Ордер на любов (збірник)

Тільки – цур! – не видавай мене. Коли що – усе на себе візьмеш. Ти йому донька рідна, він тобі пробачить, змінить гнів на милість. А я… чужа-чужаниця. Витурлить мене, а я не хотіла б втрачати твого батька – люб він мені. Але зважусь… Вийду на діда Видру і щось з ним придумаємо. А ти, дитино, заспокойся. До вечора ходи весела та все щось наспівуй… Начебто й рада сватам. Аби бува батько нічого не запідозрив. А вночі я тебе й заховаю. Щоб уранці тебе й не знайшли. Візьму гріх на душу – ні з чим самарські свати поїдуть од нас! Не я буду! А там, дасть Бог, і пана осавула вкоськаю. Ніде він од мене не подінеться, я йому Богом послана, а він мені. На тім і стою!

Осавул Савка Пишногубий любив швидких коней. Без них і життя свого не уявляв. А швидка їзда для нього то – лет. Та ще в степу, де й душа твоя летить разом з твоїм конем і чи не випереджає його. Та і який козак – якщо він руський не любить швидкої їзди.

Це пізніше класик з України скаже-вигукне: і який же, мовляв, руський не любить швидкої їзди.

А починалося все із козаків, бо ніхто більше за них не любив доброго коня! І в якого козака, – якщо тільки він козак! – не було доброго коника-вітрогона? Козацький кінь був родичем татарського, бо мав з ним спільний родовід – від дикого коня – тарпана, тож як і прадід був витривалим і спину не знав. А без коня козак і не козак, а так, піша-пішаниця, дядько, який бреде собі степом і якого швидко хто-небудь та й схопить. Бажаючих схопити пішого у степу – водиться-не переводиться, бо сусідів лихих, воріженьків підступних не виводиться. Особливо на дальніх околицях козацького краю. Тут воля швидко перетворюється на неволю. Чи кримські татари схоплять, чи ближні ногайці та й відправлять на невільничий ринок у Стамбул на ясир-базар, а звідти живий товар повезуть до Іспанії, Італії, до Північної Африки, Аравії до Ірану чи Туреччини – додому вже ніколи не повернешся і слід твій у світах навіки загубиться…

У другій половині XVI століття на південні простори України перекочувала від Кабарди й Азова Ногайська орда. І однієї було забагато для тих країв, а вона ще й розділилася на чотири роди – Єдичкульська зайняла лівий берег Дніпра від Кизикермена (теперішня Каховка) до гирла аКінських Вод, а згодом і вздовж її течії до верхів'я; Джамбуйлуцька кочує теж на лівобережжі Дніпра південніше від Єдичкульської, від Кизикермена до гирла Дніпра і почала захоплювати Перекопський перешийок, від чого її ще звуть Перекопською; Очаківська або Єдисанська кочує правобережжям Дніпра від гирла Кам'янки й до гирла Бугу; Буджацька (або ще Білгородська) займає територію узбережжя Чорного моря між Дніпром та Дунаєм і між Акерманом і Кілією.

А коли ці орди увійшли до складу Кримського ханства, то розпочали такі напади на Україну, що перетворилися на стихійну біду, і в Україні тоді заспівали:

Зажурилась Україна,

Що ніде прожити,

Гей, витоптала орда кіньми

Маленькії діти.

Чотирма шляхами йшла орда на Україну – Чорним, Кучманським, Молдавським або Покутським та Моравським. З останнього ординці й робили наскоки на Кальміуську паланку. Тож по всіх землях Січі стояли сторожові пости, з яких вдень і вночі дозорці оглядали степи, а лігши на землю, припавши до неї вухом, прислуховувалися: чи не стугонить вона бува, не суне орда? Один з таких сторожових бекетів стояв за версту від слободи Кальміуської паланки, звідки ген аж до далеких обріїв проглядався степ. Там і знаходився сторожовий форпост, що мав редут – замкнуте польове земляне укріплення для самооборони, житло для козаків і стайню для коней. З форпосту раз по раз розсилалися розвідувальні роз'їзди, які й вели розвідку.

А для спостереження за місцевістю будувалися бекети. Кожний форпост для передачі вогненно-димових сигналів мав так звану фігуру, що споруджувалася на узвишші, здебільшого на стародавній могилі.

