Перламутрове порно

— Божевільна! Там же всі всіх знають!

— Так, я ж кажу — героїчна. І знаєш, що страшно?

— Що?

— Четверо з п'яти, про кого вона взнала в першу чергу, вже мертві.

— О Боже…

— А в іще одної дівчинки на наступному тижні мало би бути весілля.

— М-да.

— Уявляєш: тобі 25, ти збираєшся заміж, все в житті здається, нарешті, налагоджується, і тут — раз! Іди здавай аналізи.

— Не уявляю.

— А ще їй його сім'я погрожувала і все таке. Але вона продовжує. Якби тобі захотілося зробити матеріал про справжнє життя Джокджакарти — брудне, нічне і приховане — приїзди на Яву. Джоді все ще продовжує.

— Продовжує що?

— Свої рейди. Тут все, як у найтрешовішому кіно: карлики-сутенери, трансвестити, бандюки…

— Чого? До чого тут Джоді?

— Тегу. І його борги. В потворного карлика він поназичав більше за все.

— Гроші на лікування?

— Вже потім. А спершу на наркотики.

— Цікаво, чи платив він за секс. Зажди було цікаво, чи платять красиві люди за кохання. І чи були в нього чоловіки.

— Цього я тобі не скажу. Я не знаю. Знаю тільки, що боргів до біса. І що Джоді всі їх хоче повернути.

— Боже… Вона свята.

— А ще вона придумала лотерею.

— Га?

— Таку, з тестом на СНІД. Щоби кожен, хто пройде тестування, отримував картонку. Відтак серед власників тих карточок-номерків розігруються призи. Три головні — поїздка в Мекку, поїздка на концерт Емінема в Канаду чи поїздка на гру «Манчестер-Юнайтед».

— Ог-го. Серйозно.

— В неї брат на британському радіо працює. Насправді, вона знає купу знаменитостей. Якось навіть Роббі Вільямс затягував її до себе в готельний номер.

— А вона?

— Відмовилася. Каже, він був п'яний в дупу.

— Хи-хи. І все-таки, прикольно співіснують Мекка з Емінемом…

— Ну а що ж.

…

— А знаєш, його друзі до останнього не вірили — думали, гигочучи, що то Теґу робить черговий перформанс перед майбутньою виставкою.

— Уроди.

— Митці…

— Угу. Вони самі. Добре, старий, піду я…

— Давай. До речі, я тобі казав, хто саме вбив Теґу?

— Га? Тобто?

— Його фактично вбила Ласрі, улюблена собачка. Якась там собача інфекція, що її здорова людина просто не сприймає.

— От маєш тобі. І Джоді… залишить її в себе?

— Напевно, так. Принаймні, до того часу, як повернеться в Канаду. Везти собаку в літаку так складно… Купа карантинів і все таке.

Але я чомусь твердо знаю, що Джоді забере Ласрі з собою. Люди не так уже й легко розлучаються з живими частками минулого.

Жили собі були. Всілякі різні люди й дурнуваті тьотьки. «Люди п'ють, жінки танцюють» — так мій тато казав про одне якесь місцеве весілля. Він мав на увазі, що все, як завжди. Ну, зрештою, воно все так і є. Але.

Якось одного дня всі начебто закохані в мене чоловіки розповіли про мене своїм дружинам. Було то правдиво чи ні. ВІН розповів правдиво — я таки кохала його — але дружина не повірила. Тоді я скинула їй повідомлення такого змісту:

«Я повільно тягну його в яму. ми обоє почуваємося трагічно щасливими. За смертю приходить воскресіння, я порубаю його на шматки, а потім знову вдихну життя через рот. Він любить мій рот».

Тоді в неї й поселилася думка про моє вбивство.

А в нас поселилася думка про який-небудь хитровиїбаний шлюб. Скажімо, мій мен (байдуже, розлучиться він на той час зі своєю законною чи ні) одружується зі мною десь в іншій країні. Скажімо, в Белізі, бо в Белізі можна все. А тоді ще в іншій країні оформить шлюб із Анджеєм, нашим другом. А я вийду за Анджея на Україні — і батьки будуть раді — такий порядний хлопчик. І тоді буде все красивезно. «Почекайте, ми зайдемо до нашої дружини!» — казали би мої чоловіки. А я би теж щось таке: «Упс, чуваки, вибачайте, мушу зготувати курку кеш'ю, бо приїздять із відрядження хазбенди…» Анджей запевняв мого хлопця (на той час іще просто хлопця), що їм навіть не обов'язково вступати в гомосексуальні зв'язки для цієї афери, хоча в очах у Анджея читався сум.

