Современная электронная библиотека ModernLib.Net

Перламутрове порно

ModernLib.Net / Современная проза / Карпа Ирена / Перламутрове порно - Чтение (стр. 3)
Автор: Карпа Ирена
Жанр: Современная проза

 

 


Типу, коли вирішують логічні задачі, грають на волинці, дряпаються по скелях, літають на сноу-бордах, плетуть теплі шалики, роблять геніальний манікюр, добре розмовляють німецькою, зводять у студії пісні, дружать із дівчатками. Я танцювати не вмію. Хіба що якісь божевільні танці під панкушну музику. Чи канонічне танґо, якому навчили ще в школі мистецтв. Чи ча-ча-ча, чи румбу, чи самбу, чи віденський вальс — також звідти. Але при цьому я так кумедно задираю голову, уявляючи себе цнотливою нареченою благородного офіцера, що будь-який нормальний хореограф затикає собі рот чешком, аби внагляк не ржати з мене. М-да.

А ще в мене буває імпровізація. Якось у ранній юності, коли в мене в запасі ще були чорні капці на височенній шпильці (мама купила. Де ж вони тепер?…), я вирішила станцювати другові стриптиз. Пішла до ванної, вдяглася в чорну (а яку ж іще?) білизну, не забула про панчохи, намочила волосся, і вийшла в коридорчик. Друг мій сидів у кімнаті. Чекав заінтриговано, либонь. Якусь там навіть музику включили. Можливо, й Тома Вейтса. Ну, значить, виставляю я одну ногу в панчосі й на шпильці з дверей, з-за нього вже чується вдячне посвистування й улюлюкання дружбана. Ступаю на цю ногу, збираючись зробити наступний крок. А тут — дріт на підлозі. Якийсь там комп'ютерний кабель. Я — дівчина проста, на шпильках до того ходила два рази — до церкви і на випускний. Тож, ясна річ, зашпорталася за кабель і т-а-ак гепнуся на землю. Здається, мої ноги в панчохах і підбори перелетіли в мене над баняком. Отак мені і треба. Менше буду вийо'. Було дуже боляче і смішно. Більше я шпиляр не вдіну. Хай їм грець. (Бо я в них мрець).

А Сінта на своєму подіумі танцювала ліпше за всіх, її пружне смагляве (фе, яке кліше!) тіло вигиналося, вбирало в себе очі, пульсувало і кликало. А такий інтелектуальний і сповнений духу чоловік, як Майнес (упс, старий, я таки відкрила твоє ім'я в цій історії) по-справжньому повестися міг лише на дикість тіла. Хоча сам він у цьому ніколи не зізнається. Завжди вам скаже:

— Зовнішність для мене не важлива. It’s personality that counts [16].

— Персоналіті так персоналіті, — знизую плечима я.

— Вона добре говорила англійською, — не знати чого, зазначає Майнес. — Дуже просто підійшла до мене і заговорила так само, як і тоді в автобусі.

— Що, спитала, звідки ти?

— Ги-ги. Дуже смішно. Просто розговорилися знову і все. її зовсім не кремпувало те, що я її побачив на сцені.

— А кого би це кремпувало? Це ж рідкісна нагода — тебе бачать в апогеї того, що твоє. Того, що ти робиш найліпше за все і найліпше за всіх. Тут ні амфітамінів, ні пивця не треба. Гаряча дівка в гарячі штани.

— Фе, Катка, яка ти бридка…

— Як завжди. Що ж поробиш, — в моєму голосі непідробний смуток.

Відтак вона захотіла працювати його секретаркою. Не на завжди лише на час Рамадану — бо ж усі клуби й бари закривалися. Сінта однозначно вважала роботу танцівниці цікавішою за роботу секретарки. Правильно. Dаnsе Fast Dіе Young [17].

— Аnd leave а рrеttу соrрsе behind [18]. — Майнес, як завжди, влучний із моїми думками.

Сінті він тоді сказав:

— Направду, я просто не знаю, яку тобі дати роботу. Хіба доведеться її тобі вигадувати. Що вб'є ще більше мого часу.

Робити нічого — переїхала до Майнеса в рожево-цегляний будиночок. Не заради грошей, ні. Добре-добре, Майнес, не боїсь, я про це й не думала. Ви просто почали жити разом. Що тут дивного? Нічого.