До фігури на Кальміуському редуті і мчав того дня Савка, вона теж стояла на прадавній могилі, з якої далеко було видно. Сама фігура складалася з 19 просмолених бочок – спершу в коло ставилися шість бочок і зв'язувалися просмоленим канатом, на них витарабанювали друге коло з п'яти бочок, на нього – третє з чотирьох, затим – четверте з трьох і п'яте з двох бочок.

А на самому верху ставилася одна бочка без дна. У середині фігури з гори до низу в порожнину заливали смолу. Над верхньою бочкою лежав залізний прут з блоком, через нього й протягували довгий мотузок із запалювачем та грузилом. Біля фігури ще будувалася вишка, на якій почергово чатували козаки-спостерігачі. Досить було розвідувальним роз'їздам чи дозорцям на вишках виявити загін татар, негайно запалювалася ближня фігура, вогонь і дим від неї відразу ж помічали на сусідніх вишках і теж підпалювали свої фігури. Досить швидко вже палали фігури біля самої Січі та біля південних міст і сіл України і всі вже знали: ворог іде. Тоді ж грімкотливо озивалися січові гармати, звучали козацькі сурми, шикувалися козацькі загони й вирушали в той край, де було помічено ворога.

У містах і селах вдаряли в церковні дзвони, люди кидали все й бігли під захист оборонних споруд. Сторожові польові дозори козаків видивлялися ворогів з високих степових могил, звідки далеко видно в неозорих степах. Але для того, аби запорожці знали, хто вигулькнув на могилі – свій чи ординець, була домовленість – козаки на могилу вихоплювалися верхи на коні неодмінно поодинці. Якщо люди побачать на степовій могилі одинокого вершника, знали, що той свій. Татари про це не відали і часто вихоплювалися на могили гуртом, по кілька вершників і цим ще здалеку видавали себе.

Коли Савка Пишногубий примчав до фігури, на бруствері редуту дозорці саме всідалися біля казана із щойно звареною кашею – снідали. Але на вишці незмінно маячив дозорець, снідатиме він останнім, як його змінять. Він вдивлявся у виднокіл і пахкав люлькою своєю незмінною – видно було голубий димок, що вився над ним у небо…

Савка осадив коня біля земляного валу укріплення, спішився, пустив коня попастися, а сам, хльоскаючи себе канчуком по халявах, піднявся на вал.

– Здорові були, хлопці-молодці!

– Здоров був і ти, пане осавуле, – спроквола проказали дозорці.

– Бог у поміч, ївши.

– Дякуємо.

– Як ніч минула? Без пригод? Нічого підозрілого ніде не завбачали?

– Слава Богу, без пригод, а підозрілого нічого не замічали. Пробігали в далині тарпани невеликими табунцями, та орли в небі пролітають. Та марево степами блукає.

– Ну й добре.

– Мо' й ви приєднаєтесь до нас, пане осавуле, та гуртом і поснідаємо. Добру кашу щойно зварили.

– Дякую, але я тільки-но від саламахи.

Задерши голову, так, що довелося рукою притримати шапку, Савка крикнув дозорцю на вишці.

– Що там, козаче, видно? Як там наші вороги? Ще живі й здорові?

– І живі, й здорові, – відповідав з вишки дозорець.

– Нічого, поки будуть вороги, поти будемо й ми, козаки. Бо як же козаку та без ворога-воріженька, га? Пильнуйте, хлопці, в оба. Літа не минає, аби ординці не посунули на нас. А зима надійде, ріки скреснуть – валом попруть на Україну – буде нам роботи!

– Ногайці вже спробували на табун напасти, але табунники самі справилися. Тарас Кожум'яка так одного ординця навіть спеленав.

– Знаю. Привозив його в слободу та й відпустив, чортів хлопець! Надто гонору в нього багато. Усупереч моїй волі став. Наперекір їй. Ти йому одне, а він тобі – інше! То ви ось що, хлопці-молодці, не дивіться, що Тарас вроді як свій, а як загледете його, хапайте й до мене хутчій везіть.

– Що вже заслужив?

– Заслужив, – Савка спустився з валу, скочив у сідло коня. – Мо' Тарас здумає мимо вас у степ прошмигнути, аби на Січ чи ще куди податися, – не зівайте, хапайте й до мене. Нагороду отримаєте.