Мене ж хапався сум тоді, коли я думала про покинуту десь там у Прекрасному Дальоко красуню-дружину:

— Може, приведемо її сюди? — я вже й не пам'ятаю, кому першому прийшла в голові ця думка.

— Та ні, вона мене вб'є, я думаю… — це вже точно я сказала. — Буде мене повільно таї спроваджувати, щодня потроху пацючої отрути в чай підсипатиме.

— Відстань, я вб'ю тебе, ти тормознута, відстань, забудь мене, насиплю яду тобі в чай… — заспівав Аскольд, бо дуже любив СКРЯБІНА, хоч і зовсім не був українцем. Ні, мій мучачо таки був винятковим.

— І що ж вона буде робити тут? — недовірливо спитала я. Дивно, чому в мене не виникало такого питання стосовно Анджея.

— Нічого, — знизав плечима потенційний полігамник.

— Вона не зможе… — засумнівалася я.

— Ні, це спочатку не зможе, — він солодко потягнувся на ліжку, — але в силу своєї недалекості й стремління вчитися, вона на все погодиться. І звикне.

— Ага, просто скажи, що виконає будь-яку команду. Наплодив у кобіти умовних рефлексів…

— Ні, вона не така. — О Боже, зараз знову почне розсусолювати, яка вона «дерзкая» і все таке. Як вона побила якусь ліваху на дискотеці і як трахалася з якоюсь маніячкою-гречанкою під кокаїном. А потім, коли я скажу: «Ну от, вона гаки мене закатрупить!», він почне казати, що дівчинка зовсім не чорна (енергетично), що вона цілком нормальна і все у неї давним-давно пройшло й минуло.

— Ех, контраверсійність ім'я твоє, хазбенд мій… — зітхаю я й починаю розповідати страшні й правдиві історії гіпівських часів.

— Крім поширення венеричного щастя і буму молодих мам, ні до чого ті колонії кохання не призвели. Хіба що лиш до нового витка Всесильної Депресії.

— Угу, — погоджується він.

— Але, зрештою, заради експерименту й нового досвіду в житті я би на це пішла.

— Ти би на багато чого пішла заради свого досвіду… — він криво посміхається, натякаючи на мій нещодавній стрибок у гречку. Хоча ніякого стрибка там і не було, йому подобається так вважати. Часами його мазохізм перемагає його любов до мене, і тоді він пакує мої речі.

Скажімо, поки я, п'яна в дупу, відвожу додому приятелів-геїв, він виходить із себе через те, що я безвідповідально взяла його машину і безвідповідально вірю, що на випадок ментів він мене по-любому визволить. От наглота я, нє?! Водійського посвідчення в мене, ясна річ, нема. Ну, тобто, є десь, але його ще треба знайти. Не кажучи вже про довіреність на цей розкішний мерседес. Мій любий взагалі мені недовіряє — має, вочевидь, на те підстави. Дико боїться оформляти на мене щонайменшу власність. Все на маму. Мама надійна, мама хороша, мама — єдиний його друг. Я дуже люблю його маму. Себе часами не люблю, а її завжди. Отож, поки п'яна я розвожу п'яних геїв по хатах, він запихає мої лахи в рюкзаки й валізи. Лахів неприємно багато. Я морщуся — моє перманентне відчуття бездомності ускладнюється наявністю баласту.

— Все, тут усі твої речі, — каже він. Обличчя навдивовижу бліде.

— Га? — не розумію я. Ба навіть переживаю шок. — це ж бо чого? Можна, я хоч і переночую тут?

— Ні, вали ночувати до своїх друзів. До геїв іди, до поетів… Іди. Зараз викличу таксі.

— А можна я па машині? — тиць-пиздиць і питаю я. Він трохи припухає від такої геть не романтичної наглості.

