Ордер на любов (збірник)

Валентин Чемерис

Ордер на любов (збірник)

Ордер на любов

Роман

… Любощі, як сон: не заїси, не заспиш: раз чоловік родиться, раз і любить…

Г. Барвінок

– Пугу, пугу, козак з Лугу! – умовне звертання у запорозьких козаків, їхній своєрідний пароль.

З історичних джерел

– Оце так притичина!

Оце випадок!..

Наче щось недобре віщує…

І. Нечуй-Левицький

Частина перша

Кальміус – річка золота

Козацька територія, звана ще вольностями запорозьких козаків, або землею запорожців, а найперше – Запорозька Січ, що за Д. Яворницьким мала в окружності 1700 верст, поділялася на вісім паланок (паланка в перекладі з турецької означає невелика фортеця, в ширшому значенні – повіт запорозьких вольностей, а як по-сучасному, то райцентр): Бугогардівська, Інгульська, Кодацька, Самарська, Орільська, Протовчанська, Прогноївська і Кальміуська. Три з них були біля правого берега Дніпра, п'ять біля лівого. Кальміуська, якщо рахувати від центра запорозьких земель, славетної Хортиці, вважалася далекою околицею козацької держави, найсхіднішою паланкою – між річками Вовчою, Кальміусом та Азовським морем і разом з Прогноївською була найменш заселеною. Якщо, наприклад, Самарська мала біля двох десятків сіл, Орільська ще більше, майже три десятки, не рахуючи хуторів, то Кальміуська лише два села і 28 зимівників – це з чотирьох тисяч, що налічувалися тоді на Запоріжжі.

Пояснювалось це кількома причинами, а головні були дві – віддаленість від Запоріжжя, бідність тамтешніх ґрунтів, і особливо небезпечним сусідством з ногайськими татарами й постійними набігами, що вони чинили на землі цієї паланки, розоренням поселень, захопленням в ясир людей тощо.

Так ось про Кальміус, звану ще річкою золотою.

Це так прийшлі люди, тюрки буцімто колись її прозвали (мабуть, за красу): Кальміус, по-їхньому й означає Золота Річка. (Каль – золото, міус – річка). Дмитро Яворницький назву виводить від тюркського кил – волосина і міюус – ріг: тонка, як волосина і покручена як ріг. Назва відповідає характеру русла річки. Але пізніше, ближче познайомившись з річкою, тюркські племена і нарекли її золотою. Кальміус – річка й справді гарна, хоча й неширока, швидше вузька, звивиста й покручена, але ж до біса мальовнича, вся в зелених вербах, очеретах і травах, повна риби, птаства та звіра в прибережних степах, а найперше – солодкої води.

Землі, щоправда, в тих краях були менш родючими, аніж, скажімо, в долинах Дніпра, Самари (край самарський козаки навіть називали обітованою Палестиною, раєм Божим на землі), чи Орелі, Омельника, Самоткані чи Домоткані, але й не зовсім бідними. Принаймні, козаки-гречкосії, які сиділи зимівниками на східному прикордонні вольностей Війська Запорозького і там мали все, а тому на долю не скаржились. Хіба що на посуху, що часто лютувала в тих краях та ще на сарану, після нашестя якої – перелітної й пішої – іноді залишалася чорна земля, а хмари сарани навіть сонце затуляли і зжирали все на святій землі – сіяне і самосіяне. Але ті біди, слава Богу, були не часті і здебільшого тільки влітку, а ось татари, звані в тих краях ногайцями, дозоляли гірше суховіїв, бездощів'я та сарани.

В будь-яку пору року – по весні, влітку, восени чи й узимку. Божа кара та й годі! Але хто буде сусідами, від козаків не залежало, бо сусідів не вибирають. Як і батьків. Кому на яких поталанить, з тими й вікуй, хоч зозулею кукукай, хоч сіроманцем вий. Добрі вони чи злі, вибору не було і жити доводилося й на Кальміусі, Золотій Річці, де поселенців чигала небезпека, що для декого закінчувалася неволею, кримськими чи турецькими невільницькими ринками.

