(Терпіти не можу м'які іграшки. Пилюко-збірники. Правильно зробив, що викинув).

— Слухай… А чого ви, той-во… Апріорно посварилися?

— Дістало нас усе. Він кричав, що його все не влаштовує, я казав, що так далі не можна. В нас регулярно такі конфлікти ставалися.

(Ой, хлопці, чи в одних у вас?…)

— Але бачиш, цей останній відкрив двері пиздецю. Так шкода восьми місяців. Завтра ще піду аналізи на СНІД здавати.

— Курва. Ти ще й не застерігався.

— Природньо.

— … — я собі зітхаю, пригадуючи статистику померлих від сніду знайомих і знайомих знайомих. Тоді кажу це канонічне:

— Всьо буде чотко.

— Ні, під час нашого спілкування він мені не зраджував.

— Та однаково перевірся.

— Обов'язково. Не знаю, як я міг усе це допустити.

— Не звинувачуй себе. Коли кохаєш, втрачаєш 50% зору мінімум.

— А вчора… ти бачила його… з ним?

— Ні, з дівками. Якщо ти про кав'ярню.

— Ну, ти могла його й не розгледіти.

— Ги. Хіба би був уже геть женападо-о-обний.

— …

— А зрештою, хай усі смокчуть, правильно? — і додаю Аленові своє новоспечене життєствердне гасло: ХАЙ УКУСЯТЬ СЕБЕ ЗА ХУЙ.

— Ну, піду шампанське відкрию, — каже Ален, — на цьому ж-бо ніч не закінчується. А ще я більше ніж впевнений, що ця сволота сьогодні припреться, буде під вікном кричати. Добре, хоч ключі в нього забрав…

— Не пустиш?

— Ні. А переживаю ще за те, що наступному моєму хлопчикові буде тяжко. Все це погано на мені скажеться. Якийсь такий блядський розрахунок з'явиться, чи що… — сумно каже він.

— Це називається досвідом. Щоразу ми переступаємо через рани. І тільки так вони можуть заростати. А ми стаємо готовими до прийняття нових ран.

Я не зовсім впевнена, чи сказала останні слова Аленові. Сподіваюся, колись іще скажу. Я люблю Алена як містичного брата. Вже й не знаю, чому.

Bellissimo — mon amour — одностатеві кохання трагічні і гарні у своїй глибинній безплідності. Бо вони прийшли з тієї країни, де подібне сполучається з подібним, і тому приречене на загибель. Хай навіть на таку красиву.

Якось по обіді Катакана Клей вирішила зайнятися тим, що в народі звалося «Сексуальна Фантазія». Так як Катакані робити було абсолютно нічого (не враховуючи, звісно, шести початих книжок, двох недороблених перекладів і чотирьох статей) — то чом би й ні? Втім, результат її мене приголомшив. Я, звісно, її подруга, ми з дитинства разом, але таке… Коротше, до кінця я дочитати не змогла. І вам не раджу. Особливо, якщо у вас десь недавно намалювався стрес чи ви — порядний соціальнозабезпечений невротик. Не читайте це — бо знудить, серйозно. Затягнуто, млосно і банально. Бо що може бути банальніше від старого доброго сексу?

«Я так тебе хочу. Безособове і сильно — в мене руки трусяться. І ноги. Ідіотизм таке писати — Ерос наступає Логосу на яйця, Логос навіть не в стані тиснути на квадратики з буквами. Я хочу тебе. Лібідо стрілило в тебе гарпуном і тягне-потягне. витягти не може. Я не даю йому. Смакуючи цю свою абстиненцію доти, доки вистачить сил. Секс — безпосередній, здійснений секс усе зруйнує, ти знаєш. Я не хочу перекидати тебе до папки «DОNЕ» [86]. Я просто хочу тебе.

Я хочу хотіти тебе.

Я хочу насолоджуватися лініями твого обличчя і думати про твій живіт. Про шкіру довкола сосків, про те, як тремтить рельєф твоїх м'язів від доторку могоязика.