— Чому? — знову питаю я, щоби заповнив дурнувату паузу Мені й насправді страшно Він починає перелічувати свої образи «ти ставишся до мене, як до тупого предмета, як де кретина, а твої друзі сидять І вийобуються тут у мене вдома, показують, які вони мудрі й начитані!» (ааааа!!!! Я перебувала в такому темному канабісно-алкогольному отруєнні за тим столом, що запам'ятала хіба що наявність стола ), «ти не буваєш щирою», «ми ніби вдвох із тобою, але ти ніколи не поводишся так, ніби існую я!», «інтимні речі, про які нібито знаю тільки я, ти розказуєш геть усім — найлівішим своїм знайомим мальчікам і читачам твого грьобаного журналу!»

Я мовчу Не так від своєї мудрості чи стервозності Не так від того, що погоджуюся з ним — з образою номер один зовсім не погоджуюся більшість моїх «друзів» І в бук йому не вперлися — як від того, що в мене вже починаються вертольоти, й обертати в такому стані язиком стає все важче

— Гм… — видушую з себе в кінці кінців — то ти таки хоч, щоб я пішла… Ну чому ж? — кажись, іще раз питати — це вже явний перебір, а він, як відомо, горить.

— Того що в мені вже все перегоріло! -о, точно, горить — В мене до тебе вже нічого нема!!!

Аргумент вагомий. Мене від нього хнюпить. Іду й покірно мацаю ручки валіз зі своїми дахами Роблю поступальні рухи «Бурлакі на Волгє» до дверей. Тут він, ясна річ, кидається до мене, хапає за руки. І шепоче, що, звісно, ще на ніч я зможу залишитися.

Приходить ранок. Всі мої лахи в валізах. Зібрав таки все — до останньої дрібнички.

Відтак любов бере своє назад. І він розпаковує мої речі. Після цих пакунків-розпакунків я довго не можу нічого знайти. Йому доводиться виконувати для мене функцію Сtrl+F. Відтак мій любий починає тихо просити одруження [9]. І про від'їзд у далекі краї. Я погоджуюся на все: і на від'їзд, і на одруження. Точніше, кажу подрузі так

— Він попросив мене вийти за нього Я ввічливо відмовилася

— Тю, так сходила би Розказала би нам, як воно там, — каже вона. Сама поміж тим аж ніяк «сходити» не хоче, хоч і зустрічається зі своїм «пупсіком» уже руський мєсяц. Чим ближче ти до цифри 25, тим менше тебе вабить вся ця паті зі священиком і двоюрідними сестрами, що їдять холодець за святковим столом якого-небудь винайнятого твоїми батьками піонерського табору «Лаванда». М-да… А далі — гірше. Зважившись на покупку вібратора й знайшовши роботу, яка хоч частково вдовольняє її захланні матеріальні запити, жінка доходить висновку, що А НАФІГ УЗАГАЛІ МЕНІ ЧОЛОВІК. Однаково якесь примарне чисте кохання залишилося жити у п'ятому класі чи, в кращому випадку, на першому курсі універу, а зараз працює «в конторі сраним інженером». А коханця — чи й коханку — знайти не проблема. На короткий час і щоби не готували бездарного їдла на твоїх закиданій книжками кухні. Да… Мрачно… Що ж, далі буде (було би?) видно А поки

— Виходи за мене Будь моєю. Все зроблю для тебе. Давай утечемо далеко-далеко. В тебе буде все.

(Тобто, обіцяє стати, гм… Коротше,

ІДЕАЛЬНИЙ ЧОЛОВІК — ЦЕ ГІБРИД БАНКОМАТУ І ПОСУДОМИЙНОЇ МАШИНИ.

Я не хочу, аби таке ставалося з Аскольдом! Я ж його типу люблю. Я дуже ніжно ставлюся! до нього як до особистості, а він хоче на нас п'ялити якісь там суспільні моделі…) Однак через день:

— Я боюся тебе. Я хочу спокою… Видно, старість прийшла… — (ага, в 31 рік. Тук-тук, я ваша, блядь, старість!) — Я тут… у неї. — (мається на увазі колишня дружина: «свята», «сильна», «неї щасна» і, що ще нудніше, НЕ кохана. Але ж СПОКІЙ зато!) — Знаєш… Вона — мій єдиний другі Вона єдина, хто мене любить… Це тільки ти! своїх ексів посилаєш під три чорти з кінцями…! Уті ж мої путі. Мир бездоганний. Світі благородства.

