Ордер на любов (збірник)

– Усюди пани – і на Вкраїні, і поза Вкраїною.

– А ми на землях Війська Запорозького принишкнемо. Наймуся до добрих людей в робітники – з голоду не пропадемо. А там… там видно буде. – Не міг надивитися на її очі. – Вони в тебе весняні, як блакитне небо, і озерця у них наче із живою водою, – близькість молодого дівочого тіла п'янила його й наче дурманила. – До скону літ дякуватиму долі, що звела мене з тобою, ластівко моя кальміуська.

– Таке вигадав: ластівка кальміуська, – сміялася дівчина і навіть аж удавно обурювалася, а насправді почутому з уст такого гарного хлопця була рада-радісінька. А він гладив її м'яке біляве волосся, торкався його губами, обережно – ледь-ледь…

– Покладемо сподіванку на мого батька, Тарасику, – вона вірила, що все ще владнається. – Він у мене хороший, татусь мій рідний. Мо' ще й схаменеться. Сам же колись був простим козаком, як кажуть, без роду, без племені… І в турецькій неволі гибів замолоду, усього зазнав і всього спізнав. І чаша його не медом була виповнена, а трунком полиновим. Не може він супроти мого щастя піти, будемо вірити в нашу зорю. Та й Господь з нами – не облишить нас у біді. А мені вже пора, – легенько вивільнилася з його обіймів. – Я на часинку вихопилася – не будемо татусика мого гнівити, покладемось на долю і на Божу волю.

Зненацька над сонним Кальміусом пролунало:

– Пугу-пугу!

– Козак з Лугу! – стрепенувшись вигукнув Тарас. – Пугу, пугу, козак з Лугу! Хто б ти не був, а будеш нам за свого – де ти, пугаче?

Крик наче захлинувшись, урвався так же раптово, як і пролунав.

– Ой, Божечку ж… Оно-но він, – показала дівчина. – У річці тоне…

Вибігли з-за верб. На середині Кальміусу то виринала, то знову зникала під водою чиясь голова.

Тарас як був в одязі, з усього розгону кинувся у воду і поплив наввимашки. Тим часом потопаючий виринув, сапнув повітря, смачно вилаявся:

– А-а… в Бога… душу!.. Ать-переать!.. І в Кальміус-річку! Не візьмеш мене, я ще на цьому світі не все звершив!

Голова вкотре зникла під водою. Та ось Тарас уже на тому місці. Пірнув. Якусь мить, що видалась Оксані вічністю, його не видно було над Кальміусом… Ой, Божечку ж… Та ось нарешті з'являється Тарасова голова на поверхні, він вже пливе до берега, щось тягне за собою… Ось вони вже досягли мілководдя, Тарас став на ноги, тягне під руки якогось чоловіка. Оксана забрела, підсобила витягти на берег порятованого. Незнайомця поклали на пісок. Сорочка на ньому була пошматована, праве плече кров'ю запеклося. Чуприна і густа чорна борода скуйовджені, у куширі та водоростях…

– Дядьку, дядьку, – затермосила Оксана незнайомця. – Ви живі? Душа при вас?

Незнайомець розплющив очі, схилившись на бік, виблював воду.

– Ху-ух!.. Напився від пуза водиці з Кальміусу. Ледь усю її було не висьорбав!

– Живий, – зраділа Оксана.

– Не діждуться, щоб я здох! – незнайомець комусь посварився кулаком на той бік. – Мене дідько так рано не візьме! Та й живим краще бути, яко мертвим! Як запорожці кажуть: пугу, пугу! Тому й діда мого колись прозивали Пугачем, і я тепер Пугач. Здорові були, сусіди!

– Здоров був, дядьку!

– Житимеш, коли такий затятий, – сміявся Тарас, викручуючи шапку. – Хоч і наковтався води.

– За нєімєнієм оковитої, – порятований підморгнув Оксані. – Чи не правда, кралечко? То де я? Сподіваюсь, на цьому світі?

– На цьому, дядьку. На березі Кальміусу, загалом у добрих людей.

– У запорожців, значить, слава тя Господи! Таки пощастило дістатися до вашого берега, брати-козаки запорозькі.

– Так, ви, дядьку, на землях Війська Запорозького. Тонули в Кальміусі, а Тарас вас і порятував.

