Перламутрове порно

— Якось він був зламав ногу. Місяць лежав у гіпсі. Лежав у Баббі вдома. Вона там за ним доглядала, носила йому їжу, ліки, DVD купляла, щоби коханому не сумно було.

— Ну?

— Ну, й коли настав час його одужання, вона там запаслася квітами, делікатесами, тим-сим, притягла те все до хати… а його й нема! Крім того, немає DVD-програвача, телевізора, комп'ютера та іншої амуніції. Найсмішніше для Баббі виявилося те, що любчик прихопив із собою її фен для волосся!

— О Боже…

— Тільки-но він зміг ходити, як швиденько все згріб, продав і звалив до себе у Ґрейт Брітан.

— От урод… М-да, нехіле таке жіноче щастя. Бил би мілий рядом… Але я би піздила такого чмошника! Аж гай би шумів і хмарки би бігли. А я би відпіздила і милувалася-дивувалася, чого душі моїй так весело…

— А вона пробачила все.

— От дурепа.

— Ну ні, Като… Тобі просто не збагнути деяких речей. Можна пробачити, але не забути. І ставитися до всього злегка іронічно.

Думаю, він натякає зараз на себе. Час від часу любий Майнес закидає Катці не цілком безпідставні звинувачення в тому, що вона позбавила його очей колишнього блиску.

— Новий блиск тобі також личить… — шепоче Ката і гладить його по щоці. Він не розуміє, до чого це, але не випручується. Просто Сінти наразі немає вдома.

До того, як Катакана отримала наступного листа:

«…Things are getting mystical in yogya. Merapi is more clearly visible than ever before — all day and every day. The earthquakes are getting closer from both sides — first papua then alor, then aceh, then Sulawesi, lombok. west Java…

And yesterday the Sultan went on tv to warn people about an upcoming natural catastrophe -he had received this info through his mystical connections. So what's it going to be? A storm? An earthquake? Jodi thinks Merapi will erupt.

Another bad sign maybe that apri's father (jodi's acehnese neighbor) is returning to banda aceh tomorrow. He had actually predicted the aceh earthquake for dec. 25. not by mystic means, though, he had calculated it. And his house was the only one left standing in his whole neighborhood.

I had dinner with the whole acehnese family the other day. Quite funny — all 3 daughters look like the mother, all 3 sons like the father.

And more about mystic things! So my ghosts are a woman in her 30s and her two sons, that much I told you, right? Cinta recently saw them in the room that used to be Noel's playroom. (It's beginning to sound like some Japanese or Korean horror film, THE PARK OF THE RING or THE GRUDGE…

By the way, if you want to watch the GRUDGE, watch the original Japanese version) So much for now, got to get back to some articles, as usual.

Ciao,

the man with the wooden leg [41]» -

спливло немало часу. На Шрі-Ланці і в Тайланді він накотився велетенськими цунамі, в Індонезії підкрався землетрусом. Ось чому духи були такими неспокійними. Насувалося щось нове і страшніше. Хоча… останнє твердження правомірне стосовно всієї людської історії.

Наша ж приватна й незначна історійка закінчилася, як і слід було чекати, просто моїм від'їздом. Робота-дім-активність — ці відмазки канають навіть для таких безнадійних панківських лобуряк, як я.

Я не отримала кохання чи бодай тіла Сінти, за котрим приїхала, однак все ж таки поверталася Переможцем. Істина, що її мені пощастило взнати в якийсь зовсім, здавалося би, незначний момент, допомагатиме тепер вилізати з найглибших дуп і брейк-даунів.

Майнес мене любить. І завжди любив, і завжди любитиме. В усіх дійсних і умовних способах.

А я…

Складемо якось пазл?

Дуже важливо сказати, що в мене є бабця і дід. Ба навіть дві бабці і дід. Але мова зара йтиме про одну — бабцю-Ліду, — котра останнім часом зайнялася одним непевним видом спорту — «Догляд за перестарілою навіть-не-родичкою з перешкодами».