— І так день у день. Туди-сюди, сюди-туди. Ліпше би вже лахи мої й не розпаковував, бої дідька лисого я потім можу щось знайти після! його «прибирання».

— Я тікаю. Я не можу так… Я знову прав читав твої листи. Ти знову обманула…

От. Саме так і говорить, щоразу із трьома! крапками на кінцях. Не розуміє мене і неї хоче цього робити. Правильно — кому, на фіг, І цікаво копирсатися у чомусь до кінця зрозумілому? Краще вже копатися в купі гівна, сподіваючись витягти з нього лялю. Це вже ж просто мітологія китайська, ги-ги-ги.

— Хочу бачити тебе іншою. А бачу те, що є.

Ха— ха-ха! Я єво слєпіла із таво, шо била!!! Тобто, навпаки. Соррі, соррі, коханий, за невідповідність твоїм сподіванням. Але… колись) ти ще скажеш за це велике «дякую».

— Я люблю тебе, ти знаєш. Всьо, Аmen.

много лет назад я сидел на подоконнике многоэтажного дома где-то в полной жопе напротив меня сидела девочка с которой у меня тогда был роман она болтала со своей подругой о всяких глупостях а я сидел гладил ее по спине по животу и понимал что я тут просто наблюдатель что меня собственно с ними нет что я безусловно важен т.е. как составляющая этой картинки без меня она бы была неполной нельзя было бы вот так вот расслаблено болтать курить и т.д. и вдруг у меня пронеслась такая мысль неприятная что собственно мне все это нахер нахер не нужно ну вот конкретно вот это все эта кухня эта девочка эти сигареты а нужно только вот это ощущение смотреть из окна и гладить девочку чтобы это вот ощущение у меня запечатлелось в голове чтобы потом когда-нибудь через много лет я бы смог это ощущение вспомнить и написать т.е. мне показалось что я просто использую своих друзей для своего удовольствия но я не с ними я бля снова таки картинка потом правда я откинул эту мысль с девочкой этой ничего не вышло она ушла к другой картинке а я жутко переживал много месяцев пил страшно считал что девочка эта вся моя жизнь от и до а сейчас сейчас я помню вот ту кухню вид из многоэтажного дома девочку подростка и то как я глажу ее по спине по животу и выше картинка запечатлелась очень очень остро

Одній дівчинці якось наснилося, що вона мене пристрасно цілує. Так собі цілує, впивається своїм ротом у мій, аж раптом відчуває язиком, що у мене в роті повно трави. Вже й не знаю, що там та трава робила — метафорично росла чи трохи непрактично сушилася, але сон її здався мені дуже гарним. Фітоаутентичним.

Дівчинку звуть зовсім по-людськи. Олею. А от є в мене друг, якого звати просто Фікус. І навряд чи хтось згадає його метричні дані. Фікус іст айн фікус, та й усе. Хоча йому, напевно, більше пасувало би назвисько іншої рослини. Такий він весь тонкий, голубокровий, інтелектуальний, лінивий і йобнутий. Одного разу три доби поспіль на гойдалці катався. Міліція силою знімала.

— Виродок ти, Фікус… — не приведе тем твоя баронська кров ні до чого доброго. Оди тобі й лишилося, що губи.

Губи в нього воістину еталон сексуальності. Будь-яка силіконова тьотька обзаздриться по самі вуха.

Фікус мене тихцем ненавидить, але більшість часу любить. Він часто читає мені вголос. Особливо, кеди ми никаємося у нього! в гнізді. Хоча, ні. Коли ми вже никаємося, тої никаємося. Тобто, затикаємося наглухо. Хіба! що жувати їдло можемо, та й то під ковдрою. Бо зверху гніздо, а знизу — офіс.

Гніздо — це такий саморобний другий по! верх у кімнаті з високою стелею. Там кидають! матрац, ставлять настільну лампу, приставляють тоненьку драбинку і починають наносити:

— книжок

— журнальчиків

— пилюки

— п'яних колег

— пилюки

— таємничих, курва, незнайомців

— шкарпеток

— цукерок

— демісезонних пальт

— плеєрів

— ковбаси

— склянок

— рисинок (хоча, вони, напевно, таки опадають зі шкарпеток…)

Потім із того всього добра кублається кубло. Виходить дуже затишно. Хіба що слину ми не використовували для зліплення тих бебехів докупи, ато би точно були діти-ластівки.