І погнав коня в слободу. Був певний, що Тарасу з донцем у степ, якщо вони надумають утікати на Січ, непоміченим не вдасться прошмигнути. Дозорці їх неодмінно затримають. Але він не підозрював, що Тарас з донцем вирішили втікати не степом, де їх і справді швидко б наздогнала погоня осавула, а за порадою діда Видри вибрали зовсім інший шлях, кружний, але надійніший.

А все було так.

Коли хутір облігся, й у дворі все завмерло і в покоях теж запала тиша, Оксана тихенько встала, зодяглася у своєму сховку, куди її заховала Соломія, підійшла до дверей і ледь прочинила їх. Прислухалася. Німо.

Ось задзижчала в кутку сонна муха. Стримуючи подих, дівчина навпомацки перейшла дві кімнати й опинилася в сінях. Двері, що вели у внутрішній двір, були тільки на гаку. Оксана прислухалась, серце калатало в грудях, як несамовите. Дівчині здавалося, що те калатання чує вся слобода. Пригасла руку до грудей, другою обережно зняла гак, трохи відхилила двері, висунула голову, прислухаючись.

Тихо…

Ось на стайні брязнув прив'яззю кінь. З воловні почулося мукання, і знову німа тиша у дворі. Варта десь там куняє в передньому дворі, а тут, на задвірках, – анікого.

Оксана постояла, якусь мить прислухаючись. Ляк перед невідомістю, перед ніччю все ще не минав. Але згадала, що завтра до них прибудуть свати, і ця згадка придала їй рішучості. «Ну постривайте ж, тату, – прошепотіла невідомо до кого, – я так заховаюся, що будете мене вік шукати!..» Вихопившись у внутрішній двір, метнулась мимо льодовні, забігла за стайню, постояла озираючись і нечутною тінню подалася понад частоколом. Ногами землі під собою не відчувала. Здавалося, наче пливе у повітрі – вона і не вона.

Соломія передала їй через діда Видру, де саме опівночі на березі Кальміусу з човном чекатиме її Тарас – тож назад дороги вже не було. Що буде – те й буде, а тільки вперед. До нього, до коханого.

Зрештою, Оксана забралася в кущ бузку, продерлась через нього і в частоколі намацала обапол потаємного лазу, відсунула його, боком протиснулася в лаз і, опинившись по той бік частоколу, зітхнула з полегшенням. Перехрестилася.

– З Богом, – проказала сама собі і наче з мосту у воду, кинулась у темінь ночі, притискуючи руки до грудей – так калатало серце.

Та ось вона спустилася з гори вниз, де між вербами на Кальміусі був млин – там і мав її опівночі виглядати Тарас.

З-за хмар вигулькнув молодик і ледь-ледь освітив дорогу. Оксана бігла, немов хто гнався за нею, ляк пробирав її до кісток. За кожним кущем, чорним і мовчазним, їй ввижалися страхів'я і дива. Ось вона вже внизу. Трохи стишила ходу, відхекалась. До млина рукою подати, чути, як в лотоках шумить вода та час од часу щось поскрипує. Пригадалися розповіді про водяників, котрі живуть на млинах під лотоками й ночами мелють відьомське борошно, про чортів, котрі крутять млинове колесо, а запопавши людину, топлять її біля греблі…

А що коли Тарас, не дочекавшись її, пішов геть? Тоді чорти й водяники неодмінно схоплять її і затягнуть у вирву на Кальміусі…

Моторошно заухкав сич, і дівчина аж присіла зі страху.

Схопившись, наосліп кинулась бігти і з усього розгону потрапила в чиїсь обійми.

– Ой, мамо-о…

– Тсс, це я – Тарас, – почулося знайоме і дівчина, зажмурившись, притулилася до грудей милого. – Хутчій побігли до човна і попливемо на острів до діда Видри. А там… там вирішимо, як нам бути.

Вони пливли нічним Кальміусом у хисткому човнику, а над ними вгорі, в зоряному небі плив місяченько, щойно народжений серпик, званий молодиком. Сяйвом своїм він відбивався і в кульчиках дівчини – лунницях, підвісках у вигляді півмісяця, що оберігають жінок і дівчат від злих сил. Місяць – чоловіче начало, він – парубок, а сонце його наречена.