Тьотя Шура, вдова дідового двоюрідного дядька, була нашою притчею во язицех. Вона постійно плутала мене з сестрою, сестру з мамою, а маму з кузиною в Каневі. Зрештою, це можна було й зрозуміти — тітці було десь в районі 90 вже, чи що. Прогресуючий старечий маразм. Але цей природний діагноз моїй бабці видавався, як мінімум, страшною образою, котру вона, за найменшої нагоди, використовувала: — Це вже маразм у неї старчєскій! Склероз! Криша їде — і що ти здєлаєш…

Хата з тьотьою Шурою була в селі під Черкасами. "І у хату тьотя Шура, з горем пополам, оформила на мою бабцю як законну вдячність за майже 20-річний догляд її, її курей, котів, картоплі, дерев і кущів. А, була ще тьотя Маруся. Сестра тьоті ІІІури. Але вона померла, чого сама тьотя Шура робити явно не збиралася. Прости мене, Господи. Я, моя мама, бабця і дід-Петро не те, щоби бажали їй смерті. Ми просто розмірковували над вічними бінарними поняттями. А тьотя Шура була куди цинічнішою і практичнішою за нас:

— Пєтя, — казала вона дідові. — Ти би щ учив мене юшку варити, як ти умієш. А то и помреш, і нічо мені од тебе не останеться.

— Чи ви здуріли, тьотя Шура? — дідові аж випав молоток із рук. — Я ж на пятнадцять год молодше вас!

Тьотя Шура підступно відмовчувалася.

Взагалі— то, з дідом вона поводила себе, я зразкова піонерка. Мовчала, не бідкалася, а запитуючи абсурдні питання, швидко вгамовувалася, не отримавши на них жодної відповіді,

З бабцею все було не так. Ой, як же все інакше було з бабцею!

— Ви хто? — час від часу, разів так зо п'ять на день, любила запитати тьотя Шура.

— Як — хто? Я Ліда.

— О. А муж у тебе є? '

— Є.

— А його як звать?

— Пєтя.

— А, це той Пєтя, що в Іркутську з нами через дорогу жив? Він іще з Марусіним чоловіком юшку варив.

— Тьотя Шура! Чи ви вже вобщє не соображаєте? Коли ви в Іркутськ переїхали, тьоті Марусі чоловік уже п'ять год як на войні погиб. А Пєтя — тож ваш племінник!

— А. Ясно. Тільки не кричи на мене… — і тьотя Шура починала плакати.

— Чого ви плачете? — лякалася бабця-Ліда.

— Ти зі мною така зла! Чого ти мене віддала в цю больницю? От зараз прийде доктор, я на тебе пожалуюсь.

— Який доктор? Яка лікарня? Ви ж у себе вдома! — вже ледь стримується бабця.

— Ага. Дома… — Тьотя Шура на півхвилини замовкає. — А коли ми звідси підемо?

— Куда?!

— Додому!

Бабці здається, що вона от-от або сама трісне, або трісне чимось важким тьотю Шуру. Та, як ні в чому не бувало, починає пакувати свої шмутки і «збиратися додому». І так по 5-6 разів на день.

Бабця, тусуючись коло неї зранку до вечора, страшенно схудла.

— Подивися, чи в неї не жовті білки! — плаксиво казала мені мама в телефон.

Білки в бабці-Ліди були в порядку. Та й сама вона була більше в порядку, ніж завжди — худоба їй личила. Злість на обридлу тьотю Шуру робила її молодшою.

Спливали дні.

Якось бабця, почувши в телевізорі чергову подробицю касетного скандалу [42], сапаючи картоплю, ділилася враженням із дідом, а заодно і з тіткою Шурою. Остання — пасивний учасник (до неї особисто ніхто не звертався), проте доволі активний опонент. Тоді її старече божевілля ще тільки починало набирати обертів. Тьотя Шура мочила кори тільки так.

— А шо-шо? Шо за запісь, ти кажеш? — перепитувала вона.

— Та! — відмахувалася бабця, продовжуючи корисні рухи сапкою, — касета така. Там Кучма матюкається і каже, щоб журналіста убили.