Уздовж правого берега Кальміусу слався тяжкий Кальміуській шлях (Кальміуська сакма), що починався у верхів'ях річки Молочні Води, де й відокремлювався від Муравського шляху, йшов уздовж Кальміусу і біля фортеці Тор (м. Слов'янськ) перетинав Сіверський Дінець і тягнувся мимо фортець Старобільська, Сватове, Валуйки, Новий Оскіл, Старий Оскіл, а під містом Лівни знову з'єднувався з Муравським шляхом, яким століттями ходили кримські та ногайські татари на Слобідську та Лівобережну України і далі в Московію ловити людей для ясиру. Тож недарма по берегах Золотої Річки постійно скаржилися яскраво-строкаті й чубаті одуди: худо тут, худо тут…

Події, про які піде мова в цій повісті, відбувалися влітку 1772 року в найпівнічнішій паланці Війська Запорозького – Кальміуській, котра знаходилася в межиріччі Кальміусу, Вовчої, Кінських Вод та Берди і межувала з півночі та заходу із Самарською та Кодацькою паланками, а зі сходу й півдня із землями Війська Донського та кочовищем ногайських татар. У тому місці, де Золота Річка вигинаючись, повертає на південь, утворюючи широкі рибні плеса, запорожці заклали невелике укріплення – столицю Кальміуської паланки. Біля фортеці й почали селитися люди, спершу козаки-зимівчани, гніздюки, а згодом і посполиті, піддані Війська Запорозького, колишні кріпаки-втікачі з Правобережної України, з Польщі. Так і зростала слобода.

Того року вона мала десь із півсотні дворів, не рахуючи зимівників, пасік та рибних промислів, де теж селилися люди. Козаки-зимівчани час од часу відбували військові повинності, несли службу в залогах, а посполиті платили до військової скарбниці невеликий податок. Та ще в косовицю допомагали Кошу на військових луках косити сіно для січової кінноти, часом лагодили дороги й містки – та й потому. Як козаки, так і посполиті випасали худобу, сіяли хліб, займалися бджолярством, рибною ловлею та ще торгівлею з усіма Українами – Правобережною, Лівобережною, Слобідською та Гетьманщиною – возили туди валки з хлібом і рибою, ганяли гурти овець на продаж, табуни запорозьких коней і постійно воювали з кримськими татарами та ногайськими, які раз по раз нападали на Україну.

У фортеці несла службу військова паланкова старшина, що після січової була на другому місці по значимості: паланковий полковник (його ще називали сердюком), осавул, писар, підосавул та хорунжий. Вони обиралися щорічно на Раді. Вона ж вирішувала найважливіші питання внутрішніх справ паланки, але підписи на документах ставила тільки паланкова старшина: полковник такий-то із старшиною.

До військових службовців паланки також належали: громадський отаман, який стояв на чолі слободи, та промислів, стежив за ладом і взагалі за життям мешканців, військовий табунник, військовий скотар та військовий чабан відали громадськими табунами коней, чередами худоби та отарами овець.

Паланковим осавулом (а це – права рука полковника) на той час сидів на Кальміусі якийсь Савка на прізвисько Пишногубий – він і стане одним з героїв нашої повісті.

Осавул нівроку зростом удався, високий, статуристий, трохи худуватий, але міцний та жилавий (кому руку потисне, той довго руку розминатиме) і кметою його Бог не обідив, і лою йому щедро в голову налив, хоч Савку іноді й заносило і він частенько потрапляв у різні непереливки. І з лиця Савка – хоч воду пий: голова гладко поголена, довгий оселедець закручений за вухом, кінчик звисає біля щоки, смаглявий, чорноокий, із злегка видовженим лицем, чорні вуса ледь посріблені сивиною, як у бобра хутро. Шапка хвацько набакир (о, козак відчував себе справжні козаком тільки тоді, коли надягав шапку), чиста сорочка, черкеска, широкий черес із вірною подругою шаблюкою, порохівниця на нім, кисет з люлькою. Хоч Савка й розміняв уже п'ятий десяток, але тримався по-молодечому, якщо не по-парубочому, хоч уже з десяток літ як був удівцем. Правда, й маловіром був і дещо забобонним, але не за це його любили в слободі. Козарлюга він хоч куди, ось тільки гордий та хизуватий! Так спідню губу й копиле, й копиле! Губань одне слово. Тож коли про нього в розмові зайде згадка, то балакун якийсь неодмінно вверне:

– У Савки спідня губа пишна, копилиться, мов цабе превелике. Ніби він отаман всього Війська Запорозького, а не паланковий осавул.