– Гарний у тебе хлопець, дівчино. Коли б не він, потрапив би я в кумпанію до кальміуських раків. Спасибі, вік не забуду, – незнайомець сів на піску, важко дихав. – Крові багато вийшло, за погонею не було коли рану перев'язувати. Ще зовсім недавно Дон за милу душечку перепливав, а це в Кальміусі бульки пустив.

– У вас плече прострілене.

– Дякувати Богові, рана навиліт, – оглянувши плече порятованого, підсумував Тарас. – А зілля швидко вас на ноги поставить.

– І то добре, що навиліт. Хоч куля й рідна, та все ж…

– А ви чи не з москалів бува, дядьку, що з того берега?

– Ні, я не руський. Козак донський я… Чули про таких – козаків донських? Почекайте, відійду трохи, усе розкажу. Три дні тікав, ні росинки в роті не мавши, комашню в очеретах годував. А перед самим Кальміусом на пограниччі напоровся на засаду, схопив кулю в плече… Спасибі тобі, парубче, і тобі, дівчино. Хороші ви, дай вам Бог щастя, а я, мать, піду…

Спробував звестися й опустився на пісок.

– Зараз, зараз минеться, як на собаці заживе. Тільки голова крутиться…

– Куди вже вам іти, – жалісливо сказала Оксана. – Не ходоки ви поки що. У нас побудете та сил наберетеся. А звідки ви по-нашому вмієте балакати, дядьку із землі війська Донського?

– Дак ми ж сусіди, а з ким поведешся – від того й наберешся. У нас ваші козаки бувають. І живе їх серед донців багато… Рідко в якій станиці ваших немає. Та і я вам не чужий, свій, можна сказати. Одного з вами племені. – Засилкувався встати. – Погуторив і гайда. Бо в мене ще дорога дальня, маю до самої вашої Січі дійти.

– Куди там до Січі?! – жахнулась Оксана. – Та ви ж за слободою впадете. Не пущу вас. Я живу тут недалечко, на хуторі осавула Пишногубого. У нас перележите, рану залікуєте, сил наберетеся, а тоді вже й на Січ гайнете.

Тарас було заїкнувся: «Але ж пан осавул…», як Оксана його враз перебила:

– Та як ти міг подумати таке про мого батька? Та він у біді нікого не лишить – козацького ж роду він! Коли з кримської неволі втікав, побратима свого три дні на плечах ніс…

– Дай Боже, щоби я помилився, – зітхнув Тарас, і до донця. – Оксана діло радить, перележати вам треба, дядьку, сил набратися. Ви ж як з хреста зняті.

Донець криво посміхнувся.

– Майже. Із шибениці, – і додав по хвилі. – Та ви не думайте про мене чого такого… розтакого. Не розбійник я, хоча можу й ним бути. Мене від правди-матінки шибеницею хотіли відучити.

– Віримо, що ви не лихий.

– Лихим я ще стану – за мною не пропаде, – пообіцяв комусь донець і додав, спохмурнівши. – Ой, стану! Багатьом тоді не поздоровиться! А найпаче царю-батюш-ці – дідькові б він був батьком!

– Свят-свят, що ви таке говорите, дядьку?!.

– А з царями інакше й не можна. Щоби нашу волю не душили, щоби козаків на своїх холопів не перетворювали!

На тім боці почувся тупіт копит, ось з-за кущів вигулькнули голови вершників, цівки рушниць за плечима. На берег вихопився кінний загін. Тікати вже було пізно, донець простягнувся на піску, заповз у виямок. Не розгубившись, Оксана впала на нього і піднявши ногу в червоному сап'янці, задриґала нею. Тарас, усе збагнувши, впав на неї і вдвох вони почали імітувати то боротьбу, то обнімання…

На тім боці почулося кахикання, потім гучне, веселе:

– Бог у поміч!..

Тарас усе ще вдаючи боротьбу, повернув голову.

– Не заважай, братва! – крикнув.

– В таком дєлє – мєшать нє будеє, – почулося з того боку. – Ей, казак-запорожнік, нє відєл случаем с нашєго не бєжал на ваш бєрєг казачішка одін худой, подстрєлєний ішшо? Алі можєт на ваш берег пєрєплил, а?

– Нікого не бачили, і ніхто з вашого боку на наш не перепливав.

І заходився вдавати, що цілує Оксану (хоч цілував і насправді і Оксана, забувши, що під ними чужий чоловік, відповідала йому на поцілунки поцілунками).

– Ладно, мілуйтєсь, нє будем мєшать. Только гляді, казак, нє подкачай!