(На щастя, слова «убили» тьотя Шура не дочуває, тому її розкрутка версії події не активується. Натомість її розбирає ностальгія):

— Да, помню я, помню, а як же… Ото колись було, заміняла я одну вчительку младших класів. У понеділок… А по деревах тоді кругом портрети Кучми висіли. Ой, скільки ж їх було! Да, в понеділок. І учєнікі тоді всі дуже матюкалися…

— Тьху на вас, тьоть Шура, та ви на пенсію тридцять п'ять год назад вийшли. А вчительку ту, може, й сорок год назад як заміняли. То про Кучму тоді ще ніхто і чуть не чув, то як же його на дереві могли повісить?

Тьотя Шура дивиться з підозрою і неприязню. Тоді починає схлипувати, при цьому її велетенська волохата родимка на носі рухається в такт схлипам.

— Ти мене всєрьйоз не принімаєш… Тобі би тільки спорити…

І повертається до бабці і городу задом, а до села передом.

А й справді, навіщо з нею сперечатися? Ідея ж хороша. Мені ті портрети колишнього ПРЕЗИДЕНТА (о, як я мріяла в дитинстві так-во написати слово «фашисти»!) взагалі уявляються повітряними зміями, що зачепились за крони дерев Червоної Слободи. Тільки замість хвостиків у тих зміїв — учнівські матюки.

Лєті, наша пєсня, впєрьод (і назад?)…

Tut nebo kolioru staroi zapranoi chornoi futbolky i zvidty postiyno schos' lyye: htos' ii vykruchuye pislia chergovogo prannia. Ya nikoly ne roztulayu shtory, bo take vboge svitlo hirshe za shtuchne.

(I.D.)

Як зауважити той нетривкий момент, коли графік наших стосунків сягає найвищої точки і починає йти на спад? Чому ми вперто хочемо зробити з квадратичної параболи косинусоїду?

Типу, ну от зара трохи погано, а потім буде ліпше, а потім погано тощо тощо? Все би тут було нічого, та тільки графік цей більш справедливим буде щодо нашого особистого шляху. Коли йдеш по дорозі сам один. Стосунки в даній функції не задаються…

І взагалі, якщо закрити очі для дорогії як такої, якщо уявити собі зовсім якийсь інший спосіб руху, можна буде, імовірно, поділити 144 на 233 і отримати СПІРАЛЬ. А вона всюдисуща, ви знаєте.

Моя канадійська приятелька (зрештою, ніяка вона не канадійська, просто застрягла офігенна українська дєвучка в докторантурі північноамериканського континенту) пише мені неперевершені листи:

«В мене тут був друг, що мене хотів, аж сцяв. і це заважало нам кататися на його машині до моря ночами збирати ракушки і пити каву від такої романтики. А моїй сусідці зривало башку від циклу

«прищі не їбуть».

Коротше, я їм влаштувала сімейне щастя. Однак радіти за них не можу, тому що тепер замість мене катати ночами до моря під дощем або в гори, він її трахає за стінкою. Ги-ги. Таке, коротше, їм дуже добре від того, що нарешті вони можуть спокійно послати мене нахуй і не єбати собі мозок, мені добре, що я — ніхто з них.

Хочу машину, квартиру, піаніно і кота».

А потім іще:

«Вчора лазила знов по стінці, в смислі rосkclimbing…»

Я непродертими очима читаю її листа і йду бадяжити собі напій-роздуплятор. Кава «Горіння мого ранку» — пересмажена кава з підгорілим молоком. Пекуче гаряча. Обпалюєш собі язик і ясна, потім довго заживають. Зате прокидаєшся надійно — готовий до нового дня-унісекс. (Цікаво, чи дні нормальних людей)таки різняться статево. Ну там, понеділок — то мужик з похмілля, середа — кар'єристка, п'ятниця — курва, а неділя — жінка бальзаківського віку...)

Я в вакуумі. Я в вакуумі. Я в вакуумі.

Якби у нього запустити справжньої самотності, можна було би чекати терапевтичного ефекту.