Як нема нічого дивного в тому, що однієї не зовсім погожої днини мене геть усе дістало в коробочці мого життя. Коли ти коротко написав щось про дівчину в синьому сарі і срібних прикрасах, мені запахло казкою. Захотілося й собі відкусити шматочок цієї пахлави [19] на ім'я Сінта. Бажано вкупі з кексом на ім'я Майнес. Спонтанне бажання витримало свій тиждень на оформлення візи і не ослабло. Що вже явний знак — давай, Като, дуй.

І Ката подула.

Київ. Амстердам. Сінгапур. Джакарта. Джокджакарта. До болю знайомий маршрут. Таксівка. Рожево-цегляний будинок Майнеса. Все довкола нього в підозрілому порядку. Таки не збрехав — живе з бабою. Мені ніколи не вдавалося запам'ятати, коли полити які квіти і де протерти пилюку. Коли я тут швендяла, в нас були слуги. Майнес казав, що звільнив їх після мого від'їзду — однаково тут більше нікому розводити срачі.

Підходжу до дверей. Тихо. Серце зараз вискочить у рот і головне його вчасно ковтнути назад. Стукаю. Слухаю. Тихо. Чорними дверима пробігає напівпрозора ящірка. Більше мені не хочеться стукати. Я зітхаю, скидаю на землю наплічника, дістаю свою Естес, сідаю на бамбукову бамбетлю. Слава запопадливому Майнесу — завжди лишає крісло на веранді.

Минає година, дві, три. Починаю вже думати про таксі і готелик. Або й аеропорт. Але вже пізно, очі злипаються, індонезійською я розмовляю слабо, та й таксистів у цій глухомані бачили хіба що на картинках… слова в голові заплітаються, мням-ням… Коротше, мене вирубає. Сниться мені якесь озеро, мутний ставок, Аскольд, що хоче затягнути мене купатися, я противлюся йому, не встигаю на свій потяг. Вириваюся… Він поплескує мене по плечі й кличе на ім'я: «Ката. Ката!»

Перепливаю в іншу площину. Пика на наплічнику. Наплічник підозріло нічим не смердить. Видно, поклала шкарпетки десь глибоко вниз, думаю я. Хоча ні, знову думаю я, в мене ж не смердять шкарпетки. Вже й не знаю, чому. Все це я думаю дуже швидко, бо вже за мить бачу кілька недозрілих манґо на слабкому невисокому дереві. Відтак його від мене закриває чорна округла пляма, що мало-помалу перетворюється на лице. Жіноче лице з великими лискучими очима й великими лискучими зубами (очі чорні, зуби білі), а понад зубами рожевіє м'яско.

— Здрастуй, Сінто, — роздупляюсь я. Відтак стаю зовсім коректна:

— Хелло.

(Ну, нема в них свого власного неформального «Привіта». Знаю тільки, що селюки сказали би «Маrі, ‘bu [20]», а в місті вибрали би щось з-поміж «раgі», «sіаng», «sоrе» і «malam» [21], залежно від частини доби. Я ж надто сонна, щоби в цьому розбиратися).

— Хай! — відповідає Сінта.

— Найс сюрпрайз… — долинає не надто щасливий голос Майнеса.

— Шо найс, то найс, — відповідаю я. Дивним чином сон зняв із мене будь-яке хвилювання. Я встаю з лавочки й по черзі їх обіймаю. Від Сінти пахне солодкавими парфумами і потом, від Майнеса просто потом.

— Риrе stuff [22]. — констатую я і він не добирає, до чого це. Майнес ніколи не користується афтершейвом — у нього просто ледь-ледь росте борода. Та й та, що росте, виростає трикольорова. Мені подобається. А він шкребе її сухим ножем.

— Ласкаво прошу до мого дому! — Майнес робить смішну міну й жестом запрошує нас увійти, перед тим трохи потикавши ключем у замку. Сінта пропускає мене вперед. Дивно, чому вона не поводить себе по-хазяйськи. Живе ж тут. Садок підливає. Манго там, папайю, чілі, вазонки ці різноманітні на веранді. Гарненький будиночок. Гарненька жіночка. Мені би таку.