І загін помчав далі понад берегом…

Пишногубий насторожено зиркнув на незнайомця – що за чоловік? Звідки? Якої бенері до них прибився? І чого це він не куди-небудь (Запорожжя велике), а до них приблукав? Та ще з того боку. Чи ж бува не розбійник який лихий, збіглий?

До челяді буркнув:

– Донця нагодуйте, а перед тим перев'яжіть йому рану і хай висипляється. А я під вечір побалакаю з непрошеним гостем. З того боку до нас як не сміття за водою припливе, то розбійника дідько принесе!.. Розбирайся потім з ним!

Вийшов у двір, де його вже чекали козаки з підосавулом Вихрестом.

– Дочко – до хати! – крикнув сердито і, скочивши в сідло коня, повернув до Тараса насуплене лице. – А ти, бунтарюго, залиш мій хутір! По добрій волі прошу. Не доводь мене до гріха праведного! І щоб ноги твоєї тута більше не було! Не злиняєш – пеняй на себе! – До підосавула Вихреста: – Гайда!

– Слухаю, пане осавуло. – До Тараса. – Чув? Дограєшся, парубче з вогнем!

– Не із соломи, не згорю.

– Наше діло тебе застерегти по-доброму, а там – сам дивись.

Усі вже вихопилися за частокіл, а Вихрест, затримавшись у хвіртці, крикнув до Тараса:

– Ей, ти?.. Забув! Пан слобідський полковник кличе тебе до себе. Казав, діло нагальне.

– Прийду! – не дивлячись на Вихреста, буркнув Тарас.

Постояв посеред двору, біля челядницької, випив квасу, що його подала йому жаліслива ключниця, і рушив було до хвіртки. Соломія зашелестіла спідницею поруч.

– Змирися, парубче, і долі своїй покорися, – випроваджуючи його за хвіртку голосно – аби челядь чула, казала. – Не доводь пана осавула до гріха! Він у нас добрий, але й доброта має свої межі. Як і терпець. Що вдієш, Оксана не твоя суджена. Не судилося вам, хоч і кохаєтесь. Та й кажуть же люде: не з кожного стрічання чекай вінчання. Як у пісні співається:

Не всі тії вінч аються,

Що весною розвиваються,

Не всі тії вінчаються,

Що любляться та кохаються…

– Гарна ваша пісенька, тіточко Соломіє, – зітхнув парубок. – Тільки я її і без вас знаю.

Половина садів цвіте,

Друга обсипається.

Половина людей вінчається,

А другая розлучається…

– От і добре, що ти сю пісню знаєш, – аж пораділа ключниця. – Не треба мені довго тебе і вмовляти. Не нами це заведено, не нам його й кінчати.

– Ви, тітко, співайте, як хочете, як знаєте, а я від свого не відступлюся!

– Та воно, як той казав, і такечки, – озирнувшись, Соломія вже за хвірткою шепнула: – Знаю, любить тебе Оксана, молода наша осавулівна, та пан осавул на тебе чортом дихає. І не поганий він, а бач…

– Хочу вас попрохати, тіточко Соломіє, бо за тим донцем забув і домовитись з Оксаною. Тож передайте їй…

– Що ти, парубче, що ти! – замахала ключниця повними, засмаглими руками. – І не проси, бо не передам.

Пан осавул мене зі світу зживе, як дізнається… – Озирнувшись, шепнула: – А куди Оксані вийти?

– До млина, як стемніє…

– Що ти, що ти! Таке вигадав! Іди собі геть, покіль здоровий та цілий! – шепотом: – Передам. Але ти мене не бачив, а я тебе.

І зачинила важку дубову хвіртку, накинула гак у пробоєць і понесла своє пишне тіло до панського будинку.

Тарас вийшов на шлях, що вів до слободи і, йдучи, думав, чого це його нагально кличе пан полковник слобідський? Не інакше, як осавул уже наскаржився на свого табунника, будуть гуртом умовляти, аби відступився від Оксани, а полковник ще й пристрашить вигнанням з паланки у світ за очі.

Попрямував навпрошки через липову пущу. В липняку, хоч літо вже й спливало, усе ще пахтіло медом, гули дикі бджоли. То там, то тут никали бортники й викурювали з дупел бджіл, виламуючи стільники з медом. І від того в липняку ще дужче пахтіло медом, і дух був таким хмільним і п'янким, що голова млосно крутилася і в горлі гірчило.