Незважаючи на своє аристократичне походження і тонку шкірку, Фікус — панк. А в панків не буває власних помешкань. Принаймні, поки вони ще залишаються панками і заробляють на життя яким-небудь фрілансингом, а не просиджують дупу на посаді сьома-вода-на-киселі директора. Якась така дивна закономірність — запитайте у тих, кому зара 40. Вражаюча частина колишніх контркультурщиків сьогодні цілком успішні пузаті дядьки. Втім, крім геморою, в цих екс-панків, як правило, є шанс насидіти собі грубі яйця і такого ж гаманця. А тоді й квартирка купиться, і пральна машинка, і авто яке-небудь потворне, середньокласове.

Не, Фікус хотів лише якихось дуже визначених автомобілів, а до того навіть ровера собі не заводив. Тусувався він або у брата в Пітері (це там, де гніздо), або в батьків у Москві (це там, де велетенські площі з книжковими полицями, цигарковий дим, розкиданий конструктор лего, племінники і ніколи не ясно, хто до кого і за чим прийшов. Фікус любить собі прихистити з десяток львівських музикантів, компанійку п'яних письменників чи стрет-ейджерних молодих йогів. Вся та наволоч пре до нього, головно, з України, нагло користуючись його українофільством вкупі з широкою рашен натурою), або в підвалі.

— Знаєш, що ми жерли, коли зависали два тижні в підвалі в одного чувака?

— Ну і що ж?

— Гречку.

— Тю. Здивував! Я ледь не п'ять років універських наминала гречку, так, що аж гай шумів! І нічо. Правда, тепер не можу на неї дивитися… Коричнева смерть. Тепер у мене рис на базі.

— А потім і він набридне?

— Нє-е-е…Смак рису нескінченний. І не питай, чому.

— А гроші ми тоді брали з того, що мій друг щоранку їхав кормити курей.

— Та не гони!

— Я серйозно. А одного дня він поїхав і більше туди не повернувся. До курей. За: привіз мішок гречки кормової — от його й споживали.

— М-да, старий. Умом Расію нє панять, це точно.

Фікус кривиться в передчутті того, що зараз я почну його уськати повернутися до універу. Він це ненавидить. А я і не збиралася.

Якщо не вишпортатися з кубла до одинадцятої, доведеться киснути в ньому до годинки четвертої-п'ятої. Поки не заберутьсі «офісні работніки», що шаройобляться собі внизу. Наша поява в трусах, футболках і черевиках на босу ногу їх, як мінімум, введе і неробочий стан. Тому ми дуже-дуже тиха сидимо і не злізаємо. Навіть коли «офісні работніки» з вереском і матами (а, так, лексика і них дуже багємна — вони ж адмініструють багємний пітерський клуб, дизайн котрого халамандрив Фікусячий брат) шукають, наприклад, журнал «Афіша», в якому була стаття про їх клуб. Той журнал «Афіша» надійно сидить у нас під настільною лампою, і ніяка совість не змусить нас його віддати назад, бо ж у журналі — інтерв'ю з Ніком Кейвом, яке ми ще не прочитали.

А ще в нас там лежали дві книжки «Наївний. Супер». У Фікуса російський переклад, у мене — український. Мені один хлопчик подарував кльовенький, у Тернополі.

Ми дуже добрі з Фікусом. Ну, страх, які добрі. Ми навіть страшні слова нашої подруги Ксені Букші [10], коли вона сидить із нами в пабі і їсть смажене м'ясо, сприймаємо по-доброму.

— Гроші для мене — еквівалент енергії, — каже Ксеня. — Тільки так я їх і розглядаю. Всі процеси їх обороту, циркулювання…

Угумсь, Ксеня працює у фінансовій компанії. І навряд чи здогадується про свою геніальність як письменниці. А от ми здогадуємося. Тому й сприймаємо її слова по-доброму. Я лежу носом на столі. Фікус час від часу щось мудро бовкає.

До того, як зустріти Ксеню Букшу, ми зустрічалися з мертвою тишею Марсового Поля. Будинок із гніздом стоїть від нього просто через дорогу. Дуже дивне місце. Так, ніби якийсь шмат площини часу там змінюється не частіше, ніж 5-6 разів на рік. А 5 і 6 — мої нещасливі числа. Тож ліпше звідти геть.