Жаль, що надто пишногубий, а то був би справжнім чоловіком.

Так до Савки й прилипло: Губань. Або ще – Пишногубий. Так його і в реєстр Війська Запорозького записано:

Савка Пишногубий, кальміуський осавул, і сидів він біля Кальміусу, як муха на гуглі…

Французький інженер Гійом Левассер де Боплан, котрий жив в Україні і на початку 30-х років XVII ст. будував фортецю Кодак на правому березі Дніпра біля першого (Кодацького) порогу, писав про жахливе безправ'я та бідність українських селян під гнітом Речі Посполитої[1], про те, що саме рабство було «причиною того, що багато селян тікає (а ще ж нависала турецько-татарська смертельна небезпека, що загрожувала самому існуванню українського народу) в найвіддаленіші краї, а найвідважніші з них подаються на Запоріжжя». Де на волі вони ставали вольними, себто козаками. Цим тюркським словом, що побутувало в половецькій, татарській та турецькій мовах називали відважну, незалежну, вільну від кріпацтва озброєну людину, яка поруч із господарськими заняттями, була готова обороняти рідну землю (недарма ж половці ще називали козаками тих, хто ніс сторожову службу, оберігав кордони племені від ворогів). А «запорозькими», або «низовими» козаків називали тому, що головні їхні центри знаходилися нижче Дніпровських порогів, себто за порогами, на Низу. Там і була їхня столиця Запорозька Січ (від слова «сікти» або ще «рубати», що означало первісне укріплення з дерева та хмизу). Свою столицю козаки ще називали Кошем (слово тюркського походження й означало у татар військову ставку, місцезнаходження вождя). На Січі, у добре укріпленій фортеці стояли гарнізоном-залогою козаки-січовики, які не мали свого господарства (хіба колективне, рибна ловля тощо) й свого окремого житла, а мешкали у спільних хатах-казармах, званих куренями і нічого свого не мали, крім одягу та зброї, живучи комуною, гуртом-артіллю.

Численність козаків на Січі коливалася в залежності від пори року, ходу воєнних дій тощо, і не перевищувала 15—20 тисяч чоловік. Основна ж маса проживала за межами Січі, в паланках, на зимівниках, і з'являлася в козацькій столиці лише для виконання тих чи тих повинностей, під час обрання старшин та підготовки до військового походу – тоді Січ аж клекотіла від багатотисячного зібрання!

Крім усього, січовики ще й почергово несли прикордонну службу запорозьких земель, збиралися командами чи партіями на чолі з наказними полковниками для виконання якихось особливих завдань поза Січчю. Тих же козаків, які проживали в зимівниках, у селах чи хуторах січовики іронічно називали сиднями, гніздюками та баболюбами, адже вони мали право – на відміну від січовиків – обзаводитись сім'ями, мали землі – часом і значні, – були добрими хліборобами, розводили худобу, коней, займалися полюванням, рибальством, піднімали цілину, прокладали шляхи-дороги, будували мости, укріплення (засіки), засновували поселення (біля їхніх зимівників часто виникали хутори й села, що прибирали собі ім'я першого осадника). І все це робили, не випускаючи зброї з рук (або: в руках – чепіги плуга, за плечима – рушниця, на поясі – шабля), готові в будь-яку годину дня і ночі стати на герць із ворогом аби захистити себе і вольності свої, край їм любий і дорогий.

Траплялися серед них і такі, котрі майже нічого не мали і тулилися в бордюгах, виритих землянках чи й наймалися до заможніших у робітники, але більшість була кукібливою, дбайливою і бережливою, вона вміла й любила трудитися, а тому була заможною і мала свої хутори, на яких разом з ними трудилися й посполиті, наймані робітники-«молодики», для яких робота завжди знаходилася, що й давала їм добрі засоби для прожиття – вільного і не бідного, і кожен з них сам собі був паном і це про них казали: де байрак, там і козак… І не тільки серед старшин, а й серед зимівчан, сиднів та гніздюків траплялися й багаті, ті, кого й нині називають заповзятливими та енергійними, які дишло вткнуть у землю, а з нього неодмінно виросте віз.