Вийшовши з липняка з легким хмелем в голові й першинкою в горлі, Тарас попростував галявою, затим спустився стежкою в яр, що тягнувся в бік річки. Задумавшись про свою долю, хлопець не зчувся, як на нього біля куща глоду накинули мішок… Збивши з ніг, почали, хекаючи, в'язати.

Отямившись, Тарас заборсався в мішку та вже було пізно. Хотів було закричати, але хтось п'ятірнею затис йому через мішковину рота. Три пари дужих рук підняли його і понесли яром… Тарас чув, як вони надсадно хекали, наступаючи один одному на п'яти і крізь зуби лаялись.

Потім хтось захрипів: «Сюди… Покваптесь, аби лиха година не принесла свідків… Думав, як не солом'яний так і не згорить… Воно й не згорить, але… хі-хі… потоне…»

Тарас упізнав по голосу підосавула Вихреста. Так ось чому він на нього бликав, погрожував… І з полковником вигадав, аби заманити в яр свою жертву…

«Не згорить, так булькне, – знову озвався той голос. – В'яжіть йому каміння до ніг! Та швидше, сукині діти!..»

І Тарас через ряднину мішка відчув шелест очерету і плескіт Кальміусу, що в тому місці біля яру мав глибокі вирви, та чорториї…

Частина друга

Пугач – птиця нічна

Було ополудень. Осавул Пишногубий та паланковий писар Дмитро Чуб, розімлілі від спеки, сиділи в хаті-канцелярії й по списках звіряли, хто з посполитих та зимівчан паланки ще не сплатив податку до військової скарбниці. У канцелярію, нагнувши голову, аби не набити ґулю об низький одвірок, зайшов підосавул Вихрест, по-змовницькому зиркнув на осавула, а той до писаря:

– Гаразд, Митре. Зі списком ми впоралися, а тепер іди та обходь боржників, хай не відмагаються, а сплачують, як і положено.

Писар зітхнувши – спека ж яка! – вийшов.

– Що там? – Савка до Вихреста. – Як наше діло?

– Тягніть вівцю, пане осавуле, – Вихрест блиснув зубами й перейшов на змовницький шепіт. – І миша не писнула. Мішок на голову і…

– Що – «і»? – насторожився Савка.

– У Кальміус, – ошкірився підосавул. – А то б куди ще? Не під вінець же!

– У мішку… в Кальміус? – усе ще не міг второпати Савка.

– Атож, – шкірив зуби Вихрест і його маленьке, чорне й неголене личко так і випромінювало задоволення. – Та ви не турбуйтеся, пане осавуло, мої люде надійні. Словом не прохопляться.

– Які… люде?

– А ті, з полонених. Волохи…

Осавул пригадав, що в слободі й справді живе двоє полонених волохів, котрі вже давно призвичаїлись, і всі їх мали за своїх.

– їм будь-кого втопити – що раз плюнути! – хвальковито сказав Вихрест. – Мої надійні люде.

– Ти хотів сказати: звірі?

– Не второпаю вас, пане осавуло.

Савка схопив Вихреста за груди й труснув його.

– То ти, сучий сину, Тараса в мішку втопив?

– Як ви й веліли, пане осавуле! – злякано витріщився Вихрест. – Хіба ж не такечки? Ви ж казали: мішок йому на голову – гоп! – і…

– Що – «і»? – розлютився Пишногубий. – Хіба я велів аби його в Кальміус?.. Велів накинути мішок, віддухопелити його гарненько для остраху і відпустити. І він би тоді сам утік з паланки.

– А я втямив, що в мішку та в Кальміус, – стенув плечима Вихрест. – Як мішок на голову, то куди ж іще, як не в річку, в чорторий?

– Затям дурня Богу молитися, то й лоб розгатить! – забігав осавул по хаті. – Ех, чортів сину, що ти наробив? Козака ні за понюх тютюну згубив! Та якого хлопця! Віднадили б його від Оксани і було б з нього. Хай чимчикує в іншу паланку і живе там. Парубок він сміливий, ще б знадобився Січі. А ти його, дурило, у Кальміус! У чорторий!.. Та налякати треба було, духопелків надавати і досить. Через тебе, волоський вилупку, гріх на душу взяв. Та я ж тілько татарву та ляшків рубав, а не своїх. Та ми ж, чортів вилупку, не звірі які, а люди, – сунув кулак Вихресту під вуса. – Ну я ж т-тобі!..