Ксеня — найбожевільніша з усіх «нормальних людей». Зрештою, хто там нормальний. Це вона так косить. Вдягається, як заправська вчителька музики в середній школі: світлі колготки, закриті мештики на невисоких підборчиках, якоїсь незрозумілої довжини спідниця, фіолетове якесь пальто, леопардово-синя кофточка — мамааааааааааа… Та ще й волосся русяве зачісує прямо, з такою дуже рівною гривкою, і очиськами з-попід неї: луп-луп. А потім ця свиня, коли ми йдемо втрьох по вулиці, а перед нами йдуть якісь порядні тьотічки, як починає верещати!!! То регоче, то щось просто дико викрикає, то волає на всю горлянку Тома Вейтса, підбиваючи мене під бік гостреньким ліктиком: мовляв, давай і ти зі мною, знаєш же слова!

Ясен пень, тітки, обертаючись на нас, ніколи не подумають поганого про таку от добропорядно вбрану громадянку Б., а відразу ж косяться, як на ідіотів, на безневинних нас із Фікусом. Щоправда, Ксеня довго в цю гру не бавиться і на третьому повороті тотьок у наш бік, горлопанить:

— Да. Да!!! Ета ми! Ми ходім і крічім. Вот какіє люлі в нашем ґорадє бивают. Кула етаї мір толька котіцца?!

Хоча за точність цитати не відповідай! Якась занадто вживана остання фраза, аби нею! скористалася Ксеня Букша.

Місто видається нам на диво порожнім, Зимним і сухим. Люди скидаються на нашу вигадку — вони з'являються тільки там, де ми на це розраховуємо, гм.

— Поїхали на море! — каже Ксеня. Так вони тут називають Фінську затоку. Ну що ж, поїхали. Електричка з Фінського вокзалу до вже й не пам'ятаю якої станції. Всю дорогу ми з Ксенею малюємо половинки чоловічків, а Фікус спить. Щоразу, співставляючи наші половинки, Ксеня божевільне регоче — вся публіка вагону — її.

Дуже дивно йти до зимного моря через зимні сосни. Особливо, коли темно. Ти знаєш, що навколо ніхто тут особливо не живе — так, санаторії, готелики. Все це пустує пізньої осені. Нам якось тепер мовчиться і дивимося кожен на свою тінь. Дуже цікава гра. Коли тінь довга. Можна милуватися до несхочу.

Коли закінчується ліс, починається пісок. Чи сніг — хтозна. Зимне, порожнє і світле. Там, за кілька десятків кроків — море. Балтійське Море. Таке для мене важливе. Здається, небо зовсім не світиться. А то саме море відкидає примарне сяйво на нас, порожні лавки і пісок. І тут просто з-під землі з'являються Чорні Пси. Мовчазні і вічні. Вони тут були від початку. Ще тоді, коли твоє ненароджене вухо не мало дару чути голоси з тамтого боку Фінської Затоки. Великі чорні пси люблять вилежуватися лише на такому піску — нічному й холодному. Такий ти не можеш відчувати ногою, запханою в грубий черевик.

Цей пісок… його розрізають вузькі й глибокі річки, що з ледь помітним леготом (його ти відчуваєш змурашковілою шкірою на щоках) впадають у несолоне море. Річки ті вибігають звідкілясь із лісу… Кому вони для водопою?

Видіння Чорних Псів, — тоді я також розуміла це, — запросто може бути видінням Z твого життя. Після нього, як правило, вже зовсім мало лишається шансів ще щось побачити.

Зовсім мало… А мені ще так треба було дістатися крижин Суоменлінни. Там також чорні пси. Та вже самиці.

Мій літак зовсім скоро приземлиться в столиці з банальною назвою «Москва». Чи багато в цьому слові? Коли як.

Крісла в літаку поламані, я читаю «Gеnегаtіоn X» Коупленда, мені від того робиться ще нудотніше жити. Хоча, водночас, веселіше. Чи, може, то від пива «Невське» веселіше?

— Дєвушка, а можна єщьо? — кажу стюардесі якомога бездоганніше. Кажу типу російською. Дивно, чомусь ніколи не піклуюся про бездоганність ані своєї англійської, ні французької. А українську взагалі собі збочую, як хочу. Бо моя.

