допоможе, на кошового вас виведе. Тож приставайте до мене, Тарасе з Оксаною, та разом, помолившись, і вирушимо, доки темно, в дорогу, аби до сходу сонця опинитися подалі від слободи. На кошового вся надія, допоможе він вам, молодята, відстояти своє щастя. Та й козаки скривдити не дадуть. А найперше вам поможе Василь Журба, надійний товариш, козак відважний.

– Донець слушне діло радить, – озвався Видра. – Уранці нас усіх з острова викишкають. Треба на Січ вам, голуб'ята, пробиватися. Уже за північ, очерет ось-ось перед ранком затихне. А поки він шелестить, тре' й вирушати. Беріть човна, сакви з харчем я вам приготував – Бог вам у поміч!

Сакви вже перенесені в човен, Тарас сів на носу, Оксана на кормі, а донець на веслах – сам зголосився. Дід Видра, закачавши холоші, стояв у воді, коло човна, приготувавшись його зіпхнути у воду. Місяченько саме заховався за хмари. Очерет ще шушукався, тож не чутно буде хлюпання та стукіт весел.

– Пливіть, тримаючись очерету, – наостанку наказував старий. – Удень спіть, забравшись в очерет чи прибережні зарості, а ночами веслами працюйте. За два дні такечки дістанетесь Дубової балки, вона в Кальміус впадає. Тамечки ховайте човен – якось буду в тих краях, заберу його, – а самі прямуйте в степ. З правої руки у вас буде верхів'я Вовчої, з лівої – Кінських Вод. Ото між ними прошмигніть і прямуйте далі на захід сонця. Тримайтесь правої руки, аби вас часом в ногайські степи не занесло. За тиждень дістанетесь до Дніпра десь біля Томаківки. А звідти до Січі вже й рукою подати. А там… там хай помагає вам Бог та удача!

Нечутно відпливли, якийсь час ще бачили діда Видру на березі, а далі він зник у темряві, а за ним невдовзі й острів сховався за стіну очерету і понесла їх вода на низ, і темінь їх обступила, і десь моторошно кричав в прибережжі пугач.

– О! О!.. Родич озивається, – налягаючи на весла, гомонів Омелько. – Я Пугач і він пугач – от ми й родаки. А з родаком завжди спокійніше. Він мене не видасть, а я його. А з нами і ви, молодята, не пропадете, доки пугач кричить, доти ми і в безпеці.

І швидко та легко попливли в темінь, яку на далеких обріях десь там, внизу Кальміусу – чи не біля Азовського моря? – безгучно краяли блискавиці.

– Вважайте, молодята, що везу вас до щастя, – охоче гомонів весляр. – Потім ще й дякуватимете Омельку Пугачу. А ось де моє щастя – то й не відаю. А чекає мене те, що задумав.

– А що ж ви задумали, дядьку? – поцікавилась Оксана.

– Декому лихо задумав. А мо' й самому собі – хтозна, як воно повернеться, у який бік.

– А нащо ж ви задумали лихе, дядечку?

– Лиха боятися – удачі не знати. Та і який козак боїться лиха, га? Хай воно його стережеться! А недолі попереду, біди-пені, буде багато. Чує душа. Та й дід Видра застерігав.

І ще довго-довго, як вони в темряві ночі пливтимуть понад стіною очерету і вода швидко нестиме їх в пониззя, вчуватиметься їм крик-застереження діда Видри:

– Та глядіть! Та стережіться! Пильнуйте в оба, вуха не розпускайте, на сторожі їх повсякчас тримайте й ловіть ними кожен шерхіт чи згук. Хай вуха ваші будуть на маківці голови! Чуєте? Бережіться, кажу, аби до ногайців у полон-неволю не зашурготіли… Бо так і мекнете. Буде потім каяття та не буде вороття. У них краях чи добрих людей зустрінеш – це ще баба надвоє ворожила, а ногаїв, а людоловів – запросто! Нишпорять вони степами, християн для ясиру видивляються…

Пізніше Омелько Пугач з досадою казатиме, що дід Видра, добрий і турботливий, мабуть, тоді, як напучував їх своїми застереженнями, перестарався (чи в недобру годину застерігав їх) і мимовільно наврочив їм полон-неволю…

Частина четверта

Куй-ме – весільна гарба

…Це сьогодні ногайці (самоназва – ногай) – народність, яка живе переважно в Дагестані і Ставропольському краї Росії, а також у Чечні, Інгушетії, Карачаєво-Черкесії. Загальна чисельність на 1979 рік – 60 тисяч чоловік, мова – ногайська, віруючі – мусульмани-суніти. Усі вони – нащадки різних монгольських і тюркських племен, які колись входили до улусу золотоординського хана Ногая – звідси і самоназва, згодом змішалися з тюркомовними половцями та перейшли – вже за радянських часів – до осідлості, а тоді…