Про те, як ти заплющуєш очі. Як ти стоїш десь посеред гірського озера чи іншої калабані по пояс уводі. Тобі холодно… (Гм, якщо тобі холодно, то фізіологія наламує продовження моєї секс-фантазії.Ок.Тобі тепло J).

Просто в цих горах так страшенно спекотно. Немилосердне сонце. Піт струминками по твоїх грудях. Уводі зовсім по-іншому. Ти роздягаєшся, скидаєш із себе наплічника, футболку, джинси, кеди. Ти не носиш білизни — я псевдо-скромно не дивлюся на тебе, але ж однаково насправді підглядаю. Ти стрибаєш у воду. Гарно так стрибаєш, виструнчивши своє худорляве тіло. В тебе видно якраз стільки м'язів, скільки треба. 6 тебе гарні сідниці, я й не здогадувалася про це.

Ти пливеш. Здіймаєш бризки. Пропливаєш кілька разів уздовж і впоперек цього озерця. Ти хочеш щось кричати до мене, але, видно, в останній момент передумуєш і просто мовчки зупиняєшсяпосеред озера.

Мене трусить, як у пропасниці. Я не пам'ятаю, знімаю я з себе одяг чи ні. Я просто заходжу в ту калабаню до тебе. Ти пропускаєш воду крізь пальці.

Я підходжу і нарешті вже можу відчувати тебе на віддалі двох сантиметрів. Я не торкаюся тебе. Я шкірою відчуваю тепло твоєї шкіри, але не даю нашим тканинам зустрітися. Від цього хочу тебе ще більше, хоча більше хотіти тебе неможливо — я і так зараз вибухну. Я кінчу, навіть не почавши.

Я хочу лизати тебе. Все твоє тіло. Почати за вухом і кінчити під водою. Тоді ти вилиєшся в це озерцеі заплідниш все живе, що в ньому є. Але я не торкаюся тебе. Ти закриваєш очі й важко дихаєш. Мене раптом починає дивувати, чому ти не хапнеш мене просто зараз і не зґвалтуєш. Було би доста дико і приємно. Але ні. Ти чомусь віддаєш цю історію мені. Ти віддаєшся мені, як цьомуозеру. Я віддаюся тобі.

Зараз я заріжу тебе своїм язиком. Гостра блискавка від ключиці через шию до вуха. Відтак твій рот. Все. Більше нічого не відчуваю. Ми падаємо під воду.

Мутна вода. Твердь твого тіла. Я задихаюся й майже втрачаю свідомість. На фіг мені впала та свідомість, у мене є бажання тебе. Початок здійснення цього бажання. Ти виштовхуєш мене з води і на руках виносиш на берег. Тобі часто таке снилося, правда?

Ти обережно кладеш мене на землю. Я мокра зовні і зсередини. Я вся — пульсуюча прірва, готова поглинути тебе, всотати крізь пори назавжди. До віку. Темрява, що зжере тебе. Тільки ти ще про неї не знаєш. Ти втрачаєш розум від мого запаху. А я знаходжу свою (?) згубу у твоєму. І наплювати, що станеться кількома секундами пізніше. Цей еротизм мене вбиває Я люблю таку смерть.

— І like touching your lips like a breath… — це або з голови, або від тебе. Дивно, що ти міг би говорити чужою мовою. Ліпше пиши це. У мене на тілі.

Пиши. Цілуй мої груди. Пиши і тремти. Я хочу лінії твого тіла. Хочу відкушувати від них по шматочку. Я труся об тебе, лижу тебе. Низ твого живота без пам'яті напружений. Пульсують жилки.

Атож— бо. Ще й як люблю. Так люблю, що дихатимеш іще важче, ніж тепер. Я зволожую язиком ніжну шкірку твого паху. Ти тихо стогнеш. Я лижу тебе все глибше і глибше. Одну руку просуваю під твої сідниці. пальцями іншої обхоплюю прутень. Не припиняючи лизати, починаю повільно відтягувати ніжну шкірку до основи і назад…

(Нє, ну тут уже все перетворюється на інструкцію з оrаl sех. Вона, кажись, кінцево йобнулася. Це вже умовно-практичний зміст, як сказали би в редакції журналу FHM:)

Ти хапаєш мене за мокре волосся. Хочеш притягти до себе, та я не припиняю. Тепер уже в тебе між ногами моя рука, а язик і губи виграють тендер на прутень. Я ковтну тебе, починаючи звідси. Або кінчиш мені на лице — як захочеш.