Тож здавна колядували на Україні:

Ясен Місяць – пан господар,

Красне Сонце – жона його…

Колись Місяць був одним з головних богів на Русі і йому пращури приносили жертву – ліплений пиріг, вареник, що символізував нічне світило і захищав їх темної пори. Чи не тому Оксані було спокійніше під місяцем і вона вірила, що місячної ночі з ними нічого лихого не станеться.

Другий молодик плив біля човна у воді, й Оксана поволі заспокоювалася, адже місяць угорі і побратим його у воді таки захистять їх з Тарасом од лиха.

Вода була темна, м'яка й шовковиста на дотик – Оксана опустила руку за борт і вода сріблом переливалася в її руці. Тарас тихо гріб (уключини, щоб не скрипіли, були завбачливо обмотані ганчір'ям), прямуючи до острова діда Видри.

Тихо шелестів очерет, здіймаючись темною стіною, обіцяючи дівчині надійний прихисток. Місяць був угорі й унизу, Тарас поруч, і на душі в дівчини поволі влягалося сум'яття й тривоги останніх днів. Що буде, те й буде, аби тільки коханий був з нею. А буде тільки добре, адже старі люди кажуть: усе, що починається в ніч народження нового місяця, неодмінно завершиться щасливо. (Народжені на новомісяччя діти матимуть веселий характер, лагідну вдачу, а ті, хто народився при ущербному місяці – понурі й дратівливі.) Своє спільне життя вони розпочинають у ніч народження молодика, тож усе буде добре.

– Козацьке сонце, – кивнув Тарас на місяць, – нас хоч і не обігріє, так захистить. Козаки завжди в похід збираються вночі, на ворогів теж стараються нападати вночі – при світлі місяченька, сонця свого, тож звикай до козацького сонця, воно світитиме нам ще не раз.

– Ой, Тарасику, куди ж ми пливемо, дивлячись у темінь ночі?

– Боїшся?

– Є трохи остраху. Кинула родину, хату, батька, усе, що мені було близьке, що мене захищало й берегло, ще ніколи не була вночі поза отчою хатою – боюсь…

– Кажуть люди, що у своїй хаті й кутки допомагають, але тепер звикай. Довго нам доведеться попоблукати без своєї хати.

– Ой, не лякай мене, не звикла я бурлакувати.

– Тепер звикай, серденько. Я бурлакую і нічого. Не такий страшний чорт, як його малюють. А пливемо на острів. Поки що. А куди подамося далі – один Бог знає. Але думаю туди, де прихисток знайдемо, де нас ніхто не розлучить. А найперше – до добрих людей.

– А чи є ж вони у світі?

– Є, Оксаночко, є. Інакше б і світу не було – без добрих людей. Навіть вороги наші і ті добрі.

– Що ти говориш?

– Добрі до своїх. То й наші люди до нас теж будуть добрими – я так мислю.

Зачепив веслом маківку, що біліла на темній воді, підтягнув її до човна і хотів було зірвати.

– Не треба, не руш її, – попрохала дівчина. – їй так гарно квітнути під місяцем у рідних водах. Хай квітне. Скільки в неї того часу на цвітіння – усього нічого.

Зненацька щось вискочило з води і знову у воду – бульк! Аж виляски пішли і сонної тиші, як не було.

– Ой, не водяник? – Оксана кинулась до Тараса, притулилась до парубка. – Мені лячно…

– То – риба сплеснула, – він обняв її, пригорнув до себе і млів од дівочого тіла у своїх обіймах, тож дідові Видрі довелося їх гукати.

– Годі, молодята, милуватись, пливіть швидше, бо скільки влітку тієї ночі – з гороб'ячий скік. Та й у дорогу далеку вже треба збиратися, ось-ось на сході крайнебо запалає…

Кількома дужими гребками Тарас пригнав човен і він, зашурготівши піском, ткнувся носом у берег острова.

– Ось і перший наш причал, – сказав дівчині. – Скільки їх ще буде!

В очеретах ні-ні та й скрикував якийсь птах – протяжно і наче розпачливо, мовби благав про допомогу. Таємничо-насторожено шумів темний очерет, що стіною оточував острів.

Вечеряли щербою (юшка з риби), що її наварив дід Видра. їли із спільного дерев'яного коритця. На свіжому листі очерету лежала варена риба.