В хаті також усе чисто й просторо. Ніби гра в пустоту Довгий коридор, приглушене світло в кінці нього, щось ніби дихає на тебе прохолодою з того дальнього кутка. Прості бамбукові стільці. Прості чорні столи з простими сиротканими серветками на них. Щось дуже дивне в цьому домі.

— Just а реrfect dау [23]… -долинає з задньої кімнати. То Майнес ввімкнув музику. Знову Лу Рід зі своїми знаковими для мене словами -щоразу, коли чую їх, опиняюся на порозі нового життєвого періоду. Чим старшою я стаю, тим частіше випадково чую цю пісню. Я ніколи не купляла собі цього альбому.

— Ти не голодна? Ми поїли у варонгу [24]

— Чесно? Голодна. — Мені просто було цікаво, хто з них буде для мене готувати. Готував Майнес. Ну от, нічого цікавого — салат із рисових макаронів з авокадо, тофу й чілі. Зате смачно.

Я пожерла і подякувала. Відтак почала з ними жити.

Дивно, що найдурнуватіші, здавалося би, речі, при описі втрачають свою дурнуватість. Ба навіть стають нецікавими для запису. Та все ж ми робимо зусилля й описуємо їх: у щоденниках, і-мейлах друзям, статтях, книжках чи sms-ах. Хтось навіть малює чи плете шкарпетки на цю тему. (Гм, останнє — непогана ідея для наївного мистецтва. Хоча навряд чи такі події стаються з чистої наївності. Ех, як же! не стає. Ерленде Луе [25], порятуй нас!)

Найнезручніше з усіх нас почувався Майнес Сінті було на мене наплювати, а я більшість часу проводила за комп'ютером, рятуючим від своїх журнальних дедлайнів. Втім, я постійно думала про неї. Вона, гадаю, також. Тої му ми час від часу з'їжджали на пусті балачки про се — про те. Згодом до них почав долучатися й Майнес. Після трьох днів повного ступору й непорозуміння ми нарешті сходили в кіно. Там бігали півметрові щурі й мастурбували на задніх рядах місцеві тінейджери. В одному з двох існуючих міських кінотеатри показували «еротику» — заляканих дівчат у мокрому напівпрозорому одязі. Ми з Сінтою були єдиними жінками.

— Пішли звідси нафіг! — я душилася зо сміху і не хотіла ображати високих чуттів мастурбантів.

— Пішли. Візьмемо що-небудь в прокаті.

— І перед тим — пожерти.

Ок? — дивні напади голоду. Трапляється зі мною тільки коли я в Азії.

— Ок.

Вони намилилися до варонгу, але я що сили потягла всіх до т.зв. розкішного ресторану. Наполягла на своєму башлянні за трьох. Майнес назвав мене Sugar Daddy [26]. Я іронічно посміхнулася. Ніхто цього не бачив у темряві.

«Розкішний ресторан» у більшості азійських країн (боронь Боже вставити в цей список Японію чи Сталіцу-Маскву!) зазвичай таки пропонує розкішне їдло і смішні ціни. До прикладу, ми втрьох тоді поїли в Gadjah Wong на 15 доларів. Весняна курка в кокосовому молоці, бамбуковий салат, смажений із овочами й морепродуктами рис, соус чілі — фак, на ту згадку мене розбирає застарілий гастрит. (Треба таки випхати дупу надвір і сходити на Eberswalder Strasse схряцати хоча би каррі-вурст [27] в Коnnоррке's Іmbiss. Інакше голодна дірка в животі розшириться до неймовірного і проковтне мене всю з головою. Щось на зразок хрестоматійної картинки Уробороса).

Поверталися додому ми в старому синьому таксі «Блакитна Птаха». Майнес принципово не користувався новими й справними машинами. Філантроп-мазохіст.

— Зупиніться тут! — раптом попросила Сінта. Вийшла й попрямувала, колишучи філейною частиною, до крамнички з DVD напрокат. Повернулася невдовзі з кульочком і коробочками в ньому. Два японські еротичні (порно?) фільми, один індійський мелодраматичний. Солодкий певно, як її парфуми.

— О, ти взяла «Манзурове Весілля»? — радіє Майнес. — Доста хороше кіно. Я чув про нього.