Зненацька ти підриваєшся, береш мене під пахви і змушуєш встати. Ти також випростовуєшся на рівні ноги. Штовхаєш мене кудись іти, я нічого не розбираю, аж поки не відчуваю спиною шерехувату поверхню. Кора. І товста гілка. Ти. піднявши мої руки догори, вказуєш їм зачепитися за ту гілку. Я покірно роблю все. що ти хочеш, дивлячись тобі на мокру шию. Кому потрібні очі в такі хвилини? Хіба що коли вони закриті при канонічному закиданні голови на межі екстазу. Атак — шкіра, бганки коло вух. заглибники і отвори в тих же вухах, згин шиї, адамове яблуко, ямки під пахвами, згини ліктів, тоненька шкірка внутрішньої сторони зап'ястків… Зрештою, очі також необхідні, якщо їх пестити язиком. Починаючи від внутрішнього кутика, закінчуючи залізанням під повіку. Тобі таке подобається. Ти стогнеш, аби це засвідчити.

Твої пальці притискають мої до гілки, відтак повільно сповзають руками вниз до грудей, затримуються на них. Зминають їх, відтягують соски, відтак раптово тікають на спину. Злегка подряпуючи її, а то й залишаючи червонуваті борозенки після нігтів, твої руки спускаються вниз до сідниць. Пальці ковзають досередини, залазять мені в піхву, ніби пробуючи плід на дозрілість. Відтак ти просто переломлюєш мене навпіл, як стиглий плід, підіймаєш до себе й різко настромлюєш собі на прутень. Навіщо ж так різко?! Боляче! Ти хоча би зважав на розміри своєї грьобаної біти… Але ти не зважаєш, а просто суваєш мене туди-сюди, то притискаючи, то провертаючи. Очі мені застилає піт. я вже не можу триматися за цю кляту гілку, я от-от відпущу пальці…

Але ти. потвора, прорахував цей варіант. У тебе є мотузка і ремені. Дивно, для чого і те, і те — вистачило би чогось одного… хоча краще ремені. Мотузки роздиратимуть шкіру до крові. Хоча — як знати? Я ж раніше такого не пробувала…

Ну, знаєте, все. Я, звичайно, поцупила того її листа, щоби показати його Аскольдові (він же мій друг такий самий, як і Ката) — бо хрін її там знає, кого вона собі «безособове хоче». Але дочитувати до кінця — то вже, пардоньте, не етично.

(From Anonymous)

Після того, як ми зустрічалися з сімома друзями в пабі, і я відвозила їх до метро в одній машині без довіреності й техпаспорта, причому найкомпактніший із них їхав у багажнику, менти на дорозі перестали бути антропоморфними страшидлами.

Алкоголь у крові, труп у багажнику, дитяча радість у напівсонних очах. Я хотіла було кликати їх «12 друзів Оушена», а потім зметикувала, що 7 і 12 — це майже вполовину різні числа, а називати кльових чуваків отак-во нагло й без-індивідуально «Друзі Оушена» — ознака крайнього морального розладу. Тим паче, називати себе якимось Оушеном, а не Катаканою Клей — це вже щось близьке до сплутання себе з автономним комплексом. По-нашому, шиза. А я не хочу. І вони не хочуть, я так думаю. Тому мої друзі:

1) Ґена

2) Кіт— Рентген

3) Олікс

4) Ілько

5) Синя Борода

6) Коля (друг синьої-бороди)

7) Параноїд (той самий, що їхав у багажнику, лежачи на книжках «Депеш Мод» Сергія Жадана) [89] -

просто собі кльові чуваки. Зокрема, тим, що бачимося ми не так уже й часто. І кожен із тих разів може бути останнім. І кожен із тих друзів — обраний. Лідери у своїх сферах, інакші і найкращі, а це завжди разом.