Сиділи за куренем, аби на берег у слободу не було видно вогню од багаття. Дружно працювали ложками і гомоніли стиха. Оксана розповіла, що з нею лучилося, як її заховала Соломія в кімнатці, як вона потім опівночі вибиралася з хутора..

– Свати самарські вже в слободі, – казала. – Завтра вранці приїдуть до нас на хутір…

– Це вже сьогодні, – уточнив донець.

– Будуть щось про куницю, по сліду якої вони йдуть, казати, а тоді батько велить мене знайти і привести, і підуть шукати мене, а мене немає. Ой, що тоді зчиниться на хуторі! Батько все на острові догори дном переверне!

– Авжеж, – підтримав дід Видра, – завтра пан осавул, як його доньки вдома не виявиться, пришле на острів загін козаків з наказом все перерити, а Тараса й Оксану знайти. Тож до ранку треба й вирушати вам у путь-дорогу дальнюю.

Омелько Пугач облизав ложку, поклав її біля казана на очеретяне листя, утер вуса.

– Ось що, молодята. Путь-дорога моя на Січ лежить. У вас я й так уже забарився. Маю на Січі із старшиною зустрітися, з козаками. Є в мене там побратим Василь Журба – під Бендерами разом воювали. Він і вам, молодята, допоможе, на кошового вас виведе. Тож приставайте до мене, Тарасе з Оксаною, та разом, помолившись, і вирушимо, доки темно, в дорогу, аби до сходу сонця опинитися подалі від слободи. На кошового вся надія, допоможе він вам, молодята, відстояти своє щастя. Та й козаки скривдити не дадуть. А найперше вам поможе Василь Журба, надійний товариш, козак відважний.

– Донець слушне діло радить, – озвався Видра. – Уранці нас усіх з острова викишкають. Треба на Січ вам, голуб'ята, пробиватися. Уже за північ, очерет ось-ось перед ранком затихне. А поки він шелестить, тре' й вирушати. Беріть човна, сакви з харчем я вам приготував – Бог вам у поміч!

Сакви вже перенесені в човен, Тарас сів на носу, Оксана на кормі, а донець на веслах – сам зголосився. Дід Видра, закачавши холоші, стояв у воді, коло човна, приготувавшись його зіпхнути у воду. Місяченько саме заховався за хмари. Очерет ще шушукався, тож не чутно буде хлюпання та стукіт весел.

– Пливіть, тримаючись очерету, – наостанку наказував старий. – Удень спіть, забравшись в очерет чи прибережні зарості, а ночами веслами працюйте. За два дні такечки дістанетесь Дубової балки, вона в Кальміус впадає. Тамечки ховайте човен – якось буду в тих краях, заберу його, – а самі прямуйте в степ. З правої руки у вас буде верхів'я Вовчої, з лівої – Кінських Вод. Ото між ними прошмигніть і прямуйте далі на захід сонця. Тримайтесь правої руки, аби вас часом в ногайські степи не занесло. За тиждень дістанетесь до Дніпра десь біля Томаківки. А звідти до Січі вже й рукою подати. А там… там хай помагає вам Бог та удача!

Нечутно відпливли, якийсь час ще бачили діда Видру на березі, а далі він зник у темряві, а за ним невдовзі й острів сховався за стіну очерету і понесла їх вода на низ, і темінь їх обступила, і десь моторошно кричав в прибережжі пугач.

– О! О!.. Родич озивається, – налягаючи на весла, гомонів Омелько. – Я Пугач і він пугач – от ми й родаки. А з родаком завжди спокійніше. Він мене не видасть, а я його. А з нами і ви, молодята, не пропадете, доки пугач кричить, доти ми і в безпеці.

І швидко та легко попливли в темінь, яку на далеких обріях десь там, внизу Кальміусу – чи не біля Азовського моря? – безгучно краяли блискавиці.

– Вважайте, молодята, що везу вас до щастя, – охоче гомонів весляр. – Потім ще й дякуватимете Омельку Пугачу. А ось де моє щастя – то й не відаю. А чекає мене те, що задумав.

– А що ж ви задумали, дядьку? – поцікавилась Оксана.

– Декому лихо задумав. А мо' й самому собі – хтозна, як воно повернеться, у який бік.

– А нащо ж ви задумали лихе, дядечку?