Хутір-зимівник осавула Савки Пишногубого знаходився неподалік липової пущі – від паланкової слободи за півверсти вниз по Кальміусу і був обгороджений міцним частоколом, званий на січовий манір палісадом, походячи зовні на маленьку фортецю-засіку. Кальміуська паланка, як уже мовилося, межувала з кочовищем ногайських татар, і дубовий частокіл з товстих колод був не зайвим.

За частоколом – просторий, зарослий споришем двір із старою шовковицею посередині та колодязем під її шатами, у дворі стояли три хати: великий панський дім з ґанком, критий ґонтом і дві менші оселі, криті очеретом – для робітників. Ще далі куховарня, дві комори й хлів для худоби, стайня для коней, сінник, солодовня, за нею – броварня, льодовня, возовня і різні там великі й малі споруди. І все це ховалося під надійний захисток преміцного дубового частоколу, на якому й сам чорт зуби зламає, не те, що ногаєць.

Сидів Савка на кальміуських ґрунтах міцно, всього маючи доволі: і скотини, і бджіл, і птиці, і різного збіжжя. Сіяв жито, пшеницю і, як співають на Різдво посипальники: усяку пашницю – овес, ячмінь, гречку, просо, льон та коноплю. А які кавуни в нього родили – великі (двох у руках і не понесеш) та солодкі, а які дині вигрівали боки – мед! А далі огірки, картопля, звана земляними яблуками, грядки часнику, цибулі, буряків, петрушки. Городом своїм (як і полем) Савка нарадуватися не міг. Того літа щедро гриміли грози, небеса не скупилися на дощі – зело, як з води лізло!

Усюди завзято гуділи дикі бджоли – у прибережних очеретах, на вербах, у заростях буркуну, у травах, у липовій пущі, тож липові бодні в Савки стояли повні янтарного духмяного меду, що його Савка не знав де дівати і постійно скаржився на «солодке життя», від якого йому часом бувало аж гірко. Багато чого з тих урожаїв люди Савки возили в Гетьманську Україну на продаж і в пана осавула завжди водилася свіжа копійка.

А навколо зимівника у степу та балках аж кишіло дичини: олені, сайги, дикі коні тарпани, біля річки – видра, куріпки, тетеруки, перепілки, дрофи у степах (дроф було стільки, що їх іноді волоками тягали, як рибу), стрепети тощо. Повертаючись зі степу, козаки те пернате добро ловили ледь чи не голими руками. А які водилися дикі свині! Шість дужих чоловіків ледь, бувало, піднімуть впольованого кабана!

У самому Кальміусі стільки коропів та осетрів (іншу рибу й до уваги не брали), що уловом однієї тоні можна було всю слободу нагодувати! А раків скільки, що аби довго не мудрувати, їх часом штаньми ловили!

Ні, добре сидів осавул Савка Пишногубий на Кальміусі, річці для нього й справді золотій, бо на її багатствах він таки, казали, капшуки хіба ж такі набивав!

Того літа він мав приємний клопіт – виглядав сватів. До Маковія лишалися вже лічені дні, тож Савка велів челяді поквапитись і все приготувати до зустрічі дорогих гостей від самарського полковника Дем'яна Третяка – його син, молодий сотник Грицько, і уподобав осавулівну. Свати мали прибути на Маковія – на день семи святих мучеників Маккавеїв, коли в церквах святять квіти і мак, щоби потім зберігати їх за образами до весни. (По весні мак сіють на городі, а квіти на Благовіщення дівчата вплітають до своїх кіс – щоб не випадало волосся.) Від Маковія до Покрови – рукою подати. На Покрову, як по всій Україні почнуться весілля і дівчата заспівають «Свята мати Покровонько, накрий мою головоньку, хоч ганчіркою, аби не зостатися дівкою», і мало відбутися весілля Грицька та Оксани – як Бог, звичайно, дасть. Збиваючи одне одного з ніг, челядини бігали по двору як несамовиті, хапали гусей, качок, курей, поросят, різали, скубли і патрали птицю, на хуторі в пана осавула стояв шарварок, навсібіч летіло пір'я, верещали поросята, котрі на Покрову мали лягти на столи з хроном у рожевих писках…

Сам пан осавул щойно повернувся із слободи, перепікся на сонці, тож сидів тепер на лаві під шовковицею, відхекувався і жадібно пив нахильці з глечика холодний квас, що його дістала з льодовні ключниця Соломія.