Ногайська орда – татарське феодальне утворення – як вважається, виникла наприкінці XIV ст. на території від Північного Прикаспія і Приаралля до Тури і Ками, від Волги до Іртиша – унаслідок розпаду Золотої Орди. Остаточно окремішня Ногайська орда сформувалася в 40-х роках XV ст. з центром у м. Сарайчику (Сарайджук) у пониззі р. Яік (Урал). У XVI ст. Ногайська орда розпалася на Велику Ногайську орду (басейн р. Емби) і Малу Ногайську орду (між Кабардою і Азовом).

У другій половині XVI ст. Мала Ногайська орда перекочувала в південноукраїнські степи. Очолювана ханом Хаджі-Девлет Гіреєм у році 1443-му татарська ватага покинула Золоту Орду і, поселившись в Криму власними юртами, створила там своє ханство. Але, як згодом скаже Дмитро Яворницький, «заразившись ще на батьківщині духом незгоди й чварів, кримські татари не змогли зберегти єдності й на півострові». 1621 року за хана Орам-Тимура кримчаки розкололися: одна частина залишилася на півострові, а друга під орудою хана Ногая утворила свою самостійну орду на просторах між Дунаєм і Кубанню.

Так у південних степах України з'явилися татари, звані ногайцями. Згодом і Ногайська орда розколеться і розпадеться аж на чотири самостійні: Джедишкульську, Джамбуйлуцьку, Єдисанську і Буджацьку. Остання була найчисленнішою. Ногайці й стали на багато десятиліть найближчими і найнебезпечнішими сусідами запорозьких козаків, а з разом і південно-східної України і завдали стільки лиха українському людові! Часто ногайські аули розташовувалися за п'ять-десять верст (а де й за дві) від запорозьких земель. Основна маса їх кочувала, менша частина проживала в аулах, що були не близько один від одного й розташовувалися вони здебільшого біля «коїв» (криниць), їх було біля сотні і нараховували по 100—200 чи й більше кибиток або димів у кожному. (Загалом же чотири їхні орди на той час нараховували до ста тисяч чоловік!) Керували ногаями спадкові мурзи чи діти князів, як їх величали, а мурзами – сераскир-султан, син чи близький родич кримського хана переважно з роду Гіреїв.

Жили ногайці бідно, чи не злиденно, займалися кіньми та худобою, трохи і де-де землеробством, а найбільше людоловством. У степи вирушали загони по тисячі верхівців у кожному, тож 8—10 тисяч їх постійно гасали степами в пошуках людей для ясиру. Раз по раз нападали на українські села, хутори й зимівники, захоплювали худобу, коней, а найбільше людей – переважно жінок та дітей і підлітків. Досить було одного вигуку: «Ногайці!!!», як села ціпеніли від жаху. Брали вони не так своєю могутністю чи хоробрістю (з козаками встрявали в сутички лише за умови своєї переваги в кілька разів), як раптовістю набігів, жорстокістю, хижацтвом і знищенням усього живого. З усіх лих вони були найжахливішим лихом-бідою і рідко хто в південних степах (якщо рухався не з великим загоном озброєних людей) не потрапляв до них у неволю.

«Невільниці були необхідні туркам для вдоволення їхньої азіатської розкоші й насолоди, – а хлопчики для служби в яничарах. Невільники мовою мусульман називалися ясиром (від арабського „есирь“ – полонений) і їх стали доставляти туркам татари.

Для татар, особливо ногайських, які вели кочове життя, мало займалися торгівлею, а ще менше промислами, не мали підкорених народів, з яких можна було брати данину, тинялися диким і безлюдним степом, і були ордою убогих і напівголодних дикунів, постачання християнськими невольниками багатих, лінивих і ласолюбних турків було головним джерелом прибутку і часом навіть життєвого достатку» (Д. Яворницький).

Довгий час вони будуть васалами Кримського ханства, потім перейдуть під протекторат Росії і в другій половині XIX ст. емігрують з українських степів до Туреччини. Що ж до Великої Ногайської орди, то в XVII ст. вона буде розгромлена калмиками і залишки її відступлять в північно-дагестанські степи. Звідтоді ногайським степом буде називатися напівпустельна рівнина в Передкавказзі, у межиріччі Тереку й Куми в межах Дагестану.