(Ковтаю свою жовч. Не дуже смачно. Я теж читала про це кіно).

— А це що? — беру в неї японську еротику. Дивно, здається ж, заборонено таке в ісламській країні. Тут же навіть сцени поцілунків «з язиком» вирізають. Гм, окі-докі, в танцівниць свої зв'язки. Якщо тут поліцейські продають амфітаміни підліткам, чому би такій невинній штучці, як псевдо-підліткова еротика, не зачаїтися під якимось благопристойним прилавком?

Сінта мовчить і, можливо, червоніє. Не можу сказати цього напевно — в машині темно і… Боже, яка я тупа — у Сінти ж темна шкіра.

Відтак зненацька вона починає пристрасно обіймати Майнеса. Хапає його за волосся, нахиляючи голову назад, впивається йому в губи.

— Уй-йой-йой… — кажу я, співчутливо кривлячи мармизу. Мені аж самій заболів той нещасний Майнесовий скальп.

Сінта зневажливо дивиться на мене. Власне, я вже вивчила порядок чергування її поглядів у мій бік:

— зневага

— томність

— ненависть

— тріумф

— виклик

— гіпер-демонстративна байдужість

— гіпер-демонстративна небайдужість

— зневага.

І так по колу. В мене вже виробився умовний рефлекс — під час таких експресивних інспекцій мого хряцала я солодко й широко позіхаю.

— Whatever, Сіnta [28]

Ми виїжджаємо за межі міста. Хоча навряд би ви це помітили, не знаючи. Все це місто — просто мале село з низькими хатками, що росло-росло і розрослося. Тут до біса студентів і зовсім мало чистого повітря. Тут не зелено в сухий сезон. Зате у вологий цілими днями хєрачить дощ. Тоді хоч можна дихати.

Майнесове село — як червоподібний відросток того ж міста. Рисові поля (бо ж село) і купа початих будівництв (бо Ява). Врешті-решт, ми вдома. Сінта бігом біжить до манді [29], хлюпотить там, співає (непогано, до речі, співає), вибігає і кидається на ліжко в Майнесовій спальні, попередньо не захряцнувши за собою двері. — Що це сьогодні з нею? — питаю я французькою.

— Все в порядку, — знизує плечима Майнес, але чомусь ховає очі.

— Ну ОК тоді, добраніч.

Я йду чистити зуби. Мити грішне тіло стає чомусь впадло, хоча треба би — холодна вода корисна. Не переконливо. Плентаюся до своєї спальні й завалююся в одязі на ліжко.

— Да, Ката, успіху! Заснеш ти тут. — о, я вже базікаю сама до себе. Паздравляєм…

До просто скрипіння ліжка за стіною починають додаватися несамовиті верески Сінти. Бідний Майнес. Йому, відов, незручно там, він хлопчик скромний.

На п'ятнадцятій хвилині волань мені реально хочеться її убити. Якого біса так виглуплятися — я всього-навсього колишня його дівчина, бляха. І ще я просто нормальний пацан. Втім, останнього переконання стає не надовго.

— Да-да, так тобі всі і повірили, ідіотка! — кричу я, щоправда, українською. — Хочеш сказати, що ти там кінчаєш усі півгодини поспіль? Дура дурна! Дай поспати!

Вони затихають. Чується її смішок. Мені дико шкода, що зараз ніч і я не можу просто так поїхати світ за очі з цього гівняного села. Від жалю до себе починаю плакати. На тому й засинаю.

Мені сниться, що я — тьотька на носі корабля. Тобто дерев'яна богиня. Буття тим символом морської удачі мене напружує. Я хочу рухатися, а не так тупо стовбичити й не ворухати руками-ногами. «А-а-а!» — я роблю спробу вивільнитися, але намарно. Зненацька з моря до мене виринає ще один корабель із такою ж богинею на носі. Тільки чорною. І, на відміну від мене, наблизившись впритул, вона може рухатися. Застрибує мені на шию, обвиває стегна своїми ногами, треться об мене, дихає мені в лице гарячим подихом. Усе її тіло якесь липке і нестерпно гаряче. Мене дратує така моя цілковита пасивність, а вона тим часом починає лизати мені вуха, ніздрі, повіки, шию. «Головне — не дати їй мій рот. Бо через нього вони зазвичай висмоктують душу» — думаю я уві сні і тут же дивуюся, звідки я знаю про це «зазвичай».