Через це ми дуріємо і прихильно ставимося одне до одного. Через це я порушую правило самотності Номер Один і називаю цих мало знайомих мені людей «друзі», свідомо отак легковажачи. Не щодня ж-бо група з семи чуваків і одної дівчинки (трансвестита?) виявляється НЕ БИКАМИ. Навіть не справджується історійка з двадцятьма професорами і двадцятьма сантехніками… [90]

Тепер же ми фіґачимо з Артимом найдурнішими місцями в час пік, і сніг летить нам у скло, і вода закінчилася, щоб те скло, як слід, протерти. Інтуїція — мій найкращий порадник. Час від часу Артим каже мені, що значив той чи інший знак. Як правило, запізно. Але ж я, на щастя, жінка, тому інтуїція мене поки рятує. А ще, напевно, рятує нас цілий рій ян-голів-хоронителів, і Боженька скрушно хитає головою, записуючи мій номер машини для чергового крилатого рятівника. Дякую тобі, Боженька, що помагаєш мені, ідіотці, бо розумні і хороші самі собі здатні зарадити.

— А вчора я, той-во, дяді пальці поламала… І два дзеркала своїм дзеркалом правим розхєрачила…

— Як?

— Ну, не влізла між двома рядами. Що вони там стоять?

— Ну да, і машина в тебе, як автобус.

— Як кораблик.

— Ага. А як пальці поламала?

— Та він дзеркальце витирав…

— А тіло через капот не летіло, коли ти ламала йому пальці?

— Нє. Хіба через багажник… Але я не давала в зад. О, тут можна паркуватися?

Заїжджаю просто під знак, але цього, ясен пень, не бачу. Наївно. Супер.

За десять хвилин, коли ми вже повертаємося з Будинку Залізничних Кас, довкола авто намотує круги червонопикий кругленький ДАЇшник. Ти ба, такий молодий, а так уже не хіло роздобрів. На маминих вареничках і на 20-тигривневих папірчиках таких, як я. Чи то пак, таких, як Аскольд — бо я не збираюся шати цьому засранцю ані копієчки з мого щойно отриманого гонорару.

— Такіє варіанти, як казали древні, їбав я в рот і в носа…

Артим цілком погоджується і ми злагоджено виконуємо з ним маневр «і я не я, і лошадь не моя»: проходимо собі далі, не подаючи вигляду, що нам знайома ця зелена кругло фара машинерія.

Ментасик знай собі мотає круги. Аж руки чешуться в нього і слинка тече — хе-хе, от, думає, здеру собі з кацапа по повній! (А в мене, вибачте, бурятські номери на машині. Так, чисто по приколу, щоби відповідати Сашку Положинському на його питання: «Що робила в Бурятії?» — «Була на бураках! Бу-га-га!!!» Тупо, але що ж поробиш).

Стоїмо, виглядаємо його з-за машин. От гад — причепився саме до нашої. А попри неї ще штук зо десять таких самих «порушників» — зелений колір йому любий, курва, чи ж-бо що?

— Як би добре, — мрійливо й замерзло каже Артим, — було, якщо б він зараз до когось приколупався. Ми би тоді рєзко в машину — і ходу!

— Ти думаєш? — недовірливо питаю я, повільно роздягаючи очима мєнта — а що, хай і він померзне в своїй портупеї. Сержант Петренко чи як ще їх там, доблесних, називають, і не думає собі ні до кого чіплятися. Наша машина для нього — цілий Всесвіт, сповнений див і пригод. Ну, добре, зара матимеш пригоду, голубе мій сизоносий.

— Сизокрилий, — виправляє Артим, — і червононосий.

— Ой, ну й холодно ж, правда? — довірливо звертаюся до служивого Бальшой Дарогі.

Він здивовано глипає, але погоджується.