Потрапили до них і Омелько Пугач з Тарасом та Оксаною, потрапили негадано, на п'ятий день по втечі, коли вже були безпечні й певні, що проминули загрозу; потрапили негадано, напоровшись на засаду ногайського збіговиська…

…Усе відбулося зненацька і швидко. Чи не блискавично – не дати отямитись людині, а скрутити її в одну скороминущу мить – на це ногайці були мастаки і неперевершені людолови. Утікачі й збагнути нічого з торопу не встигли, як уже лежали, пов'язані міцними та еластичними пасками з не дубленої шкіри биків, що як лещатами охопили тіло. Тарас спершу отримав удар по голові, як вони йшли мимо кущів, зарослих високою травою, а вже потім земля з-під його ніг ураз зникла і він упав і в голові загули чмелі, а перед очима від удару довбні запурхали жовті та чорні метелики. Хтось хекаючи – і де ті нападники взялися? Хіба з трави повихоплювалися, трави там густі та надійні для сховку? – та смердячи потом, уже заломив йому руки… Він спробував було в тумані, що застилав йому очі, відбиватися ногами, але на поміч двом навалилися ще двоє, чиїсь цупкі пальці здавили йому горло, і хлопець на мить втратив свідомість і все було скінчено…

Коли дійшов до тями (а його для вірності ще й лежачого стукнули довбешкою, замашною палицею з потовщенням на кінці, по тім'ї, ледь не проломивши йому черепа) – то побачив, що лежить зв'язаним. Нили туго скручені руки, боліли голова, шия і спина, але думка, а що з Оксаною, як жигалом його жигнула. Засилкувався звестися, але підбіг ще один нападник, штурхнув ногою в бік і Тарас упав на спину.

– Оксано-о… – захрипів. – Ти де?..

– Я тут, Тарасе, – почувся розпачливий голос і дівчина заплакала.

Тарас повернувся, засилкувався звестися і якось нарешті сів. Земля під ним колихалася і кудись пливла… Перед очима ні-ні та й пурхали метелики – то чорні, то жовті. Чортів ногаєць, отак обамбурив по голові! І треба ж було… Скільки Кальміусом пропливли, три дні степами пробиралися, а насамкінець втратили пильність. Думали, що вже Самара ось-ось, а там і до Дніпра, до Січі близько і попали в халепу.

Оглянувся, роздивляючись. Зв'язаний донець лежав на спині, матюкався, випльовуючи з рота землю й травинки (певно його товкли в землю як зв'язували), Оксана сиділа теж із зв'язаними руками за спиною, а біля неї товпилося з десяток ординців. Вогнепальної зброї вони, як і всі татари, не мали, зброю заміняли луки, якими степовики володіли бездоганно і навіть на повному скаку коня влучали в ціль – вороги що треба. Одягнені в сорочки з бавовни, шаровари, а в кого шкіряні штани, незмінні сап'янові чоботи. У декого на плечах – хоч і літо – накинуті овечі кожухи – і як вони витримують таку спекоту-жароту?! В кожного висіла шабля при боці, сагайдаки з чималими оберемками стріл. На поясах – ножі, кресала для видобування вогню, жмут пасків із сиром'ятної шкіри для зв'язування невільників. Кожен десяток їх мав казан для варіння м'яса (охлялих коней охоче дорізали й пожирали), а ще в кожного сопілка, щоби скликати товаришів при потребі, на кожен десяток – шкіряний цебер напувати коня. У знатних і багатих – кольчуги. Кожен татарин віз на своєму коні у шкіряному мішку трохи ячменю чи просяного борошна, толокна, з якого, додавши солі, робили напій пексинет та ще трохи підсмаженого на олії і підсушеного на вогні тіста, схожого на сухарі. Дорогою вони полювали дичину, їли власних коней, якщо які з них слабіли, часом не гидували і здохлими, яким перерізали горлянку. З конини готували різні страви, здебільшого суміш крові з борошном, що варилася в казані, пласти м'яса, що їх клали під сідло, аби воно там пропотіло й пропахтіло чи й варили м'ясо у воді. Але взагалі коней вони берегли, без коня в степу ти ніхто. Коли лаштувалися на ніч, кожен під голову клав сідло, а з бурки (капуджі) ладнали щось як шатро, натягнуте на увіткнуті в землю жердини. На конях сиділи, зігнувши спини – «мов мавпа на гончакові», казали про них, бо високо підтягували до сідла стремена, щоб міцніше впиратися. Ідучи верхи, мізинцем лівої руки тримали вуздечку, рештою пальців – лук, а правою пускали стрілу – вперед чи й назад. Коні їхні звалися «бакеманами», ніколи не знали підків (хіба в багатих і знатних), низькорослі, сухопарі й на вигляд незграбні, але зазвичай відзначалися великою витривалістю та прудкістю – могли скакати без відпочинку по 80, 100 і 120 верст.