Вогні чужого міста розгортаються якоюсь примарною картою. Я не почуваю неприязні до Москви, чого би то? Мегаполіс собі як меґаполіс. Неоковирний тазик із недопраною білизною.

Летіти до неї з Пітера літаком було дурнуватою ідеєю, але хто ж іще буде реалізовувати дурнуваті ідеї, як не я? Міс Нелогічність, кілер здорового глузду.

Дивлюся поперемінно то на вогні столиці, то на зорі понад ними. Останні помітно програють по яскравості.

— Велика ведмедиця, — оголошую звісну річ у пустоту (біля мене вільні поламані крісла. Слава Богу…) — славна Велика Ведмедиця. Старий добрий Ковш. І… жодного Південного Хреста, гм.

Мені згадується одна моя нещодавня історійка — було то вві сні чи насправді, ніхто вам точно не скаже. Буває таке, знаєте, коли туман у голові, й ти точно нікому гарантії не даси, спиш ти чи живеш у свідомості. Свідомість же в такі миті як світло крізь зашторені фіранки в непогожу днину… Кажуть, колись когось так прокляли — до смерті наказали ходити в напівсні. Не доведи, Господи.

«Христос прийде…» — звучить у моїй голові. Чоловічий спів із голови настільки гарний, що це вже не просто спів християнської православної літургії, це вже щось більше. Це вже вміщує в себе навіть… заклик до намазу в світло-зеленій мечеті. Голос юного муедзина. Найгарніший голос довколишніх земель.

…Вони жили в рожевому будинку. До вікон зазирали лотоси. Також рожеві, тільки трохи світліші. По одному з лотосів він колись міг сказати, як ведеться його коханій у далекій землі. Кохана зрадила. Лотос відцвів.

А її звали Сінта. Його нову дівчину. Вона була танцівницею в нічному клубі. Не надто гарною, що подивувало мене. (Так, в ролі бед гая [11] коханої в цій історії, звісно ж, я). Сінті не личив синій колір. Від азійських дівчат завжди сподіваєшся якоїсь явнішої краси. А вона (краса) була занадто глибокою як на мене, тупу східноєвропейку. Та й не моєю дівчиною була Сінта, щоби мені у ній копатися, рити її углиб аж до краси. Коли вона посміхалася, видно було ясна.

— Ну, м'ясо таке над зубами. Рожеве-рожеве. Б'є контрастом із темною шкірою.

В мене теж так, але зовсім трохи. І коли я не контролюю себе. Коли регочу, як дурна. Тоді це ніхто не вважає за потворне. А я не вважаю потворною Сінту. Просто, краса азійських дівчат… ну ви в курсі. А ще в неї таке густе чорне волосся. А в мене гівняне темно-русяве. Рідке, ясен пень. Штучно-пелехате. Добре, хоч таке якесь виросло. В неї хороше тіло. Вона невисокого зросту, як і я. Груди в неї десь такі ж, як у мене, але коротші ноги. Чи, може, то просто мені, як і кожній тупій самозакоханій тьолці, так здається. Зрештою, до дупи ноги (а до чого ж іще?) Мені самій більше подобаються жінки з довгим тулубом і короткими ногами ніж масово кохані ляльки на ходулях. Сінта посміхається широко. В неї великі білі зуби. Непогана англійська. Спілкується ж якось із моїм екс-коханим. Хоча він непогано петрає у її рідній мові. А в моїй погано. Моя складна. Варварська, чи що? А її синтетична. Хуй із нею, я не філолог.

Вони познайомилися в нічному автобусі «Сурабайя-Джакарта». Я ніколи не їздила тим автобусом. А чоловіки саме в таких знаходили собі жінок. Як от Тімо, дуже смішний фінський чувачок — він познайомився зі своєю дружиною, тайською поліцейською (ой, мама!) якраз у такому автобусі. Бо шукати собі серйозних стосунків у барі, як мінімум, не цікаво. Як максимум — несерйозно. Хоча… як знати.

Він завжди вмів притягувати до себе увагу. Ще б пак — білявчик, синьоокий, з таким супер-сексі несподівано низьким голосом — реальний ідеал усіх азійських наречених. Отож, Сінта сама підійшла до нього і спитала те, що питає кожен і всюди в Азії на вигляд отакого дива:

— Привіт! Ти звідки?