– Лиха боятися – удачі не знати. Та і який козак боїться лиха, га? Хай воно його стережеться! А недолі попереду, біди-пені, буде багато. Чує душа. Та й дід Видра застерігав.

І ще довго-довго, як вони в темряві ночі пливтимуть понад стіною очерету і вода швидко нестиме їх в пониззя, вчуватиметься їм крик-застереження діда Видри:

– Та глядіть! Та стережіться! Пильнуйте в оба, вуха не розпускайте, на сторожі їх повсякчас тримайте й ловіть ними кожен шерхіт чи згук. Хай вуха ваші будуть на маківці голови! Чуєте? Бережіться, кажу, аби до ногайців у полон-неволю не зашурготіли… Бо так і мекнете. Буде потім каяття та не буде вороття. У них краях чи добрих людей зустрінеш – це ще баба надвоє ворожила, а ногаїв, а людоловів – запросто! Нишпорять вони степами, християн для ясиру видивляються…

Пізніше Омелько Пугач з досадою казатиме, що дід Видра, добрий і турботливий, мабуть, тоді, як напучував їх своїми застереженнями, перестарався (чи в недобру годину застерігав їх) і мимовільно наврочив їм полон-неволю…

Частина четверта

Куй-ме – весільна гарба

…Це сьогодні ногайці (самоназва – ногай) – народність, яка живе переважно в Дагестані і Ставропольському краї Росії, а також у Чечні, Інгушетії, Карачаєво-Черкесії. Загальна чисельність на 1979 рік – 60 тисяч чоловік, мова – ногайська, віруючі – мусульмани-суніти. Усі вони – нащадки різних монгольських і тюркських племен, які колись входили до улусу золотоординського хана Ногая – звідси і самоназва, згодом змішалися з тюркомовними половцями та перейшли – вже за радянських часів – до осідлості, а тоді…

Ногайська орда – татарське феодальне утворення – як вважається, виникла наприкінці XIV ст. на території від Північного Прикаспія і Приаралля до Тури і Ками, від Волги до Іртиша – унаслідок розпаду Золотої Орди. Остаточно окремішня Ногайська орда сформувалася в 40-х роках XV ст. з центром у м. Сарайчику (Сарайджук) у пониззі р. Яік (Урал). У XVI ст. Ногайська орда розпалася на Велику Ногайську орду (басейн р. Емби) і Малу Ногайську орду (між Кабардою і Азовом).

У другій половині XVI ст. Мала Ногайська орда перекочувала в південноукраїнські степи. Очолювана ханом Хаджі-Девлет Гіреєм у році 1443-му татарська ватага покинула Золоту Орду і, поселившись в Криму власними юртами, створила там своє ханство. Але, як згодом скаже Дмитро Яворницький, «заразившись ще на батьківщині духом незгоди й чварів, кримські татари не змогли зберегти єдності й на півострові». 1621 року за хана Орам-Тимура кримчаки розкололися: одна частина залишилася на півострові, а друга під орудою хана Ногая утворила свою самостійну орду на просторах між Дунаєм і Кубанню.

Так у південних степах України з'явилися татари, звані ногайцями. Згодом і Ногайська орда розколеться і розпадеться аж на чотири самостійні: Джедишкульську, Джамбуйлуцьку, Єдисанську і Буджацьку. Остання була найчисленнішою. Ногайці й стали на багато десятиліть найближчими і найнебезпечнішими сусідами запорозьких козаків, а з разом і південно-східної України і завдали стільки лиха українському людові! Часто ногайські аули розташовувалися за п'ять-десять верст (а де й за дві) від запорозьких земель. Основна маса їх кочувала, менша частина проживала в аулах, що були не близько один від одного й розташовувалися вони здебільшого біля «коїв» (криниць), їх було біля сотні і нараховували по 100—200 чи й більше кибиток або димів у кожному. (Загалом же чотири їхні орди на той час нараховували до ста тисяч чоловік!) Керували ногаями спадкові мурзи чи діти князів, як їх величали, а мурзами – сераскир-султан, син чи близький родич кримського хана переважно з роду Гіреїв.