— Я вже скоро тут коні двину! — продовжую я і потім швидко метикую, що дєвушка в отакумо-во пальтечку і з таким офіґєнним макіяжем (ну, що поробиш, потрафить мене раз в пятілєтку!) НЕ МОЖЕ говорити таким паскудним сленгом. Навіть із паскудним мєнтом, котрого хоч' зробити панібратом.

Я запитально й тривожно вдивляюся в потік машин.

— Чекаєте кого? — цікавиться дай.

— Ой, та вже ж скільки можна! — гнів мій непідробний.

— Ніяк не приїде, га?

— Угу. Ніяк… не поїде. — (Ех, знав би ти, хто мій об'єкт чекання…)

Поміж тим, у мене вже до нього симпатія, бо він говорить українською. Дивне таке упередження. Майже шкода вже, що зажимаю йому двадцятку.

— Курва. — зовсім тихо кажу я.

— Ну, і не кажіть — понаїхали тут! О. Це вже він про мою машину.

— От уроди, — підтримую я. — Думає, як воно на мерседесі приїхало з Росії, то тут гаїшники — лохи, і їх можна собі просто так… (упс, ледь не сказала «через хуй кидати». Згадала про пальто і неперевершений мейк-ап на пиці. Хай трохи побитий снігом і дощем, але від того ніц не гірший — навіть іще сексуальніший. Слава Аліні-візажисту, постаралася наді мною, зробила з гівна лялю…)

— Та нічо, він щас у мене пограється! Думає, я не знаю, скільки вони в Росії ментам платять? — мій дай починає розпалятися. Не думала, що в нього відсутня професійна солідарність. Хоча, скоріше, це — вияв її присутності.

— А ви тут що — отак стоїте цілий день? — підлизуюся я, — на морозі, на снігу мокрому? -(тут же до мене доходить, що два останні — поняття несумісні, але дай у цьому лажі не вбачає).

— Може, кави би десь випити зайшли, поки той мій гад паршивий з місця рушиться?

Він торопіє, але йому приємно.

— Та ні, — каже, я би з радістю, но не на службі.

— Розумію, — зітхаю я, — шкода.

— Але може… — раптом стрепенувся він, — десь вечерком? Ми з друзями в такий бар один тут ходимо, на Троєщині правда, но уютно. — йому ніяково, він тупить очі. Мамо, я зара заплачу.

— Хм, а можна! — радісно відповідаю я. — Тільки мені ще додому заїхати, перевдягтися там, все таке…

— Ну давайте. Я через час уже свобідний. То де?

— Давайте я сюди за вами, га?

— Ну… давайте! — дай реально не усвідомлює реальності того, що відбувається, чим я хутенько користаюся:

— То ви відпускаєте мене, да? Не надовго!

— Канєшно-канєшно, буду ждать!

Мені чутно вже лише його «буду», бо «ждать» перепискує пищалка моєї сигналізації. Я швидко, як циган на коня, заскакую на сидіння авто (Артим уже давно чекав коло дверей, ніким не помічений) і зовсім так акуратно, без будь-яких блок-бастерських шпарів по газам чи ревіння двигуна, виїжджаю на проспект. В дзеркальце заднього вигляду на мене сумно й ошелешено кругляться наївні очі мого безіменного героя…

— Може, таки заїхати за ним? — питаюся жалісливо в Артима.

— Ага. В барчик з ним сходити на Троєщині, водочки культурно попити…

Якийсь він злий. Іронізує. А мені от жалко пацана. На 20 гривень скільки водочки можна було купити, га?…

— А якщо взагалі немає пєніса, то це так, ніби він — ну ду-уже маленький? — питаюся в дзеркала. — Бо я би собі таке купила. А можна і так купити, в якості цяці. Можна ж?

Про помпу — це така рекламка у квадратику. А взагалі, сайт, з якого я тирила матеріал для чергової безтолкової статті про сексуальне здоров'я (чи то пак, нездоров'я, бо ж писала про ненормальних ексгібіціоністів… а що — бувають і нормальні. Естети, бляха!) — дуже такий собі пристойний сайт. Я навіть багато чого нового собі прочухала.

— Като, будь пацаном, перешли, — просить мій дружбан Ґеник.