Пронесеться такий загін, блискавкою майне, сліди на траві швидко зникають, мов хвилі на воді. Промчали і – тиша, пустка. Хіба іноді над тим місцем закружляють сполохані птахи, що є першим застереженням: будь пильним, особливо біля балок, ярів та чагарників. Чи й у високих травах.

Ось на такий загін людоловів і наткнулися втікачі.

Ногаї цмокали язиками, розглядаючи полонянку. Скалили жовті зуби й ласо шкірилися… Тарасові те – ніж у серце. Усе похололо в нього в грудях. Смикнувся, аби схопитися на ноги і впав на бік від удару в дихало.

– Сиди! – велено було йому й додано іронічно, – кара-гуз! По-вашому орел…

У Тараса з тієї насмішки й голова впала на груди – орли так не потрапляють у пастку, як потрапили вони.

Чортів ординець, ще й кпинить. І тут нічого не вдієш: чия сила, того й сміх. Але хай сміється. Ще побачимо, хто сміятиметься останнім.

– Добре б'ють, але – не те, – донець нарешті виплював з рота землю і з трудом повертав у ньому пересохлим язиком. – Бо – чужі б'ють. А от свої як гамселять – так і душу з тебе виймають, до кісток дістають! – Омелько вже був у своєму звичному бадьорому настрої. – Ти не думав над цим, Тарасе, чому найкраще б'ють свої. Найдошкульніше, га?

– Мене свої не били, дядьку Омельку.

– Виходить, у тебе все ще попереду, – по-філософському підсумував донець. – А мене свої чи не найбільше лупили – куди ворогам! Та ворогів я б'ю, а мене – тіко свої. Коли останній раз свої зловили, ото відлупцювали! Кровію харкав! Думав і печінку-селезінку заодно вихаркаю з кров'ю. Що не кажи, свої бити мастаки. Так мене відрепіжили, що отямившись я довго кумекав – я це чи не я? А ці… Не тямлять бити. Сказано, вороги. Далеко їм до наших…

– Мені б, дядьку, та вашу бадьорість…

– Коли б я був інакший, то вже б мене винесли ногами вперед. Тримайся, хлопче, більше копи лиха не буде. Дасть Бог і нам колись просвіток.

А покіль – терпімо.

Не з лопуцька ж ми. А мені так і не вперше потрапляти в халепу. На війнах з німчурою й татарвою всього траплялося. Та й свої добавляли – звик. За одного битого знаєш, скільки дають?

– Двох?

– Як добре битий – то й більше. А я, бачиш, усе ще живий. Бо мене не так просто вкоськати. Покіль не звершу того, що мені Богом і долею покладено – не піду з цього світу. А ногайці – то се так… Затримка на моїм шляху.

Тарас підсунувся ближче до Оксани, яку обступили ординці і вдарив одного ногою (він уже простягав до дівчини руки) і той відлетів сторчака. Схопившись, висмикнув ніж, шкірячи зуби, кинувся на хлопця, високо занісши свого колія. Проте різко крикнув один з ординців, певно, старший, бо халат у нього був чистіший, а пояс оздобленим срібними цяцьками. Скреготнувши зубами, нападник відступився.

– Еге, це вже гірше, – озвався донець. – Бережуть нас. Певно, на продаж. Тож, думаю, матимемо час пометикувати як цих «друзів» позбутися. Чуєш, як вони – гала-бала. Так і лепечуть. Та якогось ходжу Бекболата згадують. Певно, до пана свого, до бея чи якогось там мурзяки нас відконвоюють. А як пощастить, то й самого хана лицезрітимемо.

Та ось ногаєць, котрий був у чистішому халаті, щось крикнув, скочив на коня, троє його одноплемінників схопили Оксану і посадили її позад ногайця на коня та швидко і вправно прив'язали бранку, і ординець погнав коня з Оксаною за своєю спиною. За ним помчало троє верхівців.

– Окса-ано-о!!! – закричав Тарас, але закричав безпомічно і сам збагнувши, вмовк від безсилля. Та й що тепер? У цих степах скільки не кричи, ні до кого не докричишся. Ускочили в халепу – самі й винуваті.

Тим часом ногайці дістали вірьовку, штурханами підняли бранців і прив'язали їх до сідла одного коня.

– Гайда, – ляснув у долоні один з них, верхівці скочили в сідла і заходилися періщити бранців нагаями, примушуючи їх іти за конем.