Я чекала в гості Майнеса. Ну, це так просто сказати — чекала в гості. А насправді тому передувало багато речей. По-перше, Аскольд зник із мого життя, звивши собі тимчасове гніздо в ненависному мені місті «москва». По-друге, я вже встигла відвиснути на своїй свободі і самотності (бувають, знаєте, такі несамовиті вибухи радості й життєвої енергії, коли ви раптом прокидаєтеся в ліжку без того, іншого, вашого «партнера», «коханого», «коханця», «бой-френда», «чоловіка», «узурпатора», «мого» (о, це назвисько смішить мене більше від інших), «скотини, що півжиття мені зіпсула і кровці попила») та й таки не спромоглася вилізти з глибокодупної депресії, що спіткала мене з самого початку. Власне, через ту депресію Аскольд і відіслав мене під три чорти, показавши перед тим, де купуються квитки на потяг. Але ж чого під три чорти? Я собі поїхала до любого Києва, де течуть молочні ріки і вулиці мощені золотом. А він залишився у непривітній і гореносній Москві, куди я зареклася повертатися.

Так от; а потім Майнес. Завжди так приємно, коли в твоє похмуре Теперішнє може так собі запросто приїхати хтось із яскравого Минулого. Це вже інша штука, що те Минуле на час свого буття Теперішнім здавалося таким само похмурим — всім відомо, past is golden [43], і скільки би не билися епікурейці, екзистенціалісти, юнґіаці та інші суперпросунуті чуваки над цією простонародною дур-нею, мозок вперто продовжує помилятися.

Пухнастий білявчик Майнес забажав приїхати на інтелігентні наші демонстрації, що згодом (ех, шкода, бо то він пропустив) переросли в Помаранчеву Революцію. Прилітав був якраз у день дебатів. Водій маршрутки, що віз мене до Борисполя, півдороги розпинався про те, що «Януковічь, он, канєшно, і виглядіт намного ентілєгєнтнєє Ющенка, шо там гаваріть!», а інші півдороги слухав радіо «Шансон». Мені було якось так кисло і нудно, що навіть не з'являлося бажання насильницької розправи над воділою. Такого звичного для мене бажання… Інші тьоті мріють про квіти і шуби, а я про те, як замочу колись програмного директора радіо шансон і обкладу його могилку черепами водіїв, що катували людей тим асортиментом у громадському транспорті. Або ні — просто зроблю їм всім братську могилу і вишку з наглядачем поставлю (вони про такі часто співають у своїх зоновських піснях «за жизнь». Вишку з наглядачем і автоматом АК зі срібними кулями, — це щоб не порозкопувалися й не повтікали.

— Майнес-Майнес-Майнес! — розспівую я, вигрібаючи, нарешті, з маршрутки, й прослизаючи в приміщення аеропорту. Ідіоти чомусь тепер сhесk’кають твої сумки на кожному кроці. Я купляю собі морозиво. Майнес назвав би це східно-європейським пост-соціалістичним феноменом: люди на холоді їдять морозиво. На його думку, так рятувалися від депресії і виявляли своє «От — нате! Роблю, що хочу!»

Ну й нехай.

Майнес зустрічає мене дещо підозріло і відразу дається обніматися. Я скачу довкола нього, як скажений пудель, пропонуючи то те, то се, знімаючи з нього наплічник і видираючи з рук якісь пакети. Моя брудна совість не стає перепоною моїм пульсуючим емоціям. А драма Майнеса занадто глибока, щоби намагатися розкрити її на кількох сторінках. Тої наші скелети в шафах залишаються сидіти тіхо.

— Давай вип'ємо кави, — несподівано каже він.

Дивне бажання. Особливо як для аеропорті; «Бориспіль». Робити нічого — ідемо за барижні столики, я купую йому еспресо, а сама щосили тулю в себе то морозиво. Врешті-решт молочний продукт таки знаходить вічний спокій у смітнику — важко жерти, коли шалено дорога тобі людина душить мрачняки просте в аеропорту і не хоче їхати до тебе додому. Колись одна з таких зустрічей стане для нас із Майнесом вирішальною. Питання не в часі, звісно, а в символічній вартості.

Я не припиняю тримати його за руку, гладити по руні, я, власне, й розмовляю лише з його рукою. Вона не ховається від мене так, як Майнесові очі. Вона дещо знесилена. Така тонка і красива рука, схожа на сумну північну птаху. І справді, вона більше наділена сутністю пневми, ніж тіла.