— Хуй тобі, — кажу я, — не дам, не перешлю. Ти про мої попередні глибинно-філософські роздуми сказав, що то — затаскана фігня нудотна, так?!

— Ну…

— Піздєц Ко…ну [91]! Зась тобі тепер про мій сєкс читати! Сиди в своєму офісі, сублімуй в кулачок, зануда!

Але все ж таки я Ґеника люблю і відсилаю йому той свій опус во славу невідомому Ексгібіціоністу. Хай хоч якось та й розважиться старенький — потрафило ж його на роботку в Управління Маркетингу. Він іще там із такою перепусткою заходить-виходить через турнікети, з електронною. І обід у Ґеня з півпершої до півдругої, так що ми з ним навіть не встигаємо як слід нажлуктатися пива. Клята система!

Довкола Ґеника нипають старі пердуни і пердунки, що на обід навіть не виходять про-смердітися, а поїдають тихцем свої зопрілі бутерброди з целофанових кульочків (я теж такі люблю. Але ніколи не маю своїх. Благо, мене всі жаліють, а потім я ще йду собі в жраківню яку-небудь і доганяюся кастрюлькою додаткової їжі. «Нє в коня кормі» — каже тато про мої 44 кілограми. Але я собі їм і не фиркаю).

Я люблю старих пердунів і пердунок. Вони добрі і чуйні. Не те, що напедікюрені стерви з нарощеним волоссям і знижкою на солярій. Такі з Ґеником також працюють, але бутербродів не дають, лахудри.

Так от, зараз, певно, якраз цієї миті, коли сонце повертає трошечки на захід, а зима примружує очі в очікуванні Стрітення, Ґеник отримує мого і-мейла з прикріпленням. Ось що він там прочитає:

Вибачте, конєшно, за автоцитування пісні «Сашахуй!». Такі, холєра, в нас закони постмодернізму. А писати мені про ексгібіціонізм (від лат. Ехhibeо — виставляю), тож такий прийомчик нам якраз у тему. Щодо картинки (особливо там партнера в безобразному вигляді, а чи й своєї власної) — це в точку. А от до ширінки справа, зазвичай, не доходить, бо:

Ексгібіціонізм — DASIST «достижение полового удовлетворения путем демонстрации половых органов лицам противоположного или своего пола вне ситуации половой близости. [92]

Отож відраду стає ясно: той дєд, що розкривав перед нами свій плащ Зорро, демонструючи своє «фу, шо це таке, ааа, біжим!!!» не являв собою жодної реальної небезпеки, крім суто анти-естетської. Але ми з подружкою тоді ходили в перший клас і таких тонкощів не відали, їдемо далі по мудрій енциклопедії сексуальної краси і здоров'я:

…Встречается. как правило, у мужчин. Однако ряд авторов отмечают. что й некоторьіе женщиньї, напри-мер, занимающиеся профессиональньїм стриптизом или склонньїе к обнажению различньїх частей тела (чаще груди, бедер) имеют определенньїе зксгибицио-нистские наклонности.

Хи— хи! Наклонності! Ще би що!!! І хто виставляв такі правила???? Що ж тоді робити бідолашним працівницям інтернет-служби ВЕБ-КАМ, що зранку до вечора невтомно роздягаються й одягаються під невсипущим оком мільйонів дрочерів?!

А стриптиз (професійний) — то й взагалі собі танець. Знайома стриптизерка каже, що кайфує:

а) від грошей, що отримує;

б) від того, що має нагоду повправлятися у рухах тілом і не ходити на шейпінг;

в) від плюшевих зайчиків, що їх дарує клієнт Костік;

г) від томатного соку (бо вона бліда, і мама каже пити їй томатний сік і їсти непросмаже-ну печінку).

А про задоволення від демонстрації сісьок-пісьок щось вона нічого не сказала. Робота є робота. Хто її любить?

Для большинства мужчин-зксгибиционистов важное значение имеет испуг женщиньї. позтому они стремятся шокировать ее, появившись внезапно из-за укрьітия, в окне или подьезде дома. Распахнув плащ или пальто, они демонстрируют зрегированньїй половой член, приходя в состояние сильного полового воз-буждения, иногда доходящего до психического оргазма. Часто показ сопровождается мастурбацией.