– Пішли, Тарасе, покіль запрошують, – озвався донець. – Мені не вперше за конем зв'язаним іти, а тобі не завадить і походити. Дивись у житті й знадобиться. Науки не слід цуратися.

Тарас пригадав як ще недавно сам привіз у слободу зв'язаного ногайця, коли рятував осавулів табун – от вже не думав, не гадав, що так повернеться його доля. Учора ти віз когось зв'язаним, сьогодні тебе женуть. Тоді він відпустив на волю конокрада ногайського з кривим носом, якого прозвав Ломиносом, а його вже, мабуть, ніхто не відпустить. Крім як на себе та ще на дядька Омелька, нема на кого й покластися.

Так почалася їхня дорога в неволю. Гнали увесь день, не даючи ні води, ні передиху. А досить було бранцям уповільнити хід, як вже над головами свистіли нагаї. Ногайці поспішали, часто озиралися навсібіч, з кожного узвишшя оглядали видноколи, остерігаючись, певно, зустрічі із сторожовим загоном козаків. Допікала спрага, тріскались пересохлі губи, язиком було трудно повертати в роті. День видався спекотним, задушливим – ні хмаринки, ні вітру. А ось Омелько, як наче йому й не дозоляла спека, ні-ні та й намугикував щось собі під ніс. І чим більше вибивався з сил, тим частіше щось наспівував і це йому, певно, додавало нових сил.

– Співай, хлопче, – підбадьорював Тараса. – Мене завжди в поході виручали пісні. Як не тяжко-гірко, а заспіваю і ніби тіло дужішим стає і ноги ще слухаються…

Ординці з подивом прислухалися до його пісень і схвально кивали головами: співай, мовляв, козаче, швидше до аулу дістанемось. А донець знай собі виводить:

Ох і не стелися,

Хрещатий барвінку,

Та й по крутій горі…

Гей, не втішайтесь,

Злії воріженьки,

Та пригодоньці моїй…

Тарас зненацька й собі стиха підхопив:

Бо моя пригода —

Козацькая врода,

Так, як ранняя роса:

Що вітер повіє,

Сонечко пригріє,

Роса на землю впаде —

Так моя неслава,

Людська поговірка,

Усе марно пропаде!

Та ще гірше спраги й неслави була думка про кохану… Що її чекає в неволі? Картав себе – нащо було так далеко забиратися на південь? Боялися погоні осавула, от і потрапили з вогню та в полум'я. Ногайці постійно нишпорять південним прикордонням запорозького краю, полюючи на людей, коней, нападаючи на зимівники й хутори, захоплюючи все, що можна захопити – з того й живуть. Самі ж бідолахи такі, що злиденніших за них ще треба пошукати, а бач, на чужому горі наживаються. А найбільше полюють за людьми, продають їх потім у Криму чи й везуть полон у Стамбул на невільницькі базари. Дівчат у першу чергу. Та ще вродливих… Тож власна доля його не дуже хвилювала – що буде, те й буде, а ось що чекає Оксану? При згадці про дівчину в хлопця стискувалося серце й пекло огнем. Терзав себе, що зірвав дівчину, підмовив її до втечі, ось тепер і маєш. Сам пропав і дівчину занапастив… Тепер і виходить, як у пісні:

Ой жаль, жаль,

Мені буде.

Візьмуть її люди —

Моя не буде.

Ой жаль, жаль…

А вже мою дівчиноньку

Орли водуть.

А вже мою дівчиноньку

До шлюбу ведуть.

Один веде за рученьку,

Другий – за рукав,

Третій стоїть, гірко плаче:

Любив та й не взяв!..

Джура осавула Пишногубого, рудий Петро примчав з козаками на пристань трохи завчасно: дід Видра ще веслував на плесі. Джура спішився (козаки залишалися в сідлах), сів на перекинутий на березі човен, що його збиралися смолити та й лузав собі насіння, пучками кидаючи його до рота вправно шеретував, у куточку уст росла вервечка лушпайок, доки не падала од своєї ваги, і знічев'я позирав на річку. Старий правував човником до пристані. «Пливи, пливи, кальміуський водянику, – думав джура, ритмічно кидаючи собі до рота насіння, – пан осавул з тебе душу витрясе, а все одно дізнається, де ти подів Оксану? То на острові ти хитрий, а тут ми хитріші».

Оглянувся, на пристані було порожньо, з десяток-другий човнів гойдався на прив'язі, неподалік на плаву стояв водяний млин, ще далі загорілі дітлахи хлюпотілися на мілководді, витягували оберемки куширу і вибирали з неї дрібну рибку.