Жили ногайці бідно, чи не злиденно, займалися кіньми та худобою, трохи і де-де землеробством, а найбільше людоловством. У степи вирушали загони по тисячі верхівців у кожному, тож 8—10 тисяч їх постійно гасали степами в пошуках людей для ясиру. Раз по раз нападали на українські села, хутори й зимівники, захоплювали худобу, коней, а найбільше людей – переважно жінок та дітей і підлітків. Досить було одного вигуку: «Ногайці!!!», як села ціпеніли від жаху. Брали вони не так своєю могутністю чи хоробрістю (з козаками встрявали в сутички лише за умови своєї переваги в кілька разів), як раптовістю набігів, жорстокістю, хижацтвом і знищенням усього живого. З усіх лих вони були найжахливішим лихом-бідою і рідко хто в південних степах (якщо рухався не з великим загоном озброєних людей) не потрапляв до них у неволю.

«Невільниці були необхідні туркам для вдоволення їхньої азіатської розкоші й насолоди, – а хлопчики для служби в яничарах. Невільники мовою мусульман називалися ясиром (від арабського „есирь“ – полонений) і їх стали доставляти туркам татари.

Для татар, особливо ногайських, які вели кочове життя, мало займалися торгівлею, а ще менше промислами, не мали підкорених народів, з яких можна було брати данину, тинялися диким і безлюдним степом, і були ордою убогих і напівголодних дикунів, постачання християнськими невольниками багатих, лінивих і ласолюбних турків було головним джерелом прибутку і часом навіть життєвого достатку» (Д. Яворницький).

Довгий час вони будуть васалами Кримського ханства, потім перейдуть під протекторат Росії і в другій половині XIX ст. емігрують з українських степів до Туреччини. Що ж до Великої Ногайської орди, то в XVII ст. вона буде розгромлена калмиками і залишки її відступлять в північно-дагестанські степи. Звідтоді ногайським степом буде називатися напівпустельна рівнина в Передкавказзі, у межиріччі Тереку й Куми в межах Дагестану.

Потрапили до них і Омелько Пугач з Тарасом та Оксаною, потрапили негадано, на п'ятий день по втечі, коли вже були безпечні й певні, що проминули загрозу; потрапили негадано, напоровшись на засаду ногайського збіговиська…

…Усе відбулося зненацька і швидко. Чи не блискавично – не дати отямитись людині, а скрутити її в одну скороминущу мить – на це ногайці були мастаки і неперевершені людолови. Утікачі й збагнути нічого з торопу не встигли, як уже лежали, пов'язані міцними та еластичними пасками з не дубленої шкіри биків, що як лещатами охопили тіло. Тарас спершу отримав удар по голові, як вони йшли мимо кущів, зарослих високою травою, а вже потім земля з-під його ніг ураз зникла і він упав і в голові загули чмелі, а перед очима від удару довбні запурхали жовті та чорні метелики. Хтось хекаючи – і де ті нападники взялися? Хіба з трави повихоплювалися, трави там густі та надійні для сховку? – та смердячи потом, уже заломив йому руки… Він спробував було в тумані, що застилав йому очі, відбиватися ногами, але на поміч двом навалилися ще двоє, чиїсь цупкі пальці здавили йому горло, і хлопець на мить втратив свідомість і все було скінчено…

Коли дійшов до тями (а його для вірності ще й лежачого стукнули довбешкою, замашною палицею з потовщенням на кінці, по тім'ї, ледь не проломивши йому черепа) – то побачив, що лежить зв'язаним. Нили туго скручені руки, боліли голова, шия і спина, але думка, а що з Оксаною, як жигалом його жигнула. Засилкувався звестися, але підбіг ще один нападник, штурхнув ногою в бік і Тарас упав на спину.

– Оксано-о… – захрипів. – Ти де?..

– Я тут, Тарасе, – почувся розпачливий голос і дівчина заплакала.

Тарас повернувся, засилкувався звестися і якось нарешті сів. Земля під ним колихалася і кудись пливла… Перед очима ні-ні та й пурхали метелики – то чорні, то жовті. Чортів ногаєць, отак обамбурив по голові! І треба ж було… Скільки Кальміусом пропливли, три дні степами пробиралися, а насамкінець втратили пильність. Думали, що вже Самара ось-ось, а там і до Дніпра, до Січі близько і попали в халепу.