І вибігши у двір, крикнув до козаків:

– Коня, бісові діти, та хутчій!..

Вихопився в сідло й вилетівши з фортеці, помчав до берега, до того місця, де в Кальміус спускався яр. Вихрест ледве встигав за ним, з кислим видом гуцикаючи в сідлі. Ну, не розібрався він. Замість того, аби надавати стусанів, утопив парубка. Хоча… Чи й не втрата яка. Кальміус надійніше за стусани. З Кальміусу він уже не вирине і вже точно залишить у спокої пані осавулівну, на яку ще раніше Тараса поклав око він. А духопелки… То таке, можуть подіяти, а можуть і ні. А голодранців на Січі завжди вистачало й вистачатиме. їх де не сій, вони й там родять. На одного більше злидня, на одного менше лотра, як поляки кажуть, чи й варто гніватись і полудник собі псувати? Та ще в таку спекотняву. А збіглі на Січ щодня прибувають – вистачить цього добра по зав'язку!..

Примчали до яру, спинили коней. Було тихо й безлюдно. В очереті цінькала якась пташка і ніби жалібно на щось скаржилась.

– Отуди його й пожбурили, – ткнув Вихрест канчуком на річку. – Там такі вирви скажені…

– Тебе у той чорторий пожбурити!

– Але зате Кальміус надійніший за будь-які духопелки!

– Цить, душогубе! – осавул вихопився конем обіч яру на кручу і далі, обминаючи яр, виїхав в липняк. Навстріч ішли бортники з дубовими кадками за плечима, повними меду, що аж хлюпався. За ними роями гуділи ображені бджоли.

Уже поминули яр, коли звідти зненацька вихопився мокрий з голови до ніг… Тарас Кожум'яка з ножем у руці.

– В-він… – прохрипів Вихрест. – Ми ж його в Кальміус кидали. І каменюку до ніг причепили… Я ж пам'ятаю! Свят, свят!.. Відьмак. Коли б людина, то неодмінно б утопився. Каменюку ж прив'язали. А відьмаки вони такі… не тонуть у воді, в огні не горять.

Щось бурмочучи, підосавул зсунувся з коня, впав на землю, потім схопився і кинувся тікати, з переляку забувши про свого коня. Тарас тінню метнувся за ним навздогін, не зронивши й слова і цим ще більше нажахав Вихреста.

Савка тремтячою рукою перехрестив лоба й огрів коня канчуком.

– А-а… – пролунав десь крик підосавула й урвався раптово.

Пишногубий гнав коня не озираючись. Одна думка шпигала мозок: Тарас – відьмак! Перевертень! Характерник і галдовник! А мо' й упир. Інакше б утопився… Та ще в мішку, з каменюкою на ногах. Характерник! Вочевидь, перевертень! Перекинчик! Химородник! Чудодійник! Заморока! Той, що з нечистою силою знається! О, Господи, кого ж тільки покохала його дочка?! Не інакше, як ману напустив на дівчину, відьмак! Чарами Оксану обплутав! Тепер втямки чому Оксана так вперлася на своєму. Бідна, вона й сама не відає, що чинить…

Осавул гнав коня до хутора й оселедець на голові в нього ворушився. Од вітру, бо з поквапу десь посіяв шапку, чуприндер піднімався на вітрі од швидкої їзди, а йому здавалося, що від відьмацьких чарів… Хоч він і був колись сміливим козаком, не раз і не двічі з воріженьками клятими ставав на герць, та ще й тепер був не ликом шитий, але то ж вороги. Такі ж люди, як і він, а тут… Відьмаків Савка боявся над усе. З нечистою силою жарти куці-куценькі. Супроти неї і шабля, й пістоль безсилі. На те воно й кодло бісівське!

Коли Савка примчав на хутір, лиця на ньому не було.

– Джуро!. – крикнув, зіскакуючи з коня. – Мерщій до мене того… Донця чи як його в дідька! Та тримай пістоль напохваті й козакам вели бути готовими до всього!