Нарешті, після півгодинного діалогу (чому ми ніколи не пам'ятаємо, про що в таких ішлося?) я таки зваблюю Майнеса на продовження тріпу. Якщо він вже так імпульсивне прилетів сюди за десять тисяч кілометрів — до мене? До революції? — чом би не проїхати ще тридцять кілометрів до мого помешкання. І ласий таксист завжди тут як тут — терпляче випасав, коли ми ті кави-морозива подоїдаємо.

Ми їдемо в машині, я далі тримаю Майнеса за руку. Розмовляємо про тих, хто нещодавно помер — їх довкола Майнеса позбиралося більше десятка. Кожна смерть знайомої людини залишила слід на його вродливому обличчі — тепер він уже не такий дитячий, як раніше. В очах додалося відсутності, обличчя схудло і змужніло.

— Пам'ятаєш, як нас колись на ескалаторі кликали лесбійками? — намагаюся розвеселити його я.

Майнес мовчки киває. Він і далі андроґінний, але тепер його від мене відділяє нібито якась кришталева труна, як у казці про мертву королівну.

Так само мертво і красиво він потім лежить у напівтемряві на моєму ліжку. Я ніколи його раніше таким не бачила.

— Ти такий гарний, Майнесе… — я сідаю на краєчок і гладжу його по спині. — Ти як із французького кіно, де все погано всю дорогу і ще й погано закінчується. Але люди там справжні, без мейкапу, та ще й інколи гарні. У свій трагічний спосіб.

Він зітхає. Говорить щось так тихо, що я вже не певна, живий він, чи це вже його душа розмовляє зі мною, сидячи в моїй кишені.

Я залишаю його спати в цьому мороці, хоча насправді спати він не буде. Він просто геть закритий для зовнішнього світу, основним злом котрого виступаю я.

— Скажи мені, Катко, — питає Майнес, коли його вже трохи попустило, — чого ти чекала від мого приїзду? Як ти собі це уявляла? Які наслідки?

Позу ембріона на чорному лоні велетенського ліжка він змінив на позу мислителя і тепер задає мені свої питання-тортури. Чому чоловіки так сильно люблять задавати мені питання-тортури і чому мені не стає мазохізму по повній програмі від них відловитися?

— Ну, я собі думала так: в гіршому випадку ми перестріляємо одне одного, в середньому будемо друзями, а в вищому одружимося в єпископальній церкві…

— Чому в єпископальній?

— А пес його знає… Ти ж не хотів ні в буддистів тоді, в Гімалаях, ні в якого-небудь моедзина на Гілі Айр.

Йому дуже сумно. І боляче. Я знаю. Це такий ідіотський захист. Людина перестає (втім, ненадовго перестає) тебе звинувачувати лише тоді, коли відчуває свою провину. Деякий час у неї піде на те, щоби зважити, чия ж провина виявилася вирішальною:

— Але ж… Але ж ти могла би мені це прямо сказати. Я ж ніколи не знав, що ти хотіла одруження…

— Бо завжди знала, що ти його не хотів. Тому вичавлювала з себе тільки натяки, та й то вбивала себе всередині усвідомленням того, що зазіхаю на твою святу свободу. Ваш грьо-баний європейський індивідуалізм… Добре-добре. Тепер я сама ним повнюся по самі вуха. Вибач, що була такою ідіоткою і діставала тебе.

— Ти не була ідіоткою.

— Була. І я дійсно не мала права пропонували тобі щось таке. Зв'язатися з другим сортом, із простою дєвучкою з України, без бабла, роботи і досягнень…

— Припини.

— … а сам ні такий красивий, порядний, інтелектуальний, всіма коханий… Ясно, що на твоєму тлі я виглядала жалюгідною ганчіркою для миття посуду…

— Припини!

— … і вже не могла терпіти криві погляди тих полків потенційних наречених, зайнятих своєю супер-пупер-важливою для спасіння світу роботою! Ясно, хто я для них -якась уродка, що помальовує свої сороміцькі картинки і щось там пише в якісь свої українські журнали. А може й не пише, бо як вони це можуть перевірити?!

— Досить, Като, що ти верзеш, все насправді було зовсім не так! Вони всі — якщо ти маєш на увазі моїх колег з NGO, любили тебе! Вони ж дотепер питають, коли ти повернешся… А я кажу: якби ж то я знав…

Я беру його за руку. Він інфернально красивий у цьому світлі. Бідна замучена душа.