– Ху-у!.. Ну й пече ж, матері його ковінька! – утер Савка вуса й віддав ключниці глечик. – То як там, Соломіє?

– Пнемося, пане осавуле, аби не осоромитися перед сватами, – відповіла ключниця, дивлячись в чорні, ще молоді очі свого господаря й злегка рожевіла.

– Глядіть мені!.. – посварився осавул товстим пальцем. – Щоби я і слова цього «осоромимося» більше не чув! І сватання, і весілля у Савки Пишногубого мусять прогриміти на все славне Запорожжя, а не тільки на прикордонні! Щоби мені й холодців наварили, і пиріжків напекли, і борщів з гусятиною намудрували, і локшини… Та про кендюх і ковбаси не забудьте! І щоби поросята були яко мальовані! Та про варенуху подбай і про калганівку також!..

– Усе буде зроблено, пане осавуле, – як і перше, захоплено дивлячись у Савчині очі, віддано відповіла ключниця. – Сватів зустрінемо як треба!

– То гаразд, іди, – але ключниця чомусь і не рушила. – Ти той, як його… Де сьогодні спиш, звабо? На сіннику?

– Таке вигадали, – залилася рум'янцем молодиця, але видно чекала цих слів, бо так і ожила, ожила. – На сіннику, бо де ж іще в таку спекоту спочити, як не на сіннику. Тільки там уночі й холодніше.

І пішла, війнувши пишним тілом…

– Буде тобі й на сіннику жарота, як я до тебе дістануся!

Савка посміхнувся у вуса, від чого його обличчя враз помолоділо і, розстебнувши комір сорочки, перейшов з лави на кожух, просланий під шовковицею з наміром передрімати, покіль спаде обідній вар, як зненацька почувся нагальний тупіт. Хтось гнав коня вчвал…

Осавул неохоче звів голову, з досадою думаючи, хто ж це в таку жароту коня жене? Тупіт наростав, ось уже понад палісадом майнула сукняна козацька шапка, плечі й рушниця вершника. Пишногубий упізнав свого табунника Тараса Кожум'яку, хлопця загалом хвацького та голінного і працівника доброго й сумлінного. Коли б усі такими робітниками були, то жити можна й на пограниччі.

– Ей, ви там? – крикнув до челяді. – Впустіть пастуха! Не інакше, як щось спішне в нього.

Двоє челядників відчинили важку дубову хвіртку, схожу на браму й Тарас улетів у двір. Упоперек шиї його коня лежала зв'язана людина, зразу видно, що чужа, в засаленому халаті, брудних шароварах й закудланій баранячій шапці. З одного боку звисали спутані кінським путом ноги в стоптаних сап'янцях, а з другого – зв'язані обротькою руки…

«Еге-ге, – подумав осавул і присвиснув з подиву. – Тарас ногайця притарабанив… Бідовий парубок, – але тієї ж миті й занепокоївся. – Чи ж бува не лихо яке з табуном, не пеня-біда?»

Тарас підскакавши до шовковиці, хвацько зіскочив з коня й знявши зв'язаного бранця, кинув його до ніг осавула, весело крикнув:

– Ось вам, пане осавуле, гостинця приволік!

І засміявся, показуючи міцні білі зуби.

Савка мигцем глянув на ногайця, у якого був зламаний ніс (зрісся криво) – певно його добрячим кулаком колись почастували. Та й брова розсічена – побував під чиїмось гострим залізом.

– Добрий, добрий, – гмикнув. – Коней чужих забаглося?.. Га, кривоносе? – І до Тараса: – Що з табуном?

– Пасеться, як і перше пасся за могилою, – не без гордощів відповів табунник. – Коні цілі й здорові.

– Ху-ух!.. Ну й спекота! Прямо тобі вар!.. – з шумом перевів осавул подих, бо найбільше боявся за долю коней. – Слава Богу, що все добре. А тепер розказуй, що там у вас лучилося і де ти, парубче, такого гостинця роздобув, хай йому грець!