Сів під шовковицею в тіні й сполошено думав: «Якщо Тарас привів донця, який невідь де взявся… Буцімто з Кальміусу виринув… Еге, знаємо, хто з Кальміусу виринає! Вочевидь, діло нечисте. Цей донець або перевертень, або теж відьмак і галдовник, а то б чого з ним знався Кожум'яка? О, Господи, чого це до мого обійстя збирається нечисть? Не інакше, як відьомський кагал ухвалив мене зі світу білого зжити. Не може бути, щоб у мішку… з каменюкою на ногах людина не втопилася! Відьмак або характерник!!! Такого і проста куля не візьме, хіба що заговорена…»

Тим часом джура з трьома козаками привів з челядницької донця.

Був незнайомець уже в значно кращому стані і тримався бадьоро, і до Савки посміхнувся, шкребучи п'ятірнею в закудланій бороді. А очі в нього – хитрі-хитрющі! Ні, з таким треба вухо тримати на сторожі. Не зчуєшся, як і круг пальця тебе обведе!

– Ну, здоров ще раз, чоловіче, – підкручуючи вуса, нарочито безтурботно почав осавул. – Наївся, напився і виспався?

– І наївся, і кваску холодного напився, і покимарив малість. Вельми дякую, пане осавуле, за ласку!

– Я не молодиця, аби одаровувати тебе ласкою, – сердито відрізав осавул. – Кажи яко на духу: хто ти такий за їден? Від кого утікав і чого Кальміус з того боку на наш переплив?

Донець ще затятіше пошкріб п'ятірнею в бороді.

– Та вроді б донським козаком буду, а на прізвисько Омелько Пугач.

– Пугу, пугу, козак з Лугу?

– Атож. Так мій ще дід казав, тож його й прозвано було Пугачем. І батько мій звідтоді Пугач і я, значить, Пугач.

– Так ти вроді як наш?

– І ваш, бо коріння моє на Запорожжі, і не ваш, бо я з того боку Кальміусу, з донських козаків.

– І вашим, значить, і нашим? – Савка якусь мить думав, а тоді випалив, певний, що загнав донця на слизьке: – А чого це ти, донський, як кажеш, козак, майже москаль, руський чоловік, царя свого підданий, а по-нашому балакаєш? Ти з Дону чи звідки?

– З Дону. Із станиці Зимовейської.

– То чого ж це ти по-нашому гуториш? Де набрався нашої мови?

– Удома.

– Уперше чую, аби в руських та по-нашому балакали.

– Так ми всі хоч і донські козаки і на Дону козакуємо, а такі ж черкаси, як і ви.

– Хто, хто?

– Ну, малороси. Вашого брата на Дону до гибелі, чи не в кожній станиці цілі кутки їх. Дід мій Михайло теж родом був з Малоросії, а вже батько – козак донський, і я стало бисть донський. А вдома гуторимо по-малоросійському, по-вашому значить. Та й жінка моя Софія, сирота, дочка малоросійського козака Дмитра.

– Прямо тобі… запорожець.

– та втікавзДону,і б того.

– А чого це ти, донський козак, який балакає по-нашому, та втікав з Дону, із свого краю, га? Не поладив з ким чи що? – мов медом мазав осавул.

– Було… – зітхнув Омелько Пугач, – отамана свого стукнув.

– Як це ти… Отамана? Обамбурив? – звів брови осавул. – Не думаю, щоб це йому сподобалося.

– Ого, ще і як не сподобалося, тому й мусив тікати.

– І за віщо ж ти його?

– Та так… Стукнув для користі діла, а він візьми і вріж дуба!

– Еге-ге-ге!.. – насторожився Пишногубий. – То ти, виходить, птаха стріляна?

– Атож. Пугач – птах нічний і хижий до всього ж.

– А чи відомо тобі, птиця хижа, нічна, що старшина нам, козакам, самим Богом дана?

– Про мене хоч хай і чортом, аби лишень правду шанувала та козаків своїх не притискувала, старшина, дарована, як ти кажеш Богом. І щоби не оббирала їх, значить, на рибних промислах!

– Еге-ге-ге! То ти, виходить, харцизяка-розбіяка? Прибив отамана, з-під шибениці дьору дав і хочеш, аби я тебе у своєму зимівнику прихистив? Аби ти й моїх козаків до бунту проти старшин підбивав?

– Як пан осавул заслужить, вони й самі дадуть йому по мармизі.

– От що, донський служивець. За правду ти постраждав чи не за правду – не моє се діло. У мене своїх клопотів повно. Хай ваша донська старшина й розбирається. А ти, козаче…

– Взагалі я козак, хоча й маю чин хорунжого.

– Овва! Ти вже, виявляється, й хорунжий?

– Хорунжий. Що ж тут дивного?