— Пробач… Пробач мені. Я дійсно дуже сильно потерпала від нашої не-еквівалентності… Я не знаю, що ти найшов у мені. Все, що я роблю — все, що збиралася тоді робити і що буду робити надалі — для того, аби хоч трохи піднятися до тебе.

— Като. Мені не потрібні твої досягнення. Та будь ти навіть продавщицею капусти на базарі — ти залишатимешся тією ж… Я так само… любитиму тебе.

— Угу… — недовірливо зітхаю я.

— Бо важлива ТИ, а не те, що ти робиш. Гроші не важливі. Втім, у мене їх і так нема…

— А в мене не було ще більше! Не треба зараз з'їжджати на те, що я втекла від тебе, бо ти мені не міг дати можливостей для росту і все таке. Ти ж знаєш, що це не так.

— Так, знаю. Аскольд тобі мусив дати ще щось, окрім цього. Ви кохаєте одне одного, і це чудово.

Мені хочеться заткнути йому рота. Замість того я затикаю його собі тим спазмом, що передує сльозам.

— В тебе є чоловік, котрий тебе обожнює…

— Припини!

— І ви щасливі разом…

— Припини! — все, ці реверсивні соплі-сльози-саможаління починають вже смішити.

— А я не знаю, що робитиму далі зі своїм життям.

— Заткнись! — я зі сміхом валю його ліжко і починаю кублати йому волоса обличчю розчепіреними долонями. — Який ти патетичний ідіот, любий Майнесе!

Він обережно забирає мої долоні і х знову сісти. Я не пускаю. Мені хочеться за цілувати його, пити його сльози, зминати й тіло, дмухати в його волосся — замучити смерті. Такого нам завжди хочеться, колибі нас щось недоступне і прекрасне.

— А якби я зараз запропонував тобі вийти за мене? — тихо каже він.

FUCK. Ну чому в житті усе стається невчасно?…

Рік тому я була би найщасливішою дівчинкою в обох Ойкуменах чи де там іще… А зараз просто замислююся над сенсом послідовності подій. Над цими тонкими швами части конструкції нашого буття.

Р. S.

A single act of carelessness leads to eternal loss of beauty.

So it was my careless comments about marriage, my lack of warmth and understanding for you which brought this about. I am so sorry.

(…) [44]

Ще коли я милилася на летовище за Майнесом, мені подзвонила дєвучка з рекламної аґенції, й зі словами: «Мені порадили вас, бо й добре пишете…» запропонувала щось для них забадяжити. Для цього, єсна річ, треба буде прийти до їхнього охвісу і сісти за круглий стіл їх Стандартизовано-Ділово-Креативної Кімнати (я не знаю, як там вони називають такі кімнати з дипломами на стінах, навмисне простими стільцями і атмосферою жаху перед клієнтами і начальством. Напевно-ж, якось називають на своєму professional language).

В призначений час (ясен пень, із невід'ємним запізненням) ми припхалися туди разом із Майнесом.

Дівчинка з ввічливим острахом оглянула наші кеди, уродські штани і майнесів светер з написом «ВЕRLІN» — всьо би фігня, та на вулиці жорсткий зусман. Просто в Майнеса кліматичний кретинізм.

— В мене теж є… друзі. Вони… трохи як ви. Ну, такі… вільні художники.

Хороша дєвочка. Намагається нас вивисити в очах охоронця і суспільного смаку. Я їй співчуваю: на ній блюзочка і спідничка, стрижечка акуратненька. Каре таке зі сходинками, чи що. Напевно, в таких одьожках незручно трохи. Відчуваєш себе відповідальною й всі світові пройоби. Чи навпаки: ховаєш доброчесність у прямокутну шкіряну течку і думаєш: «Я непомітна для зовнішнього світу. Моя сіра спідниця коштує не дешево, але вона сіра — і в цьому її сила. Класика. Колір. Смак. Я нікому не дертиму очі. Я знаю, чого хочу віл життя». Ну, щось таке.