А потім прикинулася, що знає, де така країна. Чи, може, й дійсно знала, бо ходила колись до коледжу. Вбрана Сінта була, як порядна студентка медакадемії — дуже чисто, закрито й акуратно. Вже з одного цього можна було здогадатися, що вона — стриптизерка.

— Ні, не зовсім… — заперечуватиме він, коли я констатую це пізніше. Фе, яка ж я бридка. Панянка Наглість, Жовч і Цинізм. Наtе mуself [12].

Сінта поверталася з Сурабайї [13] від коханця -сорока-з-чимось-річного «цукрового татка» -наполовину китайця, наполовину індонезійця. Час від часу вона їздила до нього, робила свою коханську справу, ввічливо брала гроші «на сяке-таке» і спокійнісінько програвала їх у карти.

— Ги, як кльово. — історійка мене впирає.

— Далі ще цікавіше. Ми тоді якось розпрощалися, взявши для проформи номери телефонів одне одного й пообіцявши «якось там, колись… Скоро». Мені було не до дєвучок. Нависав черговий дедлайн мого РhD [14]. А для таких штук, ти знаєш, потрібна порція самотності. І ще ти точно знаєш, що на Яві самотності практично не буває.

Це правда. Як тільки тебе взнають у якомусь місці — в селі, в общині, в офісі, в ресторанчику — все. До побачення. І не чекай на жодну вільну хвилину, на жодну дірку для твоєї думки — все, що ти скажеш чи подумаєш, мусить бути відповіддю на їхні запитання. Відпочиваєш хіба, коли спиш, та й то сусіди перманентне заглядають тобі в вікна. Приватне життя, самотність — практично недозволена розкіш. Ось чому я в свій час і звалила з Яви в Україну, де всім на тебе начхати. Принаймні, на щастя у моєму Великому Місті.

— Чи бувають супермаркети, де продавали 6 заморожену самотність? — мимрю я.

— Це так, як заморожену рибу? Якщо вони десь і є на Яві, то самотність там продається у втридорога — як сир, оливки чи червоне вино. Така собі привозна люксова штучка.

— Це як дощ. В одних кінцях землі на нього моляться, в інших у той самий час дощем заливає поля і нищить урожай.

— Як на мене, самотність — це сніг, — каже він. І я вже лякаюся, чи він не захворів, бува, — такий зненацька поетичний.

— Отож, не знайшовши, ги-ги, в супермаркеті ані пакуночка самотності, я вирішив піти повештатися вулицями Джокджакарти. Зайшов кудись у найглухіший закуток Джалан [15] Магелан.

— Це там, де дуже темно і смердить?

— Сама ти смердиш! Хоча… таки правда, смердить. Зайшов у двері першого ж мерзотного бару — дико голосна й гидотна музика, людей набито, як у тролейбусі в час пік, і плюс до всього — темно, тож ті люди одне одного не бачать. Двійко ді-джеїв, двійко танцюристок, вигинаючись, розігрівають народ у малесеньких спідничках і топіках. Всім на тебе наплювати — хоч ти й один іноземець, а всі вже так обдовбалися дешевим амфітаміном (його, до речі, купують просто в поліцейських), що просто тебе не побачать. Як не дивно, в таких місцях мені легко думати. Музика настільки відстійна, що моя свідомість відмовляється звертати на неї увагу. Весь цей галасливий фон просто не досягає порога свідомості — ти наче в тиші.

Отож, я пив своє пиво і думав. Втикав потроху в бік ді-джеїв, біля них танцювали дівчата. За якийсь час пара танцівниць змінилася, й розфокусованим зором я помітив обриси тіла, що рухалося куди ліпше за попередні тіла.

— А потім сфокусував зір і подумав: «Оце так цицьки.1», га?

— Це би ти так подумала. А я чомусь почав вдивлятися в обличчя, й упізнав його — то була Сінта, дівчина з автобусу.

— Найс сюрпрайз.

— Ні. Вона ж казала щось типу, що працює в барі. Просто я не думав, що танцівницею.

— От так так. Кльово. Я би зраділа. — я взагалі завжди радію, коли хтось кльово робить щось, що зовсім не в моїй компетенції.