– Це ти щойно придумав чи раніше? Якийсь гультяй-горопаха і – хорунжий? – не йняв віри Пишногубий. – Заливай та міру знай! У нас хорунжий так навіть до генеральної старшини належить. А ти… Чийсь збіглий хлоп. Хоча… Який же ти хорунжий – сотенний чи й полковий?

– Полковий.

– Бреши більше! – підморгнув Савка. – Ти такий же полковий хорунжий, як я, приміром, гетьман. Та ж чи ти хоч тямиш, що таке чин хорунжого? Це ж перший офіцерський чин у козаків московського царя. А ти хто? Кріпак? Збіглий холоп якогось руського пана? Розбійник з великої дороги. За віщо ж ти хоч відхопив такий чин?

– Та вроді як за хоробрість.

– Де? Біля молодиці? Чи на грабунку?

– У війні з турками.

– Овва! З тобою балакати, що проти вітру, даруй, сцяти. Затям, я розбійникам та вбивцям притулку не даю. Я з татарами рубався, але розбійників не переховував. – До козаків: – Ану скрутіть руки збіглому харцизяці!

– Спершу нагодував, а тепер руки скручуєш? – наче аж дивувався донець, як йому в'язали руки. – М'яко стелив та…

– Поспиш і на твердому, бо не панського роду, – відмахнувся осавул. – Віддам я тебе донському уряду і хай він розбирається, що й до чого. Чи на шибеницю тебе чіпляти, чи на коня садовити. – До козаків: – Запріть його в коморі! Та пильніше під арештом пильнуйте!

– Овва! Обрадував, – насмішкувато вигукнув Омелько. – Відправляйте мене під арешт – чи мені звикати? Де я вже не сидів, посиджу ще й у вас. Я, абись ви знали, все життя своє або козакував-воював, або сидів у холодній, у темній, у буцегарнях, арештантських, гауптвахтах, у каталажках, людоморках, острогах, сибірах, у тюрмах-тюрягах, у фурдизі-хурдизі, в ямах… Садовіть ще й ви у свою кутузку. Я звідусіль утікав, посиджу ще й у вашій цюпі та дасть Бог і втечу, бо як же інакше, га?

– Чули, чули? – загаласував Савка. – Пильніше чатуйте, бо й заправду драла дасть.

– Утечу, пане осавуле, утечу як пить дать! Трохи одпочину в тебе під замком та й візьму ноги в руки. Я довго не тримаюся одного місця. Навіть біля жінки не тримаюся, усе мене, окаянного носить і носить. Від Дону до Берліна, а оце й до вас занесло.

– А ми й не будемо тебе довго тримати, ми тебе хутчій передамо твоїм. Отим, що вже тобі й шибеницю приготували!

Донця потягли до комори, осавул хотів було йти до хати, аж у хвіртку несамовито затарабанили.

– Хто там і якої трясці? – крикнув Савка, мацаючи в себе пістоль за поясом.

– джура пана полковника.

– Ану відчиніть, – велів осавул челяді й небавом у двір ускочив на коні джура кальміуського полковника.

– Кепські вісті, пане осавуло. Ваш табунник Тарас Кожум'яка в липняку штрикнув ножем підосавула Вихреста.

– На смерть?

– Та, кажись, ні. Пан підосавул ще матюкається і злий яко хорт. А пан полковник відрядив козаків на пошуки розбійника. І велів, аби й ви відрядили своїх людей і щоби сьогодні Кожум'яка був пійманий і в буцегарню припроваджений.

– Передай панові полковнику, що я нагально пошлю своїх козаків на пошуки й лови Тараса, – і джура зник за частоколом.

«Еге-ге-ге, он воно на що закандзюбилося? – стривожено подумав осавул. – Ні, таки правда, що Тарас відьмак! З мішка виліз, підосавула ножем штрикнув. Коли б і мені лиха не натворив! Підосавула хай хоч і дідько хапає чи хапун який, а я з Оксаною – пропав!..»

Аж тут і дочка.

– Тату, кажуть ви звеліли донця зв'язати й заперти в коморі. Правда се?

Савка дратуючись, вус смиконув.

– І ти туди ж?.. Яке тобі діло? Чи й у донця вже той… закохалася?

– Та-ату??! – закричала дочка. – Не губіть себе, бо я краще про вас думаю! Донець довірився мені, я привела його додому, обіцяла, що ніхто його й пальцем не зачепить… Ой, тату, та ж чи ми татари які, що в гості запрошуємо, а тоді руки виламуємо?