А дєвучка таки хороша. Проводить нас у т» саму смішну кімнату. Я сідаю, Майнес зі своєї дитячої допитливістю ще трохи шаройобиться по кімнаті. Потім теж сідає. Я ввічливо хвалю кілька насправді цікавих рекламних плакатиків, дєвучка каже, що якраз від них клієнт і відмовився.

Тоді вона обережно пояснює нам ЗАВДАННЯ. Збивається на українсько-англійський суржик, але їй за це і честь і слава from Майнес. Коротше, є така собі слабоалкогольна шняга, яка зовсім скоро вийде на ринок. Коктейльчик на молочній основі. Треба накатати буклетик історійок, що викликали би асоціації з чотирма смаками цієї бовтанки.

Ну, знаєте, вже була така фішка в однієї взуттєвої компанії. Там різні люди розповідають свої історії життя. Десь там на горищах, чи в студії художника, чи просто на вулиці. Люди різного віку. Просто цікаві історії. А потім виявляється, що всі вони носять одну й ту ж марку взуття.

Уя, он воно як! — я роблю «Мудрі очі номер 5».

Так… Але тут треба не просто сказати, що всі ці жіночки п'ють наш продукт… Ось, до речі, кілька розробок рекламних образів.

Дівчинка показує нам роздруківки з том-ними гламурними дєвіцами. Апофеоз безособовості. Прекрасно. Але апетит не збуджує.

Ну, тут іще буде перероблятися, може… Ось. Агресивна тут вона така. Активно-сексуальна. Лимонний п'є…

Ги— ги. Більше схоже на те, що в неї просто місячні.

Дівчинка мене починає боятися.

Ммм, — каже вона. — Тож тут нам треба створити асоціацію зі смаком…

Так, я зрозуміла. — хоча насправді я, пойнятне діло, не вдуплила ні хріна.

Ну як? Подумаєте?

Подумаю, а чого там…

Тут іще, розумієте, у нас є невеличкий тендер на цю роботу, — дівчинка тупить очі. -Тобто, ви і ще одна людина.

Мені вже робиться смішно, але я не регочу — відкладаю на потім. Щоби накопилося і ми з Майнесом погиготіли на всю силу своїх цинічних мізків і легеневих міхурів.

Ми там якось прощаємося, вона обіцяє мені щось надіслати, я щось обіцяю їй. Виходимо чинно надвір… І тут — ПАНЄСЛАСЬ!

— О, о!!! — волає Майнес, — Я вже тут один придумав!!!

— Ну?

— Треба сексуальності? Гм… Які бувають сексуальні типажі для таких тьолок? Мачо-мен, морячок, тарзан…

— Морячок — це не в тьолок.

— Ну, добре, почекай. Зараз все скажу. Так. Уявляємо собі Джокджу. Центральну запилю-жену брудну вулицю. Там само, де стоять водії бечаків [45]. Вони собі колупаються в зубах, ставлять на парні чи непарні цифри в номерах машин, що з'являються з-за рогу, виграють бабло один в одного, пожовують крупук [46] і фігачаться потиличниками.

— Ну і?

— А тоді до них приїздить їхній колега, привозить якісь буклєтики. Вони тремтячими брудними пальцями розбирають ті буклєтики, стають кружком, розкривають кожен на своїй сторінці. А там — заокеанські дівчата. Гламур із України. Наступний кадр: бечак драйвери мастурбують і кінчають на сторінки буклету «Сrеам-мielе». Камера крупно наїздить на лиця фотомоделей, забризкані молокоподібною рідиною відомого походження.

СЛОГАН: СRЕАМ-МІELЕ. ВІДЧУЙ СМАК ЕКЗОТИКИ.