Тарас збив шапку набакир, витер запотілого лоба і, похльоскуючи себе канчуком по халявах, трохи хизуючись, заходився розказувати:

– Біля Тернової балки пригодонька лучилася. Пасемо собі коней, а сусіді наші лихії (ткнув канчуком в бік зв'язаного ногайця) й обаранили нас. Коней у балці приховали, а самі з ножами й повзуть, ховаючись у траві. Хотіли нас зненацька застукати, налигати і разом з кіньми в ясир. Але Бог відвів від нас пеню… Ось цей… гм-гм… добродій, – знову показав на полоняника, – мені на шию накинув аркан, але я встиг по аркану полосонути шаблею… Ех, і почалося ж тоді! – Тарас у захваті аж притоптував ногами. – їх з десяток, а нас трійко… Ми попадали на землю, та як пальнули з трьох рушниць, так трьох нападників, як корова язиком злизала. Нагаї як зайці із шкоди сипонули! Вони коней красти – мастаки! Із засідки аркан уміють накинути, а на герць вийти у них жижки тремтять. Ну й дали ж ми їм! Добродіям незваним. Ще двох збили з ніг, а цей ось, що перед вами загорає, хотів було п'ятами накивати. Та ні, думаю, не вийде! Ти мене багнув живцем узяти і я тобі тим же віддячу! Ну й скрутили! А п'ятеро нападників як дали чосу, то тільки їх і бачили!..

Ногаєць хрипів і скалив око на осавула.

– Чого витріщився, – накинувся на нього Савка. – Багато я ваших кобилятників перерубав, та бач ще лишилися на розплід!

Тут він загледів челядь, котра з усіх боків обступила шовковицю і замахав руками:

– Ей, ей, киш! Чого збіглися, як на диво яке? Так ніби живого ногая, сусіда нашого, зроду не бачили? Вони такі ж люди, яко й ми, тільки не християни. А тепер – гайда до роботи, нічого гав ловити!

Челядь неохоче розійшлася. Осавул штурхнув ногою бранця.

– Ей ти, як тебе – Ахмет чи Магомет? То що з тобою, сусіде, чинити? На шию каменюку та в Кальміус головою – ракам на корм, чи на гіляці почепити? Якщо те і те тобі не до шмиги, то звиняй, нічого кращого не можу запропонувати.

Бранець щось забелькотів, ледве повертаючи язиком в пересохлому роті, на губах застигла піна.

– Ну й мова ж у наших сусідів! – подивувався осавул. – Слова по-їхньому не вимовиш, а вони ж белькочуть на ній змалку!

Ногаєць поглядом чорних блискучих очей показував на колодязь.

– А-а… водички захотілося? – узявся в боки осавул й похитуючись з носків на підбори, зареготав: – Га-га-га!.. Зараз ми тобі свіженької та холодненької піднесемо. Пийте на здоров'ячко, ви ж бо коней у таку спеку крали, вжарилися…

– Хай дадуть йому води, – Тарас відчув жаль до поверженого ворога. – Християни ж ми… Та й він уже не ворог наш, а бранець. А до бранців треба проявляти милосердя.

– З конокрадами в мене буде інша мова! Коневі до хвоста і в степ! А напувати його – забагато йому честі! Обійдемося і без милосердя! Тим більше, у нас його… ги-ги… небагато. Бодай стачило б на своїх… Ану, хлопці, прив'яжіть нашого гостя Інгулові до хвоста! Та Інгула гарненько роздрочіть і пустіть жеребчика погуляти…

Челядь потягла зв'язаного ногайця до кліті, де стояв норовистий, напівдикий Інгул.

Савка поклав тонку, жилаву руку на плече Тарасові.

– А тобі, парубче, дяка за вірну службу! Не забуду твого завзяття й при нагоді віддячу.

Відійшов на крок, оглянув Кожум'яку з ніг до голови, ніби коня на торжку вибирав.

– Гарний у бісового батька парубок!

Перед ним стояв високий, стрункий хлопець з тоненькою талією, з чорним вусом і карими очима. Шапка на бік перехняблена, чорний чуб, як вороняче крило відбивається. Засмаглий, дужий, молодий… Осавул навіть заздрість відчув у серці, що його пастух такий молодий і вдатний, а він, його господар, уже піввіку розміняв і чорні вуса вже сивиною біліють. І коли його літа так швидко мекнули?!. Тільки й помічаєш свою старість, як на чужу молодість дивишся.