«Аби той водяник не пірнув бува під млин, – раптом подумав джура і навіть за насіння на якийсь час забув. – Еге, вони, водяники, люблять ховатися під млинами…»

Та ось човен повернув до берега і невдовзі ткнувся носом в пісок. Джура для вірності почекав, доки старий зійде на берег, а потім як виріс біля нього.

– Ану, пішли, старигань, з нами! Та тільки без отих… без вибриків, – поклав руку на ефес шаблі.

– Куди? – буркнув дід, не дивлячись на джуру.

– Побачиш куди, – криво посміхнувся той і велів козакам: – Ну ж бо, хлопці, оточіть старого кіньми та проведіть до пана осавула.

– А коли не піду? – з-під кущуватих брів старий бликнув на джуру, який уже вихопився в сідло.

– Поведемо, – джура знову звично кинув до рота пучку насіння, зарешетував його міцними білими зубами, і в куточку губ його почала з'являтися й рости вервечка лушпайок. – А не підеш – поведемо! Бо ми тебе давно чекаємо. А пан осавул так уже й скучив за тобою, ги-ги…

Лушпайки сипонули йому на груди.

Видра пхукнув і почовг до фортеці, за ним трюхикали на конях козаки. Джура на всяк випадок страхав старого:

– Не здумай дорогою на кішку перекинутись, чи колесом покотитись, як відьмаки роблять, – з нами жарти куці!

– Великий, а дурний, – відмахнувся Видра. – Коли хочеш кішкою бігати – бігай! Дурному ума не вставиш, а я при чім?

– Це я – дурний? – почервонів джура. – Та я ж т-тобі!..

– Не гарячкуй, бо й справді покочуся колесом – чи й доженеш мене.

– Ну, ну, – джура з червоного зробився білим. – Не жартуй!

Коли прийшли в канцелярію паланки, Савка Пишногубий з ніг до голови оглянув Видру і запитав, як стрибнув:

– То що, водянику, будемо робити?

– А що… Ти б, Савко, мені за тараню нарешті заплатив.

– Що ти мені таранею очі замилюєш? – схопився осавул і сів. – Не будь жмикрутом, діду! За якусь там сушену рибку ладен здерти з мене останнє!

– Еге, довго ж доведеться дерти, доки з тебе останнє здереш!

– Не заговорюй зуби! Скажи краще як на духу: де ти подів Оксану, дочку мою?

– А ти мене сторожем біля неї ставив? Ставив? То чого питаєш?

– І запитаю! – підвищив голос осавул. – І тобі, кальміуський водянику, не поздоровиться! Це ти переховуєш в очереті донця Пугача. А він з Тарасом викрав мою дочку. Кажи, де поділи Оксану?

– А коли не скажу?

– А я т-тебе до військового осавула чи судді на Січ відправлю як риштанта! Тарас викрав Оксану, а ти… ти її утопив!

– Ти здурів, Савко? Чого б це я топив твою дочку? Хіба я душогубець який? Чи людожер? Зроду гріха на душу не брав і не візьму.

– Ти… ти відлюдькуватий, од людей на острові ховаєшся.

– Таким частоколом як ти, таким палісадом я від людей не відгороджувався! Острів мій з усіх боків відкритий – підпливай з якого хочеш!

– І підпливу! І тобі не поздоровиться! Сьогодні ж і прочешемо острів – ич які володіння собі назнав! Острів захопив! Що хоче, те й робить на ньому!

Савка забігав по канцелярії, махаючи руками, зрештою спинився біля Видри.

– Діду… У тебе теж були колись діти.

– Були та загули. Татари в неволю їх погнали, у ясир до турків, а я на острові опинився в самотині.

– Ну… Ти той… Не я ж винен, що ті людолови захопили твоїх дітей, а матір їхню вбили. Ти горя зазнав, мене зрозумієш. Батько ж я Оксані чи не батько?

– Та вроді…

– Вроді… Благаю, скажи, де Оксана? Я заплачу тобі. Вівцю дам. Га? А хочеш… хочеш корову! – Савка аж задихнувся від власної щедрості, у якусь мить – знаючи себе – і сам собі не повірив. – Аж цілу корову тобі дам! Молочко на старості питимеш, бо тільки на рибі й сидиш.

– Корова мені ні до чого, – глухо сказав старий. – А Оксани твоєї ніхто не викрадав – сама вона по добрій волі згодилась втікати від тебе, батька свого.

– Ну, ну!..

– Не нукай, бо не запріг! Який ти є батько, такий і є. Не моя в тім вина, що од тебе дитина втекла. А топити її – ніхто не топив. З якого дива? Кажу, утекла вона з Тарасом…

– Еге-ге-ге!.. Он воно що? І куди?