– А ти не вчи батька, бо я й сам з вусами! – крикнув осавул. – Постривай, доберусь до того відьмака, що тебе задурив і морочить! А про донця й не згадуй! Він на старшину руку підняв і мусить бути покараним!

– Ей, де баба Пріська? – крикнув Савка біля челядської куховарні. – Розшукайте в один мент!

По хвилі в куховарню зачовгла маленька, згорблена бабуся з личком, як старий, жовтий огірок, перепечений на сонці, і запитала, сідаючи на лаву:

– То це ти мене, Савко, кликав?

– Не Савка, а пан-господар, – сердито поправив її осавул. – Коли вже ви навчитеся шанувати свого годувальника?

Баба Пріська не дочула.

– І що ти там, Савко, белькотиш, як той гиндик? – спитала, приставляючи долоню до вуха. – Кричи дужче, бо я на вуха слабую. Ще як на Явдошки оглухла в гентім році, так і дотеперички глуха.

– Я хотів би у вас, бабо Прісько, поспитати про одну… е-е… штуку. Ви ось багато на світі жили, – тут осавул озирнувся і вгледів куховарок, котрі обліпили поріг. – Ей, ей, а ви якої трясці повитріщалися? Клопотів у вас своїх немає? Робити вам нічого, дак я вам зараз роботу знайду!

Куховарки розійшлися, осавул знову закричав:

– Бабо Прісько, я хотів би розпитати…

– Та не кричи, яко оглашенний, – замахала стара руками. – Я ще трошки чую, то й зовсім оглухну від твого кричи.

«Тьху! – спересердя сплюнув Савка. – Бенеря бери цю бабку! То вона зовсім глуха, то не дуже кричи…»

Почав тихіше і здалеку.

– От ви, бабо, багато на світі жили, чи не доводилось вам часом з русалками здибуватись?

– З ким, ким? Та дужче кричи, бо я глуха.

– Тьху! – і осавул гаркнув щосили: – 3 русалками, кажу, не зустрічалися, бабо?

– Зустрічалася, аякже, – закивала стара маленькою головою. – Тільки ти не кричи так, бо я й зовсім оглухну. Тихіше трошки галасуй. А з русалками стрічалася… Ще дівчиною. Повилазять русалки, бувало, із ставка, коси порозпускають і ловлять дівчат. А котру спопадуть, ту й до смерті залоскочуть і під греблю її, сердешну, затягнуть. Русалок, Савко, найпаче треба боятися в Зелену неділю. Бо вони тоді з води виходять і бігають полями та в житах качаються. У Русальну неділю. Тоді й близько дівчатам не можна підходити до русалок, абись не залоскотали. А коли по воду йдеш, то за пазуху полину поклади, полин усяку нечисть відлякує. От перестріне тебе русалка й запитає: «Полин чи петрушка?» Ти й кажи хутчіше: «Полин, а ти, русалко, – згинь!..» Русалка затіпається й тікає геть… А не дай Боже, що петрушка скажеш, то русалка тебе схопить: «Моя ти душка!..»

«Еге-ге-ге, – сполошено подумав Савка, – он воно що виходить? Тре' Оксану на всяк випадок застерегти, аби полин за пазухою носила».

– А про вовкулаків що-небудь чули, бабо?

– А чого ж не чула? Ще і як чула. Вовкулаки вночі бігають, у вовків перекинувшись. – І застерегла: – Гляди, з ними не здибуйся, бо вони дуже злі. З відьмами любляться.

– Хто?

– Та вовкулаки, за яких ти питаєш. Од відьом та вовкулаків, як вони злюбляться і народжуються упирі, злі люди. Живуть вони, мовби яко люди, а коли помруть, то не так, як ми з тобою, Савко, помремо.

– Я помирати не збираюся!

– Що кажеш? – витріщилася стара.

– Кажу, не збираюся помирати! – крикнув Савка.

– Та не кричи, – замахала стара маленькими, висохлими ручками. – Не хочеш помирати – живи. А упирі коли помруть, то їх тре' прибити осиковим кіллям, бо як не приб'ють у ямі, то вони з могил вилазять і кров у хрещених та молитовних ссуть, аж цмулять.

– А відьми?

– Що – відьми? – не второпала стара.

– Кажу, відьми кого ссуть?