– Ну, ось що, парубче. Сказав – віддячу, так віддячу. Такі як ти, мені потрібні і сьогодні і завтра теж будуть до шмиги. Призначаю тебе старшим табунником. Можна б сказати, отаманом!

– Спасибі, пане осавуле, – злегка кивнув головою Тарас. – Але я маю до вас одне прохання.

Пишногубий розплився в посмішці.

– Проси, що хочеш, я тобі сьогодні ні в чому не відмовлю – заслужив!

– Тату-у… – пролунав від господської хати дзвінкий дівочий голос. – А що це у нас у дворі коїться? Я чула, ногайці напали на табун?

– Напали та облизнів похапали, – посміхнувся батько до дочки.

З ґанку збігла струнка дівчина у вишиваній сорочці, сукняній квітчастій плахті й у червоних чобітках, підтримуючи в руках важку біляву косу.

– Ой, Тарасе, – ураз зашарілася дівчина. – Ти живий? І кров у тебе на скроні.

«Тю… – подумав осавул, – а я й не примітив. Дівчата зіркі, цяточку і ту на парубкові загледять…»

– Дріб'язок, – і молодий пастух теж ніби зашарівся. Пишногубий це запримітив і невдоволено насупився, – ногаєць стусонув, коли його пеленали…

Довга, білява як льон коса чомусь захвилювалася на грудях у дочки і осавулові це теж не сподобалось. «Чому вона так шаріє, коли загледить Тараса? – сердито подумав і навіть засопів од невдоволення. – Теж мені… дочка господаря, а перед сіромою губиться…»

А вголос мовив інше, силкуючись бути шляхетним.

– Привітай, Оксано, Тараса, він повівся як справжній козак. Табун урятував і старшим табунником став.

Оксана осміхнулася голубими очима до парубка.

– Старайся, козаче, отаманом будеш!

На парубкових щоках спалахнув рум'янець, і його карі очі так і засяяли чимось таким, що й зовсім не сподобалось Пишногубому.

«Еге-ге-ге… – сполошено подумав осавул, – та він, здається, закохався в Оксану… Треба пошвидше віддавати її за сотника та родичатися з паном полковником, бо ця голота чого доброго перехопить дочку».

Біля стайні почулося іржання Інгула. Регочучи, козаки прив'язували йому до хвоста зв'язаного ногая.

– Ой… – зблідла Оксана. – Що вони хочуть з ним чинити?

– Хлопці! – сердито крикнув осавул. – Тягніть пошвидше нашого дорогого гостя з двору! А ти, дочко, – повернувся до Оксани, – йди в покої, не для дівчат це видовисько.

– Які ви жорстокі, – Оксана, похнюпивши голову, побігла в панську хату й зачинилася там.

Конюхи вже вивели Інгула за хвіртку, тільки двором ще тягнувся на вірьовці зв'язаний бранець та силкувався встати. Та ось і він закушпелив за хвіртку.

– Почекайте, – крикнув осавул до конюхів. – Захотілося мені самому провести незваного гостя у степ широкий. Осідлайте мого коня! – до Тараса: – Так що ти хотів прохати?

– Пане осавуло, – Тарас зняв шапку й м'яв її в руках. – Віддайте за мене Оксану! – і додав з відчаєм: – Кохаємось ми…

І в ту мить відчув, що осавулова рука на його плечі ніби свинцем налилася й цупко стисла плече.

– Он ти про що? – Савка рвучко відсмикнув руку й потемнів на виду, суплячи густі брови. – Чи тобі сонце теєчки… голову напекло?

– Але я кохаю Оксану, як рідна вона мені…

Пишногубому враз забракло повітря, якого біля Кальміусу було до безміру.

– Ти… насправжки? Не жартуєш часом?

– Та ні ж бо! – зі святою простотою вигукнув хлопець. – Ми вже давно з Оксаною кохаємось.

– Дуже радий, – скреготнув зубами осавул і став чорніти як хмара та супитись. – Я думав, ти справжній робітник, а ти… ти джиґун! Барвінком під ноги стелишся моїй дочці? Дженджуришся та вже й женихаєшся? Клинці підбиваєш? Шури-мури крутиш? Як шевська смола до чобота липнеш? Бубликом підкочуєшся, га? Га? – заревів осавул так, що аж горобці хуркнули з шовковиці. – Підпускаєш кукільмента? Пробиваєш стежку до її серця? Розводиш шашні-мишашні? Хвіст розпускаєш павичем? Вибий собі хвіст об тин, доки я тобі реберця не порахував! Ич який лицяльник-зальотник! Та хто ти такий, дозволь тебе запитати, що просиш руки в моєї дочки? Га?