Відтак у мій рот починає лізти якась лажа. Вже зовсім не схожа текстурою на її червоний язик. Щось дуже жорстке і прісне. Сухе. Яв шмата для підлоги. Гм, а це вона і є.

— Бє-е-е!!! — підриваюся я на ліжку. — Спершу з того звуку виходить, щоправда, лише «бввв-ммм», але я таки виштовхую гидоту язиком зі свого писка і кричу «бє-е-е». Сінта сидить у мене на причинному місці, ніби я дядько, а вона — секс-рабиня-трудоголічка, і виблискує білками своїй очей на темному лиці. Руки мої прив'язані до якоїсь біди, яку я просто не бачу, ноги сплутані, як у коня на пасовиську, щоби не зрубався на вільні простори.

— Ну і що це таке, сука? — питаю її.

— Те, що бачиш, сука! — каже вона.

— Ти що, сука, жити хочеш перестати, сука? — я.

— Заткайся, сука, бо перестаєш тут жити ти, сука! — вона.

Я з сумом думаю про Уму Турман і те, як вона всіх хвацько порубала великим мечем. А я і кухонного ножа проти живої істоти не підніму. Тим паче, проти іншошкірої. Ще потім звинуватять мене у расизмі — а для Майнеса, наприклад, це ще страшніше, ніж убивство. Не можу я не проявляти толерантності, курва мать. Бо, якщо зірвуся я, зірвуться й інші — і плакало тоді те наше грьобано-омріяне членство України у ЄС. Хоча, звичайно, fuск it.

— Фак ю, — кажу я їй на общєпонятном.

Вона б'є мене в пику з усієї сили, але якось так по-жєнскі б'є, як у мексиканському кіно. Мені стає смішно.

— Чого ти… чого ти смієшся? — спантеличено питає Сінта.

— З тебе сміюся, femme fatale [30].

Поки вона думає, що таке femme fatale, і виважує, варто мені за це вкачати чергову піздюліну чи ні, мені згадується чергова кіношна сценка. Цього разу з «Кривавого Четверга» — там, де курва в гумовій червоній сукенці ґвалтує прив'язаного до стільця мучачіка, виставивши йому перед очі портрет коханої дружини. В дитинстві мене той епізод зворушував і було навіть жалко, коли тьотьку вбили з пістолета, так що вона, гола, звалилася з офігєвшого дядька, як мішок із тирсою. Тепер би я була страшенно рада, якби хтось зарядив у голу Сінтину дупу бодай із дробовика сіллю. Та ні, цього не трапиться. Майнес на роботі, а всі інші істоти цього континенту — за неї. Я кисло кривлюся.

— Хочеш угадати, що я з тобою зроблю, сука? — пробує заінтригувати Сінта.

— Відлижеш у мене? — наївно цікавлюся я.

— Ха-ха-ха! — знову якось пиздувато-театрально закидає голову вона. І що ж ти візьмеї з танцівниці?

А танцівниця взяла ніж.

Інтересно, думаю я, з чого вона починатиме. Покремсає мені пику чи просто відріж цицьки. Так чи інакше, буде купа м'яса, крові й лімфи. А ще сполучної тканини. В цицька же є жир? Мене ледь не знуджує від цієї думки. Це вже так, ніби я з десяти сантиметри дивлюся на екран, де демонструється оргії за сценарієм Рю Муракамі. Всілякі там товсті бліді тітки з вульвами, подібними до свинячої печінки, американці, що запихають смердючі члени в роти японським танцівникам, сперма, кров, вибиті зуби, сеча, героїн і гвоздики. Останні також у дупах чиїхось.

Мені стає геть погано. Таке колись було, коли я порізала палець ножем для кавуна і втрачала свідомість в районі туалету. Якраз була вперше подивилася FIGHT CLUB. А мама випихала мені язика солоними пальцями з рота. Бе-е-е… Мені все млосніше. Якийсь такий безпомічний страх смерті, як то зазвичай буває перед умліванням. Я згасаючим зором осягаю Сінту і її ніж, але слабну не від страху до нього, а з огиди до її язика, що ним вона гаряче заходиться копирсатися мені в носі.