– Не закудикуй їм дороги! На Січ – куди б іще? Це я кажу тобі не як осавулові, а як батьку. Донець їх повів на Січ, казав той… правду вони там будуть шукати.

– Яку… п-правду?

– А ту… Вона ж єдина у світі білому, правда наша людськая. Кохаються молоді, то хай би й побралися. Чого ти їм на переп'ят став?

– Утекла… Он воно що? Не викрав, а сама втекла, – Савка побігав, махнув рукою. – Іди! Вірю тобі. Чіпати тебе не буду. Ось тобі дукат за твою правду.

– Правдою не торгую, а за тараню заплатив би, га?

– То візьми за тараню й одчепися од мене!

– Якби по-людському то взяв би, а так… – дід вийшов не взявши дуката. Савка й не наполягав, а хутко сунув його до капшука, що висів у нього на поясі біля кисета з люлькою й тютюном – ціліший буде.

«Еге-ге-ге… На Січ п'ятами накивали – он воно що? Таке накажуть кошовому, таке… Ні, їх тре' випередити. Доки вони кружлятимуть степами, мої гінці швидше Кошу дістануться!»

І крикнув:

– Гей, писарю? Хапай перо, каламар, папір та бігом до мене. Будемо панові військовому судді листа писати… Вони хитрі та й ми не з плохих! Ще побачимо, хто кого!..

Після втечі Оксани на хуторі в Савки Пишногубого як на похоронах стало. Не чутно більше було ні гомону, ні пісень, що їх зрання до вечора бувало виспівувала Оксана, челядь не галасувала, як раніше, а намагалася поменше потрапляти на очі господареві. Двір наче вимер. Коли-не-коли тепер сидів під шовковицею пан осавул, а здебільшого лежав у душній спочивальні, смалив люльку і нікого не хотів бачити. Здавалося, що й на службу свою махнув рукою. Соломія й по кілька разів на день зазирала до спочивальні із джбаном.

– Може б кваску випили, пане осавуле? Таке добро й пропадає. Спека, а ніхто не п'є.

– Ось іди ти к бісу зі своїм квасом! – буркне осавул, не повертаючись, і знову пускає дим до стелі (в спочивальні накурено, хоч сокиру вішай!)

– Холодненький, – жалісливо тягне Соломія, – прямо з льодовні…

Савка мовчить, пускає дим до стелі. Люлькою пахкає, аж вона іскрить як труба з димом. І чого він ушнипився в ту стелю, що там інтересне видивляється? Життя коротке, що пташиний скік, чого його себе замарно їсти, коли треба радуватися ясному дню і теплому сонечку в небі – раз бо на світі живеш… Ображено надувши вишневі губи, Соломія виходить, війнувши дорідними стегнами. Савка схоплюється й бігає з одного кутка в інший. І знову падає на неприбрану, зіжмакану постіль. Отак насміятися з нього! Отак круг пальця його обвели! Заварив Тарас кашу і зник. Та біс із тобою, зникай! Але ж і дочку прихопив… Насміявся з нього, осавула! Якийсь збіглий хлоп! Посполитий, найманий молодик, га?! Ще й Оксана підпряглася… Ех, Оксано, Оксано!.. Хіба я тобі був поганим батьком. Чи що шкодував для тебе? А ти мені під дихало! І сама щезла.

Усе ще переймався минулою прикрістю, коли не знайшовши дочки, мусив вибачатися перед самарськими сватами. Шапку перед ними знімати. Вони про куницю заспівали, а куниця й драла дала! Це ж треба? Отаке рідна дочка з рідним батьком утнула! Свати так розгнівалися, що почали кричати… Це, мовляв, насмішка над ними!.. Це гірше… гірше гарбуза! Репетували, що він, Савка, нікудишній батько, якщо рідній дочці не може ладу дати, коли вона з розбійниками втекла. Га? Та яка вона… дівчина? Може, вона… гуляща? На дідька їм така й здалася!.. Хряпнули дверима, покульбачили коней і ґвалтом подалися в свою паланку. Тепер з мрією породичатися із самарським полковником доведеться розпрощатися. І це рідна дочка такого батькові гостинчика підсунула! А така ж була… тиха, соромлива. А воно… Недарма ж кажуть, що в тихому болоті чорти водяться…

Знову схоплюється, набиває люльку тютюном, довго викрешує вогню. Пару разів ударив кресалом не по губці, а по пальцю, лайнувся, сунув пальця до рота. А люльку спересердя було пошпурив геть, а тоді рачкуючи, шукав її під ліжником і знову набивав тютюном та викрешував вогню і жадібно смоктав гіркий дим… А Тарас… Такий вірний був табунник, працьовитий, надійний. А що втнув? Відьмак! Не інакше. От і заманив дочку. Ману на неї напустив, зачарував її, тому й побігла за ним на край світу. Чи ж хоч жива? Чи не втопив її бува той відьмак?..