Тарас смикнувся, але зусиллям волі оволодів собою, тільки лице його наче закам'яніло.

– З вашої ласки, пане осавуло, із сьогоднішнього дня мовби вже старший табунник, – мовив глухо, надіваючи шапку. – Тож не відаю як вам і дякувати, – додав не без шпильки. – Як кажуть, заслужив…

– Не пащекуй! Ти хочеш, аби я за свого пастуха, бодай і старшого, рідну дочку віддав? Від серця її відірвав – на, бери!

Тарас з-під насуплених брів похмуро бликнув на осавула потемнілими очима.

– А хіба пастухи не такі люди, як і решта Божих створінь? Чи мо вони з лопуцька?

– Такі та не такі! Не смій і думати про Оксану! Яка вона тобі пара?! Як соколиха горобцеві!

– Можете мене з двору вигнати, а ображати – не об-ображайте!

– А то – що? – процідив Савка крізь зуби. – Чи погрожувати мені будеш? То враз допоможу тобі туди, звідки ти втік, повернутися. Там тобі пани ще й раді будуть. Вони своїх збіглих хлопів по всій Україні розшукують. І на Запоріжжя послів присилають: чи немає у вас, бува, наших втікачів? А ми їм: є, є, приїздіть та заберіть.

– Але ж пан осавул щойно мене запевняв, що ні в чому мені не відмовить.

– І зараз не відмовлю, а тілько про Оксану і думати не смій! Зась! Не твого польоту пташечка.

– А чийого ж?

– А це вже нам знати, – пом'якшив голос. – Ех, Тарасе, Тарасе!..

– Я вже двадцять літ як Тарас!

– Робітник ти, не спорю, добрий, надійний. Ось тільки чого ти лізеш не у свої сани? Не твоє мелеться! Узяв я тебе, сірому безрідну, панського кріпака збіглого, служив би та вислужувався, а ти… до господської дочки?.. Меткий! Куди воно годиться? Отямся, парубче! Знай цвіркун свій запічок! Проте, за твою сміливість твою ж глупість прощаю. Так і бути, я сьогодні щедрий. Проси що хочеш! Можу й вівцю дати. Навіть цілу вівцю, і ще якусь там дещицю з капшука видобуду на шинок. Годиться?

– У шинок я не ходок. З вівцями хай барани живуть, а мені…

– Оксану, значить? Губа не дура!

– Еге ж, Оксану.

– Та чи ти… здурів? Блекоти об'ївся? Чи найнявся? – осавул вже із себе вийшов. – Оксану, Оксану… Може і я чогось хочу… Наприклад, булави отаманської та… Руки короткі. І в тебе вони короткі. Ех! Бачу, ти розумний, хоч і дурний дуже! Міг би мати на почин вівцю для власного господарства, а так матимеш, – помахав перед парубком канчуком, – уторопав?

– Не хапайтеся за канчук, бо ви мені не пан, а я вам не кріпак!

– Дарма! Хоч я тобі й не пан, як ти кажеш, але ти поки що мій робітник, а не я твій. А тепер, – ляснув канчуком, – киш з мого двору! Щоб і ноги твоєї тут більше не було! Щоб і духу!.. І вдруге, коли будеш свататись, спершу очі протри, зваж хто ти і сватай паночку по своїх халявах. І не доводь… не доводь, кажу, мене до гріха!

– Бувайте, пане осавуло! А канчук заховайте, щоб він бува по вашій спині не погуляв.

– То ти мені… господареві свому, по-погрожуєш? – аж задихнувся Пишногубий. – Та я ж тобі покажу!.. Гей, джуро? Вели хлопцям абись цьому розумнику, – кивнув на Тараса, – трохи хвоста опустили, бо високо його задрав! – І вже йдучи до хати: – Двадцять канчуків з моєї ласки і хай котиться до бісової мамки! А того… кривоноса біля конячого хвоста, потримайте ще, зараз я душечку свою відведу!..