— Наша краса як у сполучених посудинах, — каже раптом Сінта, — від мене відбуває, до тебе прибуває…

Я навіть не встигаю подивуватися тим, як то мого вбогого знання індонезійської могло вистачити на розуміння такої складної фрази. Не встигаю, бо до кімнати заходять іще три особи — молочно-білого кольору, неясної субстанції.

— О, — думаю я, — привиди… Почалося.

Втратити свідомість не вдалося. Шкода, бо люблю я це діло.

Сінта трійці славно-явно не помічає, бо хвацько продовжує вимахувати своїм пєрочінним ножичком.

— Тож, — продовжує вона, — якщо ти перестанеш жити, я почну жити твоєю красою. Повністю-повністю!

Замість того, щоби театрально закинути голову назад і відчайдушне засадити мені ніж під ребра, дівиця робить мені акуратний надріз. Я репетую, не встидаючись. Уявляю, як із мене фонтанами хлюпоче кров. Або навіть не фонтанами, а такими гарними розводами повільно розтікається — як у порізаної Меларі з NАТURAL BORN KILLERS.

(Таке часте апелювання до кінематографу видається мені ще підозрілішим, ніж привиди, що зацікавлено спостерігають за нами з дверей).

Сінта заміряється гострячком ножа в моє око. Іншою рукою стискає мій лівий сосок -напевно, боляче, але той клятий поріз перебиває всю маліну. Якась вона несистематична: то цицьки, то ребра попід ними, тепер уже око.

— Does it hurt, Bitch [31]? — цікавиться красунька.

— Нow about to suck my cunt, bitch [32]? — цікавлюся я. А потім іще додаю кохану фразу з ТЕАМ АМЕRІСА:

— Іt’s not about sex. It’s about trust [33].

Мене дико тягне погиготіти. Певно, корчі передсмертні. Сінта лизати не збирається, і це смішить іще більше. Особливо ця її розгублена мармиза, коли вона нарешті повертає голову до аморфної трійці.

— И-и… Иг! — каже вона щось таке й зіскакує з мене.

Ті троє помалу підходять. Я чую, як ножик, пєрочінний-пєрочінний ножик п" на долівку. Цікаво — це запах моєї крові і страху припросив сюди рестлес спірітів [34], чи Сінтина інтенція занапастити свою душу? От вони й прийшли привітати нову овечку в своєму стаді. Втім, хто їх там знає, мусульман — може! то цілком справедливий durkadurkaMuhammedDjihad з її боку?!

Майнес, пригадується, розповідав мені про місцевих духів. Про те, як у нього тут ночував на самоті приятель-ґей, котрому всю ніч не давала спати молода яванська жінка з двома дітьми. Не жива жінка, на щастя. Щось там йому наказувала, пояснювала «вчила жизні», Ги, вчити когось жизні після власної смерті -чи ж-бо це не весело? В дитинстві навіть книжечку таку читали — «Жизнь после смерті». Про «свєт в конце тунеля» і все таке. Певно, ці бідаки в якийсь не той тунель були полізли. Майнес тоді ще казав, що на Яві історії про привидів одна на одній сидять і ще одною поганяють.

— Розказують про духів, що падають з дерев, про духів, що перебігають дорогу, про запах крові, який наповнює машину, тільки-но ти в неї сядеш… А ще був один англійський вчитель, одружений з індонезійкою, що, попри всі перестороги місцевих, таки винайняв дешеву хату. Так от. Його жінці — нічого, а сам він з'їхав із глузду, коли однієї ночі його крижаними губами поцілувала мертва стара яванська пані.

— Такіє вот традіциї… — сказала тоді я. -А взагалі, як то ти не знав, що правило номер один в ужастіках — не куплятися на супер-дешеву вартість помешкання. Ти ж за скільки свою хатку винайняв? За копійки! То що тоді хочеш? На тобі — будинок із привидами. Хазяям би тільки здихатися. До тебе ж його також іноземці винаймали, і звалили вони задо-о-овго до того, як скінчився їх контракт. Сидять тепер у своїй Фінляндії, їдять морошки з банок і розказують троюрідним тіточкам, яких їм жахіть довелося зазнати на Яві…

— Гм… — зтіхав тоді Майнес.