На Лісовій у Києві є цілий Ліс Дрочерів. Там ексгібіціоністи — реально за кожним деревом. Як гриби після дощу. Тільки ці — і зімой і летом. Ніде й собаку вигуляти. Іде собі такий ніби нормальний чувак, ти кажеш песику: «Ну, бачиш, не всі ж тут — драчіли!», як чувак, почувши кодове слово, зупиняється, дістає червоного спрацьованого бобика й щосили заходиться ним потрушувати. Песик червоніє і хоче додому.

Ми не лякалися, не кричали і не тікали. Думаю, нещасний так і не отримав свого жаданого оргазму.

Інша штука була в нашій музичній школі. Там дєвочки-пріпєвочки репетували свої набридливі гамми на ф-но, високо тримаючи голівки з бантиками. А віконце того класу якраз знаходилося на висоті «трохи нижче пояса дорослого мужчіни». Мужчіна цим і користався. Варто було тільки вчительці покинути клас, як він тихенько стукав у шибку і — ррраз! — виставляв патичка, тільки-но голівка з бантиками поверталась в його бік. Дєвочки пищали високим сопрано, але грати там не припиняли.

…Иногда случаи зксгибиционизма наблюдаются в общественном транспорте в позднее время. нередко обнажение совершается перед детьми.

Фу!! Згадала. Була ще одна ТЬОТЬКА, що мастурбувала перед мале-е-еньким таким хлопчиком. Подейкували, що під час оргазму тьотюля сідає малому на лице. І що його при цьому ледь не знуджує Думаю, чьос. Бо виникає питання: якого біса хлопчик знову і знову піддавався цим наглим знущанням? Видать, подобалось йому це діло. Виріс, думаю, він вправним вуайєристом. [93]

А ще ексігібіціоністи дуже швидко бігають. Професія примушує. От той, що любив фортепіанну музику, скажімо, спринтером був не найкращим. Тож його зловили і побили. Ні па-вєз-лоооо…

Лиц, у которых зксгибиционизм сочетается с элементами садизма. более всего привлекает реакция страха и стыда у женщин. а при наличии мазохистских тенденций возбуждающими оказываются собственные ощущения унижения, стыда или страха перед наказанием (к таким разновидностям относят нандаулезизм, эротографоманию).

Ну, знаєте… Ой, кажись, я, як то часто роблять студенти-медики, гортаючи словники хвороб, і в себе знайшла таку штукень. Дивіться:

Еротоґрафоманія — (греч. еrоs, еrоіоs—любовь, желание, страсть + grаphо — пишу, изображаю + мания), непрерьівное составление психически больньїм чело-веком любовньїх писем.

А я люблю «любовні пісьма». Ба навіть гірше — я перманентне люблю строчити еротичні СМСки і всілякі там описи шалених секс-контактів в ІСQ. Мучачіку, навіть якщо він і не мій коханець (бо писати-базікати-уявляти і РОБИТИ — зовсім різні речі, часто дужжжже добре, якщо до реалу не доходить — все залишається таким загадковим і офігенно-збуджуючим… м-да, кажись, зараз у мене ще парочка хвороб психічних намалюється) ПОДОБАЄТЬСЯ. Подобається мучачіку. Дуже така мила розвага. А що? І графоманською її не назвеш — я завжди намагаюся бути оригінальною. Кожен випадок — індивідуальний. Пам'ятайте дєвочки про це, коли грузите мучачіків. Пам'ятайте, мучачіки, про це, коли грузите дєвочок. Навіть якщо це далеко не так -брешіть, аж гай хай шумить. Вухам завжди приємно. Іншим статевим органам також.