Оглянувся, роздивляючись. Зв'язаний донець лежав на спині, матюкався, випльовуючи з рота землю й травинки (певно його товкли в землю як зв'язували), Оксана сиділа теж із зв'язаними руками за спиною, а біля неї товпилося з десяток ординців. Вогнепальної зброї вони, як і всі татари, не мали, зброю заміняли луки, якими степовики володіли бездоганно і навіть на повному скаку коня влучали в ціль – вороги що треба. Одягнені в сорочки з бавовни, шаровари, а в кого шкіряні штани, незмінні сап'янові чоботи. У декого на плечах – хоч і літо – накинуті овечі кожухи – і як вони витримують таку спекоту-жароту?! В кожного висіла шабля при боці, сагайдаки з чималими оберемками стріл. На поясах – ножі, кресала для видобування вогню, жмут пасків із сиром'ятної шкіри для зв'язування невільників. Кожен десяток їх мав казан для варіння м'яса (охлялих коней охоче дорізали й пожирали), а ще в кожного сопілка, щоби скликати товаришів при потребі, на кожен десяток – шкіряний цебер напувати коня. У знатних і багатих – кольчуги. Кожен татарин віз на своєму коні у шкіряному мішку трохи ячменю чи просяного борошна, толокна, з якого, додавши солі, робили напій пексинет та ще трохи підсмаженого на олії і підсушеного на вогні тіста, схожого на сухарі. Дорогою вони полювали дичину, їли власних коней, якщо які з них слабіли, часом не гидували і здохлими, яким перерізали горлянку. З конини готували різні страви, здебільшого суміш крові з борошном, що варилася в казані, пласти м'яса, що їх клали під сідло, аби воно там пропотіло й пропахтіло чи й варили м'ясо у воді. Але взагалі коней вони берегли, без коня в степу ти ніхто. Коли лаштувалися на ніч, кожен під голову клав сідло, а з бурки (капуджі) ладнали щось як шатро, натягнуте на увіткнуті в землю жердини. На конях сиділи, зігнувши спини – «мов мавпа на гончакові», казали про них, бо високо підтягували до сідла стремена, щоб міцніше впиратися. Ідучи верхи, мізинцем лівої руки тримали вуздечку, рештою пальців – лук, а правою пускали стрілу – вперед чи й назад. Коні їхні звалися «бакеманами», ніколи не знали підків (хіба в багатих і знатних), низькорослі, сухопарі й на вигляд незграбні, але зазвичай відзначалися великою витривалістю та прудкістю – могли скакати без відпочинку по 80, 100 і 120 верст.

Пронесеться такий загін, блискавкою майне, сліди на траві швидко зникають, мов хвилі на воді. Промчали і – тиша, пустка. Хіба іноді над тим місцем закружляють сполохані птахи, що є першим застереженням: будь пильним, особливо біля балок, ярів та чагарників. Чи й у високих травах.

Ось на такий загін людоловів і наткнулися втікачі.

Ногаї цмокали язиками, розглядаючи полонянку. Скалили жовті зуби й ласо шкірилися… Тарасові те – ніж у серце. Усе похололо в нього в грудях. Смикнувся, аби схопитися на ноги і впав на бік від удару в дихало.

– Сиди! – велено було йому й додано іронічно, – кара-гуз! По-вашому орел…

У Тараса з тієї насмішки й голова впала на груди – орли так не потрапляють у пастку, як потрапили вони.

Чортів ординець, ще й кпинить. І тут нічого не вдієш: чия сила, того й сміх. Але хай сміється. Ще побачимо, хто сміятиметься останнім.

– Добре б'ють, але – не те, – донець нарешті виплював з рота землю і з трудом повертав у ньому пересохлим язиком. – Бо – чужі б'ють. А от свої як гамселять – так і душу з тебе виймають, до кісток дістають! – Омелько вже був у своєму звичному бадьорому настрої. – Ти не думав над цим, Тарасе, чому найкраще б'ють свої. Найдошкульніше, га?

– Мене свої не били, дядьку Омельку.

– Виходить, у тебе все ще попереду, – по-філософському підсумував донець. – А мене свої чи не найбільше лупили – куди ворогам! Та ворогів я б'ю, а мене – тіко свої. Коли останній раз свої зловили, ото відлупцювали! Кровію харкав! Думав і печінку-селезінку заодно вихаркаю з кров'ю. Що не кажи, свої бити мастаки. Так мене відрепіжили, що отямившись я довго кумекав – я це чи не я? А ці… Не тямлять бити. Сказано, вороги. Далеко їм до наших…