— Тут іще просто дуже живе все… — продовжувала я. — Іслам насаджений нібито, а місцеві вірування, — як і мова — сильні, як земля. От і виходить ця нестиковочка постійна.

Майнес мені не вірить. Він взагалі завжди знаходить раціональне пояснення будь-якому паранормальному булшиту:

— Тут сусіди кажуть, що їхні пси всю ніч гавкають на мою хату. Буцімто тому, що коло хати ходять неприкаяні духи. А я кажу, що то тут лазять неприкаяні сусіди! Забембали — дивляться і дивляться в мої вікна. Думають, я тут тримаю секс-рабів і кімнату тортур. А то, що в мене паркан довкола хати — то й узагалі їм вказує на то, що я диявол. Бо нащо би порядна людина ховалася від інших за парканом?! — От ублюдки… Поняття приватності і все таке…?

— Гівно рідке. Але я й сам не хотів того паркана. Попередні власники добудовували в останні дні вже. Не знати, чого…

— Ги. Хотіли, щоби духи мучили тебе незримо для сусідів. «Не дамо цим клятим туземцям ані краплі безплатного шоу!!!»

— Та ну тебе, Като. Чого ти так людей не любиш.

— Я? Та я їх обожнюю! І мертвих, і живих, і ненароджених.

Тепер, через два дні після тієї розмов я, лежачи прив'язаною до ліжка, з порізом вздовж ребра і кап-кап кровцею з того порізу, вирішила передивитися свою філантропію. Дивитися, до речі кажучи, в такому положенні не дуже зручно — голова не всюди повертається.

Тим часом трійця з Потойбіччя оточила Сінту. Я на її місці наклала би в штани, бо н моєму класти трохи незручно — я ж таки ні лежачий хворий із судному під дупою.

Жінка (бо найвища мара явно була жінкою — в джільбабі і в довгому одязі) наблизила своє лице (чи місце, на якому воно мало бути до Сінтиного (чи до місця, на якому би його краще ніколи не було — інкрустаторша мого тіла грьобана!) Двоє інших привидів — либонь, її дітки — мило щось наспівують на яванській мові, якусь дитячу пісеньку. Здається, ту, де вчать розрізняти, де ліво, де право. Мамця тим часом високим голосом сказала кілька уривчастих фраз до Сінти, після чого та бебехнулася непритомна.

— Welcome to the club [35]! — промимрила я й за компанію також втратила свідомість, на вигляд того, як милі малюки направляють свою трансцендентну суть просто до мене.

…Downtime Godspeed

Hear/feel the way they concede

The sequence ends and begins

Everything you think you know

Blood ties the sequence ends

[36]

…Downtown God speaks [37]… З цією фразою в голові я й колошматилася, коли мене привів до тями Майнес. Ех, Майнес, мій прекрасний принце, як солодко було уздріти твоє дивовижне пшеничне волосся й перелякану блакить очей! Жоден блиск крижин Суоменлінни [38] не міг би зрівнятися з її гарячковим сяйвом.

— Б-в…б…в…би… — кажу я щось екзистенційне, аби пересвідчитися в своєму існуванні.

— Слава Богу! — каже Майнес. Сінта вже оклигала і порпається в якихось лахах — йой, яка я порєдна ґаздинька.

— Майнес… — мимрю я.

— Мовчи. Мені Сінта все розповіла… — тихо каже він.

— Та невже?! — щиро дивуюся я, а потім до мене доходить, що вирощена на жіночих мелодрамах і страсті-мардасгівих серіалах особа сказала доброму Майнесу щось таке: «Ката на мене напала, хотіла зґвалтувати і вбити, вона ж так ревнує тебе до мене, що аж за цим і приперлася, що я мусила оборонятися і прив'язати її… а з ножем то також випадково вийшло… Давай відпустимо Кату з миром, але ліпше, звісно, кинути її до нашої гуманної в'язниці!!!» Після того мав би слідувати її вереск.