До спочивальні зазирає джура, носом у ластовинні шморгає.

– Ну?.. З чим приперся? З якими вістями? За що ви мій хліб їсте, га?

– Шукаємо, пане осавуле. Із сил уже вибилися від щоденних пошуків, усі стежки й дороги оббігали, а з них і сліду. Як на крилах полетіли.

– Ось так… пурх-пурх і полетіли? – здіймає Савка руки й імітує політ. – Ось такечки, га?

А сам думає: «А чорт його знає, мо' й полетіли на якій мітлі. Відьмаки – вони на все здатні!»

Уголос каже:

– Шукайте, а без Оксани не повертайтесь! До самої Січі степи прочешіть! Видра казав, що вони на Січ подалися.

– Бреше дід, – переступає з ноги на ногу джура, дістає насіння, але лузати не зважується. – Коли б на Січ подалися, то ми їх уже давно наздогнали б! Та й сторожа на бекеті в ці дні нікого в степу не помічала. Навіть ногайців щось не видно.

– Гінець з моїм листом подався на Січ?

– Атож. Двох найкращих коней йому дали, щоб пересідав. Десяток козаків його охороняє, аби ногаї бува не перехопили. Як ото в гентім році, коли…

– Іди геть!

Джура виходить, Савка знову бігає по спочивальні.

Укотре заглядає Соломія з осоружним джбаном.

– Така жарота, пане осавуле, а ви ще й не пробували сьогодні кваску, як раніше.

Савка нарешті відчуває спрагу, жадібно нахильці спорожняє половину посудини й рукавом витирає вуса.

– Ось так би й зразу, Савко! Тобто, пане осавуло, – радіє Соломія. – Раніше я чи й устигала вам носити квас, а це чорті й що. Пийте, покіль п'ється!..

І так жалібно дивиться на Савку, що Савці аж самому себе жаль стає.

– Ех, Соломіє, Соломієчко!.. Самотній я, покинутий. І багатий, а нікому моє багатство не потрібне. Рідна дочка і та дьору дала! Одна ти в мене, вірна і лишилася.

– Кохаю я тебе, Савко, – горнеться до нього ключниця. – Дня без тебе не можу прожити. А ти… навіть сам собі стелиш, сам спиш… Куди воно годиться? Такі нічки задарма пропадають. А вік людський недовгий, не встигнеш оглянутись, а він уже й мекнув. Буде потім каяття та не буде вороття.

– Не до тебе мені, як той трапунок із сватами лучився. Чи й переживу ганьбу таку.

– Удвох легше переживати, Савко.

– Але ж ти проста селянка, – Савка важко зітхає. – Проста-простісінька… Як пліточка. Як линочок. Коли б ти із знатного стану була, то й одружився б з тобою, а так – не можу… Хоч ти, перепелиця-молодиця, й подобаєшся мені. Але… простого роду.

– Та хіба ж тільки із знатними живуть? Із жінкою, Савко. Чим вона здобніша, тим краще чоловікові з нею живеться.

– Воно то й так-такечки, – ніби погоджується осавул. – Спокуслива ти і здобна, а тіко – проста…

– Знову заспівав своєї! Ну, проста! Простісінька! А кращої мене ти й серед можних не знайдеш.

– А ти пригадай, може у твоєму роду які полковники були, га?

– Господь з тобою! Які полковники? Із селян я.

– Ото ж бо й воно, – зітхає Савка. – А що з простої візьмеш?.. Хоча, стривай. Може, хоч якийсь там підстаршина у твоєму роду був? Чи є? Га?

Соломія винувато кліпає.

– Немає ні старшин, ні підстарший. Усе прості люде… Батько чабаном був, а брат в козаки подався та десь і поліг. Чи у світі завіявся.

– А раптом твій брат та при самому… самому кошовому служить, га? – з превеликою надією доскіпується осавул.

– Не знаю, бо вже літ з десять, як не бачила його і не чула про Василька…

Примечания

1

Після Люблінської унії 1569 р. утворилася єдина Польсько-Литовська держава – Річ Посполита, а також після Брестської унії 1596 р. на Україні (як і в Білорусії) запанував колоніальний режим, коли шляхта жила як у раю, а селяни наче в чистилищі (Боплан).

2

Ідеться про Семилітню війну 1756—1763 pp.

3

Кіска – ніж із шматка коси.

Конец бесплатного ознакомительного фрагмента.