Але повернемося до ексгібіцоністів. Ще одна весела звичка -

Кандаулезізм (от имени лидийского царя Кандаулеса, показывавшего близкому другу спящую обнаженную жену), сочетание эксгибиционизма и мазохизма, при котором мужчина испытывает половое наслаждение от демонстрации обнаженной жены либо сексуальной партнерши или даже их фотографий в обнаженном виде (часто без их ведома или с их вынужденного согласия) своим близким друзьям и знакомым. Польский сексолог К. Имелинский пишет, что «определенную роль при этом играет также мазохистский компонент самоистязания». Он же указывает на черты кандаулезизма в творчестве фламандского живописца Рубенса (1577-1640) выставлявшего напоказ написанные им картины с изображением обнаженной жены.

Ого. Пам'ятаєте, які тьотьки в Рубенса?? На дієті не сиділи. Думаю, він просто хтів похвалитися друзям, що добре годує кохану дружину.

Але направду, кандаулезізм (чи його прояви) — штука доволі поширена. Можливо, не так в реалі, як у сексуальних фантазіях. А вони, як відомо, штука бєзобідная.

Чоловік моєї подружки зізнався їй, що під час оргазму взагалі уявляє, як її трахають ще парочка мучачіків. Вона не образилася, бо, кажись, уявляє десь те ж саме. І ще так, щоби на них всі дивилися. От він — істинний ексгібіціонізм жіночий. Публічне зґвалтування, десь там на площі тощо тощо — всі ці штуки можна знайти у веселого українського письменника Вовки Єшкілєва. Ех, які ж там картинки! Образи, і теап. Ілюстрацій Єшкіль не малює. ВСЬО, брати і сестри, я вже аж задофіга тут накатала. Займайтеся сексом і художньою творчістю. LOVE, SЕХ, DRІVЕ. Фор евер ваша Сочевиця.

Сочевиця — то таке моє журнальне псевдо. Смачно і здорово, направду.

Коли нічого путнього в голову не лізе, треба красти порші в сусідів-депутатів. Однаково тобі вони личитимуть більше, ніж його зацофаній дружині. Гм…

Катакана Клей міркувала, що би то собі вибрати: червоний порш чи синій ягуар.

— А що би то собі вибрати, — питала вона в Аскольда, — червоний РОRSCНЕ чи синій JАGUАR?

— Одна фара порша коштує чотири тисячі євро… — попорпавшись в Інтернеті, виніс вирок Аскольд.

— Та-а… — Катакані стало скучно. — Я ж не про купівлю.

— А про що?

— А як?

— Ну, знаєш, панки на поршах не їздять…

— А на ягуарах?

— І на ягуарах.

— Гм. Погано.

— Це, Като, знак статусу.

— До сраки статус, нє?

— Ну, до сраки, ОК, але ти повинна заробляти, щоби…

— Нічого я не повинна. Можна купити стару розбехану машину 66 року випуску.

— І доїхати до неї від звалки до під'їзду, а потім молотком відбивати від льоду, щоби рущити хоч кудись ізранку.

— Катакані практичні питання були невідомі. А все, що невідоме, або дуже сильно її займало, або не цікавило анітрішечки. Тут був другий випадок.

— Ненавиджу тупі бюргерські машини середнього класу. Тойоти, фольксвагени, хонди, школи… бє. А один мій знайомий, що вчиться в нас в ін-язі в аспірантурі дуже довго відкладав, жлобив, кожну копієчку сейвив, а потім… КУПИВ СОБІ ТАВРІЮ!!! Нє, їй-бо, я би на ровері ліпше їздила.

(Аскольд уже знає, що ровер — це ровер, в сенсі велосипед, а не марка машини).

— Не доб'єшся від тебе нічого, — зітхає Ката і йде писати листа другові Фікусу. Той саме збирається проходити якийсь страшний електроаналіз мозку, коли «в голову вставляют всякие электроды и смотрят на экран, как у меня там всеработает, какое полушарие активней й т.д».

— А мене тепер тільки машинки цікавлять… А ти чого туда йдеш? Просто цікаво?

— Тому що мене ТІЛЬКИ машинки цікавлять!!! Тобто, вже нічого, крім ВМW, взагалі не цікавить.

(Ката думає, що бі-ем-дабл ю — також ат стой попсовий, але Фікусу не каже).