Я зметикувала, що коли в них ТАКІ кінотеатри, в'язниця точно тут не найприємніша місцинка, тож:

— Ага-ага. Давайте відпустимо Кату з миром! — я щосили посміхаюся й випручуюся від Майнеса, що намірявся витирати з мене кров.

— Дуже вам дякую, любі мої, з вашого дозволу я буду старатися встигнути на літак до Джакарти. А там — здрастуй, моя гівняна, холодна, сіра, непримітна середньо широтна полоса!

— Като… ти про що? — лякається Майнес. — В тебе гарячка. Сінто, принеси парацетамол [39].

— Ні-ні, не треба! — я уявляю, які пігулки ця сестра милосердя може мені прихопити. — Давайте просто пробачимо Кату. Ката погана, Сінта хороша, Ката більше не буде. ОК?…

— Ти про що? — знову питає Майнес.

— Бідненька, вона нічого не пам'ятає, — скрушно хитає головою чорнявка.

— Гм… І чого ж я… не пам'ятаю?

— Ой, краще тобі зараз не казати, — зітхає Сінта й пробує погладити мене по голові. Я з жахом вивертаюся. — Бідненька… — додає вона і мені не вперше в житті хочеться когось убити.

Відтак за мною посилено доглядають: обробляють рану (слава Богу, неглибоку), вдягають, переводять на інше ліжко (любий Майнес подумав про мій стрес) і приносять якоїсь гарячої зупки. її варила Сінта, пахло смачно, їсти не хотілося.

Так ми, власне, і жили ще кілька днів. Якось зовсім непомітно, як у напівсні після ситого обіду.

Привиди, либонь, також наситилися краплями моєї крові, добутими тоді Сінтою, і більше мені не являлися.


Взагалі-то, Майнесів фан-клуб ріс якось аж занадто швидко. Окрім Сінти, до нього входили ще:

— 2 місцеві трансвестити;

— 1 місцевий гей (той самий, до кого привиди приходили);

— 1 японська дослідниця, що хотіла сексу і жодних серйозностей;

— 1 балійська кобіта, що хотіла «the whole package [40]»;

— ще купа різностатевих осіб різних родів занять;

— 1 сгудентка-юристка з Джакарти, наполовину англійка, наполовину індуска.

Власне, на останній трохи і зупинимося. Ця чувіха була воістину крута. Сінта зі своїми танцульками-барчиками їй ні в вагіну не вперлася. Барбара (чи просто Баббі, як називав її Майнес та інші звірі) також тусувалася по барчиках. Великодушно дружила там із трансвес-титами, проститутками та іншими декласованими елементами. В одному з таких джакартянських барчиків вона і познайомилася з Майнесом:

— Ну і що ти за мудак такий, що читаєш книжку в барі? — голосно й хрипко спитала вона спантеличеного білявчика.

А далі все пішло-повезлося. Розмови, зустрічі, її авто, його прильоти, їхні трансфери чи просто короткі обіди в аеропортах. До Майнеса прив'язувалися всі, кому не лінь. Всі, крім Катакани Клей. Бо та могла тільки прив'язувати до себе. А сама, навіть коли й кохала, ніколи не потрапляла в залежність. Принаймні, так їй здавалося.

— У Баббі є бойфренд, Катко, відчепися! — казав Майнес. — Він зараз в Голандії. Дзвонив їй якось… здається, коли ми тільки познайомилися. Вона почала плакати.

— І ти її втішав? — Ката медитувала над знимкою Барбари. — Ех, якби мені довелося втерти сопельки такій красунечці — просто тобі зірці індіан муві — я би неодмінно затягла її собі до ліжка. Чи затяглася би в її принцесячий будуар, ги-ги.

— Будуар!!! Като, ну чому ти всіх вважаєш виродками? — спробував злитися Майнес.

— Я?! А що — в будуарах виродки плекаються? Ну, вибач, я не знала… Так чого вона ревіла?

— Не знаю, я не розпитував подробиць. Знаю тільки, що попередній її хлопець — англійський учитель — був порядною паскудою.

— Ого. Дєвучка відвисає чисто по білих мальчиках?

— Все, я нічо тобі не розказую.

— Вибач, всьо, я більше не буду! Розкажи, ну розкажи, чого він паскуда!


  • Страницы:
    1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12