— Бу-га-га!!! — мені подобається хід Майнесових думок. Тим часом ми вже підходимо до смітників, лівіше від яких — вхід до заниканого барчику без вивіски. Ми тут часто-густо п'ємо пиво і жеремо часниковий хліб. Небагато в Києві таких хоча би трохи берліноподібних місць. А яппі-декор і яппі-людей ми ненавидимо. В цей же барчик заглядають головно підстаркуваті канадійці-педерасти разом зі своїми хазбендами («Оh, let my introduce my hasband…» — «Fuсk, nо! Уоu аrе mу hasband!») шмаркаті студентики, що намагаються вразити запрошених на чайок дєвучок своїми знаннями текстів Камю, шмаркаті дєвучки, що на кожну фразу з Камю відповідають фразкою з Коельо, музиканти якісь, якісь просто потєряні іноземці, наші дєвки, що дуже інтелігентно розводять потеряних іноземців, тьотьки-іскуствовєди, директорки американо-українських театрів, молоді люди, котрих вигнали з Могилянки, молоді люди, котрих іще не вигнали з Могилянки, доморощені гемінгвеї, групи у плетених светрах із горлом, бики у пальтах, що тероризують офіціанток, тьотьки в пошуках дядьок, дядьки у пошуках тьотьок… Одним словом, місиво з дьогтю і меду в одній бочці. Якщо тобі вдається заникатися від групи в пальтах і з явно вираженою ментовсько-податковою антропологією (ті самі, що хамлять офіціанткам) — ти кум королю. Втім, бидло не надто часто сюди потрапляє — місце ж усе-таки заникане. І те, що воно зветься «Барабан», ти взнаєш від друзів, а не з вивіски. Бо, як я вже казала, її тут немає.

— О. Які чудові смітнички, — каже Майнес.

— Угу, — кажу я і затримую погляд на різнокольорових бомжах, що діловито порпаються у черевах зелених контейнерів.

— О! — знову каже Майнес букву «О». Придумав новий ролік.

— Ну.

Уяви собі смітник. Бомжі в різнокольорових пальтах, у подертих рукавичках і шали-ках, на які час від часу наїжджає камера -ну, як у телемагазинах чи Fanshion TV — пораються в контейнері. Розмовляють вони вальяжно і з яппі-акцентом: про нові тенденції, визначені Vouge, актуальні кольори і нові клуби. Раптом кожен із них нариває по пляшечці «Сгеам-Міеlе» і, томно зітхнувши, випиває її.

СЛОГАН: СRЕАМ-МІELЕ. ВАШ КОВТОК ҐЛАМУРНОГО ЖИТТЯ.

— М-да, — кажу я, — тоже дуже навіть весело. Але тотькам на міні-карах не сподобається. А то ж вони мають пити ту добуду.

— А я люблю міні-кари, — знизує плечима Майнес.

— Ти?!

— Ну, принаймні, більше за біґ-джипи. Особливо, у пробках якого-небудь мегаполісу… Коли я їду на своєму мото-байку, а ці уроди тупо закривають мені дорогу — ненависть дика сповнює моє гаряче серце. Хочеться кричати й убивати. Якого біса вони вибрали собі саме таку ознаку соціального статусу?!

— Хтось із моїх друзів дотримується теорії, що великі машини полюбляють чоловіки з маленькими пенісами, — зітхаю я. — А от у мене пеніса вобщє нема, зато є червоний ровер. Ну не парадокс?

— Так, ходімо вже. А то ми тут не даємо людям попрацювати на хліб насущний.

Ми залишаємо в спокої дослідників сміттє-баків і йдемо в тепло і добро на зустріч із пивом, чаєм чи гарячим вином.

— А завтра ж демонстрація, ти в курсі? — Київ якраз тільки починав вбиратися у помаранчеве. До цього вбирання докладали руку й ми — чіпляючи стрічки на центрових огорожках, брамах тощо тощо. Поки менти відверталися. Тоді це ще було «не можна».

— О, — знову каже креативний Манес, -я ще один придумав варіант.

— Ну, давай уже, — я покірно зітхаю.

— Уяви собі Берлін… чи Київ, зрештою. Головна площа, поліція готується до демонстрації.

— Міліція.

— Міліція. Значить, повдягали шоломи, заправилися газом, палки для дубасіння населення подіставали, щитами поприкривалися -коротше, при повному параді. Стають на бойову позицію. Аж тут раптом їх командиру дзвонять і кажуть, що демонстрацію відмінили. Менти з криками радості здирають із себе лати, під якими виявляються костюмчики з люрексу, боа, стрази і латекс. Нафарбованими нігтями вони дістають із косметичок «Сгеам-Міеlе» і, наспівуючи й пританцьовуючи, починають його розпивати.

СЛОГАН: СRЕАМ-МІELЕ. РЕАСЕ, МЕN!